История Полтавы

Серая дивизия

• 

Подробности

Просмотров: 11222

Микола Бутович. "Сіра дивізія".

Публікується за виданням: Микола Бутович. Сіра дивізія // "Вісник". Суспільно-політичний місячник Організації оборони чотирьох свобод України. Нью-Йорк. Рік XII. Ч. 11 (121). Листопад 1958. Стор. 29-31. Рік XIII. Ч. 1 (123). Січень 1959. Стор. 25-30.

Опубліковано у форматі .pdf на сайті diasporiana.org.ua: Ч. 11 (121), Ч. 1 (123).

Переведення в html-формат і — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Використані фотографії з сайтів: uk.wikipedia.org та io.ua.

Вісник. Ч. 11 (121), листопад 1958 — 29

Микола Бутович

СІРА ДИВІЗІЯ

(В полоні)

Австрійський полон, з якого я повернувсь на Україну старшиною "Сірої дивізії" — Української Армії, забрав мені два роки і вісім місяців молодого життя. Він став школою пізнання життя з його зворотної сторони, школа пізнання російського прапорщика в полоні. Хоч на початку довелось пізнати і старше старшинство: полковників і генералів та вічних капітанів у привілійованім таборі Нейленґбах у нижній Австрії. Цей табір, куди, як я уже згадував, привезено нас з генералом Корніловим, був приміщений у старовиннім кілька поверховім замку з вежею, мав два двори: внутрішній квадратовий і зовнішній поясовий, де під стінами, що ними огороджено замок, стояли вартові ляндштурмісти і нас пильнували.

Хоч режим був можливий, проте неволя є неволею. Харч поганенький, бо й Австрія не переїдалась, тому

Вісник. Ч. 11 (121), листопад 1958 — 30

основою і запахом харчу і цілого замку була "брюква" і "ерзацкафе". Обслуговували нас джури з російських полонених. Харчувала ж приватна особа — пані Яунер, що перед війною тут провадила літниськовий пансіон. Від австрійського уряду діставали ми невеличку ґажу, що залишалась з нашого удержання і за ці гроші наш жидок-перекладач ходив до міста купувати потрібні дрібнички, якщо можна дрібничками називати і чепурні пляшки горілки "Смірновки".

Командантом табору, як я вже згадував, був допотопний старенький генерал, при нім старенька жінка і двоє песиків. Було і двох помічних старшин, що часом водили нас на прогульку під багнетами.

Головним заняттям, очевидно, було безділля, що потягало за собою традиційні карти і пиятику. Карти — вічні преферансові "пульки" в димі папірос, або "вінти" з образою своїх візаві "ідіотів" і "болванів". Все ті самі приговорювання про "курочку, что по зьорнишку клюйот", з магічним листом паперу посеред стола для написів, а нерідко і з батеріями пива при нозі.

Пиятика, очевидно налогова, починалась уже зранку процедурою варення, чи скорше душення нарізаної солонини з цибулею у великій посуді. Це називалось "закусь". Припухлі, сизаві, заспані з блискучими очима, кумпани підсідали до стола на калікуватих стильових різьблених замкових кріслах, що ще уціліли і не були спалені в зимі. І починалось розповідання в сотий раз про воєнні геройства, про успіхи у жінок, ну, і річ ясна, — вірменські анекдоти, все ті самі. Нерідко допивались до втрати свідомости, — падали на підлогу спухлим лицем і набивали додаткові синьці, а джури робили потім санітарні порядки.

Але ті, ранґою повище, переважно запускались в науку — студіювали німецьку мову: виписували акуратно слова до зошитів і, маршируючи під колонадою двору, шептали різні "васісдаси і плюскуамперфектум". Нажаль, наука старої голови не хотіла триматись, втікала, як вода з решета, — що вивчили звечора, ранком забули.

Були старшини і сумирної вдачі без наукових претенсій, — випилювали з дикти візеруночки за взірцями з Відня і укладали різні полички і тому подібні необхідні речі.

Можна було поділити офіцерство і по роду зброї. Піхота в капітанах старшого віку, як старі коні, осідала на ноги; кавалерія в традиційно пом'ятих кашкетах дзвонила "малиновим" дзвоном острог і світила "леями" на штанях, дехто й монокля пхав під брову; артилерія ж, як більш наукова зброя, дивилась на інших через голови "з перельотом".

Пізніше довелось пізнати і летунів. Ті не визнавали нікого й готові були, хоч на даху мешкати, аби не мати нічого спільного зі звичайними смертними.

Ну, а щодо Гвардії підголеної і припудрованої, то тут і не підходь, Як удостоять поздоровкатись, то хіба одним пальцем, а як пушинка яка сяде на обшлаг, то зніметься двома пальчиками відставивши набік мизинець, потім — фук, і полетіла.

Звуково замок мав різноманітність. Фрау Яунер — наша кормилиця, — монументальна особа вигляду Катерини другої, хриплим баритоном кликала якусь служницю і луна йшла вгору, відбиваючись від вікон аж до даху, генеральські песики дрібно дзявкотіли, кількох молодих поручників цокало в крокет, а на третім поверсі на вікні трепетала в руках ґренадєра мандоліна вальцем "На сопках Манджурії". І стало чути шаркіт кроків, шаркіт по каменю двору вітаючих себе капітанів і полковників з острогами і без острог.

А в поясовім дворі довкола замку тисячі й тисячі кроків рік за роком йшли у безконечній прогульці капітани і полковники заклавши руки за спину, або палець за ґудзик і розповідали собі все ті самі історії, що були, або могли бути.

