История Полтавы

Троцкий, Лев Давидович

Подробности

Просмотров: 77113

Троцький, Лев Давидович [справжн. прізв. Бронштейн Лейба; 25.10(07.11).1879 - 20.08.1940] - один із визначних діячів більшовизму і радянської держави.

Н. у с. Янівці Єлизаветградського повіту Херсонської губ. у сім'ї заможного єврейського господаря-землевласника. Спочатку вчився у єврейській початковій школі (хедері). У 1888-95 навчався в Одеському, а в 1895-96 - у Миколаївському реальному училищах. У юнацькі роки вважав себе противником марксизму. У серед. 1890 років став одним з організаторів напівлегального Південноросійського робітничого союзу. У 1898 Т. був заарештований і після дворічного слідства засланий на чотири роки у Сибір. У 1902 втік із заслання, перебрався у Лондон, де зустрівся з Леніним (В. Ульянов) і за його рекомендацією був введений у 1903 до складу редакції газети “Іскра”. Після II з'їзду РСДРП (1903) перейшов на бік меншовиків. З того часу аж до 1917 перебував у постійній опозиції до Леніна. У лютому 1905 повернувся у Російську імперію, спочатку до Києва, у травні 1905 через загрозу арешту перебрався у Фінляндію, звідти у жовтні 1905 - до Петербурга. Редагував меншовицьку газету “Начало”, був заступником, а потім головою Петербурзької ради. 3.12.1905 заарештований, а в лютому 1907 вивезений на вічне поселення у Сибір. По дорозі втік і знову емігрував за кордон. Розробив теорію “перманентної (т.зв. безперервної) революції”, згідно з якою перемога соціалістичної революції неможлива у рамках однієї країни, а може успішно завершитися лише у всесвітньому масштабі. У 1908-12 редагував у Відні газету “Правда”, в якій проповідував соціал-демократичні принципи західноєвропейських партій. З поч. Першої світової війни 1914-18 Т. разом з Мартовим видав у Парижі газету “Наше слово”, яка через антивоєнне скерування була розцінена французьким урядом як пронімецька і була закрита. Наприкінці 1916 Т. висланий у Іспанію, звідки переїхав у Нью-Йорк, де працював у редакції соціал-демократичної газети “Новый мир”. У травні 1917, повернувшись у Росію, Т. припинив критику Леніна і перейшов на бік більшовиків. Влітку 1917 прийнятий до лав РСДРП(б) й обраний членом ЦК партії. 25.9.1917 став головою Петроградської ради. Перебуваючи на цьому посту, зробив значний внесок у підготовку більшовицького перевороту. Зокрема, підтримав Леніна у питанні підготовки повстання, став одним з організаторів створення Військово-революційного комітету, що підготовив та здійснив жовтневий переворот. Взяв участь у підготовці II з'їзду Рад. У першому радянському уряді - Раді Народних Комісарів обіймав посаду комісара іноземних справ. Очолював російську мирну делегацію у Бресті (див. Берестейський мир 1918). Відмовився підписати мирний договір з Німеччиною, висунувши гасло: “Ні миру, ні війни, а армію розпустити”, мотивуючи своє рішення тим, що підписання такого миру буде зрадою світовій революції. З березня по вересень 1918 виконував обов'язки голови Вищої військової ради республіки, а в 1918-25-нарком військових справ, голова Реввійськради республіки. Відіграв значну роль у формуванні Червоної армії, застосовуючи як головні методи військового будівництва адміністрування та репресії щодо командного і рядового складу. У 1920 Т., залишаючись на попередніх постах, був деякий час наркомом шляхів сполучення. Саме у цей період намагався втілювати у життя модель т. зв. мілітаристського соціалізму, в основі якого лежала вимога перетворення країни у гігантську військову казарму. У часи революції та громадянської війни висунувся як другий (після Леніна) найвизначніший лідер більшовицького уряду. Після смерті Леніна був одним з найзапекліших противників Й. Сталіна і найвірогіднішим претендентом на лідерство партії та керівництво державою. У 1926 суперництво між Т. та Й. Сталіним завершилося послабленням впливу Т. у партійних структурах, зняттям його з вищих державних посад та проголошенням “троцькізму” - ворожою ВКП (б) і радянській державі течією. У листопаді 1927 рішенням ЦК і ЦКК ВКП (6) Т. був виключений із партії і висланий в Алма-Ату. У січні 1929 Т. депортований за межі СРСР, а в 1932 позбавлений радянського громадянства. До 1933 Т. жив на Принцевих островах поблизу Стамбула, потім перебрався до Франції, а з 1935—37 перебував у Норвегії. У 1937 оселився у Мексиці в м. Кайокан. У період третьої еміграції Т. вдалося створити групи своїх прибічників у багатьох країнах світу, які в 1938 об'єдналися у IV Інтернаціонал. Головною метою IV Інтернаціоналу проголошувалося поширення комуністичної революції у всьому світі та “відродження” СРСР, очистивши його від влади бюрократії. У політичній діяльності Т. цього періоду центральне місце займала боротьба проти сталінізму. За особистим дорученням Й.Сталіна НКВС організував убивство Т., яке здійснив іспанець Рамон Меркадер.

