История Полтавы

Лесевич, Владимир Викторович

• 

Подробности

Просмотров: 45962

Лесевич, Володимир Вікторович (псевдоніми – Вл.Викторов, Украинец; 14(26)01.1837–13.11.1905) – публіцист, філософ, громад. діяч. Н. в с. Денисовка, Лубенського пов. Полтав. губ. (нині с. Денисівка Оржицького р-ну Полтав. обл.) в дворянській родині. Рано залишився без батьків, виховувався бабусею в сім'ї родичів. Закінчив Київ. г-зію (1851), Миколаїв. інженерне уч-ще (1855), Інженерну академію в Санкт-Петербурзі (1856). 1856–59 служив офіцером у 1-му Кавказ. саперному батальйоні, брав участь у боях з горцями. 1861 закінчив Академію Генштабу. Цього ж року, після скасування кріпосного права (див. Селянська реформа 1861) , передав викупні платежі (див. Викупна операція) до громад. фонду (мирського капіталу). Невдовзі потому вийшов у відставку і зайнявся літ. діяльністю, мешкав у рідному селі, відкрив там 1864 школу для селян з укр. мовою навчання (це була перша на укр. землях, підвладних Російській імперії, школа такого типу). Невдовзі за розпорядженням властей школу закрили. Цей факт отримав широкий розголос у "Санкт-Петербургских ведомостях", "Домашней беседе", а також у редагованому О.Герценом "Колоколе" (Лондон, Велика Британія). Наприкінці 1860-х рр. здійснив подорож до Німеччини й Великої Британії, зустрічався з О.Герценом.

Визначився як прибічник позитивізму О.Конта. Опублікував низку праць: "Очерки развития идеи прогресса" (1868); "Философия истории на научной почве" (1869); "Позитивизм после Конта" (1869); "Новейшая литература позитивизма" (1870). Вважав, що перемога "позитивної", "наукової", стадії в розвитку думки неминуча. Виступав проти "пережитків" теології і метафізики. У релігії бачив переважно обмежуюче свободу людини духовне джерело.

У 1870-х рр. входив до гуртків петерб. інтелігенції "Общество трезвых философов" і "Ольхинский клуб" (останній збирався в будинку літератора і поета О.Ольхіна).

1879 за підозрою у зв'язках з народниками був арештований і в адм. порядку висланий до Сибіру, через два роки місце заслання було змінено: з 1881 мешкав на Кавказі, з 1882 – у Полтаві, з 1885 (і до 1888) – у Твері (нині місто в РФ). 1883 опублікував у "Вестнике Народной воли" статтю "Революционеры и естественный ход событий" (Женева, № 1, псевд. Украинец), у ній, зокрема, відстоював тезу, що насильницьке знищення представників царських властей "має своє повне виправдання і обумовлене цілковитою необхідністю". Обґрунтовував неминучість революції в Росії, а також вважав, що ця революція може бути здійснена "зверху" – силами революц. партій. Скептично дивився на можливість культ. просвіти селянства, вважаючи його "рутинною масою".

1888 переїхав до С.-Петербурга, став членом гуртка М.Михайловського, брав активну участь в організації ж. "Русское богатство", обирався членом його ред. к-ту (до 1898). Деякий час читав лекції у Вищій рос. школі сусп. наук.

Від 1890-х рр. був прибічником ідей Р.Авенаріуса. Різко критикував етичні погляди Л.Толстого, наголошуючи, що концепція "непротивлення злу" є відродженням ("оживленням") асоціального (орієнтованого не на соціальні блага) вчення буддизму. Разом з тим схилявся до ідеалів безблагодатної (такої, що ґрунтується лише на власних силах людини) духовності та самобутнього розвитку особи.

Організував у С.-Петербурзі т-во вивчення етнографії та історії України. Планував створити благодійне Т-во для видання корисних книг укр. мовою. 1900 в 11–12-му номерах ж. "Русская мысль" опублікував статтю "Всемирный язык и народные языки", у ній відстоював тезу про рівноправність нац. мов і у зв'язку з цим доводив необхідність здійснення освіт. справи кожного народу рідною мовою. Цікавився нар. творчістю, збирав матеріали для праці з фольклору (не завершена).

1901 підписав листа з протестом проти вчиненої властями розправи над демонстрацією студентів на Казанській площі в С.-Петербурзі. За це був в адм. порядку висланий зі столиці до Полтави. Проживав у садибі свого зятя – В.Леонтовича. Став активним прихильником нац. самовизначення України, підтримував зв'язки з діячами укр. нац. руху М.Драгомановим, В.Мальованим та ін. 1902–03 перебував в Італії і Франції, брав участь у Міжнар. соціологічному конгресі (Париж, 1903). Видав у Львові "Оповідання Р.Ф. Чмихала" (книга містить казки, легенди, новели, анекдоти) зі своєю передмовою.

