История Полтавы

Студинский, Кирилл Осипович

• 

Подробности

Просмотров: 51874

Студинський, Кирило Йосипович (*4 жовтня 1868, Кип'ячці — †1941), літературознавець і громадський діяч, член ВУАН, голова НТШ у Львові у 1923—1932 рр.

Ім’я Кирила Студинського добре відомо науковцям. Його дослідницький діапазон охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємин із поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви тощо – всього близько 500 публікацій.

Народився Кирило Студинський 4 жовтня 1868 р. в с. Крип’ячці (нині Тернопільського району) в сім’ї греко–католицького священика. Студинські відігравали важливу роль у національно–культурному й політичному житті Галичини протягом XVIII–XX ст. Вони дали Україні цілу когорту видатних культурно–громадських, політичних і військових діячів, священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів.

Упродовж 1878–1883 рр. К. Студинський навчався у Тернопільській гімназії з польською мовою викладання. Вчителями юного гімназиста були Лев Сілецький, історик та географ Лев Рудницький, Петро Левицький, власник великої бібліотеки, Василь Копитчак та інші. Серед близьких друзів–гімназистів К. Студинського були Станіслав Дністрянський – згодом академік–правовик, брат співачки Соломії Крушельницької Антон – диригент і збирач фольклору та Володимир Садовський – згодом диригент і музичний критик.

У 1883 р. батько переводить його до Львова – в Українську гімназію. У Львові його вчителями і вихователями були відомі діячі української науки, культури і письменства – історик та письменник Василь Ільницький, письменники Іван Гушалевич і Григорій Цеглинський, історик Михайло Полянський, автор підручників з географії та німецької мови Омелян Калитовський, композитор Анатоль Вахнянин та інші.

Саме Григорію Цеглинському молодий К. Студинський присвятив свою поезію "Моя любка", в якій є слова, котрі показують наскільки майбутній визначний вчений любив свою Батьківщину:

В зеленії шати вона (Україна – авт.) оповита, 
Дніпром вперезалась – то любка моя…
Як тяжко в любові її угодити,
Яка ж забачлива, несита вона!…

У 1886 р. Кирило Студинський опублікував в № 13–14 “Зорі” свою першу наукову спробу під назвою “Дідівська (жебрацька) мова”, із словничком, який охоплював 300 слів. Згодом цю статтю він випустив окремим виданням під заголовком “Лірники” (Львів, 1894).

По закінченні Львівської гімназії (1887 р.), К.Студинський продовжив навчання на філософських факультетах Львівського та Віденського університетів.

Пізніше у Відні студіював філологічні дисципліни у професора В. Ягіча, академіка Петербурзької Академії наук (1891–1893). Під керівництвом визначного вченого–славіста у 1893 р. написав першу важливу наукову працю – “Огляд української літератури ХVI–XVII ст.” зі спеціальним оглядом "календарної справи". На жаль, праця не була надрукована. Та вона визначила головний напрямок діяльності Студинського – літературознавство.

17 лютого 1894 р. здобув звання доктора філософії. Потім на власні кошти поглиблював знання в Берліні і як стипендіат Міністерства освіти – у Києві та Петербурзі.

Повернувшись до Львова у 1895–1897 рр., К. Студинський викладав українську мову в різних гімназіях. Видав свою першу друковану працю окремою книгою під назвою “Пересторога. Руський памятник початку XVII віка. Літературно–історична студія” (1895), співпрацюючи з науковим товариством ім. Т.Шевченка, опублікував у записках НТШ інші дослідження середньовічного письменництва: “Адельфотес”, граматика, видана у Львові в р. 1591 (1895), “Панегірик “Евфонія велобремячая” посьвячений Петрови Могилі в р. 1633” (1895), надрукував велику рецензію на відому книжку І.Франка “Іван Вишенський і єго твори” (1895), “Причинки до історії унії” (1895), рецензію на книжку “Уніатський митрополит Лев Кишка и его значение в истории уніи” (1896).

Кінець ХІХ і перші два десятиліття ХХ століття – це період становлення й утвердження К.Студинського, як педагога, вченого і суспільного діяча.

На самий початок згаданого періоду припадає знайомство і тісна співпраця К.Студинського з М.Грушевським, яка триває все подальше життя вчених. Як слушно зазначає Я. Дашкевич: "Теплі відносини між двома вченими – майже ровесниками – зав’язалися ще у львівський НТШівсько–університетський період, щоб згодом, у період післяреволюційного лихоліття, загальнонаціональної зневіри, переоцінки вартостей, перерости у справжні дружні відносини. К. Студинський, незважаючи також на свій не дуже простий світоглядний шлях, належав до приятелів М. Грушевського, в якого справжніх друзів було й не дуже багато. Здається, вони часто розуміли один одного без слів".