Тож не дивно, що коли навесну тумани над горами розвіялись, показалась свіжа зелень на деревах, почали ми з колегою по кімнаті плянувати втечу. Найперше склали собі розклад потягів, спостерігаючи з вікна нашої кімнати у вежі замку, коли вони приходять і відходять. Далі придбали наплечники, харчі і мотузи при допомозі нашого жидка і, нарешті, уклали плян втечі, А плян був такий: без контролі дістатись до зовнішнього свинюшника, прибудованого до стіни замку, бо з нього були вікна на волю. Кожен, що виходить у поясовий двір діставав на листі вартового паличку, а повернувшись, паличка закреслювалась, отже контроля. Частина свиней фрау Яунер була теж і у внутрішнім дворі. За ними доглядало двох донських козаків, що часом вивозили гній у кошику на тачці до зовнішнього свинюшника. От ми і підмовили козаків, щоб нас, прикривши соломою, а зверху гноєм, вивезли також. Так і сталося: по черзі ми і наплечники опинились між свиней, сховались до закамарку і чекали, дивлячись на години, коли лізти через вікно. Поганих було кілька хвилин скорченого сидження у кошику, а ще гірше було чекати, аж старий генерал з "жоною" і песиками повернеться з кіна. Нарешті чуєм по песиках і закаблуках вартових, що вже вернувсь. Під свинюшником ходить вартовий. Вікна є і у двір до вартового і на зовні. Ліземо, пригнувшись, до вікна. Свині, як римські гуси роблять переполох. Чекаємо, аж привикнуть. Відчиняємо вікно, прив'язуємо мотуз. Вилажу першим. Стіна на зовні висока. Перебираю кілька разів тонкий шнур руками і чую, що не витримую — мотуз затонкий і врізується мені в долоні. Тримаючись мотуза лечу вниз на сухі кущі, бите шкло... "Гальт! Вер да?" — крик вартового. Мій колеґа без рюкзаку летить за мною. З ним те саме — порізавсь. Швидко тупцюємо між кущі і майже бігом на двірець. По дорозі, під мостом, у потоці миємо руки і за хвильку вскакуємо до прохідного порожнього потягу з-під вугілля. — У замку сполох, стріли. Вартовий відділ з поліційним псом пішов нас шукати, та ми вже були далеко від Нейленґбаху. Їхали, здавалось, на свободу, але з порізаними руками і без наплечників.

Їдемо ми, а руки пухнуть, як тісто на добру паску, незручно і потилицю почухати. Трохи лаємось, трохи плянуємо, що далі. Сірого дощевого ранку приїхав наш порожняк до Мейдлінського двірця у Відні. Поставлено його на запасові тори. — Наші долоні — пампухи. Бачимо, що подорож наша скінчена і починаємо показувати голови, в офіцерських кашкетах, з товаро-

Вісник. Ч. 11 (121), листопад 1958 — 31

вого вагону. Правда, колеґа мій зімняв був кашкет на цивільний спосіб, під кепку, але робітники, що кирками цюкали під рейками, скоро зорієнтувалися, що ми за птахи, і незабаром двері нашого вагону широко відчинились і натовп з жінок, дітей і робітників з жандармом спереду обсипав наш вагон довкола. Моя коротка промова, ескорта на двірець, бандажування рук в амбуляторії — і за хвильку вже оглядаємо з передньої плятформи трамваю Відень в дорозі до касарень Франц Йосифа. Маршируємо попри муштри босняків у червоних фезах (щось як Туреччина) через двір касарень — просто під арешт. Вночі закритою кареткою — перевозять до військової в'язниці. Ну, у в'язниці було по-панськи: чисто, великі вікна з непроглядним шклом, високі стелі, товариство, що в карти грає і ясно та світло і вдень і вночі. В обід, снідання чи вечерю — приходить з поблизького ресторану кельнер у чорнім з серветкою під пахвою — питає, що будемо їсти. Але так тривало не довго, — приїхав допотопний наш командант табору і вже лаяв нас, лаяв, аж сльози йому на очах були від гіркої образи, що ми йому своєю втечею заподіяли.

Кінчилась ця історія карою для нас. Кара була і грошевою і 8-тижневим штрафбараком, де небо було видно тільки трохи через високий пліт, а на рогах вартові в будках. Були ми першими ластівками, далі було більше й більше ластівок, а робити, крім в карти грати, не було чого. Та за два місяці старанням таборитів, старичок подобрів і повернув назад до Нойленґбаху. Попрощались ми з другим старичком гауптманом з Босні, що наші бажання на вузлики хустинок зав'язував, попрощались з іншими "ластівками" і поїхали в зелені гори Нейленґбаху. Та цим разом довго тут не затримались, бо знов на фронті офензива і треба було звільняти привілейовані місця для полковників.

Переїхавши вже до табору для молодших ранґою старшин, мав я нагоду ближче пізнати російського прапорщика у всіх його варіянтах. Це був російський інтелігент, півінтеліґент і просто прапорщик із фельдфеблів. Багатство перемішане з біднотою, підлота з шляхетністю, розум з глупотою, здоровий сенс з утраченим глуздом.

В однім таборі був прапорщик — текстильний фабрикант з Москви з професійним прізвищем — Аршінов. Грошей йому слали з дому скільки хотів і потребував. А потребував немало, бо і сам пив до білої гарячки і білих слонів і цілий барак колеґ. Помер з перепою.

Знав одного інженера — вірменина, що жив, думав і мріяв тільки для водяної турбіни, що мав побудувати на Кавказі.

Були такі, що знали по кілька мов досконало, включно з японською, були й такі, що не знали по-російськи і підписатись, як один з дикої дивізії, що рисував арабські букви одержуючи ґажу. Були артисти, були музиканти готові до Карнеґі-голл, лікарі, аґрономи... Був спеціяліст від плекання рож, — ніжна душа. Спився, а за браком гроша, випивав у сусідів ще з гарячих спиртовок денатурат і кришив на хліб навіть т. зв. сухий спирт. Був уже майже сліпий.

