Покликання "Варягів", чи організація хліборобів?
- Подробности
- Просмотров: 51124
Вячеслав Липинський. Покликання "Варягів", чи організація хліборобів? (Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка "Де вихід?").
Публікується за виданням: Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с.
Опубліковано у форматі .pdf на сайті diasporiana.org.ua.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Текст подається без будь яких виправлень.
— 471 —
Покликаня "Варягів", чи орґанізація хліборобів?
Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: "Де вихід?"
І.
Є. X. Чикаленко, видатний і заслужений український діяч старшого покоління, один з хліборобів-меценатів дореволюційного інтеліґентського українства, шукаючи виходу з нашої руїни, висловився за монархію, як за єдине відповідаючу сучасним потребам Української Нації форму державного ладу.
Погоджуючись що до самого принціпу з Автором статті "Де вихід?" — і вітаючи його авторітетний голос в цій справі — ми одначе ріжнимось з ним, як в самій концепції українського монархічного ладу, так і в методі, яким має бути заведений цей лад. Для читачів, знайомих зі статтею Є. X. Чикаленка*) і з "Хліборобською Україною", ясно, в чім Монархія Трудова: класократична і орґанічна — ріжниться від Монархії, яку має збудувати "з неграмотних хліборобів чужоземний королевич" при помочі "своєї ґвардії" — отже монархії охлократичної і механічної. Так само в иншім місці**) я ширше поясняв, чому методом охлократичним: — при помочі одного тільки бюрократично-військового державного апарату, опертого не на осілім, матеріально продукуючім і лицарськім класі,***) а виключно на "неграмотних" пасивних масах — не можна збудувати на Україні національно-українського, в тім числі і монархічного, державного ладу. Не вертаючи до цих тем, хочу тут зробити кілька уваг про те, який вплив може мати монархічна "варяжська теорія" на орґанізацію та ідейну підготовку цієї першої реальної української національної сили, від якої мусить початись всяке національне державне будівництво на Україні. Бо ж ясно, що ніяка українська державна концепція незалежно від нас сама не зробиться, і навіть проєкт нового покликаня "Варягів" вийшов не від Варягів, а від Українця, Є. X. Чикаленка.
Зразу зазначую, що обєктом моїх уваг не будуть субєктивні хотіння Автора, які знайшли вираз в його теорії, а тільки сама теорія. В добрій волі і ділами цілого життя ствердженім патріотизмі Є. X. Чикаленка ніхто з нас — орґанізованих українських монархістів хліборобів — не сумнівається. Але всяка політична теорія, крім виявленя хотіннь її творців, має ще й громадське значіння по тим наслідкам, до яких вона льоґічно і консеквентно своїми теоретичними предпосил-
*) Вона була надрукована у віденськім тижневику "Воля" в р. 1921, потім вийшла окремою книжкою в видавництві "Наша Воля".
**) "Листи до Братів-Хліборобів" — лист 27-ий, особливо ст.279-281.
***) Про те, щоб цю "ґвардію", з якою має прийти "чужоземний королевич", наділити землею напр. старих українських панів і щоб вона таким чином витворила новий осілий військово-лицарський клас землевласників на Україні, в проєкті Є. X. Чикаленка не говориться і цього очевидно Автор не мав на думці.
— 472 —
ками, своєю внутрішньою льоґічною структурою доводить. Тому то так часто політичні теорії, що повстають з найкращих хотіннь, доводять на практиці до результатів протилежних намірам їх авторів — тоді, коли вони збудовані на реально невірних предпосилках, або в їх внутрішню льоґіку вкралась яка небудь непослідовність. Тільки, повторяю, оця обєктивна сторона "варяжської теорії", і тільки з точки погляду її значіння національного, буде предметом моїх уваг. І коли, при моїй повній і незмінній пошані до особи самого Автора, слово сказане з приводу його теорії буде тверде, то це тому, що і дійсність наша, для якої призначаються всі теорії — не мягка.
Оцінюючи ріжні методи державної орґанізації з погляду національного, кожний український монархіст мусить бажати такого монархічного методу, який — тому, що він єсть методом монархічним — сприяв би нашому національному розвиткові більше, ніж методи демократично-республіканські. Ця вихідна точка розуміється однакова у нас і у Автора "варяжської теорії". В чім же має виявитись більша доцільність для національного розвитку України методу монархічного?
Характерною ознакою т. зв. "свідомого" дореволюцийного українства (говорю лише про Велику Україну) була його однобокість і декласованість. Тільки нечисленні одиниці в ньому намагались якось помирити своє українство зі своїм орґанічним оточеням — перш за все зі своїм власним класом — а не відриватись, власне завдяки свому українству, від свого класу. Нечисленність таких одиниць і загальна декласованість українства не давали йому орґанічного опертя в якійсь орґанічній ґрупі на Українській Землі. Про жадну з цих ґруп не можна було сказати, що вона єсть українською і не українською бути не може. В кожній з них — серед поміщиків, селян, робітників, духовенства і т. д. — були "Українці" і "не-українці", при чім перші були в великій меншости і визначались переважно своєю відірваностю від даної ґрупи, своєю революцийностю у відношеню до неї та бажанням скинути з себе присущі їй орґанічно прикмети. Українство в своїй демократичній формі не виявляло повноти стихійних орґанічних хотіннь не тільки всіх класів Української Нації, але навіть якогось одного її класу в його цілости.
Така неорґанічність та однобокість свідомого українства випливала з прикмет, присущих власне демократичному методові його мишлення і орґанізації. Придержуючись цього методу, воно мусіло бути обовязково поступове: — революциино-бунтарське, або ліберально-розлагательське — і було оперте не на вірі в свої власні сили (про себе самих свідомі Українці були здебільшого досить поганої думки), а на вірі всякої демократії у всесвітній поступ, випливаючий з неминучої перемоги вродженого людині добра, і на вірі в автоматичну творчість "народа". Але що демократами поступовцями були на Україні теж і не Українці, то в результаті "свідоме" українство репрезентувало тільки частину одного невеличкого боку реального українського життя: самих тільки українізованих демократів.
— 473 —
Як всяка демократія в колоніальній країні — де громадський лад і порядок спірається на чужому метропольному державному апараті — так і демократія українська, власне завдяки свому українству і завдяки російськости державного апарату, була зовсім позбавлена обовязку мишленя про те, якими силами в реальнім життю нації будується і удержується цей порядок і лад. Навпаки вона виспеціялізувалась на придумуваню способів, якими можна нищити лад і порядок: як треба робити або бунт і революцію, або як цей порядок ріжними мирними способами розкладати та руйнувати. Для неї було зовсім байдуже, чим реально живуть і купи держаться реальні українські люде, бо вся її увага була звернена на будуччину, на фабрикування таких, опертих на вірі в "поступ і народ", утопійних програм, що мали автоматично своєю неминучостю знищити реально істнуючу дійсність і так само автоматично сотворити Україну та поробити з людей на Україні Українців, хоча би по звістній формулі, що "соціяліст, який не додумався до українства і Українець, який не додумався до соціялізму— це люде, які ще не додумались до кінця", і т. д. Розуміється таких орґанічних націй — яких би єдиною національною ознакою, чи так би сказати національною професією, був поступовий демократизм, соціялізм і революція — на світі не буває. Кожна орґанічна нація, крім елементів, виспеціялізованих на руйнуванню громадського ладу, мусить мати і елементи, виспеціялізовані на будові і удержуванню цього ладу. Особливо нація т. зв. "поневолена", колоніальна, якої буття чи небуття залежить не стільки від її здатности до руйнування, на чужім державнім апараті опертого, громадського ладу чужого, скільки від її уміння збудувати на місці чужого, опертий на своїм державнім апараті, громадський лад свій.
Завдання монархічного методу орґанізації зробити те, чого не в стані зробити метод демократично-республіканський: повернути орґанічну структуру Українській Нації. Кажучи фігурально і вживаючи парламентської термінольоґії: до її гіпертрофованого "лівого" боку додати атрофований "правий" бік; розпочати будову України від землі а не від повітря, від того що на Україні було і єсть, а не від того, що колись на Україні має бути. Бо всі нації поневолені скрізь і завжди визволялись не "з ліва" тільки "з права": не тоді, коли вони на місце істнуючого чужого ставили проєкти утопійного будучого, а тоді, коли вони чуже усували відбудовою в новітніх формах свого колишнього, традицийного, старого; коли вони, борючись за стару традицію національну, за свої старі "права і вольности", вкладали в цю традицію реально можливий новий зміст, а не тоді, коли во імя утопійних новин вони відкидали і поборювали стару традицію національну.
Повернути орґанічну структуру Українській Нації це значить зміцнити її підстави, її коріні, її позитивну, по минувшині одідичену, стихійну, традицийну національну свідомість і, відповідно до цієї реальної позитивної національної свідомости, відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас обмежити неґативні, на руйнуванню цієї традицийної національної свідомости побудовані,
— 474 —
більш або менш революцийні пориви поступового демократичного українства. Тільки тоді це демократичне українство зможе проявити побіч неґативних і свої позитивні реформаторські прикмети; тільки тоді воно перестане лише руйнувати і "творити" як досі: в порожнечу; воно стане тоді поступом од чогось реально істнуючого, а не так, як досі: від нуля.
Иншими словами національне завдання творчого українського монархізму зводиться до національного відродженя і орґанізації в українських національних формах основних консервативних елементів нації, без яких істнування реальної орґанічної нації неможливе. Під цим треба розуміти: не орґанізацію по демократичному методу якоїсь "правої" ура-патріотичної партії, яка буде дуже права, коли буде при владі і стане крайнє ліва, коли треба буде валити чужепартийну і так само патріотичну владу — а орґанізацію консервативних по своїй природі, тоб то посідаючих щось до страченя і не бажаючих цього тратити, матеріяльно продукуючих, а заразом здатних до самооборони, войовничих лицарських елементів, якими при сучасних наших умовах можуть бути тільки відповідні елементи класу хліборобського. Крім того: орґанізацію консервуючого і оберігаючого громадський лад та порядок, дисциплінованого державного апарату, якого функції на Україні виконували досі державні апарати чужі і без якого Держава Українська може істнувати лише на папері. Отже орґанізація консервативного по своїй природі реально істнуючого на Україні хліборобського класу, який своєю класовою орґанізованостю і силою має, в порозумінню з иншими класами, покласти перші реальні закони Української Національної Держави — і орґанізація виконуючого та оберігаючого ці закони понадкласового державного апарату, непохитно відданого персоніфікуючому Національну Державу Українському Монархові — ось те, що має зробити монархічний метод орґанізації нації і чого не може зробити метод демократично-республіканський.
Щоб консерватизм український міг виконати свою ролю при відбудові орґанічної структури Української Нації він мусить бути сильний. Бо роля ця безмірно тяжка. Він мусить захистити Україну від сторонніх сил, які толерують фіктивні "України" — совітські чи тарновські — але будуть поборювати всіма силами Україну реальну. Він мусить вгамувати і обмежити занадто поступові та руїнницькі пориви націоналістичної, соціялістичної і всякої иншої "свідомої" української демократії. Він мусить врешті — вгамувати і обмежити такі самі пориви, тільки в протилежний бік, місцевої російської та польської реакції. Бо не забуваймо, що традицийна стихійна українська національна свідомість здержуючих консервативних сил на Україні була дуже слаба. Наша демократична і колоніяльна минувшина довела до того, що, не можучи дати собі ради сам з українською анархією, консерватизм на Україні мусів прийняти форми російські та польські. І тому всякий раз при зрості цієї анархії — коли вона під проводом демократії приймає українські національні форми — консерватизм український має все тенденції, при своїй внутрішній українській слабости, опертись на сторонні метропольні сили, перетворитись в російську та польську реакцію. В цім лежить причина факту,
— 475 —
чому через голову слабого консервативного — знищеного українською демократією — українського Гетьманства, Україна докотилась до російської та польської реакції, які вилились знов в їхні старі на Україні форми: російської охлократії та польської демократії. Бо нації, які не здатні возстановити і задержати те, що вони реально по своїй минувшині вже можуть мати, падають не вверх, як думає наївно демократія, а вниз: до того, що вже було, а не до того, що має колись бути.
Демократично-республіканський метод не в стані дати консервативним елементам українським міцної орґанізованої сили. Він розбиває їх орґанічну класову єдність і перетворює їх в найглупшу — бо в антидемократичну — демократичну партію, що демократичними засобами намагається безнадійно побороти демократію, як цього класичний приклад бачимо хоча б в сучасній Польщі. Тільки монархічний метод, опертий на певних сталих і непорушних принціпах та зберігаючий класову орґанічну єдність консервативних елементів, може дати силу всякому — а тим більше так слабому і незорґанізованому, як наш — консерватизмові.
Отже нашим мірилом національної вартости всякої української монархічної теорії єсть: 1. чи сприяє вона возстановленю орґанічної структури виспеціялізованої досі на руїнництві і демократично-однобокої Української Нації; 2. чи сприяє вона національному відродженю та орґанізації в українських національних формах місцевих консервативних державно творчих елементів; 3. чи дає вона цим елементам необхідну для виконання їх тяжких завданнь міцну — ідейну та орґанізацийну — силу.
З таким мірилом національної вартости підходимо ми і до монархічної "теорії варяжської".*)
*) Щоб уникнути непорозумінь, підкреслюю, що все значіння монархічного ладу не вичерпується тільки оцим одним мірилом його вартости. Отже неправдою буде, коли хтось про нас скаже: вони монархісти тільки тому, що хочуть зорґанізувати українські консервативні елементи. Натомість правдою єсть те, що ми монархісти ще й тому, що тільки монархія в формі класократичній може виконати оце необхідне для нашої нації завдання. Про ріжні форми монархії, про ріжну вартість цих форм для розвитку духової і матеріяльної культури, зокрема про ту форму монархії — трудову і класократичну — якої ми бажаємо і т. д. і т. д., була і буде мова в инших місцях. Повторяти все це при кожній нагоді неможливо. Взагалі треба памятати, що політик письменник не в стані ніколи дати повної картини того, що він хоче представити. Коли наприклад портретист може представити цілу поверхню людського тіла принаймні з одного боку (не можучи одначе представити її одночасно зо всіх боків), то політик чи соціольог, говорячи про безмежно складне громадське життя, все мусить обмежувати себе представленям тільки поодиноких частин цього життя. Здатности і сумлінности читача полишається все памятати при тім про цілість так, як оцю цілість даний політичний світогляд — при розгляді її з ріжних боків і можливо у всіх її частинах — собі уявляє. Як, розглядаючи в портреті напр. руку, не треба думати, що людина складається тільки з одної руки — так, читаючи про якусь одну частину політичного життя, не треба думати, що воно — в уяві даного письменника, чи репрезентованого ним напряму — тільки оцею одною частиною все вичерпується. Ці прості річі на жаль у відношеню до громадських справ дуже часто забуваються. Оцінюючи тут "варяжську теорію" з погляду національного, я говорю тільки про один бік монархічного ладу: — його відношеня до консерватизму — тому, що власне цей бік має для нас з погляду національного дуже велике значіння.
— 476 —
"Українським монархом — пише Є. X. Чикаленко — не може бути свій, бо на свойому ми, по своїй недисциплінованності, не обєднаємося, не помиримося, а знов тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде з своєю ґвардією, привезе своїх, а не московських "фаховців" чи "спеців" і поведе політику понадкласову, понадпартійну і зорґанізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії, и приклади культурних народів, як Фінляндці, Прибалтійці, Чехи та инші, що зорґанізувались в республіки, до нашого неграмотного народу не підходять."
З погляду возстановленя орґанічної структури Української Нації ця теорія єсть теорією повної зневіри і розпуки. Бо тільки коли прийняти за доказане, що Українці, по своїй фатальній національній вдачі, на свому Монархові, піддержаному власними українськими консервативними силами — тоб то на своїй власній національній владі — ніколи не помиряться, коли вони самі з себе не в стані ніколи такої влади витворити, можна весь тягар сотвореня Української Нації і Держави перенести на "чужоземного королевича і його ґвардію". А що буде, як такий королевич не появиться, або прийшовши не захоче творити України? Бо ж при такій концепції і перше і друге залежить тільки від нього, а не від волі Української Нації.
Безмежна розпука цієї теорії випливає з того, що вона побудована на нашій неґативній традиції національній, на тому дійсному історичному факті, що всі позитивні спроби Українців сотворити свою власну національну владу, сотворити власними силами свою державу, звичайно кінчались невдачею. Але ж неґативні історичні традиції істнують на те, щоб їх не повторяти і вони ніяк не можуть служити підставою для позитивної акції. Коли дотеперішні державно-творчі українські спроби були неудачні, то хто хоче знов повторяти таку спробу мусить, уникаючи старих помилок, розвивати те, що в цих спробах помилкой не було, а не відкидати саму можливість такої нової позитивної спроби тому, що попередні не вдавались. Як же відкинути по прикладу "варяжської теорії", всю нашу позитивну традицію національну (хоча би за Гетьмана Богдана Хмельницького) і взяти тільки традицію неґативну, то і висновки з неґативних предпосилок слід робити тільки неґативні, а саме, що нації української не було, нема і бути не може.
Бо й справді, як з таких предпосилок зробити висновок, що з нас націю зроблять Варяги? Який розумний Варяг захоче ставати для Українців своїм, захоче українізуватись, коли Українці мають таку основну і незмінливу національну вдачу, що правити ними не може свій, бо на свому вони ніколи не помиряться. І коли б Автор варяжської теорії, вийшовши з неґативних історичних предпосилок, був в своїх дальших виводах послідовний, то він би легко побачив, що в нашій історії всякий варяжський метод державного будівництва держався так довго, як довго Варяги не ставали власне Українцями. Бо про "українство" перших варяжських Князів, які по старшинству
— 477 —
кочували собі зі своїми дружинами "ґвардіями" з одного княжеського стола на другий, починаючи від стола Муромо-Рязанського до Галицького, можно говорити приблизно в такій самій мірі, як і про українство київських ґенерал-ґубернаторів. Коли ж ці Князі перестали бути кочовими адміністраторами земель і племен між Балтійським і Чорним морем, коли вони осіли в своїх землях, коли вони свої князівства зробили дідичними в своїх родах, а не так як досі спільним володінням цілого Рюрикового роду, і коли під впливом оцієї осілости і дідичности стали вони та їхні, осівші так само, дружини дійсно, як в князівстві Галицько-Володимирськім, українізуватись — проти них зараз вибухло підняте "татарськими людьми" "народнє повстання". Проти них — Варягів своїх, вже українізованих — покликано Татар: — Варягів чужих, ще не українізованих — тому,.... що для Українців монархом "не може бути свій, що вони на свойому ніколи не зможуть помиритись"....
І мабуть, зі своєї точки погляду, наш новий сучасний Варяг Раковський добре робить, що твердо не піддається всяким спокусам українізації. Приклад нащадків старих Варягів — проти яких він зааранжував національне українське повстання саме тоді, коли вони почали українізуватись — мусить бути для нього поучаючий. Але навряд чи з української національної точки погляду слід пропагувати повторюваня варяжського методу і навряд чи, розпочавши нашу казку безконешник від "варяжського початку", можна дійти з нею до українського кінця.
Без "Варягів", тоб то без зайшлих більше рухливих і активних елементів, ніяка нація не обходилась і обійтись не може. Коли ми придивимось наприклад до сучасної правлячої верстви в Чехії (де серед самого тільки офіцерства по чеським даним більш 40% Німців) чи Польщі, то бачимо, що велика частина цієї верстви чужоземного і то дуже недавнього походженя. Тим більше коли мова про початки, про народженя нації. Але ж чи при народженю, чи при дальшім її розвитку нація не робиться самими "Варягами". Вона єсть завжди результатом взаємовідношеня двох сил: сили зайшлої активніщої і сили місцевої пасивнішої. І нація повстає тільки тоді, коли "Варяги" асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, созвучними їм, бажаючими власної влади елементами, коли вони своєю активностю прискорюють процес повставання такої власної місцевої національної влади. Коли ж вони правлять самі "при помочі своєї ґвардії і піддержки чужої держави" — так як це звичайно бувало на Україні — то вони не мають потреби асимілюватись. Навпаки: вони, опинившись серед маси безголової, позбавленої елементів з інстинктами власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягають з неї всі живі соки і оставляють при ній тільки елементи пасивні і всяку здекласовану, до нарікання і руйнування тільки здатну, "демократію". Варяги в тій формі, якими їх хоче бачити "варяжська теорія", не возстановлять, а далі руйнуватимуть орґанічну структуру Української Нації.
— 478 —
Варяжська теорія тільки тоді могла би бути творчою, коли б її почати з першої фази: підготовки місцевого ядра, біля якого може розпочатись асиміляція майбутніх Варягів, а не з фази другої: їх закликуваня — тим більше, що це друге власне кажучи й непотрібне, бо вони й самі прийдуть так, як віками йшли з усіх усюд на багату чорноземну Україну. З кого ж має скластися оце місцеве ядро? Розуміється з елементів созвучних Варягам, тоб то з елементів, які хочуть робити те саме, для чого потрібні і Варяги, і яким для здійсненя цього хотіння потрібне збільшеня їх сили притоком сил нових. З нащадків старих вже місцевих Варягів мусить в першій мірі скластися оце ядро. Тільки національна асиміляція оцих нащадків старих Варягів (наших місцевих російських та польських, а поруч них також зросійщених та спольщених елементів) може спричинитись до національної асиміляції Варягів нових. Без цього прибуваючі на Україну нові Варяги будуть, як і досі, приставати до Росіян або до Поляків. Коли Українцями не стануть і як Українці на Україні не вдержаться старі "п а н и", то напевно не стануть Українцями і "пани" нові. Навіть хоч би їм за це обіцювати престол, як це робить монархічна "варяжська теорія", або пропонувати їм доходи з "дніпровських порогів", як це робить наша "практична" демократія. Бо нація наша не єсть ще в періоді перед-буття. Вона вже була народилась, вона вже мала свою історію, свою традицію, вона вже мала своїх батьків. Розуміється можна цих батьків виріктися, як це робить наша демократія, але перемінити їх і намагатись бути народженим вдруге — неможливо.
Основний проблєм дальшого буття або небуття Української Нації полягає в тім, щоби з того матеріялу, який ми вже одідичили по нашій історії сотворити свою власну національну владу, настановити свого Монарха, завершити повну національну асиміляцію нащадків Варягів старих і в той спосіб твердо задовбити в голову всім Варягам новим, що Україною може правити тільки свій. Тільки тоді всі ці майбутні Варяги стануть дійсно Українцями і будуть творити українську державу і українську ґвардію, а не правити як досі Україною при помочі чужої держави та чужої гвардії. І тільки тоді розпочатий вже процес народженя нашої нації буде завершений і ми перестанемо бути нацією недорозвиненою, яка не може ані зовсім вмерти ані вдруге народитися.
Чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії тільки тому поставали Греками, Румунами, Болгарами, що у всіх цих націй бажання власної національної влади перемогло безсилля цю власну владу сотворити. Чужі династії появились там не тому, що вони були чужі, а тому, що в своїх бажаннях мати як раз свого Монарха, ці невеликі нації мусіли піти на уступки сильним державам; були державно за слабі, щоб настановити собі свою власну династію. Але честь і гордість національна лягла в основу всіх цих монархій. Бо на почуттю чести і гордости — як це вже давно зауважив Монтескье — власне спіраються монархії. І тільки на позитивній традиції національної самоповаги, національної здатности до правління собою, а не на неґативній традиції національного безголовя і
— 479 —
національного безсилля може бути збудована всяка національна Монархія.
Без своєї власної української консервативної сили, бажаючої власної національної держави, власної національної влади, свого а не чужого Монарха — сили лицарської і разом з тим матеріяльно продуктивної, з високо розвиненим почуттям національної чести, гордости, послуху і дисципліни — не тільки не засимілюються нові Варяги, але навіть і ті нові наші державно творчі активні елементи, які виділятимуться з пасивної української маси, не удержаться при Україні, а будуть асимілюватись консервативними силами чужими. Історія наша буде і далі йти дотеперішнім шляхом. Українство на Україні буде, як сила політична (за винятком одиниць) ділом несерйозним, пайдократією, зайняттям для дітей або дітвакуватих. Кожний, виступаючий на арену історії, новий український клас, пошумівши за днів своєї молодости в українських національних формах, буде денаціоналізуватись в міру того, як прибуватиме йому розуму, достатків і влади. Так зденаціоналізувались колись ці наші князі, що були українськими "Байдами" на Запорожжі і поставали польськими Яремами Вишневецькими, як перестали "байдикувати". так зденаціоналізувалась наша шляхта, що була українською поки козакувала і перестала нею бути, як устатковалась, взялась до хозяйства та до державних справ і як не стало Великого Богдана, що соціяльній. та політичній "статечности" один умів надати національно українські громадські та державні форми. Так зденаціоналізувалось і наше козацтво, ставши діловитим дворянством; так само врешті може зденаціоналізуватись і теперішня надія України: новий, виступаючий саме тепер на арену нашої історії, селянсько-хліборобський клас. Він закине свої романтичні "китиці і оселедці", свої "вільні козацтва", свою "отаманщину", своє опозицийне бунтарство, коли дійде до державного розуму, забажає закріпити за собою здобуту ним "земельку", захоче взятись до продуктивної праці, присмирить своїх бандитів уголовних і бандитів політичних — одно слово, коли з класу ферментуючого, революцийного він стане класом статечним, консервативним і коли одночасно поважного, орґанізованого та дисциплінованого консервативного українства .... як не було, так і не буде ....*)
*) Схема цього хронічного у нас історичного процесу така: 1. проти місцевих, репрезентуючих вже якусь чужу державу, консервативних елементів підіймається новий, бажаючий влади, революцийний і ще не зденаціоналізований стихійно-український клас. 2. Приймаючи метод орґанізації демократичний і республіканський, він побиває місцеві консервативні елементи при помочі бунту народніх мас. 3. З хвилиною коли його перемога вже наближається, коли він хоче закріпити за собою здобуту владу та землю і сотворити власну українську державу — проти нього, во імя їм же проголошених демократичних соціяльних і національних кличів, більше крайні демократи підіймають ці ж самі народні маси. 4. Не посідаючи уміння влади старих консерватистів, розєднаний і розбитий прийнятим ним демократичним методом орґанізації, цей новий український консервативний клас розуміється не може сам впоратись з напором нової, більше крайньої української демократії і, щоб рятувати своє фізичне істнування, вступає в сліди своїх попередників: приймає чужу державність і чужі консервативні орґанізацийні форми, які йому дають ним же вигнані, а тепер ним же назад покликані старі консерватисти і разом зі своїм бунтарським демократизмом позбувається він і свого українства. В
— 480 —
Пробним камінем для всякого українського консерватизму буде його здатність впоратись власними силами: 1. з руїнницькою діяльностю української демократії, 2. з місцевою російською та польською реакцією, яка все змагатиме до того, щоб разом з українським демократичним руїнництвом знищити і саму Україну.
В першій своїй частині це тяжке і складне завдання може бути виконане тільки тоді, коли українські консервативні елементи будуть настільки сильні, щоби вгамувати українську демократію, але одночасно і не винищити її; дати їй змогу проявляти свою поступову і реформаторську національну та соціяльну діяльність, але так, щоб діяльність ця не руйнувала нації та держави; щоб демократія українська могла критикувати істнуюче і боротись за будуче, але одночасно, щоб шанувала вона авторітет сталої та незмінної — і тому монархічної — української національної влади і твердо знала, що за порушеня цього авторітету, за всяке "повстання проти Гетьмана" зустріне її з боку оберігаючих авторітет влади консервативних елементів безпощадна кара. В частині другій завдання українського консерватизму буде виконане тоді, коли він не винищить, а навпаки збереже, національно засимілює і включить в свої ряди місцеві російські та польські (чи русофільські та польонофільські) економічно і політично творчі елементи, а також анальоґічні елементи чужоземні, що знов почнуть йти на зруйновану та вилюднену Україну. І коли громадськи і матеріяльно творчим хотінням цих елементів, їх орґанічній потребі ладу, порядку та праці він дасть вихід в українських національних та державних формах.
Ці "два завдання нерозривно сполучені між собою. Бо тільки вгамуванням українськими силами українського демократичного руїнництва, тільки авторітетностю власної української національної влади, власного Монарха, можна знищити місцеві реакцийні бажання знайти таку авторітетну владу поза Україною, чи то в Росії, чи то в Польщі. І тільки включеним в свої ряди, витворених орґанічним недорозвитком вашої нації, місцевих русофільських та польонофільських елементів зможуть українські консерватисти зміцнити свої ряди, розвинути бракуючий досі українству консервативний орґан та спричинитись тим самим до завершеня орґанічної структури і до
той спосіб демократичне українство було і єсть на Україні переходною стадією від місцевої анархічної примітивности до посідаючої консервативні елементи, а разом з ними і свій традицийний історичний досвід, російської та польської державної і національної культури.
Тільки один Богдан Хмельницький — який сам належав до статечної, переважно тоді шляхецької по свому походженю, частини козацтва і який перед повстанням не був демократичним розлагателем польської держави а "вірним (як це він сам підкреслював) Маєстатові королівському" старшиною (по теперішньому кажучи: "російським генералом") — зумів дати відпорну силу українським консервативним елементам і в той спосіб покласти фундаменти під Українську Націю і Державу. Класократично-монархічна, а не демократично-республіканська орґанізація нового революцийного козацького класу і приєднаня до України розумною політикою ("віддаючи добром за добро", а не "камінням за хліб або гадюкою за рибу" — як сказано в Гетьманськім Забезпеченю, виданім пинській шляхті) останків старих місцевих консервативних шляхецьких елементів, що новому козацькому класові дали свою стару державну культуру — ось основні два пункти Україно-творчої діяльности Великого Гетьмана.
— 481 —
національного дозріння України. Коли ж з демократичним руїнництвом — зо всякою отаманщиною, бунтарством та розлагательством — можуть впоратись на Україні лише чужі — перш за все російські та польські — державні сили, то істнування Нації Української це літературна утопія, це зайняття для "трьох тисяч варятів, з яких одні будуть писати, а другі читати", як зовсім слушно схарактеризував в иншім місці таке українство сам Автор варяжської теорії.*)
Оцю нашу українську квадратуру кола варяжська теорія хоче розвязати при помочі нашої демократії. "Найпростіще і найшвидче — пише Є. X. Чикаленко — здійснити ідею Української Монархії можна було б тоді, коли б цією думкою перейнявся наш державний центр, тоб-то Рада Республіки та уряд на чолі з С. Петлюрою, до голосу якого прислухаються всі". Цей уряд мав би, на думку Автора, "захопитись ідеєю Української Монархії", "поробити відповідні заходи що до кандідата на Гетьмана-Монарха", "з цим гаслом піти на Україну" і "коли С. Петлюрі доля послужить і йому пощастить вигнати московських гнобителів", то він "складе владу" перед чужоземним королевичем і його гвардією тому, що ці чотирі роки досвіду повинні були його, С. Петлюру, переконати в тім, "що Української Держави ніхто свій збудувати не може".
Не буду тут говорити про те, чи наша демократія взагалі в стані "вигнати" з України яких би то не було "гнобителів". Чи власне демократія здатна довести до якогось позитивного результату визвольний рух нації, що не має ані одідиченого по попередніх стадіях розвитку власного державного апарату, який би ця демократія могла опанувати, ані власної, чи матеріяльно заінтересованої в істнуванню української республіки чужої фінансової буржуазії, з якої ця демократія могла би кормитися. Без сотвореного не демократією державного апарату і без своєї чи чужої буржуазії, заінтересованої в нічим необмеженій спекуляції на республіканськім устрою даної нації — ніяка демократія перемогти не може. І це власне, а не більша грамотність народу, як підкреслює Є. X. Чикаленко, відріжняє демократію нашу, що не має на чім сидіти і чим кормитися і тому все мусить бути в приймах то у демократії російської, то у демократії польської, від демократії наприклад чеської, що має за собою власну сильну і багату буржуазію, потрібуючу для необмежености своїх спекуляцій репрезентованого демократією республіканського ладу.**) Мексика має при-
*) Американська "Свобода", ч. 118 за р. 1922.
**) При нагоді, хоч це до теми оцих моїх "уваг" не відноситься, хочу підкреслити велику небезпеку, яка грозить нам від змаганнь оправдати доцільність для нас республікансько-демократичного методу орґанізації прикладом Чехії. Перебування в Чехії великого числа нашої молоді, яка бачить чеську сучасність і не знає чеської минувшини, та оперування гаслами чеського "політичного реалізму" ще збільшують цю небезпеку, бо "реалізм", який під цею привабливою фірмою переноситься з чужого ґрунту, не рахуючись з реальними умовами ґрунту місцевого, стає найгіршого ґатунку утопією. Про це маю надію поговорити ширше в иншім місці, тут хочу зазначити тільки головні пункти, що відріжняють нас від Чехії і що роблять для нас нездійснимими ті результати, яких досягла при помочі демократичного методу орґанізації чеська республіканська демократія. 1. Україна мусіла б бути перенесена зі степового коридору між Азією та Европою, на якому вона лежить і який все вимагатиме від неї сильної мілітарної орґанізації, в захищену горами долину в Центральній Европі, де можна національне
— 482 —
близно стільки же неграмотних що і Україна, а проте має свою республіку, якою править демократія тому, що в необмеженій експлуатації
істнувати, займаючись тільки всякими мирними промислами та не культивуючи, зростаючого лише при монархії, військово-лицарського духу серед нації. Чим для Чехів були, та в инших формах і тепер єсть, пацифістичні міщанські орґанізації, тим для нас була, та в инших формах і тепер мусить бути, хліборобська, але разом з тим військова і лицарська козаччина. Дуже шкідливими для нашої нації були б змагання замінити серйозну та можливу у нас лише при монархії готовність до серйозної війни — ерзац-військовими ґімнастичними парадами та вправами пацифістичної демократії, добрими тільки для "безкровного" способу здобування власної держави там розуміється, де такий спосіб можливий. 2. Замість все перериваної традиції державно-національної, яка не дала досі остаточно сформуватись нашій нації, ми мусіли б мати так як Чехи до половини XVII століття свою сталу Монархію, під владою якої вже тоді Чехи орґанічно сконсолідувались і стали нацією. 3. Після денаціоналізації нашої старої аристократії, ми мусіли б задержати такий сильний, як в Чехії, міщанський клас, який свої орґанічні здібности до власної цехової класової орґанізації переніс на орґанізацію національну і який своїм національним консерватизмом весь час надолужував руїнницькі гріхи чеської демократії. 4. Ми б мусіли бути в Росії та Польщі таким самим окремим Коронним Краєм, яким були Чехи в Австрії і політична боротьба за права цього Коронного Краю — як в данім випадку за возстановленя державного права Чеського Королівства — мусіла б витворювати серед місцевих неукраїнських, чи зденаціоналізованих елементів спільну всім мешканцям України правно-державну свідомість і таке почуття територіальної окремішности, з яких виросла можливість державної самостійности демократичної Чехії. 5. Наше "демократичне національне відродження" мусіло б відбуватись так як чеське в правовій державі і супроти нації, якої державна влада тоді розкладалась і падала і на якій можна було "здобувати позиції" шляхом демократичного розкладу падаючої держави, а не в державах полуправових (як Польща) або неправових (як Росія) і супроти націй, яких сила експанзивна не менша від нашої і які власне нас, а не ми їх, побивають демократичним розкладом; иншими словами, коли б ми від Чехів перейняли їх демократичний метод орґанізації, то супроти Росії та Польщи ми б опинились не в ролі Чехів а в ролі австрійських Німців, або в ролі Словаків, коли б останні задумали при помочі "чеського демократичного реалізму" визволитись з під теперішньої влади "чеських реалістів". Крім того треба памятати, що таке почуття національної окремішности, яке було супроти Німців у чеських народніх мас і на розвитку якого до степені зненависти виросла чеська демократія — у нас істнує тільки в Західній Україні супроти Поляків і його нема на Великій Україні супроти Великоросів. Тому у нас тільки метод класократично-державницький з монархічною персоніфікацією державної і національної окремішности (як колись напр. в Баварії у відношеню до Прусії) — а не метод демократично-націоналістичний зі спекуляцією на національних інстинктах народніх мас (як в Чехії у відношеню до Німців) — може дати позитивні для розвитку нації результати. 6. Наша демократична самостійність мусіла б бути наслідком такої не нами веденої війни, яка б знищила одночасно Росію і Польщу так, як чеська самостійність виникла зі знищеня Антантою Австрії та Німеччини, і дуже не "реально" єсть пропонувати метод орґанізації нації, яка виросла з упадку сусідніх держав, для нації, яка має і буде мати діло з сусідніми державами в періоді їх зросту та відродженя. 7. На час, коли ми будем стосувати у нас чеський реальний метод демократичного відродженя, треба щоб хтось забрав нам всіх наших Махнів, бо навряд, чи їх вдасться "зорґанізувати".... "демократичним усвідомлюваням" і "шкільними матицями". 8. Врешті наша демократична республіка замість п. Петлюри мусіла б мати Президента Масарика, що зрештою теж би нам нічого не помогло, бо метод політичної орґанізації нації який держиться тільки ґеніяльностю провідників єсть методом випадковости, методом абсолютно недоладним. Підтвердженя цієї істини знаходимо в цій же самій Чехії, де, дуже подібна до сучасної, гуситська демократія опинилась в повній анархії і стала себе вирізувати не сугірше ніж демократія українська після смерти свого ґеніяльного провідника Яна Жижки.
— 483 —
мексиканської нафти — експлуатації можливій тільки при нікчемнім і безсилім республіканськім уряді — заінтересовані чужоземні капіталісти, які тому власне ці демократичні уряди фінансують і тим дають їм можність купувати "вірних урядові республіканців". Про це я писав ширше в иншім місці і тут повторяти цього не буду.
Так само не буду зупинятись на певній неясности концепції, чому це С. Петлюра і його центр мають виконувати завдання Варягів: чужоземного королевича і його ґвардії. Бо коли ці Варяги дійсно сильні, то вони допомоги п. Петлюри потребуватимуть хіба як української декорації, і не п. Петлюра, а вони "виганятимуть з України гнобителів". Коли ж ці Варяги безсилі, то п. Петлюра був би божевільний, як би, здобувши владу власною силою, він передав її безсилим Варягам. Зрештою ані такого божевілля, ані "вигнання гнобителів" од п. Петлюри і від демократії сподіватись не можна і тому, поминаючи цю неясність, перехожу до основної думки варяжської теорії.
Над місцевими консервативними державно-творчими силами треба поставити хреста, бо вони "чужі": російські або польські. Їх треба замінити Варягами, а щоб ці Варяги могли стати Українцями, ролю українських консерватистів монархістів мають почати грати демократи республіканці. Республіканська демократія повинна перестати бути республіканцями, соціялістами та революціонерами і повинна перелицюватись в те українське монархічно-консервативне ядро, біля якого має розпочатись асиміляція україно-творчих Варягів — ось основна думка варяжської теорії, висловлена нашою термінольоґією.
Чи це можливо? Чи може українська демократія, яка не в стані збудувати своєї республіки, якої вона хоче, збудувати монархію, якої вона не хоче і хотіти не може. Власне з цієї невірної — на мою думку — предпосилки, опертої на вірі в монархізм республіканців, випливає ще нова небезпека варяжської теорії для практики реального життя.
Українська демократія не хоче і не може хотіти української монархії перш за все завдяки свому примітивному імперіялізмові: нічим не обмеженому і зажерливому бажанню влади, яке лежить в основі її мишленя, творить всю суть її діяльности та ідеольоґії. Ці люде вірять, що розвиток людства в напрямі демократизації і бажання українського народу, які в цьому розвиткові знайдуть своє завершеня, фатально і автоматично приведуть до сотвореня демократичної України". Вони — українські демократи — власне єсть представниками на Україні цих надприродніх, кермуючих людськостю сил, і союз з цими силами мусить забезпечити їм остаточну перемогу, довести їх автоматично до влади. Тільки під впливом оцієї віри вони додумались до українства: покинули свої скромні російські посади для призначеної їм "соціялістично-науковим" небом провідної ролі в народній, більше менше соціялістичній Україні. І раптом їм — людям демократичного "провидіння" — пропонують розбити всі свої надії і всю свою віру, вернутись назад до своїх скромних посад і добровільно передати владу чужоземному королевичові. Розуміється висказана кимсь колись думка, що краще бути добрим шляхтичем в монархії,
— 484 —
ніж поганеньким князем в республіці, має велику льоґічну рацію, але тільки для тих, хто здатний відчути свою смішність в становищі такого князя. Загіпнотизована своєю раціоналістичною "науково доказаною" демократичною доктриною, яка вповні відповідає її ірраціональному і примітивно-варварському хотінню влади, українська демократія цієї своєї смішности ані побачити, ані навіть зрозуміти не в силі.
