История Полтавы

Вступне слово до читачів з ворожих таборів

VII-XLVIII

Частина I. Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.

1-62

Частина II. Наша "орієнтація".

63-110

Частина III. Про національну аристократію та про три основні методи її орґанізації: класократію, охлократію і демократію.

111-343

Частина IV. Про політику, як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.

344-470

Покликання "Варягів", чи організація хліборобів? (Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка "Де вихід?")

471-580

Ця частина моїх "Листів" єсть продовженям і закінченям попередньої. Первісно я мав намір дати тут нарис "динаміки нації", розуміючи під динамікою науку про порушуючі сили і про форми руху. Але ця тема оказалась заширокою і мій нарис розрісся так, що прийшлось-би виділити його в окрему працю. І обставини мого особистого життя, і дорожнеча друку, не дають мені змоги викінчити та видати цю працю. Тому я вибрав з неї тільки те, що має звязок з практичними питаннями нашої державно-національної політики. Иншими словами, з мого чисто теоретичного нарису "динаміки нації" я вибрав і подав тут в скороченю лише ці частини, що стоять в звязку з динамікою нації недержавної і що можуть інтересувати політиків-практиків такої нації.

Політика, як умілість (штука) використовуваня порушуючих громадських сил і вибору тих чи инших методів руху, стоїть в найтісніщім звязку з динамікою, як наукою про порушуючі сили і про форми руху. Взаємовідносини між ними можна-б означити так, як відносини наук прикладних до наук загальних. Власне в такому вузчому розумінню, приложеному до практичних завданнь нашої української політики, представлені тут чисто теоретичні питання. В оцій моїй спробі представленя цих теоретичних питаннь довелось мені, ще більше ніж в попередніх "Листах", розбивати цілість і жертвувати інтересами слова (стилю, архітектоніки, літературности) для інтересів думки. Співпраці уважного читача залишаю повязаня цих окремих розділів в одну цілість.

Про це питання буде ширше мова в иншім місці. Але й тут, і найчастіше треба усвідомлювати це, що неусвідомлене, викликає тільки безцільну полеміку Українців між собою. Ненавидіти місцевих "Москалів", чи "Ляхів", чи "панів", чи їх всіх вмісті, зовсім не значить хотіти мати на своїй землі свою власну Українську Державу. Українські ненавистники своїх "Москалів" вкінці завжди допомагали до будови на Україні Польщи. Ненавистники своїх "Поляків" — завжди опинялись у Все-Росії. Ненавистники своїх "панів" в протязі цілої нашої історії були по своїм стихийним хотінням найбільше придатним матеріалом для всіх, хто хотів нищити Українську Державу. Врешті ненавистники у відношеню до всіх, крім своєї особи, завжди репрезентували на Україні найбільше дику політичну анархію, яка підрізувала в корінні всі українські державницькі змагання. Неґативні стихийні хотіння історично присущі (завдяки нашому недержавному колоніяльному істнуванню) більшости тих, що звуть себе "Українцями", не мають абсолютно нічого спільного з українськими стихийними хотіннями позитивними, опертими на любови до своєї землі і потребі знайти одну

спільну політичну та національну мову зо всіма її мешканцями. Тільки на таких позитивних хотіннях може бути збудована Українська Держава і тільки люде, посідаючі такі позитивні хотіння, можуть що до вибору методів її будови між собою порозумітись.

Зачатки своєї державности ми оце знов втратили тому, що провід в сучаснім "свідомім українстві" належав власне ненавистникам. Вони України, як цілости, зо всіми її мешканцями, не любили; спільної політичної мови між собою не шукали, і державу українську приймали постільки, поскільки вона випадково йшла по лінії котроїсь з їхніх зненавистей до своїх-же власних земляків. Держава, якої завданням було-б допомагати мешканцям даної землі вирізувати себе взаємно — розуміється неможлива. Отже як найвірніще опреділеня характеру стихийних хотіннь ріжних українських громадських типів, з якими має діло українська політика, єсть першою умовою її успішности.

Це здавалось-би чисто теоретичне питання має для нас Українців величезну практичну вагу. Бо памятаймо що браком волюнтаризму і поширеням соціяльного фаталізму в політичнім думаню української провідної верстви пояснюється в великій мірі її нездатність до самовиховуваня, до самодосконаленя, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і орґанізації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя.

Навіщо має ця провідна верства зусиллям свобідної волі поборювати в собі свою недисциплінованість, свій еґоцентризм, свою зненависть до собі подібних, своє руїнництво, свою брехливість, своє інтриганство, свою демаґоґію, своє зрадництво — навіщо має вона сушити собі голову над ріжницями напр. між республикою і монархією, над демократією і недемократіею — коли "український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів", які, при неминучій перемозі світової демократії, автоматично витворять українську націю і дадуть їй власну державу. Навіщо в початках російської революції було робити свідоме і тяжке зусилля в напрямі наприклад сотвореня власної української армії, і по що було притягати до державної праці здатних до цього діла людей, коли "упадок царської влади" і "перемога російської демократії" мали автоматично принести "визволеня всім поневоленим націям". Навіщо за часів Гетьманства було думати про те, чи втягненя (в початках хоч-би і часткове) в сферу українського життя представників місцевої державної історичної традиції, місцевої економічної продукції і місцевої державної фаховости (тоб-то як раз всього того, що найбільше "демократичній" Україні бракувало) користне для України чи ні; — по що зусиллям свідомої і свобідної волі було обмежити хоч трохи своє зажерливе бажання влади і задовольнятись посадою головного редактора замість головнокомандуючого армією — коли, по фатальним законам соціялістичної науки, мала тепер настати скрізь влада "трудового народу" і тому можна було сміло дати повну свободу своїй стихийній заздрости та зненависти до багатших і до більше в державних справах досвідних "дворян, ґенералів, поміщиків і фабрикантів". Навіщо тепер рятувати рештки конаючої України і робити зусилля в напрямі перевірки дотеперішніх політичних методів, що привели до катастрофи: по що хоч тепер почати відноситись поважно і свідомо до кожного свого вчинку в письмі, в слові і в ділі — памятаючи що кожний з цих вчинків має свої наслідки для буття цілої нації — коли большовики однаково "мусять упасти" і треба тільки хитро та тайком од инших вгадати, хто "мусить прийти" на їх місце — а "вгадавши", далі "своєму нраву не препятствовать".

Не тільки сучасна демократична інтеліґенція українська, але й всі инші (в тім числі і найбільше державно здатні) верстви українські хворі на брак волюнтаризму, заражені ґангреною — ослаблючого і так вже слабу од природи українську волю — соціяльного фаталізму. Навіщо самому ставати — думають вони — українським державником; по що самому, своєю свобідною волею і своєю власною силою, робити тяжке зусилля в боротьбі з деструктивним і анти-державним українським руїнником; навіщо стягати на себе всю його зненависть і всі його обвинуваченя в "кровопийстві", "карательстві", "поміщицтві", "куркульстві", "не

українськости", "чужинстві"; по що самому лізти в це кодло, що кишить зненавистю, продажностю, рабською заздростю та зрадництвом і самому власними руками вичищати віками політично загажену українську хату — коли, на основі простого фатального соціяльного закону більшої фізичної сили, можна покликати до цієї неприємної державної роботи на Україні Москву або Польщу і себе, без всякого зусилля, до їх перемоги і до автоматичного винищуваня української анархії пристосувати.*) Розум, совість і свобідна, керуюча свідомим вибором, воля кажуть: не робіть цього, бо це безчестно і безцільно; беріться самі до тяжкої державної праці, творіть самі свою власну державу на Україні, бо це ваш обовязок, бо, не виконуючи його, в неробстві і лінивстві зогниєте, і як не дітей то внуків ваших знов виріже українська анархія, яку Москва і Польща можуть силою на час приборкати, але якої винищити з корінням вони не в силі. Власне слабість волі і гниле сковзання без всякого зусилля по лінії найменшого опору, за стихийним імпульсивним хотінням якого-б то не було, аби тільки "ладу", не дає послухати нашим державно-творчим верствам цього голосу совісти, чести і розуму. Так само, як така-ж слабість волі не дає послухати такого самого голосу і українській демократичній інтеліґенції, не дає їй обмежити свого розперезаного бажання влади і дозволяє їй, як тому зґедзившомуся бикові, гасати по лінії своїх стихийних імпульсивних хотіннь зненависти, страху і заздрости, по лінії найменшого опору.

Коли Україна і на далі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революцийна — не зуміє такою-ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде. Будуть, як і досі, міліони співаючих, плачучих та взаємно себе вирізуючих пристрастних і безвольних українських тубольців, якими правитимуть нації волеві, тоб-то посідаючі провідні верстви з сильно розвиненим волюнтаризмом, з умінням орґанізувати себе і керувати своїми хотіннями, почуттями та пристрастями.

Правда громадського життя, як і всяка правда, одна і однакова. Але пізнати її можна з ріжних боків і в ріжних її проявах, в залежности від того, з якого становища на неї дивитись і який — відповідно до цього становища — реальний

ужиток з пізнаної правди робити. Світ остається все в своїй правді однаковим, чи дивиться на нього бджола, собака, дикун, чи цивілізована людина. Але уявленя про світ у всіх цих живих сотворіннь зовсім инші, тоб-то одна і та сама правда приймає для кожного з них инші образи. Кожне з них шукає правди з зовсім инших внутрішніх мотивів; кожне з них робить инший ужиток з пізнаної правди і для кожного з них істнують инші умови досвіду, при помочі якого вони справджують правдивість чи неправдивість своїх образів, своїх уявлень про правду.

Тому політична культура одної нації не може бути механічно перейнята нацією иншою. Напр. парламентаризм, який ліг в основу могутности англійської держави, доводить до руїни держави ті, куди він був перенесений людьми зовсім инших хотіннь, иншого типу (значить восприймаючих його з инших мотивів та з иншого становища) і поставлений тому в зовсім инші умови досвіду, умови стверджуваня його правди. Парламентаризм в Англії був сотворений англійськими продуцентами-войовниками для контролю над діяльностю монархічної держави, яку вони самі-ж своєю власною кровю і своїми власними податками творили та піддержували, і яку цей контроль весь час зміцняв та орґанізував. В більшости-ж держав на континенті парламентаризм, перейнятий продуцентами-невойовниками і ріжними "народніми" представниками зпосеред непродукуючої і невоюючої інтеліґенції, став в їхніх руках знаряддям нищеня держав. Континентальні "вибранці народні" не тільки самі своєю власною кровю і податками держав не творили і не піддержували, але навпаки: власне на підставі свого "народнього вибранства" з ними боролись і хотіли їх яко мога ослабити. І такий напр. комітет Geddes'а, що складався з найвидатніщих англійських промисловців і що в р. 1921, засідаючи в шотландськім замку лорда Inchcape, допоміг анґлійській державі перевести потрібні ощадности та оздоровити фінанси, був-би неможливий на континенті. Бо в континентальних демократичних республиках промисловець належить до зовсім иншого типу ніж в Англії. Він виріс в боротьбі з державою, і громадянство в таких республиках, коли-б там був скликаний для таких цілей подібний комітет, мало-б повне право підозрівати, що він хоче придумувати способи не на оздоровленя, а на ошукуваня держави: на те, щоб найсвобідніще спекулювати і як найменше податків платити. Отже на континенті ніхто санації фінансів не доручає орґанізаторам продукції, а її переводять там, відповідно до "парламентарних звичаїв", політики адвокати, редактори і бюрократи. Те саме що про парламентаризм можна сказати і про большовицьку примітивно-кочовничу карикатуру західно-європейського соціялізму, якого поміченя були роблені людьми зовсім иншого типу, в зовсім инших умовах високого промислового розвитку західно-європейської культури.

Представити рух в слові не менше тяжко, ніж представити його напр. в малярстві. Для цього треба рух розбивати на його окремі, в слові нерухомі, точки. Щоби повязати ці окремі точки так, щоб вони дійсно представляли рух, потрібна праця уму і уяви не тільки з боку письменника, але й з боку читача (обсерватора і користаючого з обсервації). Як всяка праця, вона вимагає зусилля. Останнє неможливе, коли хотіння, з яких всяке зусилля черпає свою побуджуючу енерґію у обсерватора і користаючого з обсервації будуть ріжні.

Таке уявлена про динаміку громадського життя лежить в основі сучасного, так страшно тепер поширеного, демократичного мишленя і то однаково, як серед індивідуалістичної "правої" ("буржуазної"), так і серед соціялістичної "лівої" ("соціял-демократичної") відміни цього мишленя. "Поворот до природи" заініці-онований духовим батьком демократії Ж. Ж. Руссо, прийняв сьогодня ріжнородні форми, про які — у відношеню до політики — буде мова дальше.

Прикладом оттакого способу мишленя певними готовими ідеями-формулами єсть сучасний марксизм; особливо в його, доведеній до останніх "логічних висновків", формі російського "ленінізму". Походженя оцього способу мишленя в загальних рисах таке. Для означеня певних явищ реального життя обсерватор приймає певну назву, скажім: капіталізм, соціялізм. В дальшім діялєктичнім розвитку (тоб-то в дальшім розвитку розумованя над цими явищами при помочі законів лоґіки) назва ця стає чим раз більше абстрактною: вона, коли можна так сказати, скидає з себе свої первісні реальні тілесні ознаки, перестає означати ту реальну дійсність, для якої вона була придумана і перетворюється в свого рода алгебраїчний знак. Цей знак діялєктично сполучається з иншими подібними знаками-ідеями і творить в цім звязку певні формули, побудовані на "залізних законах" лоґіки і посідаючі завдяки цьому силу лоґічного переконуваня при помочі слова. Небезпечний цей спосіб мишленя тому, що, в приложені до реального життя (яке завжди далеке від абсолюту), в ці алґебраїчні знаки, в ці ідеї, повязані в більше або менше лоґічно вірні (але завжди абсолютні) формули, вкладаються зовсім инші реальні величини. В той спосіб родяться такі траґічні життєві карикатури, як напр. соціялізм Маркса в сучасній Росії. 

Тут до речі зазначу, що сучасний соціялізм, як спосіб мишленя, не єсть однородний. Його (західно-європейська — виключаючи анґлійський робітничий рух — і російська "меншовицька") "опортуністична", соціял-демократична частина, належить до способу мишленя першого типу. Частина "революцийна", комуністична — до другого. Ці два способи мишленя, прикриті одною спільною назвою соціялізму (зайвий доказ, як уважно і критично при пізнаванню дійсности треба ставитись до слів!), собі діяметрально протилежні. Вони відповідають двом зовсім иншим громадським типам людей і двом иншим методам орґанізації (перший — демократії, другий — охлократії). Ця внутрішня протилежність знайшла вираз в сучасній непримиримій боротьбі двох "соціялістичних" інтераціоналів.

Тим пояснюється, чому у націй дуже пристрасних, але безвольних і малоінтеліґентних, тоб-то таких, у яких свідома воля та інтеліґенція пропорціонально до їх імпульсивности замала (в порівнані з иншими націями вони можуть бути навіть дуже інтеліґентні), всі політичні спори мусять вирішуватись кулаком, а не логічними переконуванями, і то в тим більшій мірі, чим більша політична свобода більше їх імпульсивність визволяє. Розуміється, що республикансько-демократичний устрій "народніх республик" не можна назвати найбільше відповідним для такого типу націй, хоч вони й мають завжди велику вроджену до нього охоту.

Перший з цих способів мишленя можна-б назвати опортуністичним, або примітивно-емпіричним реалізмом. Другий — раціоналістичним або діалектичним ідеалізмом (його ідеї можуть бути і матеріялістичні, як напр. в комунізмі, або

спіритуалістичні, як напр. в деяких релігійних раціоналістичних доктринах). Третій врешті — ідеалістичним реалізмом, або прагматизмом, од слова праґма, яке значить: ділання*), тоб-то робленя зусилля свідомої розумної, раціональної волі в напрямі здійсненя хотіннь стихийних, ірраціональних. Цей третій спосіб мишленя підходить до життя зі своєю власною, з ірраціональних стихийних хотіннь випливаючою ідеєю. Тим він ріжниться від опортуністичного реалізму, який своїх ідей шукає в реальнім життю (напр. по звістній у нас формулі: "йти за народом"). Але свою ідею ідеалістичний реалізм здійснює весь час шляхом реального досвіду, робленого зорґанізованими на підставі цієї ідеї людьми, в реальних умовах їх істнування. В той спосіб ідея весь час реальними ділами реальних людей в реальних умовах їх істнування стверджується, верифікується, і шляхом ідейного, але при тім реального ділання, своїх визнавців до пізнання правди і до знайденя найкращих методів її реалізації веде. Тим ідеалістичний реалізм ріжниться від раціоналістичного ідеалізму, який весь час намагається пристосовувати дійсність до ідеї, життя до діялєктики.

Два перші способи мишленя, незважаючи на свою повну протилежність, обидва фаталістичні та моністичні: вони бачать абсолют та досконалість або в реальнім (матеріяльнім), або в ідеї і мають нахил до приймання всіх крайностей, сильніщого од людської волі і керуючого людьми, фаталістичного монізму. Третій — волюнтаристичний і плюралістичний: він узалежнює од людської волі здійснюваня ідеї; він вірить в можливість досконаленя (але не досконалости) людей; він шукає гармонії між ідеєю та матеріяльною дійсностю.

Всі ці назви, яких я вжив для означеня трьох основних способів мишленя про громадське життя, розуміється умовні. Не ввожу їх, бо при нахилі людей до уникання думаня і до вживання слів без думки про те, що ці слова означають, подібного рода назви стають скоро якимись добрими або злими істотами (в роді "пролєтаріяту" та "буржуазіі"), починають жити своїм окремим словесним життям і вкінці перестають означати ту реальну дійсність, для висловленя якої вони були придумані.

В сучаснім українськім життю цей напрям, породивши зпочатку масу ріжних партій, з яких кожна вважала себе очевидно найрозумніщою, починає останніми часами прибирати модну назву "безпартийности" і політики "без доктрин". Забувається при тім, що хиби більшости дотеперішніх українських політичних орґанізацій і доктрин зовсім не означають того, що можна успішно займатись політикою без всяких взагалі орґанізацій і без всяких доктрин.

Прикроїти наприклад до соціялізму, комунізму, націоналізму, або взагалі до якоїсь такої ідеї, яка — на їх думку — абсолютно правдива сама в собі, без огляду на те, хто її здійснює і до кого її прикладає.

Обидва ці способи мишленя в реальних умовах нашого життя ведуть до катастрофи. Опортуністичний та примітивно-емпіричний реалізм, путаючись безнадійно в нашій сумній і тяжкій дійсности, мусить кінчитися завжди повною зневірою в "реальну можливість" істнування України. До того самого веде вкінці і раціоналістичний ідеалізм тому, що всі його концепції побудовані на знищеню живих реальних Українців — Українців таких, яких ми одержали від нашої природи і нашої дотеперішньої історії — та на заміні їх якимись ідеальними "комуністами", "фашистами", "ункістами" і. т. п. творами літературних фантазій. Тільки прагматичний спосіб мишленя (в розумінню ідеалістичного реалізму), посідаючи свою сталу та незмінну ідею і беручи людей такими, якими вони єсть, може знайти врешті метод здійсненя української державно-національної ідеї при помочі дійсних і реальних Українців.

Поняття нації як "твору природи", що розвивається автоматично сам по собі — одкидається очевидно цим світоглядом. Всі нації творились провідними активними меншостями, при восприїмчивости на їх провід пасивних більшостей, і умірали від духового та матеріяльного безсилля цих меншостей та невосприїмчивости на їх провід пасивних більшостей. Коли можна вжити такого порівнаня, нація єсть таким самим продуктом людської творчости, як культурні раси худоби. Ці раси, коли їх перестати культивувати, вироджуються: вимірають, або повертають до примітивного стану. Ріжниця в тому, що худобу культивує стороння сила: людина, а нації мусять культивуватись самі. Природа дає для людської національної творчости тільки сирий матеріял в формі тієї чи иншої, кращої чи гіршої, мішанини рас при кращім чи гіршім ґеоґрафічнім положеню — подібно, як дає вона кращий або гірший матеріял і місце для будинків. Але нація, подібно як будинок, це твір людей, який власне природою весь час нищиться. Щоб її зберігти і розвивати, треба весь час робити зусилля, треба боротись з природою. Можна навести багато історичних прикладів, як з одного і того самого етнічного матеріялу, в одніх і тих самих ґеоґрафічних умовах, могли під впливом ріжної творчости і ріжної вартости тієї чи иншої провідної верстви повставати ріжні нації.

"Нація не може істнувати без моря" — писав до мене один мій знайомий. "Посадіть над океаном папуасів і вони з нього зроблять калюжу" — відповів я йому. Провансальці мали море і не стали нацією. Мадяре не мали моря і стали нацією. Ірландці та Анґлійці сиділи однаково над морем, але не стали однаковими націями. Для нації, посідаючої ідейних, розумних і сильновольних провідників, море єсть великим позитивним матеріяльним чинником, сприяючим її духовому та матеріяльному розвиткові, і навпаки: брак моря цей розвиток утрудняє. Але ідейність, розум та воля провідників не предопреділені фатально ані морем, ані числом населеня, ані природними багатствами, ані иншими "реальними" матеріяльними даними.

Дуже часто хотіння і діла активної меншости, спрямовані в її уяві вгору — до вищих і кращих форм гормадського життя — кінчаються рухом вниз — руїною духової і матеріяльної культури — власне під впливом неприйнятої під увагу такою активною меншостю сили спротиву пасивної більшости. Наслідки як раз протилежні політичним хотінням і ділам порушуючих активних меншостей — це один з найбільше звичайних проявів громадського життя, випливаючий з оцього вічного перехрещуваня в ньому двох протилежних і вічно себе поборюючих сил.

Який небудь парламентський посол в сучасній демократичній республиці буде розуміється переконаний, що демократичний метод, при помочі якого він здобув собі для своєї влади (в формі посольського мандату) восприїмчивість пасивних мас, єсть найкращим методом здобування та орґанізації влади, орґанізації громадянства, зберігання держави і руху вгору та розвитку нації. Те саме про свій метод скаже, запанувавший сьогодня над голодною і зруйнованою Україною при помочі дикого солдатського бунту, який небудь большовицький комісар; він думає, що його діяльність одчиняє для людськости ворота до земного раю ("вищої ніж капіталістичная) комуністичної доби. У всіх цих поняттях субєктивних треба уміти відріжняти словесну "димову завісу" від реальних хотіннь та вчинків, які ця завіса має прикривати, і від реальних обєктивних наслідків, які ці хотіння та вчинки викликають. Ці-ж хотіння та вчинки залежать — як побачимо далі — од того чи иншого типу людей, якому вони присущі, а їх обєктивна вартість міряється наслідками тих ріжних методів здобування собі восприїмчивости пасивних мас, яких ці типи при реалізації своїх хотіннь, в своїй боротьбі за владу вживають.

Див. "Листи" 7, 21, 25, 26 і 27 ІІІ-ої частини. Читачам, вихованим в сучаснім демократичнім способі думаня, важко зрозуміти, чому це провідниками скрізь і завжди єсть сильніща меншість, коли власне всі сучасні демократичні теорії говорять про правління, тоб-то про провід, більшости. Крім сказаного вже з цього приводу в попередніх "Листах", згадаймо ще як приклад демократичну Францію. При виборах до парламенту в Маї 1914 р. було управнених до голосуванння 11,266.098 виборців. З них голосувало тільки 4,844.206 і вони вибрали кількасот послів, які знов виділили з себе частину, звану "правлячою більшостю". Значить: 1. з цілої маси виборців тільки у 40,25%, тоб-то у меншости, вистало хотіння влади і політичного темпераменту настільки, щоб дати себе, при помочі всіх засобів демократичної виборчої механіки, потягнути до виборчої урни; 2. що з цієї меншости тільки більше ніж половина формально через своїх послів виконує владу; 3. що фактична влада — дійсний провід, опертий на дійснім імперіялізмі — знаходиться в демократичній республиці в руках горстки партийних лідерів (які призначають послів, ведуть аґітацію, з великим зусиллям розворушують масу і оцим своїм демократичним способом проводу здобувають серед неї восприїмчивість на свої хотіння) і другої горстки, схованих за цими "представниками народу" анонімних представників капіталу, які цю демократичну політику послів фінансують, тоб-то дають їй реальну матеріяльну силу; 4. що все це зусилля в стані розворушити в середньому тільки біля 40% виборців, а решта, тоб-то більшість, абсолютно пасивно відноситься до оцього "правління більшости" і терпить його доти, доки дійсно правляча демократична меншість не стратить свого авторитету і своєї матеріальної сили. З цією хвилиною вибухає революція, яка знов таки ніколи і нігде не дає влади більшости, а тільки якійсь новій провідній меншости, що оцю революцію викликала, зорґанізувала і для свого хотіння влади восприїмчивість більшости здобути в той чи инший спосіб потрафила.

Державно і національно-творчі завдання провідної верстви ніколи не обмежуються тільки одним поколінням. Коли у неї нема завзяття, витривалости і непохитности в переведеню своїх ідей і коли нема вірности цим ідеям аж до загину, аж до смерти, то ці ідеї не можуть передаватись дальшим поколінням і не може витворитись державно-національна традиція, без якої не буває розвинених державних націй. Сотвореня наприклад Франції трівало кілька столітть. Увільненя Іспанії від "окупації" Маврів твівало два століття. Зєднаня Італії, якого способи — горіючи хотінням цього зєднаня і з вірою в це зєднаня — намагався пізнати Маккіявель, здійснилось більш ніж в триста літ по його смерти. Чи могли-б статися всі ці факти без провідної верстви, віруючої в законність, правдивість та необхідність своїх вчинків і з цієї своєї віри черпаючої вікове завзяття, витривалість

та непохитність в здійснюваню своїх хотіннь? Що сталося-б наприклад з Іспанією, коли-б її католицька і вірна своїй королівській династії провідна верства, зневірилась в своїй реліґії та своїй вірности і стала роздумувати над тим, чи може влада магометанських Маврів не була-б "краща" для "іспанського народу" і "чи не краще" було-б їй — іспанській провідній верстві — самій примоститись і пристосуватись до цієї "народньої" мавританської влади.

