История Полтавы

Апостол, Данила Павлович

Подробности

Просмотров: 93499

Апостол, Данило Павлович (4(14).12.1654 — 17(28).01.1734, м-ко Сорочинці Миргородського полку, згодом Миргородського повіту Полтавської губ., тепер с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської обл.)  — державний діяч, полковник миргородський {1683-1727 pp.), гетьман Лівобережної України (1727-1734 pp.).

Походив із козацького роду, представники якого протягом 1659-1736 pp. були полковниками Миргородського полку. Засновник династії Павло Єфремович Апостол був вихідцем із Валахії. Поселившись в Україні, вступив до козацького війська і швидко зайняв у ньому значне становище. Після смерті батька високий полковий уряд у 1683 р. посів син. Про навчання Данила нічого не відомо, однак він був освіченою людиною. Мав неабиякі військові здібності. Щойно посівши полковницький уряд, Данило Апостол взяв участь у Віденській війні 1683 р. в складі об'єднаних польсько-козацько-німецьких військ, очолюваних королем Польщі Я. Собєським. Перемігши турків, союзники тоді врятували австрійську столицю. Д. Апостол був учасником невдалого походу на Крим 1687 р. з росіянами і гетьманом І. Самойловичем, а після арешту останнього виконував обов'язки наказного гетьмана. Після такого ж невдалого походу 1689 р. в складі козацької делегації, очолюваної гетьманом І. Мазепою, їздив до Москви. Вперше Д. Апостол відзначився в Азовському поході 1695 р. під час облоги і штурму Аслам-городка, Тавані, а особливо Кизикермена. У 1701 р. був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направлених у Прибалтику на допомогу російським військам. У бою біля поселення Ерестфер союзники одержали блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. Але походи 1704 і 1706 pp. у Польщу і Білорусію виявилися нещасливими.

Належачи до друзів та однодумців І. Мазепи, миргородський полковник був утаємничений у політичні плани українського зверхника. 28 жовтня 1708 р. Д. Апостол разом із гетьманом відкрито перейшов на бік шведського короля Карла XII. Однак 21 листопада 1708 р. він покинув І. Мазепу у шведському військовому таборі й повернувся до свого сорочинського маєтку. Звідти написав обраному гетьманом замість І. Мазепи І. Скоропадському листа, в якому запевняв, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив проти волі коритися І. Мазепі, доки не випала нагода звільнитися. Така ж мотивація вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах.

З "Літопису" Самовидця: "Полковник миргородский Даниил Апостол, страхом и лестию от Мазепы уведенный, последовал ему дочасно, [а как] получил свободное и удобное себе, время, тотчас от Мазепы тайно на пути отлучившись и отцуравшись его, в сторону государеву к великороссийскому войску прибегл...".

Проте існують документальні дані, які спростовують факт таємної втечі Д. Апостола із шведського табору. Збереглися два листи, написані гетьману І. Мазепі миргородським полковником Д. Апостолом і російським канцлером графом Г. Головкіним 22 грудня 1708 р. із штабу царя у Лебедині. Із змісту листів випливає, що І. Мазепа спеціально направив Д. Апостола для переговорів із царем. Спочатку посланець гетьмана викликав недовіру Петра І, бо ніяких документів миргородський полковник не мав. Однак через деякий час до царя прибули один за одним ще два посланці від гетьмана, і тоді між Петром І і Д. Апостолом почалися перетрактації. І. Мазепа пропонував захопити у полон і передати цареві Карла XII або когось з його наближених осіб. За це Петро І обіцяв повернути І. Мазепі усі його права, становище та маєтки. З листів невідомо, які були мотиви такого вчинку гетьмана І. Мазепи. Можливо, втративши віру в силу шведів, він бажав замирення з царем.

Однак примирення не сталося. Не одержавши ніяких відомостей від своїх посланців і не знаючи, як до переговорів із ним поставився царський уряд, І. Мазепа 5 грудня 1708 р. направив роменського жителя Ф. Хлюса до польського короля С Лєщинського з листом, в якому переконував того поспішити з військом для спільної боротьби "проти Москви". Посланця І. Мазепи було затримано російськими солдатами в Лисянці, а лист з наказу Петра І обнародувано гетьманом І. Скоропадським. Після цього переговори припинилися, а Д. Апостол залишився у стані російських військ. Як і деяким іншим представникам козацької старшини, які покинули воєнний табір шведів під час оголошення Петром І амністії (покладеної на один місяць з 10 листопада), Д. Апостолу збережено полковницьку посаду і маєтності. Зауважимо, що й шведи після втечі миргородського полковника перестали довіряти українським старшинам, що перебували в їхньому таборі, встановивши за ними пильний нагляд; недовіра припинилася тільки після закінчення терміну амністії. Таким чином, навіть якби цар відновив переговори, то вже сам І. Мазепа мав досить обмежені можливості здійснити свій намір, якщо він у нього справді був. Існує, нарешті, версія, що І. Мазепа, передбачаючи крах своїх планів, зберіг миргородського полковника, аби той продовжив боротьбу за автономію України.