Не проводячи тут розуміється ніяких анальоґій: — це нагадувало б трохи обуреня дикунів, коли б їм запропоновано, щоб вони, при зустрічі і боротьбі з озброєними в карабіни європейцями, навчились перш за все самі добре стріляти, замість посилати на європейців своїх заклинателів і маґів. Щоб дикун перейняв і навчився використовувати історичний досвід цивілізації мусить пройти якийсь час. Щоб українська демократія переконалась, що нація росте і розвивається від того що вже було і єсть, а не від того, що має колись бути — що держави будуються обмежуваням зажерливости, анархізму і розбещености тих, хто їх будує, а не прикриванням і оправдуваням всіх цих руїнницьких прикмет ріжною демократичною (націоналістичною, соціялістичною і т. д.) балаканиною та писаниною — вона мусить перед тим добре попектись на здобуванню влади і вичерпати до решти всі позички "під будучу Україну". Крім того вона мусить тоді задержати своє хотіння України, а не "змінити віхи" та не додуматись, чого доброго, до "не українства", коли українство її бажання влади не задовольнить, коли воно в її очах "себе не оправдає". У всякому разі сподіватись, щоб ці люде примітивного необмеженого імперіалізму, знаходячого собі вираз в їх містичній вірі у всякі раціоналістичні доктрини, прийняли добровільно методи імперіялізму обмеженого, культурного, опертого на послуху авторітетам та на історичнім досвіді — і почали замість неможливої української республіки творити можливу українську монархію — це, на мою думку, утопія.
Коли б у демократії був оцей патріотизм, який бачить в ній варяжська теорія і який має примусити її передати владу "чужоземному королевичові" — иншими словами, коли б у неї вже виробилась була під впливом досвіду здатність обмежувати свій необмежений і розперезаний імперіялізм во імя загального добра, тоб то здатність задовольнятись таким становищем в державі і нації, яке її реальним здібностям відповідає, — то вона цю здатність могла була проявити вже не раз. Хіба знищеня зародків української дисциплінованої армії, вже в самих початках революції, не було ділом демократії, що не хотіла поступитись своїми отаманськими посадами перед спеціалістами військового діла та думала що і без армії "революція" забезпечить їй владу на Україні? Хіба повстання проти Гетьмана було викликане дійсно ображеними "самостійницькими" почуваннями тих, що ще в початках революції самостійників називали зрадниками і провокаторами? І хіба не одинокою його причиною було бажання необмеженої влади та вроджена всякій демократії сверблячка скакати вище себе, користуючись слабостю тих, хто має обовязок хворих на таку сверблячку за фалди держати? І невже ці люде, що свою патріо-
— 485 —
тичну карієру зробили на валеню зачатків української здержуючої, консервативної, монархічної влади, можуть стати раптом творцями і фундаторами цієї влади?
Оця повна відмінність хотіннь монархічного консерватизму і "свободолюбивої" республіканської та поступової демократії — відмінність, яка "переконуваням" не піддається — мусить зразу викопати провалля між "Варягами" і тими, хто на думку варяжської теорії має їх національно засимілювати.
Асимілюватись до себе, зливатись з собою, можуть тільки елементи созвучні, а не протилежні. Розуміється не можна допустити, щоб варяжська теорія мала на думці Варягів "гохштаплєрів" або маніяків самодурів, в уяві яких і для яких одні лиш "дурні хохли" являються відповідним полем їхньої "політичної діяльности", неможливої у всякої иншої орґанізованої і себе поважаючої нації. Але коли ці Варяги будуть такими, якими їх хоче бачити Є. X. Чикаленко: людьми серйозними, владоздатними, вихованими в монархічній дисципліні та послухові авторітетам, то їм буде неможливо не то засимілюватись, але навіть знайти спільну мову з нашою анархічною демократією. Відношеня Німців, покликаних Центральною Радою, до цієї же самої Центральної Ради, може бути з цього боку раз на завжди поучаючим прикладом.
"Національній асиміляції" при помочі перемальовуваня вивісок у Київі можуть піддаватись тільки залякані і страшно бажаючі торгувати "бакалейщики". Але ніякий шануючий себе Варяг за обітницю "доброго ґешефту" на Українця себе перемалювати не дозволить. Коли нащадки старих Варягів — місцеві російські та польські, чесні та не ґешефтярські, консервативні елементи — ніколи не асимілювались та не українізувались надіями заробітку на проєктах української демократії (вона навпаки їх відштовхувала і прищеплювала їм до українства орґанічну огиду), а завжди тільки місцевою традицією національною: українською минувшиною, а не українською будуччиною — то так само тільки відроджена традиція національна і тільки консервативні та класократичні верстви, в яких ця традиція знаходить свою оборону і свій вираз, можуть засимілювати прибуваючих на Україну державно-творчих Варягів нових.
"Чужоземні королевичі" в Греції, Румунії, Болгарії — про яких пише Є. X. Чикаленко — могли без принижуваня себе, чесно і достойно, стати Греками, Румунами, Болгарами тільки тому, що престол, на який вони сіли, був оточений пошаною і пієтизмом відродженої серед нації традиції національної. Але який шануючий себе "чужоземний королевич" захоче сісти при помочі української демократії і серед цієї демократії на український престол Гетьманський (иншого поки що Наддніпрянська Україна по своїй минувшині не одідичила і тому реально до роспорядженя не має) — престол, що його сама ж ця демократія весь час осмішити, опаскудити і оплюгавити намагалась. Чи люде, що свою популярність в очах "народу" здобували лайкою українських Гетьманів і опльовуваням нашої гетьманської монархічної традиції національної можуть стати раптом відновителями цієї традиції і оборонцями українських Монархів-Гетьманів?
— 486 —
А без відродженя нашої власної місцевої монархічної традиції національної, що у нас має тільки форму Гетьманства — монархізм український — це єсть ідея повітряна. Позбавлений оцього свого орґанічного ґрунту, він стає літературною утопією того самого ґатунку що на будуче "спасення України", під гаслами неґації та руйнування сотвореного вже в минулім, фабрикує в своїх писаннях наша демократія.
Врешті ще про одну рису демократії забула варяжська теорія. Національна асиміляція всяких чуженаціональних, в тім числі варяжських елементів, може відбуватись тільки тоді, коли репрезентанти місцевої національної ідеї по лицарськи служать цій ідеї і тому зі щирою любовю приймають в свої ряди всіх, що їм в цій службі помагає, хто ряди їхні збільшує та зміцняє. В цьому між иншим лежить секрет великої асиміляцийної сили нашої козаччини в лицарському — як я називаю, класократичному — періоді її існування. Але чи може бути асиміляцийна здатність у демократії, яка ідею національну монополізує виключно для себе; яка не служить ідеї Нації, а навпаки: ідею Нації повертає на службу собі; яка претендує до влади і проводу тільки тому, що вона одна єсть єдине "народня" і "патріотична", що вона і тільки вона репрезентує "дійсний український народ" і дійсну "любов до України", що вона одна єсть істинно-українська....
І ось цьому предприємству, обрахованому на доходи зі спекуляції українським демократичним патріотизмом — предприємству "єдиного демократичного національного фронту", для якого кожний Українець, не член цього предприємства, єсть "Москаль" або "Поляк" — пропонують раптом не тільки зріктись свого монополю, але й ще всіх доходів од народолюбства і патріотизму. "Була у нас одна добра посада, та й ту Поляк забрав" — казав мені колись про Митрополита Андрея гр. Шептицького один галицький демократ. Не думаю, щоб демократія наддніпрянська, далеко більше демократична ніж галицька, згодилась уступити те — що в її мишленю єсть тільки "добрими національними посадами", або як каже п. Винниченко "смачним державним пирогом" — "чужоземному королевичу і його ґвардії".
Українська демократія могла б признати реальну владу тих чи инших Варягів тільки тоді, коли б вони заімпонували їй своєю силою; коли б вони її, як розбрикану і пусту дитину, привели до пуття і поставили на місце. Перші наші Варяги, як оповідає літопись, довго вагались, чи йти на заклик Новгородців, бо боялись "їх звіриного обичаю і нраву". Але раз прийшовши, вони прийнялись нещадно виновників цього "звіриного обичаю" — всяких руїнників і ворохобників — втихомиряти. Не инша доля жде і сучасну демократію, коли б вона прийняла варяжську теорію і згодилась на закликаня серйозних Варягів. Але власне тому варяжська теорія єсть в її серйозному виданню для нашх демократів неприємлема.
Отже, чи не краще було б, замість без надії на успіх пропонувати демократії щоб вона покаялась і сама себе висікла, оставити їй спокійно ту ролю необхідного для життя нації ферменту — ролю для якої од віків Бог її сотворив на світі. Бо біда не в тім, що ми має-
— 487 —
мо демократію, а траґедія наша і нещастя в тім, що ми маємо лише демократію, що ми маємо тільки сили поступові і руйнуючі, а не маємо власних національних сил здержуючих та будуючих. І велика небезпека од варяжської теорії для практики нашого життя та, що ця теорія не тільки руїнницький монополь репрезентації нації при демократії залишає, але ще й додає їй такі завдання, яких вона по природі своїй виконати не в силі.
Найбільше, чого від нашої демократії во імя добра нації можна вимагати — це, щоб вона визнала авторітет українського Гєтьмана-Монарха і тим дала змогу українському консерватизмові абсорбувати і унешкодливити на Україні (як не потрібну вже по втихомиреню власною владою демократичного руїнництва) російську та польську реакцію; иншими словами, щоб вона дала змогу, обмеживши свої бажання суверенної влади, нарешті дозріти і сконсолідуватись Українській Нації. Але ж цього можна вимагати від демократії тоді, коли консерватизм український буде в силі сам свою монархічну ідею здійснити. Перекладати здійсненя цієї ідеї на демократію, це тільки збільшувати її зненависть до нас — консерватистів монархістів — та комплікувати її найнебезпечніщу хворобу: манію великости. Бо ж власне з нашої дотеперішньої слабости випливає вся зненависть до нас і все руїнницьке завзяття української демократії, маніякально переконаної, що тільки вона одна "репрезентує і спасає Україну". Чи ріжні такі демократичні твори, як "Молода кров", "Голос землі", "Відродженя нації" і т. д. і т. д. — чи всякі "національні повстання" проти власної держави і всякі "виключуваня" нас з посеред "нації" — були б можливі, коли б ми, яких ці "твори" намагаються осмішити, а ці повстання і"резолюції" в нівець обернути, були дійсно сильні?
Демократія знущається тільки над слабими і безборонними. Така її природня вдача і таке може навіть її покликаня: відроджувати знущанням сили ослаблених. Але чи зможемо ми стати сильними і чи зможемо ми тільки цим єдиним шляхом здобути пошану для себе і авторітет серед демократії, коли свої завдання ми будем перекладати на її плечі?
В однім тільки випадку могла б наша демократія прийняти "варяжську теорію". А саме, коли б на Україні дійшли знов до влади місцеві державно творчі консеративні елементи і коли б якийсь "чужоземний королевич" дав себе використати в характері руїнника українського монархізму: в характері такого фіктивного "монарха", при помочі якого і при непопулярности вже гасла "соціялізації землі", чи йому подібного, можна було б "валити" реально істнуючу українську монархічну владу. Власне невеличка спроба здійсненя "варяжської теорії" вже на еміґрації вповні підтверджує оцей проґноз.
Коли по глибокій кризі, яку викликала серед нас катастрофа кінця 1918 р., удалось нам з великим зусиллям відновити і далі продовжувати нашу тяжку працю ідейного та орґанізацийного обєднаня українських консервативно-монархічних хліборобських кол, то весь "патріотичний" порив новоявлених "монархістів" з "Соборної України"
— 488 —
пішов на бажання здискредитувати і знищити оцю нашу працю,. Під прапором власне "варяжського монархізму" розпочалось звичайне українське демократичне руйнування хоч невеликого і не ідеального, але посідаючого вже свою традицію і вже реально істнуючого, во імя "ідеального" і нового, але утопійного і безґрунтового будучого: повторена в карикатуральних формах "повстання проти Гетьмана і проти панів" — тільки вже не в старих привичних костюмах демократично республіканських, а в зле допасованих і вульгарних костюмах "демократично-монархічних". Розуміється такого результату своєї теорії напевно не сподівався її Автор, і з цим найновіщим (та мабуть найгіршим) способом демократичного (тільки зі спекуляцією не на соціялізмі, а на "монархізмі") будування "Соборної України" — який видумали її редактори — ані він, ані той "чужоземний королевич", під іменем якого оце "будування" відбувалося, судячи по дійшовшим до нас звісткам, вповні і без застережень не солідаризувались.*)
*) Методи боротьби і аргументи редакторів "Соборної України" нічим, хіба тільки більшою хаотичностю і нельоґічностю, не ріжнились від методів цілої української демократії. Їх боротьба з "лівими" може тільки служити доказом, що не можна побороти ліву демократію демократією правою, бо демократ лівий завжди розумніший від демократа правого, хоч би тому, що він більше консеквентний. Знов же їх боротьба з нами, це повторювання старих і банальних демократичних фраз. Отже "поміщики" українські це розуміється не хлібороби, а "хлібоїди", і сотворена цими"поміщиками" вся інтензивна хліборобська культура, якої розвиток підготовив реальний ґрунт для національного відроджена України, це така дурниця, про яку "патріотам" говорити навіть не випадає. Сучасна Гетьманщина, найбільше реально істнувавша форма української державности, це розуміється діло "не українського уряду" і "російського ґенерала". Єдина надія "Соборної України", це так само як у есерів, "середняк", який тільки придбав собі тут вже не "соціялістичний", а милий і симпатичний "дрібно-буржуазний" епітет. Що на цій достойній всякого поважаня і дуже потрібній, але по природі своїй інертній та пасивній "середняцкій" масі спіралось досі все, що нищило вимагаючу активности і орґанізованости Україну — про це демократи "монархісти" з "Соборної України" так само розуміється мало думали, як і демократи есери з "Нової України". Предки місцевих "панів" і самі ці "пани" розуміється "зрадники України", хоч навряд чи панам редакторам "Соборної України" вдалось би документально доказати, що їхні предки тільки те й робили, що вірою і правдою служили Україні; історія принаймні останнього століття каже, що вся ріжниця між цими двома катеґоріями предків була тільки в чинах і жалуваню, а з історії столітть попередніх можна лише довідатись, що значно менший відсоток "зрадників України" був власне між "панами", як між "не панами". Звичайна ультимативна вимога, ставлена чужими урядами козацьким борцям за Україну: — шляхту, яка єсть між ними, видати, чернь розпустити — доказує, що власне не "серєдняк", не те, що було посередині між шляхтою і черню, було для ворогів України найстрашніще....
Як личить всяким патріотично-демократичним публіцистам послуговалась "Соб. Україна" і перекручуваням чужих думок. Аристократією ми скрізь і завжди називали правлячу провідну верству, без огляду на її походженя — ці панове підсувають нам поняття аристократії в значінню родовому і сміються з власних дотепів, роблених при цій оказії. Демократією ми ніколи і нігде не називаємо "народ", який демократією ніколи і нігде в світі не буває, а тільки таку правлячу провідну верству, якої одною з головних ознак єсть те, що вона править при помочі обдурюваня народу — ці панове підсувають нам поняття демократії власне в неправдивому значінню "народа" і, як всі демократи розуміється, беруть перед нами оцей "народ демократичний" в оборону. Врешті характерно, що одним із авторів "Листів від українських хліборобів до української інтеліґенції" (їх завданням було спародіювати мої "Листи до Братів-Хліборобів") був п. В. Н. Андрієвський, заслужений педаґоґ з Полтави, який — коли там в 1917 р. закладалась хліборобсько-демокра-
— 489 —
Коли якась ідея зі свого природнього ґрунту, на якому вона повстала, переноситься на ґрунт для неї неприродній і стає власностю зовсім иншого типу людей, то завжди при цьому вона приймає форми потворні і карикатуральні. І варяжська ідея такі несподівані наслідки вже дала, а в будуччині ще більше може дати тому, що будову української монархії при помочі Варягів вона хоче оперти не на монархічних по своїй природі і консервативних елементах.
Але неґуючи природніх українських монархістів, може варяжська теорія в инший спосіб спричиниться до монархічної орґанізації наших державно і національно творчих сил? Перед відловідю на це питання придивімся, з кого і як можуть скластися ці сили.
Щоб уникнути при такому аналізі убийчого для всякої не фантастичної політики самодурства, треба позбутися перш за все одної, надзвичайно у нас поширеної конвенціональної брехні. Вона каже, що носителем української національної свідомости єсть селянство і що Україна ділиться на два табори: Українців — репрезентантів селянства (при чому йому надаються ріжні назви: "трудового народу", "дрібно-буржуазного середняка", "революцийної маси" і т. д.) і не Українців — репрезентантів не селянства. Від перемоги першого табору має залежати істнування України.
Правда натомість нашого реального життя така, що селянство — говорю тут тільки про Велику, Наддніпрянську Україну — в своїй масі ніякої національної свідомости ще не має і не може мати хоч би тому, що воно, як клас, до старої національно свідомої України ніколи не належало. Воно тільки тепер може "зукраїнізуватись", може, як свідомий і активний чинник, увійти в склад Української Нації тоді, коли сила, яка дасть йому політичну ідеольоґію і політичну орґанізацію буде по своїм національним тенденціям українська. І такі національно українські сили, які намагаються селянству цю ідеольоґію і цю орґанізацію дати — однаково як сили демократичні, так і не демократичні — належать поки що в своїй величезній більшости не до селянства, а до тих верстов, з яких колись складалась Українська Нація і серед яких в покалічених формах останки колишньої національної свідомости заховались. Отже належать вони до шляхти (дворянства), козацтва, духовенства, міщанства, вийшовшого зо всіх цих
тична партія і коли я стояв за те, щоб ця партія була власне хліборобською і щоб їй дати тільки назву "хліборобська" — виступав дуже гостро в характері "всеукраїнського націоналіста" проти "класовости" партії та цієї мною пропонованої назви. Зате в "Соб. Україні" він, вже в характері "хлібороба" і "середняка" виступив проти мене, як проти "інтеліґента" і поміщика. Поза заразливою пошестю демократичного руїнництва не бачу, як тоді так і тепер, инших причин такої сталої опозиції з ріжних фронтів і не даючи до неї особисто ніякого приводу, дуже жалую, що п. Андріевський в той спосіб виладовує свою цінну енерґію. Взагалі сумні рефлексії викликає це все. Коли в своїй — по мірі всіх сил і розуміння виконуваній — громадській праці зустрінеш замість поважної критики чи дискусії блазенські кпини якогось пана Батеровича-Безпалка і йому подібних, то не береш цього дуже до серця, бо знаєш, так би сказати, "природу" цих панів. Але коли подібне до цього зустрічаєш в "правій" і "патріотичній" "Соборній Україні", то треба вже справді великого зусилля, щоб не признати слушним вислів Є. X. Чикаленка про сучасне демократичне українство, як про зайняття "трьох тисяч варятів...." з тим додатком, що несерйозність єсть тою основною прикметою, по якій відбувається "натуральний добір" оцих "варятів"....
— 490 —
станів, урядництва і врешті до т. зв. інтеліґенції, яка уявляє із себе здекласовану мішанину всіх цих ріжних верстов і ріжннх класів.
Не забуваймо, що й Великий Селянський Син Шевченко всю свою духову культуру і національну свідомість одержав не від селянства, а від українського "кающогося дворянства". І що його велич та ґеніяльність проявились в тому, що він своєю стихійною силою та енерґією замінив безсилля та плаксивість, перейнятого ним від цього "кающогося дворянства", українського національного світогляду. Так само і теперішні селянські сини свідомість національну не виносять з дому, а одержують її в тім не селянськім оточеню, серед якого вони виховуються і де їх свідомість дозріває. Одно слово: не селянство творить Україну, не воно свідомо виділяє з себе борців за неї, а недобитки старої України, що в масі не належать до селянства, намагаються прищепити селянству українську національну свідомість і хочуть при помочі його великої сили збудувати Україну.
Крім цієї брехні що до якости селянства, треба позбутися й другої брехні, що до скількости. "Сорок міліонів", які своєю масою, своїм числом мають сотворити Україну — це така сама брехня, як і українська національна свідомість цих міліонів. Ніколи і нігде пасивні маси своїм числом ні одної нації та держави не сотворили. Вони можуть тільки дану національну ідеольоґію і дану державну орґанізацію або восприйняти, або не восприйняти і тоді, при її безсилости, проти неї бунтуватись. Але творити ідеольоґію та орґанізацію вони по природі своїй не здатні. Творчість ця — це завжди діло певної активної меншости, складеної з двох частин: місцевої, яка під впливом ріжних причин і в ріжних історичних добах в неоднаковому числі з посеред пасивної маси на даній території виділяється, і зайшлої, яка своєю більшою активностю цей процес диференціації викликає та прискорює і з оцим місцевим активним ядром при сприяючих умовах — залежних від характеру цього ядра та методу орґанізації нації — в одну національну цілість зливається.
Хто покладає надії на національну і державну творчість пасивної селянської більшости, робить — тільки в протилежний бік .— ту саму помилку, що і варяжська теорія, яка свої надії покладає на національну і державну творчість тільки одної зайшлої частини активної меншости. Всі, хто Україну будує тільки "на народі", муситимуть для здійсненя цієї будови завести на Україні "уложеніє" Царя Олексія Михайловича, по якому "бито кнутами і засилано на Лену" кожного, хто себе добровільно запродував другому в рабство. Цей оригінальний спосіб пощирюваня свободолюбства був викликаний тим, що люде свобідні мусіли виконувати тоді державні повинности (які в моменти будови держав зовсім не бувають "смачним пирогом" руйнуючої держави демократії) і що тільки запроданя себе другому в холопство од цих тяжких державних повинностей звільняло. Хай же наші "народники", які во імя пасивних міліонів "середняків" і "трудового селянства" легковажать і викидають за борт національного фронту" десятки, сотні і тисячі не середняків і не селянства, готують, коли у них стане на це сили, "кнути і зсилку" для "народа". "Кнути і зсилку" на той дуже правдоподібний случай, що цей "на-
— 491 —
род" волітиме, як і за людей татарських, спокійніше і його пасивній вдачі більше відповідаюче холопство в Росії або Польщі, ніж вимагаючу од нього більших жертв і більшої активности мобілізацію в "народню" українську армію. Або, хай змінять, коли можуть, свій неприродний для України метод орґанізації нації.
Який має бути цей метод — вказує нам наша минувшина. За козаччини не тільки не треба було "бити кнутом" людей, щоб вони захотіли бути свобідними, а навпаки треба було добре пильнувати реєстрів козацьких, щоб між свобідних козаків не залізли ці, які на честь бути свобідними ще собі не заслужили. Але бо метод орґанізації козацтва не був "народній": — ані охлократичний, опертий на використовуваню, а потім муштруванню "кнутом і зсилкою" пасивних мас, ані демократичний, опертий на їх обдурюваню.
Козаччина була класократією, тоб то такою — в українських умовах найбільше до влади здатною — аристократією, яка тому, що вона себе за аристократію уважала, ставила вимоги перш за все до себе, а не до народніх мас. Вона не перекладала своїх державних обовязків на народ, а давала сама приклад народові, як треба ці обовязки виконувати. Вона не йшла за народом, а вела народ за собою. Вона не принижувала себе до середняків, чи під-середняків, а тягнула всіх їх на верх — до себе. Вона не покладала надій на народню творчість, а сама творила, сама давала народові свій творчий порив. І врешті, хоч більша її частина була зайшлими "Варягами" по походженю, але ці "Варяги" були вже асимільовані, вже звязані орґанічно — подружжями, володінням землею, звичаями, мовою і т. д. — з місцевою пасивною масою, і тому — не механічно, не страхом, не своїми чужими варяжськими "касками" — а своєю орґанічною близкостю до пасивної маси вони поривали її за своїми хотіннями, за своїми ідеалами....
Катастрофа прийшла для нас тоді, коли по знищеню козацької аристократії, Україна залишилась з міліонами селянства. Завдяки оцим завеликим міліонам елементів пасивних і пропорціонально до них замалій скількости елементів активних, ми докотились до руїни державної і національної. І власне вся історична вага сучасного моменту лежить в тому, що якраз тепер ця трагічна для нас пропорція починає мінятись. Під впливом передвоєнного колоніяльного насищеня України, розвитку матеріяльної культури, далі війни, революції і багатьох инших причин, стали знов з посеред розворушеної людської маси на нашій території виділятись в великому числі нові елементи активні. Оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства — оця активна меншість, а не пасивна більшість — це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України.
В руках цієї нової сили лежить наша будуччина, як нації і держави. Від методу її орґанізації залежить ця будуччина. Він мусить цій новій аристократії нашій дати таку силу, щоб вона могла потягнути за собою до України міліони пасивних мас. Коли нова українська аристократія своєю внутрішньою орґанізованою силою не захопить для своєї державної і національної творчости цих пасив-
— 492 —
них міліонів — коли вона як сила українська не здобуде собі морального авторітету і сили матеріяльної — її забсорбуе знов Росія та Польща, і знов міліони "українського селянства" лишаться міліонами, але України з цими міліонами як не було так і не буде...
Кожний хто уважно приглядався до оцієї нашої майбутньої аристократії знає, що з нею, коли вона буде взята в залізні карби дисципліни і орґанізації, можна не тільки Україну збудувати, а, мовляв, і "світ завоювати". Але позбавлена дисципліни і орґанізації ця майбутня арисоткратія наша це руїнники найгіршого ґатунку. Без "Бога, Батьківщини і Авторітету" вона в масі своїй продасться кому угодно: "чи бити Турків, чи бути на службі турецькій", і коли б дійшла вона до влади в позбавленій світського (монархічного) і духовного (реліґійного) авторітету самостійній Україні, то заллє вона цю Україну кровю, грабіжом, злодійствами та злочинами і врешті сама себе переріже, обезсилить і стане здобичею сусідів. А ці сусіди з тих — що могли би бути у нас не отаманами, не президентами, не військовими диктаторами, одно слово не суверенними правителями, а прекрасними офіцерами України — пороблять, як це вже бувало, своїх унтер-офіцерів, своїх найкращих слуг — найкращих, бо сильних та спосібних і взятих одночасно в карби хоч і чужої, але міцної дисципліни та орґанізації.
Так само, як і її історичний прототип: — зародки козаччини в XVII ст., і як взагалі кожна така новонароджена активна верства у всіх націй і у всіх часах — ця майбутня аристократія наша "сильна тілом, але слаба розумом". Иншими словами: сильна своєю безмірною сліпою енерґією і слаба умінням цю енерґію орґанізувати, конденсувати, до одної цілі направляти та повертати її на творчість а не на руйнування. Сильна вона своїм стихійним хотінням влади, поширеня, здобування і безмежно слаба умінням: як цю владу здобувати, як свій стихійний примітивний імперіялізм відповідним методом орґанізації реалізувати...
І ось розум: — методи і форми орґанізації — цим нашим новим активним елементам намагаються надати (крім сил чужих, не українських) дві свідомі, посідаючі свої методи орґанізації, українські сили. 1. Українська демократія, включаючи сюди і її два охлократизуючі крила: ліве — яке думає, що Україну можна збудувати при помочі народа, граючи на почуттю народніх зненавистей соціяльних, і праве — яке думає, що "підняти народ за Україну" можна, граючи на почуттю його зненавистей національних. 2. Українська класократія — отже останки старого і зародки нового, першого і основного хліборобського земельного консервативного класу; місцево-українські останки старого російського державного апарату, вояки і урядовці, звиклі до державної дисципліни та орґанізації; далі духовенство, що позбулося старого бюрократизму і врешті найбільше культурна та патріотична, здатна до панування над своїми імперіялістичними інстинктами інтеліґенція, яка, замість несерйозного і руїнницького "суверенного" отаманства, воліє серйозну, почесну і творчу ролю служебну: ролю освічених і по лицарському вірних, чесних та дисциплінованих слуг Нації і Держави.
— 493 —
На державну орґанізацію — тоб то власне на орґанізацію тих нових активних елементів, які єдині можуть українську державу сотворити — а не на спекуляцію емоціональними інстинктами "народніх" мас — звернена перш за все увага класократії. Тому до форми держави вона привязує таку велику вагу. Тому, знаючи, що від цієї форми залежить метод орґанізації нової нашої аристократії, вона хоче монархії, бо від монархії починалось істнування всіх держав, бо тільки монархія одна зможе зорґанізувати і дисциплінувати оцю нашу майбутню національну аристократію. Тому врешті бажаючи щиро злитись з цею новою аристократією, українська класократія не може зробити цього, потураючи, як демократія, її руїнницьким та анархічним інстинктам, а навпаки: під умовою, що ця нова аристократія признасть необхідність дисципліни, орґанізації і послуху авторітетам, без якого ніяка орґанізація неможлива. Класократія по природі своїй може істнувати тільки тоді, коли замість старої державности російської буде нова і краща державність українська, а не українське патріотичне самовирізуваня і в результаті знов широкий степ і дике поле.
Між цими двома реально істнуючими свідомими українськими силами мусить вибирати у нас кожний, хто хоче брати участь в нашому політичному життю. Але перш ніж говорити про політичну акцію цих двох сил в їх відношеню до наших нових активних елементів і вплив який на цю акцію — і значить на орґанізацію нашої майбутньої нацональної аристократії — може мати варяжська теорія, хочу зробити два побічні екскурси.
Помиляється, на мою думку, Вельмишановний Автор варяжської теорії, кажучи, що діло Великого Богдана упало тому, що він був для Українців "свій". Воно держалось, поки він був живий. Держалось тому, що це був єдиний державний муж в нашій новітній історії, який зумів зорґанізувати українську здержуючу і кермуючу консервативну силу і при помочі цієї сили опанувати розбурхану українську стихію. Це був єдиний державний муж, який не кланявся "в пояс на всі чотирі сторони" глупій і розбещеній юрбі, погорджуючи нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність? Це був єдиний і справжній народолюбець, який власне тому, що цілим своїм горячим і чесним серцем любив свій нещасний народ, не потурав його глупоті, лінивству і руїнництву, а намагався розвинути і зміцнити те, що в цьому народі було розумного, працьовитого, творчого. Тому так радо йшли йому на поміч всі, що так само, як і він, розуму, праці і ладу для України бажали. І він не відштовхував їх, не платив їм "камінням за хліб і гадюкою за рибу", як це робили перед ним і по ньому всі наші "патріотичні" руїнники.
Його діло упало після його смерти тоді, коли його наступники, замість удержати зроблене вже ним, замість задержати дану вже їм для України точку опори — замість затвердити дідичне монархічне Гетьманство, як сталу і незмінну, живу і реальну персоніфікацію України — стали за для "хтивости і заздрости уряду", під
— 494 —
покришкою патріотизму, оцю свою власну національну владу руйнувати. Оці нездержані нічим в свому примітивному імперіалізмі суверенні руїнники, зпочатку видирали цю владу собі взаємно з рук, шукаючи все кращих і більше патріотичних Гетьманів, аж врешті докотились до чужоземного Царя, який своєю силою завів дійсно на Україні лад — але не український.
Орґанізації здержуючих консервативних сил, а разом з тим і істнування міцної держави, не можна собі помислити без установленя такої одної, твердої і непорушної точки, біля якої всі консервативні, здержуючі сили могли би обєднатись і витворити в той спосіб базу, підставу, для дальшого орґанічного і ритмічного розвитку держави і нації. Наприклад Англія в своїй монархії має повну свободу всестороннього розвитку, але цієї точки опори — якою єсть в Англії персоніфікуючий її традицію та її єдність (все те, що здобула нація в минувшині і що вона має в сучасности) англійський Монарх — не вільно порушувати нікому, і то не тільки під страхом державних законів, але під моральним примусом громадської опінії: під страхом образи найглибшого національного і громадського почуття англійських горожан.
Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в найгіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демократії, починає шукати собі точки опори в "народі" і починає конкурувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних вибухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демократичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних "національних еґоїзмів", а також примітивний і дикий антисемітизм.*) Такий антисемітизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необмежені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на ґешефтярськім сприті та спекулятивній силі гроша....
Оця необхідна для істнування орґанічного і здорового консерватизму монархічна точка опори, мусить відріжнятись від всіх дальших можливих точек руху тим, що вона стала і оперта на історичній традиції та історичній спадковости (преємственности), яка одна тільки не піддається підроблюваням і яка вяже поодинокі покоління, поодинокі точки руху, в одну лінію, в одну націю. Без такої точки опори кожне покоління могло б по своїй охоті розпочинати творити нові нації. У нас, позбавлених такої точки, можемо власне помітити подібний процес. Колись ми були Русею, потім нацією козацькою, далі малоросійською, ще далі українською, завтра можемо прибрати ще якусь нову назву, а проте нацією дозрі-
*) Ці прикмети, які були теж ознакою певного ґатунку старих російських монархістів, служили найкращим показником, що дійсний консервативний і дійсно вірний Цареві монархізм в Росії зовсім упав, чого докази зрештою дали ці "монархісти" (із них багато опинилось в чекістах) підчас російської революції.
— 495 —
лою, розвиненою не станемо доти, доки — замість як той "ванька встанька" все ставати на ноги: на підстави з яких ми вийшли — будем все падати на голову, тяжчу од своїх підстав проєктами того, що має колись бути.
Такою опертою на нашій історичній традиції і на нашій історичній спадковости точкою опори для українських державницьких консервативних елементів може бути тільки відновлене наше традицийне історичне Гетьманство. Розуміється з додатком того корективу сталості, який намагались надати йому наші предки за Гетьманів: Хмельницького, Самойловича, Розумовського, а саме: з перетвореням його з Гетьманства доживотнього, виборного, в Гетьманство дідичне в однім роді, не виборне. І розуміється з наданням йому в державному устрої тих політичних і соціяльних форм, які необхідні для сучасного духового і матеріяльного розвитку нашої Нації.
Тільки Гетьманство може стати для нас орґанічною аркою сполученя між нашою прабабкою Русею і бабкою Малоросією, від якої вродилась наша мати Україна, і якої вона не може виріктись, коли хоче жити на землі, а не в царстві повітряних, літературних мрій. І тільки Гетьманство, обєднавши біля себе всі здержуючі консервативні елементи, може витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність.
Муссоліні наприклад, тільки тому не викликав страшної катастрофи і не зруйнував Італії, що не повалив італійської монархії. Як справжній патріот і політичний творець а не руїнник, він скорився перед символом і персоніфікацією єдности національної, перед репрезентантом національної традиції і сучасности: італійським Монархом. Хоч особисто, як людина, цей Монарх нічим зрештою йому заімпонувати не міг. Тільки завдяки задержаню монархії Муссоліні задержав для своєї реформаторської діяльности необхідні для неї рами: орґанічну структуру нації. Він не розвалив дотеперішньої національної будови, а почав її тільки досконалити. І для своїх реформ він придбав необхідні для них, бо посідаючі досвід і традицію влади, чесні і вірні консервативні елементи, які при поваленю монархії були б знищені, розбиті і викинуті за борт нації. Чи ми багатші од Італійців на державно творчі сили, що можем дозволяти собі розпочинати будову держави від винищуваня і вирізуваня її попередніх будівничих? І чи всі наші численні кандидати "на чоло нації" не принесуть більше користи власне не "на чолі", а в характері Муссоліні: як чесні слуги персоніфікованої і репрезентованої Гетьманом-Монархом Нації і Держави, а не як трагікомічні головні і не головні отамани, президенти, військові диктатори, і т. д. і т. д.*)....
*) Підкреслюю, що говорю тут скрізь про Велику Україну і не маю на думці законного для Галичан та єдиного у них Диктаторського Уряду. Цей Уряд ріжниться від всяких наших незаконних і узурпаторських отаманств тому, що повстав він на зовсім иншому ніж наш — бо посідаючому сильніші консервативні елементи і тому легче видержуючому навіть демократичну дезорґанізацію — галицькому ґрунті. Але думаю, що на довший період часу такий уряд, репрезентуючий демократичний і республіканський метод орґанізації нації, буде і для Галичини деструктивний та шкідливий. І думаю, що тільки орґанізація місцевих консервативних державно-
— 496 —
Для реального а не літературного консерватизму і для реального а не літературного монархізму в нашу традицийну форму Гетьманства мусить бути вложений живий конкретний зміст. Нашою трагедією в початках революції було те, що ми — коли відреченя від престола російського Імператора перекреслило Переяславську Умову — бродили по одинці розпорошені, бо позбавлені обєднуючого живого символу: реальної персоніфікації української монархічної ідеї. Ця траґедія знов руїною і розбиттям звалилася на нас, коли ми, завдяки може найбільшій помилці Гетьманства, були звільнені од присяги пануючому Гетьманові, але розуміється не од вірности персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї. Без реальної персоніфікації Гетьманства, ані консерватизм, ані монархізм український, ані само істнування Держави Української неможливі.
Заміна монархічної вірности реальному і конкретному Родові, репрезентуючому монархічну державність українську, вірностю абстрактній фікції України — як цього хочуть або надто хитрі або надто романтичні наші політики — до власної держави нас не доведе. Поминаю те, про що я говорив вже ширше в иншім місці, що серед нації, якої пасивні "народні" маси не мають ще національної свідомости, не персоніфікована ідея національна одержати перемоги не може. Не про "народ" зрештою тут йде мова, а про цих усвідомителів народа, які, принаймні досі, власне "безмірною любовю" до такої неперсоніфікованої абстрактної України поясняли всяку свою найбільше руїнницьку для України роботу.*)
творчих елементів під гаслами установленя власної монархії, зможе і там, в Галичині, врятувати ці елементи од розкладу та загибелі. Без української монархічної точки опори ці елементи, як старі (переважно духовенство), і особливо нові, що виділяються саме тепер з посеред селянської маси (анальоґічні до польських "пястовців"), розпорошаться, здезорґанізуються і в результаті — по страті, серед руїни, своєї найактивніщої частини — зденаціоналізуються, абсорбовані польським консерватизмом так само, як це сталось колись з галицьким боярством. До цієї теми маю надію повернути в иншім місці.
*) Для прикладу: навіть ці одпадки галицької демократії, що увійшли до польського сойму, поясняють свій крок "любовю до України". "Примушені вибирати між Росією і Польщею — казав в своїй промові п. Ільков — ми волимо вибрати Польщу, бо як республіка демократична і конституцийна вона дає нам запоруку свобідного національного розвитку". В своє оправданя п. Ільков може навіть сказати, що він тільки реалізує політичну програму, намічену редактором патріотичного журналу, який по словам патріотичної преси, повинен читатись "в кожній українській родині". "Концепція великого і старого конфлікту між Европою та Росією кидає нас, чи ми того хочемо, чи ні, разом з Польщею, по сю сторону демаркацийної лінії, по сю сторону барикади" — читаємо ми в цій програмі ("Підстави нашої політики", ст. 97), патріотизму якої ніхто з патріотично-демократичних ворогів п. Ількова не заперечував. Коли відкинути зломаний цими демократами не демократичний принцип вірности, то що з погляду любови до неперсоніфікованої абстрактної України можна закинути п. Ількові? І скільки таких панів Ількових, з яких кожний буде "боротись" за иншу фікцію такої абстрактної "України" появиться у нас, на Україні Великій?!.... Тут при нагоді, для характеристики демократії, згадаю, що ґрупа п. Ількова зветься і скрізь сама себе називає: "український селянський-галицький клюб". Польська преса в цілях провокацийних, щоб зпочатку скомпромітувати, а потім спольонізувати українську назву, з якою звязаний період найбільш реального істнування української державности, прозвала цю ґрупу "хліборобами". В цьому розуміється нема великої біди, але цікаво, що це саме
— 497 —
Тільки монархічно персоніфікована Україна, так само як такаж Англія чи Італія, може служити мірилом дійсного патріотизму: найвірніщим пробним камінем для того, чи хто хоче од своїх особистих цілей, од своїх зазіханнь "на чоло" одмовитись і во імя України Україні служити, чи хто хоче во імя України над Україною отаманствувати. Тому од обовязку персоніфікації українського монархізму і української державности не повинні здержувати чесних українських людей ані сичання всякої продажної каналії, ані крики свідомих або несвідомих руїнників, що, мовляв, це єсть служба "особам, не ідеї". В монархіях класократичних, таких, якої ми хочемо і яка тільки на Україні й можлива, які права і привілеї дає вірність Монархові? Вірність Монархові, як наприклад в Англії, це ж тільки обовязок, а не карієра, — це тільки здержуваня і обмежуваня всякого розперезаного бажання влади, а не вільна, під гаслами "ідеї", дорога до розперезаної і необмеженої влади.