"Dulce et decorum est pro patria mori" — казали старі Римляне. Солодко і почестно було їм умірати за батьківщину, бо вони знали, що складають жертви "за друзі своя". За друзі — тоб-то за тих, що однаково, як вони вірили, того самого, що й вони хотіли, і жертву їхню — потрібну для здійсненя заповітів спільної віри — уміли цінити тому, бо і далі буде істнувати ця сама спільна віра і далі за здійсненя її заповітів мусять складатись все нові і нові жертви. І чи не знищать в корінні між собою всяку здатність до жертв такі "національні" провідники типу політичних спекулянтів, яких віра залежить "од оріентації"; які напр. сьогодня співають славу "мученикам за ідею держави", а завтра проголошують гасло, що нація може прекрасно істнувати і без власної держави. Чи може державно істнувати така "демократична" на множество "народніх партій" поділена нація, яка не витворить в собі одної спільної, всіх обєднуючої, політичної віри; нація, серед якої немислимою стає жертва для батьківщини, для нації, для держави, для своїх, бо цей "свій" це найлютіщий ворог, що не жертв і не посвяти для спільної віри, а якоїсь підлости та нікчемних вчинків од земляка свого (щоб тільки могти його скомпромітувати) жде і в них свою найбільшу радість має.

Чи таке було-б сьогодня становище України коли-б численні наші сміливі і рисковиті отамани, крім свого примітивного войовничого хотіння поширеня і влади, мали ще й політичну ідеологію, і мали єдиновладну (монархічну) державно-національну українську орґанізацію, яка-б оці їхні хотіння та їхню ідеологію здержувала, обєднувала та дисциплінувала. Рідко яка країна має так сміливих людей як Україна. Але теж ні в одній країні ця сміливість, через безвіря, безідейність і неорґанізованість, так по пустому, так безглуздо не марнується.

Одною з головних причин перемоги большовиків було те, що в цьому хаосі, який запанував по упадку самодержавної петербургської влади, вони зважились йти рішучо і самоупевнено до своєї цілі, не прикриваючи — як всякі демократи — своєї власної непевности і своїх власних ваганнь ріжними "учредительными собраніями" і побрехеньками про "народню суверенність". Але могли вони це робити тільки тому, що вони мали свою віру і що, при всій її дикости і безглуздости, це була одинока сильна і орґанізована віра серед всеросійського гнилого, безвольного, плаксивого і тільки балакаючого безвіря. Запанувавши, раціоналістичний і побудований на зненависти, містицизм комуністів підрізує в корінні сам свої основи; віра їхня валиться од внутрішнього розкладу. Але не невіруючими скептиками зможуть бути ці, що захочуть бути творцями та провідниками на оставленій большовиками руїні.

Оце почуття поваги до себе даної провідної верстви в дальшім розвитку приймає дуже часто форми ідеї національного посланництва. Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація, вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконаня наказів цих сил. Яко така, ідея посланництва відограла величезну ролю в повстанню і розвитку всіх державних націй, тоб-то націй, які потрафили свої національні хотіння зреалізувати.

Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх англійських пуритан, які себе за "націю святих" вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.

Зачатки нашого месіянізму мали і ми всякий раз, як поривались до буття реальною, державною нацією. Отже в князівській державі, що дала початок ідеї "Святої Руси". Потім в козаччині, в цьому — як вона себе називала — "племені яфетовім": цих лицарях Хреста Святого, що себе за аванґард християнства в боротьбі з невірними вважали. Врешті, в часах відродженя, наш месіянізм зароджувався в ідеях Кирило-Методієвського братства, але згодом пропав, затоптаний в болото тими, що не горіли вірою і не мали хотіння виконати достойно і як найкраще велику ролю, яка на світі судилась Україні, а тільки спекулятивно оглядались за таким "потягом поступу і революції", який-би підчепив при нагоді Україну, автоматично вивіз її на поверхню життя і дав можливість її провідникам, крім рідних галушок, вкушати ще й "плоди світової цивілізації".

Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх "інтернаціональних" російських учителів, дивитись на Україну, як на "необхідне зло", а на державно-національні змагання українські, як на "змагання реакцийні", для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю "національною ідеолоґією" вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.

Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена релігією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну "свистопляску".

В основі сучасного демократичного способу думаня лежить віра в природну доброту людини. Рішуче перестерігаю перед перенесеням цієї неправдивої і пагубної віри з демократичного виборця (який в необмеженій свободі своїм вільним голосуванням має виявити свою природню доброту і сотворити найкращий "народоправний" лад) на активного провідника, який тому, мовляв, що він природний провідник і має всі прикмети активности, може по самій своїй природі сотворити найкращий "аристократичний" лад. Сильніще розвинені рухові прикмети можуть бути вжиті як на добро, так і на зло. При чім з певностю можна сказати, що найкраще природою обдаровані провідники натворять тим більше зла, чим більша буде віра в їх природну доброту і чим менше вони будуть обмежені такими орґанізованими формами примусу, які допомагатимуть їм уникати зла. Від аристократизму (в розумінню більшої активности і сили) до хамства тільки один крок. Бо хам — це не та пасивна людина, що уступає, пристосовується, над якою панують, а це власне людина активна, рухлива, в своїм імперіялізмі і містицизмі нічим не обмежена. Хам — це аристократ, який свою вроджену більшу силу і активність, свою стихийну жадобу влади і поширеня, не обмежує наказами громадської моралі і здержуючими формами політичної орґанізації. Свої вроджені аристократичні прикмети він повертав тільки на своє власне вивисшеня і поширеня, а не обмежує їх громадським обовязком виконуваня проводу і орґанізації пасивних мас. Хам — це анархічний, не визнаючий над собою ні закону ні влади, аристократ. Це наприклад отой запанувавший тепер в Европі "новий багач" — той сильний, активний, посідаючий всі рухові прикмети тип — який вибився сьогодня на верх при пануванню свободолюбивої і віруючої в природну доброту людини демократії, і який своїх аристократичних провідних прикмет не обмежив ані релігією, якою він погорджує, ані монархією, яку він ненавидить і якої боїться як вогня. Він, а не пасивний народ, править сьогодня в республиканській "народоправній" Европі. І характерно, що прихильники все урівнюючої і все руйнуючої стадности піддержують завжди оцього республиканського і вільнодумного "буржуазного" індивідуалістичного хама в його боротьбі зі здержуючими силами релігії і монархії. Ці стадно-кочовничі руїнники (сьогодня вони звуться комуністами, колись звались инакше) інстиктивно відчувають, що в знищеню установ, які здержують, обмежують і орґанізують індивідуалістичний лад

захована загибель цього ладу. Проти орґанізованих орґанізаторів вони безсилі; але їм легко змести цих, що самі заводять анархію в орґанізації держави, продукції та ідеології. Революцийні (охлократичні) соціялісти піддержували завжди буржуазію в її боротьбі з монархіями на те, щоб потім їм легче було руйнувати "буржуазний лад". Тому теж й большовики так радо піддержували нашу нову українську аристократію — нашу демократичну інтеліґенцію українську — в її повстанню проти здержуючої і обмежуючої Гетьманської влади. Вони були певні, що по знищеню цієї влади, нова наша аристократія своїм примітивним хамством, своїм нічим необмеженим імперіялізмом і партийним містицизмом роздратує і занархізує народні маси, що вона сама собі поперегризає горла, і ґрунт для большовицької реакції як не можна краще сама своєю розперезаностю підготує.

Коли візьмемо наприклад західно-європейську політично активну і провідну верству в середніх віках, то побачимо, що її первісне руїнницьке анархічне розбишацтво зменшувалось, а одночасно її політично-орґанізаторська здатність збільшувалась в міру того, як її рухові прикмети (випливаючі з її буйного примітивного імперіялізму, скріпленого придбаним в християнській вірі містицизмом) обмежувались здержуючими поняттями чести, вірности, послуху, правдолюбности, відповідальности, милосердя і великодушности — поняттями, які цій верстві прищеплювала реліґійна (церковна) і політична (монархічна) форма тодішніх здержуючих консервативних орґанізацій. І тільки під впливом цих здержуючих сил тодішні феодальні "отамани" і репрезентанти кулачного права перетворились в обєднану і дисципліновану державно-творчу лицарську верству.

Одна з найбільших траґедій України полягає власне в тім, що консервативні орґанізації (зокрема їх найкращі форми: церква і законом обмежена монархія, а наближалось до неї наше історичне Гетьманство), які скрізь і завжди витворюють та прищеплюють провідній верстві оці здержуючі, дисциплінуючі, обєднуючі і орґанізуючі поняття, були у нас дуже, дуже слабі. Не від старих "панів" гинули у нас наші нові "пани", що в боротьбі зі старими на чоло народу вибивались. Побивала їх завжди їх власна внутрішня анархія, їх нічим необмежений імперіалізм та містицизм. Гинули вони через слабість старих панів, які були безсилі оцих кандидатів на нову провідну верству здержати, дисциплінувати, обєднати та зорґанізувати. І сьогодня істнуванню панів Винниченківв, Петлюр і М. Шаповалів (імен цих провідників уживаю для означеня репрезентованої ними верстви) не погрожують "Гетьманці", проти яких вони всю свою зненависть звертають. Знищать їх такі-ж точнісенько як і вони нові Винниченки, Петлюри, Шаповали.*) Знищать тому, що цим новим, таким-же розперезаним і анархічним як і старі, старі не зможуть противоставити сили своєї обєднаної і дисциплінованої орґанізації, якої вони без консервативного прикладу, впливу і примусу, самі при своїм необмеженім імперіялізмі і містицизмі сотворити не можуть. Розуміється за цими новими прийдуть ще новіші. І так буде Україна викидати з себе безплодно одну за другою свої найактивніщі, найбільше здатні до

руху та розвитку сили доти, доки нарешті одна з них в своїм руху не задержиться. Доти, доки не буде вона заплоднена перейнятими від старих панів здержуючими та обмежуючими формами політичної орґанізації і доки, заплоднена ними, не стане вона здатною до проводу, до орґанізації української влади, до здійсненя і втіленя своїх рухових українських поривів та хотіннь.

Як-би в 1918 р. представники "українського національного руху" змогли були бути обмежені здержуючою силою Гетьманства, яке уявляло із себе максимум того, що наша національна несвідома і пасивна маса — перейшовша через сотні літ всеросійського державного життя — могла з "українського руху" восприйняти, то всі ми — і ці, що репрезентували "рух", і ці, що його намагались здержати та зорґанізувати — сиділи-б і досі на Україні. І на Україні не перемогла-б — викликана необмежним українським національним рухом і врешті знищивша цілковито цей рух — всеросійсько-комуністична реакція.

У нас часто доводиться чути нарікання, що "політика це брудне діло" і що "коли хто порядний, то він політично не активний; коли-ж активний, то не порядний". Причина цієї трагедії (істнуючої під теперішній час не тільки у нас) лежить в цьому, що прийняті тепер в т. зв. демократичних суспільствах методи політичної орґанізації убивають рухові прикмети порядних, даючи одночасно цим прикметам повну волю у непорядних. Візьмім напр. одну із основних рис порядности: честність. Коли рухові прикмети — імперіялізм та містицизм — провідної верстви нічим не здержані і не обмежені, то честність, як не протеґована і необовязкова при такім методі орґанізації прикмета здержуюча, робить посідаючі цю прикмету елементи нездатними до боротьби за владу і видержаня політичної конкуренції з иншими активними елементами, позбавленими цієї прикмети. В результаті честні активні елементи, обезсилені такими методами орґанізації, тратять поволі те, що їх побуджує до акції імперіялізм та містицизм. Вони все більше упасивнюються та зневірюються і, власне завдяки своїй честности, позбавленій піддержки сили відповідної орґанізації, уступають свої позиції елементам активним нечестним. Перемозі останніх сприяє завжди такий метод орґанізації, який не ставить виразних та конкретних меж імперіялізмові та містицизмові сильніщих. Коли напр. в основі орґанізації нації лежить фікція "волі народа", то кожному — кого стихийний імперіялізм пре до поширеня і влади — вільно одкидати всякі здержуючі принципи, в тім числі і честність, та робити все, що йому хочеться, кажучи і віруючи, що він своїми нічим необмеженими хотіннями та ділами виявляє вчасне оцю "народню волю".

В тумані власне цих двох утопій блукає сьогоднішнє повоєнне людство. Перемога в війні світових демократій і тріюмфальний хід демократичного методу орґанізації націй, опертого на скиданню "політичних та реліґійних кайданів" і на визволюваню людської природи, дали в дійсности необмежену свободу імперіалізмові найгірших зпосеред сильних та активних, — імперіялізмові, здержуваному давніще реліґією і монархіями, обмежуючими свободу. Цей нічим вже тепер необмежений і скріплений ще демократичним містицизмом (вірою в однаковість своїх зажерливих субєктивних хотіннь з обєктивно правдивою "волею народа") імперіялізм ріжних капіталістичних і політичних розбишак та "буржуазних" злодіїв світової війни і повоєнних революцій викликав проти їх сучасного панування урівнюючу реакцію з боку, страшно подражнених оцею безмежною демократично-республиканською свободою нової правлячої верстви, пасивних народніх мас. Чим більше основно в даній нації визволена людська природа, чим більше знищені в ній здержуючі реліґійні та політичні авторитети і чим більше політичного спустошеня наробила в ній утопія необмеженої свободи, тим більше даних для перемоги в ній має, оперта на подражнених еґалітарних інстинктах пасивних народніх мас, комуністична реакція. Але і вона нічого не може принести змученому людству, бо — побудована так само на утопії рівности та однаковости людей і можливости переробити їх всіх в ангелів комуністичного раю при помочі примусово прищепленої їм раціоналістичної комуністичної доктрини — вона нічого иншого, крім винищеня всякої свободи, здержаня всякого руху і повної руїни духової та матеріяльної культури, дати не може.

Особливо таке окресленя і розуміння потрібне нам, Українцям, в тих часах, які переживаємо. Бо політичні приклади, які ми бачимо на нашій території, в великій мірі спричиняються до витворюваня повного хаосу в цих поняттях. Комуністи, наприклад, проповідують, що вони єсть найбільші вороги держави, що держава це твір "класового насильства буржуазії" і що по перемозі пролєтаріяту та знищеню класів "держава буде здана до музею"; її місце має зайняти тоді громадянство, яке буде само собою, без ніякої держави, управлятись. На ділі-ж, своїм методом орґанізації влади при її здобуванню для здійсненя своїх стадно-кочовничих і еґалітарних комуністичних хотіннь, вони сотворили таку сильну державу, таке повне поневоленя державним кнутом підлеглого їм громадянства, якого нема ні в одній з сучасних ослаблених і ліберальних "буржуазних" держав.

Знов-же, пануюча в наших західних землях польська демократична провідна верства громовим гласом на всі лади проповідує потребу сотвореня сильної держави. На ділі-ж, своїм методом здобування та орґанізації влади для здійсненя своїх анархічно-індивідуалістичних демократичних хотіннь, — своїм вічним підбунтовуваням громадянства проти держави і його анархізованям ріжними своїми націоналістичними, соціялістичними, право і ліво революцийними партіями, вона весь час нищить оцю свою — антантським завойованям їй подаровану — державу.**)

Наша демократична провідна верства цей останній метод "будування держав" перевела ще більш блискуче й радикально. Проповідуючи ріжнопартийні гасла націоналістичної і соціялістичної "вільної України", вона на ділі, при помочі "народнього повстання" (тоб-то анархічним бунтом, позбавленого всякої орґанізації і всяких здержуючих установ, темного та розпорошеного українського громадянства) знищила разом з Гетьманством зародки окремої Української Держави, довела Україну до гіршої ніж татарська, большовицької неволі, і своїм демократичним протидержавним націоналізмом загнала назад в літературне підземелля буйні реальні зародки Української Нації. Отже, можливо точне і ясне розмежування в українській мові всіх цих політичних понятть необхідне, як для зменшеня нашого політичного хаосу, так і для того, щоб політики наші відали принаймні що вони творять.

Всі ці поняття я стараюсь окреслити для потреб політичної умілости і політичної акції. Коли в науці про те що було або єсть, можна говорити про "державу", "націю", "територію" і т. д., зовсім абстрактно, то в політиці, як умілости творити те, що має бути, треба завжди бачити за цими абстракціями діла і рух реальних живих людей. Кожний уявляє собі більш менш що таке держава, коли мова йде про вже відомий, вже сотворений факт. Але кожний з нас буде думати про щось инше, коли мова про будову, про твореня ще неістнуючої держави. Щоб порозумітись і установити єдність образів в цих поняттях рухових, динамічних, треба в наукові, статичні — коли можна так сказати: "алґебраїчні" — формули держави, нації, території вставити живий, реальний зміст і треба можливо точно та ясно означити яка жива реальна дійсність криється за тими мертвими абстракціями. Так само треба відноситись і до вживаної деякими політиками-практиками маґічно-заклинательської термінології. Коли нам кажуть: "ми, представники народа", або "ми, диктатура пролєтаріяту", то ці самоокресленя треба розглядати не з погляду того, за кого ці люде хочуть щоб їх вважали, а того, чим вони в дійсности єсть, і треба уміти відріжняти у всіх цих поняттях — як було вже вище сказано — словесну димову завісу від того, що в дійсности оця завіса має собою прикривати.

В протилежність до патріотизму, сучасний демократичний націоналізм і сучасний соціялізм єсть поняттями і хотіннями нетериторіяльними. В їх основі лежить свідомість громади, а не території, почуття спільноти з людьми одної віри і одного стану хоч-би і на чужій території, і ненависти до людей чужої віри і чужого стану, хоч-би і на своїй території.*)

Яскравий приклад патріотизму в історії дали нам Римляне, які при помочі цього патріотизму — привязаности до свого "поля" і своїх "співгорожан" ("civіs romanus") — сотворили наймогутнішу в світі державу. Яскравий приклад націоналізму, в сучаснім демократичнім розумінню цього слова, дали жиди, позбавлені зовсім почуття патріотизму, але посідаючі найсильніще мабуть між всіми націями почуття екстериторіяльної віроісповідної громадської солідарности: нація найбільше націоналістична, найменше патріотична і найменше здатна до політичного державного життя.**)

Практичний політичний висновок з вищесказаного для нас такий, що коли хочемо мати державу, підставою якої єсть територія, то мусимо розвивати в собі патріотизм замість, як це ми робимо, всі сили скеровувати на розвиток соціялізму, або культурно-віроісповідного націоналізму. Иншими словами: при виборі політичних мотодів орґанізації нашої боротьби за владу і за державу, ми мусимо головно уважати на те, які з цих методів сприяють розвиткові патріотизму і які, оперуючи націоналізмом або соціялізмом, патріотизм навпаки винищують. Мусимо тим більше, що власне патріотизм серед мешканців України єсть і був завжди від віків незвичайно слабий, натомість ріжні націоналізми і соціялізми єсть і були завжди страшно сильні.

Наші предки — за нечисленними винятками — так само як і ми, не мали свідомости своєї території. Вони всею душею ненавиділи своїх співгорожан, співмешканців одної землі, во імя своїх екстериторіяльних, віроісповідних чи станових, прикмет.***) Кожна з численних "націй", чи кожний з численних станів на Україні кликали завжди, в завзятій боротьбі проти своїх співгорожан, людей одної віри чи одного стану з чужих сусідніх територій. Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіяльної віроісповідности, однаково чи ця віроісповідність буде зватись православям, чи католіцизмом, чи буде вона

ідеологією комуністичною або соціялістичною, істиннорусскою або вшехпольськоб, чи, так само як і ці, екстериторіяльною і віроісповідною націоналістичною ідеолоґією українською (остання, як відомо, особливо піклувалась про ріжні еміґрантські колонії поза Україною, і головним своїм завданням вважала ширити зненависть до мешканців України "не-Українців"). Так само постачала Україна і фанатиків екстериторіяльної становости. У нас мали своїх найактивніших визнавців: "всероссійское объединенное дворянство" і "шляхта польської Річпосполитої од моря до моря"; "русская демократическая интелигенція" і польські "пепесовці"; "всероссійскій крестьянскій союзъ" і "польські людовці"; "пролєтарі всіх країн", визнавці III "інтернаціоналу" — і врешті, як реакція проти того всього — так само станова, козацька або селянська, і так само позбавлена чуття території — т. зв. "свідома Україна". Патріотів українських і патріотизму українського, історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає. Не маючи-ж патріотизму, — не маючи свідомости своєї території і почуття спільности всіх її мешканців — ми не могли мати на ній і своєї власної держави.

Україна може служити класичним прикладом того, як всякі екстериторіальні — однаково "націоналістичні" чи "інтернаціональні" — ідеолоґії служать могутнім політичним знаряддям в руках націй метропольних — посідаючих вже свої власні держави — для удержуваня під своєю владою націй колоніяльних, не посідаючих власної держави. Такими екстериторіяльними ідеологіями нації метропольні розлагають провідну верству націй колоніяльних. Вони не допускають до розвитку серед цієї верстви патріотизму, який-би її почуттям спільної території обєднав, породив-би серед неї територіяльний сепаратизм, і в результаті довів до державного, а за ним і до національного відокремленя колонії.

Наприклад багатий купець, що зі страхом кланявся колись в ноги губернатору, або якийсь непман, що дріжить тепер перед комуністичною чрезвичайкою — належать (незважаючи на своє більше чи менше багатство, освіту і хотіння влади) до громадянства, тоді коли губернатор і чекіст репрезентують державний примус фізичний і живуть з сили меча, яка скрізь і завжди творить суть держави.

Так само якийсь виборець в сучасній демократичній республиці, що, вибравши посла, думає, що він суверен і що він посідає в своїх руках "повноту державної влади", в дійсносги належить до громадянства, яке справді в данім випадку ослабило державу, але не могло і не може ніколи безпосередно в свої руки державну владу перебрати. Ані суверен-виборець, наприклад продавець, який хоче піднести ціну на товари, ані такий самий суверен-виборець покупець, який хоче цю ціну зменшити, не можуть для здійсненя своїх діяметрально протилежних хотіннь вжити супроти своїх антагоністів примусу державної влади. Вони можуть зі своїми хотіннями і скаргами тільки звернутись до держави: в данім випадку, скажім, до парламенту, так само, як колись вони з цими самими хотіннями і скаргами звертались до монарха. І в однім і другім випадку — чи на чолі держави стоїть одна голова, чи парусот голів; чи суд і розправа відбуваються скоро та по змозі (коли суверен ані од продавця, ані од покупця не залежить) обєктивно, чи тягнуться вони роками і залежать од "парламентарної ситуації"; чи громадянин сильну державу шанує, чи він (коли вона слаба, труслива, облеслива і його "народньою суверенностю" дурить) на неї плює — держава єсть державою, а громадянство громадянством. Вся ріжниця полягає тільки в иншім взаємовідношеню держави і громадянства, про яке буде мова тоді, коли ми ріжні політичні методи здобування влади, будови держави і орґанізації громадянства будем розглядати.

В примітивних громадянствах всі ці інтеліґентські функції сполучаються звичайно в руках одного духовенства, яке тоді буває одночасно і священниками, і лікарями, і учителями, і письменниками, і толкувателями та кодифікаторами законів. Спеціялізація і розділ цих функцій в останніх часах не міняє основного характеру цілого інтеліґентського класу: його духовности — і його основного завдання, як творців ідеології для цілого громадянства.

Так могутній сучасний громадський рух, яким являється соціялізм, єсть в суті (подібно, як аналогічна йому колишня боротьба духовенства з живучими тоді по кулачному праву, анархічними феодалами) боротьбою за державну владу між інтеліґенцією (станом орґанізаторів ідеології) і т. зв. буржуазією (станом орґанізаторів сучасної капіталістичної продукції). Боротьба ця ведеться при помочі витвореної бажаючою влади інтеліґенцією соціялістичної ідеології, якою інтеліґенція здобуває собі вплив серед незадоволеної зі своїх панів-патронів народньої робітничої маси і, підіймаючи цю масу проти її дотеперішніх (здеморалізованих своїми "демократичними республиками") буржуазних орґанізаторів, хоче останніх усунути і самій зайняти їх місце в майбутній удержавленій формі (в "соціялістичній орґанізації") продукції.

Боротьбу, яка ведеться серед самого громадянства між його поодинокими класами і між станом орґанізаторів і станом орґанізованих в межах самих класів — тепер в політичній науці прийнято зачисляти до явищ політики соціяльної, відріжняючи її тим від політики державної, тоб-то політики в старому, класичному розумінню цього слова. Цей поділ постільки невірний, поскільки всяка громадська сила "соціяльна" в своїй політичній акції прямує завжди до опанованя держави і до накиненя, при помочі опанованої держави, своїх хотіннь иншим силам "соціяльним". Инакше кажучи: всяка сила "соціяльна" має нахил до перетвореня себе в силу державну і таким чином всяка політика соціяльна єсть тільки початковою стадією, яка реалізується (або не реалізується і тоді гине) в політиці державній. Але з другого боку цей поділ єсть раціональний, бо підкреслює ріжницю між державою і громадянством і допомагає не змішувати цих двох зовсім ріжних чинників політичного життя. Старі класичні автори не розріжнювали політики соціяльної від державної тому, що пасивні, завойовані державою, маси, які сьогодня входять в склад громадянства,

тоді були зовсім позбавлені політичних прав. При невільництві вони не належали до громадянства і тодішнє громадянство було само державою. Воно сполучало в своїх руках відносно величезної пасивної невільничої більшости не тільки громадську "соціяльну", але й державну "політичну" силу. Тому тодішні обсерватори громадського життя цих двох сил не розділяли.