Друга ніжна душа пиляла цілими днями на скрипці і допилявся до того, що виліз на крісло і заявив, що скрипка плаче! — Поїхав до будинку божевільний.

Окрему і дуже курйозну групу творили прапорщики з фельдфеблів. Мали вони самі до себе напівпевну самопошану, говорили мовою Зощенка і часом були несподівано-легко образливі. Таборовий суд чести розбирав раз "мордобойну" справу двох таких осіб. На своє оправдання обвинувачений подавав такі факти: "Он меня так і так назвав, он меня матєрно в п'ять, в шесть етажей, — усьо йому простів, усьо! Но когда он меня еґоїстом назвав, ну то звєсно, не смог я стерпіть! Не смог! — Звінітє! — Тут уже я йому по самой барабанной перепонцє в пальтрет заєхав!

Мали ми і джур при кімнатах, часом дуже яскравих типів. Трапилось раз через рік користати з послуг фахового, з діда-прадіда шулера з тих, що їздять по ярмарках: красная виграйоть, чорная програйоть! Був він і поетом притім, хоч не мав найменшого поняття про складання віршів, натомість мав потребу. Оспівував трагедію полону: колючий дріт, асанізаційні бочки, що їх тягнуть на смерть подібні, обдерті постаті полонених, що у вільну хвилину риються як пси у ямах для відпадків, а кругом десятки тисяч хрестів на могилах.

Але при тім знаменито поводилось полоненим, що були на роботах у бауерів, а точніше — у бауерок. Плавали, як вареники в сметані.

Час ішов: рік, другий, третій. В російській імперії прийшла революція. Очевидно, це відбилось і на житті в таборах полонених. Запахло Україною. Дехто зі старшин українського походження почав пронумеровувати українські газети зі Львова, приходили і видання Союзу Визволення України. В цім часі я вже був у таборі Візельбурґ, куди перевівся, довідавшись, що там є фаховий маляр та ще й педагог, а до малярства мене все тягло. Почав я потроху вчитись рисунку та ілюстрації. Був тут гурток любителів мистецтва, а в нім добрий перекладчик, з фаху адвокат, що міг читати просто по-російськи німецькі книжки про мистецтво. Ми слухали, дебатували. Та скоро до цих дебат приєднались дебати про Україну. Дебати були такі гарячі, що кінчались великими конфліктами.

До українства на початку признавалось лише кількох. Дебати вже нерідко переходили в погрози... Цікаво, що з-поміж тих найгарячіших противників українства, кількох пізніше зустрів я в нашій Сірій Дивізії, — були вони добрими старшинами і стали вірними синами України. Не один з них поклав голову за Неї, так і не навчившись навіть української мови. Пригадую такого Харченка, що казав: "Вазьму рушніцу і спіщу!" — Згинув під Коростенем як сірожупанник, взятий большевиками на багнети.

В той час випадково довідався я від одного свіжораненого полоненого старшини, що в Австрії, в Йозефштадті (чеський Йозефов) формується старшинський табір для російських полонених старшин, що визнають себе українцями. Потягло й мене туди. — Я зголосився тишком на команді табору і за який тиждень, раненько, як всі ще спали, від'їхав.

Для мене перевернулась нова сторінка життя.

Вісник. Ч. 1 (123), січень 1959 — 25

Микола Бутович

СІРА ДИВІЗІЯ

(Її формування у Володимирі Волинськім)

Табір для полонених старшин українців у Йозефові був приміщений в будинку дивізійного суду. Стара, двоповерхова будова з часів певно Марії Тереси з аркадами у квадратовім дворі. Зле провітрене приміщення з великими кімнатами скрізь пахло або столярським, або паперовим клеєм — ознака активности молодої української громади, бо тут уже працював аматорський український театр, були стінні газети, бібліотека-читальня, хор, дуже добрий з дириґентом Калитенком, читались реферати на різні актуальні теми. Приділений до таборової команди, здається, гауптман, проф. історії Томашівський теж часто брав участь у наших гутірках і давав відповіді на питання.

Життя українського табору було дуже живе, але табір ще лише на яких сімдесят відсотків був український — решта російські старшини зі своєю пекучою ненавистю до нас, з пиятикою, дурними одесько-київсько-подільськими піснями міського шумовиння, навіть з дрібними крадіжками. Потроху на їх місце мали прийти українці.

Я з головою пірнув у цю атмосферу українства і старався по змозі вкласти і свою працю до загальної. Моє знання української мови, що я знав її практично з дитинства, вимагало ще й теоретичного доповнення. Я брав участь в перекладах з німецької на українську для стінних газет, малював дещо для театру, багато читав.

Союз Визволення України постачав нам бібліотеку й польські газети. На однім зі свят я вперше почув український гимн. Пригадую, як він зворушив мене. Всі ми потроху зростали у своїй свідомості, як сини української нації й зростались разом у певну національно-духову одиницю. Нас ціхував ентузіязм й бажання посвятитись для відродження нашої батьків-

Вісник. Ч. 1 (123), січень 1959 — 26

щини. Переважно ми були молоді. Старшин активної служби, т. зв. кадрових, було між нами лише кілька. Але знайшовся з-поміж нас і один полковник і то з освітою академії генерального штабу і з найвищою нагородою — хрестом св. Юрія. Цікаво, що при полоненні за його геройську поведінку австрійці лишили йому його кавказьку шаблю і вона висіла на стіні в його кімнаті.