Врешті ще про одну річ не треба забувати нашим аматорам власної суверенности, які хочуть служити "тільки Україні" і яким спати не дають спокійно лаври Кемаля або Лєніна. Коли Ленін чи Кемаль, так як колись в незрівняно більшій мірі Наполєон, стали тими щасливими узурпаторами, якими вони єсть, то тільки тому, що за ними стояли легіони їм безмірно вірних прихильників. Зокрема що до правих охлократичних диктатур, про які мріють наші "Наполєони", то вони не можливі у нації, яка свіжо перед диктатурою не мала своєї власної монархії, і яка під монархією оцю звичку до вірности в собі не виробила і не виховала. Хай би попробував якийсь Наполєон зробити карієру наприклад в сучасній Франції (де вже нема хоч і революцийної, але вихованої в монархічній дисципліні "ґвардії") або в сучасній Польщі і стати диктатором в республіці, розуміється без закордонної позички, силами лише власних внутрішніх республіканців. А про наших кандидатів в Напол.они і "народні вожді" можна з певностю сказати, що всі вони, на купу вмісті, не зберуть й пари десятків людей, які би їх вкінці не покинули і не зрадили — во імя, розуміється "любови до України", во імя "більше патріотичної ідеї".
Бо власне завдяки нашому дотеперішньому республіканству і тому, що од смерти Богдана ми фактично не служили персоніфікованій реальній Україні, а тільки вдавали, що служимо Україні абстрактній — зрадництво стало найбільше характерним явищем нашої історії, найбільше характерною ознакою нашої громадської національної вдачі. І тільки противоставивши цьому дотеперішньому культові зради, культ вірности — довгої, упертої: не
робить і вся без виїмку українська демократична преса. Отже супроти цього повстають питання: 1. чи демократія це такий метод орґанізації нації, при якому найлекше приймаються всякі ворожі провокації і наміри розложити дану націю? 2. Чи галицька демократія не збірається часом, по прикладу п. Ількова, сотворити разом з польською єдиний демократичний фронт, однаково заінтересований в скомпромітуванню недемократичного періоду істнування української державности, звязаного з іменем хліборобів? 3. Чи може врешті ця демократія дає п. Ільковим "політично непопулярну" назву "хліборобів" тому, що, знаючи їх демократизм, вона боїться конкуренції цієї народньої і демократичної "селянської української партії"?
— 498 —
місяцями, не роками, а з покоління в покоління, — ми зможемо зробити з себе націю державну, і перестати бути випадковою збираниною ріжних, під гаслами українства виступаючих, анархістів.
Вельмишановний Автор варяжської теорії, розуміючи це все певне краще від нас (бо він патріотичну інтеліґенцію нашу за довгий вік своєї громадської праці краще ніж ми мав змогу пізнати), питання персоніфікації української монархічної ідеї ставить ясно і виразно. Але неґуючи свою владу, він тим самим неґує свою історичну традицію і свою історичну спадковість. В той спосіб варяжський монархізм не дає Україні тої сталої, твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна.
Монархізм тільки тоді щось вартий, коли він єдиний. Нація, де єсть кілька монархізмів, дає доказ, що вона безнадійно і смертельно заражена демократичною гнилю. І перемогає монархізм серед демократій тільки тоді, коли нації, змученій республіканською розпорошеностю, партийностю, самопожиранням і розбещеностю, він противоставляє дійсно моно-архічну єдність, дисципліну і послух одному Авторітетові.
Але чи можлива оця необхідна для нашої перемоги монархічна єдність — і необхідна для монархічної єдности, єдина, законна, з історичної традиції і спадковости випливаюча точка опори — при концепції "чужоземного королевича", не звязаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковостю і прийшовшого зі своєю ґвардією от так собі: мовляв, будувати Україну. Сьогодня одним подобається один, а завтра другим сподобається другий, бо як відобрати монархізмові його мірило законности: — традицію та історичну спадковість, коли відібрати йому необхідний для його істнування леґітимізм — він стає звичайного диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника.*)
*) У вищесказанім не маю розуміється на думці особу того "чужоземного королевича", про якого писав Є. X. Чикаленко. Віримо його опублікованим в пресі заявам і віримо, що він свою любов до України готов віддати її оздоровленю, а не використовуваню для себе її сучасного каліцтва. Тому не його сподіємось бачити в ролі всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні, де — крім всього иншого, про що я говорив в цих "увагах" — кандидатура власне цього Роду (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковости тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України реліґійну та політичну реакцію. Мова тут про варяжську теорію і не про тих хто її, як ми, не приймає, а про тих, хто її прийме і захоче реалізувати. Отже навіть її визнавці не знайдуть в ній ніяких підстав для цього, що тільки той, а не инший "чужоземний королевич" має і може бути українським Монархом. І в тім власне її небезпека. Поставивши хреста над тим реальним нашим Гетьманством, яке вже істнувало, вона цю саму зброю дає в руки противників всіх тих "гетьманств", які ще можуть істнувати. Монархії не можна так як демократії будувати від кінця, від нищеня того, що вже було. Роблячи це, варяжська теорія перестає бути монархічною і консервативною, а стає теорією диктаторською і революцийною. І власне як така, вона підрізує український консерватизм і тим посередно може спричинитись до перемоги слабшої супроти українського консерватизму, але сильніщої супроти української революцийности, російської та польської реакції. Бо без місцевого консервативного і здержуючого — державного — орґану, люде на Україні істнувати не можуть. Коли він не буде
— 499 —
Знаючи наше надзвичайне багацтво на "Наполєонів", на пророків "незалежної політичної думки", на "спасителів Вітчини" і всяких більше або менше деструктивних еґоцентриків, чи уявляє собі Автор варяжської теорії "чехарду" — яка, без такої сталої і непорушної точки опори і без, опертої на ній, єдности та сили здержуючих консервативних монархічних елементів — почнеться на звільненій од чужої влади Україні: — "чехарду", де скакаючі один через другого "голови держави" будуть взаємно собі для більшої легкости в скаканню голови здіймати? І чи не пригадуються йому при цьому образі слова одного польського патріота: "я готов кожної хвилини за самостійну Польщу вмерти, але тільки не дай мені Боже в ній жити".
На цьому кінчу оці побічні екскурси і перехожу до перерваного вище викладу моїх думок, в дальшому розвитку яких прийдеться мені ще до питання персоніфікації українського монархізму і реалізації ідеї нашої "точки опори" повернути.
українським — він буде, як і досі, російським або польським, в формах українофобської російської та польської реакції. Тому все, що підрізує український консерватизм, або не спричиняється до його розвитку, тим самим збільшує силу Росії та Польщи на Україні. При чім збільшується ця сила як раз місцевими — сильніще ніж всякі Варяги з Україною звязаними — консервативними елементами, які могли би бути абсорбовані і асимільовані сильним консерватизмом українським: могли би бути вжиті на будову Монархічної Української Держави. І даремне, повторяю, варяжська теорія — в своїй неґації, власної влади, власних місцевих консервативних елементів і власного Гетьманства, яке вже було і яке треба тільки спільними силами ідейно та орґанізацийно зміцнити та возстановити — покладає свої надії на українську демократію. Ці наші "реалісти" папуаського типу зі своїми ідеольоґіями спізняються завжди як раз на стільки часу, скільки було треба на підготовку для реалізації цих ідеольоґій. Так було з самостійностю, так буде і з українським монархізмом. Вони необхідність для України власного монархізму зрозуміють і "додумаються" до нього допіру тоді, коли — по розпорошеню, зацькуванню зо всіх боків і знищеню українських консерватистів монархістів — буде українськими руками збудована на Україні російська монархія.
— 500 —
II.
Оцінка варяжської теорії в звязку з двома основними проблємами української політики: Як сотворити єдиний український фронт проти істнуючих на Україні чужоземних метропольних влад? Як в хвилину їх упадку установити свою місцеву українську владу?
|
Omne imperium iis solum artibus retinetur, quibus ab initio partum est (всяка влада удержується тільки такими засобами, при помочі яких вона почалась). Римська теза про владу. Повстання поневолених може закінчитись їх політичним визволеням тоді, коли до повстання прилучається і в проводі над ним участь бере частина старих панів. Як що поневолені цю, приставшу до них, частину старої правлячої верстви побивають, то їх політичні змагання кінчаються погромом і вони надалі лишаються в залежности од чужої влади. З історії старинного світу. |
В попередній частині була мова переважно про теоретичний бік політичної концепції Є. X. Чикаленка. Придивімся тепер, яку ролю в практиці українських національно-державних змаганнь може відограти його теорія.
Практичне приміненя варяжської теорії було-б можливе, коли-б сучасна влада комуністична на Україні не удержалась і коли-б упадок цієї влади був катастрофічний, сполучений з революцією. Як що сподіватись еволюції большовизму, то в цій еволюції не може бути місця для ніяких національно-державних українських змаганнь, в тім числі і для теорії варяжської. Не можна установити на Україні ніякої иншої державної влади, поки істнує державна влада комуністична. Але ця проста, здавалося-б, аксіома в нашій публіцистиці мусить бути "доказувана". Коли у нас повстання проти Українського Гетьмана називалось "будовою української держави", то чому збудувати українську національну державу не мали-б комуністи з Москви? І дійсно єсть багато Українців, які вірять в українську національно-державну творчість сучасних правителів України.
Оця утопія побудована головним чином на теоретичнім перемішуваню ріжних громадських типів і на сподіванках від людей одного типу таких діл, присущих типові иншому, яких перші, власне тому, що вони єсть такі, а не инші, виконати не в силі. Поняття нації, як певної ідеолоґічно-культурної окремішности, і поняття національної держави, як матеріяльного втіленя і зреалізованя цієї ідео-
— 501 —
логічно-культурної окремішности — міняються в залежности од типу, до якого належить серед даної нації правляча, чи бажаюча влади, верства, і в залежности од методу, якого ця верства для удержаня своєї влади і правління даним громадянством уживає.
Сучасна Україна це реалізація ідеології і фактична перемога на Україні типу охлократичного. Про характерні ознаки цього типу я говорив ширше в инших місцях і тут цих теоретичних понятть буду вживати постільки, поскільки вони, як всяка теорія, служать дороговказом в лабіринті фактів реального життя. Як влучно висловився один з французських публіцистів, на перехрестях шляхів не пишуть: "може бути, що шлях цей веде до села Х." Так само і на перехрестях політичних ці, що хочуть честно та сумлінно самі пізнати та иншим вказувати політичні шляхи, мусять всім своїм зусиллям, на яке вони здатні, виробити собі ясну теорію про ці шляхи, мусять мати свою ясну політичну ідеологію, без якої не може бути ні для них самих, ні для тих, до кого вони звертаються, ясних політичних дороговказів...
Панування охлократії характеризується завжди: 1. сполученям матеріяльної влади державної і нематеріяльної влади ідеолоґічної в одніх руках; 2. диктаторською, самодержавною, централізованою і уніфікацийною формою правління; 3. повним узалежненям нації-громадянства од держави і переслідуваням всіх форм громадської самодіяльности і самоорґанізації; 4. необмеженим пануванням елементів кочовничих і матеріяльно-непродукуючих над елементами осілими і матеріяльно-продукуючими та державною реґламентацією матеріяльної продукції так, щоб вона не могла визволитись зпід повної залежности од правлячої державою матеріяльно-непродукуючої верстви. Які наслідки з погляду національно-державного дає оцей метод панування охлократичного типу на Україні?
Він означає перш за все повне поневоленя громадянства державою. Це значить, що комуністична держава зовсім не рахується з національною ідеологією підлеглого їй громадянства і не керується в своїх політичних ділах цією орґанічною національною ідеологією, а прищеплює механічно своєю матеріяльною силою цьому громадянству свою державну ідеологію. Иншими словами: державний меч комуністів не служить ідеї нації такій, якою вона єсть серед громадянства, а накидає силоміць громадянству своєю державною силою свою ідею. А що панування комуністів сполучене з інтернаціональною ідеєю комунізму, то поняття української нації в сучасній Україні зводиться до пропаґанди українською мовою інтернаціональних і протинаціональних комуністичних ідей. Все, що серед українського громадянства не визнає комунізму, отже майже вся сучасна українська нація, при пануванню комуністів засуджена на політичну смерть.
Навіть само поняття національної культури української — як чогось орґанічного, окремого, індивідуального — зовсім чуже большовикам. Культура національна єсть завжди продуктом змаганнь до орґанічного сполученя орґанізаторів продукції ("поміщиків",
— 502 —
"фабрикантів", "куркулів") з орґанізованими ("народом") — сполученя, необхідного для орґанізації тієї тяжкої боротьби з природою, якої розвиток продукції вимагає. Кочовник сам особисто продукції не орґанізує і він потреби такого орґанічного, "національного" сполученя з тими, ким він править, навіть не відчував — він просто накидає їм силою свого меча свою власну ідеологію. І позаяк вся правляча кочовнича верства живе виключно з державної платні і державних податків, а не з доходів із своєї продуктивної праці, із своїх земель чи своїх фабрик — тоб-то живе з виконуваня влади во імя певної ідеології, то иншої ідеології, крім тієї, яка дає їй прожиток і оправдує її абсолютистичну владу, ця верства не визнає і визнати не може.
Коли-б оця комуністична влада державна була територіяльно-українська і коли-б комуністична ідеологія перемогла не тільки на території Росії, а в цілій принаймні Европі, то можна-б було сподіватись, що згодом оця державна комуністична ідеологія приймала-б все більше місцеві територіяльні ознаки, що з неї виросла-б якась нова окрема українська національна відміна інтернаціонального комунізму і що в той спосіб перемога комуністичної охлократії сотворила-б на трупі дотеперішньої української нації державні основи для якоїсь української нації нової. Але власне цих двох умов нема і здійсненя їх не можна сподіватись.
Не кажучи вже про те, що комунізм, як ідеологія матеріялістична, немає даних на довге істнування (про що я писав ширше в иншім місці), він на території старої Росії прийняв такі специфічно-російські ознаки, що його поширеня поза межами Росії, не в характері екзотичної і дуже вузької секти, а в характері якоїсь нової інтернаціональної віри "зі Сходу" — неможливе.
Далі, державна комуністична влада на Україні не єсть територіяльно українська. Її центри, її мізок, знаходяться поза межами України. На Україні влада державна спочиває в руках кочовничих, з Україною орґанічно не звязаних елементів, які сьогодня правлять Україною, а завтра, без ніякого над собою насильства, можуть правити напр. Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних — поза одною мовою, потрібною їй для цілей пропаґанди, з якої вона живе — приймати орґанічні, місцеві, національні ознаки. Навпаки, перемога большовиків стала можливою лише тому, що проти місцевої, територіяльної української Гетьманської держави, в якій правили місцеві, орґанічно з Україною звязані і тому більше для українізації доступні елементи, вибухло "всенароднє" повстання і що в цьому повстанню перемогли в решті решт ці українські охлократичні "вожді народа", які зовсім виріклись своїх сепаратистичних державно-українських хотіннь і які пішли в повне підданство московському комуністичному центрові.*)
*) Деякі ворожі до Гетьманства публіцисти, на підставі проголошеної Гетьманським Урядом "федерації", утотожнюють політично Гетьманську Державу з комуністичною. Між тим в 1918 р., правно суверенна і посідаюча свою власну
— 503 —
Московський комуністичний центр, зорґанізований московським дворянином Ульяновим-Лєніним, включив в себе значну частину старих панів — старої правлячої московської верстви (типу Чічеріна, Брусілова і т. п.) — перейняв від них державний орґанізацийний досвід і тому зміг стати центром державним, правлячим. На Україні навпаки: большовизм всю стару українську правлячу верству, всіх (без виїмку!) старих українських панів — а перш за все тих, що пристали до України і взялись за часів Гетьманства до будови Української Держави — знищив, і тому він довів Україну до повного політичного погрому, він закінчився повним знищеням політичних визвольних українських змаганнь, він повернув Україну назад до старого рабства колонії. А як поводиться всеросійська правляча большовицька верства з тими своїми колоніальними рабами, які пробують щось проти неї мимрити, показує недавня історія повної ліквідації Української Комуністичної Партії.*) З хвилиною цієї ліквідації зникли останні хаотичні подригання українського соціяльно-революцийного інтеліґентського "сепаратизму". Поваленя "панської" Гетьманської Української Держави закінчилось тим, чим воно мусіло закінчитись: повною перемогою всеросійської охлократичної рабівничо-кочовничої матеріяльно-непродукуючої верстви — єдиної, неподільної, зцентралізованої і недопускаючої ніяких національно-державних (хоч-би і в комуністичну форму прибраних) "сепаратизмів". Зрештою вступ до неї "балакаючим українською мовою" і покаявшимся в піддержці
правлячу верству, отже фактично їстнуюча Україна проголошує в своїй столиці Київі "федерацію" з фактично ще неістнуючою протибольшовицькою Росією. В 1919 р., не посідаюча власної комуністичної правлячої верстви, отже фактично неістнуюча комуністична Україна дістає наказ з Москви "сфедеруватись" з фактично істнуючою большовицькою Москвою. Отже в першім випадку політична ініціятива, а з нею і політична перевага, могла була (коли-б не внутрішнє українське повстання) остатись в руках України, в випадку другім ініціятива і перевага опинилась в руках Москви. Для такого політичного розуму і такої політичної честности, якими відзначаються вищезгадані українські публіцисти, це розуміється, "все одно". Вони і в цій примітці будуть бачити не аналіз даного політичного факту, а "оправдуваня федерації", і зовсім безцільно поясняти, що це не так — людям, які живуть з брехні і ширеня політичного хаосу.
*) По офіціяльним комуністичним звісткам ця ліквідація виглядала так: "Президія комінтерну, взявши з укапістів попереднє зобовязаня скоритись перед всякою постановою, яка-б вона не була, винесла 24.XII.1924 р. постанову: 1. Признати програму й тактику У.К.П. некомуністичною; 2. зліквідувати У.К.П., як самостійну партію; 3. зліквідувати також ліву фракцію У.К.П. (вічна українська ліцитація в лівінню і "революцийности" вже видко і большовикам остогидла, коли вони заздалегідь спробу такого дальшого лівіння ліквідують); 4. членів розвязаної У.К.П. приймати до К.П.(б)У. через мішану комісію." В зовнішній політиці оця ліквідація виявилась в тім, що — як каже уповнов. закорд. комісаріяту Радянської України п. Шліхтер ("Укр. Прап." ч. 5. 1925) — "комісаріят закордонних справ України істнує, але тепер він назовні не робить нічого поважного, не спитавши союзного центру... В цім лежить ознака того, що він тепер не є незалежним, як попереду."
Офіціяльне признання, що для "комуністичної України" залишено тільки "неповажні справи", єсть її найкращою політичною самохарактеристикою.
— 504 —
своїх "жовто-блакітних" панів — дозволений, з тим розуміється застереженим, що вони одречуться від українських власнодержавницьких — "папських і проти-народніх" — політичних змаганнь.
Врешті комунізм не єсть, як дехто думає, початком нової доби, а він єсть кінцем і смертю доби старої. Він єсть необхідним завершеням і необхідною реакцією проти тієї демократії, звязаної з анонімно-капіталістичним системом господарювання, яку породила французська революція. В Росії, де ця демократія і цей капіталізм були найслабші, розклад для них прийшов найшвидче. Правляча комуністична верства — це не лицарі будівничі нового життя, осяяні пророчим даром любови, творчости, віщування і передбачуваня — а повні темної злоби та зажерливости шакали, яких призначеням тільки очистити ґрунт для нового життя: пожерти гниючого трупа демократії.
Так само і в історії України комуністи-большовики не починають добу нову, а кінчають стару. Вони єсть найбільше логічним і справедливим завершеням, а разом з тим повним вичерпаням, цілого того демократичного українства, яке своєю анархією руйнувало колись в XVII і XVIII століттях Гетьманську Українську державу, яке повалило спробу її відновленя в 1918 р., і яке весь час росло і розвивалось під гаслами винищеня старих панів, репрезентуючих рештки слабесенької української традиції і культури політичної. Большовики весь той сучасний противопанський український демократичний рух (так само, як колись Царі московські) зуміли прекрасно використати в цілях знищеня власно-державних політичних тенденцій українських, довівши його до логічного і справедливого кінця. Вони укоронували і завершили своєю перемогою період українського "національного відродженя", в його демократичних противопанських формах. Можливість реалізації політично-державних змаганнь українських знищила сама українська інтеліґентська демократія, повставши проти тієї горстки старих панів, що до українства пристали і в 1918 р. за часів Гетьманства політично-державну орґанізацію намагались йому дати. Потім большовицькі шакали легко вже пожерли нездатну до політичної самоорґанізації українську демократію, давши українським масам, за ціну дальшого удержаня їх в політичному рабстві, все те, що демократія в боротьбі зі старими українськими панами їм обіцювала. Загально кажучи, комуністична Україна виросла з руїни державно-національних українських змаганнь. Вона єсть символом української національної недержавности, нездатности Українців до сотвореня на своїй території своєї власної національної влади. Думати, що з символу української недержавности і що з пропаґанди всеросійсько-інтернаціонального комунізму зрозумілою для мас мовою на те, щоб власне цей всеросійсько-інтернаціональний комунізм і зненависть до українських власно-державницьких політичних змаганнь їм як найкраще прищепити, може вирости українська національна держава — це, розуміється, абсурд.
— 505 —
Але може опозиція українського громадянства, "української нації", до комуністичної державної влади вплине на національну еволюцію цієї влади? Може сучасні правителі України дадуть врешті "конституцію", і може в рамах цього "конституцийного закону" знайдуть поле для своєї політичної діяльности і політичної влади инші, не охлократичні типи українські?
Такого сподіватись не можна з двох причин. Перша, — що ніяка охлократична влада — будь це влада турецьких Султанів, чи "інтернаціональних" комуністів — не може по самому свому характеру, без запереченя самої себе, давати конституцію, йти на уступки громадянству: кому комуністи будуть давати конституцію, коли інаковіруючих треба по їхньому винищити, а віруючі комуністи не потрібують конституції, бо користають з повноти необмеженої абсолютистичної влади. Друга, — що від старої влади петербургської, яка завалилась, давши навіть куцу конституцію (бо всяка влада удержується тільки такими засобами, при помочі яких вона повстала і падає, як що вона свій метод правління міняє), сучасна влада большовицька ріжниться тим, що вона в стократ більше унеможливила всяку опозицію громадянства. Вона позбавила оце підлегле собі громадянство єдиної матеріяльної підстави його громадської незалежности супроти держави: позбавила його приватної власности.
На чиї кошти будуть сьогодішні українські революціонери робити революцію проти комуністичної влади, коли ці, що єдині (по свому орґанічному противенству) могли-б боротись з цією владою — українські "поміщики, фабриканти і куркулі" — матеріяльно знищені як раз тими-ж самими пп. Петлюрами, Винниченками, що цю революцію проти "народньої влади" тепер, запізно, робити збіраються. Може українським соціялізаторам землі допоможе в їх боротьбі з комуністичною владою ними-ж соціялізований український "середняк", який сьогодня на животі мусить повзати перед державною владою, щоб вона його не покривдила при "чорних переділах". Або може на видаваня сучасних революцийних і опозицийних українських газет складуться, так як колишні "поміщики", сьогоднішні нові багачі оці вигодовані комуністичною владою "непмани", яких багатство виросло не з "поміщицького визиску", а з ріжних "рабоче-крестьянських продналогів" і казьонних милостей державної "народньої влади". Що-ж до піддержки з боку "союзних демократій", то в концесіях, видаваних комуністичним урядом цим демократіям коштом українського продукуючого громадянства, питання піддержки "української національної опозиції" буде — треба думати — поставлене досить виразно.
"Комуністичний Харків повстане проти комуністичної Москви" — большовики українські стануть сепаратистами у відношеню до большовиків московських — ось що ще можна вичитати в українській демократичній інтеліґентській пресі. Коли мова про життя найблизчих поколіннь, і коли вірити в тривалість большовицької влади (в що ми не віримо), то марні всі ці сподіванки на "мазепинство" українських большовиків.
— 506 —
Нова правляча верства, яка склалась з самих тільки визволених рабів і яка в себе представників старої правлячої верстви не включила (а власне так — в протилежність до большовиків московських — дійшли до влади большовики українські), не здатна на такі ідеалістичні пориви, що лежать в основі всякого "мазепинства", всякого українського державного сепаратизму. Свіжо визволений раб занадто пожадливо дріжить над подарованою йому переможцями (в даному разі — московськими большовиками) владою, щоб він для мотивів ідеалістичних — для влади незалежної, для чести, для слави, для загального добра — цею владою ризикував. І він не настільки наївний, щоб не бачити всієї небезпеки від такого ризика. Він знає, що боротьба з Москвою його становище на Україні ослабить. Він знає теж, що власне на те істнує на світі "націоналістична" і соціяльно-революцийна інтеліґенція українська, щоб такі моменти слабости місцевої правлячої верстви для своїх "національних повстаннь" використати і цю верству, в момент її сепаратистичної боротьби за власну державність українську, во імя "України" знищити. Большовики, які самі дали цій інтеліґенції ніж, щоб вона власне в такий момент зарізала — сотворену старою місцевою правлячою верствою — Гетьманську Україну, занадто ще привязані до розкошів життя, щоб тепер таким самим способом дати зарізати самих себе. Щоб такий ідеалізм, така здатність до ризикованя всіми привабами панування, міг серед них проявитись, мусить пройти що найменше кілька поколіннь, для яких панство і багатство не будуть вже чимсь новим, жагуче бажаним і свіжо придбаним. Помиляється українська демократична інтеліґенція міряючи нових українських панів — панів большовицьких — мірою однаковою, що й панів старих — Гетьманських.
Отже остається пристосовуватись. "Смѣновѣховство" мусить чим раз більше ширитись серед української інтеліґенції. Сама матеріяльно не продукуючи, вона мусить з когось кормитися. Дрібки ще не донищеної української "буржуазії" в Галичині і Америці для прокормлеия цих мас не вистачає. І знищивши державу "поміщиків, куркулів і фабрикантів" — державу Гетьманську — яка могла їй давати хліб і захист своїм державним мечем, приймаючи взамін од неї її національну ідеолоґію, — інтеліґенція українська в своїй масі мусить сьогодня йти на удержаня до всеросійського кочовника за ціну повного відреченя од своєї сути, своєї чести, своєї одинокої рації істнування: відреченя од своєї національної ідеології.
Колишня республикансько-демократична козацька старшина, знищивши так само своєю боротьбою зі старими українськими панами і своєю анархічностю козацьку державу, мусіла так само піти "під високу руку московського Царя". Але тоді ця старшина потрафила принаймні забезпечити при цим матеріяльну підставу своєї економічної незалежности, потрафила закріпити за собою свою землю у повне приватне посідання. Завдяки цьому супроти уряду царського вона могла виступати весь час як орґанізована сила, як окрема сторона, з якою цей уряд мусів договорюватись і їй багато де в чім
— 507 —
уступати. Пізніще ця приватна земельна власність старшинська послужила матеріальною підставою для українського відродженя політичного і національного.
Сьогоднішня інтеліґенція оцієї підстави незалежности супроти комуністичного уряду не має та й не може мати, бо уряд матеріяльно-непродукуючих кочовників — доки він панує — на пункті приватної власности, особливо на землю, буде найбільше неуступчивий і нічого з соціялізації та "общинного володіння" нашим соціялізаторам не попустить. Вона мусить проситись до нього поодинці і приймати всі ці вимоги, які їй цей уряд комуністичний ставить. І що найгірше, вимоги ці вона прийматиме не щиро. Її "смѣновѣховство" буде носити характер хитрий, провокацийний, криводушний — такий, з якого виросла колись характеристика "хохла" в старій петербургській Росії. Тому вона все більше озброюватиме проти "української мови" — проти останньої ознаки українства — правлячу всеросійську комуністичну верству. І як що тільки ця верства удержиться, то по знищеню політичних, власнодержавних українських змаганнь, прийде черга і на новий указ 1876 р.: на знищеня "української мови" і инших "культурно-національних" і "неполітичних" українських ознак. Не на те використали большовики українську соціяльно-революцийну інтеліґенцію і її "українську мову" для поваленя української Гетьманської Держави, щоб потім цією мовою єдність своєї верстви, а з нею і силу своєї власної держави, зруйнувати.
Отже в "еволюції большовизму" на Україні нема місця для національно-державних українських змаганнь, нема значить місця і для варяжської теорії. Вона призначена для цієї хвилини, коли з тих чи инших причин завалиться у свому московському центрі пануючий тепер охлократичний комуністичний державний апарат і коли Україна опиниться знов, як в 1917 р., в стані анархії, без влади. В цім власне вага цієї теорії, як і всіх честних теорій еміґрантських. Їх завданням заховати до слушного часу в чистоті і ясности ідеологію тих громадських українських типів, що по своїй природі до панування охлократичного комуністичного типу пристосуватись не можуть. Ці типи матимуть в свій час змогу себе реально проявити, свою ідеологію здійснювати, але під умовою, що вони оцієї своєї ідеології і своєї орґанізації не втратять. Коли-б Орликова еміґрація змогла була продержатись і передати при помочі відповідної орґанізації свої ідеї не до закордонних архівів, а на територію України, і коли-б вона могла була таким чином паралізувати деструктивні впливи тодішніх "хитрих малоросів", що в інтересах свого "смѣновѣховства" і зрадництва погорду та зненависть до еміґрації ширили, — історія наша напевно склалася-б инакше. І хай ці, що сьогодня несвідомо цькують честну українську еміґрантську ідеолоґічну та орґанізацийну працю, памятають, що тільки такі зруйновані нації можуть воскресати, а не безсило в свому гробі борсатись, які духа свого, хоч-би поза межами Батьківщини, поза своїм тілом, живим зуміли заховати.
— 508 —
Варяжська теорія, як і теорія наша, ставить собі практичною реальною ціллю — власну українську національну державу. Що треба розуміти під цим поняттям?
Власна національна держава єсть політичною реалізацією, матеріяльним здійсненям даної національно-політичної ідеології. Факт ідеолоґічний має бути перетворений в факт матеріяльний. Це значить, що факт істнування української національної окремішности в сфері духовній, ідеолоґічній, має стати фактом істнування української окремішности в сфері реальній, в матеріяльних формах окремої української держави.
Хто задовольняється виключно культурно-національною ідеологією; чий темперамент і характер знаходить повне вдоволеня в факті істнування української преси, літератури, штуки, науки; чиї національні почуття можуть бути в цілости виладовані в святкуванню Шевченкових роковин, в українських хорах, театрах, мистецьких виставах і друкованю націоналістичних лайок на місцевих ворогів "української нації"; хто врешті поняття України не вяже в своїй уяві з поняттям окремої держави на українській території, а з поняттям задоволеня культурно-національних чи соціяльних хотіннь якоїсь одної ґрупи мешканців України — той не єсть українським державником. І "самостійницька" політика таких типів єсть самодурством, яке незвичайно шкодить реальним українським політичним державницьким змаганням тому, що вносить в сферу правних, матеріяльних, виразно окреслених взаємовідносин між реальними річами і реальними людьми поняття розпливчасті і хаотичні, взяті з зовсім иншої сфери відносин культурно-віроісповідних. Отже не тільки на хитрих "смѣновѣховцах", але й на так численних у нас націоналістичних крикунах і романтиках-анархістах, які бажають мати тільки абсолютно досконалу українську державу і разом з тим можуть прекрасно жити на Україні в найгіршій державі чужій — не може базуватись ніяка українська національно-державницька теорія, в тім числі і теорія варяжська. Український державник, який прийняв-би цих крикливих "націоналістів" за реальну українську державно-творчу силу — став-би подібним до Дон Кіхота, що стадо блеючих овець приймав за лицарське військо.
Держава, як факт матеріяльний, не може бути тільки продумана чи перечута і висловлена чи виспівана, але мусить бути зроблена. В цьому слові "зроблена" — лежить поняття сили матеріяльної і сили моральної. Щоб зробити державу треба завоювати (чи одвоювати зпід якоїсь иншої державної влади, або зпід анархії) реальну територію з реальними людьми і треба на цій реальній території так упорядкувати взаємовідносини між цими реальними людьми, щоб вони визнали авторитет державної влади, піддержали її матеріяльно і морально та готові були її істнування своїми податками і своєю кровю захищати.
Отже національна українська держава може повстати тоді, коли на Україні осівші, і з Україною орґанічно звязані люде, посідаючі хотіння держави, тоб-то хотіння своєї влади на своїй
— 509 —
Землі, будуть здатні цю владу собі завоювати. Здатність до завойованя влади, тоб-то до сотвореня держави, залежить: 1. од здатности людей завойовуючих собі владу до самоорґанізації, необхідної для успішного веденя війни; 2. од піддержки або непіддержки місцевим українським громадянством (людьми, що живуть на території України) змаганнь цих людей до завойованя влади.
Піддержка місцевим українським громадянством людей, бажаючих завоювати собі владу — тоб-то сотворити окрему державу — виявиться: 1. в піддержці матеріальній, в формі плачених добровільно податків в державну казну; 2. в піддержці моральній, в формі ідейного пориву, який мусять сотворити ці, що творять ідеолоґію серед даного громадянства. Тільки тоді, коли творці ідеолоґії, тоб-то інтеліґенція даного громадянства, здатні сотворити такий ідейний порив до сотвореня власної держави, завойовники влади зможуть в процесі боротьби за владу цю місцеву національну ідею прийняти, а місцеве громадянство зможе прийняти і піддержати владу завойовників тому, що вони його національну ідеолоґію прийняли.
Значить, національний характер державної влади на Україні залежатиме не від того, чи державою українською мають правити націоналістичні "свідомі Українці", або чи прізвища правлячої верстви мають кінчатися на "енко" — а від того, чи місцева завойовницька верства, посідаюча (необхідні для завойованя влади) войовничий темперамент, матеріяльну силу і орґанізацію, шукатиме в процесі боротьби за владу морального опертя в прийняттю за свою національної ідеолоґії місцевого українського громадянства. Иншими словами, держава на Україні може стати національно українською тоді, коли прийняття української національної ідеолоґії морально зміцнить а не ослабить, здатну по своїм прикметам до завойованя собі влади, до сотвореня держави, верству.*)
Національної держави української не може бути тоді: 1. коли ці, що посідають хотіння і дані для завойовуваня влади, для твореня держави, не будуть звязані орґанічно з українською територією і тому, маючи свої центри поза цією територією, не шукатимуть морального опертя для своєї влади в прийняттю місцевої української національної ідеолоґії; 2. коли серед місцевого громадянства не буде української національно-державної ідеолоґії, тоб-то коли інтеліґенція, скрізь і завжди витворююча цю ідеолоґію, буде зле зорґанізована, нікчемна, не буде мати ніякого впливу, або дуже слабий вплив на громадянство, і коли, через свою маловартність, вона не зможе ідеологічною піддержкою місцевих завойовників влади зміцнити їх владу
*) Під національною ідеологією тут і скрізь розумію не сучасний крикливий і дезорґанізуючий матеріялістичний націоналізм демократичної інтеліґенції, а таку ідеологію, яка орґанізовано панує серед даного громадянства, серед даної нації. Такою пануючою ідеологією у націй молодих, здорових і життєздатних єсть звичайно ідеолоґія реліґійна, репрезентована церквою, тоб-то інтеліґенцією зорґанізованою і дисциплінованою. Власне завдяки такій орґанізованости і дисциплінованости інтеліґенції, ідеолоґія реліґійна місцевого громадянства найлегче приймається завойовуючою собі владу на даній території верствою і тому відограє завжди найбільше рішаючу і творчу ролю в повставанню національних держав.
— 510 —
та дати їй в очах громадянства моральний авторитет; 3. коли репрезентуюча національну ідеолоґію матеріяльно-непродукуюча і до діл меча нездатна інтеліґенція, сама не посідаючи матеріяльної сили для завойованя влади, буде претендувати на цю владу і тому буде бунтувати національно-ідеолоґічними гаслами громадянство проти тих, що маючи дані для завойованя влади, могли-б сотворити національну державу, під умовою, що їх морально піддержала-б інтеліґенція.
Перше єсть одною з причин неукраїнськости сучасної комуністичної держави на Україні. Друге — єсть одною з причин, чому взагалі дуже тяжко збудувати національну українську державу. Третє врешті стало причиною зруйнування Гетьманської держави в 1918 році — єдиної держави в останніх часах, яка мала всі дані стати поволі українською державою національною.*)
Як бачимо, всяка українська державницька теорія матиме діло з окресленям взаємовідносин на території України між матеріяльною силою меча, матеріяльною силою продукції і гроша, моральною силою ідеолоґії і силою інертности мас. Тепер ці взаємовідносини на. Придніпрянщині уложились так, що матеріяльна сила охлократичного всеросійського "комуністичного" меча побила, завдяки українському повстанню, слабесеньку і незорґанізовану силу меча українського. Ограбивши старих багачів (та намагаючись "позичити гроші" у багачів чужоземних) і спіраючись на інертности українських мас, вона смокче для свого кочовничого прожитку українського продуцента і своєю власною державною інтернаціонально-всеросійською ідеолоґією донищує національну ідеолоґію анархічної, руїнницької, розвалившої Українську Державу, української інтеліґенції. В Галичині і на Волині, завдяки зруйнуванню Української Держави українською анархічною інтеліґенцією і всеросійськими большовиками, перемогла польська інтеліґентська демократія, яка номінально править Польщею за гроші польських і антантських банкірів і держить під своєю державною владою, при помочі найнятого за ці гроші аполітичного державного апарату, місцеве українське громадянство. Вона намагається його заразити своєю демократично-республиканською отрутою, щоб в той спосіб його приспати і політично та культурно засимілювати. Знаходячи велику восприїмчивість на цю заразу серед демократичних од природи Українців, вона втягає чим раз більше в своє демократично-республиканське життя українського продуцента, українського інтеліґента і українські народні маси. Кожній з цих українських ґруп пропонується, за ціну одреченя від політично-територіяльних державницьких змаганнь,
*) Дотеперішнє ще цькування цієї держави, і тих, що хотіли-б її возстановити, інтеліґенцією українською може служити тільки відстрашаючим прикладом для всіх будучих державно-творчих елементів на Україні, які-б хотіли колись, при державнім правлінню Україною, українізуватись. Це цькування може тільки служити доказом, що багато легче правити Україною в характері російського губернатора, чи польського воєводи, ніж в характері українського Гетьмана. Яко таке, воно найкраще характеризує державницьку вартість "самостійництва" української націоналістичної і соціялістичної демократичної інтеліґенції.
— 511 —
оборону її "партийних", "соціяльних" чи "культурно-національних інтересів" в варшавському парламенті — оборону при помочі відповідних політичних адвокатів зпосеред поділеної на які хочете: — праві і ліві, за-поміщицькі і проти-поміщицькі, українофільські і українофобські, соціялістичні і проти-соціялістичні — політичні професії правлячої польської демократичної інтеліґенції.
Уложеня инших взаємовідносин на Україні між українськими людьми меча (войовниками продуцентами і войовниками непродуцентами), людьми продукції і гроша (продуцентами невойовниками), інтеліґентами і пасивними масами лежить в основі проблєму т. зв. "єдиного національного фронту" перед збудуванням Української Держави і проблєму будови Української Держави, тоб-то установленя власної місцевої Української Влади в момент упадку чужоземних метропольних влад. Придивімся, який вплив може мати державницька варяжська теорія при практичнім вирішуваню обох цих про-блемів.*)
Так званий "єдиний національний фронт" можливий тільки в двох випадках. 1. Коли істнує єдиний національний провід і коли реґулятором та мірилом національної єдности служить факт визнавання цілою орґанізованою і дисциплінованою нацією цього єдиного проводу. 2. Коли, при відсутности такого єдиного проводу, єсть один спільний національний ворог, один спільний обєкт зненависти, який оцим спільним і єдиним для всіх членів нації почуванням обєднує їх і заміняє спільною емоцією брак спільної орґанізованости, дисципліни, політичного розуму і волі.
Стара військова формація т. зв. четверобоку (каре), при якому громада, обєднуючись дисципліновано біля одного проводу, може свобідно повертатись на всі боки, проти ріжних ворогів, бо опертя вона має сама в собі — може служити образом такого позитивного єдиного фронту. Стадо овець, втікаюче без провідників в одному напрямі під впливом спільного страху, або зграя вовків, обєднана хвилево для спільного нападу під впливом спільного голоду і взаємно себе загризаюча, коли голод минув — може служити образом такого неґативного єдиного фронту. Розгляньмо зпочатку умови, при яких був-би у нас можливий єдиний позитивний фронт.