Сьогодня, коли політичної безправности вже нема, і коли люде пасивні, позбавлені позитивних політичних хотіннь і здібностей, можуть до схочу займатись "політикою", цей поділ на політику соціяльну і державну зарисовується дуже виразно. Наприклад, єсть багато українських політиків, які кажуть, що Україна може прекрасно істнувати без власної держави, тоб-то без реалізуючого українську національну ідеологію і без оберігаючого продукцію нації — українського державного меча. "Хіба — кажуть і пишуть вони — українському народові буде лучше від того, що на Україні поліція, армія, суди, тюрми і т. д. будуть українські?" Нічого дивного, що "народ" з такими "політичними" провідниками не може здобути своєї держави, не може стати нацією і що ці провідники не можуть бути нічим иншим, як тільки аґентами чужих держав, або "вічними революціонерами", тоб-то такими революціонерами, які мають хотіння тільки неґативні і які цих своїх хотіннь ніколи не здійснюють, бо навіть не мають найменшого наміру їх здійснювати. Коли-б ці люде дійсно хотіли здійсненя своїх політичних хотіннь — які вони вважають однаковими з хотіннями народніми — то вони мусіли-б боротись за політичну реалізацію цих хотіннь. Иншими словами: вони мусіли-б боротись за свою власну українську, хоч-би і "народньою" названу, політичну владу і за можність виконуваня цієї своєї "народньої" влади при помочі своєї власної армії, поліції, тюрем, тоб-то при помочі реальної сили своєї власної української держави. Але у цих істот, які привикли жити в чужій хаті, покусуючи час од часу її господаря, таких, вимагаючих зусилля і жертв, хотіннь власної хати, власної держави немає. Тому такі "революцийні" представники "українського народу" приймуть напр. всеросійський комунізм, який своєю кровю завоював собі на Україні реальну політичну владу, але ніколи не будуть во імя свого власного українського комунізму боротись зі своїми всеросійськими комуністичними правителями за свою власну українську комуністичну політичну владу. Оцю свою політичну імпотенцію вони прикриватимуть дуже гарною ідеологією: — мовляв, в комуністичній російській державі їхні "соціяльні і національні" українські хотіння вповні заспокоєні — або будуть в найкращім разі робити проти пануючих російських комуністів словесно-літературну опозицію во імя "чистоти комуністичних принципів" — опозицію, од якої пануючим комуністам не буде навіть свербіти.

"Можна бути великим народом без держави і, навпаки, можна мати державу і бути зовсім незамітним народом" — так колись писала "самостійницька" львівська "3емля і Воля" (9.VII.1922). Але оцей поворот українських "революціонерів" до ідей старого українського аполітичного "культурництва" (з поминеням тільки всіх його творчих і добрих сторін: — культурники дійсно творили культуру і політиці не шкодили, бо нею зовсім не займались) не врятував "Землі і Волі" від закриття в польській демократичній державі і не дав їй ходу до держави російської большовицької. Отже показалось, що навіть такий невеликий прояв "великости народу", як названа газета, без власної держави істнувати не може. Де її редактори бачили "великі народи без держави" — це останеться очевидно їх секретом. Бо коли вони як ідеал і приклад для України хотіли поставити жидів,

то навіть ці останні свою "великість" завдячують своїй колишній державі. Крім того дуже сумнівно виглядала-б "великість" такого "українського народу", який-би задовольнився "культурною автономією" для забезпеченя своєї некультурности і якого вся суть істнування полягала-б в газетах, піснях, галушках та "народній" лайці цієї української москвофільської і полонофільскої більшости на Українській Землі, що такою "бездержавною великостю" не дала-б себе розуміється до культури української прихилити.

Державники українські — коли у них буде сила — не повинні всіми цими проявами українського пасивного анархізму турбуватись. Люде, що бажали-б "покушати влади" без потрібного для такого "кушаня" риску і боротьби, не страшні для ніякої влади. Для сильної української держави всі ці українські "анти-державники" так само не будуть страшні, як не страшні вони і для чужих держав на Україні. Траґедія починається допіру тоді, коли такого типу "політики" в стані підняти проти слабосилих українських державників "народне повстання", і коли вони, після такого "удачного повстання", самі потім до "державного будівництвах беруться. Результати такого будівництва держави людьми, які вважають, що можна обійтись і без своєї держави, ми вже бачили. Рабська залежність українських народніх мас від чужих держав — ось наслідок поширюваня серед цих мас українськими інтеліґентами противовласнодержавної пропаґанди.

По свідоцтву напр. Paul de Rousiers, правляча демократія в Північно-амер. Штатах дуже не любить, коли кажуть, що в Америці істнують "правлячі класи" (La vie américaine, p. 121). А звістний автор версальського договору президент Вільсон дає навіть в цім напрямі дуже цікаві поради. Оконстатувавши, що в націях єсть завжди правителі і ці ким правлять, він радить першим маскувати

прояви своєї більшої сили умілими заходами біля публичної опінії. Сила більшости це новий винахід модерних суспільств і політична штука сучасного державного мужа полягає сьогодня в будженю, підштовхуваню і керуванню цією новою силою (цитую за R. Johnnet: Le principe des nationalités p. 387). Розуміється в цій штуці правління сучасного демократичного державного мужа при помочі опінії більшости, всякі факти, що могли-б його зробити несимпатичним цій більшости, мусять старанно закриватись. Не буде-ж справді такий демократичний президент і "представник волі народу" оповідати своїм виборцям про походженя своєї політичної влади. Він не казатиме: правити вами я можу тільки тому, що міцні як сталь своєю войовничою і пуританською єдностю англійські виходці, по яких я одідичив державу, завоювали колись індійський народ; відобрали йому його землю; спровадили на цю землю залежних од себе Неґрів та колоністів, і в дальших поколіннях стали багачами, які сотворили оцю "народню демократичну республику"; сотворили республику, а не монархію тому бо винищений ними індійський народ не мав сили обмежити монархією, потрібні цим багачам для їх спекуляцій, необмежену свободу. Замість того оповідається про "свободу і волю народу", завдяки якій повстала держава; про перемогу "ідеї справедливости" (репрезентованої республиканськими американськими банкірами над ідеєю "грубої сили" (репрезентованої монархічними пруськими юнкрами) і т. д. і т. д.

Подібними політичними байками не повинні одначе давати дурити себе політики такої нації, яка ще не мала і не має на своїй території окремої, тим чи иншим завойованям сотвореної, держави. Коли такі політики дійсно хочуть "будувати державу", то вони мусять готовитись до завойованя, а не до виборів. Політичні-ж методи завойованя, необхідного для твореня нових держав, діяметрально протилежні політичним методам мирного проникання при помочі "репрезентації народньої більшости" в уже істнуючі держави. Політика людей, які хочуть мати на Українській Землі свою власну Українську Державу, мусить бути зовсім инша, ніж політика людей, які хочуть бути тільки українськими "народніми" послами до Варшавського сойму, або тільки репрезентантами "українського пролєтаріяту" у всеросійській чрезвичайці. З вищесказаного одначе не випливає, що українська політика державна має полягати в розмахуваню паперовими шабельками і кричанню "слава", або в підготовці якоїсь "різні" і "заведеню кріпацтва", як можуть подумати і толкувати це наші панове з демократичних більшостей, що свій спосіб думаня придбали під впливом "умілих заходів біля публичної опінії" правлячих сьогодня демократичних меншостей.

Наприклад громадянство, якого продукція зорґанізована на основах, відпорної супроти держави, приватної власности, і якого ідеолоґія репрезентована такою орґанізацією інтеліґенції, яка не поневолена державою, буде у відношеню до держави завжди сильніще від громадянства з удержавленими засобами продукції і з ідеолоґією репрезентованою державою. В випадку першім участь громадянства в державній владі і, залежна од цієї участи, політична свобода та рух вперед будуть великі. В випадку другім участи громадянства в державній владі, політичної свободи і руху вперед зовсім не буде.

Од взаємовідношеня держави і громадянства залежить теж і степінь відповідальности держави перед громадянством.

Цієї відповідальности не може бути, коли абсолютистична (чи монархічна, тоб-то з дідичною формою влади, чи республиканська, тоб-то з формою влади недідичного, але завжди необмежена, диктаторська, по моїй термінолоґії: охлократична) держава поневолює здезорґанізоване і нікчемне громадянство. Не може її бути і тоді, коли громадянство поневолює ослаблену і здеґенеровану державу: коли суверенність переходить на "весь народ", на "всіх громадян" (демократія) і коли влада державна виконується іменем фікції самодержавного, в своїх правах необмеженого, народу; фактичні (але слабосилі і зле зорґанізовані) виконавці державної влади прикриваються тоді завжди фіктивною волею суверенного народу, і ніякої відповідальности правлячих демократичними республиками "парламентів" та схованих за ними ріжних клік бути, розуміється, не може. Відповідальність держави перед громадянством може істнувати тільки при гармонійнім взаємовідношеню держави і громадянства: коли сильна держава (тоб-то добра орґанізація тих, що правлять) буває репрезентована і керована не фіктивним, а реальним (династією персоніфікованим) сувереном, і коли держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним (тоб-то посідаючим добру орґанізацію ідеології та продукції) громадянством (класократія, по моїй термінолоґії).

Гетьманству 1918 р., і репрезентованій ним єдине реально можливій формі істнування Української Національної Держави, однаково пошкодили, як карательні експедиції нікчемної і до нічого нездатної частини орґанізаторів місцевої хліборобської продукції, так і "національне повстання", викликане нікчемною і до нічого нездатного частиною орґанізаторів місцевої української ідеолоґії.

Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична "буржуазія" це елемент "реакцийний", а "народ" — це елемент "поступовий". І брехня ця, раз прийнята, мститься сьсгодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорґанізувавшись по демократичному, тоб-то скинувши в своїх республиках всі, гальмуючі її революцийність, орґані-

зовані форми здержуючого примусу (релігію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революційний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чим раз гостріще бунтуватись. Найбільшим наприклад революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степеню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Ленін, під проводом якого ці маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії — політехнічні інститути, фабрики, залізні дороги — попалили та поруйнували.

Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности "народній" і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношеню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в порівнанні з народніми масами, комуністичної партії. Одначе вони можуть бути певні, що проти них за це знищеня поступу не підійметься ніяка народня революція. Не підійметься доти, доки одна частина пануючих большовиків не збунтується проти другої і не почне (по прикладу ліберальної та поступової частини старої російської провідної верстви) вимагати свободи, "конституції". Революцію буде робити частина большовицьких "панів" для здійсненя своїх власних — "панських", а не "народніх", тоб-то виходячих від правлячої верстви, а не від народу — поступових, свободолюбивих та реформаторських ідей, — ідей, випливаючих з їх власних хотіннь, а не з хотіннь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами "волі народу".

Що нація твориться в боротьбі з природою: — по лінії здержуваня природних імпульсів, а не розперезаного гасання під їх впливом*) — по лінії найбільшого, а не найменшого опору — це розуміють здатні до розвитку, навіть дикі племена. У таких племен істнує звичай, що старих людей не убивають всіх, хоч цього дуже хочуть ті сильніщі та молодші, які мають безмірний апетит на призначену для старих мягчу та делікатніщу страву і які кормленя старих "паразитів" вважають "кровопийством, реакцією і противним законам природи визиском народу". Щоб погодити оці природні поступові змагання молодих з необхідностю для племени збереженя досвіду старих,**) останніх в певний час

приводять до дерев, кидаються на них, але убивають тільки цих, що не подужали вже на дерева влізти, та на них, підчас струсу, удержатись. Цих-же, що на дерева ще повлазили і на них цупко сиділи, заховують при життю, оточують і на далі пошаною і продовжують слухати їх рад та наказів. Такі звичаї істнують одначе не у всіх племен. Тому і не всі племена перетворюються в нації. Навіть ті, які "національно відроджуються" в Европі в XX століттю, але яких "інтеліґенція" не може зрозуміти цих простих — для деяких навіть папуасів зрозумілих — політичних істин.

Ця проста політична істина в політичній практиці: в твореню і реґульованю руху — дуже часто забувається. Часто поступові пани, піднявши проти держави народ, ослаблюють державу і дають в рухові нації перевагу громадянству. Тоді рознуздуються пани і, позбавлений сильного державного гальма, національний віз летить чим раз швидче вперед, тягнутий рознузданими панами в ріжні боки. Це продовжується доти, доки під напором народньої тяжести (якої вже не підважує тепер поволі за загнузданими панами орґанізована і авторитетна сила державна) не лусне розтарахканий своєю рознузданностю панський поступовий мотор. В цей момент винищуються народом (під проводом крайніх, найбільше революцийних, провідників) захопивші та ослабивші було державну владу перші поступові пани. Замість держави заслабої, твориться тоді держава засильна, і задержаний нею національний віз починає котитися назад. Бо по знищеню поступових панів і поневоленю державою громадянства, нема вже кому порушувати народ. Він силою своєї інертности тягне націю вниз, хоч його, як це бачимо наприклад у большовиків, батожить всіми силами абсолготистична держава, шукаючи "єдиненія", чи то пак "смички" з народом, примушуючи його брати участь в "державнім будівництві", творити ріжні "совіти" і робити "рабоче-крестьянскій" рух під примусом нагайки, бо ці, що цей рух самі з власної волі колись робили, опинились вже всі в чрезвичайці. "Амністія і свобода" для "панів" напевно розбурхали-б цей "народній" рух. Але їх не може дати абсолютистична комуністична держава, коли хоче істнувати. Істнуючи-ж, вона не може примусити народ творити рух, необхідний хоча-би для розвитку

продукції, бо цей рух неможливий без деякої політичної свободи для "панів", для орґанізаторів продукції. В цім джерело неминучої загибелі большовицької (як і всякої иншої охлократичної) влади.

Тільки при таких нормальних умовах руху, свобода, необхідна для всякого поступу, буде мати за собою ґарантію авторитетної консервативної державної сили. Тільки тоді придбання порушуючої сили поступовців ("здобутки революції") будуть здержуючою силою консерватистів закріплені так, щоб ці придбання, під гаслами і во імя цієї-же самої свободи ("поглибленя революції"), не змогли нищити нові революціонери. Коли такого консервативного закріпленя здобутків поступу не буде, то в цій необмеженій свободі поступовці самі себе винищать разом зі свободою. В результаті запанує повна реакція під впливом перемігшого тоді тягару пасивних мас і тих, що при помочі цього тягару собі вкінці владу завоюють.

Сильний, єдиний і добре зорґанізований поступ може істнувати тільки при сильнім, єдинім і добре зорґанізованім консерватизмі. Приклад: анґлійський двопартийний систем, якого не можна помислити без такого сильного консерватизму. Бо коли нема сили, єдности і орґанізації в обороні істнуючого, то не може бути сили, єдности та орґанізації в змаганнях до зреформованя цього істнуючого. Нація ділиться тоді на множество "правих" і "лівих" партій, які анархічно і не знати за що борються між собою та руйнують націю. В такій, позбавленій сильного консерватизму, нації не може бути ясних — репрезентованих завжди консерватизмом — понятть про те, що істнує реально; а тому не може бути і ясних понятть про те, як це реально істнуюче зміняти, чого для здійсненя реального поступу домагатись, і на що в цьому здійснюваню реально опіратись. В такій нації можна з повним успіхом (яким єсть завжди руїна) пропаґувати все, що кому подобається, включно до комуністичного земного раю, або есерівського систему хліборобства під згуки веселих пісень.

Консерватисти, не здатні обмежити свого імперіялізму і містицизму монархією і релігією, иншими словами консерватисти республиканці і вільнодумці, своїх здержуючих та орґанізуючих завданнь в нації — як про це буде мова дальше — добре виконати не можуть.

Дехто вказує на Злучені Держави півн. Америки, як на приклад, що консерватизм може істнувати добре і в республиці. Дозволю собі з цього приводу повторити сказане вже в попередніх "Листах". Демократичне республиканство, яке з погляду політичної орґанізації нації єсть завжди хворобою, бо завжди нищить консерватизм, шкодить нації більше або менше в залежности од тих умов часу і місця, в яких воно розвивається. В Злуч. Державах воно не проявляє

покищо всіх своїх деструктивних наслідків тому: 1. що правляча цією республикою верства анґлійських виходців має ще в своїй традиції останки вікової класократично-монархічної культури старої Анґлії; 2. що вона єсть ще дуже релігійна, значить посідає сильні здержуючі ідеологічні чинники, якими надолужує брак здержуючих чинників політичних (монархії); 3. що брак монархії вона надолужує ще таким зміцненям політичної влади президента (а з нею і держави), про яке й мови бути не може у націй з провідними верствами, не посідаючими старої монархічної класократичної культури; 4. що вона расово дуже суцільна, бо не перемішалась з підвладними американській демократії Індійцями та Неґрами. Коли-б вона була вихована (як напр. мексиканські креоли) в культурі монархії охлократичної (диктаторської і абсолютистичної), яка нищить консерватизм; коли-б вона була вільнодумна, і поборювала церкву; коли-б вона весь час змагала до зменшеня влади держави і поширеня влади "народу"; коли-б вона складалась з расово себе взаємно ненавидячих і нерозуміючих метисів, — то консерватизм в Злуч. Державах виглядав-би так, як консерватизм в мексиканській республиці. Але навіть при цих сприяючих умовах він швидко, завдяки республиці, розкладається. Голосний Ку-Клакс-Клен єсть характерною ознакою цього розкладу: диким галасуванням він хоче замінити, добивану республикою, стару англійську монархічну консервативну традицію. Оживити цю традицію при демократично-республиканськім методі орґанізації нації — розуміється неможливо.

Коли прикметою сильного та здатного консерватиста єсть уміння обмежувати силою волі і розуму свої пристрасти і почуття, свій імперіялізм та містицизм, то прикметою сильного та здатного поступовця єсть велике чуттєве, стихийне хотіння поширеня та влади і дуже велика віра в законність та правдивість цього хотіння. "Нація", в якій всякий "правий" хотів-би бути національним Наполєоном, а всякий "лівий" сумнівався-б в законности хотіння власної національної держави, була-б карикатурою і могла-б істнувати тільки в літературі.

Гетьманство 1918 р. було власне такою героїчною спробою відмолодженя і скріпленя місцевого консерватизму. Воно мало сотворити одну — спільну і для консерватистів і для поступовців — місцеву територіяльну державну владу, і возстановити на Україні, разом з такою владою, нормальні взаємовідносини між консерватизмом і поступом. Значить було воно такою спробою політичного відродженя Української Нації, яка єдина тільки могла до цього відродженя довести Сотворене консервативними вже нащадками тих колишніх козацьких революціонерів (що, знищивши в XVII ст. своїх місцевих консерватистів, були забсорбовані потім петербургською метропольною державою), воно мало основні дані вилічити Українську Націю з її хронічної недуги браку власного консерватизму, колоніяльности та недержавности. Але знищене, завдяки своїй внутрішній слабости, місцевими отуманілими і розкудкудаканими революціонерами, які, зараз-же на другий день після свого "вдалого повстання" проти своєї місцевої територіяльної і консервативної Гетьманської влади, були поглинуті метропольними (російською комуністичною і польською демократичною) державами, воно в 1918 р. цього завдання виконати не змогло. Де завдання знов, і то в такій самісенькій формі, стане перед Українською Нацією в момент неминучого нового кризису на Україні метропольних влад. Чи вистане на той новий трагічний момент у наших консерватистів хотіння і віри, а у наших революціонерів розуму і здержуючої волі?

Наприклад вроджене хотіння держави (розуміючи під цим, одержаний від природи в сильніщій степені, войовничий імперіялізм), яке єсть у певного типу українських людей, може бути скероване в українські, російські або польські політичні форми, і на цьому вродженому стихийному хотінню певного типу людей на Україні може бути, в залежности од більшого чи меншого напруженя ідейности, розуму та свідомої волі даних провідників, збудована на Україні та чи инша держава. Завданням українских політиків буде: виявити своє власне державницьке стихийне хотіння в такім сильнім ідейнім пориві, вибрати такий метод політичний і так напружити розум та волю для його здійсненя, щоб оце стихийне державницьке хотіння певного типу місцевих українських людей повернулось на будову української, а не російської чи польської держави. Політичною утопією буде (на тій, мовляв, підставі, що всі люде однакові) змагати до сотвореня цього стихийного хотіння держави у Українців иншого типу, — Українців, які по своїй природі не можуть його мати, або надія, що оце стихийне хотіння, без ніякого ідейного пориву, і без напруженя розуму та свобідної творчої волі, само "по законам природи" мусить сотворити українську державу.

Одну із характерних між ними ріжниць висловив образово в звістному чотировірші російський поет: "Все мое — сказало злато; Все мое — сказалъ булатъ; Все куплю — сказало злато; Все возьму — сказалъ булатъ". До цього треба ще додати: "все моє — сказало слово", яке для здійсненя свого хотіння має силу сугестії і діялєктики.

Коли наприклад двоє людей цього ріжного типу кажуть і роблять щось одне, то воно зовсім не єсть одне, а у всякому разі в своїх результатах воно єсть ріжне: si duo faciunt idem, non est idem — як каже звістна латинська приказка. Як що наприклад серед якоїсь недержавної нації ці двоє людей кажуть обидва, що вони самостійники, то перший, маючи вроджений нахил до ризикованя власним життям для здійсненя своїх хотіннь, буде найбільшу увагу присвячувати справам внутрішньої політичної орґанізації, орґанізування себе і своєї нації, бо тільки добра орґанізація може забезпечити його життя в процесі боротьби і ризикованя життям. Другий натомість, не маючи вродженого нахилу до ризикованя своїм життям, буде найбільшу увагу присвячувати шуканню такої "доброї орієнтації", яка-б дозволила йому чиюсь чужу (в тім числі, наприклад — "народню") силу примусу для здійсненя своїх самостійницьких хотіннь використати і, пристосувавшись до неї, без ризика собою, самостійність одержати. Розуміється наслідки цієї державницької акції і форми держави, які вона дасть, будуть в обох цих випадках зовсім ріжні, як про це буде мова в дальшому викладі.

Не треба — що найважніще — забувати, що рухові прикмети, присущі в більшій чи меншій мірі кожній людині, будь вона войовничого чи невойовничого типу, дають ріжні форми руху в залежности власне од того типу, якому вони при-

сущі. Наприклад імперіялізм у Цигана виявився, як каже відома поговірка, так, що він хотів мати свою власну державу і бути в ній царем тільки на те, щоб вхопити великий кусень сала та чим швидче пятами накивати. Не треба думати, що оттаке циганське бажання влади істнуе тільки в анегдотах: в дійсности воно дуже поширене на світі. Розуміється такі форми імперіалізму войовників, як дідична політична влада: монархія і родова аристократія; — такі поняття, як "noblesse oblige", як традиція, нація, патріотизм (любов до своєю кровю завойованої землі) і т. д. і т. д. — будуть формами і поняттями для імперіялізму типу оцього Цигана абсолютно чужими і незрозумілими. Так само проявів містицизму наприклад людини, що свої хотіння влади в якійсь республиці скріпляє вірою в правду і святість виборів і в те, що вона своєю демаґоґією "волю суверенного народу" виявляє, не можна розуміється утотожнювати з проявами містицизму наприклад Гетьмана Мазепи. Останній в своїй боротьбі за владу заризикував власним життям і пожертвував всіми своїми достатками з вірою, що він виконує свій лицарський обовязок чести і що "вічна була слава, же през шаблю (не вибори!) маєм права".

Основну рису войовничости має наприклад і бандит-криміналіст, і людина рятуюча дитину з пожару, або віддаюча своє життя за свою ідею. Позбавлений "пуття, чести та поваги" якийсь сміливий, але анархічний отаман від шаблі, чи такий самий — отже не анонімний, але руїнницько-індивідуалістичний — отаман від пера, мають ту саму основну рису войовничости, що й жовнір, віддаючий своє життя за честь цілого полка і аскет монах чи світський подвіжник, які жертвують своїм життям за правду цілого свого закону, своєї орґанізованої ідеї. Відріжняє їх тільки степінь ідейности, розуму, волі та орґанізованости. Так само тільки инше відношеня до істнуючого ладу і инша ідеологія відріжняють революціонера, кидаючого по наказу своєї орґанізації бомбу, від вірного свому монархові лицаря, віддаючого своє життя за свою батьківщину і її законну владу.

Подібні ґрадації істнують і серед невойовників. Поруч цілої маси честних і гарних людей, позбавлених зовсім войовничости, а проте виконуючих прекрасно, необхідні для громадського життя, функції матеріяльно-продуктивні (наприклад селянство з тієї катеґорії, що воліла найтяжчі повинности ніж військову службу), обмінні (честні купці і фінансисти), та ідеологічні (дисциплінована і розумна інтеліґенція), бачимо ми, не ризикуючих так само своїм життям: кешенників, біржевих і політичних спекулянтів, банкірів, купуючих за своє золото якісь оружні колоніяльні експедиції, анонімних писак і шептунів тихолазів, розкладаючих до

ґрунту своєю трусливою гадючою люттю, зажерливостю і заздростю ціле громадське життя і т. д. і т. д. Врешті войовником не єсть завжди той, хто одягнений в яскравий костюм і обвішаний зброєю. Такі типи часто бувають дуже мало войовничі. І навпаки, лицарське серце бється часто під скромним піджаком. Не зовнішність, а внутрішні психологічні прикмети і з них випливаючі діла служать одиноким мірилом для відріжнюваня основних громадських типів. Добрий політик мусить бути добрим психолоґом — каже давно відомий й дуже правдивий афоризм.

Так само до непродуцентів треба зарахувати ті примітивні людські типи, які кормляться з готових вже дарів природи тоді, коли цих природних багатств багато і коли добування їх сполучене з як найменшим і найкоротшим зусиллям та не вимагає, характеризуючої всякого продуцента, тяжкої і систематичної праці в постійній боротьбі з природою.

Наприклад непродуцент-войовник типу російських большовиків, сполучаючих свою державну силу меча з суґестивною силою комуністичної доктрини, виявляє

яскраво оце основне стихийне змагання непродуцента. Воно приймає инші форми, коли цей непродуцент не єсть войовником. Живучи тоді в політиці з дезорґанізації, а не орґанізації, останній нищить всякі, заважаючі свободі його "мирних" спекуляцій, загально обовязуючі ідеолоґії. Але і при "свободі вір", яку він завжди проповідує, змагання його скеровані до того, щоб захопити в свої руки ту "віру", що, на його думку, може найкраще допомогти при захоплюваню влади. Західноєвропейські і американські банкіри, фінансуючі тепер ріжні демократичні і соціялістичні газети з їх ідеологічною пропаґандою, можуть служити прикладом стихийних хотіннь в цьому напрямі непродуцента-невойовника. Політичну вагу ріжниці цих стихийних хотіннь і змаганнь зрозуміємо, коли пригадаємо, яку величезну ролю в твореню держави, закону і нації грає відношеня тих, що правлять, до тих, ким правлять, — відношеня розуміється ріжне, в залежности від того, чи правлять продуценти чи непродуценти.

