Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Болбочан, Петр Федорович

Highslide JS

Болбочан, Петро Федорович (5.Х.1883, с. Гіджеу Хотинського повіту Бесарабської губ., тепер Хотинського р-ну Чернівецької обл. - 24.VI.1919) - військовий діяч, полководець.

Народився у сім'ї сільського, священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію й Чугуївське піхотне юнкерське училище. Замолоду зарекомендував себе свідомим українцем. За розповсюдження між юнкерами «Кобзаря» і «сепаратистські» розмови начальник училища погрожував шибеницею, але, зважаючи на успіхи у військовій науці, дозволив закінчити навчання. Вийшовши у 1909 р. підпоручиком у 38-й піший Тобольський полк, П. Болбочан віддав службі десять років, одержавши добрий теоретичний і практичний вишкіл. Учасник Першої світової війни, за хоробрість нагороджений кількома орденами. Революцію 1917 р. зустрів підполковником 5-го армійського корпусу. Влітку 1917 р. сформував з вояків-українців 1-й Український республіканський полк (5000 чол.), а після його ліквідації недалекими політиками УЦР зібрав із решток Республіканський курінь, з яким брав участь у придушенні більшовицького повстання у Києві. Після відступу з Києва був призначений губернським військовим комендантом Волині.

Після створення Окремого Запорізького загону генерала К. Прісовського очолив 2-й Запорізький піший курінь. Після реорганізації Окремого Запорізького загону в Запорізьку дивізію командував 2-м Запорізьким пішим полком, з яким пройшов переможним походом через Лівобережну Україну. У квітні 1918 p. група військ під командуванням П. Болбочана провела блискучу операцію по розгрому радянських сил у Північній Таврії та Криму. Поки німці дійшли до Джанкою, П. Болбочан блискавичним ударом здобув стару ханську столицю Бахчисарай і Сімферополь. Долучивши до себе кілька «чамбулів» татарських добровольців, отаман націлився на Севастополь, але тут втрутились німці, які хотіли мати Крим під своїм контролем. До того ж, українська дипломатія на переговорах не включила півострова до складу УНР.

Після виведення на вимогу німецького командування українських військ з Криму, група П. Болбочана деякий час перебувала в Мелітополі й Олександрівську, а восени була з'єднана з іншими частинами у складі Запорізької дивізії й передислокована на північний схід України для охорони українсько-російського кордону. П. Болбочан не належав до жодної політичної партії, але симпатизував українським самостійникам. Тому сприйняв ідею гетьманату, хоча вбачав альтернативу П. Скоропадському в особі В. Габсбурга. Влітку 1918 р. призначений командиром 2-го Запорозького полку. Протягом 3 місяців ніс службу на українсько-російському кордоні, де вів виснажливі бої з червоноармійськими загонами. За бойові заслуги підвищений до рангу полковника і призначений командиром Запорозького корпусу.

Восени 1918 р., в умовах переорієнтації П. Скоропадського на федерацію з Росією, П. Болбочан перейшов в опозицію до режиму. Тому на пропозицію Українського Національного Союзу погодився взяти участь у протигетьманському повстанні. При цьому поставив умову не руйнувати створеного гетьманом державно-адміністративного апарату й поставити на чолі війська авторитетну особу. Водночас він категорично відмовився від спільних акцій з більшовиками, як того вимагав УНС. В умовах військової агресії радянської Росії розігнав скликаний російськими меншовиками в Харкові «робітничий з'їзд», який відкрито закликав до повалення Директорії, а згодом вчинив те саме зі скликаним українськими лівими есерами з'їздом Селянської Спілки у Полтаві. Водночас заборонив діяльність соціалістичних агітаторів у військових частинах. В його корпусі панувала зразкова дисципліна. Будучи прибічником європейського вигляду української армії, командуючий усе ж не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами і голили голови, залишаючи запорозькі оселедці. Сам же він був завжди у френчі й галіфе та кашкеті англійського зразка, а зовнішнім виглядом скидався більше на француза.

Під час другого наступу більшовиків на Україну командував Лівобережним фронтом, прийнявши на себе удар усіх радянських дивізій. У нерівній боротьбі не вистояв, відступивши до Кременчука. Ставши скалкою в очах соціалістичних діячів Директорії, був звинувачений у поразці й заарештований.

Із Звіту П. Болбочана Головному отаману (1919 р.):

«...я повідомляв вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало есе гірше і гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус — основна сила Української Армії. Але яка б не була сила, вона має свої межі. Запорозький корпус із самого дня перевороту беззмінна працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що і до того, постійно був у бійках з більшовиками. Тому я настоював дати мені 4 полки галичан. Останні тижні — період найбільшого бойового напруження... Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Підтримки не знаю де взяти. Я чекав допомоги з Києва, але тепер вирішив рятувати рештки справжніх героїв і патріотів — це рештки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно, а якщо хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини... Раніше я просив 3—4 полки, а тепер давайте дві дивізії... Через тиждень двох дивізій буде мало...».

