Садовская-Барилотти, Мария Карповна
- Подробности
-
Просмотров: 17383
Садовська-Барілотті, Марія Карпівна (Тобілевич; квітень 1855 — 27
березня 1891) — співачка-сопрано і драматична акторка,
сестра
І. Карпенко-Карого,
М. Садовського і
П. Саксаганського.
Тридцять шість миттєвостей Марії Садовської
Серед багатьох видатних корифеїв українського театру ім’я цієї актриси
посідає особливе місце. Вона прожила лише 36
років, та галерея сценічних образів, створених артисткою, є значним внеском у
скарбницю нашої театральної культури. За роки, віддані сцені, Марія Садовська
зіграла майже всі жіночі ролі в театральному репертуарі 70—80-х років XIX
століття. Вона завжди уміла бути оригінальною, знаходила нові барви образу,
прагнула якнайглибше розкрити найістотніші риси характеру кожної героїні.
Цікава деталь.
Знайомлячись з матеріалами про творчість Марії Садовської, в багатьох виданнях
зустріла тільки одну, загальновідому її фотографію, на відміну від інших акторів
українського театру, фотографій яких є багато, і на сцені і в житті. Чим це
пояснити — скромністю, небажанням позувати фотографу? Якою вона була? По
спогадах брата
Панаса Саксаганського: «Садовська — надзвичайно серйозна людина,
вона була чудова співачка і артистка, її прозвали українським соловейком».
Марія Садовська
народилася в квітні 1855 року в селі Костовате Херсонської губернії. Це була
славна родина Тобілевичів. Брати майбутньої актриси —
Іван Карпенко-Карий,
Панас
Саксаганський,
Микола Садовський впливали на її виховання, мистецькі уподобання.
В Єлисаветграді, куди переїхала родина, вже під час навчання у гімназії, Марія
була душею учнівського драматичного гуртка. Вона виступала в аматорських
виставах, в російських п’єсах, українських оперетах, брала участь у виготовленні
декорацій і костюмів. В середині 70-х років ХIХ століття Єлисаветград, де жила і
вчителювала тоді Марія Садовська, стає колискою Українського народного театру,
майбутнього Театру корифеїв. Іван Тобілевич засновує тут аматорський гурток, з
великим успіхом йдуть п’єси Островського, Котляревського, Квітки-Основ’яненка. У
1876 р. до Єлисаветграду приїздить
Марко Кропивницький, він включається в роботу
аматорського гуртка, прагнучи реорганізувати його в професійну українську
драматичну трупу. Весною того ж року Кропивницький збирає опереткову трупу. До
неї вступає, проти волі батьків, і Марія Садовська. В цій трупі та в ряді
російських опереткових труп Марія Садовська грала майже три роки. В репертуарі
були п’єси «Назар Стодоля», «За Німан йду», «Дай серцю волю — заведе в неволю».
Саме в цей час Марія познайомилася з молодим італійцем-музикантом і співаком
Барілотті, який допомагав їй в музичній освіті. Знайомство закінчилося шлюбом,
який, на жаль, тривав недовго. Марія Карпівна повертається з двома дітьми до
батьків у Єлисаветград і на деякий час полишає сцену. Але вже у 1883 році їде до
Харкова і вступає до української трупи
Марка Кропивницького. Тут починається
самовіддане служіння українській культурі. В трупі Кропивницького Марія Садовська пройшла школу сценічної майстерності. Вдумлива режисура Кропивницького,
реалістичне виконання кожної, навіть найменшої, ролі було новим кроком до
майстерності. Талант Марії Карпівни розквітав, гра ставала переконливішою і
привабливішою, образи — повнокровними і цікавими. Артистка наполегливо працювала
над кожною роллю, шукаючи нових, своєрідних рис і образів того чи іншого
персонажа, вимогливо ставилася до мови, гриму, костюмів.
Про Марію Садовську
писали по-різному, але майже в кожній рецензії повторювалася думка, що актриса
цілком позбавлена сльозливості, будь- яких емоційних надмірностей. Принциповість
і серйозність були властиві Марії Карпівні і як людині. За свідченням Панаса
Саксаганського, вона була самостійна у поглядах, далека від пліток і всіляко
намагалася запобігти розколу трупи молодших братів
Миколи Садовського і
Панаса
Саксаганського. Але розкол відбувся, і з 1890 року Марія Карпівна стає
драматичною артисткою трупи Панаса Саксаганського.