Прекрасну, взяту із нашого селянського життя, ілюстрацію для уявленя собі типу продуцента-войовника і непродуцента-невойовника та їх відношеня до ідеології, дає в одному зі своїх оповіданнь ("Давнина", друковано в 1924 р. в перемиськім "Українськім Голосі", ч. 34) найглибший сучасний український письменник Василь Стефаник. Дід Дмитро, старий добрий господар, якого "верства на войнах погибла" і він вже "не має з ким говорити", це той войовник-продуцент, що репрезентує всю камінну консервативну міць галицького підгірського села. Дяк Базьо, що при мовчазній згоді діда Дмитра, і повний пошани до нього, читає в його хаті такі книжки, які мають одвертати огонь і гром, і за це одержує од баби Дмитрихи пятаки на своє убоге, але повне віри в чудодійність оцих книжок життя, це приклад другого типу, в його позитивній, творчій формі. "Сам початок читальні заходить ще від дяка Базя" — кінчає своє оповідання Стефаник. Од себе додаймо: тому що дід Дмитро не мав змоги ще досі себе на Україні проявити, і що "войнам" — державним змаганням — нашим, замість нього, почали провід давати (забувши про своє инше, великоважне призначеня і діда Дмитра од його діла усунувши) сучасні наші дяки Базі (невойовничі та непродукуючі інтеліґенти) — ми не маємо власної держави.

Ці дві останні відміни сполучаємо в один тип тому, що при всіх психологічних ріжницях, які остаються між продуцентом і непродуцентом, спільна їм при цьому типі невойовничість політично їх обєднує. Метод здобування влади і орґанізації влади у них однаковий, хоч при реалізації цього методу продуцент-невойовник буде проявляти більше присущого йому, як продуцентові, реалізму, але реалізму опортуністичного, невойовничого. Непродуцент-невойовник буде вкладати в цей невойовничий опортунізм ще й велику дозу романтичної фантазії.

З так частою, особливо тепер, переміною ідеології не міняється тип, який її міняє. Звичайно він всяку ідеологію намагається пристосувати до своїх стихийних хотіннь, як що на ці хотіння не мають керуючого (керувати хотіннями не значить творити хотіння) впливу сильний розум і свідома воля. Сучасний большовицький "непман" сьогодня спекулює на ідеології комуністичній так само, як за старої Росії він спекулював на ідеології "старорежимній", і можна з абсолютною певностю сказати, що будучи сьогодня комуністом, він не віддасть свого життя за поширеня комуністичної ідеї так само, як ні один з цих самих типів, перебуваючи наприклад в рядах колишніх "земгусарів", не віддав свого життя "за матушку Россію и за обожаемого монарха". Так само треба сумніватись, чи перемінився тип українського інтеліґента від того, що перед війною він був соціялістом в межах "децентралізованої Росії" і завзятим ворогом націоналізму та української самостійности; що потім він став націоналістом, самостійником і ненавистником "Москвинів" та "москвофілів", і що врешті з атеїста він стає тепер "церковником", готовим лаяти своїх інаковіруючих земляків з такою самою нездержаною, глупою і безсилою зненавистю, з якою лаяв він їх за "неправильне толкування Маркса" тоді, коли він свою, типову для невойовника-непродуцента політичну спекуляцію, проявляв ще в формі "марксівській", а не націоналістичній або теолоґічній.

Чи Нормани, яких завойованя поклало основи сучасній анґлійській нації і державі були "англійськими націоналістами" і мали ідеологію "будувати Анілію"? Чи збірались "будувати Україну" ці зібрані з цілого світа головорізи, з яких пізніще, врісши в землю, витворилась, сотворивша Україну, городова козаччина? І що вийшло з національно-державного будівництва нашої демократичної інтеліґенції, якої вся суть полягала власне в "ідеолоґії"? Що це значить? — Значить, що тип войовника-продуцента, до якого належали оці завойовники Нормани, зустрівшись на анґлійській території з доброю церковною орґанізаціею тодішньої місцевої інтеліґенції, прийняв, відповідно до своїх стихийних хотіннь, керованих розумом і волею, цю місцеву ідеолоґію, задержавши одночасно свою добру войовничу державну орґанізацію. Сполученя матеріяльної державної сили оцих войовників-продуцентів з нематеріяльною силою ідеолоґічною місцевих добре зорґанізованих непродуцентів дало в результаті анґлійську націю і державу. Так само сотворило Україну сполученя такої самої матеріяльної сили козаччини з нематеріяльною ідеолоґічною силою тодішньої інтеліґенції української, зорґанізованої Могилою у відродженій ним церкві православній. І не могла тепер повстати Україна з самих тільки ідеолоґічних змаганнь сучасних зле зорґанізованих, безвольних і неінтеліґентних, демократичних інтеліґентів українських, які, засліплені утопією про однаковість людей, захотіли раптом грати ролю орґанізаторів війни (головні отамани) і орґанізаторів продукції (соціялізація землі), будучи по свому типу всі непродуцентами і в переважній частині невойовниками. Така сама демократична утопія про однаковість людей привела в минулій світовій війні до божевільної доктрини загальної мобілізації. Остання мусіла довести до світової катастрофи, бо не могли творчих завданнь війни виконати маси, що в більшости складались з невойовників, стихийно і орґанічно ворожих ідеї війни і оружної боротьби*).

Всі ці типи у ріжних націй не бувають між собою однакові. Наприклад войовник-продуцент одної нації не буде ніколи зовсім подібний до войовника-продуцента другої нації. Так само внутрі кожного типу одної нації істнує поділ на відміни. Між жакобинцем і большовиком, між дворянином войовником-непродуцентом Людовника XIV. і таким самим дворянином петербургської імператорської Росії, істнує вся величезна ріжниця степені розвитку французської і російської цивілізації. Якийсь дрібний спекулянт одної нації, від фінансового діяча світового масштабу тієї самої нації, ріжниться так, як молюск від поліпа. Відміни бувають ріжні, але типи і їх засадничі властивости скрізь і завжди остаються ці самі і результати їх політичної діяльности, при всій ріжнородности її форм, мають завжди однакові засадничі риси. Аракчеївські "военні поселення", єзуїтські "держави" казармово-монастирського типу серед деяких диких племен, і сучасна стадна орґанізація російських народніх мас комуністичною партією — ріжняться між собою що до розмірів і форм, але основи їх методів орґанізації і основні наслідки цих методів однакові тому, що всі вони єсть твором людей одного і того самого типу войовників-непродуцентів.

Коли часто говориться, що в політиці треба берегтись аналоґій, то це означає власне небезпеку від неуміння розріжняти реальні відміни одного і того самого, теоретично однакового, типу. Анґлійський лорд, сам орґанізуючий продукцію і державну оборону своєї батьківщини, належить до того самого типу войовника-продуцента, що й наприклад наш полтавський козак-землевласник. Було-б одначе великою наївностю ідентифікувати ці дві відміни того самого типу; казати, що "ми і Анґлійці це одно", та сподіватися, що наш полтавський козак, не посідаючий ще вікової культури і вихованя лорда, може робити все зовсім так само, як і лорд. Але з другого боку політик, який хоче українську державу оперти на типі цього козака-землевласника, мусить політичних взірців шукати власне в орґанізації лордів (класократія), а не в орґанізації американських банкірів (демократія), чи в диктатурі войовничих, непродукуючих і кочовничих Монголів (охлократія). Отже було-б не розумно, на підставі аналоґій, сподіватись від нашої майбутньої правлячої верстви манєр анґлійських лордів (та іритуватись, що вона цих манєр зразу не матиме), але й не розумно теж думати, що вона не може правити Україною методом орґанізації анґлійських лордів, тому, що вона не має манєр лордів. Дві відміни одного і того самого типу, як що вони правлять в двох цивілізацийно ріжних націях, витворюють дві відміни одного і того самого методу орґанізації, які ріжняться між собою формою а не суттю, кількостю а не якостю, степеню розвитку руху а не його напрямом і динамікою.

Врешті мушу тут ще раз підкреслити, що для теорії політичної умілости остається все обовязковим поділ на активніщі і пасивніщі елементи. Провідну ролю в політиці грають завжди активніщі а не пасивніщі одиниці даного типу. Наприклад, коли ми візьмемо тип невойовника (продуцента і непродуцента), то методи політичної акції цього типу опреділяються його активною а не пасивною частиною. Сучасні демократії єсть твором не пасивної а активної, імперіялістич-

ної, частини цього типу. Активний імперіяліст невойовник в своїх змаганнях до захопленя політичної влади вживає методу иншого, ніж метод активних імперіялістів войовників, і, відповідно до цього свого иншого методу, инакше свої відносини до пасивних мас, свій провід над ними, укладає.

Загально можна сказати, що войовничість чи невойовничість залежать більше од дідичности (раси), а відносини до продукції (продуцент чи непродуцент) од способу життя і вихованя даного ідивідуума. Иншими словами легче в даній нації виховати тип продуцента, ніж тип войовника, як що вона цього останнього типу вже по попередніх поколіннях не одідичила. Тому, наприклад, легчий перехід охлократії (методу орґанізації войовників-непродуцентів) в класократію (метод орґанізації войовників-продуцентів), ніж демократії (метод орґанізації невойовників) в класократію. Наші войовники Варяги, які в Галицько-Волинській Державі перетворились з кочових купців в осілих продуцентів землевласників; наші войовники козаки, які, після періоду степового і морського розбишацтва, "сіли в землю" по своїм хуторам, можуть служити нашими власними історичними прикладами такого переходу. Практичний політичний висновок на будуччину з цих теоретичних заложень такий, що нам легче здобути національну державу (класократичну) після панування на нашій землі войовничої охлократії (напр. большовиків), ніж після панування невойовничої демократії (напр., як-би ми опинились у всеросійській демократичній республиці і дали їй час нашу войовничу верству здеморалізувати та розпорошити, а решту "нації" в становищі, посідаючих суверенне право виборче, галушкожерів "Провансальців" закріпити).

Перемога на Україні типу войовника, без якої не може бути держави, не буде ніколи ціллю змаганнь Українців-невойовників, які не хочуть Української Держави, або не вірять в її істнування. Натомість вона мусить бути ціллю змагань українських політиків-державників. Але це не значить, що політики-державники тим самим повинні змагати до винищеня наприклад Українців "культурників". Навпаки, цей тип вони мусять берігти, бо і він необхідний для будови держави, тоб-то для орґанізації завойованя під проводом типу войовничого. Діло йде тільки про місце даного типу в данім методі орґанізації.

Українського державника не треба, повторяю, утотожнювати з проповідниками комуністичного чи есерівського раю; ані з борцями за права народньої чи не народньої мови; ані зі спеціялістами по поборюваню "панського", "буржуазного", "соціялістичного", "російського", "польського", "українського", чи ще якогось иншого "сатани" на Україні. Для них всіх: своїм, близьким, співгорожанином, людиною одної нації — може бути "тільки соціяліст" або тільки не-соціяліст; "тільки народ", або "тільки культурні верстви"; тільки ці, що говорять "мовою Гоголя", тільки ці, що говорять "мовою Шевченка", або тільки ці, що говорять "мовою Сенкевича"; "тільки малороси (Русскіе)", "тільки малополяне (Поляки)", або "тільки не одні і не другі"; тільки нащадки "Русів", тільки сини "Полян", або тільки ці, що в собі "кров козацьку" почувають; "тільки православні", "тільки католики" або "тільки уніяти" і т. д. і т. д. Для українського державника: Українцем, своїм, близьким, людиною одної нації — єсть кожна людина, що орґанічно (місцем осідку і праці) звязана з Україною; не-Українцем, чужим, людиною чужої нації (що не значить конче: ворогом), єсть кожний мешканець иншої землі, хоч-би він визнавав ту саму віру, належав до того самого стану чи класу, говорив тою самою мовою, і хоч-би в його жилах текла та сама кров одних і тих самих предків. З територіяльної: — політичної і патріотичної — форми національної свідомости може вирости Українська Держава і Українська Нація. З форми національної свідомости екстериторіяльної: — віроісповідної, культурної, станової, племінно-расової — можуть виростати на Українській Землі, як гриби по дощу, ріжні численні взаємно себе вирізуючі секти, але з ними не може бути ані Української Держави, ані Української Нації. Популярне гасло — "Україна для Українців" — український державник мусить розуміти так: "Україна для всіх, що живуть на Українській Землі". Коли "Українцями" стане тільки одна ґрупа мешканців України, то инші місцеві ґрупи сполучаться з мешканцями чужих земель і спільними силами побють, як завжди досі побивали, цю ґрупу, що схоче змонополізувати для себе Україну.

Викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої "Листи" не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокоючою лєктурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтеліґентностю, активних українських людей, які — в момент сучасної страшної національної руїни — мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворобу побороти і зі збільшеним досвідом та умінням далі Велике Діло українське творити.

Моральне право для такого діяґнозу дає мені, ділами стверджена, любов до моєї хворої Батьківщини; досвід, здобутий знанням нашої минувшини і власними спостереженями з останніх десятків так повчаючих літ; почуття, що я єсть орґанічною частиною українського громадянства; свідомість, що з Україною я звязав свою особисту долю не тільки на часи щастя, але й на часи нещастя; віра в нашу перемогу та видужаня од хвороби — і через це все певність, що мій суворий діяґноз — випливаючий з позитивних хотіннь, а не з неґації, і вказуючий вихід з хвороби, а не лише саму хворобу — не викличе руйнуючих наслідків злого умислу та злої волі, а може, дасть Бог, моїй хворій Батьківщині поможе...

Для ілюстрації кілька практичних політичних висновків з вищесказаного.

1. Все, що сприяє розвиткові почуття єдности між всіми мешканцями України, будує Україну, і руйнує її все, що їх розєднує. Напр. розвиток спільного всім почуття спільної території — почавши від якоїсь найбільше "куцої" територіяльної автономії (хоч-би навіть такої, як колишні земства в Росії), до найвищого сучасного нашого, державного вже, прояву цієї територіяльности: Гетьманства 1918 р. — сприяє нашому виліченю з хвороби недержавности. Побільшують натомість цю хворобу до смертельности всякі екстериторіяльні

віроісповідні (тоб-то на культурно-ідеолоґічних, а не на політично-територіяльних ріжницях оперті) націоналізми (в тім числі перший: український) та всякі інтернаціоналізми, які неминуче вели, ведуть і будуть вести до перемоги на Україні якоїсь чужоземної влади (коли-б Ірландці свою вікову боротьбу вели під гаслами не територіяльної автономії, а під гаслами "мови", "віри" чи якоїсь "соціялізації", вони-б напевно, того що мають, не здобули). Виходючи з того самого становища, добре єсть зміцнювати орґанічні сполученя людей на Україні, наприклад по класам, і зле єсть культивувати сполученя механічні, напр. по партіям. Перші, своїми орґанічно-обєднуючими впливами, мають змогу усувати вроджений нам нахил до розєднуваня; другі, своєю несталостю, випадковостю і неорґанічностю, оцей наш вроджений нахил тільки збільшують.

2. По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не "всенародня радість", як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а — характерна для всіх недержавних націй — анархія і внутрішня різня між українськими людьми. Хто з політиків українських, запаморочений брехнею про поневоленість України, зайнявся-б в цей момент способами "виявленя волі визволеного суверенного народу" — ріжними українськими "установчими зборами" та "законодавчими сеймами" — замість творити шляхом перш за все власної орґанізації матеріяльно і морально сильну українську Владу Державну, той тільки збільшить цю різню та анархію і найкоротшим шляхом доведе до нового покликаня самими-ж українськими людьми якоїсь чужоземної державної влади. Політик-державник мусить памятати, що при хворобі недержавности "воля суверенного народу" виявляється завжди в повстаннях проти своєї власної слабої влади і в рабській покірности супроти сильної влади чужоземної. Доки місцева влада не дасть доказів, що вона забезпечує місцевих людей од анархії і взаємної різні краще, ніж влади метропольні, ніякі українські "установчі збори" не виявлять "волі народу" мати свою власну державу. Такий доказ може дати тільки орґанізована сила тих, що хотять мати Українську Державу. Розуміється не демократично-республиканський метод може їм оцю силу дати.

3. Ставити Українцям, як приклад до наслідуваня, політичні методи націй поневолених але державних, як напр. Поляки, Чехи, Італійці — значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліченя з нашої недуги.

Наприклад хто каже, що нас, як Чехів або Поляків, може визволити якась "антанта", той готує руїну Україні. Процес сотвореня влади, процес завойованя, через який не пройшла, а мусить пройти, всяка недержавна нація, не може бути замінений для неї так, як для нації поневоленої, процесом зовнішнього визволеня зпід чужої влади колишніх місцевих завойовників. Таких завойовників недержавна нація ще не має і, щоб стати нацією державною, вона їх мусить сама на місці (а не десь "в Версалі") мати. Без цього перемога сторонніх сил над місцевою чужоземною владою визволить тільки нашу внутрішню анархію.

4. Так само, хто в момент ослабленя на нашій землі метропольної державної влади, буде — по прикладу Італійців, Поляків чи инших націй поневолених — закликати до винищеня місцевих, з цією метропольною державою звязаних, консервативних державницьких сил, замість заохочувати ці сили до твореня на Українській Землі своєї власної держави і в цьому твореню їм допомагати, той в самім корінні знищить можливість повстання Української

Держави і реального істнування Української Нації. Нації поневолені, маючи в собі свої власні державницькі консервативні елементи, можуть собі позволити на винищуваня "чужинців". Нації недержавні, яких вся орґанізуюча державно-творча здатність захована власне в оцих місцевих "чужинцях", нищать разом з ними в самім зародку свою власну націю і державу. Повстання проти Гетьманської Влади в 1918 р., яке орґанічні зародки Держави і Нації Української в момент їх відродженя прибило, було підготовлене власне такою ідеологією української інтеліґенції, зачерпнутою зі шкідливих для нас взірців поневолених націй.

З погляду політичного наше ґеоґрафічне положеня — найгірше в Европі. Навіть Московщина в положеню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, ріжні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большовицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, Германію. Ми маємо море, другий бік якого — по знищеню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в ґеоґрафічно неподільнім впливі культури східної так, як напр, Чехія знаходиться в ґеоґрафічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю гряницю між Сходом і Заходом маємо в ґеоґрафічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої гряниці то дальше на Схід, то дальше на Захід.

Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантийсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубаню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом — настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного обєднуваня України при помочі "соборних" словесних декламацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаться збільшеням взаємного недовіря і взаємного нерозуміння. Ще більшою катастрофою може скінчитись культурна централізація України поліцийними засобами, в роді "українізацїї" Галичанами в 1919 р. вивісок київського Балабухи (відома стара київська фірма). Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуваням двох сил: доосередковоі сили — матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою. Тільки при істнуванню цих двох сил — коли всіх українських людей буде притягати одна спільна столиця маєстатичностю і силою державної української Влади, і коли вони туди будуть привозити свої провінціяльні культурні окремішности, плекані в поодиноких краях, а звідтам вивозити знайомість українських людей инших провінціяльних культур — може наступити взаємне пізнання Українців, без якого всі "соборности" будуть лише порожнім звуком. Тому соборність неможлива у нас при демократичній республиці. Позбавлена такого, по віковій державній монархічній минувшині одідиченого, воєнно-бюрократичного державного апарату, який єсть напр. у Франції, вона мала-би у нас завжди слабу, безавторитетну і нікого не притягаючу центральну державну владу, з дуже натомість яскравими і крикливими, але безсилими і руйнуючими, централістичними і уніфікацийними національно-культурними тенденціями.

Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколіннь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. В наслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти. Коли Україна

мала і має таку непропорціонально велику кількість ріжних "кресових ориґіналів", "гоголівських типів", і ріжних політичних самодурів громадськи-руйнуючого, анархістично-індивідуалістичного ґатунку, то причини цього факту треба шукати перш за все в даній нам од природи великій легкости життя.

Випливаюча з родючої землі легкість збагачуваня розвивала в українських людях погорду до труда і нахил до всякого роду найбільше фантастичних спекуляцій, яких яскравий вираз на ґрунті ідеологічному бачили ми наприклад недавно в ідеї соціялізації землі. На Україні нема таких верстатів хліборобської праці, що по тисячі літ (як це бачимо в північній Европі) перебували-б стало в однім роді, сприяючи повстанню і розвитку осілої державної нації. У нас землеробство вироджувалось в земле-хапство: громадськи орґанізуюча боротьба людей з природою вироджувалась в громадськи-руйнуючу боротьбу людей між собою за легко доступні подарунки природи.

Чим більше сприяючі природні умови, в яких живе дана нація, тим менше спільного, громадського зусилля мусить робити вона для опанування природи. Чим менша потреба в спільнім громадськім зусиллі, тим менша стихийна потреба в політичній орґанізованости і політичнім проводі, тим більший натомість стихийний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і ріжної "отаманщини". Чим більший нахил до анархії, тим тяжче завдання провідної верстви, яка проблеми власне політичної орґанізованности і політичного проводу мусить розвязувати. Коли кандидати на провідну верству у народів голодних легко знаходять восприїмчивість пасивних мас на їх політичну орґанізаторську акцію, і тому можуть мати слабшу внутрішню орґанізацію, то такіж кандидати у народів ситих, без дуже сильної морально і матеріяльно своєї власної орґанізації, не переможуть ніколи анархічних інстинктів тих, кого вони беруться політично орґанізувати.

Наскільки ця політична аксіома у нас легковажиться, хай доказом послужить оце (в одній з українських газет мною вичитане, а серед інтеліґенції нашої дуже поширене) міркування. "В Московщині народ пасивний; він не бунтується проти большовиків, отже еміґрація московська може політично орґанізуватись во імя своїх власних ідей з надією, що по упадку большовиків московський народ прийме той лад, який вона йому дасть. Але на Україні народ проявляє велику активність, він бунтується проти большовиків, отже він прийме тільки такий лад, таку ідею і форму держави, який йому буде по мисли". Висновок: не формулуйте ясно, українські еміґранти, своїх політичних ідей, не творіть власних політичних орґанізацій, а пристосовуйтесь до "активного українського народу" — він вас сам доведе до держави. Коли-б в ідеологічній пропаганді істнувала катеґорія кримінальних злочинів, то до цієї катеґорії мусять бути зараховані подібні політичні теорії. Вони в корінні підрізують всяку можливість Української Держави. Бо Українська Держава може бути сотворена власною внутрішньою залізною орґанізацією провідної верстви тоді, коли ця верства своєю українською державною ідеєю і своєю власною політичною орґанізацією потрафить опанувати вроджені анархічні інстинкти українського громадянства. Тому ця орґанізація не може бути демократично-республиканська, бо демократично-республиканський метод дезорґанізує, а не орґанізує провідну верству, якої ядро, ідейні кадри, творить власне сучасна еміґрація. Коли хтось боїться мати свою ідею і не хоче вступати до політичних орґанізацій, щоб бува "не помилитись", то хай своєї трусливости і свого політичного спеку-

лянтства принаймні не прикриває руїнницькими "політичними теоріями". Наслідок їх буде такий: московська еміґрація, виторивши ідеологію та орґанізацію для тих активних протибольшовицьких сил, які єсть в Московщині, легко зорґанізує свої голодні — і посідаючі тому сильні державницькі інстинкти — пасивні маси. При їх помочі вона займе Україну і приборкає українську анархію в момент, коли українська провідна верства, позбавлена власної державної ідеї і власної політичної орґанізації, буде питати у ріжних, не бажаючих ніякої держави, "отаманів" та "отаманчиків", якої форми держави — тоб-то якої ідеї і якої орґанізації — вони хочуть...

Великі труднощі в будові власної держави, які випливають з нашої "обильної землі", були відомі вже давнім поколінням українських державників не-романтиків. Для прикладу наведу слова, сказані в 1590 р. єпископом київським Йосифом Верещинським. Цей нащадок одного з найстарших місцевих родів (з Верещина на Холмщині*); "біскуп-лицар", як зве його сучасний його біоґраф А. В. Стороженко; римо-католицький священник, що разом зі своїми приятелями, запорожськими козаками, зі зброєю в руках обороняв рідну землю від степових руїнників; один з найбільше талановитих цивілізаторів України; оснуватель Хвастова (Ново-Верещина) під Київом і друкарні в ньому; автор численних праць, які подавали проекти потрібних для тогочасної України реформ — заслуговує того, щоб його авторитетну думку з перед 334 літ тепер, в часах нової руїни, пригадати.

"Хто України закоштує — пише він ("Droga pewna", перевидана А. В. Стороженком в "Сборнику" київськ. археоґр. комісії, вип. І, Київ 1911) — той вже остатися в ній мусить, бо тягне вона кожного народу людину, як маґнес залізо. Причиною тому genius loci: що Україна положеня своє має під веселим небом, в повітрі добрім, в землі так родючій, що кличе вона і всіх приваблює до себе. І сміло можу до України пристосувати слова Павла святого, взяті від Ісаї: ані око не бачило, ані ухо не чуло, ані в серце чоловіче не увійшло те, що Господь наготовив там в Україні тим, що Його люблять... І оця то прекрасна Україна покарана тепер за гріхи свої, і в пусті поля обернена через оспалість та недбальство наше... Причина того така сама, як в Содомі і Гоморі: велика обильність хліба, в якій плавали і тучились люде українські, а нажерті, стали противитись Господу. За що Бог, порушений гнівом на них за їх незносні і мерзки поступки, знищив їх державу, і роскоші їх, а самих в неволю до рук поганських віддавши, обернув Украіну на пару сот літ до щенту в пустиню..."

Споконвічний брак расової єдности серед тієї людської громади, що живе на Українській Землі, сполучений з невиховуваням її в напрямі розвитку єдности політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми:

князівської, магнатської, шляхетської, козацької, і врешті сучасної отаманської та інтеліґентської "партийної" гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря — серед українських низів.

Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зародках нашого сучасного громадянства, ми бачимо на Україні життя окремими дворищами, а не родами — життя, звязаними тільки спільностю території а не спільностю крови, племенами. Расової єдности (за вийнятком може найбільше глухих кутів північно-західної лісово болотистої полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тиверцями; все це були назви, територіяльні а не родові: назви, випливаючі з місця осідку людей, а не з їх кровного спорідненя та спільного походженя. Що-ж допіру казати про часи пізніщі, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку XI століття київській землі, як країні "біглих рабів і метких Дапців". Пасивні маси, втікаючі "на свободу" від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, "окраїнні", українські землі — і ріжні, між собою не обєднані, войовничі і авантюристичні елементи ("Данці") з цілого сусіднього європейського та азійського світу — це предки тих, що сьогодня живуть на Україні.*)

Єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідци расова неодноцільність на Україні трьох основних політичних типів: — войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника — та стихийний нахил цілого нашого громадянства до розєднаности і взаємної ворожнечі. Звідци теж катастрофічні наслідки ріжнородности цього гетороґенного громадянства, які особливо проявляються в момент заколотів соціяльних. Чим більше якась громада ріжнородна по свому походженю, тим тяжче вона себе взаємно розуміє і тим низчий загальний рівень її здатности до орґанізованої акції. Легко собі уявити, як буде заховуватись в момент, скажім, пожару товпа в якомусь інтернаціональному готелі, або як можуть виглядати "парламентарні дискусії" між людьми, що розуміють себе так, як той анеґдотичний Француз і російський солдат. Великого напруженя і орґанізованости провідної верстви вимагає сотвореня загально-зрозумілих ідей для такої громади.