Саме з переїздом у 1894 р. до Львова М. Грушевського розпочався найбільш інтенсивний розвиток НТШ. В цьому ж році він очолив історично–філософську секцію замість А. Вахнянина, в цьому ж році на пропозицію М. Грушевського було засновано Археографічну комісію НТШ, яку він же і очолив. Формально її було засновано 15 січня 1896 р., заступником став І. Франко, а секретарем К. Студинський. До комісії також належали О. Борковський, О. Колесса, В. Коцовський, К. Левицький.

Визначну роль у суспільно–громадському житті Галичини відіграла діяльність Кирила Йосиповича. Він був одним із керівників Християнсько–суспільної партії, співредактором її органу – журналу "Руслан", членом товариства „Просвіта” і редактором його видань (1903–1906 рр.), членом Крайової шкільної ради (1905–1914), головою Учительської громади (1916–1920), головою Національної ради (1921–1922), головою Народних зборів Західної України (1939). У 1940 р. Кирила Йосиповича обрали депутатом Верховної Ради тодішньої УРСР.

Особливо плідними в дослідженні вченим галицького культурно–національного відродження були роки 1910–1920. Серед низки праць, присвячених цій проблемі, написаних тоді й раніше – “Генеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича” (1910), “Причинки до історії культурного життя Галицької Руси 1833–1847 рр.” (1909), “Кореспонденція Якова Головацького” (1909), “Псевдо–Посланіє Маркіяна Шашкевича” (1935), “Карло Яромір Ербен і Яків Головацький” (1935). І знову його студії – результат тривалої клопіткої роботи над дотихчасними дослідженнями (опрацював їх понад 80), численним листуванням видатних діячів української культури, урядовими матеріалами, позбираними в різних архівах та бібліотеках, спогадами сучасників, текстами.

У 1923 р. К. Студинського обирають головою Наукового товариства ім. Шевченка, і з того часу починається новий етап у його житті, вщент насичений науково–організаційною працею. 

Першим документом, виданим на початку головування К. Студинського, у грудні 1923 p., був “Пропам'ятний лист НТШ у Львові з нагоди заборони національної назви українського народу Кураторією Львівського шкільного округу”. Його підписали К. Студинський – голова НТШ та В.Гнатюк – генеральний секретар. Документ мав міжнародний характер, вийшов у перекладі французькою і німецькою мовами з огляду на необхідність захистити національне ім'я народу. В основу цього документа Богдан Барвінський поклав бопланове визначення понят­тя “Україна” в його Генеральній карті України 1639 p., виданій 1654 року.

У стінах цієї установи він заснував власну філологічну школу, визначив напрями наукових досліджень, активізував пошукову діяльність у найважливіших гуманітарних галузях, розширив видавничу Справу, зміцнив міжнародний авторитет "Галицької академії", яка спиралась на прогресивні, демократичні засади, визначалась фундаментальністю в організації робіт. З 20–х років НТШ систематично обмінювалось виданнями з Книжковою палатою, бібліотеками та науковими установами колишнього Радянського Союзу, багатьма європейськими країнами.

Як голова НТШ Кирило Йосипович постійно піклувався про підготовку молодих талановитих учених, котрі займались українознавчими дослідженнями. Серед його учнів і послідовників слід назвати А.Андроховича, Я.Біленького, М.Возняка, Я.Гординського, М.Капія та ін.

У 1924 р. К.Студинського (за рекомендацією А.Кримського) обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Він очолив комісію з питань мови та літератури, був обраний членом президії історико–філологічного та соціально–економічного відділення історичної комісії ВУАН. В особистому архіві академіка зберігаються документи, які засвідчують його тісні товариські стосунки з президентами ВУАН: В.Вернадським, Д.Заболотним, О.Богомольцем, академіками А.Кримським, Д.Багалієм, М.Грушевським, М.Скрипником, Д.Яворницьким, В.Перетцом та ін.

За рекомендацією К.Студинського у 1929 р. до складу Академії були введені П.Тичина, Ф.Колесса, М.Возняк, В.Щурат, Я.Купала. Як бачимо, Кирило Йосипович був "хрещеним батьком" видатних діячів не тільки української культури.

У 1932 р. академік К.Студинський одним із перших виступив з протестом проти голодомору в Україні.

По черзі замовкали голоси його друзів. Кирила Йосиповича долали зловісні передчуття. 4 жовтня 1933 року Президія АН УРСР видала постанову № 19 про виключення зі складу Академії наук академіків М.Возняка, Ф.Колесси, В.Щурата, на чолі з К.Студинським, які "провадять політику інтервенції щодо Радянського Союзу". Безліч пасквілів звалились на вченого зі світовим ім'ям.

Лише після п'яти років своєрідної суспільної ізоляції Кирила Йосиповича було поновлено у членстві АН (1939). Незважаючи на роки, він знайшов сили і для організації навчального процесу, і для виконання депутатських обов'язків, і для офіційних поїздок до Москви, виступів у пресі, по радіо тощо.