*) Знов на цім місці мушу звернути увагу читачів, що при безмежній складности явищ громадського життя, неможливо в представлюваню цих явищ обняти зразу всієї їх цілости. Коли не хотіти оперувати в публіцистиці якимись "кубістичними" карикатурами, або замість можливо точних образів дійсности давати тільки хаотичні настрої, муситься громадські явища розділяти, класифікувати і розглядати їх частинами. Завданням сумлінного читача з цих всіх частин і класифікацийних понятть реконструювати в своїй уяві цілість і дійсність, не приймаючи ніколи за цілість одної тільки частини, або за дійсність — класифікацийного символу. Як нема в дійсности "людини" чи "дерева", а єсть тільки пан чи пані X. Y. Z. — ця береза чи цєй дуб, так немає в дійсности консерватистів, поступовців, охлократів, класократів, демократів, і т. д., а єсть реальні ґрупи людей, в кожній нації трохи инші, які мають одначе спільні, сталі і характерні ознаки, зібрані в одному загальному класифікацийному поняттю.
— 512 —
В концепції єдиного проводу, без якого не може бути позитивного єдиного фронту, треба розріжняти два основні принципи, собі взаємно протилежні, але разом з тим себе взаємно доповняючі і один без другого реально не істнуючі — принципи консерватизму і поступу. Перший — єсть принципом старих панів, старої правлячої верстви, другий — принципом панів нових, кандидатів на правлячу верству нову. Єдиний провід можливий тільки тоді, коли ці два принципи борються між собою в умовах одного, обовязуючого одних і других закону, і в умовах взаємного себе визнавання та взаємної до себе пошани. Коли такого одного закону і такої взаємної до себе пошани нема, поступ перетворюється в революцію, консерватизм в контрреволюцію і спір між ними в лоні нації може бути вирішений тільки боєм, а в бою одного проводу для обох борючихся сторін бути, розуміється, не може. Як виглядають взаємовідносини між консерватистами і поступовцями в умовах законности і взаємної пошани, тоб-то при єдности національного проводу?
Консерватисти хочуть зберігти ту форму влади, ту форму національного проводу, яку нація одідичила по останній фазі своєї історії — ту форму, яку вона вже реально в своїй національній минувшині собі витворила. З тією формою вяжеться вся традиція, весь історичний досвід і все матеріяльне добро нації, тоб-то всі ті духові і матеріяльні цінности, які нація, в лиці своїх консервативних елементів, собі досі здобула. Поступовці хочуть зреформувати національну владу відповідно до своїх хотіннь, звязаних з такими чи иншими представленями про національну будуччину. Вони хочуть одержати для себе більшу пайку в духових і матеріяльних добрах нації, вважаючи, що таке збільшеня їх стану посідання на рахунок консерватистів буде сполучене з розвитком і добром нації.
Непохитна вірність даній традицийній національній владі, дисциплінованість, відповідальність, честність, здатність до послуху і уміння здержувати свої індивідуалістичні анархічні інстинкти, вироблена відповідним вихованям перевага розуму і волі над почуваннями і уміння керувати своїм темпераментом, привязаність до національної історичної традиції і одідичений з нею досвід в правлінню нацією — це основні характерні прикмети консерватистів. Захопленя образами будуччини, більше примітивний і тому більше експанзивний ніж у консерватистів імперіялізм (хотіння влади), перевага емоціональности над розумом в думках та ділах і оптимістична віра в змогу людей здійснювати повностю свої хотіння — це основні характерні прикмети поступовців.
Динаміка — життя, рух — кожної живої нації полягає в обороні сильними консерватистами традицийної істнуючої форми національної влади і в постійнім реформуванню цієї влади поступовцями, в міру того, як вони в боротьбі з сильними консерватистами перебірають їхні прикмети: розум, дисциплінованість, орґанізованість, відповідальність за свої діла і слова, уміння панувати над своїм темпераментом та збагачений боротьбою і взаємним намацуваним своїх слабих пунктів історичний досвід в правлінню нацією.
— 513 —
В цій боротьбі одвівається од поступовців все те суспільне шумовиння, яке завжди до кожного поступового руху, до кожного бажання змінити істнуючий лад, в надії легчого прожитку пристає.
З хвилиною перемоги, колишні поступовці стають самі консерватистами, і проти них підіймається з глибини нації нова хвиля поступовців. Значить єдність живої нації, живий єдиний позитивний національний фронт, полягає не в тім, щоб всі в ній були консерватистами, або всі були поступовцями — бо це був би знак, що така нація вже вмерла — а в тім, щоб в ній були сильні консерватисти, на яких спірається закон, по якому жила досі дана нація, і щоб в боротьбі з ними в межах того закону, гартувались та зміцнялись поступовці, що згодом мають самі стати консерватистами. Тільки в цім випадку може істнувати єдиний позитивний національний фронт, бо всі думки і всі діла даної нації обертаються біля одної точки, біля одного національного проводу і даний живий національний орґанізм бється одним ритмом одної боротьби за незмінність чи реформу виконуваня влади під цим єдиним проводом.
Смерть консерватизму означає скрізь і завжди смерть нації.*) Натомість сила консерватизму — єсть синонімом сили нації. Цієї сили не може бути, коли консерватисти не обєднані, коли вони не дисципліновані, коли вони не зорґанізовані, коли вони не звязані з історичною традицією — тоб-то коли вони стратили всі свої характерні ознаки. І не може бути цієї сили тоді, коли консерватизм стратив свою точку опори — той один, непорушний пункт нації, якого нікому і під ніяким гаслом рушати не вільно; пункт, до меж якого можуть дійти в своїх уступках консерватисти, але за який переступити можна тільки по їх трупах.
Такою точкою опори для нормального консерватизму звичайно буває правова, не абсолютистична (по моїй термінології: класократична, а не охлократична) монархія. В її межах можливі всі реформи, до яких поступовці по своїм реальним здібностям, по своїй проявленій в боротьбі з консерватистами силі, окажуться здатними. Але її самої, цієї точки опори, рушити не вільно доти, доки в нації єсть живий і сильний консерватизм, доки разом з ним істнує жива і сильна нація.
Ознакою смертельного процесу в нації єсть те, що в ній всі стають поступовцями. Ніхто не обороняє істнуючого ладу і існуючого проводу, а всі боряться за програми будучого. А що програми будучого, без оборони реально істнуючого, тратять єдине мірило своєї вартости, свою єдину, коли можна так сказати, спільну мову,
*) Власне цей процес бачимо сьогодня в цілій Европі — за вийнятком (в деякій мірі!) Анґлії. В добі панування демократичного націоналізму, який виріс на руїнах консерватизму, всі європейські нації тратять свій єдиний національний фронт. Члени їх, говорячи одною мовою, і кричучи весь час про "єдність нації", перестають себе взаємно розуміти. Між ними починається боротьба не на життя, а на смерть і Европа перетворюється в політичну руїну, яка жде нових "варварів", щоб її завоювали і, як це було по розкладі Римської Імперії, знов до нормального громадянського життя привели.
— 514 —
то національні визнавці всіх тих національних програм, думаючі і говорячи про зовсім ріжне, перестають вкінці себе взаємно розуміти. В таких умовах твориться вавилонське стовпотворіння, руїна і розклад, а не життя нації.
Коли у нас в останніх часах істнував дійсно єдиний національний фронт? Тоді, коли була Влада Гетьмана і була опозиція проти цієї Влади. Тоді дійсно всі думки нації були обєднані біля одної точки — біля одного національного проводу. Його піддержували гетьманці-консерватисти; на нього нападали, обєднані тоді дійсно в один Національний Союз, всі українські поступовці. І коли-б українські консерватисти були настільки сильні, щоб цю єдину точку опори для себе і цілої нації удержати, і щоб в боротьбі з поступовцями випробувати їх: хто з них єсть дійсною молодою силою, якій треба дати місце в проводі національному; хто єсть фантастом, якому треба дати викричатись і попектись в дотику дійсности; хто амбітним нездарою, який сам себе своєю злістю заїсть; хто дурнем, якого самі товариші по зброї висміють, хто врешті злодієм, якого треба замкнути в тюрму — була-б тоді істнувала Україна, була-б тоді жива українська нація. А так, перемігши майже без опору, всі ці поступові типи кинулись в прірву юрбою і сьогодня вони розділитись самі між собою "самоопреділитись" не в силі. Всі вони українські "націоналісти", всі вони "за народ", всі вони революціонери демократи, всі мають найкращу програму, але нема ніякої змоги реально провірити, хто між ними руїнник, а хто честний, ідейний творець. Сотворити-ж єдиний позитивний національний фронт між ідейними творцями і руїнниками, розуміється, неможливо. Такий фронт можливий тільки тоді, коли в ньому поступ бореться з сильним консервативним опором і коли в цій боротьбі ясно вирисовуються творці і одпадають та демаскуються руїнники.
Всякий поступ, коли він має колись здійснитись, мусить починатись від неґації реально істнуючого. Здатного до реалізації своїх хотіннь національного поступу не може бути без національного консерватизму. Нація, не посідаюча, або принаймні не посідавша колись свого консерватизму, єсть нацією мертвою, тоб-то єсть такою нацією, якої все істнування може полягати в літературі, не приймаючій ніколи матеріяльних форм, ніколи не реалізованій.*) Хто говорить у нас про "єдиний національний фронт", розуміючи під цим тільки його "революцийно-демократичну" половину, той тим самим стверджує, що Україна — це тільки література, і що Україна, як держава — як втілена, здійснена, реально істнуюча нація — це ідеолоґічна утопія.
*) Сучасне істнування живих державних європейських націй пояснюється власне тим, що кожна з них мала колись свій сильний консерватизм. Нагромаджені ним національні духові і матеріяльні капітали сьогодня догризають всі ці нації. Чи істнування напр. польської республики могло-би бути довше, ніж істнування республики української, коли-б Польща не мала була колись своєї сильної шляхетської консервативної верстви, якої духову і матеріальну спадщину ділять в своїх "пактах" і гайнують сьогодня на свої демократично-націоналістичні спекуляції ріжні "сенатори Гамерлінґі"?
— 515 —
Бо коли українство буде у нас синонімом "революцийно-демократичного", а консерватизм синонімом російського чи польського, то, по закону динаміки всякої живої нації, українство останеться тільки культурно-літературною відміною російського і польського національного поступу на території українській. Все сильне, життєздатне, розумне і дисципліноване з того поступу буде абсорбуватись консерватизмом російським і польським, а при українстві буде залишатись все, що матиме протилежні громадські прикмети. Як уникнути цієї трагедії? Як відродити український консерватизм і разом з ним відродити живий позитивний національний фронт, зробити живою українську націю?
Коли-б пануюча тепер на Україні комуністична влада була територіяльно українською і репрезентувала місцеву традицію державно-національну, справа ця вирішалася-б дуже просто. Консерватистами українськими були-б очевидно ці, що обороняли-б цю владу, а поступовцями ці, що хотіли-б її реформувати. В боротьбі таких консерватистів з поступовцями біля цієї одної влади витворився-б єдиний український національний фронт і стала-б живою українська нація.
Вище сказано, чому ця комуністична влада не єсть і не може бути територіальною. Крім того вона не єсть і не може бути владою консервативною. Бо консерватизм, хоч і єсть завжди монархічний, але не єсть ніколи самодержавний, диктаторський, охлократичний. Він має точку опори: — монархію, — за яку не уступає, але в межах цієї монархії він дає волю поступовцям боротись за свої ідеали. Крім того консерватизм в боротьбі з поступовцями намагається завжди опертись на свої власні місцеві сили, на свою власну місцеву традицийну державно-національну ідеолоґію. Бо коли-б його сила спіралась не на традицийній ідеолоґії, то він не був-би консерватизмом місцевим, власно-державним, національним.
Влада комуністична не допускає поступу: вона єсть диктаторськи самодержавна. Ніяких "національних союзів" при ній, як за часів Гетьманства, не може бути, а тим більше не входитиме вона з ними в переґовори що до "міністерських портфелів". І коли-б якийсь такий "національний союз" задумав підняти проти неї, як проти Гетьмана, повстання, то червоноармейці з Мордви чи "Лєнінґраду" промовлятимуть до нього матеріяльними та ідеолоґічними аргументами, взятими зовсім не з місцевої сили та традиції державно-національної. Тому — обєднаного одним проводом — позитивного національного фронту біля сучасної комуністичної влади на Україні витворити неможливо.
Остається еміґрація, иншими словами сфера ідеолоґій: — сумна участь всіх, утративших свою державу, своє тіло, націй. Але власне в цій сфері, в сфері ідеолоґії, лежать, як сказано вище, зародки нашого воскресення реального, державного. І таким основним зародком буде відродженя та зорґанізованя того, що було у нас досі найслабше: — відродженя ідеолоґії українського консерватизму і зорґанізованя його недобитків, його "останніх могиканів". Розуміється в таких
— 516 —
формах, щоб приміненя цієї ідеолоґії та орґанізації до реального життя було можливе, щоб вони відповідали в основних лініях майбутньому взаємовідношеню реальних українських сил. Які-ж мають бути оці основні лінії ідеолоґії та орґанізації українського консерватизму?
Відповіді на це питання присвячена — по мірі моїх слабих сил — вся моя літературна і громадськи-орґанізацийна праця. Тут тільки повторю основне, що для даної теми потрібне.
Правно-державним актом, на якому спочивало все реальне державне істнування української нації в останній довгій добі її історії на Великій Україні, була Переяславська Умова, та її пізніщий відгомін на Правобережжі — Конфедерація Торговицька. Це єсть наша національно-державна (тоб-то з України вийшовша і самими мешканцями України сотворена) ідеолоґія, яка здійснилась, зреалізувалась. Бо Умова Гадяцька, з розстріляним Польщею Виговським; Конфедерація Барська, з непіддержаним Польщею Савою Чалим, і безрезультатні заклики великого еміґранта Пилипа Орлика до Европи, залишились тільки ріжними формами незреалізованої опозиції до цієї зреалізованої ідеолоґії, залишились нездійсненими формами українського поступу.
Ніякого консерватизму на незреалізованих ідеолоґіях будувати не можна. Не можна консервувати того, що хотіло бути, але не було. І тому український консерватизм реальний, не літературний, мусить опіратись тільки на цих зреалізованих правно-державних актах, на цім традицийнім досвіді нації, який себе в історії, в реальнім життю, оправдав.
Цим не хочу сказати і не кажу, що Переяславська Умова і Конфедерація Торговицька мусять бути нашим державно-політичним ідеалом: тим, до чого має прямувати наша політика державно-національна. Мабуть краще, ніж найзапекліщі наші інтеліґентські москвофоби, розумію, що обидва ці акти були проявом нашого споконвічного каліцтва: нашої хвороби недержавности. Знаю, що перший з них був зроблений під примусом тяжких внутрішніх і зовнішніх обставин, другий — був ділом не найкращих людей на Україні, вихованих в республиканській сваволі і анархії. І не закриваю очей на всі темні сторони цих актів, памятаючи одначе, що всі крики про "запроданство" Хмельницького і торговичан в такій-же самій мірі неправдиві, як і крики про "запроданство" Виговського, мазепинців і барщан. Переяславська Умова і Конфедерація Торговицька це не ідеал нашої консервативної політики державно-національної, до якого вона повинна прямувати, а факт — здійснений, зреалізований, історичний факт — з якого вона повинна виходити. Це факт, від якого вона повинна починати свій рух вперед, свій поступ, до як найбільшої повноти і незалежности власнодержавного — реально а не літературно-національного — українського життя.
— 517 —
Політична суть цих двох актів, з погляду взаємовідношеня українського консерватизму і поступу (про значіння Переяславської Умови в нашій політиці державній я писав в иншім місці), лежала в скріпленю місцевих слабих консервативних українських елементів союзом з найсильніщою точкою опори сусіднього консерватизму — династією Романових. Коли-б були здійснені початкові — з перед 1648 р. — плани статечної козаччини і консервативної української шляхти — плани скріпленя польської влади королівської — то можна думати, що такий союз був-би заключений з династією польською, з якою ця козаччина і шляхта по своїй культурі політичній, по свому західно-європейському способу політичного думаня, була значно міцніще, ніж з династією московською звязана. Але сильна польська монархія стала, на жаль, політичною утопією мабуть вже з тих часів, коли над цілим духом Польщи запанувала лєґенда про "кметя" (по нашому "середняка") Пяста, збунтованого проти лицарської "панської" династії Попелідів Абрумом Проховником і двома, не сіючими та не орючими, інтеліґентськими "народово-демократичними" ангелами.
Шукання точки опори для українського консерватизму в сусідстві, а не у себе, було викликане внутрішньою слабостю українських консерватистів. Вони власними силами зрівноважити український поступ, побороти в той спосіб українську анархію і сотворити у себе свою власну монархічну точку опори — як цього хотів Великий Гетьман Богдан Хмельницький — тоді не змогли. Отже не в якихось національних "возсоединеніяхъ", сфабрикованих пізніщими "малоросійськими письменниками інтеліґентами,*) а в скріпленю слабого українського консерватизму тією сильною точкою опори, яку давала йому династія Романових, лежить політична суть цих актів. Позитивним їх наслідком було приборканя на 200 літ на Лівобережжі і на 100 літ на Правобережжі української анархії; величезний, завдяки цьому, фізичний розріст української маси; посуненя української колонізації на схід до берегів Чорного моря; збільшеня відпорности цієї маси на заході, і закріпленя на Україні приватної земельної власности, що лягло в основу пізнішого українського буйного економічного розвитку. Наслідком неґативним було втягненя через династію Романових слабого консерватизму українського в московське життя і пізніще його приголомшена (помимо збройного протесту Хмельничанина Мазепи і повстань спольщеної правобережної шляхти), одночасно з приголомшеням старого консерватизму московського, новою неконсервативною, диктаторською і самодержавною охлократичною петербургською владою. Оце приголомшеня українського консерватизму петербургською всеросійською самодержавною Імперією викликало політичний лєтарґ
*) Треба підкреслити, що всі ці фабриканти переяславської леґенди про національне "возсоединеніе" і "одинъ народъ" не виходили зпосеред українських консерватистів, зпосеред шляхетсько-козацької верстви, а майже виключно зпосеред ненавидячої своїх "панів". української інтеліґенції того самого типу, що вчора робила повстання проти свого слабого Гетьмана, а сьогодня пішла цілувати руки сильних всеросійських большовиків.
— 518 —
української нації. Воно було причиною того, що часи петербургські стали для неї, рівно як і для нації московської, "пропащим часом", закінченим у нас демократично-анархічною есеровщиною, там — большовицькою пугачовщиною і поворотом до полудикого, примітивного стану.
Одреченя од престола Імператора Миколи II і його Наслідника перекреслювало всю політичну і правно-державну суть Переяславської Умови. Після упадку цієї точки опори та звільненя од присяги, складеної Царю Олексію Михайловичу і його Наслідникам, українські консерватисти повинні були зараз-же возстановити стан з перед Переяславської Умови: — возстановити свою власну точку опори, возстановити Гетьманство. Паралічем українського консерватизму — тим, що він під самодержавною диктатурою і опікою петербургської бюрократії одучився в своїй масі сам думати і сам власними силами рушатись — пояснюється факт, що Гетьманство не було возстановлено перед приходом Німців і що Центральна Рада, ця експозитура всеросійської революції і "єдиного російського революцийного фронту", не була поставлена на своє місце власними українськими руками. В цім трагічнім факті лежить первопричина нашої сучасної руїни: в хвилину упадку метропольної влади оказалось у нас порожнє місце там, де повинен був бути обєднуючий центр нації.
Українські революціонери з Центральної Ради напали, при помочі російських революціонерів, на нас, українських консерватистів: вони безправно одібрали нам підставу нашого істнування — землю, і завдали найбільшу образу нашому почуттю привязаности до нашої Батьківщини, виключивши нас, як "не Українців", зі своєї есдецько-есерівської "нації". Консерватисти, очунявши трохи від вікового лєтарґу і возстановивши Гетьманство,*) перемогли революціонерів при помочі німецького війська, яке зо всіх чужих сил мало для істнування Української Держави принаймні той величезний плюс, що було позбавлене заборчих територіяльних супроти України тенденцій. Революціонери, злигавшись з російськими большовиками і польськими військовими формаціями на Україні, стали готовити проти української консервативної Гетьманської Влади повстання. Консерватисти відповіли на це актом федерації, який був наслідком а не причиною українських революцийних противодержавних змаганнь, який мав забезпечити Українську Державу од піддержки її руїнників революціонерів перемігшою демократією антанти і який мав дати змогу цій нещасній, посідаючій самих тільки "революцийних граждан", Державі задер-
*) Коли Гетьмана, як це робить вся наша демократична преса, звати в часах його Гетьманства "російським ґенералом", то панів Винниченка, Петлюру і всю взагалі українську інтеліґентську демократію треба звати російськими революціонерами (якими вони всі були) і большовицькими та польськими свідомими або несвідомими аґентами, якими вони підчас повстання проти "російського ґенерала" поставали. Але де тоді буде "українська нація"? І чому це революціонери, які все своє життя займались руйнуванням держави, мають більше прав до будови української держави ніж ґенерали, які все своє життя вчились орґанізувати і берігти державу?
— 519 —
жати, з дозволу антанти, хоч частину німецького війська в своїй службі. Тоді революціонери підняли повстання проти української державної консервативної Влади при помочі большовиків (Винниченко), опинились в залежности од Польщи (Петлюра), а потім, не маючи вже єдиного Українського Гетьмана, щоб його валити, загубили свій "единий революцийний національний фронт", поперегризали собі горла за програми та орієнтації і щезли в тій прирві, яку ми сьогодня — щоб будучі українські революціонери мали об що ударитись і задержатись — намагаємось всіма силами загородити.
Нема иншого виходу з цієї нашої національної траґедії і цієї нашої споконвічної руїни, як тільки ідеолоґічне та орґанізацийне відродженя українського консерватизму і возстановленя власними силами його точки опори: Гетьманства.
Иншого консерватизму, не звязаного з возстановленям Гетьманства в його сильній монархічній формі не може на Україні бути. Бо тільки Гетьманство єсть реально вже витвореною, традицийною формою нашої державно-національної влади. Бо власне в формах Гетьманства виявилось сучасне відродженя українського консерватизму в 1918 р. Бо тільки в формі Гетьманства наша традиція державно-національна змогла стати фактом, зреалізуватись, що для консерватизму має рішаюче значіння. Бо хотіння перетворити Гетьманство з елєкцийної і досмертної — від Польщи запозиченої форми монархії — в монархію дідичну і не виборну, єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традицийним хотінням консерватизму національно-державного, тоб-то такого консерватизму, що точки опори шукав і шукає у себе, а не у сусідів. Бо врешті тільки такий консерватизм зможе в будуччині зреалізуватись, що матиме за собою реальну силу тих елементів, яких само істнування, оперте на володінню землею, звязане власне з цею традицийною формою української державно-національної влади і української державно-національної ідеолоґії.
Як вже в попередніх моїх статтях було вияснено, возстановленя Гетьманства без його персоніфікації в реальнім Гетьманськім Роді неможливе. І коли мова про Гетьманство, як точку опори для відродженя основи держави і нації: — українського консерватизму — а не як про диктатуру, потрібну для реалізації якоїсь "найкращої революцийної програми", то Гетьманом України може бути тільки нащадок Гетьманського, звязаного з нашою державно-національною традицією Роду. Щоб уникнути врешті, найбільше небезпечної в хвилину такого відродженя, анархії серед самих Гетьманців і боротьби між ними за "найкращих кандидатів", вони мусять обєднатися біля Роду, який вже був Гетьманським і якого представник став знов Гетьманом. Бо найкращим кандидатом при монархії єсть завжди той, хто має за собою найбільше дисциплінованих, найкраще зорґанізованих, найбільше шануючих традицію і право, а тому найбільше вартних монархістів. Тільки наш український леґітимізм в тих формах, в яких він при нашій слабесенькій
— 520 —
традиції державно-національній єсть можливий, дасть нам змогу цю слабесеньку нашу традицію державно-національну оживити, зміцнити і, самим здисциплінувавшись та зорґанізувавшись, фундаменти під будову Держави Української положити.
|
Вже по написаню цих рядків, прочитав я в філадельфійській "Америці" статтю, в якій псевдонімний (як це і личить українському інтеліґентському "націоналістові") автор робить мені провокацийний закид, що я пропаґую саму тільки гетьманську ідею, але нігде не згадую про особу, яка має цю ідею персоніфікувати. Читачам "Хліборобської України" не потрібую, розуміється, всієї цієї неправди поясняти. Але позаяк висловлені в моїй відповіді псевдонімному напасникові думки де в чому доповняють вищесказане, то дозволю собі їх тут зацитувати. Навівши ті місця зі своїх статей в "Хліборобській Україні", в яких я писав про необхідність персоніфікації Гетьманства, кінчу я свою відповідь, друковану в цій-же самій "Америці", так: "Що під цим Родом, біля якого мають обєднуватись і орґанізовуватись українські Гетьманці, я розумів і розумію Рід Скоропадських — це ясно для кожного, хто мої праці читав і хто моєю політичною діяльностю цікавився. Від нашої козацької державности XVII—XVIII в. тільки цей один Гетьманський Рід удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити. Отже тільки цей один Рід може персоніфікувати українську монархічну традицийну Гетьманську Ідею. Тільки він один може бути точкою опори і орґанізацийним центром для всіх українських Гетьманців лєґітимістів, тоб-то для таких Гетьманців, які не хочуть, щоб під словесною маскою "гетьманства" розпочалась нова українська різня за "найкращих кандидатів" і бушувала далі, тепер вже під ріжними "гетьманськими" прапорами, наша споконвічна руїна. Чому я іменем цього Роду в своїх писаннях і в своїй політичній праці не зловживаю — це зрозуміє кожний дійсний Гетьманець, що державну ідею українську носить в своїм розумі і серці, а не на язиці і не в літературних фантазіях. Не зловживаю цим іменем ще й тому бо нашу традицію державно-національну і Рід, який її персоніфікує, шаную. І тому врешті, бо вважаю, що не можна закликати "всіх"" Українців до визнання Гетьмана доти, доки ще нема настільки сильних, зорґанізованих і дисциплінованих Гетьманців, на яких реальна Гетьманська Влада могла-б опертися. Врешті — псевдонімний "Гетьманець" без Гетьмана — питає, чи маємо ми, непсевдонімні Гетьманці, забезпеку, що Рід, біля якого ми обєднуємось, і Голова цього Роду, Гетьман Павло Скоропадський, не повторить старих помилок Гетьманства. На це питання замаскованому "Гетьманцеві" відповідати не будем, бо не маємо забезпеки що до цілей, для яких він нам в масці такі питання ставить. Але Гетьманцям незамаскованим скажемо: таку забезпеку ми маємо в нашій власній вірности нашому Гетьманові. Історія вчить, що вірність Гетьманів даній державній ідеї єсть завжди наслідком вірности Гетьманців для Гетьманів, які в очах цих Гетьманців дану ідею персоніфікують. Коли-б у нас така вірність Гетьманців для своїх Гетьманів була, то на світанку нашої історії не треба було-б кликати з півночі Варягів. Останній галицький Князь Юрій Болєслав не потрібував-би себе оточувати Німцями. Богдан Хмельницький |
— 521 —
|
обійшовся-б без Тугай Бея і без московського воєводи в Київі. Виговський не потрібував-би польських полків, Дорошенко — турецько-татарських сердюків, Мазепа — Шведів, а Гетьман Павло Скоропадський, щоб рятувати від Українців Українську Державу, не потрібував-би просити помочі у російських "добровольців". Як що у замаскованого "Гетьманця" єсть хоч трошки почуття міри і дійсности в політиці, то хай він запитає самого себе: на кого з Українців — як на вірну, велику і орґанізовану державну силу — мав опертись при будові Української Держави український Гетьман? І коли він сам себе не за найгіршого Українця вважає, то хай честно пригадає собі, скільки раз він зраджував тих, кого він сам своїми "гетьманами" звав. Зраджував, розуміється, з "любови до України": бо всі вони були не такі, яких треба було його романтичній, емоціональній і анархічній, літературній фантазії. Пригадавши собі честно все це, він напевно не буде ставити питаннь: чому український Гетьман не був дійсним "Гетьманом всієї України". Відповідь для нього буде тоді ясна: не може бути "Гетьмана всієї України" доти, доки "вся Україна" — це переважно анархісти, дрібні розбійники пера, розкудкудакані романтики, і до ніякої орґанізованої політичної праці не здатні руїнники индівідуалісти. І коли у замаскованого "Гетьманця" єсть розум, совість і честь, і коли він дійсно Гетьманець, то він після такої розмови з самим собою покине може писати злобні та руїнницькі псевдонімні статті, а власною орґанізованою працею з незамаскованими українськими Гетьманцями постарається дати доказ своєї власної державно-творчої здатности" ("Америка", ч. 36 з 31 Марта 1925 р.). До слів цих вважаю потрібним додати, що під Гетьманським Родом, "який до сьогоднішнього дня удержався на відповідній висоті" треба розуміти Рід, що задержав відповідно високе соціяльне становище: звязки, культуру, врешті економічний добробут. Прийнявши на увагу наш примітивізм, треба ще зазначити, що Родом Гетьманським єсть тільки Рід, якого походженя спірається не на ad hoc спрепарованій лєґенді, а на документальних даних, бо мені самому вже доводилось бачити людців, які "себе виводили" од Гетьмана Мазепи, а скільки їх появиться, коли будуть реальні дані для здійсненя Гетьманської ідеї. Не фальшивих українських Родів Гетьманських, яких походженя може бути документально доказане, і разом з тим Родів, які удержались на відповідній соціяльній висоті, було у нас перед революцією тільки два: Скоропадські і Розумовські, при чім останні, зовсім онімечені, на Україні не жили. Фактично значить був у нас тільки один Рід Гетьманський, що зрештою підтвердило життя, бо власне тільки цей один Рід зміг фактично возстановити Гетьманство, а тим самим придбав собі для будуччини моральне і законне право на нього. На прикінці, в звязку з вищесказаним, хочу навести коротку характеристику Гетьмана Івана Скоропадського, яку я подав в листі до одного мого знайомого (ширше маю надію опрацювати цей період в своїй державній історії України) з приводу лайливих закидів, що робить наша інтеліґенція не тільки сучасному Гетьманові, але і його предкові. Властиво ці лайки стверджують тільки повну нездатність більшости української інтеліґенції до державного життя: вона нездатна сотворити — овіяного любовю до своєї державної минувшини, і тому здатного творити державну будуччину — пориву, а навпаки здатна всякий такий |
— 522 —
|
державницький порив — всяке змагання до умаєстатизованя, до ублагородненя нації — в самих його зародках своїми глупими і хамськими писаннями оплюгавити. "Коротка схема гетьманування Івана Скоропадського (1708—1722) — писав я свому знайомому — така: Петро І нищив Україну методом охлократичним: беручи її в залізні кліщі свого центрального, метропольного державного апарату і підіймаючи при помочі своїх українських аґентів народ проти панів. Систем був такий: обіцювались пільги народові од панів, як що народ заявиться за безпосередньою залежностю од царської влади. Народ, розуміється, заявлявся. Тоді присилали царських урядників і військо московське, яке дерло з народу три шкури. Все це викликувало обуреня консервативної частини старшини, яка зовсім слушно бачила в цім руїну української державности і нації. Наслідком було "мазепинство" старшини, при чім мабуть найменшим "мазепинцем" був сам Мазепа. Він довгий час Петрові в його революцийній діяльности помагав. Запізненям повстання, а головне відісланням головної оружної української сили на поміч Петрові, який козаків перемішав з московськими військами, він пошкодив справі подібно тому, як тепер наша інтеліґенція убила в зародку свої власні державні можливости, проголосивши тільки в четвертім універсалі те, що треба було проголосити в першім (самостійність). По упадку Мазепи старшина мусіла рятувати ситуацію, страшно тяжку, з огляду на терор Петра і на аґітацію його численних українських прихильників: що Мазепа (а значить і вся старшина) хочуть завести на Україні унію, закріпостити народ і назад віддати Україну Польщі. При виборі нового Гетьмана боролись дві течії. Течія поступова, як завжди більше на Україні популярна, що хотіла революцію побивати революцією і Петровому "поступові" противоставити ще більший український "поступ". І течія непопулярна, консервативна, яка в найбільше твердім зберіганню місцевої традиції, місцевих "старих прав та вольностей", бачила єдину — з погляду збереженя нації і держави — дійсну противовагу петербургському (тепер "ленінградському") — революцийному, всенівелюючому та всеобєднуючому з Москвою — напорові на Україну. Кандидатом першої течії був щирий і гарячий реформатор Полуботок; кандидатом другої, лояльний, розважний, твердий консерватист — Іван Скоропадський. На щастя перемогла тоді друга течія і тому, що вона противоставила Петрові і його "ущасливлюючим народ" реформам всю силу української традиції і українського консерватизму, Гетьманство продержалось ще 14 літ, до смерти Гетьмана. Продержалось в найтяжчих умовах: в постійній боротьбі з революціонізуючим маси натиском Росії, і в постійній боротьбі з українською соціяльно-революцийною більшостю, яка з Гетьмана робила "Іуду", "зрадника", "нездару" і т. п. Життя одначе показало, що та консервативна політика, яку репрезентував Іван Скоропадський, була єдине доцільною. Вибраний по його смерти реформатор і поступовець Полуботок потрафив тільки згинути в московській тюрмі. Хоч це і дало ореол самому Полуботкові, персонально честній і гарній людині, але реальна державність українська на цьому стратила, бо була по смерти Гетьмана Скоропадського зведена майже нінащо. Не міг-же нічого Полуботок зробити для двох причин: 1. ліцитація в соціяльній революцийности завжди кінчиться на Україні перемогою Москви (чому — про це ширше пишу в своїх "Листах" в "Хліборобській Україні); 2. типом українських соціяльних революціонерів (а не винятком, як був Полуботок) був і єсть такий тодішній Ґалаґан, неграмотний і зажерливий "полуінтелі- |
— 523 —
|
ґент", зпочатку завзятий мазепинець, а пізніше один з найбільше крівавих катів України з рамени Петра. При цих двох, вічно у нас ділаючих причинах, соціяльно-революцийний метод української політики єсть методом — з погляду будови Української Держави — безнадійним." |
Отже, коли автор варяжської теорії, називаючи Гетьмана Павла Скоропадського "малоросійським старшиною", думає, що це докір, то ми думаєм навпаки, що це похвала. Бо ми думаєм, що той, хто орґанічно виріс зі степені свідомости української нації такої, якою вона єсть, і хто репрезентує її реальну, історично витворену дійсність, має більше права і більше даних на провід, ніж горстка, одірваних од орґанічного розвитку України і буяючих в своїх революцийних фантазіях, інтеліґентських літераторів.
З самої нації української виріс її єдиний, до дня сьогоднішнього збережений, Гетьманський Рід. Сама нація українська своїми власними ділами його таким, яким він єсть, собі витворила. І від самої цієї нації, а від її мізку — інтеліґенції — в першій мірі, буде залежати те, чи разом зі своїм Родом Гетьманським, буде вона на вищі ступені державно-національного розвитку підійматись — чи, осмішивши в ньому сама себе і свою традицію, вона навіки останеться в сфері політичних утопій революційної "свідомої української літератури" і в сфері тих міліонів пасивних і несвідомих мас, якими правитимуть "Роди Гетьманські", витворені і в силу маєстату приодягнені шануючими себе націями чужими.
Процес росту всякої реально істнуючої нації може відбуватись тільки орґанічно, від бувшого до будучого, а не навпаки. І тільки відроджена в Гетьманстві реально бувша Україна може передати реально вже витворену нашу державно-національну культуру Україні новій.
Поза оцим реальним, традицийним українським консерватизмом, звязаним з ідеєю возстановленя свого власного, суверенного і монархічного Гетьманства, персоніфікованого в Роді, який був і знов в 1918 р. став Родом Гетьманським, може тільки бути: 1. українська перманентна і ніколи не реалізована соціяльна революція в її ріжних формах; 2. політичне шарлатанство, що під гаслами псевдоконсерватизму і висування "найкращих кандидатів" буде ловити рибку в мутній воді; 3. або врешті російська реакція — поворот до російської монархії. Остання переможе, коли монархічний консерватизм на Україні в українських формах лєґітимістичного Гетьманства себе не оправдає і не знайде піддержки серед військових, інтеліґентських і матеріяльно продукуючих сил української нації.
Возстановленя Гетьманства в монархічній формі це той пункт, за який живим український консерватизм уступити не може. Але врятувати від смерти себе і свою націю консерватисти українські зможуть тільки такими політичними формами Гетьманства, в яких міг-би бути гармонійно зрівноважений консерватизм і поступ. Геть-
— 524 —
манство ні в якому разі не може бути абсолютистичною (охлократичною) монархією чи диктатурою, недопускаючою поступу і необхідної для його істнування законної політичної свободи. Політична суть Гетьманства власне в цьому, щоб необхідна для руху, для життя, боротьба між консерватизмом і поступом — цими двома принципами і двома типами людей — могла прийняти форми законні, загально національні і національно творчі. Иншими словами, річ йде про політичний устрій Гетьманства.
Ми устрій цей мислимо в формах правової класократичної — тоб-то на співробітництві всіх самозорґанізованих класів і на їх повній політичній рівноправности опертої — Трудової Монархії. І в виробленю цих форм ми готові на як найширше співробітництво і на як найширший обмін думок з нашими поступовцями. Але передумовою для цього єдиного нашого національного фронту мусить бути визнаня з їх боку одного, обєднуючого всіх нас, і непорушного національного проводу: визнання Гетьманства. Без цього ми з ними до одного національного фронту належати не можемо тому, бо без такого єдиного і сталого національного проводу і без персоніфікації в традицийнім Гетьманськім Роді державних українських змаганнь, ми ані в цей "єдиний національний фронт", ані в саму можливість реального, державного істнування України не віримо..
Чи для українських поступовців цей пункт єсть дійсно неприємлимий так, як-би це можна було по їх ворожому до нас і до ідеї Гетьманства відношеню судити? Чи для них і для України було-б дійсно краще, коли-б ми, Гетманці-консерватисти, повірівши в їх запевненя, що ми "не Українці", пішли туди, куди вони нас силоміць заганяють: — в Росію або Польщу?
Або чи зискала-б на цьому Україна, коли-б ми вступили наприклад в есерівську партію і, за ціну самовідреченя політичного, випросили у цих "предетавників народу" неґовореня йому про те, що ми "поміщики", бо-ж ми теж правовірні українські есери? Чи приклад — скажім — сучасної Польщи, де вже зовсім не стало консерватистів, а єсть тільки правіщі і лівіщі республиканські демократи, це ідеал для нашої демократії? А в наших умовах це значило-б, що старі пани українські — останки нашої старої правлячої консервативної верстви — замість дати свій досвід і свою політичну культуру проводові відродженої нації, пристали-б до українства тільки ізза страху, тільки щоб на ньому поспекулювати, і — потураючи всім руїнницьким прикметам українства — до як найшвидчої руїни України спричинитись. Чи врешті ушляхотнює кого небудь боротьба з підступним, хитрим, трусливим і одверто не виступаючим противником, і чи може на що небудь придатися комусь "єдиний національний фронт" з такими людьми? І чи не краще мати против себе, але в єдиному національному фронті, честних, одверто виступаючих і твердих консерватистів-монархістів, ніж мати у себе, в своїх демократично-республиканських рядах все, що між консерватистами єсть лицемірного або глупо-романтичного, слизнякуватого
— 525 —
та трусливого? Мати поруч себе хоч-би на те, щоб зберігти консервативний принцип в нації, щоб зберігти тверду і міцну консервативно-монархічну опору для державно-національної влади на той випадок, як-би вона опинилась в руках президента міністрів поступовця, і на те, щоб цей президент міністрів поступовець міг виковувати свої політичні концепції в камінню, а не в тому "державному" матеріялі, в якім наприклад бабралась — позбавлена консерватистів — Центральна Рада.
Навіть не ідеалізуючи наших революціонерів, можна з певностю сказати, що честні між ними не на стільки нерозумні, щоб цих всіх питаннь не розуміти. І коли вони не хочуть прийняти нашої основної вимоги, коли вони не визнають принципу лєґітимістичного Гетьманства, то тільки тому, що вони не вірять в нашу силу. Вони не вірять в те, що ми їх революцийний напір, який вони по природі своїй робити мусять, потрафимо здержувати і кореґувати. Тільки власною силою, а не словами, ми їх зможемо переконати. І тільки з погляду збільшуваня чи зменшуваня цієї нашої власної української консервативної сили треба оцінювати всяку теорію і практику, що хоче себе протиставлювати українській революцийній анархії. Як оцінювати з цього погляду теорію варяжську?