Але памятаймо, що в такім самім положеню були наприклад і Анґлійці. Проте, завдяки відповідному методові політичної орґанізації і громадського само-

виховуваня, вони стали наймогутніщою в світі нацією. Тільки-ж вони не ділили себе на "справжніх" і "не справжніх", на "свідомих" і "не свідомих"; не казали, що хто не "енко", чи не "юк", не православний, не уніят, чи не соціяліст — той же Анґлієць, а казали: "Англійці, Данці, Нормани — це ми! *) І не будували вони ніколи республик, а задержали й досі необхідну для їх єдности монархію. Отже коли і ми усвідомимо собі, що основною причиною нашої взаємної антипатії не єсть самі тільки "ріжниці програм", а одідичена нами по предках наших ріжнородність рас, то нам легче буде цю орґанічну хибу нашу, во імя такої самої орґанічної нашої спільної потреби людського, а не звірячого життя на спільній землі, видповідним методом орґанізації і вихованя невтралізувати. Коли-ж цієї нашої орґанічної хиби ми собі не усвідомимо, і її відповідними методами лічити не будемо, то, ставши навіть всі до одного комуністами чи не комуністами, православними чи католиками, "Українцями", "Русскими", чи "Поляками", ми знов поділимось зараз в поглядах, наприклад на правопись або на астрономію, і будем між собою битися тим завзятіще, чим більше будем переконані, що одинока причина наших непорозуміннь лежить власне в правописи, або астрономії.

Нещасливе ґеоґрафічне положеня, сприяючі дані природи і хаотична мішанина ріжних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрастну чутливість, якої не здержують, ослаблені легкою боротьбою за фізичне істнування і причинами політичного характеру, воля та інтеліґентність. Розуміється прикмета ця (як і всі зрештою прикмети, про які тут мова) присуща не тільки "свідомим Українцям". Її в такій самій мірі посідають наші "общероси" та "вшехполяки". І чим з більшою зажерливостю і меншим розумом такий "общерос" чи "вшехполяк" з України свою "рускість" та "польскість" виявляють, тим більший вони дають доказ свого чисто українського незагнузданого темпераменту, яким вони знаменито до руїни своїх "Росій" та "Польщ" допомагають. Панове з колишнього напр. "Кіевлянина", сучасних "Слов Польських" і большовицьких газет на Україні, в такій самій мірі, як і ріжні "баскі" публіцисти з табору "відродженя нації", належать всі до людей однаковісенького типу: всі вони наділені в однаковій мірі темпераментом Неґрів і відповідно мінімальною дозою волі та інтеліґентности.**)

Беру свіжий приклад. Якийсь "польський націоналіст" з "Газети Львовської" тішиться з того, що український парламентарний клюб в Варшаві розбився, і що частина його вступила до комуністичної партії. Хіба-ж це не ріднісенький брат тих "свідомих Українців", що кликали большовиків проти Гетьмана, тішучись, що хоч і згорить, мовляв, наша хата, але в ній погорять і ті, хто з нами живе і кого ми ненавидим. Або сучасна "большовицька орієнтація" Галичан небольшовиків — хіба це не політика емоціональна, позбавлена геть чисто розуму і волі? Хіба ці люде, як-би хотіли спокійно подумати, не зрозуміли-б, що коли вони безсилі вдержатись супроти глупо-задиркуватої і дратуючої, але по сути безсилої, польської демократії, то їх, разом з цілим галицьким українством, зітре в порох, в разі здійсненя їх "оріентації", жорстоко-нещадна і сильна всеросійська охлократія. Замість напруженям розуму і волі творити самим орґанізовану відпорну силу проти Польщи (силу, яка-б придалась і на случай большовицької окупації), вони, хвилевим емоціональним подражненям опановані, розвивають в масах вроджене політичне лінивство, бо ширять зневіру у власні сили, вчать покладати всі надії на большовиків, і таким чином зменшують тільки відпорність цих мас супроти Польщи. А як опиняться такі "політики" під большовицьким пануванням, то напевно будуть, під впливом нового подражненя, робити разом з Поляками протиросійські повстання (таке вже бувало не раз на Україні!).

Надопорціонально заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджуваня; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не уміємо. Всі наші одушевленя зі слізьми, молитвами і "всенародніми" співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить напр. подражнити чиюсь дрібну амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражненя забув про ідеали та хотіння, рішаючі иноді для буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість орґанізувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти метод орґанізації, розвиваючий волю та розум, усталюючий хотіння та ідеї і обмежуючий надмірну чутливість та випливаючу з неї романтичну ґасконаду.

Нації ситі, з перевагою емоціональности в своїм характері, мають більший нахил до романтизму ніж до ідеалізму. Між тим держава може бути сотворена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним: поривом, в якому стихийне чуттєве хотіння скристалізувалось в ясно окреслену ідею, і в якому на здійсненя цієї ідеї скеровані всі сили розуму та волі. Поривами романтичними, тоб-то поривами виключно емоціональними, яких ідеї туманні ("дуже хочемо, але не можемо сказати, чого хочемо" — мовляли, деякі наші "фашисти") і яких здійснюваня відбувається шляхом постійного дражненя емоцій ("грою на серцях") — не будуються держави. Від ріжних труб єрихонських можуть падати державні стіни, але не бувало такого випадку, щоб ці стіни в той спосіб будувались. На виховуваня ідеалізму (в його, як було вище сказано, праґматичній а не діялектичній формі) і на поборюваня емоціонального романтизму, мусить бути скерована увага

політиків-державників такої нації. Серед неї буває завжди забагато фразерів та позерів, які здобувають собі оплески "народні" грою на почуттях і пристрастях юрби. Щоб така нація могла здобути власну державу, неподільне в ній панування такого типу провідників мусить бути усунене силою орґанізації, яка матиме свою сталу і ясну державницьку ідею і цю ідею потрафить довготривалим напруженям розуму і волі реалізувати. Розуміється не вічно змінливий, од емоцій і хвилевих пристрастей "народніх" залежний, демократично-республиканський метод може таку державницьку орґанізацію дати.

Це єсть — коли можна вжити такого порівнаня, — бацил нащої хвороби, яка зветься недержавностю, і від його знищеня залежить наше видужаня, або дальше хронічне і невилічиме слабування.

В нашій історії найчастіше бувало навпаки: тип кочового войовника-непродуцента (приклади: "татарські люде", запорожська чернь, сучасні "отамани" і революцийна — на ділі, а не на словах — інтеліґенція) бував сильніший од типу осілого войовника-продуцента (приклади: галицько-волинська князівсько-боярська верства, шляхта і городове козацтво, а в останніх часах "куркулі-повстанці", висловлюючись большовицькою термінологією).

В неминучій і дуже гострій (як звичайно між войовниками) боротьбі за владу, кочовий войовник-непродуцент винищував осілого войовника-продуцента. А що стихийних хотіннь до сотвореня місцевої влади самому власними силами (без проводу войовника-продуцента) у нього не було, нема і бути не може, то перемога на Україні войовників-непродуцентів виявлялась, виявляється і буде виявлятись в цьому, що вони — як каже пісня — "не знають, якому служить царю". Иншими словами: вони тільки шукають, в якім-би чужім державнім апараті знайти вихід для свого стихийно войовничого, але разом з тим кочовничого і з Українською Землею не звязаного, хотіння влади. Від "болоховців" починаючи, і на сучасних Григорієвих, Тютюнниках, Буденних,

Юрках Коцюбинських і т. п. кінчаючи, цей тип українського войовника-непродуцента, при всій своїй величезній політичній вартости і необхідности для будови держави, показав, що, при слабости типу войовника-продуцента, він сам збудувати держави на Україні не може, а може бути тільки знаряддям в чужоземних, метропольних державних руках.

Коли-б перші в нашій історії революціонери, що покликали Варягів, були задержали місцеву київську династію і ці місцеві консервативні сили, на яких ця династія спіралась, Київська Русь стала-б державою українською (південно-руською), незалежною політично од півночі і Новгороду. Зі знищеням місцевого слабого консерватизму, політична доля Київської Руси стала вирішатись завжди на півночі, і влада київських Князів не змогла вже ніколи опертись виключно на місцеві, південні, українські сили.

Коли-б галицьке революцийне боярство, замість убити представника своєї місцевої династії, Князя Юрія Болеслава, було-б біля нього обєдналось і в той спосіб використало для зміцненя держави велику силу консервативної державної традиції, яку посідала в очах своїх і чужих ця династія, то польський напір на Галицьку Русь був-би здержаний і це галицьке революцийне боярство, а з ним і галицька державність, не були-б поглинуті вкінці польською метропольною державою.

Коли-б революційна козаччина прийняла була в поч. 1649 р. державні плани місцевої консервативної православної шляхти і вищого консервативного православного духовенства, та проголосила була воєводу Адама Кисіля Королем Руси, не було-б кількалітньої пізніщої руїнницької різні між українськими консерватистами і революціонерами; — Богдан Хмельницький не потрібував-би потім робити розпучливих зусилль, щоб недорізані останки цієї консервативної шляхти до українського державного будівництва назад притягнути і не потрібував-би для зміцненя авторитету своєї влади садовити в Київі московського воєводу. Держава наша не держалась-би тоді тільки ґенієм Великого Гетьмана, і династію Святолдичів-Кисілів, що спіралась-би на місцеві консервативні сили, легче було-б удержати при владі ніж династію Хмельницьких. Самі революціонери без консер-

ватистів, по своїй революційній природі, не мають вірности навіть для своєї власної революційної влади, і тому Наполєони та Кромвелі ніколи не були і не можуть бути оснувателями нових династій.

Коли-б наші революцийні отамани та інтеліґенти в 1918 р. визнали-б і піддержали місцеву консервативну владу Гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день істнувала-б Українська Держава. Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елементи не оглядались-би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч общерусских "добровольців"; вони сполучили-б свій досвід влади і орґанізації держави з молодим загонистим українським імперіялізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів, і дали-б спільними силами одсіч большовикам. Бо слабесенький напір большовиків в 1918 р. на Україну вдався (як і всі взагалі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерватистів між собою.*)

Політично-деструктивний вплив статичних, даних нам од природи, причин нашої недержавности особливо погибельно відбивався на нашій місцевій, політично провідній і державно творчій верстві, на її динаміці: на методах її політичної акції. Щоб провідна верства могла виконати своє завдання вона мусить бути відповідно численна, і мусить мати — як вище було сказано — сильне хотіння влади (імперіялізм), сильну віру в законність своїх хотіннь (містицизм), ясну

ідею, висловлюючу в зрозумілих словесних поняттях і образах ці стихийні хотіння, і врешті волю та інтеліґентність, при помочі яких реалізується ідея і висловлені в ній стихийні хотіння.

Вже од природи (через те, як було сказано, що родюча земля притягає пропорціонально більше пасивних, ніж активних елементів), а ще більше через злі методи політичної акції (про наслідки яких буде мова дальше), число нашої активної войовничої провідної верстви було пропорціонально замале. Що гірше, якість її була зла. Життя сите і дозвільне (в сприяючих умовах природи), з політично непевним завтрашнім днем (в нещасливім географічнім положеню), ослабляли її імперіялізм та містицизм. Нігде, з такою легкостю як у нас, провідна верства не "складає булав", не одмовляється од влади. При слабих хотіннях, ще слабша була її віра в законність цих хотіннь. Нікого, так легко як Українця, не можна переконати в "непотрібности України", в непотрібности його власної влади на власній землі. Ці слабі хотіння, зі ще слабшою вірою, не могли вилитись в ясні і виразні політичні ідеї. Довідатись, чого в дійсности хотіла, і які політичні ідеї мала більшість українських політичних діячів — мабуть тяжче ніж розвязати історичну загадку якоїсь Атлантиди... Випливаючий з ситости та емоціональности нахил до романтизму та до керування себе в політиці почуттями, а не волею і розумом, ще більше бабрав та замазував ці, і так вже од природи туманні, ідеї. Наші політичні провідники більше співали або поетизували, кричали або плакали, ніж висловлювались членороздільною, лоґічною і ясною прозою. Коли додати, що для здійснюваня всіх цих слабоньких емоціональних хотіннь і романтичних фантазій (приклад: "українська народня республика, без влади і з соціялізованою землею, якою мають порядкувати самі свобідні громадяне") природа не дала ще українським провідникам відповідної волі та інтеліґентности, то будем мати один з важніщих причинків для зрозуміння динамічної причини нашої недержавности.

Анґлійський провідник індивідуаліст має стільки імперіялізму, містицизму, ідейности, волі та розуму, що він свій — даний йому, як і Українцеві, од природи — індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного (монархією) і обовязком супроти своїх підвладних. Звідци анґлійська вірність монарха підвладним і підданих монархові; звідци вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідци вірність підвладних вождям; звідци брак ще й в сучасній, вже здеморалізованій, Англії мрій про республику, тоб-то про невідповідальний і зрадливий провід "з волі народу", і про "народ", невірний, неслухняний та вічно зраджуючий своїх провідників.

Українському провідникові таке обмеженя вродженого йому індивідуалізму та анархізму дається дуже трудно. Не маючи сильного хотіння влади, не маючи віри в законність цього хотіння, не маючи дорожчої ніж життя ідеї і досить волі та інтеліґентности для здійснюваня цієї ідеї, він не хоче ані сам когось слухати, ані робити зусилль, щоб його слухали. Почуття відповідальности за провід і за владу і почуття чести, звязане з виконуваням влади, йому, при таких умовах, чуже. Він стихийний демократ-республиканець. Він маже нечистотами голови тих своїх, що мають владу, кладе їм в руки тростинку, а не меч, і думає, що тільки при помочі нечистот і при помочі тростинки здобувається і удержується влада.*)

Щоб збудувати державу, щоб завоювати владу, провідна верства мусить скупчити, сконцентрувати свої зусилля. Розпорошеними силами завойованя ніде і ніколи не відбувається. Цей необхідний для завойованя влади і будови держави процес концентрації зусилль приймає скрізь і завжди форму їх персоніфікації. Коли провідна верства має сильне хотіння влади (імперіялізм), сильну віру в законність цього хотіння (містицизм) і коли вона здатна своїм розумом та волею обмежити та упорядкувати свій імперіялізм і свій містицизм так, щоб він прийняв форму одної, для всіх спільної і всіх обовязуючої, ідеології, то тоді, в хвилинах завойовуваня влади, вона завжди персоніфікує свої хотіння і свою ідеолоґію в одній Особі. В цій Особі, яка хотіння власної держави та ідеолоґію даної провідної верстви репрезентує, вона — ця провідна верства — бачить втіленя того всього, що їй самій найдорожче. Тому вона добровільно віддає себе на службу цій Особі і цею службою, цим послухом, цею дисципліною вона обєднує себе і свої зусилля в одну слухняну, сильну і дисципліновану орґанізацію. Робить вона це, розуміється, не зі страху, не з підлизництва, не з жадоби грошей, а з того свого власного внутрішнього пориву, який тим більший, чим більший її імперіялізм, містицизм і чим ясніща та сильніща її ідеологія. В цім вся суть монархізму, яким (чи в його формі кращій: дідичній і класократичній, — чи в формі гіршій: диктаторській і охлократичній) будувались в історії всі нові держави. І вартість монархізму залежить завжди: 1° од внутрішньої вартости монархістів, яку вони в свому Монархові персоніфікують, і 2° од вірности Монарха ідеї своїх вірних монархістів, яку він репрезентує і персоніфікує.

Все це для більшости українських провідників "китайська азбука". Для них монархія — це "лакейство". Розуміється, тільки монархія своя. Бо перед чужою владою вони повзають рачки, як тільки вона їх добре вибатожить. Наприклад, сучасний український інтеліґент "не міг" стати добровільно честним слугою свого Українського Гетьмана: слугою української державної ідеї, персоніфікованої нащадком Гетьманського Роду, тоб-то особою, персоніфікуючою це, що наша власна державна історія, наша власна державна традиція сотворила. Але добре побитий, він може стати холопом, шпигом, дрібним аґентом і слухняним рабом большовицьких зайдів. Може теж лизати лапи польської, або иншої, демократії, коли вона зволить з ним десь в своїх міністерських передпокоях говорити. Причина оцієї своєрідної "свободолюбивости", "демократичности" і "республиканства" та сама, що й вище: брак мужського — сильного і сталого, а не істеричного та хвилевого — хотіння влади, брак віри в законність цього хотіння, і повне неуміння та нехотіння оцей свій істеричний імперіялізм та містицизм дисциплінувати ясною та орґанізованою, на пошані до авторитетів опертою, ідеологією.

Як українські провідники можуть бачити себе персоніфікованими в одній Особі, — як вони можуть в цій Особі шанувати маєстатичність своїх хотіннь і своєї ідеї — коли в них саміх нічогісенько — ні хотіння, ні ідеї — нема; коли вони, порожнісенькі, як той молюск, можуть тільки щось в себе смоктати, але з себе нічого не можуть і не хочуть дати. Що такий тип може побачити перед очима свого "духа", коли йому сказати: "Гетьман України". — Ніщо! або щось, над чим можна тільки глупо реґотатись. "Хіба будеш ситий оцим Гетьманом" — подумає кожний з них в глибині душі. Увесь час вискакуючі в нашій нещасній історії: "свободолюбивість", "сам-собі-панство", "демократичність" і "республиканство" української провідної верстви — все це тільки словесні димові завіси, якими вона свою злу якість, свою внутрішню нікчемність і пустопорожність прикривала. Все це — щезаючі безслідно від московської або польської нагайки — слова, якими прикривали свою пустопорожність люде "сильні тілом, але слабі духом", — люде з зажерливими тілесними, матеріялістичними апетитами, але зовсім позбавлені здатности чимсь ідейно захопитись: щось більше ніж життя полюбити, чогось сильно і непохитно хотіти, для чогось собою жертвувати і перед чимсь своїм анархічним поганим еґоїзмом поступитись...

Звідци наші вожді, які "самі собі не вірять"; вожді з капризами замість хотіннь; з магією і амулетами замість віри та релігії; з містицизмом анархічним і розперезаним, замість містицизму орґанізованого і догмами упорядкованого; з романтичними спекуляціями замість ідей; з авантюризмом (на хвилину) замість волі (на довгі літа); з хитростю замість розуму; вожді з орієнтацією, замість з орґанізацією. Звідци ці так численні в нашій історії вожді, що в критичний момент "на бистрих конях" кидають на призволяще своїх підвладних; звідци наші підвладні, що в критичний момент завжди кидають своїх вождів і видають їх ворогам під старим гаслом козацької черні: "нехай твоя голова за всі наші голови, прощай отамане!"

Нація, в якій вожді завжди готові зрадити своїх підвладних, а підвладні готові завжди зрадити своїх вождів, мусить бути нацією недержавною. Вона завжди за свої голови проміняє свою державу, свою владу. Такій нації політично не вірять і ці, що над нею панують. Напр. чисто українських полків — з українськими жовнірами та офіцерами — не творила ніколи ні одна чужоземна влада на Україні, бо була певна, що при такім сполученю хтось комусь, а значить і цій владі, зрадить. Мешканці "окраїн", чи "кресовці", спаювались завжди відповідним процентом чужого, вірного, надійного, державного елементу. Так спаяні, вони були прекрасним державним матеріялом, одною з найкращих опор метропольних влад. І доки такої вірної, надійної, державної спайки не зуміють витворити із себе самі Українці, про Державу Українську не може бути мови. Спайка ця залежить од відповідного вихованя державно-творчої, войовничої верстви. Все, що цю верству скріпляє, помагає нам вилічитись з недержавности; все, що її ослаблює, недержавність нашу збільшує.

Щоб зміцнити нашу державно-творчу верству, здатну до завойованя влади, виховувати в ній треба вірність самій собі, тоб-то своїм хотінням і своїм ідеям. Виховувати в ній треба випливаючу звідци вірність одній сталій і незмінній, а тому монархічній владі, в якій ці хотіння та ідеї знаходять свою персоніфікацію і без якої вони не можуть бути орґанізованою силою та сконцентрованим зусиллям здійснені. Врешті виховувати треба вірність влади, вождів, своїм підвладним, без

якої підвладні ніколи не будуть вірні своїй владі, ніколи не поможуть їй завоювати і удержати державу. Розуміється, відповідаючий всім вродженим гріхам і хибам української провідної верстви, метод демократично-республиканський не може бути цим методом, що її виховає, скріпить та зорґанізує, що вилічить нас з хвороби недержавности і доведе Українців до створеня на своїй землі своєї власної влади.

Тільки не місцева чужоземна влада, покликана завжди якоюсь частиною недержавного громадянства, може бути сотворена чужоземними силами при пасивній жвакоті, або навіть при "повстаннях" решти цього громадянства. Так само тільки сильні метропольні влади можуть до схочу Україну грабувати, і зовсім не рахуватись з тим, що про них собі пишуть "українські газети". Місцева влада мусить опіратись не на грабіжі, а на законних податках, і мати прихильність, а не ворожнечу творців місцевої громадської опінії. Для цього перш за все треба, щоб і орґанізатори продукції і орґанізатори ідеології були самі зорґанізовані і щоб вони себе взаємно піддержували. Коли орґанізатори продукції піддержують матеріяльно орґанізаторів ідеології, а орґанізатори ідеології піддержують морально орґанізаторів продукції, серед місцевого громадянства витворюються свої поняття законности, на яких може опертись, і ними силу свого меча узаконити, місцева державна влада.

Орґанізованість орґанізаторів продукції (класові орґанізації) і орґанізованість орґанізаторів ідеології (церква, університети, преса) здебільшого на Україні були дуже слабі і дуже невисокої вартости. Ще рідше вони себе взаємно піддержували. Коли ми все-ж таки бачимо в нашій історії жертви українських продуцентів на церкви, монастирі, школи, наукові товариства, пресу, то майже не бачимо щоб ці, що ці жертви одержували, своїм моральним авторитетом жертводавців піддержували. Найчастіще орґанізатори української ідеології займались цькуванням орґанізованих ("народу") на орґанізаторів продукції ("панів"). В той спосіб вони рубали вітку, на якій самі сиділи. Дехто називає це "славними демократичними традиціями українства". З погляду державного, політичного, ці "славні традиції" єсть одною з основних причин нашої ґанґрени, що зветься недержавностю. Коли українська "національна" ідеологія зверталась проти місцевих орґанізаторів продукції ("панів") і цькувала проти них орґанізованих ("народ"), то ці орґанізатори продукції звертались тоді просто за поміччю до чужоземних, не місцевих ідеологій. Иншими словами: "пани" наші денаціона-

лізувались і будуть завжди, при таких умовах, денаціоналізуватись. Місцеві-ж войовничі політично провідні елементи, в хвилинах здобування і орґанізації місцевої влади, мали і матимуть при таких умовах завжди до вибору: або опертись на національній ідеології і тоді остатись без податків, або опертись на "панах" і мати податки, але тоді остатись без ідеолоґії. Прикладом, до чого така політична дилема доводила, може служити: руїна козацької держави в XVIII ст. і упадок Гетьманства 1918 р.

Коли ми хочемо мати державу, "славні демократичні традиції українства" мусять бути призабуті. Основа цих "традицій" така: "пани" і влада на Україні часто міняються, а "народ", мовляв, завжди остається; отже будем бурчати на всі влади і на всіх "панів" та будем звати себе представниками "народу", тоді при всіх "панах" і при всіх владах останемось. Творці української національної ідеолоґії — як що має бути українська влада і держава — мусять позбутися оцієї трусливости і жадности до жерування тільки в безпечних місцях. Замість держатись на оцім найнизчім рівні, де єсть найменша небезпека, найменший риск, і найменша відповідальність, вони мусять зважитись на риск, на боротьбу. Замість плентатись, як досі, "за народом", вони повинні попробувати повести народ за собою. Тоді вони перш за все зорґанізуються самі. Бо, щоб повести маси, треба мати свою власну силу, тоді коли бігти за масою можна дуже добре й поодинці, в характері ріжних "самостійних редакторів" і "представників незалежної політичної думки". Далі, замість дотеперішніх партийних спекуляцій і постійної зміни орієнтацій, вони муситимуть вибрати вже нарешті якусь одну ясну ідеолоґію, бо без такої ідеолоґії самим зорґанізуватись і потягнути "народ" за собою неможливо. А маючи вже свою власну орґанізацію і свою ясну ідеолоґію, вони будуть морально піддержувати "панів", які цю ідеолоґію будуть визнавати і які на орґанізацію їхню будуть жертвувати. В той спосіб витвориться нарешті ця спільність між орґанізаторами продукції та орґанізаторами ідеолоґії громадянства, яка лежить в основі почуття законности і публичної опінії даного громадянства. І тоді тільки, опершись на це почуття законности та на публичну опінію, завойовники місцевої влади і будівничі Української Держави матимуть піддержку місцевого громадянства: матимуть податки, і не матимуть "національних повстаннь".

Історичні приклади: "Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою..." — так характеризував вже в VI віці нашої ери мешканців Української Землі візантийський письменник, т. зв. Маврикій (цитований і Проф. М. Грушевським: Історія України-Руси, І, с. 366). Далі: княжі усобиці і самоослабленя княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хисткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній провідній верстві і кипіла та розкладалась в котлі української анархії.*) Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій-же самій причині і з такими самими наслідками. Маґнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україні за часів безвладної і свобідної "Річпосполитої" польської, закінчені українськими повстаннями і політичним занепадом цієї верстви. Самовирізаня Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищеню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними планами Великого Богдана. Оце самовирізаня провідної верстви мусіло довести до упадку козацьку державу, так само, як таке-ж і по тій-же самій причині (слабість поборюваної шляхетськими анархістами королівської влади) самовирізаня цвіту польської правлячої верстви майже в тім самім часі (1666 р.) в битві під Монтвами, за рокошу Любомирського, лягло в основу упадку держави польської. Врешті останнє самозапльованя і самознищеня найбільше активних провідних українських сил, завдяки їхньому повстанню проти заслабо піддержуваної Гетьманської Влади і завдяки наставшій після нього "отаманської" та інтеліґентської анархії, наслідки якої ми всі тепер переживаємо.