Походив він, здається, з Херсонщини, де в передвоєнних роках працював у кооперації. Перед тим залишив був активну службу в армії, як казали, через особистий конфлікт з якимсь своїм начальником на тлі зачепленої амбіції. З початком війни був мобілізований і командував полком. Прізвище його було Перлик.

На тлі підхмільної картьожно-гуляцької публіки російських старшин виділявся він солідністю, знанням, користувався великою пошаною. Коли почалась українізація табору він просив дати собі відповідну літературу з українознавства, замкнувся в кімнаті на пару тижнів, курив певно так, що дим з комина йшов і вийшов до нас свідомим українцем. Українську мову, українське село, українську стихію він уже пізнав з дому. Прилучення його до нашої громади було великим придбанням. Він став головою українського табору в Йозефові.

Високого росту, коренастий бльондин, виглядав він цілком, як наш дядько-хлібороб з-за плуга. Сказав би, що навіть ходив як степовик, не говорячи вже про рухи й міміку.

Були ще два капітани — Ганджа [Петро Андрійович Ганжа] і Пилипенко [Микола Федорович] — чернигівці. Про них докладніше згадаю пізніше. Далі — кілька поручників і підпоручників, між ними і я, а решта прапорщики, себто старшини лише воєнного часу. З них кілька було з вищою освітою, кілька студентів високих шкіл, а решта переважно сільська інтеліґенція — головно учителі, лісові техніки, аґрономи і т. д. Ціла українська громада числила яких 90 людей.

І от наше нормальне життя, наповнене українознавчою працею, підготовками до різних імпрез або переведенням їх, порушила не абияка подія. (Треба згадати, що в той час ішли вже мирові переговори у Берестю Литовськім). — Прийшла пропозиція від австрійського військового міністерства і то редагована в такій загадково-невиразній формі: "Австрійське військове міністерство пропонує українським старшинам табору в Йозефові дати себе до розпорядимости міністерства для добра України".

Скликали віче. Були гарячі дебати, які, очевидно, справи не вияснили, бо жадних додаткових інформацій ми однаково не дістали. Вислід — 60-ох нас зголосилися їхати у невідоме. Тягли жеребки, бо перша група мала складатися лише з тридцяти. Я попав у першу чергу.

За пару днів, одного березневого ранку, ми почимчикували через калюжі розмокаючого снігу на залізничу стацію в супроводі австрійського гауптмана. Дістали вагон і поїхали — Бог зна куди.

Їхали ми так кілька днів. Часом затягали наш вагон на запасові рейки, де ми стирчали в торішніх мокрих бур'янах, часом цілий день, іноді причіпляли нас до якихось повільних тягарових потягів, якби навмисно вимотуючи наші нерви... Виглядало, що поспіху в помочі Україні не було.

Супровідник наш, гауптман, не міг дати нам жадних інформацій.

Проте ми не хотіли зневірюватись. Наша віра в щасливий кінець нас не покидала, а силу, перебороти зневіру, ми знаходили в пісні. Співали, співали до хрипоти і дивились один одному в очі поглядами надії, що б то не було.

Допіру в Кракові, вночі зайшов до нашого вагону залізничий старшина галичанин, радісно нас привітав, і вияснив нам, чому так безконечно довго їдемо. — Це був польський саботаж. Поляки мали великі впливи з верхівки до низу і робили все, що в їхніх силах, щоб нас затримати. Був це перший вияв однієї з тих сил, що невидимо поза лаштунками старались знищити те, що пізніше дістало назву "Сірої дивізії", свідомої, дисциплінованої частини, цілковито відданої Україні. Пізніше ми пізнали надзвичайно впливову силу — большевизму, що часом діяв у формі "білогвардійській" і, очевидно, силу чисто "білогвардійську", не згадуючи вже про німців.

Одного сірого мокрого дня ми зупинились на якійсь невеличкій стації. Наш гауптман повідомив нас, що ми приїхали. Напис на будинку був "Володимир Волинський".

Перше враження було: сіре, непроходиме болото, що, як та каша у казці братів Грімів, заповнила собою вулиці, двори, городи, лізла через паркани; крила густим своїм килимом розбиті хідники і змушувала нас робити якісь акробатичні рухи. Розбиті й погорілі будиночки жидівських вулиць посилювали загальну гнітючість. Кілька жидків у традиційних лапсердаках нерішуче пробували задавати нам якісь питання.

Та нараз побачили ми величаву золоту куполю візантійської церкви — Володимирського собору. Минуле нашої батьківщини, з княжих часів, своїм золотим промінням огріло наші серця, підтримало віру в краще майбутнє. І це сіре болото здавалось нам вже рідним, бо була то наша українська земля. Було це 28-го березня 1918 року.

Зустріли нас кілька австрійських старшин на чолі з гауптманом Добусанським, очевидно поляком, який бодай знав досить не зле українську мову. Він поінформував нас, що будемо формувати з полонених українську військову частину. Для цього призначено бувші касарні козацького Донського полку за містом, куди ми й доплентались гусаком, коли вже почало смеркати. Шукаючи де переночувати, надибали ми в пітьмі якісь невеличкі будинки, де мешкали колись родини офіцерів; роздобули десь трохи дощок, щоб запалити, позатуляли розбиті шиби і якось, хто на підлозі, хто на дверях, заснули, підкурювані димом, що не хотів іти до коменів.

Вісник. Ч. 1 (123), січень 1959 — 27

Так почалося формування "Сірої дивізії".