Вона монархічна але не консервативна. Вона пропонує такий монархізм, який не має ніяких традицийних коріннів в Україні — монархізм, з поняттям якого нічого реального в нічиїй голові на Україні не звязано. І здійсненя оцієї револіоцийної ідеолоґії, оцієї програми будучого, вона доручає... п. Петлюрі, який не тільки єсть революціонером супроти української консервативної влади Гетьманської, але єсть революціонером супроти своїх-же революціонерів, єсть руїнником своєї-ж власної влади Директорії, до якої він сам колись належав. Цей улюблений українською інтеліґентсько-демократичною літературою тип "вічного революціонера" має збудувати непорушний престол для чужоземного королевича і дати цьому королевичу тверді консервативні основи влади!
Але траґедія від цієї теорії не в тім. Траґедія в тім, що її творцем єсть козацький син і український землевласник, отже уроджений і природний український консерватист, якого вся родинна традиція і весь верстак творчої продуктивної праці власне з традицією українського консерватизму звязані. І доки такі люде навіть в найкращих намірах та під впливом неопанованої горечі — творять революційні теорії, доки вони не стоять в одній українській консервативній лаві, доти поступовці українські мають слушність, що не хочуть приймати українських консервативних вимог, а вороги України мають слушність, коли її реальне державне істнування вважають утопією романтиків. Бо чи може бути "єдиний національний фронт" між Бог зна звідки взявшимися і один другого не знаючими українськими революціонерами, коли немає єдиного фронту навіть між осівшими з діда прадіда на однім місці, звязаними одним способом праці і старими сусідськими звязками українськими консерватистами?
— 526 —
Уявім собі, що теорію варяжську, висловлену обережно і тактовно уродженим як не як українським консерватистом, підхопить справді частина поступової та революцийної української інтеліґенції. Хай вона, конкуруючи з есерами, справді проголосить себе одного ранку українськими "монархістами" в варяжськім стилі і для переліцитованя своїх есеровських конкурентів підійме ще більший галас проти "Гетьманства" і "хліборобів", як проти "не народніх, пансько-поміщицьких затій". В що тоді взагалі обертається вся політична державно-творча українська праця і чи з неї не треба тоді як найшвидче забіратись кожному, хто хоче залишити по собі принаймні своїм дітям імя поважної людини.
Або єсть орґанізавана, національна українська творчість — волеве і продумане формування нації — або єсть дике українське поле. Або єсть людська громада, що щось колись думала, творила, і що це продумане та сотворене розвиває, удосконалює і дальшим поколінням передає; або єсть випадкова банда, випадково зібраних людей, в якій вільно кожному робити те, що йому хочеться під гаслами: "валяй, валяй" і "моему нраву не препятствуй!" Зокрема, що до монархізму: чи вільно кожному Українцеві шукати та вибірати собі "монарха" по своїй вподобі, — а як ні, то які обовязуючі всіх норми мають обмежувати цей вибір? Судячи по варяжській теорії — на першу частину цього питання треба відповісти: так; а на другу: обовязуючою нормою для сотвореня української монархії мають бути погляди і хотіння українських республіканців. Иншими словами: фаталістична концепція українського дикого поля, з необмежено і вільно бушуючими на ньому стихийними силами, абсолютно од ніякої логічної збірної думки і послідовної збірної волі незалежними. Силами, які звязатись в одну націю можуть не ідеолоґією, не орґанізацією, не спільним проводом, не точкою опори в собі, не працею громадського розуму, орґанізуючого громадські стихийні хотіння, а якоюсь випадковою спільною стихією, якоюсь спільною випадковою емоцією. Варяжська теорія не належить, на жаль, до теорій, з яких міг би вирости позитивний, на одному проводі опертий, орґанізований єдиний національний фронт. Вона належить до теорій національного фронту неґативного.
Неґативний єдиний національний фронт можливий при двох умовах.
Перша: коли почуття зненависти, яке обєднує собою позбавлену єдиного проводу неорґанізовану націю, звертається тільки проти одного ворога. Ірландці наприклад ніколи-б не мали свого єдиного неґативного національного фронту, коли-б його не обєднувала зненависть до одної Англії.*) Але вже наприклад для Сло-
*) Цим не хочу сказати, що визвольні змагання Ірландії спірались виключно на одній зненависти до Англії. Ця зненависть відограла обєднуючу ролю в змаганнях — так само анархічної, як і наша — ірландської республиканської демократії. Але на щастя Ірландії, поруч націоналістичних, неґативних і зненавистницьких емоцій, посідала вона ще сильніщі змагання територіяльно-
— 527 —
ваків, які мають проти себе Мадярів і Чехів, єдиний негативний національний фронт неможливий. Поучаючий теж приклад Польщи, нації колись державної, значить посідаючої опертя в самій собі, в своїх старих консервативних традиціях, а проте поділеної тепер на два непримиримі табори: — русофобів і ґерманофобів — тому, що консерватизм не зміг виконати там своєї позитивної обєднуючої ролі від середини нації, від її традиції, її минувшини.
Друга: — коли всенаціональний обєкт зненависти повстає тому, що вся, обєднана зненавистю, нація була завойована і поневолена другою нацією, яку вона ненавидить. Це значить, що оця поневолена нація мусіла мати колись свою єдину державно-національну владу; що за цею владою стояли дуже сильні консервативні елементи даної нації, а поруч них, завдяки їх силі, і вся нація; що ця влада державно-національна упала не від внутрішнього бунту, а в оружній боротьбі з чужою владою; що знищеня цієї своєї влади чужою владою вся нація відчула як тяжку кривду, заподіяну цілому національному колективові, і що тому возстановленя цієї власної влади єсть бажанням цілої нації.
Коли на чолі такого всенаціонального хотіння возстановити свою владу стають консерватисти, тоб-то репрезентанти старої традицийної влади, на яких ця влада колись спіралася, маємо возстановлений знов єдиний провід в нації і значить позитивний національний фронт, опертий на любови нації до своєї старої влади, до своєї старої традиції національної. Коли-ж, при ослабленю консерватистів, провід беруть в свої руки поступовці, які намагаються возстановити не стару форму влади, а сотворити якусь її форму нову, масам нації невідому, то маємо національний фронт негативний, опертий не на любови до своєї влади (бо традицийну лають, а майбутньої ще ніхто не знає), а на зненависти до влади чужої. Оцієї — необхідної для неґативного "революцийно-демократичного" єдиного національного фронту — зненависти, без вищезазначених передумов, бути у нації не може.
політичні, патріотичні, які лягли в основу ірландського єдиного фронту позитивного. Тільки свому патріотизмові, тільки обєднуючим всіх мешканців Ірландії гаслам територіяльпо-політичним, завдячує Ірландія ці здобутки, які в напрямі державного унезалежненя вдалось їй осягнути. І тільки оця глибоко вкорінена ідеологія патріотична, територіяльно-політична, дозволила Ірландцям залишитись реальною нацією навіть по втраті своєї національної мови і дозволила їм політично засимілювати значну частину місцевої нормано-анґлійської правлячої верстви, без чого їхні політичні власно-державні змагання ніколи не могли-б навіть в такій, як сьогодня, формі зреалізуватись. Ось, що читаємо про цей процес в історії Ірландії: "Нормано-анґлійські колоністи не були на велику користь Анґлії, бо вони зробилися більшими Ірландцями, ніж самі Ірландці — Hiberniores Hibernis ipsis. Повстання в Ірландії зробилися швидче правилом ніж винятком, і анґлійські барони грали в них найвидатніщу ролю" (Irwin Brown "Ireland its Humour and Pathos". Виписку цю прислав мені п. Петро Ковалів, якому складаю за це на цім місці щиру подяку). Розуміється цей державно-творчий асиміляцийний процес був-би неможливий, коли-б в Ірландії не було патріотизму, коли-б в ній панував неподільно націоналізм, і коли-б Ірландці жили тільки національною зненавистю, яка-би в першій мірі зверталась проти місцевих Анґлійців і яка унеможливила-б цим місцевим Анґлійцям грати в ірландських повстаннях найвидатніщу ролю.
— 528 —
Чи можливий у нас такий неґативний єдиний національний фронт?
Обєктів "національної зненависти" маємо (не рахуючи жидів) два: Москва і Польща. Отже (яких би словесних кунштюків не вживали наші націоналістичні поступовці і революціонери) наддніпрянські "фашисти" москвофоби, ізза зненависти до Росії, будуть завжди шукати опори в Польщі, а галицькі "фашисти" полонофоби, ізза зненависти до Польщи, будуть завжди шукати опори в Росії. І в цьому революцийно-демократичному "єдиному національному фронті" буде "українська нація" під проводом своїх ріжних націоналістичних, соціялістичних, і т. п. революціонерів вирізувати себе взаємно за Росію і за Польщу так, як це було завжди в нашій історії тоді, коли цю історію творили соціяльні революціонери. А що фахом всіх таких революціонерів і поступовців єсть нищеня історії, то історія їх ніколи нічого навчити не може і під їх проводом ми будем мати її вічне повторювана. *)
Оружного завоювання Москвою і Польщею України, як нації нацією, як держави державою не було ніколи в минувшині, не було і в останніх часах. Хіба російські большовики не були союзниками п. Винниченка, а польські "пепеесовці" союзниками п. Петлюри при валеню ними своєї української держави, на чолі якої стояв традицийний Гетьман, репрезентуючий традицийну національну форму влади? І чи народ, що мав і має таких "народніх" провідників, таку усвідомлюючу його інтеліґенцію, може мати, не то привязаність, але навіть, звичайне поняття про свою власну національну владу? І чи такий народ можна підняти і обєднати в одну націю зненавистю проти влади чужої, коли ця чужа влада була власне покликана народніми представниками для оборони "народу" од влади своєї?
Коли всіми засобами нищиться в народі любов до своєї історичної традицийної влади, і коли нема і не може в ньому бути зненависти до покликаної його-ж "представниками" влади чужої, то панам з нашого "єдиного революцийно-демократичного національного фронту" остається тільки одна гіпотеза: народ український кинеться до зброї на другий день по його "усвідомленю", тоб-то по перечитаню в кожнім українськім селі всього того, що пише українська інтеліґенція.
Варяжська теорія, яка престол чужоземного королевича будує на популярности п. Петлюри — иншими словами української інтеліґенції — серед українського народу, несвідомо приймає за факт
*) Коли-б наша поступова націоналістична демократія, не тільки "почувала" і "дуже хотіла", але ще й трохи при тім думала, то вона-б знала що найбільшим ворогом її єдиного національного фронту єсть пропагована нею соборність. І що тільки поставивши на Збручі якийсь непролазний мур, можна обєднувати Галичан зненавистю проти Польщи, а Наддніпрянців зненавистю проти Росії. Соборність для нації, посідаючої два обєкти зненависти, можлива тільки тоді, коли її думки звернені внутр себе, на возстановленя своєї старої історичної, традицийної, національної влади. Політичним самодурством було проголошувати соборність власне після знищеня "єдиним революцийним галицько-наддніпрянським фронтом" такої єдиної, обєднуючої, традицийної національної влади, якою було Гетьманство.
— 529 —
оцю фантастичну гіпотезу. Ні один престол, ні одна держава в світі не були збудовані інтеліґенцією. Вона престоли може тільки своїм авторитетом в народі (коли вона цей авторитет має) піддержувати, і в той тільки спосіб в ділі сотвореня держави дійсно велику ролю грати, або може їх точити, нищити, коли державні консервативні сили заслабі, щоб цьому процесові нищеня противоділати. Вимагати реалізації, матеріяльного здійсненя державних ідей від людей, не володіючих мечем і не продукуючих матеріяльних цінностей, це те саме, що сподіватись дітей від бажаючих їх мати імпотентів. І реальне значіння у нас всіх цих революцийних літературних політичних утопій таке: вони ідеолоґічно нищать, ідеолоґічно точать в масах український консерватизм. Тим самим вони унеможливлюють сотвореня позитивного національного фронту під єдиним традицийним національним проводом, бо цьому традицийному, історично виробленому проводові вони не дають потрібного йому, морального ідеолоґічного опертя в масах. А не будучи одночасно в стані сотворити, опертого на одній зненависти (за браком такої одної зненависти) єдиного національного фронту неґативного, вони нездатні навіть підточити та повалити істнуючі на Україні чужі влади. Вся їх діяльність зводиться тільки до підготовлюваня нової національної анархії на момент упадку з якихось инших (не українських) причин чужих влад на Україні. Яке може бути практичне значіння варяжської теорії власне в момент цієї майбутньої української анархії?
Як сказано вище, держава українська на Україні може повстати при умові уложеня в українських державних формах взаємовідносин між місцевими силами войовників, продуцентів, інтеліґентів і українських народніх мас. Уложеня цих взаємовідносин так, щоб з них могла повстати Українська Держава, єсть завданням всякої будучої української провідної верстви, яка має для цього тільки три, історично витворені, державно-орґанізацийні методи: охлократію, демократію, класократію. Представники всіх цих трьох методів орґанізації, в момент упадку охлократичної влади істнуючої (говорю тут тільки про совітську Україну), зараз-же почнуть боротьбу за владу між собою. Що може дати акція кожного з цих трьох типів для України в момент анархії?
По упадку комуністичної охлократії місця для наших охлократів лівих, для наших "полубольшовиків", на Україні не буде. Всі, щось дійсно варті, ліві охлократичні елементи вже вповні використані большовиками. Недисципліноване сміття, якого в свої ряди не прийняли большовики, і яке тому, будучи по свому типу большовиками, творить до них "опозицію", опорою для українських "лівих" не зможе бути. В момент упадку большовицької влади всі лівоохлократичні елементи будуть власне тими, проти кого звернеться "народній гнів". Думаю, що говорити про соціялізм в день упадку большовизму на Україні буде досить небезпечно і їхати туди в цей день "лівій" половині нашого "революцийно-демократичного фронту"
— 530 —
прихильники фізичного здоровля цих панів не повинні радити, натомість значно ширше поле попису може мати права "демократична" половина цього "фронту".
Нівелююча все і всіх комуністична казьонно-державна рівність дасться всім добре в знаки і по упадку залізної большовицької диктатури прийде знов, як і в р. 1917, черга на антидержавну свободу. А хто-ж краще може репрезентувати свободу, як не свободолюбива демократія?
Боротьба з державою, боротьба з громадським примусом, послухом, орґанізованостю і дисципліною проходить червоною ниткою через всю нашу історію. Ми одідичили по ній, і по нашій расовій колоніяльній мішанині, нахил до вивищуваня інтересів одиниці над інтересами громади, інтересів хаотичних "партийних" сполук таких одиниць над інтересами держави: одідичили вроджений нам нахил до індивідуалізму та анархії. Всеросійська охлократична гіпертрофія (надмірний розріст) держави — повне приголомшеня необхідної свободи громадянства монгольськими державними методами правління — через реакцію ще більше розвинула в нас оці наші антидержавницькі, анархічні, руїнницькі прикмети. Толерувати їх і підлещуватись до них, це у нас шлях по лінії найменшого опору, це найлегчий у нас шлях до популярности та "ідейого" впливу на націю. Тому демократія була, єсть і буде методом, найлегче здобуваючим собі численних прихильників на Україні. Але чи методом, найкраще пристосованим до боротьби з державою і до її руйнування, можна збудувати державу? Ось трагічне питання, яке стоїть перед всіми українськими державниками.
В протилежність до необмеженої охлократичної влади войовничого непродуцента над невойовничим продуцентом, в протилежність до влади сильного меча над трусливим золотом, демократія єсть необмеженою владою власне оцього невойовничого, спекулянтського, визнаючого засаду вільної конкуренції, свободолюбивого та індивідуалістичного продуцента і фінансиста (типу, що сьогодня зветься "буржуазією") над войовником-продуцентом, над войовником-непродуцентом і над народніми масами.
Продуцент-войовник, продуцент клаcократ, свою владу, обмежену Монархом і співпрацею з иншими класами, завжди виконує сам і сам-же несе за неї повну відповідальність. Продуцент-невойовник, спекулянтський продуцент демократ, необмеженої влади свого золота над цілою нацією ніколи не виконує сам. Цю його анонімну владу по його дорученю і за його гроші виконують республиканські президенти і парламенти, при помочі аполітичного державного апарату і аполітичної армії. Демократична спекулянтська "буржуазія" править не сама, а через демократичних, "репрезентуючих народ", інтеліґентів-політиків, і при помочі кондотієрських непродуцентів бюрократів і таких-же самих войовників. При демократії армія і державний апарат не присягають служити вірою і правдою, персоні-
— 531 —
фікуючому державу і націю, Монархові і тільки йому одному, а присягають служити "республиці", тоб-то служити всякому урядові, який буде потрібний анонімним капіталістичним спекулянтам, який буде "вибраний" ними*) і який армії та державному апаратові платитиме гроші за їх "аполітичність", тоб-то за їх готовність жертвувати свою кров всякому урядові, який за це заплатить. Иншими словами, демократія єсть владою золота над продажною ідеолоґією, над продажним мечем, над зогнившим консерватизмом і над пасивностю розпорошених та здеморалізованих народніх мас.
При пануванню демократії, посідаючий золото і ненавидячий меча, продуцент-фінансист-спекулянт хоче, щоб влада державна, яка йому служить, коштувала його як найменше; знов-же інтеліґент-політик, бюрократ і войовник — хочуть за свої політичні функції і за свою службу одержувати як найбільше. Щоб примусити спекулянта платити більше, демократична, фіктивно правляча, інтеліґенція має два політичні способи: "інтерес нації" і "народній гнів". "Інтерес нації" репрезентують демократичні інтеліґенти праві, а "народній гнів" репрезентують такі-ж самі демократичні інтеліґенти ліві. І вся динаміка демократії полягає в т. зв. парламентській грі на оцих двох основних політичних "валютах". Коли спекулянт грає на "інтересі нації" і піддержує праві демократичні партії, він єсть "патріотом", але разом з тим ворогом народа. Коли-ж переляканий цим другим епітетом, він починає піддержувати партії ліві, то стає ворогом нації і національним зрадником. Але сяк чи так, він мусить платити тим чи иншим представникам опінії суверенного демократичного виборця і мусить запобігати їхньої ласки на те, щоб вся оця політика кінчилась тільки залякуваням і щоб ані "народній гнів", ані "інтерес нації" не були доведені до послідовного кінця. Така перманентна (постійна) небезпека революції зправа і зліва лежить в основі правління демократії і воно може держатись тільки доти, доки ця небезпека не здійснилась, тоб-то доти, доки спекулянта не вхоплять за чуприну в своє монопольне використовуваня праві чи ліві — "фашистські" чи "комуністичні" — не парламентські, а дійсні, бомбами озброєні і посідаючі сильні грабіжницькі інстинкти, революціонери-охлократи.
Демократична республиканська держава і така її шарлатанська парламентська політична гра, ведена іменем "суверенного народу", може істнувати тільки при слідуючих умовах:
*) Ілюстрацією до того, як відбуваються вибори цих урядів, може служити недавня (поч. 1925 р.) голосна у Франції історія з вибором барона Моріца Ротшільда до парламенту. Від инших виборів цей голосний вибір відріжняється тільки тим, що п. Ротшільд рішив робити одкрито те, що инші роблять тайно. Він просто оголосив, що платить за голоси на себе готівкою і результатом цієї демократично-республиканської щирости було не тільки те, що "суверенний народ" вибрав його майже одноголосно в цій окрузі, де він кандидував, але ще й инші округи присилали до нього депутації, щоб він зволив кандидувати у них. Розуміється для такої високої демократично-республиканської свідомости треба вже довших літ панування демократії, як це має місце у Франції.
— 532 —
1. Коли в даній нації наступає атрофія (заник) держави, тоб-то коли правлячий в попередніх стадіях завойовницький державний апарат вже ослаб настільки, що його вповні опанувало завойоване ним колись громадянство, але коли при тім він ще настільки сильний, що може виконувати свої аполітичні кондотієрські функції для правих і лівих демократичних парламентських урядів;*)
2. коли в цьому перемігшому державу громадянстві істнують настільки сильні, в попередніх стадіях розвитку реліґією, церквою і класовими та родовими орґанізаціями витворені, внутрішні орґанічні сполуки, які своєю громадською єдностю і своїм громадським консерватизмом можуть якийсь час надолужувати атрофію держави та ставити опір деструктивним впливам демократичного способу правління нацією
3. коли в цьому громадянстві істнує сильне, теж в попередніх добах витворене, національне почуття, яке держить ще якийсь час при купі розпорошувану на партийних виборців націю, і граючи на якому можна творити парламентську "національну більшість" цькуванням якогось зовнішнього чи внутрішнього ворога нації;
4. коли в даній нації істнує рівновага між демократичною лівицею і демократичною правицею, тоб-то коли анонімна грошева сила спекулянтів може спокійно спекулювати то на "соціялізмі", то на "націоналізмі", без небезпеки, що або соціялісти або націоналісти захоплять владу і оцю владу спекулянтів обмежать — иншими словами: коли сили демократичної інтеліґенції правої і лівої більш менш рівні так, що не може бути небезпеки здійсненя правої чи лівої революції.
Чи істнують всі ці умови на Україні?
Атрофії (занику) нашої держави у нас не може бути, раз ми ще власної держави не мали. У нас нема ніякого українського державного апарату і української армії, які могли-б бути опановані демократією і повернуті через українських інтеліґентських політиків на "аполітичну" службу українському демократичному спекулянтові. Державу нашу треба не опанувати, а треба її допіру сотворити. Сотворити-ж державний апарат і армію при помочі республикансько-демократичного парламентського виборчого систему, якого вся суть полягає в опозиції до держави і в боротбі з державою — розуміється неможливо.
*) Всяка держава повстає з завойованя. З боротьби добре зорґанізованих завойовників з добре зорґанізованими завойованими родяться державні конституції. Коли парламент позбавляє трону Монарха і сам проголошує себе сувереном, тоб-то коли гине в державі консерватизм і настає нічим не обмежене панування перманентної революції — держава, а з нею і нація, завмірає. Демократія, яка єсть проявом цього процесу завмірання, може продержатись так довго, доки витворений старими завойовниками, тепер ослаблений і здеморалізований, державний апарат ще служить новій "народній" владі. Чи могли-б напр., без старого недемократичного державного апарату, сучасні демократичні республики давати своїм урядам диктаторські повновластя для санації напр. своїх фінансів, тоб-то для стягненя силоміць більше податків з суверенного народу, який цих податків платити не хоче? Про це ширше говорив я в своїх "Листах" — тут ця коротка примітка для тих, хто їх не читав.
— 533 —
Орґанізованого українського громадянства — в розумінню орґанічних ґруп родин, обєднаних спільним походженям, спільними родинними звязками, спільною традицією, спільною ідеєю і дисциплінованих одною авторитетною церквою — на Наддніпрянщині нема. Таке громадянство істнує у нас тільки в зародках, які виконувати ролю регулятора демократичної анархії не зможуть при правлінні демократії, дезорґанізуючої навіть старі і міцно зорґанізовані громадянства.
Як виглядає у нас, обєднуюча спекулянтів з народом, демократична ідея нації найкраще видко з останньої пражської заяви найбільше популярного національного діяча з "революцийного демократичного" фронту п. Винниченка, що готов, як він каже, проти власної "української буржуазії", коли-б вона появилась, відновити свій старий союз з російськими большовиками. Думати, що "народ" український більше свідомий ніж його "провідники", можуть тільки ті, що хочуть себе, при виді таких демократичних політиків, утопіями потішати. Для нашого демократичного парламенту ми маємо поки що тільки його ліву половину, репрезентуючу "народній гнів". Але парламенту з одною тільки лівицею, ще нігде в світі не бувало, не буде його розуміється і на Україні.
Необхідної для панування демократії парламентської рівноваги між суверенною народньою правицею і суверенною народньою лівицею, при такій демократичній національній свідомости, яку репрезентують панове з нашого "революцийно-демократичного фронту", бути не може. Де знайдеться той необхідний для істнування "української народньої республики" український спекулянт, який п. Винниченкові дасть гроші на прогнання большовиків і на демократичні вибори з тим, щоб по виборах п. Винниченко, при помочі цих-же самих большовиків, його зарізав. Коли цей спекулянт захоче асекуруватись од репрезентованого п. Винниченком "народнього гніву", то він буде говорити безпосередно з большовиками, бо там принаймні єсть з ким і за що торгуватись.
Нема чого теж нашій демократії сподіватись на піддержку "національних меншостей" і поступати по традиціям Центральної Ради так, щоб ненавистного "українського буржуя" міг в динаміці "української народньої республики" замінити на Україні "буржуй" російський, польський та жидівський. Тепер, по часах Директорії, така національна демократична політика вже неможлива. Наш "революцийно-демократичний" мурин з У.Н.Р. вже виконав ролю, яку йому призначили оці наші "національні меншости": він недопустив до "української реакції", він повалив державно-творчі українські "ґенеральсько-поміщицькі" елєменти, він побив цих старих українських панів, що до України повернули і що Україну одні зпід влади московської, польської і жидівської демократії могли визволити — і тепер цим демократичним меншостям український мурин вже на Україні непотрібний, навіть як-би він весь вписався в масонські ложі, уступив Польщі Україну не по Случ, а по Дніпро, або обіцяв повний послух демократії російській.
— 534 —
Остається для нашої демократії остання і єдина тепер надія, що в динаміці "української народньої республики" спекулянта місцевого замінить спекулянт закордонний, і що він для якихось своїх цілей (звідци потреба "орієнтацій" і формула: "примату політики зовнішньої над політикою внутрішньою") буде її республиканську політику фінансувати. Але-ж на це треба, щоб цей спекулянт побачив силу також правої, а не тільки лівої, української демократії; треба щоб він знав, що йому "за визволеня поневоленої української нації" (як напр. за визволеня Чехії або Польщи) повностю заплатять, а не скажуть, що ми по своїм лівим переконаням таких буржуазних довгів платити не хочемо.
Всяка-ж права республиканська демократія — це ослаблені, знікчемнілі і здеморалізовані нащадки колишніх монархічних консерватистів. Чи можуть бути вони у нас, коли ми розвитку самого оцього монархічного консерватизму ще не мали?
Комедії з переодяганням тут нічого не поможуть. Бо допустім, що під впливом близчого знайомства з "більше культурною" закордонною буржуазією почнуть правіти наші ліві. Уявім собі не тільки соціял-демократа п. Петлюру в ролі крайнього правого націоналіста, а напр. п. Микиту Шаповала в ролі оборонця вже не соціяльних, а національних інтересів, і допустім, що ці інтереси вимагатимуть віддання земель, одібраних від "чужих поміщиків" на Україні, в дешеву оренду "своїм" чеським банкам. Але-ж тоді ці банки, їх дешеві оренди, і взагалі весь цей народній "соціял-революцийний" лад і порядок треба буде обороняти. Чи оттакі демократично поправівші соціял-демократи і соціял-революціонери, що нічого иншого крім революції робити не уміють, зможуть самі в своїй республиці, без "панів" яких вони знищили, впоратись зі своєю власною лівою революцією, побиваючою їх цитатами з їх-же власних творів і прикладами їх-же власних діл?
Тільки країна, яка перейшла через добу свого власного монархічного державного життя і яка в цій добі придбала сильні консервативні основи нації, може, по упадку Монархії, витворити з оцих гниючих і уміраючих тоді консервативних основ кадри для правої республиканської демократії. І тільки в такій країні республикан-сько-демократична правиця може бути настільки сильна, щоб рівноважити лівицю, тоб-то виконувати ту функцію, без якої демократична республика і пануюча в ній влада спекулянтського золота — неможливі. Україна через добу власно-державного монархічного життя ще не перейшла, консервативних основ свого окремого національного істнування вона ще не закріпила, а тому не може вона мати, необхідної для республики, правої демократії, яка єсть завжди продуктом розкладу і занепаду, а не початком і не "відродженям" нації.
Коли популярність української демократії, яка може прийти по упадку комуністичної влади, не буде в пору припинена, то вона знов (як це вже не раз в нашій історії бувало) доведе Україну — до всенародньої різанини і всеукраїнської анархії — а не до безкровних
— 535 —
бійок між правицею і лівицею у власному парламенті, по взірцям сучасної континентальної західно-європейської демократії. І в цій анархії навіть Мексика буде для нас недосяжним ідеалом. Бо Мексика мала одну, а не дві метрополії; один, а не два обєкти цькування і була од цього обекту відділена... океаном.
Який-же може бути кінець цієї демократичної анархії? Такий, як завжди: політичний поділ України між Росією та Польщею і зросійщеня та спольщеня "демократичної української нації".
* * *
Утопія української демократії збудована на двох фальшивих заложенях (преміссах). Перше — що порушуючі сили нації, в тім числі і "свідомість національна", йдуть знизу вверх ("від народу до панів"), а не зверху вниз ("від панів до народу"). Друге — що народ український знаходиться в такім самім національнім відношеню до народу московського, як наприклад Чехи до Німців, Поляки до Росіян, або Болгари до Турків, а не в такім, як Бельґійці (Валони) до Французів, Баварці до Прусаків, або Німці австрійські до "німецьких".
Перше фальшиве заложеня веде в наших реальних умовах до того, що по прийняттю, випливаючого з цього заложеня, принципу "народньої суверенности", виявляти "волю народу" на Україні почнуть не тільки демократи українські, але перш за все демократи всеросійські і всепольські. Коли на Наддніпрянщині, по упадку большовиків, наші демократи зможуть спекулювати на націоналізмі українськім, то демократи всеросійські на цих-же самих основах зможуть спекулювати на націоналізмі всеросійськім. І в такій спекуляції з цих двох демократій переможе завжди ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх демократіях, золота. Вище вияснено, чому така піддержка не може бути більшою у демократії української. Не можна також сподіватись вічного повторюваня часів Центральної Ради, коли все котилося вниз і коли в момент розвалу величезної і багатої держави ставали хвилево можливими ріжні неможливости. Часи ці повинні навчити нашу демократію лиш одного: коли народ український зміг зразу стати "національно свідомим", то ще легче він може повернути до свого природного стану несвідомости.
Активної, порушуючої національної свідомости не посідає ніякий народ, а тим більше народ, що не мав своєї власної держави і що за цю свою державу не боровся. Принцип "народньої суверенности" і "народовластя" в реальних українських умовах мусить довести до перемоги на українській території національної свідомости сильніших демократів всеросійських чи всепольських, тоб-то до знищеня можливости реального державного істнування української нації.
Друге фальшиве заложеня веде в наших реальних умовах до того, що наша інтеліґенція, замість творити ідеолоґію патріотичну, тоб-то будити Україно-творчу свідомість територіяльно-політичну, творить ідеолоґію націоналі-
— 536 —
стичну, тоб-то будить Україно-руйнуючу свідомість культурно-віроісповідну. Коли-б навіть всі есери поставали по упадку большовизму українськими націоналістами, а всі есдеки, по прикладу о. Чеховського, пішли-б в достойну зрештою найглибшого поважаня автокефальну Церкву, то ані під гаслами окремої мови і культури, ані під гаслами окремої віри, народ український у відношеню до народу московського національно не самоозначиться. Не самоозначиться тому, бо власне культурно-віроісповідними ознаками, зачерпнутими зі спільного візантийського джерела і розвинутими спільною історією, народ український як найтісніще з народом московським звязаний. Це зрештою відчуває добре і сама українська демократія, яка свій культурно-віроісповідний націоналізм сполучає завжди з демаґоґічними обіцянками матеріяльними. В той спосіб вона в самих зародках українську ідею національну руйнує. Бо коли Україна в очах мас утотожнюється з незаконним грабіжом чужого, то найкращою "Україною" буде завжди та, яка цей ґрабіж в найширших розмірах дозволить. На цьому ґрунті стала можливою перемога большовизму і знищеня соціяльним большовизмом українського демократичного націоналізму.
Окремішність України у відношеню до Москви творили і творять не так ріжниці культурно-віроісповідні, як зовсім инші змагання територіяльно-політичні, инші, випливаючі з відмінного ґеоґрафічного положеня, політичні завдання Української Землі, яких Москва зі свого метропольного центру виконати не в силі, і инші відносини внутрішні, для яких політичні московські охлократичні методи державної і громадської орґанізації не підходять. Тільки в хвилинах, коли власне оці територіяльно-політичні, а не культурно-віроісповідні змагання здійснювались, і в формах окремої української монархічної держави персоніфікувались, виявлялась окремішність України і її культура національна розвивалась. І навпаки Україна свою окремішність тратила всякий раз тоді, коли територіяльно-політичні змагання серед мешканців України падали, а на їх місце якась боротьба за мову чи за віру підіймалась. Як боротьба в XVII ст. за віру православну довела вкінці Україну до "возсоединенія", як боротьба з власною Гетьманською Державою за мову в 1918 р. довела до єдиного і неподільного комуністичного гниття, так і культурно-віроісповідний націоналізм український, що може вибухнути по упадку комунізму, закінчиться перемогою на Україні націоналізму всеросійського.
Національна окремішність Баварців від Прусаків — це Віттельсбахи і їх держава; Німців австрійських від німецьких — це Габсбурґи і їх політика династично-територіяльна; Валонців від Французів — це Бельгія, можлива тільки як монархічна, на основах територіяльно-політичних, а не культурно-віроісповідних, оперта держава.*) Так само і Україна: — колись це Ростиславичі і їх, хоч
*) Сьогодня бачимо, в що обертається окремішність Баварців і австрійських Німців при демократичних республиках. Легко теж собі уявити, як довговічною була-б "самостійність" Валонів при республиці бельґійській.
— 537 —
руська і православна, але окрема і не на варяжсько-новгородських купцях, а на галицько-волинських лицарях-землевласниках оперта держава; потім це Гедиминовичі, Коріятовичі, Ольґердовичі, хоч і православні і зрущені, але персоніфікуючі окремі українські територіяльно-політичні тенденції державні; це врешті Гетьмани і їх українська, на зовсім инших ніж Москва — осіло-хліборобських а не кочовничо-добичницьких — підвалинах побудована держава.
Демократія цю територіяльно-політичну основу нашого окремого національного буття, во імя кличів культурно-віроісповідних, нищить. Вона, під гаслами мови і ріжних вір (соціялістичних, націоналістичних, реліґійних), нищить, як людей инших мов і вір, своїх місцевих панів, свою місцеву українську стару правлячу верству, в якій єсть єдині зародки власної окремої держави. Але разом з тим вона не в силі своїми "брошурками і метеликами" побити тисячелітній вплив спільної і для Москви і для України візантийської культури. Так само вона не в силі, без власної української держави, щось більшого ніж оцю — не вистачаючу для заспокоєна культурних вимог навіть найпримітивніщої нації — літературу сотворити. В результаті, демократія своїм — проти місцевих старих панів, проти єдиного джерела окремої місцевої влади і держави, зверненим — культурно-віроісповідним націоналізмом нищить в самих зародках українську націю. *)
Люде, що хочуть реального істнування Української Нації, тоб-то істування окремої Української Держави, муситимуть в день упадку метропольної комуністичної влади усунути провід, тріумфуючої в цей день, демократії. На ролю цю вже сьогодня претендує наша націоналістична охлократія: прихильники "національної диктатури", пророки "українського Наполєона" — ці, що націоналізм, який поруйнував нам всі держави, наміряються вирвати з рук "партийної" демократії, наміряються вложити йому в руки меч якогось отамана, і цим мечем отаманським, воюючим під гаслами українського націоналізму, наміряються збудувати Українську Державу. Спосіб збудування національної української держави, здавалося-б, найпростіщий. Але — як це часто з найпростіщими способами буває — до здійсненя в наших реальних умовах неможливий. Чому?
*) Вищесказане не означає, розуміється, того, що народ український нічим по своїй культурі від народу московського не ріжниться. Не зважаючи на спільне візантийське походженя культур обох цих народів — ріжниці між ними в дальшому розвитку зарисувались дуже великі. Але вони не мають того характеру непримиримости, який-би дозволив вжити їх, як думає наша демократія, в цілях політичних: на будову держави. Випливаючі з цих ріжниць емоції національні не посідають на Україні у відношеню до Москви такої порушуючої, динамічної сили як наприклад такі-ж самі національні емоції Чехів у відношеню до Німців, Поляків у відношеню до Росіян, Болгар або Сербів у відношеню до Турків. Не під культурно-віроісповідними, не під націоналістичними, а під територіяльно-політичними, патріотичними гаслами може бути збудована Українська Держава. І тільки в своїй державі зможе розвинутись українська культура національна. Ось, що хотів я сказати читачам "Хліборобської України" і цим дуже нечисленним публіцистам українським, які мають розум, совість і честь і які не роблять собі блазенської літературної каріери на перекривлянню, перекручуваню та осмішуваню всіх честних шуканнь виходу з нашої руїни.
— 538 —
Групи, що репрезентують націоналістичну українську охлократію,*) ці самі, що творять і українську охлократію большовицьку. Це — матеріяльно непродукуючі і бажаючі необмеженої диктаторської влади над всіми иншими елементами нації войовники-непродуценти. Кажучи конкретно: — це ті військові і ті революцийні не на словах, а на ділі інтеліґенти, які по свому походженю належать до катеґорії нових панів і які, ненавидячи большовиків, так само як большовики ненавидять українських панів старих, консервативних. Тому вони не хочуть Гетьмана. Бо монархічна традицийна влада Гетьманська мусіла-б спіратись не тільки на них — панах нових, революцийних — а й на панах старих — консервативних. Вони хочуть "вождя народу" з диктаторською владою. Тоб-то хочуть такого диктатора, якого на верх винесла-б репрезентована ними "народня революція" і який-би правив тільки при помочі них, панів нових, усунувши зовсім од влади і винищивши панів старих...
Вся ріжниця між цими нашими націоналістичними і комуністичними охлократами лежить в тім, що охлократи-націоналісти, замість матеріалістичної ідеолоґії соціялізму, вживатимуть, для здійсненя тих самих хотіннь необмеженої диктаторської влади, такої самої матеріялістичної ідеолоґії націоналізму. Гасло "бий буржуя" буде замінене гаслом "бий жида, Ляха і Кацапа". І Україна з країни, призначеної тільки для правовірних комуністів, має під пануванням "національної диктатури" перемінитись в країну, призначену тільки для правовірних Українців, — при умові, розуміється, що цю правовірність буде окреслювати пануюча по диктаторськи якась "істинно українська" військово-інтеліґентська — по партийно-комуністичним чи фашистським зразкам**) зорґанізована — націоналістична партія. Але власне в тому, що наша націоналістична охлократія хоче мати для себе диктаторську, необмежену владу, і що для здобуття такої диктаторської влади вона мусить послуговуватись ідеолоґією матеріялістичного націоналізму, лежить причина повної безнадійности її змаганнь. Розгляньмо зпочатку її націоналізм, а потім її здатність до необмеженої диктаторської влади.
Націоналізм нашої охлократії від націоналізму нашої демократії ріжниться тільки степеню напруженя, а не якостю. Націоналізм, який призначений для війни, мусить бути виразніщий і яскра-
*) Хто читав мої праці, той знає, що слова охлократія я не вживаю в ганьбливому значінню, яке цьому слову надають. Я взяв цей термін, бо він, на мою думку, найкраще означає абсолютистичний метод державного правління войовників-непродуцентів над громадянством, що при цьому методі правління уявляє із себе завжди, позбавлену внутрішньої (тоб-то громадської, а не державної) орґанізації, юрбу (охлос). Значить в моїй термінології охлократія не означає владу юрби (такої влади зрештою ніколи не буває), а означає владу над юрбою при помочі залізної войовничої орґанізації правлячих і при помочі використовуваня ними інстинктів і емоцій цієї юрби.
**) Згадую про фашизм тому, що наші охлократи дуже люблять вказувати на нього, як на взірець своїх змаганнь. На жаль вони уперто не хочуть бачити і не хочуть перейняти найбільшої вартости італійського фашизму: його лояльного відношеня до традицийної консервативної Монархії. Всі наші "фашисти" навпаки: не хочуть української Монархії і вихваляють повстання проти Гетьмана.