Україну — йдучи за нашим поетом Олізаровським — можна порівняти до дерева, яке не в стані витворити твердої кори і цією корою захистити себе. З нутра нації весь час виділяються нові войовничі, здатні до захисту нації собою, елементи. Але всю свою вроджену їм енерґію, активність, сміливість, самопосвяту вони зуживають на зло: на поборюваня влади і на боротьбу між собою, замість на орґанізацію самих себе при помочі єдиної, сильної, сталої і незмінної (монархічної) влади. Вони гинуть в цій боротьбі і оставляють тіло нації непокритим. З нього виливається без пуття, без користи і без цілі найкраща, найцінніща кров, і знов остається анемічна, безсила, зґанґренована, не оточена і не захищена твердою власно-державною "корою", а тому вічно гниюча, пасивна і аморфна "етноґрафічна" маса.

"У них багато начальників, які не живуть в згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками і тоді на инших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу" — пише про перебуваючих на Україні перед чотирнадцятьма віками наших попередників вищезгаданий Маврикій. Від першого покликаня Варягів якимись воюючими між собою місцевими українськими політичними провідниками і до сьогоднішнього дня нищиться в той спосіб можливість "злучити до купи" та державно унезалежнити Україну.

Сторонники Володимира Великого, воюючи зі сторонниками популярного в Київі, його брата Ярополка, покликали на Україну нову чужоземну варяжську силу, од насильств якої потім ледве їм вдалось врятувати Київ. Так само, тільки завдяки покликаним з півночі новим варяжсько-новгородським дружинам, перемогли сторонники Ярослава Мудрого сторонників його брата Святополка Окаянного, що в своїй боротьбі за унезалежненя від півночі князівського київського стола кликали на Україну Поляків. Галицько-волинські бояре, бючись між собою, кликали Угрів, Поляків і Татар і, убивши врешті свого Князя, довели до упадку Галицько-Волинську Державу. Князь Глинський кликав проти инших руських Князів в Литовсько-Руській державі Москву, а ці проти нього шукали опіки у Польщи. Про загально відоме блукання козацької старшини в трекутнику: Москва, Польща і Турко-Татари, та про використовуваня цими сторонніми силами, кликавшої їх, української анархії — нема що згадувати. Так само нема що згадувати і про всім відомі події останніх літ.

Державну незалежність може мати тільки така нація, якої провідна войовнича верства настільки хоче своєї власної влади (наскільки імперіялістична), що вона супроти чужоземного напору вся, без ріжниці переконань, солідарна. Де провідна верства сама кличе чужоземні влади на поміч в боротьбі поміж собою, і де вона в той спосіб сама свому громадянству прищеплює почуття необхідности цих чужоземних влад, там чужоземна влада ніколи поважного опору серед місцевого громадянства не зустріне і нація з такою провідною верствою не може мати своєї власної держави. Оцей первородний політичний гріх української провідної верстви мусить бути — як вище сказано — відповідним методом її орґанізації знищений, як що ця верства дійсно хоче мати свою власну державу.

Коли-б вся Україна була в колоніяльній залежности тільки від Москви, або тільки від Польщи, то внутрішня боротьба місцевої провідної верстви велась-би за, або проти України, і за, або проти Москви чи Польщи. Так як в дійсности єсть, місцева провідна верства бореться за Москву або за Польщу, а Україна в цій боротьбі єсть тільки додатком, який в мірі потреби використовується одною або другою стороною в характері політичної "інтриґи". Траґічно помилялись, помиляються і будуть помилятись ці українські політики, які свої надії будують на польсько-російськім суперництві на нашій землі.

Місцеву державно-творчу провідну верству цей поділ вів завжди до загибелі і то однаково в обох її — як москвофільській так і полонофільській — частинах. Бо коли на Українській Землі перемагала Москва, то вона винищувала тих місцевих "панів", які в її очах були явними або окритими "Поляками". Коли перемагала Польща, то вона (як напр. тепер на Волині) винищувала тих місцевих "панів", які в її очах були явними або окритими "Москалями". В результаті слабла од того не Москва і не Польща, а місцеві "пани", місцева державно-творча провідна верства.

Коли ми на Україні мали перед революцією непропорціонально мале число "панів" у відношеню до "народніх" мас (наприклад всього тільки 1.31 % дворянства, яке до того в великій частині своє дворянство зовсім не за воєнні і державні заслуги одержало), то це єсть власне наслідок оцієї московсько-польської боротьби, веденої на нашій землі силами місцевої войовничої державно-творчої верстви. І коли з приходом якоїсь революції, збунтовані революціонерами маси завжди легко винищували на Україні своїх, однаково як "московських" так і "польських", внутрішньою боротьбою обезсилених панів, то це прямий наслідок москвофільської і полонофільської попередньої політики оцих "панів". З цього можуть, розуміється, дуже тішитись українські революціонери, але мусить всіма силами боротись з цим явищем той український політик-державник, який знає, що без тих чи инших своїх власних місцевих "панів" не може бути ні Української Держави, ні Української Нації.

Дехто з наших комуністів чи уенеровців може тут сказати, що все це відноситься до старих "панів", а ми, мовляв, "инші". Не думаю, щоб нащадки цих сучасних "провідників революцийного українського народу", які, після спільного польсько-українського київського походу, остануться під пануванням Польщи, і нащадки тих його провідників, які, після спільного московсько-українського знищеня "жовто-блакітної" України, остануться під пануванням Москви, розуміли себе колись краще, ніж колишні панове з "Кіевлянина" і панове з "Dziennik'a Kijowsk'ого" Адже ці старі пани теж були нащадками напевно не гірших Українців і не гірших "провідників революцийного народу" з часів козацьких, ніж теперішні.

Тому думаю, що при такій самій солідарности сучасних предків нашої майбутньої української провідної верстви, їх нащадків змете з Української Землі якась будуча народня революція під проводом будучих "революцийних провідників" так само, як остання змела читачів "Кіевлянина" і "Dziennik'a Kijowsk'ого". Змете як що сучасні предки будучої місцевої провідної верстви не захочуть поки ще час звязати і зміцнити себе орґанізаціею одної, непорушної і сталої, а тому монархічної, своєї власної місцевої української влади.

Свідомість цієї, досі легковаженої, політичної істини починає на щастя прокидатись серед українського громадянства. Ці, що бачать той процес розкладу та упадку (поруч зі зростом ріжної "української літератури"), який погрожує, остаточною загибелю українським державно-національним змаганням, починають звертати увагу на рішаючий для нашого істнування проблем своєї власної влади. Одним з таких добрих вістунів нашого видужуваня єсть аґітацийна та орґанізацийна праця наших американських земляків в Січових орґанізаціях та в їх орґані — "Січі". Визнавши ідею єдиної, сталої, традицийної Верховної Державної Української Влади, персоніфікованої в Гетьманськім Роді Скоропадських, "Січі" стали на державно-творчий український шлях. Проти цього державницького ідеалістичного пориву людей, які хочуть, щоб Українці були державною нацією, і які переконались в повній непридатности дотеперішніх реопубликанських методів будування Української Держави, піднявся однодушний крик всієї анархічної більшости української інтеліґенції. Кодло, яке живе з недержавного гниття українського громадянства, стрівожилось, заворушилось. Це доказ, що надавлено власне на болюче місце і що порушено само огнище хвороби. Од дальшої послідовної, невпинної, розумної і орґанізованої боротьби з цією хворобою та від щирости і глибини пориву цих, що цю боротьбу почали — залежатиме процес видужуваня.

Зневіра в себе саму нашої старої місцевої провідної верстви, і — як наслідок цієї зневіри — російськість та польськість цієї верстви, мали розуміється свої глибокі історичні причини, ідентичні з перечисленими вище, статичними і динамічними, причинами нашої Недержавности. Нечисленність цієї верстви; її завелика расова та культурна гетероґенність (занадто ріжнородне походженя); завелика емоціональність при заслабій волі, інтеліґентности і замалій здатности до орґанізованости; безмірно тяжка боротьба на три фронти — з Москвою, Польщею і внутрішніми руїнниками, які завжди допомагали Москві та Польщі нищити оцю місцеву українську провідну верству — пояснюють, але не оправдують її зневіру. Утеча старих українських панів від безмірно тяжких, але обовязуючих всіх панів на цілім світі, обовязків твореня власної держави на своїй землі і серед свого, живучого на цій землі, громадянства, не може бути оправдана тому, бо вона приносила руїну Україні і руїну їм самім.

Зробити з української колонії інтеґральну частину московської чи польської метрополії — иншими словами: з мешканців України поробити людей однакових з мешканцями Московщини і Польщи — було річю, розуміється, неможливою. Метрополії могли називати Українців своїми державно-національними іменами, могли давати тим з них, що себе за Росіян або Поляків вважали, повну формальну рівноправність, але фактично ані московська ані польська провідна верства не могли з Росіян або Поляків з України — тоб-то з місцевої української провідної верстви — зробити частину себе і політично вірити їм так, як самим собі. Щоб злитись з російською або польською провідною верствою і придбати її державницькі прикмети, мешканець України мусів виеміґрувати з України до метрополії: до Варшави або до Петербурга. Той, що оставався в Україні, або приходив на Україну, — оселявся в ній, з нею місцем своєї праці з покоління в покоління орґанічно звязувався, і що разом з тим на державну залежність України від метрополії погоджувався — приймав на себе — спільне всім мешканцям України — прокляття недержавности, прокляття колонії.

Російськість та польськість — не зважаючи на часто "самоотвержену" службу наших панів російській та польській державній ідеї — в оцих умовах колоніяльного істнування тільки ще більше розкладала та ослабляла їх. Бо на дні їх свідомости лежало, деморалізуюче їх та ослабляюче їх життєву відпорність, почуття невиконаня своїх панських обовязків супроти свого народу і своєї землі, почуття незавойованого собі власною вартостю права на владу. Звідци брак скріпляючої, спокійної і сміливої віри в себе, в потрібність свого буття, в законність своєї влади, в громадську оправданість свого "панства", своєї більшої сили культурної і матеріяльної. Без такої віри, яку дає свідомість виконаних обовязків супроти своєї землі і свого народу, вони не могли мати цієї моральної сили, що рятує в хвилини катастроф і що свідомостю законности і потрібности свого істнування само це істнування береже.

Наші "кресові польські пани", вигнані большовицькою ордою з України ї погибаючі на вулицях Варшави та в закамарках Польщи, і наші "пани малоросійські", яких прихильність до "єдиной і неділимой" теж не врятувала від цієї

самої орди, хай будуть наукою для всіх будучих українських панів, що ні Москва ні Польща захистом для них служити не можуть. Невласнодержавна — москвофільська чи полонофільська — політика "панських" консервативних елементів, — тоб-то тих елементів, що в данім часі посідатимуть владу і більшу культурну та матеріяльну силу на Україні — в найкращому разі може довести тільки до того, що замість них самих будуть вирізані їх діти або внуки. Москва і Польща займають українську колонію не на те, щоб оберігати тих, що в ній своєї держави самі сотворити не уміють і що своєю проказою недержавности ще самі московську та польську державу каляють.

Всі болючі крики — як наприклад Кулішевий: "народе без пуття без чести і поваги" — остануться криками в пустині, доки не відродиться місцевий консерватизм. Бо не досить пуття, чести і поваги від громадянства вимагати, але ще треба йому приклад оцих чеснот на живій громадській орґанізації показати. Такими громадськими орґанізаціями у всіх здорових націй цілого світа були, єсть і будуть орґанізації консервативні. Без доброго консерватизму, як вже вище сказано, не може бути в нації і доброго поступу. Тим пояснюється, що при всій зненависти наших місцевих поступовців і революціонерів до своїх місцевих консервативних "панів", вони від них ані на крихітку не кращі. Мало того, вони звязані з ними таким нерозривним вузлом, що смерть консерватистів тягне за собою смерть революціонерів. За знищеням консервативного Гетьманства прийшла загибель і революцийній Директорії.

Має глибше значіння оце траґічне видовище, яке ми бачимо сьогодня в краю і на еміґрації: розворушити і оживити наших революціонерів не може ні вимірання України, ні їх власне вимірання, а тільки привід знищених ними "панів", ознаки життя українського консерватизму. Злоба, з якою вони кидаються напр. на нас, Гетьманців, єсть нічим иншим, як їх стихийним, підсвідомим бажанням випробувати силу цих Гетьманців: чи здатні справді консерватисти українські стати здержуючою опорою для них — революціонерів, чи своєю слабостю вони знов улегчать їм деструктивну роботу і знов убють їх своєю власною смертю. Без видержаня цієї злоби, цього природного революцийного напору, консерватизм український не зможе відродитись. А без його відродженя, не може бути і відродженя українського поступу. Хто хоче щоб на Україні були честні,

вірні, послушні, дисципліновані, ідейні, сильновольні і розумні поступовці, той мусить перш за все подбати, щоб такими стали українські консерватисти. Шлях до реальної, а не тільки літературної, — шлях до повної, а не однобокої — Української Нації веде через відродженя українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма орґанізації і поповненя ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами зпосеред найбільше патріотичних, честних і розумних поступовців — це основа цього відродженя.

Коли ми хочемо, щоб оце позитивне, що ціною таких безмірно тяжких зусилль і жертв як не як сотворило наше покоління в Україні, осталось, як вже придбане національне добро, для будучих поколіннь, і коли ми хочемо, щоб оці будучі покоління знали "чиї вони сини, яких батьків" — то мусимо подбати, щоб оцей крівавий досвід наш був збережений в сильній консервативній орґанізації, обєднаній біля одної, сталої, непорушної, і тому в однім Роді, з покоління в покоління персоніфікованої, Української традицийної Гетьманської Влади.

Самими книжками і лєґендами не творяться держави і нації: треба, щоб була ще орґанізація живих людей, яка ці книжки і лєґенди з покоління в покоління передасть. Коли ми такої консервативної орґанізації української не сотворимо, з сучасним українством буде те саме, що й з козаччиною, якої досвід і традицію треба було століттям одшукувати по архівам, або з колишніми нашими попередниками, оцими леґендарними "Антами", про яких ніхто й досі не знає, хто вони були, чого хотіли, звідки взялись і куди щезли.

Без зміцненя українського консерватизму Україна буде все подібна до помешканя, в якому весь час міняються численні квартиранти. Вони про себе взаємно — про те, як жили в цьому помешканю їх попередники — нічогісенько не знають, бо завжди революцийно винищують оцих своїх попередників, які — коли-б були міцніщі і не дали себе знищити — могли-б їм свій досвід передати. Тому всі невигоди свого помешканя українські революцийні квартиранти одкривають, та способи на їх усуненя знаходять допіру тоді, коли їх вже нові, знов такі-ж революцийні і такі-ж бездосвідні і такі-ж недовговічні, квартиранти з України вигоняють.

Наші місцеві державно-творчі елементи в своїй консервативній частині нагадують — хай вибачать мені таке порівнаня — арабських, або анґлійських коней, які від кількох поколіннь постояли без роботи в злих і негіґіенічних стайнях. Тому вони здатні при нагоді показати всі цінні прикмети своєї старої крови, але тільки на дуже коротеньку віддаль. Знов-же елєменти поступові і революцийні нагадують коней диких степових, які при всім своїм буйнім і ціннім темпераменті, але не втягнуті в роботу, здатні проявляти свою загонистість теж тільки на коротку віддаль. В результаті епізодичність і скороминучість більшости політичних українських починаннь.

Вилічити оцю, політично шкідливу, прикмету короткого дихання наших, єдине здатних до завойованя влади і будови держави, войовничих елементів можна тільки таким методом їх орґанізації, який-би вимагав од них довгого і постійного зусилля. Метод республикансько-демократичний уможливить нашим революцийним "отаманам" вічні зміни коротких влад по мексиканським взірцям. З другого боку він дасть змогу нашим консерватистам виконувати владу не особисто, а через куплених "народніх вибранців" і фінансовані виборчі махінації. Тому цей метод, для втягнена в постійну роботу і виліченя, як наших застоявшихся консерватистів, так і наших невиїзжених революціонерів — иншими словами: для вихованя та орґанізації нашої державно-творчої верстви, а значить і для будови нашої Держави — не надається.

М. Драгоманов наводить, як одну з історичних причин факту нашої триязичности, брак у нас реліґійної реформації, під впливом якої — на його думку — на заході "панська" латинь була замінена скрізь "народніми" мовами. Думаю, що глибшою і постійно ділаючою причиною єсть вищезазначене неуміння українських людей зорґанізувати свою власну владу. Коли-б були на Україні такі люде, які-б хотіли і уміли самі без чужої допомоги народніми масами українськими правити, то вони мусіли-б прийняти за свою мову — мову найбільше цим масам зрозумілу: українську мову народню. Без цього вони не здобули-б потрібного для своєї місцевої влади авторитету серед мас. Так (в боротьбі за свою власну, місцеву владу) повстали всі національні мови; так тільки може витворитись і національна мова українська. Без власної держави, тоб-то без людей, здатних на Українській Землі серед українського народу здобути

і зорґанізувати свою власну владу, українська мова, при всім її багатстві, останеться на завжди говіркою селян, діялєктом "Провансальців", мовою літературних ориґіналів, або, що гірше, нездар та руїнників, прикриваючих формою "національної мови" національно безвартістний або руйнуючий зміст своїх писаннь. І ніякі "реліґійні реформації", ніякі "національні церкви", ніякі "преси" і "наукові установи" нічого нам в цій справі без власної держави не поможуть.

Вищесказане не означає того, що український селянин чи робітник нічого не розуміє, коли до нього говорять по-польськи, або по-російськи. Воно значить, що і ці що говорять на Україні по-російськи, і ці що говорять на Україні по-польськи, не стараються говорити так, щоб народ бачив, що вони говорять його мовою, що вони його "пани", що вони його орґанізатори. Не стараються-ж вони говорити так тому, що — спіраючись на метропольні сили російської чи польської держави — вони такого власне розуміння себе і такої національної восприїмчивости на свій провід з боку місцевого народу не потрібують і не хотять. Між тим тільки з такої потреби і з такого хотіння орґанізаторів — звязатись з місцевими орґанізованими так, щоб могти здобути собі серед них на своїй землі моральний авторитет і законну владу — може вирости спільна для одних і других національна мова.

Блеф і страшна для українства небезпека большовицької українізації України лежить в тому, що правляча тепер Україною московсько-інтернаціональна верства намагається вживати української мови не для того, щоб самій злитись з українським народом в одну національну цілість і сотворити на Україні свою місцеву владу (свою українську державу), а для того, щоб під покришкою "народньої" української мови прищеплювати народові свої не місцеві, московсько-інтернаціональні політичні змагання. І Петро 1-ий в боротьбі з Мазепою теж вживав тодішньої української мови (вона продержалась на Україні до скасованя Гетьманства, тоб-то до упадку власно-державницьких тенденцій місцевої української правлячої верстви), одначе українська інтеліґенція тоді ще не була настільки глупа, щоб Петра вважати "будівничим України", і тодішні українські "зміновіховці" знаходили для себе багато більш лоґічні оправданя.

"Але-ж большовики українізують Україну під натиском українських народніх мас" — скажуть на це наші інтеліґенти, потішаючі себе, що "само життя" поправить це, що вони своїм "повстанням" проти Української Держави зруйнували. Не думаю, щоб народні маси, які бачать на Україні велику частину своїх колишніх революцийних провідників інтеліґентів навколішках перед большовиками, мали стільки почуття національної чести і гордости, щоб вимагати від большовицької влади вживання їхньої, національної, української мови. Хто мав серед цих мас оце почуття національної чести і гордости виховати? — Думаю натомість, що "натиск знизу" в напрямі "українізації" має ті самі причини, що й такий самий натиск знизу в "напрямі знищеня в російській правописі букви "ѣ". Ця полуграмотна верства сучасних "вірних малоросів", яка преться всіми силами до комуністичної влади, думає, що "українська мова" прикриє її примітивну некультурність і що, не розуміючи книжок російських, (через їх зміст,.а не мову, як їй помилково здається), вона в українській мові легче постигне всі "чудеса науки" та стане такими самими "образованими комуністами", як і ці, що приїзжають з Москви і мають за свою образованість велике жалуваня.

Не треба хіба казати, скільки наївних ілюзій криється в оцих сподіванках. Вони розвіються дуже скоро, і коли-б большовики удержались, то правляча Московщиною, Україною і Білорусю з московського центру одна провідна верства витворила-б дуже скоро нову одну общеруску комуністичну літературну мову, так само, як такаж стара общеруска мова повстала з такої самої державної єдности верстви, що правила петербургською Імперією. Але що правляча большовицька верства не удержиться, і упаде мабуть ще в примітивнім періоді "українізації", то наслідок оцієї большовицької українізації України буде такий: коли большовики упадуть, українська мова стане для мас зненавидженою мовою скинутих "панів"; місцеві представники "революцийного народу" (забалакавши в Марті 1917 р. всі зразу по українськи) тепер забалакають всі зразу по російськи і, коли в 1918 р. вони робили повстання проти своєї місцевої української влади Гетьмана за те, що вона "занадто права" і "говорить по-московськи", то тепер — як ця влада знов настане — вони робитимуть повстання за те, що вона "занадто ліва" і "говорить по українськи".

Під большовицькою владою Україна могла-б дійсно зукраїнізуватись тільки тоді, коли-б місцеві, правлячі Україною, комуністи розпочали боротьбу з комуністами метропольними за свою владу на Україні, за сотвореня окремої української "комуністичної" держави. Боротьба ця довела-б до дійсної українізації навіть тоді, коли-б вона велась в початках і в мові російській. Так само, як довело-б до дійсної українізації і до сотвореня української національної мови Гетьманство 1918 р., не зважаючи на це, що правляча тоді місцева верства, вихована в російській мові, цієї мови, в боротьбі за свою владу на Україні, в перших стадіях цієї боротьби, мусіла вживати.

Розпорошуваня родів на позбавлені між собою всякого звязку окремі родини; розпорошуваня класів на необєднаних нічим між собою орґанізаторів і орґанізованих і т. д. — єсть постійним явищем на Україні. Хто хоче, щоб у нас істнувала громадянство — в розумінню не механічно, а орґанічно обєднаних людей — той мусить всіма силами з оцим явищем боротись. Родові союзи, запобігаючі деструктивному відосередковому еґоїзмові поодиноких родин (що особливо проявляється при прийнятому у нас звичаї рівного поділу землі і майна між всіми синами і дочками), далі класові і професийні орґанізації — це наймогутніщі засоби для такої боротьби.

Тут при нагоді зазначу, що у нас починає бути модним поборюваня "класовости" після того, як політично зужилась найсильніща українська соціял-демократична партія, в програмах якої що два слова стрічався термін "клас". "Націоналістичні" і "праві" українські публіцисти, які по українському звичаю мало думають, багато почувають і голосно кричать, підняли ґвалт, що нас погубила "класовість". Між тим ніякої класовости, за нечисленними винятками, у українських есдеків не було. Вони не сотворили ні одної класової робітничої орґанізації на взірець подібних орґанізацій французських чи анґлійських, і були в масі зви-

чайною демократичною партією інтеліґентів, таких самих, як і їх демократичні противники: "шовіністи", "націоналісти" і "анти-соціялісти". І одні і другі займались однаковісеньким, не маючим нічого спільного з класами, підбунтовуваням "народу" проти "панів", "бідних" проти "багатих", "Українців" проти "не Українців" — з тою тільки ріжницею, що есдеки робили це принаймні по членороздільним (посідаючим якусь логічну думку) демократичним західно-європейським зразкам, а наші "націоналісти", при всіх своїх сильних почуваннях і милім ."національнім романтизмі", обовязку лоґічно думати і говорити зовсім не почували. Коли-б вони почуття такого обовязку мали, то легко-б зрозуміли, що наприклад класові анґлійські тредуніони єсть для робітників анґлійських найкращою школою анґлійського патріотизму і найбільшим обєктом зненависти та поборюваня для ріжних інтернаціональних комуністів. Вони-б знали також, що з класового обєднаня хліборобів і з класового обєднаня робітників на Україні може вирости патріотизм і орґанізованість місцевого громадянства, а ріжні партийні "націоналізми" тільки збільшать розпорошеність цього громадянства ще й на ріжні "нації". Гарно виглядав-би український республиканський демократичний парламент (коли-б він був можливий), в якому українські націоналісти зустрілись-би з иншими націоналістами, вибраними "суверенним народом" ріжних, потворених тепер большовиками на Україні, "національних республик".

Страх тільки перед кнутом, повагу тільки для фізичної сили і повну погорду для людини як обєкту і субєкту права — виховала в нашім громадянстві, поневоленім державою, охлократична Росія. "Правом і лівом" — цей характерний історичний вираз, малюючий повне беззаконня, сваволю і анархію неопанованого безсилою державою громадянства — повстав у нас під пануванням демократичної і свободолюбивої Польщи. Споконвічне перемішуваня на нашій землі цих двох історичних впливів — в їх проявах найгірших, як це завжди буває на "окраїнах" і "кресах" —витворило серед місцевого громадянства, без огляду на те, як воно себе в своїх ріжних ґрупах називає, сполученя рабства і хамства. З оцим політично руйнуючим сполученям двох собі протилежних прикмет доводиться і доведеться перш за все боротись кожному, кому лежить на серці орґанізація нашого громадянства і усуненя основних причин його неорґанізованости та нездатности до окремого, незалежного, державно-національного буття. При чім памятаймо, шо коли відповідним виховуваням громадянства і відповідним методом його політичної орґанізації, хамство обмежити сильною дисциплінуючою державною владою і послухом законам, а рабство ублагороднити допущеням законної політичної свободи і любовю до неї в межах закону, то при таких формах цього сполученя ми можемо стати нацією державною, сильніщою навіть і політично культурніщою ніж сусідні нації.