Початок виглядав на якусь фарсу, або кпини. Було ясно, що поляки в команді армії роблять, що можуть, щоб з нашого формування нічого не вийшло. Почали нам приганяти якісь обдерті, мало на людей подібні, робітничі команди з полонених, що працювали у прифронтовій полосі при окопах. Вели їх до колишнього засміченого й забрудженого манежу з повибиваними вікнами і казали нам заохочувати їх до вступу в українську військову частину. З походження це були переважно москалі, які, очевидно, не думали вступати до нашого, як на початок, куреня, та ми їх і не хотіли. Така комедія тяглася аж до приїзду, за яких два тижні, гауптмана австрійського генерального штабу Петра Кватерника. І відтоді дійсно почалась організаційна праця з повним розмахом і темпом.

Кватерник — чорнявий чоловік з просіддю, середній на зріст, був типовим австрійським генерал-штаблером. Дотримувався всіх форм традиційного австрійського стилю, був певний себе і умів досягти чого хотів. З походження був хорват, вірний цісарському тронові, мав плечі у міністерстві. Брат його був начальником штабу австрійської армії на італійськім фронті. Пізніше, за Павеліча, цей брат був хорватським міністром війни. Кватерник був добре ознайомлений з українською справою, — був деякий час при штабі Січових Стрільців. Знав досить добре російську мову і на ній звернувся до нас з першою промовою. Сенс її був: "хочете мати Україну, — будете мати! — не хочете, — не будете мати!" При тім вимагав стопроцентового вкладу праці, максимальних зусиль. Мені, як молодому кадровому старшині, що не зле знав німецьку мову, повелось стати адьютантом спершу куреня, далі полку, а потім штабу дивізії. Тому я мав змогу бачити і чути багато такого, що загалові дивізії не було відоме. "Історія Сірої дивізії" є вже давно написана Проходою і я не потребую входити в зайві деталі і статистичні дані. Хочу лише зафіксувати, оскільки мене пам'ять не зраджує, головне з того, що спостерігав і що може бути корисним. Спомини минулого важливі постільки, поскільки вони є трампліном для майбутнього.

Кватерник поінформував нас, що має бути сформована ціла дивізія з полонених у Австрії українських старшин і козаків (жовнірів). Дивізія матиме 4 полки піхоти, гарматний дивізіон, інженерну сотню, кінну сотню, обози та відповідні допоміжні майстерні, хлібопекарні і т. д.

Добровільно зголошених до дивізії старшин і козаків діставатимемо на будуче через табір полонених українців у Фрайштадті, куди ці добровольці будуть транспортовані, а пізніше по відповідній селекції, групами постепенно вливатись у кадри дивізії.

Дивізія має бути сформована солідно на міцних підвалинах національно свідомого козацтва та, по змозі, фахового старшинства. Цей момент — підкреслення фаховости старшинства нас трохи непокоїв, бо поміж кадрових старшин свідомих українців, як ми знали з власного досвіду, був малий відсоток. Ці свої побоювання, очевидно, ми довели до його відома і він обіцяв старатись полагоджувати цю справу якнайкраще для добра дивізії, все ж зазначуючи, що нефахові скоро залишать дивізію, а з чим вона зостане?

Щодо організаційних форм, то він схильний був триматися австрійського взірця, хоч потім погоджувався на певні компроміси. Тут він зустрів сильну опозицію головно в особі паралельного начальника штабу дивізії капітана Пилипенка, — людини амбітної та енергійної, з певним досвідом штабової роботи, бо був певний час адьютантом при штабі одного з російських кавказьких корпусів. Але мав він у своїй вдачі велику хибу, — не умів з'єднати собі людей. Його задертий догори ніс, якби ілюстрував його погірдливе відношення до других. Не маючи вищої військової освіти, він не дуже орієнтувався в організаційних можливостях і йому здавалось, що те, до чого він привик, було найкращим. Дипломатом він теж не був і тому співпраця його з Кватерником кульгала.

Щодо відносин між Перликом і Кватерником, то вони були цілком добрі. Обоє знаходили легко можливості порозумітись.

Заплянована Кватерником організаційна робота вимагала австрійських інструкторів і вони незабаром почали приїздити. Були це головно старшини і підстаршини — галичани, як інструктори при вишколі та німці і чехи, як інструктори при організації рахунково-господарської справи. Відносини між новоприбуваючими галичанами і нами наладналися дуже гарні. Це були медові місяці наддніпрянсько-галицького порозуміння. Всіх об'єднувала спільна ідея — відродження України.

Німці були байдужі, чехи як не невтральні, то приховано ворожі.

З-поміж галичан-старшин, пригадую між іншими такі прізвища: сотник Мирон Луцький (пізніший голова "Сільського Господаря" у Львові), поручник Хроновят (пізніший директор "Маслосоюзу"), сотник УСС Іван Коссак, що був фактично дорадником Кватерника, сотник Стельмах, сотн. Слюсарчук, чотар Дубик, хорунжий Гринишин і інші, всіх, здається з тридцять старшин. Між ними дуже помітною фіґурою був хорунжий (здається) Гаврилко — УСС — еміґрант наддніпрянець, по професії різьбар.