Широку популярність
здобула Марія Садовська, виступаючи спочатку як актриса оперного, опереткового
та комедійного жанру, а пізніше — як драматична актриса. На українській сцені
Марія Карпівна дебютувала у виставі «Наталка Полтавка». Ця п’єса і сам образ
Наталки були дорогі артистці. В родині Тобілевичів був своєрідний культ «Наталки
Полтавки», всі знали пісні і сцени з вистави, віршовані монологи були
неодмінними у хатньому вжитку. Маючи гарне соковите сопрано, органічно
сполучаючи спів з грою драматичної актриси, Марія Садовська була неперевершеною
Наталкою. Завжди цікава і різна була актриса у ролях драматичного репертуару.
Тогочасна критика схвально писала про її Проню з п’єси Старицького «За двома
зайцями», Уляну з п’єси Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», Харитину з
п’єси Карпенка-Карого «Наймичка», Пракседу з драми «Гуцули», Оришку з п’єси
Кропивницького «Пошились у дурні». Однією з найкращих ролей, створених Марією
Садовською була Софія у «Безталанній» Карпенка-Карого. Спершу в цій виставі вона
виконувала роль Варки, але потім збагнула, що сповнений драматизму, ніжний і
щирий образ Софії їй ближчий. У цій ролі, як писали рецензенти, Садовська
досягала вершин майстерності.
Значний успіх на долю
артистки і обдарованої співачки випав в опері «Запорожець за Дунаєм». Це була
серйозна творча перемога Садовської. Першу виставу «Запорожець за Дунаєм» трупа
показала весною 1884 р. під час гастролей у Ростові. Марія Карпівна одна
виконувала роль Одарки. Щоразу вдосконалюючи свою гру, у цій виставі Садовська
проявила ще одну рису свого обдарування — комедійну.
Підкреслити надзвичайно
витончене художнє чуття Марії Садовської, її невичерпний запас людської душевної
теплоти, можна звернувшись до однієї з численних рецензій. Львівська газета
«Зоря» у 1891 році написала: «У грі її відчувалося глибоке, правдиве чуття,
котрому ще більше сили додавав її чарівний голос, що мимоволі закрадається в
душу глядача, а реалізм і простота гри, вільної від всякої афектації, доводили
враження часом до повної ілюзії».
А це фрагмент листа
Миколи Садовського, в якому він звертається до брата
Панаса Саксаганського: «Скрізь
були діла хороші, та нас спіткало несподіване горе, тяжка втрата, сестра Маруся Садовська-Барілотті, захворіла і в піст 23 березня 1891 року померла. Тяжко
згадувати минуле... Вже по її слідочку поросла шальвія та рута. І все ж ось вона
перед очима моїми: висока, статурна, з виразними добрими очима. «Ой, погано мені,
братику», — каже вона. «Що ж тобі, голубонько?» — «Холодно, холодно мені, коли б
скоріше кінчилася вистава». Йшла «Безталанна». Я побіг підгонити робітників.
Третій дзвоник — і 5-й акт почався. Вона бліда, як лілея, стоїть, держучися за
одвірок... Вийшла. Передати той тон, ту тугу безконечну, що виливалася в кожному
її слові, неможливо. «Боже, я з ума зійду !... Ох, серце моє бідне, не бийся в
грудях, перестань краще битись навіки, щоб не дожила до того, що ти мені віщуєш»,
— шепоче Маруся, що виконувала роль Софії. Чую, як мороз охоплює й мене... Якесь
призначення почувалося у цьому шепотінні. «Ой! Не бий же мене, не вбивай мене,
живи собі з Варкою! — якось виривається з глибини душі Софії... Артистка збирає
всі свої сили, її б’є страшна пропасниця... Чується останній крик людини, що
замерзає: «Ай!» — і артистка скінчила свою роль і свою артистичну діяльність...
Непритомну я виніс її на кін, непритомну доніс до вбиральні і непритомну повіз
додому. Безталанна Софія була останньою роллю сестри Марусі. З’явилася вона на
сцені розцвітаючи, і в розквіті своєму померла вона. Поховали її в Єлисаветграді
на Биковськім кладовищі, біля матері, яку вона так надмірно любила. «Чи давно ми
чули тебе в домі твоєму? І от тепер бачимо в домовині... Замовк соловейко і не
почує його — поки й світ сонця — мати Україна... — так почав Кость Тишківський
свою промову, що переривалася голосним плачем родини і тих близьких, що любили
Садовську-Барілотті, цю тиху, привітну і ніжну людину».
Алла ПІДЛУЖНА
Джерело:
Газета "День", № 61, 2008 р. -
http://www.day.kiev.ua
Фотографія з фондів Кіровоградського обласного краєзнавчого музею
-
http://library.kr.ua