Наші демократи вживають понятть "народ" і "пани" в розумінню орґанізованих і орґанізовано борючихся між собою громадських ґруп. Вони забувають, що ні "народу" ні "панів", як зорґанізованих громадських ґруп, на Україні нема. При цій неорґанізованости громадянства, яку ми досі маємо, "народ", коли-б він раптом остався сам "без окупантів", почав-би себе взаємно вирізувати так само, як вирізували себе взаємно його "пани", в першій мірі пани-демократи. Наші демократичні інтєліґенти, які не можуть істнувати, щоб не поділитись на взаємно себе пожираючі політичні, конфесийні, філолоґічні і т. п. ґрупи, та ще кожну з цих ґруп не здиференціювати до мінімальних сполучень по кілька одиниць, — помиляються, коли щиро думають, що "народ" посідає ті прикмети суцільности та орґанізованости, яких їм бракує, і які тільки від них він міг-би перейняти.

Що-ж до взаємного незнання себе українських людей, то воно у нас дійсно надзвичайне. Полтавець про Галичанина, Херсонець про Холмщака, Черніговець про Подолянина, "свідомий" інтеліґент про правобережного "польського", або лівобережного "російського" пана, обидві ці частини українських панів взаємно про себе і про "свідомого" інтеліґента, священник про них всіх, а вони всі про священника, офіцер і урядовець про громадянство, а громадянство про офіцера і урядовця і т. д. і т. д. — знають у нас напевно менше, ніж пересічний західний європеєць не тільки про своїх земляків, а й про всі західно-європейські нації. Що всі "польські" правобережні пани "єзуїти", "бунтовщики" і "сноби" — в цьому переконані пани лівобережні "російські". Що всі лівобережні пани подібні до Собакевичів, уміють тільки красти один у другого хортів або служити в поліції ї рачкувати перед петербургським начальством — таке уявленя про своїх зросійщених родичів мають українські "польські" пани. Що кожний "свідомий" інтеліґент витирає ніс в кулак, гасить цигарки об скатертини і при нагоді витягає у сусіда гаманець з кешені — так думають пани; а що всі українські пани од ранку до вечера тільки пють і їдять, мають гареми і власноручно січуть розгами нещасних українських селян — так думають інтєліґенти. Що Галичане між собою говорять по польськи і вдають з себе "Українців" або "Русскихъ" тільки тоді, коли хочуть субсидій, так думає не читаюча українських газет, отже величезна більшість Наддніпрянців. Що Наддніпрянців більше обходить уфімська губернія ніж Галичина, і що вони готові при кожній нагоді продати Галичину Полякам, так думають про Наддніпрянців Галичане, і т. д. і т. д.

Людей, які-би особисто, тоб-то в приватнім життю, на підставі так-би сказати автопсії (а не з вагону, чи вулиці, чи словесних літературних переказів, або архівних матеріялів) знали більш-менш всі краї українські і всі верстви українського громадянства, я бачив між своїми ровесниками серед "свідомих Українців", в часі від 1900 р. до вибуху революції, тільки двох, дословно — двох. Згадую цей факт, щоб будучі історики України відали, в яких умовах будувалась в огні революції наша держава і розуміли звідки могли повстати в умах провідних українських людей такі дикі і фантастичні лєґенди, як

напр. "Відродженя нації" п. Винниченка. Глибоке, варварське, примітивне незнання своїх земляків і свого краю лежало — крім инших причин — в основі цієї чисто звірячої взаємної антипатії, якою українські люде, в хвилинах коли треба було за всяку ціну єднатись, взаємно, неначе пружинами, одштовхували себе. Як могло бути обєднане на ділі те, що було не обєднане в думках, мисленних образах і намірах? Як могли напр. будувати основу держави —армію — люде, що до того часу з офіцером балакали хіба тільки тоді, коли він приходив їх арештовувати? Як могли вони здобути для цієї держави податки, коли панів українських, орґанізаторів продукції, вони знали тільки по історичним документам з XVI—XVIII віків? Як могли офіцери і пани придбати необхідні для їхньої державної української праці симпатії місцевої української публичної опінії, коли вони зовсім не знали українських інтеліґентів — творців цієї опінії? Чи можуть врешті звати себе українськими "націоналістами" і "соборниками" ці інтеліґенти українські, які, крім дрібних зненавистей якихось своїх дрібненьких ґрупочок, нічого і нікого більше на Україні не знають і не хочуть знати?

Війна і революція, перемішавши залізним макогоном українських людей, збільшила, наперекір їх волі, їх взаємне пізнання. Одночасно збільшилась і свідомість національна. Але вона знов розпорошиться і загубиться, коли цього взаємного пізнання — обєднуючим а не розєднуючим методом орґанізації громадянства — не закріпляти і не піддержувати.

При виборі цього методу памятаймо: що через двірець Гетьманський в 1918 р. перейшло, і взаємно там себе пізнало, значно більше українських людей з найбільше ріжнородних місцевих верств і ґруп, ніж через сварливі, і розгонюючі всіх в ріжні сторони, республиканські кулуари Центральної Ради.

Орґанізованої продукції не може бути там: 1. де самі орґанізатори продукції незорґанізовані і де кожний з них "сам собі пан"; 2. де вони не звязані з орґанізованими спільною місцевою державою і спільною національною культурою, яка у орґанізаторів виховує почуття громадського обовязку супроти орґанізованих, у орґанізованих почуття потрібности орґанізаторів, а у одних і других взаємну пошану, оперту на пошані спільного і для одних і других закону; 3. де продукція і власність на засоби продукції (землі і фабрики) для орґанізаторів-власників не єсть найкращим способом виконуваня їх необхідної орґанізаторської громадської функції, а тільки способом особистого збогачуваня шляхом особистих спекуляцій; і де для орґанізованих продукція єсть не працею для них самих необхідною — а ненавистною працею "на панів", і власність — не методом орґанізації цієї продуктивної праці — а "награбленим", яке і собі можна

й треба пограбувати; і 4. де місце неорґанізованих орґанізаторів продукції, шляхом підбунтовуваня проти них орґанізованих (народу), намагаються зайняти люде, що з продукцією не мають нічогісенько спільного (інтеліґенти, войовничі, але не продукуючі "отамани" і т. д.).

Всі ці чотирі чинники од віків ділали на Україні. Орґанізатори продукції всі надії покладали на чужоземні влади і — під їх охороною — на свої індивідуалістичні спекуляції. Проти них підбунтовували орґанізованих ці, яких стихийним і вродженим хотінням (прикритим найчастіще чудовими народолюбними фразами) було "китайку драти і в онучах топтати". В результаті в очах орґанізованих (народу) перші ставали "проклятими панами" а другі дурисвітами і розбійниками, яких можна справді переховувати для залякуваня панів, але яких провід в характері орґанізаторів громадянства був-би чимсь смішним і глибоко непристойним. Доки Україна матиме таких орґанізаторів своєї продукції, вона нічим иншим, як колонією, бути не може. Ні метод демократично-республиканський, ні охлократично-диктаторський, для зорґанізованя і оздоровленя наших орґанізаторів продукції — як про це буде мова дальше — не надаються.

Найбільший розцвіт місцевої української культури припадає на ці часи князівської Руської Держави, коли тодішня правляча верства намагалась центри державного життя закріпити на українскій території і владу державну оперти на місцевім, південно-руськім, елементі. Фундації на місцеві церкви, школи і монастирі, україньска земельна шляхта і козацька осіла старшина робила щедро тільки тоді, коли проявляла українську політичну активність і змагала до державного унезалежненя України. В часах т. зв. відродженя, фінансували українську національну пресу і українські культурні установи дворяне землевласники ("поміщики"), при чім тільки ці зпосеред них, що мріяли про таке чи инше унезалежненя України. В останніх часах найбуйніщий розцвіт української культури і преси (ідеології) звязаний з періодом Гетьманства (1918 р.), в якому знайшла собі вираз початкова стадія змаганнь місцевих орґанізаторів продукції (хліборобів і промисловців) до сотвореня своєї власної влади (держави).

Всі ці змагання кінчались бунтом інтеліґенції проти своєї місцевої влади і проти творивших цю владу місцевих войовників продуцентів. В південно-руській анархії, яка примусила Князів перенести центр державного життя з України на північ, в Великоросію, найбільшу ролю відограли тодішні інтеліґенти типу Митуси: вороги своїх Князів і співці татарських людей. Православних панів лаяли в своїх писаннях уніятські письменники-інтеліґенти і палили до спілки з козацькою черню тодішні полу-інтеліґенти православні (недоучені попи, дяки, бурсаки і т. п. люде типу сучасних есерів). Політичні змаганя козаччини були розбиті Москвою головним чином при помочі тодішньої української інтеліґенції, яка служила посередником між Москвою і українськими козацькими бунтівниками проти своєї місцевої влади. Поміщикам українським з часів відродженя, підгодована ними, інтеліґенція віддячилась сотвореням ідеології: "бий панів"; а проти Гетьманських "куркулів" — єдиних людей, що могли не писати, але читати українську пресу і літературу — заключила вона союз з російськими большовиками. При таких умовах тільки виїмково сильні та ідейні одиниці зпосеред місцевої державно-творчої верстви давали себе во імя України до останку живцем пожерти представникам української національної ідеології, замість втікти під крила ідеології польскої та московської. На жаль не одиницями, а орґанізованими ґрупами однородних одиниць творяться держави.

Пояснює (але не оправдує) оттаке поводженя української інтеліґенції у всіх добах нашої історії — зазначена вище, велика внутрішня слабість нашої державно-творчої верстви. При своїй слабости і неорґанізованости ця верства тільки дуже скромно могла матеріяльно піддержувати українську інтеліґенцію. Особливо часи боротьби за свою місцеву владу, часи боротьби за Українську Державу, вимагаючи од цієї верстви надлюдських зусилль, не давали їй змоги догоджати українській інтеліґенції так, як цього оця інтеліґенція хотіла. Хоч будова держав не єсть — як думають наші національні романтики — ділом виключно серця та уяви, і хоч

питання жолудка відограють в ній рішаючу ролю, але питанням цим інтеліґенція українська присвячує уваги більше, ніж інтеліґенція державних націй, і більше, ніж це личить творцям ідеолоґії, духовим провідникам громадянства. "Очі завидющі і руки загребущі" — така характеристика дана представникові нашої інтеліґенції (Альоші Поповичу) ще в княжому епосі — осталась незмінною і до сьогоднішнього дня. І сьогодня її перше відрухове слово у відношеню наприклад до своїх братів інтеліґентів, прихильників своєї влади Гетьманської, єсть: "Вас перекупили?*) В цім слові сказано все. Коли-б дійсно Гетьман, і ця державно-творча верства на якій спіралося Гетьманство — і взагалі всі бувші і будучі подібні верстви на Україні — могли "купити" українську інтеліґенцію, тоб-то коли-б у них в добу завойовуваня влади було досить "грошей", досить сили матеріяльної — не було-б "народніх повстаннь" проти своєї влади і була-б Українська Держава.

"Купити" — це слово, якого вживає сама про себе українська інтеліґенція. Ми, зненавиджені нею "бувші поміщики", що шануємо інтеліґенцію, бо це мізок і творці "духа" нації — кажемо инакше. По нашому, державно-творча, володіюча мечем і засобами продукції, верства має обовязок матеріяльно піддержувати інтеліґенцію тому, бо люде, що всі свої сили віддають тяжкій і необхідній для громадського життя ідеолоґічній праці, не можуть одночасно ані продукувати для свого прожитку хліба і товарів, і не можуть цього прожитку мечем собі здобувати. Прожиток повинні інтеліґенції давати ці, що потрібують для свого громадського істнування тієї ідеолоґії, тієї моралі громадського життя, яку творить інтеліґенція. Отже в першій мірі цей прожиток обовязані давати інтеліґенції орґанізатори держави і продукції, люде меча і матеріяльної продуктивної праці. Все питання тільки в цьому, як великий має бути цей прожиток і яке місце в громадянстві і державі повинна займати інтеліґенція.

В часах коли творились європейські держави (в инших формах було те саме і в державах не європейських), істнував звичай, що обовязував лицарів опікуватись жінками, безборонними і клерками. Клерком звався тодішній інтеліґент, який в часах твореня держав бував завжди в більшости подвижником, таким чи иншим монахом. Цей монах своїм подвигом, своєю ідеолоґічною працею в чернечім убожестві, і своїм ідейним поривом аскета — помагав фізичному і матеріяльному подвигові войовника-продуцента, який творив владу, будував державу, а свого ідейного учителя-інтеліґента захищав і ним опікувався. Республиканськими президентами і державними міністрами поставали оці, колись скромні, клєрки-інтеліґенти допіру тоді, коли нації вже побудували свої міцні хати-держави, коли войовники-продуценти в неробстві стратили свої державно-

творчі прикмети і коли правити вже готовою, завойованою і збудованою державою міг інтеліґент так само, як жінка наприклад може вести вже налажене і готове сільське господарство.

Траґічним в нашій історії єсть те, що ми звичайно пориваємось до державного життя і до твореня своєї місцевої влади тоді, коли сусідні влади розкладаються. Інтеліґенція наша (інтеліґенція єсть завжди найбільше чуткою на чужосторонні впливи верствою в кожній нації) переймає методи політичні од цих сусідніх влад і думає, що влада українська може народитись тим самим способом, яким инші, старіючі вже, влади умірають. Тепер наприклад, інтеліґенція думає, що Україна може бути тільки "демократичною республикою", в якій народом правитиме вона — "представниця народу". Як повстали ці республики — про це вона думати не хоче. Так само не хоче вона боротись, ризикувати творити подвиг, дати ідейний порив, необхідний в боротьбі за державу, і завойовуваню влади. Вона хоче зразу такого забезпеченого життя, яке мають інтеліґенти инших, колись старими подвигами, кровю і жертвами вже сотворених держав.

Матеріялістична психіка української інтеліґенції розвязує багато наших історичних загадок. Вона пояснює нам споконвічне "зміновіховство" української інтеліґенції: факт, чому покірними рабами грубих і безпардонних метропольних влад ставали за шмат, хоч гнилої, але певної ковбаси ці, що не могли простити найменшого гріха своїй власній владі, яка такого забезпеченого і певного істнування не могла, не може і не могтиме зараз на початку українського державного життя інтеліґенції дати. Вона пояснює нам, чому люде, які діставали і дістають нападів політичної скаженини (rabies politica) на згадку про Українське Гетьманство, поводяться як овечки супроти большовицьких комісарів, польських поліцаїв, або виплачуючих щомісячні еміґрантські субсидії урядовців чеської влади.*) Вона врешті пояснює нам, чому ми не маємо Української Держави.

Український інтеліґент не вдовольняється посадою низче президента, головнокомандуючого чи міністра в "самостійній Україні". Він робить народні повстання проти місцевої слабої влади, коли вона благає його з оцею посадою підождати, поки мечем та продукцією збудується та окріпне держава. Але, зруйнувавши свою українську державу, він зразу-ж на другий день стає в "Малоросії" або "Малопольші" тихим (найчастіще псевдонімним) літератором, тим смирніщим, чим більше тверда ця метропольна влада, що окуповала дану частину України, і чим сильніще вона його одною рукою бє, а другою тиче "щомісячне жалуваня". Хто-ж має при таких умовах творити українську державницьку ідеолоґію і будити приспане хотіння власної влади, власної Української Держави? "Освічений" такою інтеліґенцією український народ проклинає память своїх

Гетьманів і молиться: не дай нам Боже свого власного пана, своєї власної влади. Метропольні влади, задоволені з оцих народніх бажаннь, легко (з захоплених ними українських багатств) покривають кошти удержаня місцевих ідеолоґічних творців оцих народніх бажань. Місцеві войовники-продуценти, стративши в боротьбі за свою владу свої найкращі і найбільше активні сили, загубивши свій "сепаратизм" і перетворившись в верству "самоотверженну", безмірно задоволені, що метропольна влада зняла з них клопіт удержуваня української інтеліґенції і огиду читання в творах її "ума" лайок на себе. Інтеліґенція задоволена, що вона, не ризикуючи ні життям ні жолудком, може спокійно "вислужувати пенсії", бути "єдиною представницею українського народу" та ще здобувати собі безсмертність в бібліоґрафічних показчиках української літератури. Кому-ж при таких умовах може бути потрібна на Україні Українська Держава?

Розуміється, як-би українська інтеліґенція була інтеліґентна, то вона зрозуміла-б, що Українська Держава, окріпши, могла-б забезпечити її істнування краще і почестніще ніж метропольні влади. Коли-б вона дійсно, інстинктом а не завидющими очима, хотіла Української Держави, то зрозуміла-б, що сама "з народом", без войовника і без продуцента, вона цієї держави не збудує і не може збудувати. А зрозумівши це, вона може-б зважилась на риск ідейного та морального піддержуваня своїх місцевих войовників і войовників-продуцентів в добі їх тяжкого подвигу завойовуваня влади, твореня держави. І може змогла-б вона тоді перенести ці великі жертви, яких од неї така піддержка місцевих державно-творчих елементів, при початковій слабости цих елементів, вимагає. Ці рідкі хвилини, коли власне інтеліґентність і дійсне хотіння держави, а з ними ідейність та здатність на риск і на жертви, серед української інтеліґенції появлялись, були в нашій історії хвилинами народжуваня на Українській Землі Української Держави.

Як вище було вияснено, всякий поступ, всякий рух вперед, може гармонійно і орґанічно реалізуватись тільки тоді, коли він абсорбується (вбірається в себе) місцевим консерватизмом. Завдяки політичній (державній) та громадській орґанізованости місцевого консерватизму, він знаходить собі поволі восприїмчивість пасивних народніх мас, і може таким чином їх порушувати, тягнути їх поволі за собою. На Україні цей динамічний процес не міг відбуватись в його нормальних, орґанічних формах. Місцева національна культура, яку, при нашій недержавности, ідеолоґічно творять місцеві поступовці інтеліґенти, не може абсорбуватись місцевим консерватизмом, бо місцевий консерватизм винищується цими інтеліґентами. Натомість українська національна культура абсорбується консерватизмами немісцевими, метропольними: йде на збогачуваня культур російської та польської. Там в метрополіях вона приймає, зовсім чужі місцевим українським пасивним народнім масам, тамошні політичні і громадські форми. В цих чужих формах вона накидається силоміць українському народові при помочі політичних (державних) і громадських орґанізацій метропольних націй. В результаті українські народні маси не можуть восприйняти ані культури української, яка не має змоги в своїм — нею самою нищенім — місцевім консерватизмі зреалізуватись, ані культур метропольних, які орґанічно чужі цим народнім масам, бо не відповідають їх степені восприїмчивости і виростають не з орґанічного розвитку, а з розкладу місцевого громадянства.*)

Українська "свідома" інтеліґенція, як представниця української національної ідеолоґії, знищивши свою державу, а з нею і консервативну половину своєї нації, може далі істнувати на Україні постільки, поскільки вона використовує безавторитетність чужоземних метропольних ідеолоґій: поскільки бунтує вона народ проти місцевих "панів", які, по страті своєї держави, ці ідеолоґії мусіли прийняти. Представники чужоземних метропольних ідеолоґій можуть істнувати постільки, поскільки місцеві пани не сполучаться з місцевим народом і з українською інтеліґенцією та своєю силою матеріяльною і орґанізацийною не дадуть цій інтеліґенції змоги зреалізувати українську національну ідеолоґію та вигнати з України ідеолоґії метропольні. В результаті: ліцитація в соціяльній (громадській) революцийности єсть найбільше характерною ознакою того ідеолоґічного гниття і хаосу, які панують в Україні.

З цькування "народу" проти місцевих "панів" живе українська "національно-свідома" інтеліґенція. Щоб місцеві "пани", "народ" та інтеліґенція не сполучились в одну орґанічну національну цілість, щоб вони між собою вічно гризлися і в цій гризні всі на поміч метропольної влади оглядались, цього хочуть — отже в цім самім напрямі, що й "свідомі Українці" — "працюють" і представники ідеолоґій метропольних.

В оцій ліцитації в соціяльній революцийности — в цім ідеолоґічнім руйнуванню місцевого громадського життя — верх беруть розуміється завжди представники ідеолоґій метропольних. Беруть верх тому, що для реалізації своїх революцийних змаганнь вони вкінці знаходять завжди піддержку матеріальної і орґанізацийної сили консервативного метропольного державного меча. З місцевої української соціяльної революції Москва та Польща беруть для себе те, що їх державне і громадське становище на Україні скріпляє. Найбільше навіть крайні, як російські так і польські революціонери на Україні, працюють завжди в результаті на користь Росії та Польщи тому, що вони мають за собою консервативні орґанізації цих двох державних націй, і що ці консервативні орґанізації вкінці всі дійсні "завойованя революції" в Україні на користь метропольних націй абсорбують.

Українські "національно-свідомі" ідеолоґи могли-б побороти ідеолоґів метропольних тільки тоді, коли-б вони силі чужоземного консервативного державного меча змогли противоставити силу консервативного державного меча місцевого, українського. Але для цього їм треба-б було ідеолоґічно піддержувати державні змагання тих, що цей місцевий державний меч хотіли-б і могли взяти в свої руки. Иншими словами: вони мусіли-б всім своїм ідеолоґічним впливом на народні маси піддержувати місцеві консервативні, посідаючі матеріяльну силу і політичний досвід, войовничі та продукуючі елементи в добах, коли ці елементи завойовують собі владу на своїй Землі. Доки інтеліґенція українська буде виключно соціяльно-революцийна (однаково: під соусом соціялістичним, націоналістичним, чи віроісповідним), вона конкуренції з революціонерами інтеліґентами метропольними не зможе видержати, і доля її: бути завжди битою.

Будова власної держави і істнування нації неможливі, доки продовжується такий стан. При такому стані: 1. кожна окрема інтеліґентська ґрупа буде нищити авторитети, піддержувані иншою ґрупою, і в результаті всі авторитети серед такого громадянства будуть здискредитовані та затоптані в болото; 2. затирається гряниця між громадськи нікчемними і громадськи

цінними людьми, бо серед громадянства, позбавленого орґанізованої опінії, перші можуть дуже легко вибиватись, а другі ще легче можуть бути осмішені та оплюгавлені; всі-ж разом не можуть мати мірила трівкости та стійкости, необхідного для випробуваня дійсної громадської вартости людини: вони, в творимому інтеліґенцією хаосі опінії, міняються так швидко, що громадянство не тільки не має часу їх оцінити, але навіть зорієнтуватись, хто властиво стояв, стоїть, чи хоче стояти на його чолі; 3. громадянство, яке не має орґанізованої опінії (тоб-то зорґанізованої інтеліґенції, яка-б жила з обєднуваня а не з розєднуваня громадянства), не може мати найменшої відпорности на сторонні чужоземні впливи і нема такої ворожої провокації, яка не могла-б удатись серед такого громадянства, збільшуючи в ньому хаос, анархію і взаємну ворожнечу; 4. при неорґанізованій опінії нищиться весь час чужими, а ще більше власними руками маєстатичність ідеї державної і національної окремішности громадянства, — маєстатичність, без якої ні одно тромадянство (позбавлене тоді почуття власної вартости, чести і самоповаги) не може навіть претендувати на окреме державне і національне істнування; 5. врешті пасивні народні маси — розворушувані і дражнені неорґанізованою і руїнницькою місцевою інтеліґенцією, яка весь час народ проти когось бунтує, але не має ні сили ні хотіння свої "ідеолоґїї" реалізувати — тратять довіря до всіх цих ідеолоґій, впадають в апатію і пасивно піддаються врешті цій чужоземній ідеології, яку їм накине силою чужа, не місцева влада.

Всі ці явища бачимо споконвіку на Україні. Всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державно-творчі люде, опоганювались в опінії українського громадянства. Коли наприклад Хмельницького роблено у нас пяницею і портретовано з ослячими вухами; коли про Виговського оповідалось, що він для українського діла куплений за стару кобилу, а про Кричевського, що йому за участь в козацькім повстанню обіцяно маєтки на Литві; коли Мазепа у нас став проклятим і зводителем жінок, і т. д. і т. д. — то все це не доказ, що ці наші державні мужі були такими, або що вони були гірші, ніж подібні мужі у инших націй. Це тільки доказ повної нікчемности місцевої інтеліґенції (і в наслідок цього повної неорґанізованости місцевої опінії), яка, при своїх прикметах, не хотіла і не могла дати творами свого духа і слова потрібний моральний авторитет людям діла, меча і матеріяльної продуктивної праці.

Рівнобіжно з принижуваним наших найбільше політично вартних, честних і благородних одиниць, нігде не роблено стільки національних героїв з типів чисто кримінальних і злодійсько-авантюристичних, як на сторінках української історії. Фіґурування з ними в цій історії, на рівних так-би сказати правах, може злякати навіть найсміливіщих, але честних і поважаючих себе українських людей.

Як нехибно вдавались всі ворожі провокації на Україні, про це знає кожний сумлінний історик і кожний уважний дослідуьач сучасного нашого життя. Не бувало у нас такого випадку, щоб кількох куплених чужоземними владами українських інтеліґентів не потрафили скомпромітувати в очах цілого українського громадянства найцінніщих, а тому найбільше для цих влад небезпечних, українських людей. Починаючи від інтеліґентських складачів "народніх" пісень в роді: "бодай тебе, Хмельниченку, перша куля не минула" — і до сьогоднішніх "редакторів" ріжних провокаторських українських газет — всяка метропольна влада могла до схочу знайти серед української інтеліґенції людей готових плюгавити і морально нищити тих, кого їм ця влада вказувала, з певностю, що, при неорґанізованости

місцевої опінії, така тактика завжди удасться. Роля наприклад большовицьких та польських впливів в орґанізації повстання проти місцевої української Гетьманської влади в 1918 р. буде, думаю, колись в подробицях вияснена істориками України.