— 539 —
віщий від націоналізму призначеного для виборів. Крім того, охлократи краще ніж демократи розуміють, що мас українських не можна підняти на боротьбу самими тільки гаслами культурно-віроісповідними: що ці маси не підуть в бій за "українську мову" і "українську націю". Тому охлократи в стократ більше ніж демократи муситимуть сполучати ці гасла національні з гаслами матеріяльними і будити під прапорами України грабіжницькі інстинкти мас. В цьому тактика наших охлократів-націоналістів мусить бути зовсім та сама, що і тактика большовиків, з тою тільки, як сказано, ріжницею, що там обєктом грабіжа був "буржуй", а тут має ним бути "чужинець". Зрештою ріжниця ця дуже невелика, бо на Україні дуже легко з кожного "буржуя" зробити при бажанню "чужинця".
Большовицька тактика на Україні удалась, бо большовики українські одержали допомогу з Москви і за для цієї допомоги пожертвували Україною. Але ця сама тактика, примінена нашими націоналістами, не удасться власне тому, що при її помочі вони хочуть збудувати Україну. На Україні нема стільки грабіжницьких, войовничих і матеріяльно непродукуючих елементів, щоб їх можна було кинути не на місцевих, а на закордонних чужинців, походом на Москву чи на Варшаву визволити Україну від залежности од цих метропольних центрів, і в той спосіб здобути необмежену диктаторську владу для українських націоналістичних охлократів, під проводом яких такий побідний поход мав-би відбутися.
Наш "середняк" — що творить головне ядро тих мас, на яких опертися і якими владу собі здобути хоче наша націоналістична охлократія — міцно сидить на свому південному чорноземі і дуже бажає його побільшити, але не коштом московських чи польських пісків, а коштом свого власного українського пана. Всяку владу він ненавидить тим більше, чим більше вона від нього якогось руху, напруженя і зовнішніх завойованнь вимагає. На якісь зовнішні завоювання його можна було досі змобілізувати тільки при помочі московських, латишських, монгольських, інґушських, чи якихось інших — північних, степових або гірських — баталіонів. І нікому ніколи не удасться перетворити оцю, привязану до своєї землі, "середняцьку" селянську українську масу в спаяну жадобою завойовань і наскоків на чужі краї, кочову орду. Хай наші націоналістичні охлократи зпосеред військових задумаються добре над цим фактом, що, по всім свідоцтвам історичним, Українці мали завжди прекрасну оборонну, дефензивну піхоту і добру тяжку панцирну кінноту, але дуже слабу та маловартну кінноту легку — офензивну.*)
Найбільший український войовник Богдан Хмельницький ніколи не рушав в похід без татарського кінного війська. І це військо
*) В протилежність до ходячої але невірної леґенди, старі наші Запорожці славились своєю піхотою, а не кіннотою — подібно, як їх чорноморські нащадки вславились пластунами, а не кіннотчиками. Між иншим факт, що наша легка козацька кіннота, за часів Богдана Хмельницького, мала при сідлах лопатки для самоокапуваня (отже була в дійсности піхотою на конях, що у таких природних кіннотчиків, як тодішні Татари, помислити навіть не дасться), зазначив я в своїй монографії про головного військового помічника Великого Богдана, полковника Кричевського ("Z dziejów Ukrainy", Київ 1912 р., ст. 448 і дальші).
— 540 —
офензивне, нападаюче, виконувало свою державно-творчу ролю тільки тоді, коли воно не підіймало селянських мас на грабунок, а служило осілій козацько-хліборобській Україні — Україні войовників-продуцентів — репрезентованій Великим Гетьманом. Воно тоді не диктаторствувало над Україною і не намагалось диктаторствувати над нею при помочі бунтованя українського "середняка" проти місцевого осілого продукуючого войовника, проти того "городового козацтва", яке творило головну міць України, опору її незалежного буття. Про це слід добре памятати тим нашим сучасним духовим татарським нащадкам, що пропаґують "український фашизм" без українського Монарха — тим, що хочуть бунтованям українських "селян" проти українських "панів" установити диктатуру українського кочовника над українським осілим хліборобом. Така диктатура, як показав ще раз приклад большовиків, без допомоги закордонних кочовників неможлива. По знищеню місцевих старих панів, український кочовник під гаслами українського націоналізму — тоб-то без допомоги кочовників закордонних — сам власними силами з пасивними селянськими масами не дасть собі ради. Він України не збудує, а тільки її, демократією занархізовану, доруйнує.
Всі руйнуючі прикмети українського націоналізму, виявлені в їх літературній, мовляв, формі нашою миролюбивою і невойовничою демократією, будуть доведені до їх логічного кінця ділами войовничої охлократії. Її національна диктатура в державних формах українських була-б можлива тільки тоді, коли-б вона концентрувала в собі реально істнуючі, ясно окреслені і однородні національні емоції мас. Конкретно кажучи коли-б вона стала найбільше яскравим виразником пануючої неподільно в масах якоїсь одної сильної національної зненависти. Але не можна концентрувати того, чого ще нема: не можна розпікти до націоналістичного жару тієї національної свідомости, якої маси українські по попередніх стадіях розвитку ще не одідичили. Націоналізм український, як метод політичного використовуваня емоцій мас, був-би можливий тоді, коли-б перед тим істнувала Українська, Держава і коли-б в цій державі витворилась українська свідомість національна. Але утопією єсть хотіти будувати державу при помочі націоналізму, для якого в свідомости недержавних українських мас ніякого ґрунту немає. Таке штучне і неприродне підюджуваня емоцій мас обернеться завжди проти самих підюджувачів: їх неминуча невдача буде завжди во імя їхніх-же принципів витолковувана народом яко "зрада".*)
Не можна також оперти політичну владу на розпалюваню одної національної зненависти, коли, при цьому методі здобування влади, таких зненавистей зявиться зразу цілих три і коли відповідно до цього треба ставити масам ріжні — взаємно себе виключаючі — диктаторські націоналістичні гасла. В якій національній диктатурі і в якому "українському Наполєоні" маси українські мають бачити
*) Класичний приклад: популярні обвинуваченя галицьких провідників, що вони не хотіли бомбардувати Львова тому, "що там були їх польські родичі". А власне ці провідники весь час націоналізмом українським воювали!
— 541 —
втіленя своїх емоцій, коли одні націоналістичні "фашисти" вестимуть їх з "Ляхом" проти "Кацапа", другі топитимуть разом з "Кацапом" народній гнів на "жида", а треті врешті будуть проповідувати зненависть тільки до одного "Ляха"?
При таких умовах націоналізм української охлократії скінчиться не боротьбою зовнішньою за визволеня України зпід влади метропольної, а споконвічною колоніальною боротьбою внутрішньою, в формі грабіжа місцевих "чужинців". І щоб од такого грабіжа себе забезпечити, кожний з цих місцевих "чужинців" буде старатись мати у себе проти других "чужинців" якогось "українського народнього вождя". Така тактика одних місцевих "чужинців", рятувати своє істнуваня коштом инших, завжди з великим успіхом примінялась на Україні в добах появи якоїсь української націоналістичної охлократії. Приклад п. Юрка Тютюнника, одного з не найгірших типів українських націоналістичних охлократів, і одного не з послідніщих кандидатів в "українські Наполєони" показує, що і тепер така тактика може мати успіх. Цей приклад показує також в що вкінці обертається охлократичний український націоналізм. Раз він служить "Ляхові" проти "Кацапа і жида", потім інтернаціональному "жидові" проти буржуазного "Ляха і Кацапа", а скінчиться він певне тим, чим кінчився завжди: службою "Кацапові" проти "жида, Ляха і України"...*)
* * *
Не більше політично вартною ніж націоналізм української охлократії єсть її внутрішня здатність до диктатури, до необмеженої влади. Національну диктатуру може виконувати верства: 1. посідаюча власно-державницькі незалежницькі хотіння в степені значно більшій, ніж инші верстви даної нації; 2. посідаюча надзвичайно сильне почуття єдности вродженої, расової, або єдности придбаної довгим, дисциплінуючим і обєднуючим дану верству, вихованям; 3. посідаюча, завдяки цієї єдности, силу, більшу ніж всі инші верстви даної нації; 4. здатна, завдяки своїй силі і завдяки свому методові орґанізації, обернути собі на службу, а не винищити, частину консервативної, репрезентуючої традицію і досвід влади, старої правлячої верстви даної нації. Чи всі ці прикмети має українська націоналістична охлократія?
Як верства войовнича і матеріяльно непродукуюча, отже проживаюча виключно з такого чи иншого виконуваня влади, наша охлократія має сильно розвинену найцінніщу державно-творчу прикмету:
*) В історії нашій українська охлократія показала себе здатною бути тільки знаряддям в руках сильнішої і краще зорґанізованої московської охлократії для поборюваня польської ї української демократії. В слабесеньких спробах боротьби з московською охлократією охлократія українська завжди свою повну безсилість показала. Максими Залізняки були страшні для польської і української (тоді уніятської) демократії, але московським Кречетниковим вони спокійнесенько давали себе "кнутами бити" і заковувати в кайдани. Як проти Москви так і проти Польщи устояти могла тільки одна українська класократія — українські осілі войовники-продуценти, доки їх українська демократія своєю анархічною ідеолоґією не розложила, а українська охлократія своїми ножами не дорізала.
— 542 —
імперіалізм, тоб-то хотіння влади. Але на жаль, при повному бракові у неї інстинкту осілости, присущого звязаному з землею продуцентові, вона не має в собі патріотизму, не має свідомости території, не має привязаности до Української Землі і тому не має хотіннь здобути собі владу тільки на Українській Землі. Імперіялізм свій тільки дуже невеличка частина української охлократії виявляє в формах українського націоналізму. Більшість її націоналізмом українським не захоплюється, бо розуміє, що цей націоналізм не дасть їй влади. Не маючи в собі українського патріотизму, вона не більше, а власне менше ніж всі инші верстви українські, посідає власно-державницькі, незалежницькі українські хотіння. Для якогось наприклад Волоха (звістного вояки з часів Директорії) однаково, чи бути якимсь начальником на Україні, чи там, де він тепер єсть — на Сібірі. А такий Волох — це власне пересічний тип української охлократії, це той основний елемент, з якого вона в своїй масі — в своїх низах — складається.
Расової єдности у нашої охлократії нема. В протилежність наприклад до колишньої охлократії французської, яка походила від расово усталених франко-ґерманських племен, завоювавших ґалійського "середняка", наша охлократія від такого одного расово усталеного племені завойовників України не походить, і її походженя, як і всіх Українців, єсть найбільше, як тільки можна собі уявити, ріжнородне. Не перейшла вона також через обєднуюче і дисциплінуюче її вихованя в українських національних формах. Тому обєднати свою расову мішанину, позбавлену єдности стихийних хотіннь, одною якоюсь охлократичною ідеолоґією на взірець того, як це зробили напр. італійські фашисти або всеросійські большовики, наші охлократичні інтеліґенти не зможуть. Не зможуть, бо вони не мають за собою такої дисциплінуючої інтеліґенцію школи, яку італійським фашистам дав католицизм, а большовикам цезаро-папістичне самодержавя і культурно-віроісповідна єдність приставших до большовизму жидів. В результаті, серед наших охлократів націоналістів, кожний отаман захоче мати свого ідеолоґа, а кожний ідеолоґ свого отамана. І вся їх націоналістична діяльність виллється вкінці в авантюри дрібних "Наполєонів" і дрібних "Лєнінів" — виллється в добре всім нам відому військову отаманію рознузданих і недисциплінованих військових, та в отруйливі і руїнницькі писання позбавлених пуття, чести і поваги націоналістичних "редакторів".
Власне серед охлократичної інтеліґенції української найбільше виявляється повний брак єдности, як расової, так і придбаної відповідним вихованям. Ці, що мали-б витворити ясне і обєднуюче "слово" українського націоналізму, яке силою свого меча мав-би здійснити український диктатор, роблять все, щоб оце "слово" (ідеолоґія) стало як найбільше хаотичним і розєднуючим. Наші інтеліґентські націоналістичні обєдинителі "всієї нації" — по свому анархічному індивідуалізмові — єсть найбільші її розєдинителі і руїнники. Всі оці отамани від пера, всі оці гарцівники "незалежної національної думки", в стократ шкідливіщі ніж отамани від
— 543 —
шаблі, бо ті щезають безслідно в дрібних авантюрах, а тамті своїми друкованими творами затроюють надовго духа нації. З такою "обєднуючою" ідеолоґією, яку витворюють наші націоналістичні публіцисти, і з такою здатностю до послуху, яку виявляють наші націоналістичні отамани, тяжко говорити про їх диктатуру національну і про того "українського Наполєона", який-би мусів опертися на таких дисциплінованих "ідеолоґах" і на такій послушній "ґвардії".
Розуміється нема чого говорити і про те, щоб ця верства, з якої рекрутується українська націоналістична охлократія, могла перемогти всі инші українські верстви та ними необмежено, по диктаторськи, правити. І необхідну для нашого державного буття стару консервативну правлячу верству вона не зможе обернути собі на службу, а зможе тільки народ проти неї під гаслами націоналістичними цькувати і в той спосіб її від України відгоняти. Коли дійсний Наполєон сказав про старих французських панів, що "тільки вони уміють вірно служити" і коли тільки при помочі цих старих панів він обєднав і зорґанізував ріжних своїх революцийних "мамелюків", то наші кандидати в Наполєони — власне завдяки їх українському протипанському націоналізмові і їх внутрішній нездатности до влади — цю державно-творчу консервативну верству од України одженуть. Замість будівничих Української Держави вони з неї зроблять нових Ярем Вишневецьких, що під гаслом: — "краще не жити, ніж таким служити" — до істнування такої України, опершись на метропольні влади, не допустять.
Бо помиляється наша націоналістична охлократія, вважаючи старих українських панів за гниль, над якою можна безкарно і до схочу знущатися. Розуміється тих зпосеред з них, що пристали до України, і через те позбавили себе опертя в Москві та Польщі, знищити українським націоналістам дуже легко. Щоб зробити "національне українське повстання" проти українського Гетьмана і українських Гетьманців, не треба ні великого ідейного пориву ні великої внутрішньої дисципліни. Так само легко і безпечно можуть українські націоналісти лаяти і плюґавити в своїх писаннях Гетьмана і ту горстку старих українських панів, що, вірна українській державній ідеї, поволі на еміґрації вигибає. Але перемогти тих, що себе за Росіян та за Поляків уважають, і в російській та польській нації моральну опору і піддержку мають, українським націоналістам ледве чи удасться.
Инакше бореться той, хто знає, що його смерть в боротьбі не пропаде марно і инакше той, хто бачить, що його страждання надаремні.*) Українські націоналісти, виступаючи в імени "української
*) Цим не хочу сказати, що добре роблять ті, які ухиляються од жертв і боротьби тому, що ці жертви не будуть оцінені людьми. Ніяка жертва не пропадає надаремно і всі вони важаться не людьми, а безконечно справедливим Богом. Мірилом вартости вчинків мусить бути совість, почуття виконаного обовязку і послух Божїм законам, а не те, як люде ці вчинки будуть оцінювати. Але до вчинків політичних тільки одиниці можуть прикладати таке мірило вартости. Більшість не може обійтись без піддержки в людях, без моральної піддержки тієї
— 544 —
нації" проти цієї частини старих місцевих панів, що до цієї нації пристала, тим самим відбірають їй моральний ґрунт для боротьби. Юрії Немиричі, різані тими, за кого вони хотіли життя своє віддати, навіть не пробували боронитись і ріжні наші колишні і сучасні "директорії" одержували легкі побіди, але власне тільки над цими, до України приставшими, панами. Ці пани, що Польщи та Москви держались, і знали, що їх там морально піддержуть і память їх принаймні ушанують, українським націоналістичним баши-бузукам себе безкарно бити не давали. А що з такої української "націоналістичної політики" виходить, бачили ми не тільки в минулих, але і в теперішніх часах.
Всі ми бачили націоналістів наддніпрянських, що во імя свого націоналізму, не могли стерпіти "панського" українського Гетьмана і "панських" українських Гетьманців, а одночасно умивались слізьми радости, коли такі самі пани українські, тільки в формі офіцерів польської армії, зволили з ними часом в передпокою побалакати. Бачили ми також ріжних націоналістичних достойників галицьких, які уміли і досі уміють чудово лаяти "російських ґенералів", коли ці ґенерали стають Українскими Гетьманами, але разом з тим уміли і уміють рачки повзати перед такими самими ґенералами, коли вони звуться Денікіними, або Брусіловими. Хамство і глупота ще ніколи і нігде ні одної держави не збудували. Не збудується ними і Держава Українська, навіть як що ці прикмети охрестити голосним іменем "українського націоналізму".
Основний для нашого власно-державного буття проблєм реасиміляції (прилученя до українського політичного і культурного життя) останків місцевої старої правлячої консервативної верстви не може бути розвязаний ні методом демократії, ні методом охлократії. Демократія, виділяючи цю верству в "національні меншости", з одного боку відгоняє її тим самим від України, а з другого, на підставі демократичної суверенности цих меншостей, дає їм змогу закріпити своє істнування на Україні власне в російських або польських формах, бо ці меншости матимуть в своїх руках рішаючу при демократії більшу економічну силу. Знов-же націоналістична охлократія, використовуючи для здобуття влади емоції мас, зверне всю їх зненависть власне проти українських консерватистів, проти останків місцевої старої правлячої верстви. Вона думатиме, що таким терором знизу їй вдасться примусити "панів" служити Україні. Але для успіху такого терору у неї нема ні політичних ні культурних даних. Військові і літературні отамани можуть старих панів убивати і в своїх писанинах лаяти, але вони не в силі своїм хамством їх політично і культурно засимілювати.
людської громади, серед якої дані політичні вчинки відбуваються. Брак власне такої моральної піддержки з боку українських націоналістів (і взагалі т. зв. "свідомих Українців") для тієї частини старої місцевої правлячої верстви, що без "каяття" і підлизництва до українського політичного життя пристає, робить неможливим, необхідний для політичного визволеня України, процес української реасиміляції цієї верстви.
— 545 —
Притягненя до української політичної і культурної праці останків місцевої старої правлячої верстви може відбутись тільки зверху, а не знизу. Тільки Маєстат української традиції національної, персоніфікованої в Гетьманськім Роді, який сам до старої правлячої верстви по своїм звязкам належить, може в очах цієї верстви ублагороднити ідею України, нагадати їй її власну українську минувшину і, во імя цієї української минувшини, захопити її для твореня української будуччини. Але це можливо розуміється тільки тоді, коли цей Маєстат традиції національної знайде пошану серед самих українських націоналістів. Як що націоналісти українські, при охлократичнім методі орґанізації, будуть, во імя своїх розперезаних "наполєоновських" амбіцій, цей Маєстат в болото топтати, то не може бути мови про те, щоб така, сама себе пожираюча і сама себе опльовуюча Україна змогла місцеві консервативні державно-творчі елементи захопити. І рішаючий для буття Української Держави і Нації проблэм консерватизму і поступу — проблэм рівноваги між владою панів старих і панів нових — буде у нас вирішений тоді при помочі Москви і Польщи. А такий спосіб вирішуваня цього проблєму, як завжди, так і тепер, мусить закінчитись смертю України. Бо не зможуть ніколи сотворити української влади, тоб-то збудувати Українську Державу, самі ці, що звикли тільки бунтуватись і що присущого старим панам уміння бути переможцями і уміння виконувати владу в собі не мають. Коли вони старих панів українських в Москву і Польщу заженуть, то, поруч вічного українською нереалізованого бунту, буде на Україні завжди тільки московська або польська влада.
* * *
Одкидаючи потребу консерватизму в нації і бажаючи збудувати Україну "наново", шляхом революцийним, наша націоналістична охлократія відкидає розуміється принцип лєґітимізму при проголошеній Голови Держави. Для неї смішним здається законне право на владу, оперте на традиції, на тім, що нація сотворила в минувшині і чого ніхто не може сфальшувати. Вона не хоче бачити, що тільки прийняття цього принципу може врятувати нас од руїнницької боротьби за верховну владу. На її думку, на чолі Держави має право стояти тільки той, хто сам собі це право своїми власними заслугами здобуде. Прийняття оцього охлократичного, цезаристичного принципу веде в результаті до тієї самої — рішаючої про "заслуги" і "незаслуги" — "волі народа", на якій хоче опертися наша демократія. З тою тільки величезною ріжницею, що демократія хоче виявляти цю волю народа шляхом безкровних виборів, а охлократія — для вирішеня питання: хто має найбільше заслуг для того, щоб стати верховною владою — хоче дати народові бомби і рушниці, замість виборчих карток. Легко собі уявити, до чого це в реальних умовах нашого колоніяльного хаосу може привести.
Але допустім, що, з цілої маси кандидатів в українські Наполєони або Цезарі, одному вдасться дійсно вирізати решту. Правління його навіть в такім разі, в умовах реального українського
— 546 —
життя, не може бути настільки довге, наскільки це для політичної стабілізації України, як держави, необхідно. Не може воно бути довге — по перше тому, що всяка диктатура у народів, посідаючих так сильно розвинений індивідуалізм, як український, неминуче веде до розєднаня, замість до обєднаня, бо чим більше по диктаторськи до чогось таких індивідуалістів примушувати, тим більше завзято вони од цього бороняться, як що тільки (а так власне буде в самостійній охлократичній Україні) боронитись мають змогу. По друге тому, що в умовах колоніяльного хаосу, доки він не уляжеться, всякі влади дуже скоро політично зуживаються. Приклад Польщи з її стріляниною до президентів і змінами кабінетів що кілька місяців — мусить бути і для нас поучаючим. Коли верховну владу зробити у нас політично відповідальною, як це мусить бути при диктатурі, то їй український "вдячний народ" (в лиці розуміється своїх репрезентантів) накопичить в найкоротшім часі на голову стільки болота, що професія Брутів стане у нас найбільше популярним національним спортом.
Такий колоніальний хаос, який уявляє із себе Україна, може бути поволі опанований і зорґанізований не диктаторською примусовою уніфікацією, що приведе тільки до ще більшого каламуту, а опущеням в цю каламутну теч твердого тіла. Оцим твердим тілом може бути тільки сильна орґанізація консервативних елементів, обєднаних біля як найменше диктаторського, і тому як найменше персонально відповідального Монарха. Не охлократична персональна диктатура, а класократична правова дідична Монархія може дати Україні сталість влади, необхідну для її внутрішньої політичної консолідації. Тільки тоді, коли відповідальними перед громадянством будуть міністри, а не Голова Держави, можна буде міністрів відповідно часто міняти, а Голову Держави — репрезентуючого сталість української Верховної Влади — од українського мащеня болотом і од українських Брутів врятувати. І тільки тоді, коли Голова Держави сам персонально не виконуватиме влади, наші примітивно реалістичні маси зможуть повірити, що він дійсно репрезентує і персоніфікує Україну, а не використовує Україну для своїх особистих інтересів. При диктатурі Україна завжди вважатиметься персональним підприємством диктатора (мовляв: "причепився, як Петлюра до України") і доля її, звязана в уяві мас з долею диктатора, буде так само хистка, як і остання.
Класократичний метод орґанізації, допускаючи — в протилежність до методу охлократичного — ріжнородність орґанізацийних форм, при їх засадничім поділі на дві основні — консервативні і поступові — ґрупи, зможе наших індивідуалістів поволі до сталого і непорушного монархічного державного центру притягати і їх біля нього, з захованям навіть їх опозицийних особливостей, орґанізувати. Метод охлократичний ріжнородности орґанізацийних форм і леґальної опозиції та поступу не допускає. В умовах нашого реального життя, він диктатурою якоїсь тільки одної "фашистської" української партії і примусовою припискою до цієї партії тих, що хочуть,
— 547 —
аби їх за "правдивих Українців" уважали, віджене як раз Українців від України і доведе в швидкім часі до перемоги на Україні чужоземних метропольних влад. Диктатура одної партії була-б у нас можливою тільки тоді, коли-б за нею, подібно як за диктатурою партії комуністів, стояла якась чужа збройна державна сила, тоб-то тоді, коли-б не було Української Держави.
Врешті охлократичним методом орґанізації — прийнявши, що ці охлократи єсть українські націоналісти і що вони хочуть самі без сусідньої допомоги правити Україною — не можна вирішити питання, за чиї кошти буде удержуватись Українська Держава, або, як кажуть Чехи: "хто буде за це платити", щоб міг появитися український диктатор.
Український Гетьман-Монарх, спіраючись на консервативні, войовничі, але разом з тим матеріяльно-продукуючі і здатні платити податки, елементи, матиме — а з ним і Держава — матеріяльну піддержку цих елементів тому, що само істнування цих елементів буде звязано тоді з істнуванням Української Держави. Але український диктатор-Наполєон зможе опертись тільки на "ґвардію" чи "фашистів", тільки на войовничі, але матеріяльно непродукуючі ґрупи, які не тільки свому голові Держави не зможуть платити податків, але, навпаки, вимагатимуть від нього, щоб він їм платив добре жалуваня. Відомо, в який спосіб збірається тепер на Україні це жалуваня для "комуністичної ґвардії". Але чи зможе його збірати в той самий спосіб (а иншого способу при охлократичнім методі нема) диктатор український, як що його влада диктаторська буде дійсно українська, тоб-то як що підставою її буде місцева українська, а не якась чужоземна ґвардія?
Продуцент український міг-би визнати над собою диктатуру матеріяльно непродукуючих войовників та інтеліґенції, одмовитись од своїх політичних прав та від участи у владі, платити їм податки і орґанізувати для них по казьонним приписам матеріяльну продукцію нації тільки тоді, коли-б він стратив всі свої провідні войовничі елементи (тому большовики так завзято винищили українське земельне дворянство), коли-б він був безсилий, здеморалізований і коли-б ця диктатура уявляла із себе таку сильну державну (військово-поліцийну) і духову (ідеолоґічну) владу, що під її захистом і під її "народніми гаслами", при помочі стражників і завдяки своїй приналежности до якогось казьонного "союзу українського народу", цей безсилий і здеморалізований продуцент міг-би примушувати народ до продуктивної праці. Але продуцент український, по большовицькій науці, таким безсилим і здеморалізованим вже мабуть не буде. Треба сподіватись, що серед продуцентів, випробувавших тепер на своїй шкурі метод правління комуністичної охлократії, відродиться войовничий провід, який до нової диктатури над собою не допустить. Він радо поділиться при українській Монархії владою зі своїм братом войовником-непродуцентом; він радо віддасть в його руки залежний од Українського Монарха державний апарат, але, щоб на чолі того державного апарату стояв диктатор, збіраючий самодержавно податки для своєї "ґвардії" — на це україн-
— 548 —
ський войовник-продуцент не погодиться ніколи. І не погодиться він на це ніколи ще й тому, бо нема, як ми бачили вище, ніяких даних, щоб націоналістична українська охлократія могла обєднатись дисципліновано під одним гаслом і одним проводом, оцим одним гаслом і одним проводом потягнути за собою народні маси і сотворити в той спосіб сильну диктаторську, на цих масах оперту, охлократичну владу.
Не зможуть також наші націоналісти охлократи, особливо по свіжій історії зі старими російськими боргами, замінити місцевого продуцента чужоземним фінансистом, який-би (так, як колись петербургським всеросійським охлократам) позичав нашим диктаторам гроші під умовами якогось "франко-українського", на чий небудь погром розрахованого, "аліянсу". Всесвітній капітал любить певні льокати і на піддержку українських Наполєонів він не піде. Взагалі, найтісніще звязана з питанням орґанізації продукції, справа економічних підстав держави єсть — як я вже не раз підкреслював (але цього, розуміється, ті, кому це треба знати, не читають) ахіллесовою пятою всякої, навіть найсильніщої охлократії, і вона буде могилою для слабесенької націоналістичної охлократії української.
Коли у наших націоналістичних охлократів єсть розум, здатний здержувати їх буйний войовничий темперамент, — а у консерватистів продуцентів українських буде досить сил, щоб цьому розумові дати міцну консервативну і монархічну точку опори — то розумні, дисципліновані та честні, матеріяльно непродукуючі войовники та войовничого типу інтеліґенти наші зможуть зайняти своє місце у державній владі і здобути собі почестне місце серед нації. Вони зможуть тоді стати не взаємно себе вирізуючими диктаторами і писаками отаманчиками, а обєднаними біля Верховної Влади дідичного Гетьмана Монарха найкращими і найвірніщими оборонцями Української Держави — зможуть проявити тоді в українських формах всі великоцінні державно-творчі прикмети свого типу. Даючи своєю зброєю і своєю державницькою ідеолоґією піддержку українській Верховній Владі Гетьманській, вони тим самим дадуть змогу власне цій українській, а не чужій владі верховній бути державно-українським, а не чуже-державним реґулятором взаємовідносин між ріжними внутрішніми силами українського громадянства.
Для пройдення цього шляху, що єдиний може довести до Української Держави, крім розуму, треба ще трохи покори. Про оцю — одну з основних прикмет всіх державних націй — найбільше забувають наші націоналісти охлократи, які власне, коли вони дійсно думають про державу, повинні-б про цю прикмету найбільше памятати. Для оправданя свого браку покори — для поясненя того, що їм зовсім нема чого коритись перед Маєстатом традиції, репрезентованої Українським Гетьманом Монархом — вони часто вказують на приклад Іосифа Пілсудського — соціяліста, анти-монархіста, націоналіста і разом з тим революціонера-войовника — який єсть для них ідеалом. Поминаючи те, що про Іосифа Пілсудського писав я в иншім місці, не беручи на увагу його "кресове" походженя і приймаючи його
— 549 —
за тип справді польського диктатора, думаю, що його приклад повинен бути для наших націоналістів охлократів відстрашаючий. Мені здається, що Пілсудський міг-би був стати загально шанованим начальним вождем польської армії, і міг-би був покласти в той спосіб міцні фундаменти під будову польської держави тільки тоді, коли-б на чолі цієї держави стояв вищий над всі класи і партії Монарх. Як кандидат в диктатори-Наполєони Пілсудський себе в Польщі політично унеможливив і — кажучи по євангельськи — закопав в землю свій державний талан а з ним може і будуччину польської держави. Що-ж думати про Пілсудських у нас, нації недержавної, а не поневоленої, — нації, яка не має і не може мати в собі такої, як польська — на тисячолітній свідомости національній виросшої — націоналістичної культури.
Прикладом для наших войовників націоналістів мусів-би бути не Пілсудський, а Монк — той англійський войовник-патріот, що по революції Кромвеля відновив в Англії монархію, Не для себе здобував він владу в зруйнованій революцією країні. Його меч служив не його власній амбіції, а реальному символові тієї старої традиції державно-національної, яку репрезентував англійський Монарх. І тому, що все громадянство побачило оцю покору людей меча перед реальним Символом Держави і Нації, змогла серед нього відродитись єдність державно-національна, знищена революцийними диктаторами під гаслами добра нації неперсоніфікованого, а тому фіктивного, яке кожний инакше розумів і яким кожний свої инакші честолюбні замисли прикривав.
Так само і по "смутному времені" в Москві, московські "служилые люди" (такі самі, по свому громадському типу, як і наша сучасна націоналістична охлократія) ударили покірно чолом перед боярським Родом Романових, хоч цей рід боярський мав тоді за собою одну тільки силу традиції державно-національної, але силу власне єдину, щоб в пореволюцийнім хаосі відріжнити тих, хто хоче служити державі, від тих, хто хоче служити собі. Бо власне в цій персоніфікації ідеї державно-національної в конкретнім, реальнім — з державно-національною минувшиною звязанім — Роді даної нації, лежить творче значіння Монархії в хвилинах, коли нація, збаламучена тріскучими але порожніми фразами ріжних революцийних демаґоґів, опиняється в повнім внутрішнім розбиттю, в повному хаосі. Місце розєднуючого націю чванства, порожности і сам-собі-панства свіжо визволених рабів, які під ріжними "партийними" революцийними гаслами націю розбивають, займає тоді — обєднуюча знов націю — покора перед її видимим, реальним, історично вже витвореним, Маєстатом, персоніфікованим в реальній особі Монарха. Про цю покору, без якої не будуються держави, слід памятати особливо нації, що всі свої власно-державні змагання не здійснила через розперезане, — нічого, крім своєї власної порожности, не поважаюче — чванство ріжних, мріючих про свою власну диктатуру, отаманчиків.
Україна, коли має істнувати, мусить пройти через процес сотвореня держави, тоб-то процес завойованя влади найсильніщою
— 550 —
місцевою ґрупою. І не помиляються наші націоналісти охлократи, коли цьому процесові завойованя вони хочуть дати один провід. Але помиляються вони, думаючи, що цей один провід може дати націоналізм і диктатура. Сотвореня Української Держави, тоб-то завойованя влади на українській території найсильніщою місцевою ґрупою, може відбутись тільки під гаслом: — "Українська Держава для всіх, що живуть на Україні" — гаслом, яке власне всякий диктаторський націоналізм засадничо виключає. І це завойованя не може бути зроблено ґрупою диктаторською, тоб-то такою ґрупою, яка-б на взірець комуністів чи фашистів — складалась з людей тільки одного громадського типу, яка-б перемогла всі ґрупи инших типів і яка-б могла ними необмежено по диктаторськи правити.
Памятаймо, що ні войовники-продуценти, ні войовники-непродуценти, ні продуценти і непродуценти невойовники не настільки сильні на Україні, щоб кожна з цих ґруп могла сама, без сторонньої допомоги, инші ґрупи завоювати і ними сама, власними місцевими силами, неподільно і самодержавно правити. Україна може бути збудована тільки гармонійною співпрацею цих трьох основних громадських типів. Иншими словами: місцева найсильніща ґрупа, здатна до завойованя собі влади на українській території, мусить включити в себе провідні, орґанізаторські елементи всіх цих трьох типів. Тому ані демократія, яка єсть необмеженим пануванням громадянства над державою і необмеженою владою невойовників над войовниками-продуцентами і войовниками-непродуцентами; ані охлократія, яка навпаки: єсть необмеженим пануваням держави над громадянством, і необмеженою владою войовників-непродуцентів над невойовниками і войовниками-продуцентами — для будови Української Держави не надаються. Тільки класократія, яка дає змогу гармонійної політичної співпраці всіх цих типів, і яка допускає їх рівномірно до участи в правлінні державою — тоб-то допускає їх, відповідно їх внутрішнім силам, до правлячої верстви — єсть тим методом, при помочі якого може бути збудована Українська Держава.
Цим методом зрештою і будувалась досі Українска Держава в добах, коли вона дійсно істнувала, і з його розкладом та упадком вона неминуче падала. В трагічнім положеню нашім між охлократично-диктаторською споконвіку Москвою і демократично-анархічною споконвіку Польщею, тільки метод класократичний, опертий на рівновазі між державою і громадянством — між державним всеобмежуючим примусом і нахилом громадянства до необмеженої свободи, до анархії — відріжняв нас від цих двох сусідніх і на нашу державну незалежність завжди зазіхаючих націй. Відріжняючи, він тим самим творив нашу індивідуальність державно-національну. Україно-творчою бувала тільки класократія — в протилежність до демократії, яка нас завжди затягала в Польщу, і в протилежність до охлократії, яка завжди включала нас в Москву. Методом класократичним будувалась споконвіку на Україні всяка місцева, українська, власна влада і цим методом тільки може вона і в будуччині держатись.
— 551 —
Класократія єсть методом правління осілого продуцента-войовника: людини, яка продукує матеріяльні цінности (хліб, товари), а одночасно, завдяки своїй вродженій войовничости та виробленій відповідним вихованям звичці до орґанізації, уміє цій продукції надати не анархічні, спекулянтські, а орґанізовані форми, і уміє цю продукцію від зовнішніх руїнників силою меча захистити. При класократії провід в державі належить таким орґанізаторам матеріяльної продукції нації, які, для виконуваня оцих своїх орґанізаторських функцій, уміють самі зорґанізуватись, тоб-то уміють обмежити свої індивідуалістичні інстинкти, уміють підпорядкувати їх одному монархічному проводові, і мають досить сили, щоб не претендувати на диктатуру, а допустити до голосу в державі і опозицийні до їхньої консервативної державної влади, поступові елементи в нації.
Систем правління класократії засновується на витворюваню гармонії між державою і громадянством — між тими, хто править і тими, ким правлять — так, щоб держава і громадянство себе взаємно доповнювали і творили одну — посідаючу свій національний дух і своє державне тіло — націю. Він єсть гармонійним взаємовідношеням між матеріяльною силою меча, матеріяльною силою продукції і золота, нематеріяльною силою ідеолоґії і силою пасивности мас. Иншими словами: систем класократії спіраеться на гармонійнім політичнім співробітництві між продуцентом-войовником, консервативною опорою Держави і орґанізатором матеріяльної продукції нації, — між матеріяльно непродукуючим войовником (армія, бюрократія), необхідним для сотвореня постійного і сильного державного апарату, — між матеріяльно непродукуючим інтеліґентом, творцем духових цінностей і ідеолоґії нації, — між посередником-фінансистом, необхідним для орґанізації обміну випродукованими цінностями, — і між пасивними масами нації, які треба для продукції орґанізувати відповідно до степені їх восприїмчивости, тоб-то відповідно до одідиченій ними по попередніх історичних стадіях їх духовій культурі, їх виробленій звичці до більше чи менше інтензивної праці, і відповідно до їхніх, од їх культури і працездатности залежних, матеріяльних потреб. В класократичному устрої, де нема охлократичної диктатури і де нема рознузданої демократичної анархії, можуть знайти собі місце всі ці охлократичні і демократичні елементи, які визнають над собою — обовязуючий в першій мірі і цю консервативну верству, на якій спірається державна влада — принцип служби нації, а не необмеженого панування над нацією.
|
Цей принцип служби лежав в основі всіх наших минулих класократій, які од будучої (як це вже було вияснено в иншім місці — пор. "Хліборобська Україна", кн. IV, ст. 146-7) ріжняться тільки зовнішніми формами, а не внутрішньою орґанізацийною сутю. На принципі прав правлячої верстви, взамін за її обовязок служби державі, були збудовані, як Галицько-Волинська, Литовсько-Руська так і шляхетсько-козацька Гетьманська Держави. Правляча державою верства одержувала тоді права на владу і на володіння землею тільки за те, що вона виконувала служебні державні обовязки. Тому ці права в очах |
— 552 —
|
мас були тоді оправдані і тільки доти були оправдані, доки вони були звязані з обовязками служби Державі. Звільненя од цих обовязків володіючу землею українську правлячу верству, яке наставало і в охлократичній Росії (де абсолютистична державна влада переходила вся до військово-бюрократичних, матеріяльно непродукуючих елементів) і в демократичній Польщі (де ця верства, обернувши в ніщо державну владу монарха, звільняла себе од всіх державних обовязків, збільшуючи натомість свої права) позбавляло владу цієї верстви і її володіння землею морального оправданя в очах мас. Тим самим ставала вкінці політично непотрібною як сама ця верства, так і Україна, що на владі і силі такої, володіючої землею, а разом з тим войовничої верстви тільки могла і зможе опіратись. |
Державно-орґанізацийні форми класократії в загальних рисах представляються так. На чолі держави стоїть дідичний Монарх, репрезентуючий державно-національну традицію, єдність нації і возглавляючий державний апарат. Його влада не диктаторська, не самодержавна: вона обмежена законом, який в своїх законодавчих установах творить сама нація. Але ця влада монархічна не фіктивна, як влада республиканського президента тому, що вона володіє не аполітичним, а політичним, їй персонально присягнувшим і їй відданим державним апаратом та армією, і тому, що в самій нації, в самому громадянстві, вона має опору: 1. в консервативних, войовничого духа, здатних до орґанізації і до самооборони продуцентах, орґанізаторах матеріяльної продукції нації; 2. в консервативній, зорґанізованій в одно тіло, інтеліґенції, творцях ідеолоґії нації. Монарх при класократії єсть Першим Слугою Нації, єсть її Першим Лицарем, який силою свого державного меча захищає націю і береже та виконує ті закони, що нація в своїх законодавчих установах сама для себе ухвалила.
Оця законодавча громадсько-творча внутрішня праця нації, яка має своє втіленя, свою оборону і свого реґулятора в сильній монархічній державі, відбувається в постійній боротьбі між консерватизмом і поступом. Сильні і добре зорґанізовані консервативні войовники-продуценти самі персонально в своїх класах орґанізують свою класову (хліборобську, промислову і т. д.) частину продукції цілої нації, рахуючись з тими ідеолоґічними, моральними принципами, які вже прищепила масам консервативна інтеліґенція і рахуючись зі степеню матеріяльної восприїмчивости мас, їх вже виробленою звичкою до праці і вже придбаною звичкою заспокоюваня своїх матеріяльних потреб. Проти них виступають поступовці, які вважають що нація дозріла вже до зміни форм своєї продуктивної праці шляхом більшого розворушеня мас, збільшеня їх духових та матеріяльних потреб і, відповідно до цього, зреформованя влади, шляхом введеня в правлячу верству поступових, реформаторських елементів.