Перейшовши на бік російського царя, Д. Апостол хоробро воював проти шведських військ у Лівонії й Польщі до переможного закінчення війни і підписання у 1721 р. Ніштадського мирного договору. Він брав участь у Прутському поході 1711 p., очолював 10-тисячне козацьке військо в Перському поході 1722 р.

Зміни, що відбулися у політичному житті Лівобережної України після закінчення війни, внесли свої корективи і в долю полковника. Стримане ставлення Петра І до України перейшло в неприховане насильство. Наступник І. Мазепи І. Скоропадський був обмежений недовірою верховної влади. Ще за життя гетьмана російський уряд восени 1722 р. створив Малоросійську колегію на чолі з бригадиром П. Вельяміновим. Коли ж у 1722 р. І. Скоропадський помер, на період до нових виборів наказним гетьманом Лівобережної України став чернігівський полковник Павло Полуботок. Енергійне наполягання гетьманського уряду на збереженні української автономії призвело до ряду конфліктів із Малоросійською колегією. Стурбований розвитком подій в Україні, цар у середині 1723 р. викликав до Петербурга наказного гетьмана П. Полуботка разом із генеральним писарем С. Савичем та генеральним суддею І. Чарнишем. Там вони від імені всього Війська Запорозького знову звернулися до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана.

Поділяючи погляди П. Полуботка, миргородський полковник сподівався, що настануть сприятливіші часи, і козацьким зверхникам вдасться відновити гетьманський уряд. Наближалася нова війна з Туреччиною, в якій козацьким полкам відводилася найактивніша роль. Готуючись до походу, восени 1723 р. російські війська на чолі з князем М. Голіциним і козацькі полки під керівництвом наказного гетьмана Д. Апостола стали табором у степах біля річки Коломак. Тут козацька старшина скликала раду і підготувала "Коломацькі петиції" до царя з проханням скасувати ненависну Малоросійську колегію, дозволити вибори нового гетьмана, а також передати збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу. Ініціатором цих вимог став найавторитетніший полковник Д. Апостол. Він, як зазначалося в пізнішому офіційному обвинуваченні, в проханнях "многое переправил и некоторые пункты прибавил и, приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставливал".

1 жовтня 1723 р. за підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової и сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська, яке перебувало на Коломаку, ці прохання потайки відвезено до Петербурга, де канцелярист Іван Романович 10 листопада 1723 р. вручив їх цареві, коли той виходив із церкви. Прочитавши їх "с великим гневом и яростию", цар одразу ж віддав наказ заарештувати П. Полуботка, С. Савича, І. Чарниша і ув'язнити їх у Петропавлівській фортеці. На початку 1724 р. були схоплені миргородський полковник Д. Апостол та ще двоє старшин - В. Жураківський і Я. Лизогуб, що залишалися "правителями військових справ і порядків" на Україні після від'їзду П. Полуботка з товаришами. Усіх трьох привезено до столиці й кинуто до Петропавлівської фортеці. Під час проведення слідства П. Полуботок помер, а незабаром відійшов із життя і сам Петро І. Смерть царя кардинально змінила долю в'язнів.

З маніфесту імператриці Катерини І (8 лютого 1725 p.): "...за те вышепоказанные от старшин вины и преступления наших указов и за чинимые к малороссийскому подлому народу обиды и разорения... надлежали сослать в ссылку на вечное житье в Сибирские городы, а движимые и недвижимые их имения взять на наше величество; однако ж Мы... указали жить им в Петербурге с женами и детьми безсъездно...".

Миргородському полковнику Д. Апостолу, "на которого от малороссийского народа в обидах челобитья хотя и не явились", наказано було жити із сім'єю у Петербурзі. Лише у 1726 р., після приведення до присяги на вірність царському уряду, Д. Апостол був відпущений на батьківщину. Замість нього заложником у Петербурзі залишився його син Петро.