Почалась жвава організаційна праця. Одночасно поблизу у Ковлі німці формували "Синю дивізію", яка незабаром від'їхала до Києва. Це нас непокоїло. Ми відчували, що ми потрібні на Україні і теж хотілось туди. Нас дратувало повільне формування і далекосяглі пляни Кватерника. Та він не поступався. Його погляд був: "не революція, а солідна будова армії на міцних підвалинах". Він, як би перебирав на себе завдання українського генерального штабу. Були призначені комісії для опрацювання нових військових статутів, комісія проектування уніформи для дивізії. Усталення форм організаційних він брав на себе. Заходив навіть у такі деталі, як звукові сиґнали військові (сурми). Пригадую як він, роздобувши зі Львова потрібний музично-етнографічний матеріял, доручив капельмайстрові чехові виробити на підставі їх потрібні сиґнали. Композитор Вінцковський з Перемиш-

Вісник. Ч. 1 (123), січень 1959 — 28

ля, довідавшись про формування нашої дивізії, прислав кілька маршів власної композиції. Ми відразу відкинули довгополі і театральні та непрактичні, хоч може і дуже патріотичні жупани Синьої дивізії, але віддаючи дань романтиці відродження України, все ж запроектували сірі (з австрійського сукна) короткі жупани, які дещо нагадували шкотські спідниці своїми складками. Не буду входити тут в деталі уніформи, згадаю лише характерні відзнаки ранґ на ковнірах — металеві колоски, — золоті для старшин, срібні — для підстаршин, які пізніше були затверджені урядом, як сталі (традиційні) відзнаки для нашої дивізії назавжди.

Спостерігаючи зблизька працю Кватерника я подивляв його завзятість та енергію. Він працював майже щодня допізна вночі і нам не попускав, — ми мусіли працювати, як і в будень, навіть на перший день Великодня.

Часто чув я його телефонічні розмови з різними референтами в штабі армії чи корпусу: "Бабці своїй ти розкажи! — Як не буде зроблено зараз же, за хвилю буду в тебе!" І дійсно часто вискакував миттю з будинку, сідав до авта, що все було напоготові і під пронизливі сигнали авта (соловей, чи канарок) мчав запорошеними вулицями Володимира переборювати якусь чергову польську перешкоду.

Признавався: "В поляках маєте страшних ворогів! Скільки мені нервів коштує стала війна з ними!"

Десь за місяць чи півтора, від початку організації дивізії, наші маленькі кадри, що ми їх склеїли з тих, що зголосилися з прифронтових робітничих команд, поповнилися прибувшим із Фрайштадту цілим полком свідомих та ідейних козаків. — Це був вислід довгої праці "Союзу Визволення України". Прибуття їх зі своїм прапором зі старшинами, що були вислані раніш (Ганжа, Сич, Сергїєвський, Михальчук і, здається, Байка), було для нас велике свято. Ми наявно побачили, що дивізія дістала хребет. Праця "Союзу Визволення України" і тих українських патріотів-галичан, що працювали у Фрайштадті не пішла намарно — ми дістали свідоме і патріотичне козацтво. Дальші поповнення до дивізії надходили всі через Фрайштадтський табір полонених українців. Там всі проходили школу українознавства, а перед від'їздом певний фільтр.

До штабу дивізії надсилано списки старшин охочих вступити до дивізії і тут, часом зі здивуванням, читав я прізвища декотрих моїх знайомих з полону, про яких і в гадці не мав, що стануть українцями. Декотрі з них колись були навіть дуже ворожо наставлені до українства. І треба ствердити, що раз перейшовши переродження — лишились на все вірні Україні, а багато з них і голову свою за Україну поклали.

Між прибуваючими до дивізії старшинами був певний відсоток і прапорщиків з фельдфебелів та осіб не дуже ознайомлених з певними загальноприйнятими товариськими формами і тут Кватерник теж подбав, подаючи в делікатній формі довірочних наказів потрібні інформації.

Незабаром у позеленілім навесну сквері, з підстриженою живою огорожою, проти головного будинку, де містився штаб дивізії, австрійські сапери змонтували чотири бараки — старшинські їдальні. На стінах з'явились кольорові репродукції з історичною українською тематикою (виписані зі Львова). Велика заля, вона ж і їдальня штабу дивізії, була дбайливо удекорована нашими артистами. На фронті штабного будинку було прикріплено великий шильд з тризубом і написом: "1-ша стрілецько-козацька дивізія". Це була офіційна назва, — в життєвій практиці назва була — "Сіра дивізія" — після сірого кольору нашої уніформи.

Від ранку до вечора на величезній площі відбувалися вправи. Очевидно, українська пісня висіла в повітрі, особливо, коли частини поверталися з вправ до касарень. "Ще не вмерла" співалась кожного вечора на молитві і довколишні жиденята, що бавились у піску, знали теж слово-в-слово наш гимн.

Великою подією було прибуття нашої уніформи — сірих жупанів. Взірець, в порозумінню з комісією, виготовив наш козак — фаховий кравець, що шив у Фрайштадті театральні костюми. — Приємно було глянути тепер на маршуючу колону сірожупанників. Щоденні вправи, сонце, чисте повітря, можливий харч, —   зробили своє. Не можна було впізнати вчорашніх полонених. — Дивізія дістала своє обличчя.

Кашкети, шапки, штани, обмотки, для артилерії й кінноти чоботи, всі додатки й відзнаки ранг та родів зброї (нашивки з емблемами на рукавах) все, включно з відзнаками за стрільбу, було виготовлене на замовлення Кватерника в Австрії і в свій час було на місці. Все було розраховане на сім тисяч козаків.

Почали прибувати російські гармати, рушниці, шаблі, кулемети, австрійського взірця вози для обозів, полеві пекарні; кухні, збройні майстерні, шпитальні уладження і т. п. Все виглядало на дійсно солідне й пляноване формування. — Це і тішило нас, а разом ще більш спонукувало до охоти вже їхати туди, де ми потрібні, де на нашу поміч чекають.

Було чомусь гірше з кіньми, — це відкладалось на пізніше. Сказано було, що коні дістанемо з України, але мішана українсько-австрійська комісія, що їздила по коні до Одеси — вернулась ні з чим. — Коней, ніби, маємо одержати по повороті на Україну.