Значна частина життя і діяльності Т. була пов'язана з Україною: тут минули його дитинство й частина юності, як професійний революціонер, він деякий час проживав у Києві, а перебуваючи в еміграції у 1907-17, дописував до газети “Киевлянин”. Однак українське національне життя було йому чуже; за свідченням деяких західних істориків, ненавидів буквально все українське, пов'язуючи його з контрреволюційним селянством. Як нарком військових справ та голова Реввійськради, відіграв значну роль у ліквідації української державності та встановленні більшовицького режиму в Україні. Вороже ставився до українізації. Під час боротьби за владу між Й. Сталіним та Т. більша частина більшовицького партійного керівництва в Україні стала на бік першого, оскільки на чолі КП(б)У та уряду стояли безпосередні висуванці Сталіна - Каганович і Чубар. Українська інтелігенція теж вороже поставилася до троцькістської опозиції, пам'ятаючи роль її лідера в розгромі Української революції, його “антиселянську” поставу та ворожі висловлювання щодо політики українізації. Незважаючи на слабкість троцькістської опозиції в УСРР, під час хвилі політичних репресій 1937-38 значна частина керівників більшовицької партії та державних органів в Україні (зокрема, Ю. Коцюбинський, Іван Голубенко та ін.) були заарештовані та репресовані за звинуваченням у приналежності саме до троцькістських організацій (т. зв. Українського троцькістського центру). У березні 1937 П. Постишева усунено від влади (згодом розстріляли) за втрату пильності й надання троцькістам притулку в республіканській партійній організації. Згідно із заявою ДПУ, в січні 1937 троцькістські групи нібито існували в усіх великих українських містах. Уже в еміґрації в 1939 Т. несподівано виступив із серією статей, у яких висловлювався за надання політичної самостійності радянській Україні. У 1920-30-х роках існували малочисельна група соціалістів, яка стояла на засадах троцькізму, в Галичині та невелика фракція серед українсько-канадських комуністів, що видавала в 1933-38 газету “Робітничі вісті” й переклала кілька творів Т. Відродження троцькізму пов'язане з діяльністю у 1970 групи молодих українських інтелектуалів у Канаді (Богдан Кравченко), які дописували про Україну до різних троцькістських видань, передруковували окремою брошурою статті Т. про політичну самостійність Української РСР (Trotsky L. For a Free Independent Soviet Ukraine. Toronto.).

Я. Малик, Д. К. (Львів).

І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т. - http://history.franko.lviv.ua

Фото: ЦГАКФФД Санкт-Петербурга