Весною 1727 р. Катерина І померла. З нагоди коронації нового царя - малолітнього Петра II - до Петербурга запросили й козацьких старшин, серед них і Д. Апостола. Півроку миргородський полковник, принижуючись і "б'ючи чолом" придворним вельможам, домагався повернення Україні хоча б частини втрачених прав і вольностей, а собі - вимріяної гетьманської булави. На відміну від П. Полуботка, який створював собі партію серед української знаті, Д. Апостол намагався одержати владу через російського царя, виставляючи свою віддану службу. Врешті малолітній імператор з подачі всесильного регента О. Меншикова дозволив українцям вибори нового гетьмана. Малоросійська колегія ліквідовувалася, а питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави переходили до Колегії іноземних справ. На це рішення вплинув особистий конфлікт О. Меншикова з Малоросійською колегією, яка необачно обклала податками українські маєтки князя. Але головною причиною, що викликала зміни у ставленні російського уряду щодо козацької України, було загострення міжнародної обстановки. Відчуваючи неминучість війни з Туреччиною, російський уряд прийняв рішення піти на деякі поступки козацькій старшині й населенню Лівобережної України, оскільки у майбутній війні ця територія через своє стратегічне розташування мала відігравати важливу роль.

22 липня 1727 р. було опубліковано указ російського імператора Петра II про порядок виборів на Лівобережній Україні гетьмана і старшини. Відповідно до указу для проведення виборів на Україну був направлений таємний радник Ф. В. Наумов (прибув до Глухова 18 вересня 1727 p.). Колегія іноземних справ підготувала для нього з цього питання спеціальну інструкцію, в якій зазначалося, що гетьманом повинен стати 73-річний миргородський полковник Данило Апостол "по старшинству и по заслугам и ради имеющего его у них кредиту". Таким чином, на виборах гетьмана зберігався тільки принцип виборності, а самі вони були зведені до призначення осіб на цю посаду царським урядом. Враховуючи вік кандидата на гетьманство, царат визначав короткий термін козацького самоврядування, 1 жовтня 1727 р. призначений гетьман Данило Апостол був затверджений козацькою радою.

Із "Щоденника" бунчукового товариша Я. Марковича: "Октябрь месяц. Неделя 1. Сегодня рано приехали мы до полковника миргородского Данила Апостола, где все были с знатных людей и бунчуковые и полковники и старшина полковая и сотники с всеми казаками при войсковой музыце с знаками йшли пешо в город... а постановилися округ площаде".

До площі привезли на срібному блюді "тавтою червоною покрытое" царську грамоту та несли козацькі клейноди: гетьманську булаву, корогву, бунчук і печатку. На площі поставили стіл із сходами, накритий червоним сукном. З одного його боку стали міністр Ф. Наумов і Д. Апостол разом з іншими полковниками, а з іншого - особи, які несли козацькі клейноди. Ф. Наумов оголосив, що приїхав для виборів гетьмана, і тричі спитав, кого козаки хочуть обрати. І три рази йому відповідали, що миргородського полковника. Тоді міністр, звернувшись до Д. Апостола, сказав: "Его императорское величество, по вольным голосам, именным своим указом жалует тебя в гетманы...". Д. Апостол взяв у руки булаву і присягнув російському цареві. На майдані запанував святковий настрій.

Діяльність Д. Апостола на посаді гетьмана звелася головним чином до впорядкування політичного й економічного життя Лівобережної України, а також кодифікації українського права.

Однією з перших дій гетьмана Д. Апостола було створення упорядкованої системи володіння маєтками, насамперед ранговими. Це було тимчасове володіння - із втратою посади втрачалося і право на маєток. Проте козацька старшина різними шляхами намагалася закріпити його у довічну власність. Д. Апостол розпочав із цим боротьбу і виявив багато зловживань" Так, гетьман І. Скоропадський вільні військові села, що служили фондом для роздачі маєтків на ранг, надавав особам, які взагалі не несли військової служби. Він і сам захопив у приватне володіння деякі рангові маєтки. Безкомпромісні дії Д. Апостола нажили йому чимало ворогів, серед яких опинився і лубенський полковник А. Маркович. За зловживання він 27 жовтня 1727 р. був засуджений і усунутий з посади. Тоді його син Я. Маркович подався до Москви клопотатися за батька і за тітку, вдову гетьмана І. Скоропадського. Діяв він досить енергійно, наносячи візити потрібним урядовцям, даруючи їм подарунки і гроші: "По обеде ездилось до Петра Вас. Курбатова, которому и листи от род. и ясновельможной отдалем, где было 30 р.". Я. Маркович добився того, що його батька навіть підвищили у посаді - призначили генеральним підскарбієм. Проте не всі маєтки вдалося відстояти. Ті, що належали на ранг або до міських ратуш, царський уряд наказав забрати у А. Марковича і А. Скоропадської. Останній замість втрачених було виділено інші маєтки. А долю деяких маєтків Маркевичів повинен був вирішити новий міністр при гетьмані Д. Апостолі князь О. І. Шаховськой. Проте князь, одержавши від Марковичів подарунки, не дав скаргам ходу. З питання зловживань ранговими володіннями Д. Апостол вступив у конфлікт також із приставленими до нього російськими чиновниками. Він добився відкликання з України міністра Ф. Наумова, повідомивши російський уряд про факти продажу міністром рангових володінь та одержання ним хабарів.