Останні роки життя провів у Києві, де й помер.

Посмертно, від 1915, видавалося зібрання творів Л. (у зв'язку з революц. подіями в Рос. імперії 1917 це видання не було завершене).

Чисніков В.М.

Праці:

1. Опыт критического исследования основоначал позитивной философии. СПб., 1877
2. Письма о научной философии. СПб., 1878
3. Этюды и очерки. СПб., 1886
4. Эмпириокритицизм как единственная научная точка зрения. СПб., 1909
5. Собрание сочинений, т. 1–3. М., 1915–17 (не закінчена).

Література:

1. В.В. Лесевич. "Вопросы философии и психологии", 1891, кн. 8
2. Туманов Г. Один из последних шестидесятников. "Русская мысль", 1906, № 1
3. Лосский Н.О. История русской философии. М., 1991
4. Тарусина Е.И., Пащенко М.В. Лесевич Владимир Викторович. В кн.: Русские писатели. 1800–1917: Биографический словарь, т. 3. М., 1994.

Джерело:

Енциклопедія історії України

 

Лесевич, Владимир Викторович — русский философ новопозитивистического направления; род. в 1837 г. в селе Денисовке Лубенского уезда Полтавской губернии. Учился в киевской гимназии, затем в спб. инженерном училище. Прослужив около трех лет на Кавказе, где ему приходилось участвовать в сражениях против горцев, Л. прошел курс aкд. генерального штаба, но вскоре оставил службу. Основанная им на родине школа для крестьян вовлекла его в продолжительную борьбу с училищной администрацией. В 1879-88 г. обстоятельства заставили Л. прожить вне Петербурга (Енисейск, Красноярск, Казань, Полтава и Тверь). В настоящее время он участвует в "Русском Богатстве". Первые работы Л. ("Очерк развития идеи прогресса", в "Совр. Об." 1868, 4 и 5; "Философия истории на научной почве", в "От. Зап." 186 9, 1; "Позитивизм после Канта", там же, 4; "Общие геологические вопросы и их решение", там же, 1870, 7; "Новейшая литература позитивизма", там же, 1870, 12; "Эмиль девятнадцатого столетия", там же, 1871, 5; "Характеристические черты развития философии и науки в средние века", в "Знании" 1873, 10 и 12; "Первые провозвестники позитивизма", в "От. Зап." 1873, 12; "Классики XIV и ХV столетий", там же, 1874, 12; "Как иногда пишутся диссертации", там же, 1875, 1) стоят на почве контовского позитивизма фракции Литтре и Вырубова, и только "Опыт критического исследования основоначал позитивной философии" (СПб., 1877) обнаруживает в Л. стремление развить дальше контовские основоначала. Последователи Конта, по мнению Л., остановили развитие позитивной системы. Высшую стадию позитивизма Л. видит в научно-критической философии, или критическом реализме, представителями которого является целая плеяда германских новокантианцев (Авенариус, К. Геринг, Риль и др.). Преобразованный в духе критицизма и достигший полной зрелости позитивизм, переходя в критический реализм, становится такой научной философией, которая вполне соответствует современному развитию науки и обладает всеми средствами для полного осуществления и ясного формулирования своих гуманистических стремлений. Черты этой научной философии ближе обрисовываются Л. в "Письмах о научной философии" (СПб., 1878) и в этюде: "Что такое научная философия?" (СПб., 1891). Ей предстоит раскрыть необходимость перемен во всех сферах жизни, возбудить вкус к изучению вопросов, способствующих человеческому благу, но заслоняемых теперь пустым многознанием, и повлиять на устранение в области общественных отношений преобладания традиции и рутины. Л. написал несколько статей по буддизму: "Буддийский нравственный тип" ("Сев. Вестн." 1886, 5); "Новейшие движения в буддизме" ("Рус. Мысль" 1887, 8); "Религиозная свобода по эдиктам царя Асоки Великого" ("Вопросы Филос." 1889, кн. 1). Другие его статьи философского содержания вошли в состав книги: "Этюды и очерки" (СПб., 1886), где помещены также статьи историко-литературные. Труды Л., выходившие отдельными изданиями, вызывали оживленную полемику. Особенно ожесточенный тон приняла она по поводу "Опыта", на который напали Е. В. де-Роберти (де-ла-Серда) и П. Ткачев (П. Никитин). Иначе отнеслись к нему К. Кавелин и А. А. Козлов. Сам Л. не оставался в долгу перед своими противниками и резко, не без остроумия и легкости, нападал на враждебные направления. Подробную библиографию трудов Л. до 1891 г. см. в "Материалах для истории философии в России" ("Бояр. Философия", 1891, кн. 8).

Я. Колубовский.

Источник:

Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона - http://gatchina3000.ru