Завдяки тому, що ця боротьба відбувається віч-на-віч між репрезентантами вже здобутого нацією матеріяльно і духово орґанізацийного досвіду і між репрезентантами поступу, вона не приймає форм демократично-парламентського шарлатанства, де цю боротьбу
— 553 —
ведуть не самі заінтересовані сторони, а — нічого не розуміючі в орґанізації матеріяльного і духового життя нації — посередники "політики", яких вся "умілість" засновується на виборчій демагогії та на обдурюваню "суверенного народу". В боротьбі — веденій в межах, сильною монархічною державою бороненого, закону, — владу, а з нею змогу творити нові закони, одержують зпосеред поступових елементів тільки ці, що не на словах а на ділі свою орґанізацийну здатність доказали. В оцьому постійному абсорбованю поступу сильним і життєздатним консерватизмом (і в усуванню від політичного проводу здатних тільки до руїнництва крикунів, "репрезентуючих інтереси", з якими вони не мають нічого спільного) виявляється динаміка класократії.
Отже суть класократії лежить в істнуванню серед даної нації настільки сильних і настільки здатних до самоорґанізації матеріяльно продукуючих войовників і настільки добре зорґанізованих і авторитетних серед громадянства його духових провідників інтеліґентів, щоб, посідаючі силу матеріяльну войовники і політики продуценти, визнавши духовий авторитет добре зорґанізованих інтеліґентів, могли придбати для своєї матеріяльно і політично орґанізуючої праці моральний авторитет серед мас. Тоді своєю матеріяльною та моральною силою вони в стані зрівноважити все-нівелюючу силу матеріяльно непродукуючих войовників (недопустивши їх до необмеженої охлократичної диктатури меча над продукцією та ідеолоґією) і анархічну силу продуцентів та інтеліґентів спекулянтів (недопустивши їх до необмеженої демократичної влади золота і інтеліґентської ідеолоґічної спекуляції над мечем і над не спекулянтською продукцією).
Розуміється завести класократію не можна самим тільки "переконуваням" і "аґітацією".
Люде не приймають ніколи якогось громадського ладу тому, що він теоретично "найкращий". І наприклад якийсь далекозор, що бачить здалека гору у всіх її деталях тому, що хоче вилізти на неї, не може, хоч би він і надірвався, дати образ цієї гори окружаючим його і не бажаючим лізти вгору короткозорам — з тої простої причини, що вони її не бачать, вона їх не інтересує і що в їх мізку нема відповідних образів для ясного представленя собі понять, які їм далекозор словами тільки може передати. Щоб люде прийняли якийсь громадський лад, ці, що його своїми очима бачать і що його всіма фібрами своєї души хотять, мусять мати власну силу цей лад зреалізувати. При яких умовах можлива перемога класократичного ладу на Україні, тоб-то хто у нас може цього ладу хотіти і лад цей своєю власною силою здійснити?
* * *
Для перемоги класократії необхідно:
1. щоб серед даної нації істнував один основний найсильніщий клас, якого орґанізаторські, войовничі елементи в стані не тільки зорґанізувати під одним монархічним проводом свій власний клас,
— 554 —
але зорґанізувати також і завойованя влади на даній національній території, тоб-то здатні дати провід (не диктатуру!) в процесі твореня на цій території окремої держави; иншими словами: консервативні елементи основого і найсильніщого в даній нації класу повинні бути в стані своєю власною внутрішньою силою дати доказ своєї орґанізаторської здатности не тільки в очах пасивних мас свого власного класу, але й в очах цілої нації, і не повинні, завдяки своїй нездатности, проголошувати себе "народолюбцями" та ховатись за спину демократичних "провідників народу", або віддавати себе під опіку якоїсь охлократичної — правої чи лівої — диктатури;
2. щоб серед даної нації була така авторитетна — репрезентована дисциплінованою і зорґанізованою, але не претендуючою на політичний провід інтеліґенцією — духовна сила, якої авторитет могли-б визнати консервативні творці держави, войовники-продуценти; — сила, яка-б поблагословила оцим своїм духовим авторитетом серед нації їх державні діла і яка в той спосіб дала-б цим державним ділам моральне оправдання в очах цілої нації (такою авторитетною духовною силою буває звичайно церква і реліґія);
3. щоб, давши своєю власною силою опору державній монархічній владі, оці консервативні продуценти-войовники найсильніщого класу в данії нації могли дати змогу охлократичним матеріяльно-непродукуючим войовникам та інтеліґентам обеднатись біля Монарха, сотворити армію, державний апарат і державницьку ідеолоґію, але разом з тим могли недопустити, щоб оці охлократичнні елементи проголосили свою диктатуру, тоб-то проголосили Монарха абсолютистичним, самодержавним і стали його іменем необмежено правити над цілою нацією;
4. щоб, сотворивши в той спосіб сильну монархічну владу державну, одну для цілої нації, і сотворивши для цієї влади сильну консервативну опору в самім громадянстві, оці консервативні елементи основного і найсильніщого класу припинили демократичну рознузданість, інтеліґентське "народо-репрезентативне" дурисвітство і свободолюбиву анархію, але одночасно допустили до законодавчої національної праці, як орґанізаторські сили инших класів, так і поступові елементи цілої нації. І щоб дали вони змогу оцим поступовим елементам виявляти свою поступову реформаторську діяльність, допускаючи до влади, тоб-то абсорбуючи в свої консервативні ряди все, що між поступовцями дійсно, в боротьбі віч-на-віч з консерватистами, свою орґанізаторську силу та здатність доказало.
Елементів охлократичних, як вище було вияснено, на Україні єсть замало для диктатури і для добичницьких наскоків, але єсть досить для сотвореня сильного монархічного державного апарату, що спинятиме всяку "праву", чи "ліву" внутрішню анархічну сваволю. Єсть їх теж досить для сформованя сильної сталої армії, яка, опіраючись на тяжкій силі мобілізованих войовників-продуцентів, зробить з України страшний для всіх її ворогів, наїжений баґнетами і опертий на своїй власній продукції, четверобок.
Відродженя церкви і реліґійного життя на Україні дає запоруку, що державно-творча українська класократична сила, поступаючи по
— 555 —
наказам реліґії і визнавши авторитет церкви, одержить її благословення і придбає для своїх матеріальних державних діл, обмежених наказами реліґії, моральний авторитет в очах віруючих мас цілої нації. Треба також вірити, що нарешті появиться на Україні і зорґанізується в українських національних формах інтеліґенція консервативна, тоб-то інтеліґенція посідаюча честь, розум, волю і инші здержуючі та орґанізуючі громадські прикмети, які дадуть їй змогу сотворити ідеолоґічні основи для власної української державної влади.
Врешті, елементів демократичних і поступових, бажаючих як найбільшої свободи, ніколи не бракувало на Україні, не забракне їх напевно і по перемозі консервативної класократії.
Все питання в тому, чи основний і найсильніщий на Україні хліборобський клас потрафить стати класом консервативним, тоб-то чи виділить він з себе настільки сильні і добре зорґанізовані державно-творчі войовничі елементи, які своєю силою зуміють зорґанізувати цей клас і стати в той спосіб опорою, наріжним камінням, для будови Української Держави.
* * *
Як всякий клас, що зайнятий одним способом продукції, так і клас хліборобський складається з орґанізаторів і орґанізованих. Природними орґанізаторами в класі хліборобському єсть такі землевласники, які самі займаються хліборобством і які разом з тим мають більше — одержаних од природа і вихованя — даних, щоб стати провідниками і дорадниками для пасивної хліборобської маси в її господарських і політичних справах. Скрізь, де клас хліборобський виявив найбільшу силу (напр. в Прусії, Угорщині), бачимо, що його орґанізаторами були не матеріяльно-непродукуючі інтеліґенти "заступаючі інтереси селянства" (тоб-то здобуваючі собі прожиток з цього "заступництва"), а хлібороби землевласники, які мали в собі більше природної активности, одідиченого войовничого темпераменту, і більше придбаного, завдяки вихованю і традиції, фахового та політичного знання. І наш клас хліборобський міг-би стати сильним та орґанізованим тільки тоді, коли-б його природні орґанізатори були настільки матеріяльно сильні і мали настільки морального авторитету в очах орґанізованих, щоб їх політичний провід і їх здатність орґанізувати хліборобську продукцію були для орґанізованих необхідні.
Сучасна наша державно-національна руїна і большовицьке панування на Україні мають своє джерело в цьому, що, завдяки матеріяльній і моральній слабости дотеперішніх природних орґанізаторів хліборобського класу, большовикам удалось проти них підняти орґанізованих і самим зайняти серед пасивної хліборобської селянської маси місце її колишніх орґанізаторів. Позаяк орґанізовані без орґанізаторів істнувати нігде і ніколи не можуть, то місце знищених панів-землевласників — дотеперішніх орґанізаторів хліборобської культури і земського сільського життя — зайняли на Україні
— 556 —
совхози і комбеди. А щоб селянство не могло проти них, як проти панів колишніх, бунтуватись, йому відібрано головну підставу його незалежности: приватну власність на землю. Чи виграло на такій заміні селянство і чи виграла на цьому класова хліборобська продукція? Безрезультатна політична "смичка", якої ніяк не можуть найти з селянством його нові орґанізатори, голод на Україні і концесії на поміщицькі землі, видавані большовиками визнавшим їх владу закордонним капіталістам — дають найкращу відповідь на ці питання.
Упадок большовицької влади в реальній українській політичній мові означає: возстановленя приватної власности на землю, а разом з нею возстановленя прав природних орґанізаторів хліборобського класу. Як аґрарна революція була необхідною передумовою для знищеня зародків Української Держави, так аґрарна контрреволюція єсть необхідною передумовою для возстановленя цієї держави. Але тільки передумовою. Без аґрарної контрреволюії не може бути Української Держави, але на цій аґрарній контрреволюції можна збудувати на Україні і державу иншу, не українську. Від чого залежить збудування Української Держави?
Залежить від того, яку матеріяльну і моральну силу уявлятимуть із себе в день упадку комуністичної влади природні орґанізатори хліборобського класу: 1. нечисленні останки колишніх дворян землевласників, 2. ці нові активні, здатні до інтензифікації хліборобської культури і до політичного проводу елементи, що — завдяки своїй більшій активности і войовничости — вибились в останніх часах на верх зпосеред пасивної селянської маси.
Можна з певностю сказати, що в перший день по упадку комуністичної влади селянство зустріне оцих своїх природних орґанізаторів хлібом і сіллю. Але вже на другий день вони мусять дати цьому селянству доказ своєї потрібности. Вони мусять дати доказ своєї політичної здатности, зорґанізувавши сильну державну Гетьмансько-Монархічну владу, яка забезпечила-б Україні спокій та звільнила її від анархії; і мусять дати доказ здатности економічної, пустивши на ново в рух хліборобську продукцію. Конкретно кажучи: природні орґанізатори хліборобського класу — збільшуючи культуру своїх господарств, засновуючи по селах кооперативи, хліборобські банки і. т. д. — муситимуть зараз-же перейти до можливо найбільше в українських умовах інтензивного хліборобства, яке дало-б заробіток і хліб міліонам українського селянства, инакше ці міліони знов будуть підняті проти них. Зробити вони це зможуть, тільки завоювавши собі політичну владу на своїй Землі, тоб-то сотворивши свою власну Українську Державу і забезпечивши цею своєю державою українську хліборобську продукцію (а з нею добробут хліборобів: як орґанізаторів, так і орґанізованих) од визиску її сучасним городом і од визиску її сусідніми промисловими, не хліборобськими державами. Шляхом власне
— 557 —
такого завойованя політичної влади, по лінії найбільшого опору, може бути збудована як всяка, так і Українська Держава.*)
Але перед українським продуцентом-войовником, природним орґанізатором хліборобського класу, лежатиме теж инший шлях: шлях пристосовуваня, шлях по лінії найменшого опору. Він може зробити те, до чого його буде примушувати українська і всяка инша на Україні демократія. За миску сочевиці, за обітницю "справедливої" аґрарної реформи і за обітницю залишеня йому трохи землі без ніяких прав і ніяких обовязків — оттак, як кожному демократичному виборцеві "середнякові" — він може одмовитись од свого політичного первородства, од прав і обовязків войовника-орґанізатора. І, одмовившись од боротьби, од завойованя, од політичного проводу, він, як непотрібний пережиток — знищений демократичною "парцеляцією", чи охлократичним "совхозом" — загине, а з ним разом, як умерший в лоні матері плід, загине, ненародившись, і Українська Держава.
Городський спекулянт фінансист, батько всякої демократії — це смертельний ворог хлібороба-войовника. Тверда державна монархічна влада, без якої не може істнувати орґанізатор хліборобського класу, означає обмеженя свободи спекулянта, означає рівновагу між інтересами міста і села, означає припиненя сучасної городської експлуатації села. Тільки проти проводу в державі войовничих хліборобських елементів — тільки проти української "реакції" — міг-би фінансувати городський спекулянт українську демократичну інтеліґенцію. Знищеня природних орґанізаторів селянства шляхом аґрарної реформи, заміна їх демократичними інтеліґентськими "народніми вибранцями", і переміна пасивної селянської маси в стадо баранів, яких городський демократичний інтеліґент і городський демократичний фінансист мають стригти при помочі своєї парламентської "механіки" — це буде на Україні завдання зпочатку української — а по її прогнаню, одночасно зі знищеням "української реакції" — завданням демократії всеросійської, чи всепольської.
*) В цім здобуттю собі політичної влади природними орґанізаторами хліборобського класу і в доводі ними своєї потрібности, як орґанізаторів політичного і економічного життя, лежить вся суть т., зв. "аґрарної реформи". В Анґлії, в якій державна анґлійська нація не може обійтись без своїх лордів, і де ці лорди хочуть, мають силу і уміють правити, ніхто поважно про "аґрарні реформи" не говорить. Всі "аґрарні реформи" єсть скрізь і завжди наслідком внутрішньої слабости природних орґанізаторів хліборобського класу і єсть завжди твором — або войовників-непродуцентів (охлократій), або інтеліґентів і фінансистів спекулянтів (демократій) — які димовою завісою "оборони інтересів селянства" прикривають своє хотіння неподільної над ним влади і хотіння знищити владу "аґраріїв". Де ці "аґрарії" морально і матеріяльно сильні, і де вони тому потрібні, там народ не відчуває потреби в аґрарній реформі, агітація за нею не має серед нього успіху — і навпаки.
Вищесказане відноситься до сути, а не до форми. Зміни в формах землеволодіння, напр. збільшеня чи зменшеня деяких його катеґорій, можуть лежати в інтересі цілого класу, як орґанізаторів, так і орґанізованих. Ці зміни не мають нічого спільного з аґрарною реформою в розумінню знищеня природних орґанізаторів хліборобського класу, тоб-то в такому розумінню, яке скрізь тепер поняттю аґрарної реформи надається.
— 558 —
Бо по знищеню оцієї єдиної української державницької, хліборобсько-войовничої сили, українська демократична інтеліґенція буде знов викинута за двері так само, як вже її раз викинуто по її "удачнім" повстанню проти Гетьмана. Буде викинута тому, що перемога демократії на Україні означає перемогу города і городської поступової культури над консервативним селом. Городська-ж культура, а з нею і поступ, можуть бути національні тільки там, де було, або єсть сильне консервативне войовниче і державницьке село; тільки там, де, завжди інтернаціональний по походженю, городський спекулянт мусів в своїм часі перейняти мову і культуру орґанізуючого село, а через двір Монарший і цілу націю, лицарського і орґанізованого хлібороба-войовника.
Але де село, як в "демократичній Україні", буде — по знищеню хлібороба-войовника — репрезентоване дрібно-зажерливим, продажним, нездатним до орґанізації, бо позбавленим лицарського проводу і прикладу "середняком", там демократичній інтеліґенції, репрезентуючій такого рода "націю", городський фінансист спекулянт, пан і правитель всіх на світі демократій, може що найбільше дозволити грати "народні штуки" в якімсь "народнім театрі". Парламентську політику на Україні по перемозі демократії не буде робити український інтеліґент. Він в ній буде фіґурувати в партіях "української національної меншости" доти, доки політично не порозумнішає і не перейде разом зі своїм "середняком" до тієї чи иншої, російської чи польської, демократичної більшости.
Сучасна українська демократична інтеліґенція, виступаючи вся без виїмку, від правих "націоналістів" до крайніх лівих есерів, проти природних орґанізаторів хліборобського класу і намагаючись зайняти у відношеню до пасивних селянських мас їх місце — копає гріб не тільки Українській Державі, але й самій собі. Україна не може народитись зразу перезрілою: вона не може увійти в стадію старечої національно-демократичної городської республиканської культури, не перейшовши через стадію культури молодечої, лицарсько-хліборобської, монархічної, і не витворивши в цій стадії таких консервативних національних основ, на деґенерації і доїданню яких побудовані всі сучасні демократії.*)
*) Що цькування "поміщиків" єсть не тільки українською спеціяльностю, а звичайною прикметою всякої демократії, найкраще видко з прикладу сучасної Польщи. Хіба ніхто не скаже, що польський поміщик для польської демократії єсть "чужинець", а проте він сьогодня для правлячої демократичної інтеліґенції і буржуазії польської такий самий "ворог нації і держави", як і для нашої демократії поміщик український. "Поміщики саботують польську державу" — такі річі можна читати що дня не тільки в польській правій і лівій демократичній пресі, а навіть в офіціяльних відозвах інтеліґентських правителів народово-демократичної Річпосполитої (напр. видана "товариством державних урядовців" в Марті 1924 р. відозва до віленського повіту, підписана на першім місці ... віленським старостою!).
Натомість чисто українською спеціяльностю єсть обвинуваченя місцевих "поміщиків" в "неукраїнськости" і "чужинстві". Ці обвинуваченя тим більше комічні, що ніхто з панів наддніпрянських інтеліґентів, починаючи від найбільше галасливих націоналістів, "свідомим Українцем" не вродився, а допіру десь в ґім-
— 559 —
Демократія польська, чеська, і т. д., можуть сьогодня мати республики і цькувати свого "середняка" проти свого "поміщика", як проти "ворога народу", "зрадника нації", чи по нашому кажучи "чужинця" — тому, що цей "поміщик" виконав вже там в протязі столітть свого політичного проводу свою історичну ролю: він, в сотворених ним колись монархіях, знаціоналізував город і навчив тоді городських поступовців говорити й думати по-польськи чи по-чеськи. Але-ж де ця сила консервативного хліборобського державного меча Української Землі, яка-б могла зукраїнізувати український город і український поступ?
Як в зародках свого першого державного життя, так і тепер, в день його відродженя, Україна жде свого Іллю Муромця. І горе їй буде, коли Іллю Муромця побє і недопустить до державної праці городський купець Добриня Никитич (він у нас на Україні називається зовсім инакше) до спілки з інтеліґентом Альошою Поповичем...
Розуміється не сам "поміщик" український буде цим новітнім українським державно-творчим Іллею Муромцем. Для цього перш за все у нас "поміщиків" замало. Неповних 2% всього — земельного і безземельного — дворянства на цілу Україну*) (додавши, що
назії або університеті ним зробився. Ще більше комічні обвинуваченя цих-же самих "поміщиків" в "національнім зрадництві". Коли Росіяне або Поляки обвинувачують Українців в зрадництві, то вони одночасно цих-же самих "Українців" вважають за Росіян або за Поляків і стараються їх всіма силами спольщити або зрусифікувати. Так роблять нації державні.
Инакше поводиться ця недержавна шумовина, якою єсть більшість "свідомої" української націоналістичної і соціялістичної інтеліґенції. Вона робить з українських старих панів "чужинців" і одночасно обвинувачує їх в "національнім зрадництві". Коли наприклад Гетьман Павло Скоропадський єсть, як каже ця інтеліґенція, "не-Українець" і "московський ґенерал", то значить він не "національний зрадник". Коли-ж обвинувачувати його, як це робить ця сама інтеліґенція, в "національнім зрадництві", то треба признати, що він Українець і намагатись всіма силами, щоб він Українцем був. Але власне цього останнього найбільше інтеліґентські монополізатори України бояться. "Нація українська — кричать вони — це нація селян та інтеліґентів, і ніхто, крім нас, не мав права претендувати на провід цією нацією". Бо й справді: — коли-б останки старої правлячої верстви на Україні, люде посідаючі політичну культуру і досвід влади, почали брати участь в українськім політичнім життю — то чи змогло-б удержатись тоді монополізованя України "українськими головними отаманами" і "українськими політичними ґеніями" з недоучених бурсаків, або з "редакторів", що стільки-ж нахабні і грубі, скільки порожні і брехливі (як слушно схарактеризував одного з цих численних "редакторів" — поважний і честний український публіцист — Василь Панейко в своїй книжці: "Зєдинені держави Східної Европи"). І доки Україна буде монополем таких бурсаків і "редакторів", із стану недержавного рабського істнування вона не вийде, бо нікого, крім горстки озлоблених писак або наївних романтиків зпосеред інтеліґентів, вона до себе в той спосіб не притягне.
*) Точно, по статистиці 1910 р. — 1.31% (розуміється разом з жінками і дітьми). Найбільше в Київщині і Херсонщині (1.85%), найменше в Чернігівщині, Харківщині і Катеринославщині (0.93%). В світлі оцих цифр "перемога" над "дворянським" Гетьманством в 1918 р. не єсть дуже "героїчним" вчинком нашої демократії. І коли-б напр. Польща мала у себе стільки шляхти, скільки Україна — в Варшаві ще швидче ніж в Київі сиділи-б большовики.
— 560 —
далеко не все воно до упадку большовиків продержиться) — це замала жменька для правління державою, коли згадати, що навіть Мексика в часах свого державного визволеня зпід іспанської влади мала 20% — осівших там і взявших активну участь в державно-визвольному рухові — поміщиків креолів (змексиканізованих Іспанців). Крім того, українська демократична інтеліґенція на превеликий жаль дуже помиляється, кажучи, що поміщики на Україні "не демократи" і "чужинці". Власне все лихо і траґедія в тому, що вони в своїй більшости і демократи, і найбільше природні Українці. Тільки невеличка горстка зпосеред них, це нащадки войовників місцевих або зайшлих, які своїм мечем здобули собі право на українську землю і тому, як всякі осівші войовники, мають сильніще розвинене хотіння своєї влади на своїй землі і більшу державно-творчу здатність. Цю власне горстку від XVII ст. розстрілювала і депортувала до Мальборґу демократична Польща; четвертувала, засилала в Сібір і розпорошувала по степах "Новороссії" охлократична Росія петербургська; доннщує сьогодня Росія большовицька. Цю власне горстку цькувала завжди і цькує по нинішній день соціяльно-революцийна — однаково, як соціялістична так і націоналістична — інтеліґенція українська, унеможливлюючи в той спосіб істнування України, як окремої держави і як окремої нації.*)
Більшість українських "поміщиків" це ті, що пристосувались. Ті, що одмовлялись од своєї власної територіяльної влади: це власне "демократи", що Україною хотіли правити не своїм мечем, не своїм Гетьманством, не своїм завойованим, а хитрою орієнтацією, демократичним умінням винюхувати подиктовані метропольною владою "народні бажання" і держати ніс по вітру цих "бажаннь". А що хитрі лисиці, як відомо, ніколи не ходять купою, тільки промишляють тайком од инших, поодинці, то й серед більшости наших "поміщиків" як і взагалі серед всіх Українців, так розвинутий дух щиро-демократичного і щиро-українського хитрого і руїнницького індивідуалізму.
Але слабість і всі численні гріхи старих природних орґанізаторів хліборобського класу, старих панів українських, зовсім не означають того, що їх треба — як думає наша соціяльно-революцийна, однаково як соціялістична так і націоналістична інтеліґенція — знищити. Не зважаючи на все своє каліцтво — ці старі пани — це єдиний державно-творчий елемент серед українсь-
*) Крім цього, багато українського войовничого елементу згинуло в московсько-польській боротьбі, веденій на Україні українськими силами. З самої тільки Київщини по шляхетсько-польськім повстанню 1831 р. було виселено примусово більше 40.000 шляхетських, переважно православних родин. А скільки лицарської войовничої крови виточили тепер з України большовики, скільки загинуло її в польських таборах, загине на еміґрації і скільки її само одійшло від України, зараженої трупїм ядом інтеліґентського розкладу! Ось в чому біолоґічне джерело української вродженої демократичности, а разом з тим нездатности цих демократичних, вихолощених з лицарської крови і лицарського духа, "свідомих Українців" до сотвореня власної держави!
— 561 —
кої — взагалі політично калікуватої і недержавної — нації. З них виходили всі визначніщі політики, всі державні мужі України. Бо зо всіх українських активних ґруп вони ще найменше анархічні і тому, рівняючи їх з иншими Українцями, вони ще найбільше здатні до сотвореня окремого незалежного українського державного життя... або до сотвореня державного життя чужого, коли їх власно-державницькі змагання будуть, як досі, власними українськими руками руйнуватись.*) Для нас це ясно. А пани з "революцийно-демократичного фронту" хай-би подумали хоч трохи над українським історичним досвідом, який у цьому відношеню дає дуже проречисту пересторогу.
Не з народньої більшости (тоб-то, репрезентуючих цю більшість, панів нових), а з панської меншости (тоб-то з панів старих) виходили на Україні, як і у всіх націй всього світу, змагання до незалежного державного життя. Знищеня цієї панської меншости при помочі народньої більшости клало завжди кінець оцим змаганням. Петро І засилаючий в Сібір "для добра українського народу" мазепинську козацьку старшину, або Людовик XI, що під таким самим гаслом сажав в клітки провансальських шляхтичів — большовики московські, розстрілюючі "гетьманських поміщиків", і французські жакобінці, що стинали голови провансальським "шуанам" — знали найкраще, де в українській чи
*) Серед численних інтеліґентських докорів старим українським панам єсть і такий, що вони, мовляв, до анґлійських, німецьких, угорських і т. д. панів не подібні. А чи подібні інтеліґенти українські до інтеліґентів анґлійських, німецьких і угорських? Не може одна верства в данім громадянстві бути подібна до анґлійських лордів тоді, коли инші верстви цього самого громадянства стоять на політичнім рівні австралійських папуасів.
Українського інтеліґента, коли-б він дбав не тільки про "написаня статті", а й про долю своєї нації, мусіло-б цікавити питання инше: яка українська верства, рівняючи її з иншими українськими верствами, посідає найбільшу політичну, державно-творчу здатність і при якому взаємовідношеню між ріжними українськими верствами вони можуть всі разом, спільним зусиллям, своє — спільне їм всім — каліцтво недержавности перебороти. Зокрема: чи взагалі можливі українські Пітти, Бісмарки і Тісси при таких "творцях публичної опінії", яких — в своїй "свідомій інтеліґенції" — посідає сучасна Україна?
Хто сотворив той авторитет Піттам, Бісмаркам і Тіссам, без якого вся іх діяльність була-б абсолютно неможлива? Хто дав Анґлійцям, Німцям і Уграм той державно-національний патос, на ґрунті якого тільки й могли вирости Пітти, Бісмарки і Тісси? — Може такі інтеліґентські "редактори", що (як п. Донцов наприклад) самі, за часів Гетьманства 1918 р., стоючи на чолі української преси, нічогісенько тоді для пропаґанди (тоб-то власне для патосу!), ідеї гетьманської не зробили, потім, де тільки могли, цій ідеї своїми пасквілями шкодили, а тепер вважають ще себе в праві заявляти, що ідея гетьманська "єсть нежива ідея", бо вона, мовляв, "не виявила патосу".
Нежива єсть не "ідея гетьманська", а політично неживою буде ціла Україна доти — доки матиме вона в собі всерозкладаючу ґанґрену таких інтеліґентів, таких творців духа нації, які уміють виявляти патос і духову творчість тільки в політичнім руїнництві, повстаннях проти своєї власної Української Держави і в дрібнім, зажерливім еґоцентризмі.
— 562 —
провансальській колонії лежить джерело небезпеки для петероургської чи парижської метропольної влади.
Знищеня старих "панів" таке, яке було в 1648 р., можна порівняти хіба тільки зі знищеням сучасним. Одначе в хвилину, коли Великий Гетьман перестав бунтуватись і став творити власну державу, він мусів покликати назад останки цих, все-ж таки недобитих, панів і Держава Українська істнувала доти, доки мала в ціх панах, завдяки розумній політиці Гетьмана, свою консервативну опору. Нові, по смерти Великого Богдана, підняті ворохобниками повстання проти "панів" довели до того, що був знищений тільки український консерватизм. Цих панів українських, що віддали себе під опіку Москви і Польщи, українські соціяльні революціонери знищити не були в силі. І власне вони — ці москвофільські та полонофільські пани — перемогли на Україні. Україна була поділена не відповідно до бажаннь антипанських революціонерів, а відповідно до сили москвофільської і полонофільської орієнтації серед панів.
Перемогли-ж ці чужі орієнтації тому, що орієнтація своя, українська, показала себе для старих панів українських самоубийчою. Ніхто з них не захотів більше будувати Україну, коли побачив, що в цій Україні його ждуть тільки прокляття, лайки і ні на що не потрібна смерть від зрадливого власного українського ножа. В той спосіб, на знищеню українськими руками тих старих українських панів, що до тодішнього українства пристали, збудовані були Москва та Польща на Україні. Так само і тепер, знищивши нас — горстку сучасних консерватистів українських — і давши тим доказ всім консервативним елементам на Україні, що українізація це для них заріз, панове з революцийно-демократичного фронту приготовили тільки новий розділ, а з ним і нову руїну України. По упадку українського Гетьманства від рідного українського цькування, запанували на Україні знов ці, що до боротьби з глупотою і руїнництвом української соціяльно-революцийної інтеліґенції пристосовані краще, ніж ми.
|
Деякі українські націоналістичні і соціялістичні "редактори" пишуть, що Гетьманство це "видумка українських панів на те, щоб повернути собі маєтки на Україні". Таке пишеться для "соціяльного і національного усвідомленя українського народа". Бо самі "редактори" прекрасно знають, що коли-б "панам" тільки маєтків було треба, то для їх "поверненя" вони мають багато легчий і від тисячі літ опатентований на Україні спосіб: покликати на Україну Москву або Польщу за ціну власне відреченя од українського Гетьманства, а не його возстановленя. І наші зусилля, щоб оцей легчий спосіб істнування серед панів українських перебороти — щоб цю їх горстку, яка ще на еміґрації залишилась, під українськими Гетьманськими прапорами при політичнім ділі українськім удержати і для майбутньої Держави Української (неможливої без цих старих панів) зберегти — ці самі інтеліґенти українські поясняють "лакомством нещастним": "матеріяльними зисками", які ми, мовляв, |
— 563 —
|
з цієї своєї гетьмансько-монархічної праці української маємо. Продажні душі по собі й других судять — і в цьому врешті нічого дивного нема. Але в данім випадку єсть щось иншого. Оці інтеліґенти українські прекрасно знають, що на пропаганду ідеї українського консервативного монархізму — тепер, в добі всесвітнього панування поступової республиканської демократії — субсидій таких, як наприклад на революцийно-демократичні українські видавництва в Чехії, не дають. І вони знають, що як-би нас — так як їх — мучило весь час "лакомство нещастне", то за ціну власне відреченя од нашої державницької української ідеї — за ціну відреченя од монархізму українського — ми могли-б, чи то в Польщі, чи серед російських еміґрантських кол, це "лакомство" дуже легко заспокоїти. Коли-ж вони на нас такі брудні наклепи кидають, то не тому, щоб вони самі в ці наклепи вірили (бо тоді напевно вони до нас перші-би прибігли і самі монархістами завзятими-би стали), а тому, щоб — на нашій дражливости граючи — нас од України одігнати, і Україну виключно для свого власного монопольного вжитку заховати. Провокаціям руїнників не будем піддаватись. На втіху цим інтеліґентам українським од української політичної праці, поки сил наших стане, не відійдемо, хоч-би навіть такі корифеї їхні, як п. Модест Левицький, побажання: — "ох, як-би то сталось, щоб ви не вертались!" — нам від свого "щирого українського серця" засилали (Подебрадська "Наша Громада" р. 1925, ч. 1. ст. 11). Не відійдемо тому, бо монополь на Україну самих тільки оцих інтеліґентів загрожує Батьківщині нашій дальшим недержавним гниттям і дальшою політичною руїною. І не відійдемо ще й тому, що серед здорової та честної частини тієї нової провідної української верстви, яка тепер з народніх українських мас на поверхню життя українського підіймається, праця наша знаходить зрозуміння і активну піддержку — чого доказом власне вихід цієї книжки "Хліборобської України". |
До української державної творчости, до покладеня фундаментів під будову Української Держави, здатна тільки ця горстка зі старої дворянсько-шляхетсько-козацької "поміщицької" верстви, яку власне цькує і добиває "свідома" інтеліґенція українська. Ця горстка бореться з хамством і рабством не тільки в цілій нації, але перш за все в своїм власнім класі. Вона хоче повернути йому колишню його активність і лицарськість. Вона від своєї державної влади одмовитись не хоче, бо розуміє, що відродженя цілої її верстви можливо тільки тоді, коли відродиться Держава Українська, і коли ця Держава вимагатиме од українського хлібороба-войовника напруженя всієї його політичної і економічної енерґії: синів до української армії і синів до орґанізації інтензивних господарств; особистого проводу та особистої відповідальности в державній політиці, і особистого проводу та особистої відповідальности в економічній орґанізаці'ї села. І навпаки: загине ця верства тоді, коли державно-українського мірила вартостей для неї не стане; коли на Україні переможе демократія; коли горстка консервативних Гетьманців, що бореться з демократичною заразою, буде знищена, — коли решта пристосується зпочатку до української демократії, а потім — по її неминучім самопожранню і упадку — до чужої метропольної влади і коли виживати зпосеред цієї верстви на Україні зможуть не
— 564 —
активні, не сміливі, не жертволюбні, а пасивні, трусливі і найхитріще здатні до пристосовуваня... але теж і до знищеня якоюсь новою неминучою революцією ... Вона врешті — ця горстка — єдина зпосеред всіх верстов на Наддніпрянській Україні (за вийнятком почасти духовенства) має орґанічні — товариські і родинні — між собою звязки і товариську культуру,*) і тому вона перша, перемігши в собі розєднуючі її російські та польські державні і культурні пережитки, зможе в одно орґанізоване тіло на ґрунті української державної праці обєднатись.
Цій горстці зі старої дворянсько-шляхетсько-козацької верстви припаде велика роля передати стару державну українську традицію, основи українського консерватизму, хліборобській войовничій провідній верстві новій. Верстві, що вийшла тепер з ублагородненого мечем і боротьбою українського селянства — верстві, що в останніх роках творила всю матеріяльну державницьку українську силу і буде її творити особливо тоді, коли скоро минеться, як в цілім світі, так само і у нас, спричинене війною і фізичним винищеням лицарського покоління, сучасне гидке панування золота і хама.
Цій власне новій, сильній, активній хліборобсько-войовничій верстві, яку виділила з себе в процесі революції пасивна селянська українська маса, горстка дворянсько-шляхетсько-козацьких нащадків старої України мусить передати весь одідичений історичний досвід. Треба уберегти оцю нову нашу провідну верству від української історичної демократичної зарази і від охлократичних "наполєоновських" фантазій. Треба просвітити її, що демократична республика руйнує нації, посідаючі навіть стару, культурну і дуже численну провідну верству і що вона єсть самогубством для нації, де ця провідна верства так молода, так недосвідчена і так страшно нечисленна, як у нас. Треба навчити її, що не в угадуваню настроїв майбутніх "установчих зборів", не в глупій і смішній наполєономанії, не в напіврозбишацькім і напів-актьорськім блазенськім отаманстві, не в партийнім політиканстві і видумуваню "найкращих оріентацій", а в обєднаню в один залізний, твердий і непохитний четверобок, біля одної твердої і непорушної влади дідичного українського Гетьмана-Монарха, лежить вся будуччина цієї верстви, а з нею і будуччина Української Держави.
Коли-б в осені 1918 р. цвіт української нації, ці сини українського войовника-хлібороба, що сьогодня зівяли в польських, румунських, чеських таборах і на еміґрації, не були заражені ґанґреною соціяльно-революцийного інтеліґентського спекулянтства: — коли-б вони не нюхали "настроїв", коли-б не різались взаємно
*) Це значить, що вона знайома і споріднена між собою родинами,, знає хто і звідки походить і звязана між собою всіма сторонами свого життя, а не творить — як всі т. зв. "свідомі Українців — випадкову збіранину випадкових людей, зібраних для якоїсь змінливої і скороминучої "демократичної" партийної політики.
— 565 —
ізза "наполєоновських" амбіцій ріжних отаманчиків, а всі разом в сердюцьких полках стали стіною біля Українського Гетьмана — то п. Петлюра (тоб-то ця демократична українська інтеліґенція і півінтеліґенція, яку він собою репрезентує) замість комічним "головним отаманом" став-би був тим, чим йому одиноко личить бути: редактором якоїсь патріотичної української газети, яка-б кликала до піддержки Української Армії в її боротьбі за Українську Державу. І тоді була-б ця держава, бо вона в озброєних хліборобських синах мала-б свою опору матеріяльну, а в ідеолоґічній праці української інтеліґенції — свою опору моральну.
І це не єсть — як дехто у нас каже — наука історії по невчасі. Такий самий момент повториться по упадку большовизму і повторятиметься по упадку всякої метропольної влади в Україні. В такий момент долю Української Держави — а з нею і долю Української Нації — все вирішатиме двобій між соціяльно-консервативним хліборобом войовником, природним орґанізатором хліборобського класу, і соціяльно-революцийним українським демократичним та охлократичним інтеліґентом, який намагатиметься природних орґанізаторів хліборобського класу (вчора вони звались "панами", завтра може зватимуться инакше) від проводу над селянством усунути, самому їх місце зайняти, а для цього владу політичну з їх рук вирвати.
Щоб цей двобій не скінчився знов, як і завжди, неминучою руїною України, мусить бути знайдений компроміс між силами, рішаючими про буття Української Держави. Тільки класократичне Гетьманство-Монархія своїми орґанізацийними формами може такий компроміс цим силам дати. Тільки тоді, коли ці сили одмовляться кожна од своєї необмеженої влади, коли всі вони будуть служити персоніфікованій в особі Гетьмана-Монарха Українській Державі — Держава ця повстане. Хлібороб-войовник дасть їй консервативну опору меча, продукції і податків, — войовник-непродуцент дасть їй сталу фахову армію і державний апарат, а інтеліґенція своєю ідеолоґією і своїм впливом на народ дасть їй моральний авторитет в очах мас. І буде знайдена тоді єдність національна, бо буде один, непорушний, сталий, монархічний національний центр, біля якого будуть зосередковані всі — і консервативні і поступові — думки та напрями в нації.
* * *
Нарешті в методі класократичному — в вище представленому способі орґанізації нашого внутрішнього політичного життя — можна знайти єдиний вихід для розвязаня основного проблєму нашої політики зовнішньої: проблєму наших відносин до Москви.
В чім лежить суть цього проблєму?
В умінню Українського Півдня зорґанізувати своє державне життя самому, без помочі Московської Півночі.
Иншими словами: споконвічний український двобій між українським соціяльним консерватистом і українським соціяльним революціонером мусить бути вирішений без участи Москви. Укра-
— 566 —
їнська анархія, яка вибухає і вибухатиме завжди з хвилиною політичного унезалежненя України, і яка єсть наслідком цього двобою, мусить бути опанована власними українськими руками, мусить бути втихомирена місцевою Українською Владою, сотвореною самими мешканцями України без помочі Москви.
Чи цей проблєм можна вирішити мілітарним союзом, чи війною?
Не мені — уродженому і вихованому в західній римсько-католицькій культурі, жившому цілий свій вік з землі, а не з казьонного жалуваня, і українському державникові вже тоді, коли майже всі теперішні наддніпрянські москвожери "самостійники" були ще запеклими проти-самостійницькими есдеками, есерами або просто російськими чиновниками — тішитись з того реального факту, що — необхідний для побідної війни з Москвою і для перетягненя України від східно до західно-європейського політичного світу — єдиний український національний протимосковський фронт — це політична утопія. Але занадто болюче переконала мене в цьому сама українська соціяльно-революцийна — як націоналістична, так і соціялістична — інтеліґенція, щоб я міг в цю утопію вірити і иншим, незрячим, цю утопію проповідувати.