Переконавшись, що окремі заходи, спрямовані на збереження рангових володінь, не можуть дати відчутних результатів. 2 7 липня 1728 р. гетьман звернувся до царя з пропозиціями щодо основних питань політичного та економічного життя Лівобережної України. З більшістю з них царський уряд погодився, ухваливши т. зв. "Рішительні пункти", що стали своєрідною Конституцією України аж до кінця її автономії. Хоча ці "Пункти" були досить далекими від статей Б. Хмельницького, на поновленні яких наполягав Д. Апостол, вони все ж враховували деякі домагання українців. Зовнішні зносини за цими пунктами Україна могла мати тільки з Польщею та Кримом, та й то з відома царського резидента. Козацьке військо в час війни підлягало російському головнокомандуючому. Полкова й сотенна старшина затверджувалася гетьманом, але генеральна - імператором. Д. Апостол намагався підпорядкувати своїй юрисдикції й Київ, але наштовхнувся на опір тамтешнього міщанства, яке з корисливих причин воліло підкорятися російському генерал-губернатору. Царський уряд погодився на те, щоб судові справи було передано у відання місцевих судових органів. Головою Генерального військового суду призначався гетьман, однак сам суд мав складатися з трьох росіян і трьох українців, а найвищою апеляційною інстанцією, до якої можна було звертатися через Колегію іноземних справ у разі незадоволення рішенням Генерального суду, був цар. Цим було підірвано спробу гетьмана Д. Апостола відстояти незалежність судочинства на Лівобережній Україні. Для поліпшення судочинства від імені гетьмана 13 липня 1730 р. видана інструкція судам, розіслана по всіх полках. Інструкція встановлювала чітку систему судочинства і сприяла упорядкуванню законодавства на Україні. Під час гетьманства Д. Апостола почалася робота по кодифікації українського права. Вона просувалася повільно. Не вистачало спеціалістів для зведення "травних" книг, які використовували у судочинстві України, до одного кодексу та перекладу їх на російську мову. В 1730 р. Д. Апостол звернувся до архімандрита Києво-Печерської лаври з проханням направити для цієї роботи "духовных персон до того дела искусстных и знаючихся". У 1733 p. усіх осіб, які займалися цією роботою, зібрали у містечку Ічня Чернігівського полку. Деяких із них Д. Апостол навіть "увільнив від воєнного походу". Кодифікація українського права була закінчена вже після смерті Д. Апостола. За "Рішительними пунктами" незаконно захоплені рангові й ратушні землі поверталися державі. Б особистому володінні старшини залишалися тільки вислужені та куплені маєтки. Однак царський уряд установив обмеження гетьманської влади в порядку надання нових володінь. Раніше їх надавав своїм універсалом гетьман, а цар, якщо до нього зверталися, на цій підставі затверджував право на них жалуваною грамотою. Тепер це право повністю переходило до царя, а гетьман утрачав реальну економічну владу. Росіянам знову дозволялося купувати землі в Україні, але заборонялося привозити з собою кріпаків. Із прибуттям нового міністра при гетьмані кн. О. Шаховського у 1729 р. було розпочате генеральне слідство про маєтності, що тривало до 1731 р. Основним його завданням було з'ясування прав господарів на володіння їхніми маєтками та виявлення вільних маєтків.

Гетьман Д. Апостол вперше встановив державний бюджет, запровадивши точний облік видатків. Однак царський уряд вніс зміни і у фінансові справи Лівобережжя. Військовий скарб, який відав ними, раніше очолював Генеральний підскарбій. Рішенням царського уряду замість одного підскарбія призначалися двоє: українець і росіянин. Іноземним купцям дозволялося торгувати в Україні, але ввізне мито (індукта) надходило до російської скарбниці. На поч. 1728 р. гетьман скликав у Глухові 1-й з'їзд українських купців. Захищаючи їх від несправедливих царських інструкцій, сам брав участь у торгових підприємствах.

