История Полтавы

Лысенко, Николай Витальевич

• 

Подробности

Просмотров: 124651

Лисенко, Микола Віталійович (1842—1912) — український композитор.

Народився у с. Гриньках (тепер Глобинського р-ну) в поміщицькій сім'ї. З 5 років вивчав музику під керівництвом матері, згодом — запрошеної вчительки. Загальну освіту здобув у приватних пансіонах Києва (1852—1855 рр.) та в харківській гімназії (1855—1859 рр.). Вступив у 1859 р. на природничий факультет Харківського, через рік перейшов до Київського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1865 р. Навчався у 1867—1869 рр. в Лейпцігській консерваторії. У 1868 написав перший значний твір — "Заповіт" на слова Т. Шевченка. Повернувшись у 1869 р. до Києва, віддався творчій, музично-громадській і педагогічній діяльності. Написав оперету "Чорноморці", оперу "Різдвяна ніч". Займався українською музичною фольклористикою, пропагував українську народну музику, влаштував кілька виступів кобзаря О. Вересая. У 1874—1876 рр. вдосконалював майстерність у М. Римського-Корсакова в Петербурзі, де познайомився з М. Мусоргським, О. Бородіним та ін. Повернувшись, написав оперу "Наталка Полтавка" (1889), "Енеїда" (за І. Котляревським, 1911); музичну драму "Тарас Бульба" (1890) та ін. Створив понад 80 вокальних творів на тексти "Кобзаря" Т. Шевченка, слова І. Франка (гімн "Вічний революціонер", 1905), М. Старицького, С. Руданського, Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного та ін. У 90-х рр. 19 ст. Лисенко створив хор, з яким, завдяки фінансовій підтримці В. Ф. Симеренка, побував в усіх великих і багатьох повітових містах. Під час останньої великої подорожі хору (1902) Лисенко відвідав Гадяч. Композитор відвідав Полтаву у 1903 р. з нагоди відкриття пам'ятника І. П. Котляревському. Лисенко привіз до Полтави хорову кантату "На вічну пам'ять Котляревському". У 1911 р. приїздив у Гриньки. Побував у навколишніх селах Липовому, Святилищі, Жовниці, Стовбувасі, Слюзівці, Горбах, а також у Кліщинцях, де народився М. П. Старицький. Ім'я Лисенка носить Полтавське музичне училище, в якому створено музей "Музична Полтавщина", а також вулиця і провулок  в Полтаві.

Источник:

Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 459-460

 

Герб рода Лисенко

"В щите, имеющем золотое поле, изображены крестообразно сабля и стрела. Щит увенчан обыкновенным дворянским шлемом с дворянской на нем короной тремя страусовыми перьями. Намет на щите золотой, подложен черным".

О. Г., ч. I, л. 86.

На печати Переяславского полковника Ивана Яковлевича Лисенка, 1691 г., в щите: опрокинутый лук, натянутый стрелой. Вокруг щита буквы: I. Л. П. В. И. Ц. П. В. З. П., т. е. "Иван Лисенко, полковник войска их царского пресветлого величества Запорожского Переяславский. (Собр. В. Л. М.).

Потомство Ивана Яковлевича Лисенка, полковника Переяславского (1677-1692, с перерывами).

М. Р., т. III, стр. 127-147. — Милор., ч. VI, стр. 105-107. — Списки Черниг. дв. 1783 г.

Источник:

Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. "Малороссийский гербовник". СПб. 1914. Стр. 96.

Изображение: Общий Гербовник дворянских родов Всероссийской Империи, начатый в 1797 году. - СПб., [1798-1836]. Часть 1, стр. 86 - http://elib.shpl.ru.

 

К истории фамилии композитора Н. В. Лысенко

Я всегда был абсолютно уверен в том, что выдающийся украинский композитор Николай Витальевич Лысенко происходил из полтавского дворянского рода Лысенко. И в силу этого был крайне удивлен, когда при публикации на сайте «Списка дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии» [1] я не обнаружил в росписи рода Лысенко ни Николая Витальевича, ни его родителей.

Загадка разрешилась при публикации очерка Алексея Дмитриевича Бутовского «В родном гнезде (летопись рода Бутовских)» [2].