Про маєстатичність, при таких умовах, української ідеї державно-національної — краще не згадувати. Звістна московська поговірка — "хахлу и такой богъ сбряде" — висловлює тільки спостереженя ріжниці, як до своїх "богів" (загально кажучи, авторитетів: персоніфікаторів того, в що вірять, що шанують, чого слухають) ставиться державна нація московська і як ставиться недержавна нація українська. Врешті, з такого типу інтеліґенціею, і при таких її "творчих та орґанізаторських" прикметах, нещасні наші, на чорноземі вибуявші, народні маси опиняються в траґічнім становищі здоровезної і силенної дівчини, до якої з писком і вереском, кусаючи і штовхаючи один другого, залицяється кумпанія імпотентів. Доведена до розпуки подібними залицяннями, вона віддається врешті в безсиллі першому ліпшому сильному ґвалтовникові, будь це большовицький червоноармеєць, чи польський республиканський кондотієр

Демократичний метод орґанізації, руйнуючи навіть найсильніщі авторитети старих державних громадянств, власне як найбільше сприяє ідеологічному хаосові, дезорґанізації інтеліґенції, а з нею і дезорґанізації публичної опінії громадянства недержавного, не посідаючого ще своїх авторитетів. Тому він на Україні може бути бажаний для всіх, крім тих, що хочуть, аби була Україна. Прийняття цього методу орґанізації "національно-свідомою" українською інтеліґенціею, і її уперте зловживання ним, єсть тільки ще одним зайвим доказом, що вона свідомо пристосовує себе до нашого недержавного розкладу і використовує цей розклад для свого істнування, для свого прожитку.

Перш за все звідки береться "свідома", в своїй більшости демократична і революцийна, інтеліґенція? — По знищеню, як вище було представлено, власно-державницьких змаганнь місцевих войовників-продуцентів, Україна з дійсности перетворюється в літературу. Все, що на Україні єсть активного, мужського, бажаючого не тільки словесної, а й реальної творчости, відходить од цієї літератури, денаціоналізується. Дві катеґорії людей притягаються після цього до ідеї України. Перша — це ріжного ґатунку "кающіїся дворяне", деінде їх місце займають "кающіїся поповичи", тепер може будуть ще "кающіїся комуністи", загалом кажучи, "кающіїся пани": представники верхніх в даній історичній добі і пануючих верств. Основною їх прикметою єсть сильно розвинена чутливість. Завдяки ній вони усвідомлюють собі своє громадськи ненормальне положеня на Україні і бажають спокутувати гріхи своєї верстви перед народом. Але ця гарна прикмета має у "кающихся панів" другий, вже негарний, бік. Рівнобіжно з каяттям, у них розвивається трусливість: страх перед оцим апотеозованим народом, і звідци бажання як найбільше відокремитись од свого, "на погибель засудженого", класу (декласуватись) і як найбільше уподобнитись до народу (мімікри), замість народ уподобнити до себе.

Друга катеґорія людей, що по руїні держави притягається до ідеї України, виходить з самого народу. Українство для цих людей не єсть чимсь, до чого вони "додумались", як перші, а єсть просто вродженою ознакою примітивности. Коли перші до українства з верніх пануючих класів опускаються, то другі від українства до верхніх пануючих класів починають підійматись. Обидві ці катеґорії в цьому протилежному рухові зустрічаються. При цій зустрічі українську "національно-свідому" і демократичну ідеолоґію, яку витворює перша катеґорія, приймають зпосеред катеґорії другої тільки ці, що не мають сили промостити собі шляху до верхніх класів, од яких одірвалась і одріклась катеґорія перша. В ідеолоґії плаксивій, романтичній і переповненій зненавистю та погордою до грішних панів — ідеолоґії, сотвореній "кающимися панами" — ці, що панами хочуть, але не мають ніяких даних стати, знаходять потіху і оправданя для своєї злоби, незадоволених апетитів, пасивности і слабости. В результаті "свідома" інтеліґенція, при нашій недержавности, добірається по прикметам завеликої чутливости, озлоблености, пасивности і трусливости. Вона витворює оце "свідоме демократичне українство", в якому задихаються всі мужські активні елементи як зверху, так і знизу: — зверху ці "пани", що хочуть України, але без каяття, без трусливого самопринижуваня,. без самодекласованя, без ренеґатської зненависти до свого класу і купування собі цією зненавистю "народньої" любови"; — знизу ці, що почувають в собі досить сил і внутрішньої вартости, щоб вибитись на верх не за те тільки, що вони "з народу і говорять змалку українською мовою". Коли серед "свідомої" інтеліґенції ми зустрічаємо так мало дійсних жінок (по вислову одного з письменників-інтеліґентів), то це мабуть тому, що більшість мужчин серед цієї інтеліґенції женоподібна і що

дійсні жінки до таких типів звичайно не мають симпатії. Від цієї загальної характеристики перейдім до важніщих деталів.

Візьмім наприклад вроджену всім мешканцям України прикмету завеликої емоціональности, при пропорціонально заслабій волі та інтеліґентности. У місцевих продуцентів вона обмежується хоч невеликою дисципліною, необхідною навіть в так легкій, як на Україні, боротьбі з природою за здобування від неї потрібних для життя матеріяльних дібр. У місцевих непродуцентів інтеліґентів, які не почувають себе "Українцями", вона обмежується хоч трохи впливом метропольних консервативних орґанізацій, що своєю здержуючою силою і виховуваням волі та інтеліґентности хоч трохи (чому трохи, а не зовсім — про це була мова вище) дисциплінують руйнуючі пристрасти своїх — "южно-русскихъ" і "кресових" — "щирих". "Свідома" українська інтеліґенція цих двох здержуючих чинників не посідає і вона свою надмірну емоціональність, сполучену з безхарактерностю та неінтеліґентностю, проявляє в необмеженім виді.

Візьмім далі вроджену всім мешканцям України взаємну злобу і зненависть. У більше менше матеріяльно забезпечених продуцентів вона обмежується хоч трохи матеріяльним достатком: мовляв — "як ковбаса та чарка, то минеться й сварка." Місцеві інтеліґенти "не-Українці" хоч трохи освіжають і очищають свою душу позитивними, на любови і патріотизмі опертими, частинами державних метропольних культур. "Свідомий" інтеліґент позбавлений і першого і другого. Він матеріяльно не забезпечений так, як змінивший своєчасно віхи, інтеліґент "не свідомий". Він кормиться тільки продуктами демократичної і революцийної "свідомої" української преси та літератури, тоб-то продуктами свого власного розкладу. Він відчуває своє приниженя і покривдженя, чого инші мешканці України, "не-Українці", не відчувають. Він ненавидить їх і вони ненавидять його, але вони мають змогу свою зненависть при помочі метропольпих влад реалізувати, а він цієї змоги не має і, при своїх прикметах, не може її мати. В результаті він весь насичений отрутою безсилої злоби. Чим більше він її в себе вбірає, тим більше її потрібує. Врешті вона обертається проти нього самого і він стає подібним до того нещастного, від злости ошалілого пса, який кусає або сам себе, або руки тих, що хотіли-б і могли з ланцюга мук його визволити.

Візьмім ще, присущу нам всім, ознаку нашої хвороби: нахил до романтизму. Цей нахил у наших продуцентів обмежується хоч трохи тим, що вони в своїй матеріяльно продуктивній праці зустрічають силу спротиву реальних сил природи і це улегчує їм зрозуміння ріжниці між бажаним і можливим, між уявою і дійсностю. У інтеліґентів "не-Українців" цей нахил обмежується хоч трохи тим, що через впливаючі на них метропольні консервативні орґанізації, вони входять в контакт з силою спротиву пасивних мас і тому хоч трохи привчаються обмежувати свої емоціональні бажання та мрії степеню реальної восприїмчивости цих мас. Інтеліґенти "Українці" зовсім позбавлені оцього чуття природної та громадської дійсности. Зло романтизму проявляється у них в повній і необмеженій силі. Відріжняти бажаного від можливого вони не уміють. Тому живуть вони найбільше фантастичними утопіями якихось "Україн без влади і без підвладних", якихось соціялістичних чи націоналістичних українських ельдорадо. Здійснятися ці ельдорада мають самі і автоматично мають вони зайняти місце тієї живої, реальної, дійсної України, яку "свідомі" інтеліґенти зо всією своєю безсилою злобою ненавидять.

Відчуваючи одначе в глибині душі, що всі ці "щастя" недосяжні, і не маючи сил ані бути, ані щезнути, інтеліґенція українська животіє романтично. Це значить, що вона вважає за правду тільки свої, з незагнузданої емоціональности, безвольности та неінтеліґентности виросші, фантастичні утопії, і скреґоче зубами на ту реальну дійсність, яка виключає можливість здійсненя всіх цих утопій. Тому "свідомі" інтеліґенти українські й самі нічого не роблять і другим не дають робити. Всякі реальні політичні українські починання, роблені во імя якоїсь ясної і виразної політичної ідеї, для них ненавистні тому, що здійсненя цих починаннь виказало-б повну непотрібність людей, живучих з українського романтичного скигління. Отже вони мріють, скиглять і лають. Лають нещадно всіх і вся, що щось робили, хотіли робити чи пориваються щось робити в Україні. Коли взяти останні часи, то українського "свідомого" інтеліґента не задовольняє ні Центральна Рада, ні Гетьманство, ні Директорія, ні большовики: все це погань, крім нього, який лає. В дійсности, в нім самім, в "свідомім" інтеліґенті українськім, в його романтичній імпотентности до творчого ідеалістичного пориву, і до здійснюваня цього пориву силою віри, волі, розуму та орґанізації — заховано огнище хвороби і розкладу України.

Коли брак ідеалізму — тоб-то брак сильних сталих хотіннь, і брак віри, волі та інтеліґентности для їх здійснюваня — єсть ознакою більшости, вічно хитаючихся, українських людей, то у української свідомої інтеліґенції ця ознака виявляється з найбільшою силою. Замість давати свому громадянству ясні образи (ідеї) спільних хотіннь, вказувати ясні способи для їх здійснюваня і піддержувати силою свого духа (слова) тих людей діла (меча і продукції), що ці ідеї беруться здійснювати, українська свідома інтеліґенція стає головним "продуцентом" орієнтацій*) і, прибраних в партийні програми, ріжних маґічних заклинаннь. "Перемога світової революції", міфічна "воля народу", "побідний хід демократії", "грядучий соціялістичний лад" і т. п. чудеса, мають, на думку цієї інтеліґенції, принести "волю Україні" і без жертв, без посвяти, без зусилля, без орґанізації, самі автоматично "збудувати українську державу". Розуміється тільки цим маґам-чудодіям повинна належати влада в такій державі. По що здались якісь "войовники" і "продуценти", коли інтеліґент посідає в своїх руках чудотворну політичну палочку. Своїми заклинаннями (газетами і книжками) він збудує Україну і в цій Україні буде розуміється тільки народ та інтеліґенція, бо хто-ж зрештою ще міг-би в оцім "раю" бути? Врешті характерною ознакою цієї інтеліґентської маґії не єсть ідеалістичне хотіння творити добро, а страх перед злом і бажання робити зло другому. Не стільки для добра самих Українців препаруються в чудодійних інтеліґентських котлах всі ці ріжні "України", скільки для того, щоб допекти ними "Ляхам", "Москалям", "панам", "буржуям" і т. п., страшним для української інтеліґенції, злим та поганим істотам.

До цих ознак нашої хвороби, які "свідома" інтеліґенція посідає в степені більшій, ніж инші верстви місцевого громадянства, треба ще додати кілька її специфічних прикмет. Перша — це брак відповідної освіти і школи. Щоб бути звичайним ремісником, треба пройти якусь науку і пройти означене термінування, яке виховує уміння слухати і уміння наказувати, дає дисципліну, корпоративний дух і звичку до орґанізованости. Але щоб стати, при демократичнім методі

орґанізації, творцем ідеолоґії нації — "редактором" чи літератором — для цього не треба ні освіти ні термінування. *) Легко собі уявити, які наслідки для "духа нації" може мати такий натуральний добір, при якому в творці цього духа йде все, що до відповідальних фахів, вимагаючих освіти і стажу, не здатне.

Друга специфічна прикмета "свідомої" інтеліґенції — це повна відсутність почуття відповідальности за витвори свого ума і серця. Цього почуття не може бути у "вічних революціонерів", що в глибині душі не мають навіть надії бути колись не в опозиції. Писати і говорити можна все, як що не мати надії це писане і говорене колись власним зусиллям реалізувати. Тому такий вічний революціонер має ще третю прикмету, випливаючу з попередніх. Він прикриває свою пустопорожність, свій повний брак внутрішнього творчого змісту, як найбільше трескучою "соціялістичною" чи "націоналістичною" фразеологією. Брак почуття міри в політиці української "свідомої" інтеліґенції в цім має одну з первопричин.

Цього почуття міри не треба, розуміється, утотожнювати з опуртунізмом (політикою пристосовуваня). Політик з почуттям міри уміє ризикувати і знає, де треба ставити безкомпромісові вимоги і де треба в тактиці поступатись, щоб осягнути здійсненя своєї ідеї. Тактику йому завжди підскаже почуття відповідальности за свою ідею і хотіння цю ідею реалізувати — тоб-то власне це, чого у "свідомої" інтеліґенції немає. Наприклад, українські "свідомі" наддніпрянські інтеліґенти, які свою політичну діяльність перед російською революцією виявляли в завзятім поборюваню української самостійности, і які державно-творчі здатности репрезентованого ними українства виявляли тільки в тім, що вічно в своїх інтеліґентоьких гуртках лаялись, взаємно себе топтали в болото і диференціювались — підняли в 1918 р. "народне повстання" проти місцевої Української Гетьманської Влади тому ... що, на їх думку, вона була "замало самостійницька" і "не-українська". Як-би вони мали хоч дрібку почуття міри, то розуміли-б, що ця влада — при тогочасному культурно-національному стані України (3000 передплатників українських газет на "40 міліонів" Українців в періоді 1905-1914 р.**), при цій ідеологічній підготовці, яку дали Україні вони, "свідомі" інтеліґенти, і при державно-творчих здатностях репрезентованого ними українства — виявляла те маскимум самостійництва і українства, що при таких умовах могли зреалізуватись.

Врешті від своїх духовних батьків — "кающихся панів" — "свідома" інтеліґенція взяла не те, що в них було вартне і добре, а те, що в них було руїнницьке і зле. Вона не перейняла від них любови до України, знання її історії, глибокого відчування її траґічного становища, а взяла тільки декласованість і нахил до "мімікри": взяла брак самопошани і нахил до підроблюваня себе під колір юрби. В сполученю з браком культури (її мали ще "кающіїся пани"), ці прикмети витворили серед "свідомої" інтеліґенції погорду до самої себе, а в дальшім лоґічнім розвитку і до цілого українства, яке вона

репрезентувала та монополізувала. Що святого в політичнім життю оставила ця інтеліґенція з українства? Вона заплювала все: і свої власні і, хоч не її, але українські, політичні твори. І всяка політична акція українська, яка шукає виходу з цієї руїни, може тільки на таке відношеня до себе з боку "свідомих" і демократичних творців "української національної ідеолоґії" рахувати.

При таких прикметах української "свідомої" інтеліґенції тратить свої великі творчі можливости все те, що вона має в собі доброго і позитивнго: її культурно-національна спільність з народніми масами та її ідеологічне виявлюваня поступових, — тоб-то не відповідаючих вже даному укладові громадських взаємовідносин — соціяльних та культурних потреб цих мас. Коли-б ця спільність і це "народолюбство" випливало з творчого сміливого ідеалізму — а не з трусливої утечі від відповідальности за здійснюваня ідеї і не з руїнницького бажання використовувати "народолюбство" для свого власного животіння — то свідома українська інтеліґенція, як представниця національної ідеології, намагалась-би притягнути до здійсненя цієї ідеології всі місцеві державно-творчі не-інтеліґентські елементи. Замість цього вона — своєю злобою, зненавистю, безхарактерностю, неінтеліґентностю, анархізмом, утопійностю, трусливостю і браком творчого ідеалізму — всі ці елементи від української національної ідеології відштовхує. В той спосіб українська "свідома" інтеліґенція оцю — нею репрезентовану українську національну ідеологію — позбавляє можливости зреалізуватись, здійснитись в формах своєї власної місцевої Української Держави.

Як вище було сказано, держави не може бути без завойованя влади. Завойованя влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу, дає їм ублагороднююче почуття твореня великого і справедливого діла, і морально оправдує їх боротьбу за владу в очах тих народніх мас, серед яких оце завойованя, оце здобування собі держави відбувається. Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної, орґанізованої і високовартної інтеліґенції. Бо тільки така інтеліґенція може творити ідеолоґію, може морально піддержувати тих, що своєю матеріяльною силою меча та продукції за здійсненя цієї ідеології боряться і може своїм впливом на народні маси викликати серед цих мас любов та пошану до тих войовників-продуцентів, які здійснюють дану ідеолоґію, які своїм мечем і податками творять, будують — оперту на цій ідеології, на цім "законі" — державу.

Такого ідеалістичного пориву, необхідного для завойованя влади і збудування держави, не може бути серед громадянства України доти:

1. доки українську національну ідеолоґію репрезентує інтеліґенція, яка (як і всяка інтеліґенція) сама не має матеріяльної сили, щоб свою ідеологію зреалізувати, але яка разом з тим не хоче, щоб її реалізували ці не інтеліґентські ґрупи місцевого громадянства, що потрібну для цього матеріяльну силу меча і продукції посідають;

2. доки українська "свідома" інтеліґенція буде вся демократична (демократична, розуміється, в значінню політичного світогляду і методу орґанізації, а не в значінню походженя), і революцийна, тоб-то доки буде вона вся кормитися з української недержавности: буде жити з того, що вічно бунтуватиме "народ" проти "панів", вічно кусатиме словесно метропольні влади, але так, щоб ці укуси не були смертельні, щоб місцеве громадянство тільки вічно крівавилося, щоб в ньому не прокинулось бажання своєї власної влади, і щоб з цього розкладу могла жити вона, як єдина і монопольна представниця "вічно революцийних", ніколи не здійснюваних, "народніх" і "національних" змаганнь;

3. доки ця інтеліґенція робитме вражіння товариства, твердо і уперто переконаного, що з його "українства" нічого реального вийти ніколи не може, але постановившого неначе тайну між собою умову нікому про це не говорити, зі свого українства жити, за ріжні його політичні утопії між собою гризтися, і тільки однодушно, єдиним "національним фронтом", виступати проти кожного, хто справді поважно хотів-би українство здійснювати і хто має хоч деякі дані для такого здійснюваня;

4. доки всякий, хто в Україні на реальне здійснюваня української державно-національної ідеї пориватиметься, буде одержувати епітети "окаянного", "проклятого", "пяниці", "злодія", "чужинця", "кровопийці", "дурня", — епітети, які йому оця "свідома" інтеліґенція в творах свого ума і серця надаватиме і цими творами відповідну для нього опінію в очах "народу" вироблятиме;

5. доки всяка метропольна влада, користуючись таким дискредитованям найбільше здатних до зреалізованя України українських людей, зможе їх безкарно і при задоволеню всього українського народу фізично і морально нищити, а одночасно давати потрібну долю "свободи слова" українській інтеліґенції, щоб вона могла діло розкладання і руйнування України в межах, нешкідливих для цих влад, далі робити;

6. доки така "свідома" інтеліґенція в Україні не переведеться, доти українська ідея, як ідея політично-національна, може бути тільки блефом. Блефом з якого житиме горстка третьорядних літераторів і дрібних розбійників пера. Блефом, яким иноді будуть користуватись для своїх скороминучих політичних цілей якісь чужоземні держави. Блефом врешті, яким в добрій вірі зможуть в хвилинах революцій гратись тільки примітивні і полудикі анархічні "отаманчики", здіймаючи собі з такою "національною ідеолоґією" взаємно голови доти, доки їм якісь сильні метропольні влади оцієї забави, на щастя місцевого громадянства, не припинять.

Який-же вихід з цього дійсно траґічного становища? — Відповіді на це питання присвячена вся моя праця, отже тут підкреслю тільки найголовніше, що стосується до української інтеліґенції.

Перш за все треба ясно усвідомити собі оцю страшну хворобу, треба розкрити оцю гниючу рану. Зробити це треба для двох причин. Перша — щоб, пізнавши, цю хворобу вилічити. Друга — щоб знати її наслідки, коли вона не

буде вилічена. Кожний честний інтеліґентний українець мусить знати, що коли він приймає участь в політичнім українськім життю, тоб-то піддержує віру в можливість істнування України, а разом з тим не поборює оцього розкладу, який ширить українська "свідома" інтеліґенція, то він бере на себе моральну відповідальність перед "малими сими" за діла цієї інтеліґенції. Він бере відповідальність за ширеня такої української національної ідеології, яка з такою інтеліґенцією не може бути ніколи здійснена, а для якої "малі сі", приймаючи її безкритично на віру, готові чим можуть жертвувати. Отже, будучи честним, треба "малим сим" сказати: Україна це тільки література; тому по українськи можете співати, танцювати, читати, писати, старину згадувати, поетів величати, але нічим реальним — ані життям, ані майном — для України не жертвуйте і не ризикуйте, бо при такій інтеліґенції, яку ми маємо, жертва ваша безцільна і пропаде вона даремнісінько. Або — бажаючи не Провансу, без непотрібних народніх жертв, а України, з необхідними для її реалізації жертвами — треба вийти з "невтральности" і треба енерґійно, не гаючи ні хвилини часу, братися за ліченя ґанґрени.

Основний лік — як вище вже було сказано — це відродженя та зміцненя українського консерватизму, в розумінню сильного зорґанізованя — честних, сильновольних, розумних, посідаючих традицію та досвід влади і політично здержуючі та орґанізуючі громадські прикмети — українських людей. В данім випадку мова йде про інтеліґенцію, тоб-то про відродженя та зміцненя української консервативної державницької ідеології і орґанізацію цієї інтеліґенції, яка таку ідеолоґію буде ширити і розвивати. Щоб орґанізація консервативної інтеліґенції могла зародитись і розвинутись, мусить бути підготовлена восприїмчивість на таку орґанізацію і на її ідеолоґію серед цієї української інтеліґенції, яка вже єсть. Без цього будуть паралельно, без ніякого на себе впливу, істнувати дві — себе взаємно не розуміючі і собі зовсім чужі — українські інтеліґенції: одна, з одиниць складена та на безпотомну загибель засуджена, консервативна, і друга, більше численна та більше довговічна, бо до безконечної української руїни і до процесу розкладу, який не вимагає ніякого зусилля, пристосована — революцийна.

Щоб не, було такого смертельного для України роздвоєня, треба щоб здоровіща частина сучасної української інтеліґенції — тоб-то ця частина, яка ще в стані усвідомити собі свою хворобу і яка ще може хотіти з цієї хвороби вилічитись — відділилась від частини безнадійно хворої, нездатної вже до виліченя. Цю здоровіщу частину жде дуже тяжка праця перевиховуваня себе — виховуваня в собі волі, розуму, витривалости, здержуючих громадських прикмет, ідейности, здатности до орґанізованости та до спільної праці — і ширеня ясної державницької ідеології української, при страшних нападах фурії з боку хворої більшости української інтеліґенції. Проти цих нападів, проти цієї зарази, вона мусить себе імунізувати, тоб-то виробити в собі на них відпорність. Вона мусить себе імунізувати, але не ізолювати. Бо хоч нечитання українських газет і української політичної літератури єсть одним з найпевніщих способів, щоб не стратити віри в Україну, але воно не може зарадити лихові: вилічити хворобу. Щоб хворобу вилічити, треба бути з хворими в контакті, але, будучи в контакті, не треба ні в якім разі їхньою хворобою заражатись.

Дві річі потрібні для такої імунізації: любов і спокій. Любов до України та до своїх хворих братів-інтеліґентів, і спокій при обсервації хвороби — дадуть змогу здоровіщій частині української інтеліґенції зрозуміти своє стано-

вище і усвідомити свої завдання. Вона зрозуміє, що люде, які на неї будуть весь час грязюкою і каміннями кидати, це люде, які самі по собі сотворити, зробити щось — навіть зло — абсолютно не здатні. Вона зрозуміє, що ці люде страшно небезпечні тільки своєю хворобою, тоб-то тільки тоді, коли мати в самому собі восприїмчивість на їх заразу. Отже вони тим більше небезпечні і тим більше вони до робленя зла здатні, чим більше їх безсилі і плюгаві лайки до свого серця брати, чим більше їхній фурії самому піддаватись. І навпаки, любов і спокій радикально обезсилюють оцих людей і роблять нешкідливою ширену ними заразу. Небезпека від затроєних стріл зникає, коли їх отрута зустрічає в орґанізмі протиотруту. До отруйливих політичних писаннь та говорень більшости української інтеліґенції, бажаюча бути здоровою, її частина повинна ставитись так, як лікар до маячіння хворого, якого він любить і хоче вилічити.

Оттака зовсім окрема — але не одірвана од реального життя — самоорґанізація здоровішої частини української інтеліґенції, сполучена з її імунізацією на заразливі впливи частини хворої, зроблять найважніще для нашого виліченя діло: вони притягнуть до української державно-національної ідеологічної праці елементи зпосеред більше здорових, і менше поражених хворобою недержавности, "не-українських" верств місцевого громадянства. Оцим напливом в ряди української інтеліґенції місцевих "не-Українців", — тоб-то людей не так ще сильно, як вона, заражених злобою, зненавистю, заздростю, злом романтизму і безідейности, — інтеліґенція наша буде відроджена і переорґанізована. Замість дотеперішньої — по формальним, зовнішнім гаслам, ніби однородно-революцийної, а в дійсности взаємно себе пожираючої ріжнородної юрби — народиться сильна однородна орґанізація інтеліґенції консервативної, а тоді, по її образу і подобію (як це вище було вияснено), повстане така-ж сильна і однородна орґанізація поступова. В той спосіб відбудеться процес повільного "розссання" огнища нашої хвороби — розссання "свідомої" інтеліґенції української цілим нашим українським громадським орґанізмом, і наша хвороба недержавности щезне разом з цим огнищем.

Часи коли у нас Бояни (інтеліґенція) Князям (людям меча і продукції, які реалізували ідеології інтеліґенції) "славу рокотаху", а Князі опікувались Боянами; часи козаччини, коли — зорґанізована і ублагороднена ділом Петра Могили — інтеліґенція піддержувала в народі авторитет козаків, а козаки своїми "фундаціями" на школи та монастирі піддержували інтеліґенцію і ставились уважно до формулованих нею потреб народніх — показують, що на Україні можлива перемога ідейности, волі, орґанізованости та інтеліґентности серед інтеліґенції, тоб-то, шо інтеліґенція наша може бути вилічена. А раз інтеліґенція — мізок нації — може бути вилічена, то може вона дати і той ідейний порив, який робить державними недержавні нації: — порив, що людей меча і продукції на діла підіймає і ділами їхніми ідеології реалізує та будує держави.