Старий гетьман допоміг повернутися на батьківщину запорожцям, які після 25-літнього поневіряння по чужих землях заснували у 1734 р. Нову Січ над річкою Підпільною. В той же час він нічого не міг вдіяти, аби захистити українців від використання їх царатом на тяжких фізичних роботах. У 1731-1733 pp. і пізніше козаки і селяни змушені були будувати Українську лінію - величезну оборонну споруду, що простягалася на 285 кілометрів від Дніпра до Сіверського Дінця. Щороку на лінію гетьман виганяв 20-25 тис, козаків і 10 тис. селян зі своїми харчами і знаряддям. Тяжка праця на спорудженні лінії спричинилася до численних людських жертв і занепаду хліборобства. Водночас на Україні квартирувало від 8 до 11 російських полків, і весь тягар їхнього утримання лягав на трудящий люд.

28 квітня 1733 р. о 4 годині пополудні, як зазначають архівні документи, "гетман и ордена Александра Невского кавалер Даниил Павлович Апостол заболезновал паралечом, которая лезнь его ясновельможности левую руку и ногу отняла". Стан здоров'я гетьмана погіршувався. У травні 1733 p., відчуваючи наближення смерті, він звернувся до імператриці Анни Іоаннівни "с испрошением всемилостивого ее императорского величества на дом и детей его по смерти его... защищения". 26 травня кн. О. Шаховськой, який відвідав гетьмана, повідомляв імператриці, що "Д. Апостол дуже хворий, лівою рукою не володіє... Мало надії, що буде живий. Ніяких паперів не підписує". Через хворобу гетьмана постало питання про призначення особи, яка виконувала б його обов'язки. Гетьман наказав генеральній старшині прийняти управління Генеральною військовою канцелярією. Проте міністр при гетьмані С. Наришкін та кн. О. Шаховськой, посилаючись на відсутність наказу імператриці з цього питання, протидіяла цьому рішенню. О. Шаховськой на запитання російського уряду про дії на випадок смерті Д. Апостола, відповів, що під час хвороби гетьмана і після його смерті управління військовою канцелярією слід доручити міністру С. Наришкіну, бо "раз допустивши старшину до правління, на випадок невірних їх дій складніше буде їх відлучити". 12 червня 1733 р. міністру була відправлена царська грамота з наказом прийняти управління Генеральною військовою канцелярією. А вже з 23 червня документи канцелярії надсилалися "за докладом и по резолюции" С.Г. Наришкіна. Отже, ще за життя Д. Апостола царат фактично скасував гетьманський уряд.

У липні гетьману стало краще. Він провів зустрічі з О. Шаховським та з київським губернатором Щереметєвим, продовжував контролювати роботу по кодифікації українського права. У жовтні 1733 р. він наказав прилуцькому полковнику потурбуватись "о вистаченню дров для согревания квартир, отведенных в Ичне персонам, определенным для переводу книг правных", а підскарбіям — "о покупке паперу стоп 5". На початку 1734 р. здоров'я гетьмана знову погіршало і 15 січня 1734 р. на 80-му році він помер. Похований у с. Сорочинці у побудованій на його кошти кам'яній церкві. Повернення у ї 727 р. до автономних начал управління було справою тимчасовою і закінчилося із смертю гетьмана. Указом царського уряду від 31 січня 1734 р. створювалося Правління гетьманського уряду, яке складалося з шести осіб - трьох росіян і трьох українців на чолі з кн. О. І. Шаховським.

Після смерті Д. Апостола його дружині Уляні Василівні царським урядом була призначена щорічна пенсія у 3000 крб., що видавалися з грошей, які збиралися з колишніх гетьманських рангових маєтків. 28 травня 1734 р. вдова та її діти одержали царську грамоту на маєтки, якими володів гетьман Д. Апостол. У гетьмана було дев'ятеро дітей. Син Петро (р. н. невід. - 1758) довго жив у царських столицях як заручник, потому майже 30 років (1728-1757 рр.) був лубенським полковником. Володів кількома іноземними мовами. Залишив цінне історичне джерело - "Щоденник", частина якого написана французькою мовою. Син Павло (р. н. невід. -1736) був миргородським полковником із 1727 р. до своєї загибелі в Криму в 1736 р.

На початку XIX ст. рід Апостолів по чоловічій лінії закінчувався на Михайлові Даниловичу Апостолі. Для збереження роду і прізвища, відомого от "предков по заслугам", у 1801 р. М. Д. Апостол звернувся до імператора з проханням, щоб його прізвище і маєтки успадкував після смерті двоюрідний брат, таємний радник Іван Матвійович Муравйов. Із цієї сім'ї вийшли відомі декабристи Сергій, Іполит та Матвій Муравйови-Апостоли.

Джерело:

Білоусько О.А., Мокляк В.О. Історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVII століття. Стор.212-217