На захист П. Болбочана виступив галицький уряд, який надав опальному полковнику політичний притулок. Поселившись у Станіславі, бойовий офіцер змушений був марнувати час, тоді як на фронтах точилася запекла боротьба і талановиті командири були на вагу золота. Натомість Директорія, бажаючи спекатись популярного полководця, запропонувала йому поїхати в Італію формувати з полонених українців нові частини. В свою чергу, опозиційні С. Петлюрі сили вирішили повернути П. Болбочана до командування Запорозьким корпусом, тим більше, що самі запорожці цього палко бажали. На спеціальному засіданні командири полків прийняли рішення про заміну полковника В. Сальського на свого попереднього начальника. На підставі цього рішення державний інспектор М. Гавришко віддав наказ П. Болбочану негайно вступити в командування військами Запорозької групи, як після реорганізації називався корпус. Про своє рішення інспектор повідомив С. Петлюру. Несподівано це призначення було потрактовано як спроба державного перевороту. 9 червня 1919р. Головний Отаман віддав наказ начальнику контррозвідки М. Чоботаріву негайно заарештувати «змовників», їх під охороною доставили в Чорний Острів, де знаходився штаб дієвої Армії. Доля П. Болбочана була визначена заздалегідь. Надзвичайний суд засудив його на смерть «за злочинне захоплення влади». Вирок був поквапливо виконаний на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського. Існує чимало версій, як був страчений П. Болбочан. Встановлено, що на команду «Вогонь!» з півчоти стрільців ніхто не вистрілив. Команду повторили, але знову безрезультатно. У вояків не піднімалась рука на командира, якого знали як видатного українського патріота. Тоді М. Чоботарів сам двічі вистрілив з пістолета П. Болбочану в голову і потягнув конаючого до ями, яку швиденько закидали землею. Відомо також, що внаслідок двотижневого очікування виконання вироку і жорстоких фізичних тортур П. Болбочан збожеволів і присуд було виконано над майже непритомним.

Багато впливових діячів просили С. Петлюру врятувати П. Болбочана, але Головний Отаман умив руки.

Джерело:

Білоусько О.А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.88-89

Фото - http://uk.wikipedia.org/wiki/Болбочан_Петро_Федорович

Ссылки на эту страницу


1 Воспоминания: конец 1917 — декабрь 1918.
Павло Скоропадський. Спогади: кінець 1917 — грудень 1918. // Головний редактор Ярослав Пеленський. Київ-Філадельфія. 1995
2 Восстание против Гетмана (Серая дивизия)
[Повстання проти Гетьмана (Сіра дивізія)] – Николай Бутович // "Вестник". Нью-Йорк. Год XIII. Ч. 2 (124). Февраль 1959. Стр. 22-24; Ч. 3 (125). Март 1959. Стр. 24-26.
3 Деятели украинского освободительного движения
[Діячі українського визвольного руху] - пункт меню
4 Дневник (1918-1919)
[Щоденник (1918-1919)] – Євген Чикаленко. // К.: Темпора, 2011.
5 Дневник (1919)
[Щоденник (1919)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 34-202.
6 Дневник (1920)
[Щоденник (1920)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 204-528.
7 Зелинский, Михаил
[Зелінський, Михайло] (?-1918), полковник Действующей армии УНР (посмертно)
8 Из былого. Том І. 1917-й год на Полтавщине
[З минулого. Том І. 1917-ий рік на Полтавщині]. Андриевский Виктор // Издательство "Украинское Слово", Берлин, 1921
9 Из былого. Том ІІ. От Гетмана до Директории
[З минулого. Від Гетьмана до Директорії]. Андриевский Виктор // Издательство "Украинское Слово", Берлин, 1923.
10 Из Киева до Полтавы в 1918 году
Сава Крилач. З Києва до Полтави в 1918 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1940. Річник XVII. Львів. 1939. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 63-74.
11 История Украины, 1917-1923 гг. Т. 1 : Время Центральной Рады
Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 1 : Доба Центральної Ради / Дмитро Дорошенко. – Ужгород. Накладом О. Цюпки : б. в., 1932. — 437 + XXI.
12 История Украины, 1917-1923 гг. Т. 2. Украинская Гетманская Держава 1918. года
Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 2 : Українська Гетьманська Держава 1918. року / Дмитро Дорошенко. – Ужгород. Накладом О.Цюпки : б. в., 1930. — 423 + LXXXVI.
13 Листи до братів-хліборобів
Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с. Вступне слово та частина I: Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.
14 Листи до братів-хліборобів
Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с. Частина III: Про національну аристократію та про три основні методи її орґанізації: класократію, охлократію і демократію
15 Личности - Б
[Особистості - Б] - пункт меню
16 Николай Михновский (Очерк общественно-политической биографии)
[Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії)] – Андриевский Виктор. // Визвольний шлях. Видає "Українська видавнича спілка" — 1974. — № 6 (315). Річник XXVII — С. 588-617
17 От легенд к правде
Лонгин Цегельський. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. / Нью-Йорк — Філадельфія : Булава, 1960. – 313 c. : портр.).
18 Письма из Полтавы (1900-1921 г.г.)
[Листи з Полтави (1900-1921 г.г.)] - Короленко В. Г.
19 Полковник Петр Болбочан
Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан (Замітки до історії Запорозького Корпусу 1917-1919 рр.) / Хліборобська Україна. Кн. 4. Рік 1922-1923. – Зб. 7 і 8. Видання Українського союзу хліборобів-державників. Стор. 200-236.
20 Полтава в 1919 году
Андрій Петренко. Полтава в 1919 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1939. Річник XVI. Львів. 1938. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 50-59.
21 Полтава в дни революции и в период смуты 1917-1922 гг.
[Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр.] - Несвицкий А. А. Дневник. 1917-1922 г.
22 Три громады. Воспоминания из 1885-1917 гг.
[Три громади. Спогади з 1885-1917 рр.] – Андриевский Виктор // Львов. 1938. Издатель Иван Тиктор
23 Указатель улиц
[Покажчик вулиць]
24 Формирование Серой дивизии во Владимире-Волынском
[Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському] – Николай Бутович // "За державність". Материалы к истории войска украинского. Сборник XI. Торонто. 1966. Стр. 18-41
25 Шинкарь, Николай Ларионович
[Шинкар, Микола Ларіонович] (?-1920), политический и военный деятель

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654