Гадаю, що вже десь в червні мали ми вже всі поповнення в старшинах і козаках, що прибули з Фрайштадту. Дивізія вже уявляла з себе не лише військову одиницю, але й великий пропаґандивний апарат, що незабаром мав великий вплив на цілу околицю. Концерти, вистави й особистий контакт з повертаючим додому селянством (це ж була перед тим прифронтова полоса) мали своє значення. Як мені розповідали, існував між козаками-старшинами фрайштадтцями тайний комітет, що слідкував за різного роду підсиланими і пролізлими провокаторами й агітаторами. Казали, що не один з них пішов на дно Стоходу.

Певно, що дивізія мала і свої хиби. Наприклад, брак революційного досвіду. Дисципліна старих часів тепер відновлена, — до певної міри в'язала пізніше багатьом руки щодо ініціятиви. З цього пізніше ско-

Вісник. Ч. 1 (123), січень 1959 — 29

ристали безвідповідальні еґоїстичні амбітники, що з них повилазила пізніше т. зв. "отаманія" в неґативному розумінні цього слова. Покищо все виглядало гаразд і можна було сподіватися найкращого будучого для нашої свідомої військової одиниці і найбільшої користи з неї для України.

Вечорами Кватерник з Коссаком в супроводі нас двох адьютантів штабу, як тоді називано "значкових" — йшли на прогулянку на гору до великого, цвітучого, вишневого саду. Солов'ї розсипалися своїми піснями, українське ультрамаринове небо світило своїми ясними зорями, долиною йшов туманець. Але Кватерник того не чув і не бачив. Він звірявся нам зі своїми плянами на будуче щодо дивізії. Казав: треба відпустити додому старші річники, поступово дати відпустки молодшим, одержати з Києва бракуючих нам кадрових старшин і зробити кадри для трьох дивізій. Одна стояла б у Володимирі, друга в Ковлі, третя в Луцьку — всі в хороненій від революції австрійській зоні. До цих кадрів треба влити свіжий набір новобранців не зіпсутих революцією в армії. Це, каже, — буде мурована основа вашої української армії. — Не без того, що в цім напрямі підсовував йому думки його прибічник — дипломат сотник Іван Коссак (помер в Києві по невдалій операції).

Тим часом події на Україні розгорталися незалежно від нас. Стався гетьманський переворот. Не можна сказати, щоб попередній республіканський уряд дбав про нас (не прислав ні разу хоч би вагон збіжжя, щоб підгодувати трохи бувших полонених), але бодай не шкодив. Дивізія була насторожена. Приходили не дуже потішаючі вістки щодо українськости гетьманського уряду.

Покищо у нас все лишалось по-старому. Дивізіонером далі був дуже популярний полковник Перлик, що умів з'єднати собі і старшин і козаків. В свіїх ядерних, повільно виголошуваних промовах до козаків, він умів відразу поставити справу ясно. Наприклад, — причина, чому москалі зазіхають на Україну: "пшенички їм захотілось!" А металеві колоски пшениці у нас пришиті на ковнірах, отже — ясно?

Тим часом зміни на Україні заохотили нашого українського начальника штабу сотника Пилипенка до поїздки до Києва — зі звітом про стан дивізії, Він пояснював, що треба, щоб нас там не боялись і перевезли, як не до Києва, то бодай до Одеси. Невдовзі після його поїздки наступили зміни і в нас. Приїхала нова команда, цебто новий начальник дивізії, його помічник, полковники та начальник гарматного дивізіону, а разом з ними і спеціяльна комісія, що мала перебрати від імени гетьманського уряду дивізію від австрійців.

Очевидно, пляни Кватерника, що до них все іронічно ставився сотник Пилипенко, тепер відпали. Незабаром ми мали від'їхати на Україну.

Процедура перебрання дивізії тривала з тиждень і закінчилась великою парадою, на яку прибув комендант австрійської армії цього фронту генерал Гайдінґер. Парада була зфільмована фотографом австрійського міністерства війни. Було зроблено теж багато фотографій з груп старшин, а також з різних частин на вправах. Пізніше мені вдалося добути ці фотографії і частина їх є уміщена в 9 числі журналу "3а державність".

Старшини організатори 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії з австрійськими офіцерами.
Квітень 1918 р. (можливо сидить другий зліва Микола Бутович).

Крім нової команди дістали ми з Києва і дивізійного священика о. Іоана Теодоровича (теперішній український православний митрополит в ЗДА [США - Т.Б.]). Відбувались польові Служби Божі. Крім виконування священничих обов'язків читав о. Іоан для козацтва теж лекції з історії України.

Польова Служба Божа. Сірожупанна дивізія. Фото 1918 р.

Після перебрання дивізії від австрійського уряду відбулась присяга гетьманові. Були поодинокі випадки відмови від присяги. Ті, що відмовились — поїхали назад до полону, або просто втекли. Назагал було спільне рішення виконати свій обов'язок супроти України, незалежно чи то буде республіканський чи гетьманський уряд.

Нове начальство незабаром себе показало. Вже в своїй промові до зібраних підстаршин дивізії новий командант дивізії генерал Сокира-Яхонтов сказав: "Пам'ятайте, що риба з голови гниє!" І дійсно почав "гнити". За цілий час свого командування дивізією він був у Володимирі тільки сім днів — решту часу ужив на поїздки до Відня, а з Відня до Києва — купуючи у Відні, а в Києві продаючи жіночі панчохи. Його заступник полковник Пещанський [Федір Олександрович] колись в одвертій розмові в штабі згадав, що до революції генерал Сокира був без сокири, — просто Яхонтов. Коли ж обставини вимагали — причепив собі сокиру. Своє зробили і довгі запорізькі вуси з підусниками, які навіть Кватерникові заімпонували. Але недбальство його і неохайність були разючі. Чоботи були не чищені, пояса взагалі не мав, а сокиру (теж, щоб імпонувала) шаблю носив на скісній довоєнній портупеї. Так без пояса і дивізію вів на параді перед командантом австрійської армії.