Алексей Дмитриевич пишет: «К числу отставных офицеров Орденского кирасирского полка принадлежали также Виталий Романович и Андрей Романович Лисенки и Александр Александрович Деконор.

Виталий Романович Лисенко был женат, в Гриньках, на воспитаннице или родственнице Николая Павловича Булюбаша, Ольге Еремеевне, и взял за женой большое состояние. Это был милый человек, шутник, говорун, распространитель нелепых рассказов, но имение свое прожил и под старость служил мировым посредником по назначению, в Западном крае. Это был отец талантливого малорусского музыканта и композитора Николая Витальевича Лисенко, автора оперы "Риздвяна нич" и собирателя малорусских песен».

И действительно, в росписи рода Лисенко в упомянутом «Списке дворян» читаем:

«Лисенко Виталий Романович, ротмистр,
дети его:
Андрей,
Николай,
Виталий,
София.

Та же информация, но с указанием дат и мест рождения, содержится и в «Малороссийском родословнике» Модзалевского [4]. Кстати, Модзалевский указывает, что Николай Витальевич Лысенко родился 9 марта (по старому стилю), а во всех известных мне современных источниках, в т.ч. и в «Енциклопедії історії України», изданной Институтом истории Украины НАН Украины, датой рождения по старому стилю указано 10 марта.

Установив таким образом, что Николай Витальевич происходит из дворянского рода Лисенко, мне стало интересно, а как писал по-русски свою фамилию сам композитор. И здесь отправной точкой послужил доклад «Микола Віталійович Лисенко і громадсько-культурне життя Полтави початку XX ст.», прочтенный Валентиной Ивановной Скрыль. В докладе был дан анализ писем Н. В. Лысенко к Г. И. Маркевичу в период подготовки к открытию памятника И. П. Котляревскому в Полтаве. Письма были опубликованы в издании «М. В. Лисенко. Листи. – К.: Мистецтво, 1964. Упорядкування, примітки та коментарі О. Лисенка» [5].

Всего в этом издании опубликовано 350 писем к родным, к деятелям науки, литературы и искусства, к общественным деятелям. Письма написаны как на украинском языке, так и на русском. Под первыми стоит подпись М. Лисенко или Микола Лисенко, под вторыми – М. Лысенко, Н. Лысенко, Николай Лысенко. И именно так, М. Лысенко, Николай Витальевич подписывает написанные по-русски письма к родным.

Тем не менее, в тексте некоторых писем, подписанных фамилией Лысенко, встречается написание фамилии через «и»:

• к Емельяну Партицкому от 18/6 января 1868 г. из Лейпцига: «Будьте ласкаві засилати ню тепера по такій адресі: Лейпціг, Николаю Лисенко, Нюрнбергштрассе, № 17» [5, стор.50];

• к Александру Барвинскому от 24 октября 1869 г. из Липского: «А коли будете ласкаві писати, то Вам моя адреса: Полтавської губернії, Кременчугского уезда в г. Градижск, в деревню Николаевку, Николаю Витальевичу Лисенку» [5, стор.103];

• к Анатолию Вахнянину от 24 октября 1869 г. из Липского: «Тоді я Вам даю мою адресу: Полтавской губернии, Кременчугского уезда в г. Градижск в д. Николаевку — Николаю Витальевичу Лисенко» [5, стор.104];

• к Григорию Маркевичу от 23 декабря 1894 г. из Киева: «Нехай же він виставля у вікно екземпляри, та, може, і в «Губернские ведомости» дасть рекламу, що, мовляв, поступили в продажу вышедшие только что из печати романсы и песни Николая Витальевича Лисенка к малорусскому тексту Гейне» [5, стор.248];

• к Петру Стебницкому от 12 июня 1912 г. из Киева: «… напишіть і адресуйте: Київ, Музыкальная школа Н. В. Лисенка, Большая Подвальная, 15» [5, стор.428].

В то же время, сообщая свой адрес в письмах к Василию Бесселю от 23 января 1873 г. [5, стор.106] и Николаю Финдейзену от 21 мая 1912 г. [5, стор.427] Николай Витальевич указывает свою фамилию через «ы».