Суспільно–політична та наукова діяльність К. Студинського у період становлення радянської влади на західноукраїнських землях вражає: він входить в редколегію видання творів І. Я. Франка (10 січня 1940 р.), заступник голови комітету для проведення 85–річного ювілею від дня народження Каменяра (22 квітня 1940 р.), входить до складу вченої ради Львівської філії бібліотеки АН УРСР (25 червня 1940 р.), Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка (25 лютого 1940 р.) та Інституту мовознавства (5 квітня 1940 р.). Кирило Йосипович продовжує займатися охороною пам’яток культури, зокрема він входить до комітету охорони та збереження історико–культурних, архітектурних і археологічних пам’ятників УРСР.

Збереглися документальні свідчення про те, що К. Студинський, як депутат Верховної Ради СРСР, та деякі інші місцеві інтелігенти, які в той час опинилися на керівних посадах і користувалися певним впливом, як могли, допомагали тим мешканцям регіону, що на них впала тінь підозри з боку репресивного апарату. 15–19 січня 1941 р. у Львові відбувся "Процес 59–ти", що набув надзвичайно широкого громадського резонансу як через мужню поведінку підсудних, так і через неймовірно жорстокі вироки. Сорока двом підсудним виголосили присуд – "смертна кара"; сімнадцять "отримали" по 10 років каторги і по 5 років заслання. Щойно після клопотання голови Народних зборів Західної України, депутата Верховної ради СРСР академіка К.Студинського, Президія Верховної ради СРСР замінила жінкам розстріл на десятилітнє ув’язнення.

Шукали в нього допомоги і старі друзі, які вже давно зазнали важких ударів долі (родини Грушевських, Савченків), і нові жертви "визволеного краю". К.Студинський не складав рук. Чим він тільки не займався, аби полегшити людські долі. Пам'ятав про дружину М.Грушевського Марію та сестру Ганну й домігся для них пенсії. Клопотався у справі їх арештованої доньки Катерини. Підтримував вдову О.Маковея, Ольгу, в її потребах.

Від Митрополичої капітули 3 січня 1941 року одержав подяку за діяльну допомогу в справі спроби націоналізації будинків, які належали їй. Митрополит А.Шептицький звертався до К.Студинського з проханням "узяти наших бідних хліборобів в оборону... хоч зрештою, не сумніваюся, що і священики, і нарід якнайуспішніше бороните" (лист митрополита від 11 квітня 1941 року).

Він максимально використовував свій вплив депутата і присвячував захисту нещасних багато часу, хоч не завжди це закінчувалось успіхом.

Допомагав усім, як і чим міг. Та коли невдовзі потому Кирила Студинського разом із сином Івана Франка Петром примусово вивезли радянські спецслужби, заступитися за них не було кому...

Кирило Студинський був одним із видатної когорти діячів епохи українського відродження початку ХХ ст. В основі його громадських, політичних та наукових принципів була любов до України та українського народу. Вихований на найкращих духовних традиціях українського народу, він став не лише добротним збирачем фольклору, літературознавцем, істориком, а й справжнім патріотом та борцем за національну ідею.

Література:

Студинський К. До історії взаємин Галичини з Україною – Л., 1906. – 24 с.

Студинський К. Львівська духовна Семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829–1843) – Л., 1916. – CCLX, 416 с.: іл., табл. – (Зб. філол. секції Наук. т-ва ім. Шевченка; Т. 17–18).

Студинський К. "Адельфотес": Граматика видана у Львові в р. 1591: Студия літературно–язикова. – Л., 1895. – 42 с.

Студинський К. Лірники. – Л., 1894. – 56 c.

Студинський К. Ґенеза поетичних творів Маркіяна Шашкевича. – Л., 1910. – 88 с.

Студинський К. Пересторога: Руський памятник початку XVII віка. – Л., 1895. – 193 с.

У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського (1891–1941) / Упоряд.: О.В.Гайова, У.Я.Єдлинська, Г.І.Сварник. – К., 1993. – 768 с – (Епістоляр. спадщина).

Кліш А. Внесок К. Студинського у становлення і розвиток Наукового товариства імені Шевченка // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Т., 2005. – Вип. 1. – С. 37–44. 

Кліш А. Громадсько–політична і наукова діяльність Кирила Студинського // Українська історична біографістика: забуте і невідоме / За ред. М. М. Алексієвця. – Ч. 1. – Т., 2005. – С. 155–167.

Кліш А. Суспільно–політична діяльність академіка Кирила Студинського в період утвердження радянської влади в Західній Україні (1939–1941) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Т., 2005. – Вип. 2. – С. 195–200.

Кліш А. Формування К. Студинського як особистості, науковця та громадського діяча // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. М. М. Алексієвця. – Т., 2004. – Вип. 2. – С. 36–44.

Кліш А. Б. Роль Кирила Студинського в дослідженні національного відродження на західноукраїнських землях // Збірник наукових праць Науково–дослідного інституту українознавства. – К., 2005. – Т. 4. – С. 199–209.

Джерело:

http://www.nplu.org.ua/ua/events/calendar/2008/text/oct/Stydinskij.htm

Фото: http://www.nas.gov.ua; http://www.gazeta.lviv.ua