Коли-б ті чи инші українські соціяльно-консервативні — єдине до сотвореня Держави Української здатні — сили задумали воювати з Москвою, їм завжди — при піддержці Москви — ніж в спину всадять ті чи инші — соціялістичні чи націоналістичні — інтеліґентські соціяльні революціонери. Почавши од Святополка, прозваного цими інтеліґентами "Окаянним", і кінчаючи Мазепою, прозванного цими самими інтеліґентами "Проклятим" — ця аксіома української політики доказана і передоказана. Коли за Гетьмана Павла Скоропадського українські соціяльно-консервативні сили взялись, в як найгостріщій суперечности з большовицькою Москвою, до будови реально можливої Української Держави, то анархічні покидьки московської культури, якими в своїй більшости єсть "свідома" соціяльно-революцийна інтеліґенція українська, підняли проти них, до спілки з московськими большовиками, під прапором фіктивної "української самостійности" повстання. І коли-б, завдяки цьому повстанню, на Україні знов запанувала на цілі століття Росія, то всі ці противогетьманські інтеліґентські борзописці, що сьогодня під прапорами "українського націоналізму і самостійництва" гопцюють на дикому полі української публіцистики, постають знов смиренними "преподавателями гимназій", редакторами ріжних "Кіевскихъ Откликовъ", чиновниками петербургських канцелярій, або всеросійськими якимись новими есдеками чи есерами.
Так само доказана та передоказана і друга аксіома української політики: в боротьбі за політичне унезалежненя від Москви українські державно-творчі соціяльно-консервативні сили не можуть опертися на
— 567 —
Польщу. Не можуть у перше тому, що Польща для цього заслаба, і ні один розумний польський державний муж, який не хоче, щоб Москва сиділа в Варшаві, не буде цю Москву до Варшави через Київ затягати. У друге тому, що, при своїй хронічній республикансько-демократичній анархічности, Польща своїм впливом буде ослабляти соціяльно-консервативні (в тім числі і місцеві спольщені) українські державнотворчі сили і буде збільшувати українську анархію. Неминуча при протимосковському союзі з Польщею перемога української демократії доведе, як і завжди доводила, до того, що ці дві, ріднесенькі по свому державному нерозумові, республиканські демократії собі взаємно в свому "протимосковському союзі" поперегризають горла. Ніщо так не сприяє пануванню Москви над Польщею і Україною, — а значить і ніщо так не погрожує державному істнуванню України і Польщи — як польсько-українська гризня — неминучий наслідок перебування цих двох націй під одним державним дахом, або в однім, більше чи менше стислім, політичнім союзі.
Ці мешканці України, які хочуть бути "кресовими Поляками" (тоб-то ці Українці, які, при всіх своїх польських фанаберіях, нічим иншим, як тільки колоністами на рідній Землі бути не здатні) повинні собі запамятати, що дорогоцінностями, пограбованими і у "польських кресовців" на Україні, була виплачена на основі Рижського миру большовицька контрибуція переможній польській державі. Поширеня польської державности на Українські Землі можливе тільки при зруйнованю цих земель внутрішньою анархією. Лад і порядок на Україні унеможливлюють експанзію на Схід варшавської держави. "Поляк (в розумінню варшавського правителя, а не місцевого пана = "ляха") і спокій не можуть істнувати разом на Україні" — так сформулував вже давно цю політичну правду Хмельницький. Тільки внутрішня українська різанина давала і дає змогу варшавському державному мечу "щербитись" об київські Золоті Ворота. Коштом "польських кресовців", вирізуваних тими чи иншими — по нинішньому кажучи — "диверсантами" може держатись варшавська державність на Україні. Влада Варшави і українська гайдамаччина — це на Україні політичні близнята.
Тільки політичний союз України з Москвою (загально кажучи з Півноччю, тоб-то з тими північними людьми, які державу московську, по упадку комунізму, наново зорґанізують) і активна політика України в цьому союзі можуть забезпечити українські державно-творчі соціяльно-консервативні сили од пагубної анархії в злуці з Польщею і од руйнуючого Українську Державу втручання Москви у внутрішні українські справи. В той тільки спосіб зможуть ці сили сотворити самі місцеву власну Українську Владу.
Таку політику у відношеню до Півночі вели Ростиславичі — творці першої південної української Галицько-Волинської Держави. Такою була політика найрозумніщих зпосеред Ґедиминовичів. Так
— 568 —
давав собі раду з Москвою і Польщею — творець сучасної України — Богдан Хмельницький. Тільки така політика у відношеню до Москви, при всіх страшно тяжких внутрішніх і зовнішніх обставинах, дала змогу продержатись більше ніж сто літ лівобічній Гетьманщині — цьому єдиному проявові української державности в останніх століттях. І такою мусить бути політика соціяльно-консервативних державно-творчих українських сил і на будуччину. Особливо тепер, коли, завдяки участи галицької української інтеліґенції в поваленю Української Гетьманської Держави, ми стратили на довго Галичину, а з нею двері в Західну Европу і змогу опертись на Карпати. Без цих дверей і без запілля, опертого на Карпати, побідна війна України з Москвою і з погляду стратеґічного абсолютно неможлива.
|
Можна з певностю сказати, що 1. коли-б ці галицькі сили, які були вжиті на валеня Гетьманської Української Держави (і без яких "національне повстання" проти цієї Держави не могло-б "удатися"), були всі використані на польсько-українському фронті, то кінець польсько-української війни, а з ним і доля як Галичини, так і цілої України, були-б зовсім инші; 2. коли не було-б піддержаного Галичанами повстання проти Гетьманської Держави, то не було-б і цього хаосу, який настав на Наддніпрянщині по перемозі повстання і який, перелившись через Збруч в Галичину, спаралізував всю її оборону проти польського напору. Взагалі-ж, що до Західно-Українських Земель, то тисячелітній історичний досвід вчить таких політичних істин: 1. незалежність України від Москви тим більша, чим менша залежність Західно-Українських Земель від Польщи і чим більше Україна (посідаючи в тій чи иншій формі політичний вплив на ці Землі) має безпосереднього контакту з Західною Европою; 2. унезалежненя Західно-Українських Земель від Польщи і поширеня на них політичного впливу України не може відбутися без, забезпечуючого Україну в часі боротьби за ці Землі, політичного союзу України з Москвою; 3. не може воно відбутись і тоді, коли політичний союз України з Москвою перетворюється в панування Москви на Україні, бо тоді Москва, — не тільки безпосередньо в посіданні Західно-Українських Земель не заінтересована, а навпаки: заінтересована в тім, щоб Українців під її пануванням не було забагато і щоб вони були як найдальше од Західної Европи — завжди готова ці Західно-Українські Землі уступити Польщі; 4. не може воно відбутись і тоді, коли Україна, ще не поширивши політичного впливу на свої Західно-Українські Землі і ще не опершись міцно на Карпати, захотіла-би воювати з Москвою, бо ці сили українські, які таку війну хотіли-б тоді вести, мусіли-б завжди шукати опертя в Польщі, мусіли-б за це уступати Польщі Західно-Українські Землі і мусіли-б в той спосіб програвати свою війну з Москвою. Галичане, які гасло — "шлях до Львова веде через Київ" — розуміють так, щоб покидати Львів та йти до Київа піддержувати тамошніх соціяльних революціонерів і політичних руїнників; — Галичане, які в Київі роблять повстання проти Українського Гетьманського Уряду тому, що він "москвофільський"; — Галичане, які, поваливши такий український "москвофільський" уряд, |
— 569 —
|
шукають союзу з московським урядом Денікіна, або проповідують орієнтаціюна московських большовиків; — Галичане, які братаються з наддніпрянськими політичними хаотиками-галайками, проголошують з ними "соборність", кличуть їх до себе в Галичину, слухають побожно їх теревенів про "похід на Москву", а потім плачуть, коли ці хаотики, або "змінили віхи" і втікли в Москву, або в Варшаві уступили Галичину Полякам, — такі Галичане хай мають принаймні стільки розуму, щоб причини всіх своїх нещасть шукати в саміх собі, а не в "Папі римському", чи "амбасадорах антанти". |
Політичний союз з Москвою в нашій політиці зовнішній, це тільки один бік шляху до унезалежненя України від втручання Москви в нашу політику внутрішню. Можна такий союз заключити, а одночасно власну українську державність стратити. Наприклад "союзна" з Москвою Радянська Україна забезпечена, розуміється, од піддержки Москвою повстання якогось "українського національного союзу" проти харківської радянської влади. Але сама ця влада не єсть Українською Владою, — сама Радянська Україна не єсть суверенною Українською Державою. Радянська українська держава — це фіктивна назва фактичної державної влади московської півночі, а харківська влада — це, вповні залежна од московського центру і позбавлена зовсім своєї власної внутрішньої української матеріяльної і моральної сили, частина всеросійської правлячої верстви.
Отже політичний союз з Москвою в політиці зовнішній це тільки частина акції, що прямує до політичного унезалежненя України від влади Москви. Щоб таке українське, унезалежненя державне могло дійсно статися, рівнобіжно мусить розвиватись і друга частина цієї акції: мусить бути, під прикриттям союзу з Москвою, сотворена своя власна місцева Українська Влада власними українськими силами без московської допомоги.
Сотвореня такої влади без боротьби з Москвою не обійдеться. Але цю боротьбу ми можем виграти тільки тоді, коли будем її вести во імя наших спільних зовнішніх — як наших так і московських — союзних інтересів: коли українську Гетьманську Армію, обороняючу незалежність України від Москви, Москва не зможе бунтувати проти Гетьмана, бо це буде союзна Армія. Нашу державну незалежність від Москви ми зможемо відстояти' наприклад во імя нашої спільної з Москвою оборони перед експлуататорськими у відношеніо до нас тенденціями Західної Европи і во імя активної політики в напрямі скріпленя, у відношеніо до инших політичних союзів, союзних сил наших держав. І навпаки: ми нашу незалежність стратимо, коли, отуманені хвилевими пристрастями, дамо себе уживати як знаряддя до розбивання політичної відпорности Сходу Европи і коли оборона політичних інтересів цього Сходу (і інтересів наших в цім числі) перейде неподільно в руки Москви. Розуміється, шлях войовничого кивання на Москву українським пальцем, схованим в чиїмсь чужім чоботі, вимагав-би од нас меншого напруженя всіх сил, ніж шлях одвертої союзної політичної ривалізації з Москвою. Але власне тому,
— 570 —
що це шлях по лінії найменшого опору, він нам власної держави не дасть, а потягне нас, як тягнув і досі, в політичну безодню вічно бунтуючих і вічно битих "хохлов". Союз з Москвою в політиці зовнішній, без московської допомоги в політиці внутрішній, або — політичний союз, з захованям політичної суверенности — ось формула державницької української політики супроти Москви.*)
|
Пояснити ці річі більшости української інтеліґенції дуже трудно. Про "політичні союзи" вона має представленя дуже своєрідні. Під таким союзом вона звичайно розуміє аґентурну службу у "союзників" і писання доносів до союзної контррозвідки на своїх українських земляків. Судячи по останнім своїм "союзам" з Чехією, Польщею, Румунією і т. д., вона думає, що і цей союз з майбутньою монархічною Москвою, який ми вважаємо вказаним для успіху української державницької політики, означає "грошебрання" від якогось претендента на московський престол і одночасно укладання для його контррозвідки списків всіх инаковіруючих Українців з тим, щоб їх при першій нагоді, при помочі московської поліції, посадити в тюрму. Просимо панів українських націоналістичних і соціялістичних інтеліґентів нас по собі не судити. А тих нечисленних зпосеред них, у кого єсть хоть трошки політичного розуму, єсть хоть дрібка політичної порядности і честности і у кого нема способу політичного думаня, характерного для інтеліґентських українських аґентів чужих держав, ще раз просимо зрозуміти, що ми говоримо тут весь час про союз між державами московською і українською во імя скріпленя нашої державної суверенности, а не про поміч Москви для здобуття собі влади на Україні, що неминуче привело-б до знищеня нашої української державної суверенности. Необхідні передумови для цієї української державницької політики такі: 1. твореня під прикриттям зовнішнього союзу з Москвою власної Української Держави, тоб-то власної Української Влади власними силами; 2. визнання суверенности Держави Української Державою Московською, що може статися тільки тоді, коли Українці покажуть себе здатними сотворити свою власну Владу власними силами, без московської допомоги. |
Сьогодня була-б незалежна і суверенна комуністична Радянська Українська Держава, коли-б українські комуністичні охлократи були настільки сильні і зорґанізовані, щоб, забезпечивши себе союзом з комуністичною Москвою од московських втручаннь, самим, власними силами, без московської допомоги, здобути собі на Україні політичну владу.
*) Особливо завтрішня побольшовицька Москва буде склонна такий союз з Україною заключити. Сил у неї — щоб возстановити стару, централізовану і охлократичну, петербургську державу — не стане. І власне з цього повинні скористати українські державники, щоб, підчас цієї передишки, яку їм дасть союз із слабою Москвою, сильну Державу Українську збудувати, тоб-то анархію українську власними українськими силами, власною Українською Владою, приборкати. Як що вони, спокушені московською слабостю, захочуть з Москвою воювати, то Москва заключить тоді союз з Варшавою і віддасть Варшаві Україну принаймні по Дніпро. Віддасть, розуміється, з тим, щоб потім, самій окріпши, а польську державу польсько-українською гризнею розсадивши, прийняти під свою "високу руку" — добровільно вже тоді з нею "возсоєдиненну" — Україну.
— 571 —
Завтра ми будем мати незалежну і суверенну класократичну Гетьманську Монархічну Українську Державу, коли, забезпечивши себе зовнішнім союзом з монархічною Москвою од московських втручаннь в наші внутрішні справи, ми зможемо власними силами, без московської допомоги, установити на Україні свою власну Гетьманську Владу.
В цьому процесі установленя власними українськими силами своєї власної Української Влади треба розріжняти два зовсім ріжні політичні чинники:
1. місцевих українських соціяльно-консервативних москвофілів, які споконвіку творили і сьогодня творять більшість активних державно-творчих сил місцевого українського громадянства і без яких будова Української Держави власними місцевими силами абсолютно неможлива;
2. дійсну північну Москву, якої втручання у внутрішні українські справи приносило, приносить і буде приносити смерть Українській Державі.
Впливи цих чинників в певні моменти тісно переплітаються, але політик, який до справ українських ставиться поважно і який не живе з ширеня серед українського громадянства політичного хаосу, мусить завжди старанно ці два політичні чинники уміти розріжняти.
|
Власне на умиснім перемішуваню цих двох політичних чинників і оббріхуваню в той спосіб українського громадянства збудовані всі змагання української демократичної і охлократичної інтеліґенції наклепами на Українську Гетьманську Державу оправдати своє повстання проти неї і скласти з себе вину за руїну України, яку це повстання принесло. Українські інтеліґенти умисне і свідомо утотожнюють з дійсною Москвою місцевих українських політичних москвофілів, які входили в склад Гетьманських Урядів і в склад цих офіцерських дружин, що, разом з сердюцькими хліборобськими полками, обороняли від українських інтеліґентських руїнників Українську Державу. Між тим дійсна реальна тодішня Москва — це були большовики, з якими в як найгостріщій суперечности була Гетьманська Українська Держава і з якими були в союзі власне "самостійницькі" українські інтеліґенти. Ця реальна Москва піддержувала всіма силами український "самостійницький" бунт проти місцевої Української Влади, не зважаючи на це, що цю Владу творили місцеві українські москвофіли. А яке-ж було відношеня до цих українських москвофілів, що творили тоді Українську Державу, Москви безтериторіяльної, еміґрантської, протибольшовицької? Звістні накази Денікіна проти Гетьманців, — всі злобні бажання як найбільше скомпромітувати Гетьмана Павла Скоропадського, якими повна протибольшовицька московська преса — дають виразну відповідь на це питання і дозволяють ясно опреділити: хто був для московської влади на Україні більше небезпечний — чи соціяльно-консервативні москвофіли, які, паралізуючи Москву своїм політичним москвофільством, зміцняли на Україні свою власну місцеву Українську Владу, тоб-то будували Українську Державу, — чи соціяльно-революцийні "самостійницькі" інтеліґенти, які "рідною мовою" українського анархізму, в інтересах Москви, цю Державу Українську руйнували. |
— 572 —
|
Поголовне знищеня в сучасній зруйнованій і забитій в кайдани Україні українських москвофільских соціяльно-консервативних сил, а одночасно покладеня большовицьких милостей на мертвих і живих українських соціяльно-революцийних літературних і громадських діячів — єсть фактом, що каже всім, хто не хоче брехати або бути оббріхуваним, які — соціяльно-консервативні чи соціяльно-революцийні сили — "хлібороби" чи "есери", "куркулі" чи "незаможники" — більше небезпечні для московського панування на Україні. Сьогодня ці самі інтеліґентські "самостійницькі" брехуни і руїнники популяризують старанно в українській пресі всі напади московські на Гетьмана і на Гетьманство. Вони хочуть до решти забити памороки читаючій по українськи публиці (таке задурюваня "рідною мовою" зветься "відродженям української нації"!), запевняючи її, що Москалі стараються представити Гетьмана Павла Скоропадського в найгіршому світлі тому, бо він ..."московський аґент", який "хотів піддати Україну Москві". Колись для історика цієї доби брехні, яку привела з собою перемога світової демократії, брехня інтеліґенції української (як що він тільки її зможе по архівам відшукати) буде мабуть найбільше характерна. Найбільше характерна тому, бо, позбавлена всієї тієї здержуючої культури, яку ще має здемократизована Західна Европа, ця українська демократично-інтеліґентська брехня виступила на Україні у всій своїй мерзенній примітивній наготі і найшвидче довела найслабшу зо всіх європейських здемократизованих націй — націю українську — до загибелі |
В чім виявлялась, виявляється і буде виявлятись небезпека для України від втручання Москви у внутрішні українські справи?
В споконвічнім піддержуваню Москвою всякого українського бунту проти власної місцевої Української Влади на те, щоб цим бунтом місцеві соціяльно-консервативні і державно-творчі сили українські стероризувати, а стероризувавши, примусити їх до відмови од їхніх власно-державницьких змаганнь і до признання над Україною без всяких застережень московської державної влади.
В чім була, єсть і буде причина москвофільства соціяльно-консервативних державно-творчих українських сил?
В споконвічній анархічности і споконвічнім політичнім руїнництві тих соціяльно-революцийних українських елементів, які репрезентують "українство", і у внутрішній немочі українських соціяльних консерватистів впоратись власними силами з бунтом оцих, репрезентуючих і монополізуючих для себе "Україну", анархістів.
Тільки усунувши причину зла можна уникнути його шкідливих наслідків.
Ні один з наших консерватистів москвофілів не тому москвофіл, що він "любить Москву" і орґанічно без неї не може жити. Він москвофіл, бо весь унаслідований ним історичний український досвід каже йому, що він власними силами з українським руїнником впоратись не може. Пропорціонально до політичного руїнництва і політичної нікчемности тих, що репрезентують ідею України, росте на Україні політичне москвофільство тих, що репрезентують на Україні ідею державного ладу і державної творчости. Не плаксивими закли-
— 573 —
наннями на "рідну неньку" і "рідну мову", не смішними обвинуваченями в "чужинстві", а доводом — доводом фактами — що Україна це не синонім анархії і політичної глупоти — буде знищена причина українського соціяльно-консервативного політичного москвофільства і воно раз на завжди щезне на Україні.*)
Возстановленя Гетьманства — але не в колишній формі монархії елєкцийної, яка себе на Україні політично не оправдала, а в формі монархії невиборної дідичної, яка забезпечує більшу стійкість і більшу силу Верховній Владі — може дати нашим соціяльно-консервативним силам обєднуючу їх точку опори і усунути їх "сам-собі-панську" розпорошеність — головну причину їх внутрішньої слабости.
Персоніфікація Гетьманства в Роді Скоропадських, який вже був і став знов Родом Гетьманським, дасть основи українському лєґітимізмові і усуне головну небезпеку для українського монархізму: самознищеня в боротьбі за "найкращих кандидатів".
Піддержка Гетьманства і тієї частини українських соціяльно-консервативних державно-творчих сил, яка за ним стоїть, представниками "свідомої'України" — в першій мірі інтеліґенцією українською (творцями ідеолоґії нації), українськими військовими (представниками її збройної сили) і взагалі тією новою провідною орґанізаторською верствою, що зпосеред мас народніх вибивається — переконає всю москвофільську соціяльно-консервативну українську масу, що Україна це не анархічне — моральне та матеріальне — розби-
*) Тут при нагоді звертаю увагу на цей дуже важний факт, що у нас, так само, як і в Польщі, москвофільство політичне (про яке тут мова) зовсім не йде в парі з помосковщеням культурним: з орґанічним перейманням московської (охлократичної і "общерусской") культури. В Польщі найбільшими політичними москвофілами єсть соціяльно-консервативні елементи, які одночасно в собі найбільше національної польської культури по традиції одідичили і заховали. І навпаки: найбільшими політичними москвофобами єсть елементи соціяльно-революцийні, власне найбільше московською культурою заражені. Так само і у нас. Найбільше традицийної, орґанічної (а не словесної!) української культури заховали в собі елементи соціяльно-консервативні, політично москвофільські (згадати хоч-би колишніх Свято-Юрських каноників з одного кінця Української Землі і старе Полтавське Земство — з другого). Знов-же найменше орґанічної, традицийної культури української посідають, і найбільше московською культурою орґанічно перейняті всі наші елементи соціяльно-революцийні, однаково чи під соусом революцийно-ліберальним (в роді напр. "кадетів") чи під соусом революцийно-соціялістичним (в роді п. Винниченка) чи під соусом революцийно-націоналістичним (в роді п. Донцова — теж зрештою соціяліста московського толку по походженю, способу думаня, культурним навикам і громадському вихованю). В цій боротьбі веденій під прапорами українства тими, що духово і культурно найблизчі до Москви ("не правіще кадетів" — як себе "свідомі Українці" самі характеризували), проти тих, які єдині на Україні орґанічну українську культуру національну в собі мають, а разом з тим політичного порятунку од московської зарази в покликаню на Україну московської влади шукають — лежить одна з головних причин величезної трудности сотвореня Української Нації і будови Української Держави.
— 574 —
шацтво. Тільки така піддержка Гетьманства "свідомими Українцями" може викресати серед москвофільської соціяльно-консервативної більшости віру в Україну і може зробити з неї твердий фундамент під будову Української Держави. І тільки тоді, коли Держава Українська знайде собі опору в місцевих — біля свого Гетьманства-Монархії зорґанізованих і скріплених — соціяльно-консервативних і державно-творчих силах, зникне їхнє москвофільство і Україна перестане бути професією пару сотень більше чи менше анархічних інтеліґентів-літераторів, а перетвориться в розвинену, орґанічну, реально істнуючу державну націю.
Разом з тим усунено буде і втручання Москви у внутрішні українські справи, зо всіма страшними для України наслідками цього втручання. Коли місцевими спільними силами старих і нових "панів" (нащадками колишньої правлячої верстви і представниками "свідомої", бажаючої собі влади, верстви нової) обєднаними біля традицийного символу Держави і Нації — Гетьманства — буде здавлений перший український бунт проти власної Української Влади — підстава панування Москви на Україні буде знищена. Політичним союзом Гетьманська Українська Держава позбавить Москву законної можливости йти війною на Україну; а фактичної можливости втручання у внутрішні українські справи Москва буде позбавлена внутрішньою державною силою українською, потрібною для здавленя власними українськими руками місцевої української анархії. В той спосіб народилась сучасна Україна за Гетьмана Богдана Хмельницького і тільки в той самий спосіб зможе вона завтра відродитись. Бо як всяка реальна влада — так і реальна Влада Українська — держатись може тільки такими засобами, при помочі яких вона повстала.
* * *
Отже для перемоги Москви і на погибель Україні працює та інтеліґенція українська, що — розігнавши всіх розумніщих та честніщих зпосеред себе, і опанувавши сьогодня всю періодичну українську пресу — шукає собі легкого прожитку з цькування законного Українського Гетьмана, Гетьманців і Гетьманства.
Коли по упадку большовизму на Україні вибухне приголомшена большовиками українська соціяльно-консервативна стихія; коли ця стихія не знайде в українстві, зацькованої і запльованої до того часу його інтеліґентськими репрезентантами, української соціяльно-консервативної монархічної орґанізації та ідеолоґії; коли без власної української монархічної точки опори, в особі законного і дідичного Українського Гетьмана, ця стихія розпорошиться і сама себе, по споконвічному звичаю українському, переріже; і коли врешті Москва по цьому самому споконвічному українському звичаю знов прийде на Україну заводити державний лад і порядок, — то одвічальність за цю нову грядучу українську руїну хай спаде на головну виновницю цієї руїни: на "свідому" інтеліґенцію українську, яка, замість піддержувати та скріпляти державно-творчі прояви духа своєї нації, ці прояви своєю духовою інтеліґентською діяльностю поборює і
— 575 —
убиває. Одним ударом звалить Москва, при помочі загнаних знов українськими руками в московське підданство українських соціяльно-консервативних москвофілів, оцю інтеліґентську "свідому Україну". І буде тоді ця сама інтеліґенція, що не хоче сьогодня визнати та піддержати свого Українського Гетьмана, прославляти "рідною українською мовою" всеросійського московського Царя.
* * *
Але не тільки на саму інтеліґенцію українську спаде вина за нову і вже остаточну руїну України. Як що ця руїна настане, то винні в ній будуть і ці останки старої провідної української верстви — ці старі українські пани — що свою — поборювану українськими руїнниками — державно-творчу силу не хочуть скріпити орґанізованою єдностю, а навпаки ослаблюють її своєю пасивностю або розпорошують своїми марними надіями опанувати український хаос кожному зокрема, поодинці. Коли інтеліґенція українська відповідатиме перед історією за те, що розперезаною та зажерливою активностю вона державне діло українське зруйнувала, то соціяльно-консервативні і державно-творчі елементи українські відповідатимуть за те, що, через свою пасивність та надмірний індивідуалізм — через випливаючий звідци брак волі до орґанізації, єдности та дисципліни — вони і себе, і українського діла державного, від руїнників не оборонили.
З маленького, але здорового зерна росте велике дерево. З малої, але сильної орґанізації може вирости могутна держава. І як не буває дерева без зерна, так не буває держави без зачатків. Гетьманська монархічна Українська Держава — як і всяка держава — "готовою" на світ не появиться. Вона може вирости з розвитку сильної і життєздатної політичної орґанізації. Тільки українські "диктатури" і "народні республики" звільняють своїх визнавців од всякого підготовчого орґанізацийного зусилля. В перших сам все зробить "ґеній" майбутнього диктатора, в других — "ґеній" суверенного народа. Реальної, а не фантастичної, Гетьманської монархічної Української Держави не можна помислити без попередньої орґанізації такої сили, на якій ця Держава могла-би опертися.
Не сама тільки ідеолоґія, як я вже не раз підкреслював, рішає про силу і життєздатність політичних орґанізацій. Як віра без діл — так і політична ідеолоґія без людей — мертва єсть. Оформулована нашою орґанізацією ще в 1920 р. ідеолоґія класократична (з якої кпили і кплять собі панове демократичні і охлократичні українські інтеліґенти) здійснюється вже сьогодня в Італії,*) і приймається чим раз більше в инших, бажаючих вилізти з демократично-парламент-
*) Комісія, скликана для реформи італійської конституції, виготовила в кінці мая 1925 р. проєкт про новий устрій держави. Цей проєкт ділить італійських горожан на три великі класові ґрупи: хліборобську, промислово-торговельну і ґрупу умових та наукових фахів (інтеліґентську). Представники цих класових ґруп мають засідати в сенаті і мають одержати половину посольських місць в парламенті. Пор. нашу відозву з 1920 р. "До українських хліборобів" (§ 11), статут нашого У.С.X.Д. і програмові статті в "Хліборобській Україні".
— 576 —
ського болота, європейських країнах. Але що з того, що ми матимем правдиву і життєздатну ідеолоґію, коли не буде у нас настільки сильної орґанізації, щоб цю нашу ідеолоґію серед Українців і для Українців реалізувати.
Три найбільші небезпеки загрожують розвиткові нашої орґанізації а разом з тим і майбутній Гетьманській Українській Державі. 1. Зневіра в Україну великої більшости цих соціяльно-консервативних місцевих українських елементів, на яких тільки і може опертись Українська Держава. 2. Очернююча і дискредитуюча українські Гетьмансько-монархічні державницькі зусилля, діяльність "свідомої" і репрезентуючої Україну української інтеліґенції, — діяльність, яка зневіру в Україну серед всіх місцевих державно-творчих сил на Україні збільшує. 3. Врешті неорґанізована маса українських Гетьманців-монархістів (в тім числі і зпосеред очернюючих нас сьогодня українських інтеліґентів), що появиться на Україні в день упадку большовизму.
Чи самою тільки ідеолоґією можна ці три найбільші для нас небезпеки побороти?
Українського державно-творчого пориву, необхідного для перебореня зневіри в Україну серед місцевих соціяльно-консервативних сил, не можна помислити, розуміється, без ідеолоґії. Але марна надія самою тільки ідеолоґією українську соціяльно-консервативну масу в напрямі українського державно-творчого зусилля зрушити і за собою потягнути.
Так само було-б великою наївностю сподіватись "переконати" самою тільки ідеолоґією більшість "свідомих" українських інтеліґентів. Не можна переконати в потребі орґанізованої боротьби за власну державу і в правдивости єдине можливого способу здобуття Української Держави тих, що живуть власне з хаосу, дезорґанізації і недержавного українського гниття. Наша ідеолоґія, коли вона останеться тільки в сфері ідеолоґії, буде завжди для більшости інтеліґентів українських або "утопією", або "гумористикою", або "вигадкою панів", — і лайки та брехні, які сипатимуться на нас зпід їхніх пер, будуть зовсім позбавлені — необхідного для всякої дискусії та переконуваня, а випливаючого тільки з однаковости хотіннь — зусилля розуму і думки.
Врешті не буде ані часу ані змоги переконувати самими тільки ідеолоґічними політичними дискусіями цю політично темну, непривичну до політичного думаня і од природи анархічну масу, яка в день упадку большовизму, шукаючи виходу для своїх стихийних хотіннь, може кинутись раптом під прапори українського монархізму.
Щоб українська монархічна орґанізація могла в страшних умовах української недержавности, анархії і хаосу, переборити всі перешкоди — вона мусить, крім ясної, правдивої і життєздатної ідеолоґії, мати велику внутрішню силу моральну і силу матеріяльну. Про силу матеріяльну не пора говорити тут, на еміґрації. Але сила моральна мусить виковуватись вже тут. Як що має істнувати класократична Гетьманська Українська Держава, то зерно її мусить,
— 577 —
в перший-же день зачаття цієї держави на рідній Українській Землі, мати в собі ту моральну силу авторитетности, яка дозволить йому рости і вирости в могутнє дерево держави.
Без такої внутрішньої моральної сили авторитетности, не можна буде забсорбувати, засимілювати і здисциплінувати всі ті нові активні елементи, які, в міру стверджуваня реальними життєвими фактами правдивости нашої ідеолоґії, почнуть цю ідеолоґію приймати.*) Не можна буде переконати власним прикладом в життездатности і правдивости ідеї України тих, найбільше здатних до будови держави, мешканців України, що в Україну не вірять. Не можна буде врешті знайти виходу з нашої найстрашнішої траґедії: придбати серед місцевого громадянства пошану для ідеї Гетьманської Української Держави наперекір інтеліґенції українській, що цю пошану нищить, замість її (як це робила в хвилинах народженя держав інтеліґенція всіх державних націй) — своїм інтеліґентським впливом на громадську опінію — творити.
В чім виявиться внутрішня моральна сила авторитетности того орґанізацийного зерна, з якого може вирости Гетьманська монархічна Українська Держава?
Виявиться вона в тім, що українська монархічна орґанізація буде одна. Коли монархізм український буде єдиний, нерозбитий; коли він витворить цю монолітну орґанізацийну єдність, якої досі не могла витворити ні одна політична орґанізація українська; коли він переможе серед своїх визнавців еґоцентричну анархію, цей первородний гріх всякого українства — то він дасть доказ своєї внутрішньої моральної сили і в день упадку большовизму він стане цим твердим ядром, біля якого почнеться кристалі-
*) Коли дана політична орґанізація не має сили оцей приплив нових активних елементів під прапори її ідеолоґії по свому образу і подобію зорґанізувати, її ідеолоґія вирождається, приймає форми карикатуральні і політичний твір, що мав вирости з цієї орґанізації, гине як рослина, виросша з хирлявого зерна. Всі ми бачили, в що виродилась в руках ріжних "отаманів" правдива і життєздатна сама по собі ідеолоґія української самостійности. Політична анархія т. зв. "петлюрівщини" появилась тому, що самостійники українські в хвилину російської революції були розпорошені і незорґанізовані. Вони не були в стані, при своїй неорґанізованости, опанувати стихію, яка стала шукати для себе виходу в самостійности, а з другого боку ця стихія не мала і не могла мати ані виробленого політичного методу орґанізації, ані орґанів, потрібних для здійсненя її стихийних хотіннь. В результаті "самостійництво" стало гаслом для валеня Української Держави. Це саме буде і з монархізмом українським, коли в день упадку большовиків не буде сильної своєю авторитетностю української монархічної орґанізації, ака-б могла цей стихийний монархізм опанувати і зорґанізувати.
Між иншим всі наші — нечисленних тодішніх самостійників — заходи таку самостійницьку орґанізацію ще перед війною скласти — висміювались і поборювались українськими інтеліґентами, як "наївні фантастичні утопії" і "пансько-поміщицькі затії". Згадую про це тому, що ці самі інтеліґенти, постававши сьогодня з есерів і есдеків-автономістів "самостійниками", тими самими словами стараються осмішувати нашу орґанізацію монархічну... до часу поки знов не постають самі монархістами — стільки-ж вартними, скільки вартне було і їх самостійництво, як що сильна орґанізація монархічна не потрафить їх в карби взяти та їх дезорґанізуючий вплив унешкодливити.
— 578 —
зація всіх державно-творчих сил українського громадянства. Як що монархічних орґанізацій українських появиться багато, то діло українського монархізму, а з ним і діло Української Держави і Української Нації, єсть пропаще діло. Це треба твердо знати, власне для того, щоб діло наше українське від остаточної зигибелі урятувати.
Тим більше, що про цю ахіллєсову пяту українського монархізму знають, розуміється, всі, як зовнішні, так і внутрішні, вороги української державности. Висуванням все нових і нових "кандидатів" на український престол займуться щиро, як наші сусіди, що хочуть, аби Україна — сама себе знищивши — залишилась на завжди їх колонією, так і наші власні інтеліґентські українські руїнники, що тільки при українськім хаосі і внутрішній анархії можуть вище своєї дійсної вартости скакати і в мутній воді такої "української політики" рибку ловити.
Але поява всіх цих численних українських "монархічних партій" не страшна буде для діла українського монархізму, як що соціяльно-консервативні монархісти українські, посідаючі більший чи менший персональний авторитет серед українського громадянства, будуть стояти всі в залізних рядах одної орґанізації, обєднаної біля Роду Скоропадських, що вже був і став знов Українським Родом Гетьманським. Тільки внутрішнє розбиття серед оцих авторитетних українських монархістів може принести смерть українському монархізмові. І власне таку смертельну небезпеку таїть в собі теорія варяжська. Таїть тому, що її Автор — сам хлібороб-землевласник і видатний український діяч старшого покоління — належить власне до авторитетних людей зпосеред цієї горстки, що від старої провідної соціяльно-консервативної верстви української залишилася.
Чи можна буде соціяльно-консервативну масу на Україні в рішаючий момент до українського державного діла притягнути, коли її українське ядро, біля якого власне могла-б початись політична українізація цієї маси, буде неодноцільне, розбите, неорґанізоване і буде своїм безсиллям зневіру цієї маси в державність українську збільшувати? А без політичної українізації цієї маси, ані держава, ані нація українська неможливі. Коли старі пани українські, колишні орґанізатори економічного і політичного життя, своїх москвофільських і полонофільських братів і созвучних їм елементів зпосеред народніх мас до державного діла українського за собою не потягнуть, то "нація українська" останеться навіки в сфері літератури: вона буде іграшкою парусот інтеліґентів-письменників, порхаючих в своїх революцийних фантазіях біля інертних — і абсолютно до цього порханя байдужих — міліонів "селянства".
Чи можна буде скріпити державно-творче українське соціяльно-консервативне ядро припливом свіжих активних сил, що виділяються з нашої народньої маси, коли це ядро, через свою внутрішню розєднаність і слабість, не буде в стані їх при собі удержати і своїм впливом зорґанізувати та здисциплінувати? А без сполученя цих
— 579 —
двох сил — того, що ще єсть здорового, непрогнившого і життєздатного між старими українськими панами, і того, що єсть політично розумного і честного між панами новими, вийшовшими тепер з народнії мас — нема фундаментів під будову Української Нації і Української Держави. Таким фундаментом не можуть бути самі старі пани, бо їх для цього замало і вони замало активні; не можуть бути і самі пани нові, бо їм для цього бракує політичної культури, традиції і досвіду влади. Без сполученя старої і нової української провідної верстви — перша з них згине безпотомно, а друга, позбавлена здержуючих і орґанізуючих сил першої, витворить, своєю розперезаною тоді пихою і зажерливостю, тільки нову форму руїнницької, і засудженої на приборканя чужими державами, української анархії.
Чи буде врешті якась перепона для руїнницьких борсаннь більшости української інтеліґенції, коли через розєднаня і внутрішнє розбиття українських соціяльно-консервативних елементів зникне єдина — покликуюча до розуму та притомности — здержуюча українська сила? А без такої здержуючої сили, все "свідоме українство" буде, як і досі, щезати в бездонній прирві ніколи не реалізованого поступу вічних українських інтеліґентських революціонерів. В цю прирву — як що він одвернеться од своїх, замість державну раду з ними радити, і як що здійсненя ідеї монархічної довірить він республиканській інтеліґенції в лиці п. Петлюри — Автор варяжської теорії зіпхне і український монархізм.
Свідомість такої смертельної небезпеки від варяжської теорії для українського діла державного і національного подиктувала мені оці рядки. Щоб цю небезпеку одвернути, присвятив я стільки місця і часу розглядові всіх проблємів, звязаних з варяжською теорією. Маю надію, що її Вельмишановний Автор мій неспокій за долю українського монархізму — цієї останньої надії українського Державництва — зрозуміє і гостру може подекуди критику його теорії мені вибачить. Повторяю сказане на вступі: в добрій волі і ділами цілого життя ствердженім патріотизмі Є. X. Чикаленка не сумніваюсь, але своїм обовязком вважаю перестерігти перед пагубними наслідками його теорії, — наслідками, яких сам Автор напевно не передбачав і не сподівався.
Коли в момент упадку большовицької влади настане нове розбиття основного для будови Української Держави хліборобського класу; коли його провідна частина — замість муром стати біля одного традицийного, вже історично витвореного і одним Родом Гетьманським вже репрезентованого Гетьмансько-монархічного проводу — і замість рахувати тільки на свої власні, в сути величезні, сили — буде держати ніс по вітру, а за пазухою зраду; коли — замість всі свої сили обєднати для тяжкої боротьби з зовнішніми і внутрішніми руїниками України — вона ці сили розпорошить на тисячі орієнтацій і на тисячі ріжнородних "монархічних" партій; коли до всіх українських "отаманій" прибуде ще одна найгірша отаманія "монархічна" і кожна ґрупа таких, ворожих до українського прав-
— 580 —
ного леґітимного Гетьманства, революцийних "монархістів" буде шукати собі иншого "Варяга", що мав-би виконати за неї її власне завдання, — то це буде знак, що варяжська теорія дала такі наслідки, яких її Автор не хотів, але які вона по своїй логічній структурі дати мусіла. А також це буде знак, що оці рядки, які хочуть переконати Автора варяжської теорії і його ідейних спадкоємців вірити в свої власні хліборобські соціяльно-консервативні сили і не розбивати їхньої — для сотвореня Української Держави необхідної — активности і єдности, пропали, як багато річей в історії України, зовсім марно. Не дай Боже, щоб так сталося! І не дай Боже, щоб брак єдности, орґанізації і дисципліни між самими українськими монархістами привів монархізм український до такого самого гіркого кінця, якого зазнала в нашій історії більшість українських власнодержавних починаннь.
Писано 1925 р. в Райхенау.
Друк закінчено 4 Жовтня (Октобра) 1926 р.
Ссылки на эту страницу
| 1 | Липинский, Вячеслав Казимирович
[Липинсmкий, Вячеслав Казимирович] - пункт меню |