Не вызывает сомнения, что будучи украинцем, Николай Витальевич писал свою фамилию по-русски так, как она произносится по-украински. Но можно предположить, что в тех случаях, когда предполагалось предъявление документа, удостоверяющего личность, например, для получения корреспонденции, то Николай Витальевич просил своих адресатов писать на фамилию Лисенко.

Источники:

[1] Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии. Полтава, 1898.
[2] Собрание сочинений: в 4 т. / А. Д. Бутовский. Составители С. Н. Бубка, М. М. Булатова — К.: Олимпийская литература, 2009. Стр. 366.
[3] Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии. Полтава, 1898. Стр. 396
[4] Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. – Киев. 1908
[5] М. В. Лисенко. Листи. – К.: Мистецтво, 1964. Упорядкування, примітки та коментарі О. Лисенка.

Тристанов Б.Ю.

 

М. М. Лисенко серед учасників чоловічого хору в Полтаві

Лисенко, Микола Віталійович (22(10).03.1842 — 6.11(24.10).1912)

Вона була йому натхненням і славою, радістю і болем — благословенна Полтавщина, рідний край, його тихі води і ясні зорі. Як найдорожчий скарб, проніс він до сивини цю любов і натхнення.

Гриньки, Жовнине, Галицьке, Горби... Цей край став колискою пісенної молодості М. Лисенка. Разом зі своїм другом і родичем Михайлом Старицьким у посульських селах і степових хуторах збирав він перлини пісенної творчості. В Галицькому Миколин дядько Андрій Романович Лисенко познайомив своїх молодих гостей із забороненими віршами Т. Г. Шевченка, і вони всю ніч читали-перечитували натхненні поезії.

На Полтавщину повертався Микола Віталійович і в студентські роки. Як сам казав, була в нього "велика потреба повештатися між селянським людом, зазнати його світогляд, записати його перекази, споминки, загадки, прислів’я, пісні і співи до них".

Обвіяний степовими вітрами, засмаглий на сонці, повертався до Києва, в університет, і там ділився з товаришами своїми враженнями. "Ми з Лисенком просиджували іноді ночі, міркуючи про національні завдання, про минуле нашої батьківщини і про долю-мачуху нашого селянина", — писав у своїх спогадах М. Старицький. Поет і композитор завжди йшли поруч, підтримуючи один одного.

У часи жорстокого насилля над українським словом Лисенко дбав про розвиток рідної літератури, сприяв згуртуванню письменників. Він дружив з видатними літераторами свого часу. В середині 80-х років його відвідав у Києві Іван Франко. Ця зустріч була початком дружніх відносин двох видатних діячів української культури.

У кінці 80-х років навколо Миколи Віталійовича згуртувалася студентська молодь, де були й полтавці. За спогадами Володимира Самійленка, збираючись у Лисенка, молоді автори читали нові твори й переклади, обговорювали їх і відсилали до друку в Галичину. "Тут же Лисенко знайомив нас із своїми новими композиціями. Відвідували ці зібрання звичайно всі з молодих письменників, хто на той час перебував у Києві: Леся Українка, Сергій Шелухин, Одарка Романова, Максим Славинський, Михайло Обачний, Людмила Старицька...", — пише Самійленко у "Спогадах та автобіографічних замітках".

Листи Миколи Віталійовича і спогади сучасників свідчать про тісні зв’язки композитора з літературним середовищем Полтави.

Програма вечора, присвяченого відкриттю пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві

Пісня не раз приводила його в рідні місця. В кінці літа 1903 року поїхав він із хором у Полтаву, де відкривали пам’ятник І. П. Котляревському. Тут потрапив у коло своїх щирих друзів, хто разом з ним боровся,за національне визволення. Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Григорій Маркевич, Михайло Старицький... На врочистому вечорі в посвяту пам’яті Котляревського в опері "Наталка Полтавка" виступили Кропивницький, Садовський, Карпенко-Карий. Потім Микола Віталійович вишикував український хор, і полилась кантата "На вічну пам’ять Котляревському"... Довго не спадав прибій оплесків, довго і зворушено тис руку Лисенкові Панас Мирний...