Заступник його — полковник Пещанський лисий, з поголеною головою, що блищала як новий ґудзик, з помальованими на чорно вусами, був все на струнко, — затягнений в новий сірий жупан, напудрений, напарфумований, він тільки цокав острогами і старався, мигаючи очима, второпати, що коло нього діється. Правдоподібно, второпував не дуже, бо після повороту на Україну покинув жінку, оженився з молоденькою і скоро опинився у лічниці. Голова в нього почала киватись безперервно. Командантом першого полку став полковник Галяшовський [нижче згадується Галятовський - Т.Б.]. Від нього аж смерділо російською чорною сотнею і спиртом. Поводився — провокативно. Виглядало, що шукав цією дорогою нагоди, щоб свій полк знищити в той чи інший спосіб, цебто, щоб його розформовано, або, щоб козаки розбіглися.

Поведінка нового команданта 2-го полку полковника Троянова була не менш разюча, — спосіб і ціль та ж сама.

На третій полк — перейшов полковник Перлик, але не надовго. Незабаром він зник. Не дали йому можливости навіть попрощатись. На наш запит, де він подівся, дістали відповідь, що з огляду на те, що нерви його були не в порядку, відвезено його до лічниці

Вісник. Ч. 1 (123), січень 1959 — 30

для нервово хворих. — Допіру тепер я довідався, що полк. Перлик пізніше таки дістався на Україну і згинув на Полтавщині у протибольшевицькім повстанню.

На четвертий полк — прийшов новий командант полковник Гудима. Маломовний, сивіючий, який прихований під дашок свого кашкета — він більше спостерігав, як виявляв свою позицію. Гармаш — сотник Таранущенко чомусь за кілька днів по приїзді повернувся до Києва і більше до дивізії не приїздив.

Очевидно, провокативна поведінка більшости нового командного складу викликала поміж старшинами і козаками велике обурення, але до якогось часу все назовні виглядало ніби спокійно. Та одного пам'ятного дня сталась майже катастрофа, — було розкидано летючки від таємного козацького комітету з закликом тікати на Україну, бо загрожує нам поворот до полону. Здається, такий замір у деяких з полковників дійсно був — повернути до полону свідомішу частину козацтва, про що загрожені і довідались, а у висліді були летючки — тікати.

Певний процент утікачів на Україну все був і ми цим мало журились, — був це природний процес відціджування. Свідоміше козацтво не втікало, та цим разом якраз навпаки — втікали свідоміші і то масово серед білого дня — майже демонстративно. — Старшинство вхопилось переймати, переконувати і якось під вечір хвиля втечі утихла, але багато доброго вояцтва дивізія втратила. Отже Сокира, Галятовський [вище згадується Галяшовський - Т.Б.] і Троянів своє діло таки зробили, хоч і не на сто процентів.

Незабаром почалась підготовка до від'їзду на Україну. Вислано було квартир'єрів. Довідались ми, що перевозять нас не до Києва, ані до Одеси, тільки на села на Чернигівщину, на протибольшевицький фронт.

Чому так сталося? — Не знати! Може це був іспит для дивізії? Може якісь інші причини? — Логічно було б, що ми, як зформовані під опікою австрійської армії, мали б переїхати до південної частини України, що була зайнята австрійцями. Та був там Василь Вишиваний, Січові стрільці. Можна було припускати, що гетьманський уряд боявся, щоб ми не підперли австрійських плянів щодо Вишиваного. Та в цім був би поінформований Кватерник. — Але, коли мені трапилось в 1939 році, після Хустянської трагедії втекти до Югославії з Хусту, здибати у Загребі Кватерника*), я питав його, як стояла ця справа з Вишиваним. — Але він рішуче заперечив про існування таких плянів.

*) Кватерник після розпаду Австрії, не маючи змоги, як хорват зробити у Югославії військової кар'єри, взявся, при матеріяльній допомозі хорватських емігрантів в Америці, до організації молодого хорватського ремісництва, організуючи фахові школи, гуртожитки і т. п. Створилась дуже солідна організація, яка відіграла не абияку ралю у створенні свідомого патріотичного хорватського ремісництва.

Пізніше, за Павеліча, коли створювалась хорватська армія, він повернувся знову до війська і перебираючи десь у Дальматії касарні від сербів, був застрілений сербським вояком.

Як би то не було, але ми, після шестимісячного формування у Володимирі Волинськім вже повертались на Україну, і то в північну її частину, зайняту німцями до Конотопу, Кролівця, Алтинівки, Коропа, Батурина.

Повертались ми як вишколена, патріотична, свідома військова одиниця, але без голови, бо голову, що нею фактично був полковник Перлик, нам було відтято, а приставлено тимчасово гнилу — Сокиру-Яхонтова, який до дивізії вже не повернув, зробивши своє діло, а кілька років пізніше, як большевицький аґент був заарештований у Варшаві і виміняний большевиками за якогось польського шпигуна. Зробивши свою роботу — не повернулись до нас ні полковник Пещанський, ні Галятовський, ні Троянів.

Один з українських старшин, що працював в ті часи у генеральнім штабі в Києві твердить, що генерал Какурін від якого залежало призначення вищих старшин на посади, — як пізніше виявилось, був на большевицькій службі і, очевидно, робив доручену йому роботу.

Щодо полковника Галятовського, то чорносотенний дух його потягнув його до т. зв. "Кірпічовської дружини" і він був забитий під час повстання проти гетьмана коло Красного Кабачка. Алькоголік у Кабачку (корчомці) і помер.