Та композитор ніколи не замикався лише в музиці. Він був визначним громадським діячем. Його схвилювали події 1905 року. "В нашій сім’ї в ці часи постійно відбувались гарячі дебати на теми політичних подій", — згадує син композитора Остап Миколайович.

Непомітно підкралась старість, і захотілося поїхати на Кременчуччину, в пахучі степи. Цю останню поїздку на батьківщину, село Гриньки, де народився 22 березня 1842 року, Лисенко здійснив у кінці липня 1911 року. Невеселі враження привіз він з рідного краю.

У Гриньках до цього часу збереглися між людей перекази про останній приїзд композитора в рідне село. Розказують про зворушливу зустріч з Созонтом Дерев’янком. Обіймаючи Миколу Віталійовича, дід плакав...

Лисенко довго розмовляв з селянами, казав ніби, що скоро "вся земля буде народна". Потім тепло попрощався з усіма і пішов за візком. Пішов і Созонт Гаврилович проводжати дорогого гостя. За селом вони обнялися міцно, знаючи, що вже назавжди. Лисенко став навколішки і поцілував рідну землю... Довго не розходились гриньківці, вдивлялися, як у хмарці пилу потопає візок. Видно було, як одинока сива людина помахує капелюхом... таким він і ввійшов у народні перекази, які побутують у цих місцях.

Прохор Коваленко у спогадах про Лисенка розповідає:

"5 листопада 1912 року я ще раз бачив його в театрі Садовського, де він дивився виставу Черкасенка "Жарт життя". В антракті Микола Віталійович завітав за куліси, пройшов із Садовським на сцену.

— Хороше тут у вас, — сказав, — нагадує мені дитячі роки. Оце наче побував у Гриньках. Спасибі вам, Миколо Карповичу, бувайте здорові. — Він попрощався за руку з Садовським і тихо, задумливо пішов зі сцени".

Так і в останні дні життя Гриньки, як пісня, були в його серці. Тепер на майдані у рідному селі вдячні земляки поставили пам’ятник Миколі Лисенку.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" (http://www.pollitra.pi.net.ua)

М. В. Лисенко. Листи. – К. : Мистецтво, 1964

 

  
Микола Віталійович Лисенко
М. В. Лисенко. Листи. – К. : Мистецтво, 1964

Лисенко, Микола Віталійович (22(10).03.1842–06.11(24.10).1912) – композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, педагог, громад. діяч, фундатор укр. композиторської школи.

Н. в с. Гриньки (нині село Глобинського р-ну Полтав. обл.) у сім'ї полковника, старшого офіцера Орденського кірасирського полку, дворянина зі старовинного козацько-старшинського роду (див. Лисенки) Віталія Романовича Лисенка та Ольги Єреміївни з полтав. поміщицького роду Луценків.

 
Віталій Романович и Ольга Єреміївна Лисенко, батьки композитора
М. В. Лисенко. Листи. – К. : Мистецтво, 1964

Зусиллями матері виховувався в дусі ідеалів аристократичної честі й чутливості, мати розмовляла з ним виключно франц. мовою, вона ж заохочувала його природні муз. здібності. Любов до укр. пісні й укр. мови перейняв від двоюрідних діда та баби по материнській лінії – Миколи й Марії Булюбашів (саме їм належало с. Гриньки). Рос. письма його навчив поет А.Фет, який служив у тому ж полку, що й батько Л. Від 1852 жив у Києві, спочатку – кілька місяців у приватному пансіоні Вейля, а потім – у приватному пансіоні Гедуена, його вчителями гри на фортепіано були чеські музиканти Нейнквич та Паночіні. Від 1855 учився в 2-й Харків. г-зії (водночас брав приватні уроки музики; як піаніст виступав на вечорах). 1859 закінчив г-зію й поступив до Харків. ун-ту на природничий ф-т. 1860 разом зі своїм родичем М.Старицьким перевівся до ун-ту в м. Київ, де в той час жили його батьки. Товаришував з П.Чубинським, їздив з ним на Полтавщину, там записав багато нар. пісень. 1865 захистив дис. (про розмноження нитчастих водоростей) й отримав наук. ступінь канд. природничих наук. 1867 вирішив стати музикантом і поступив до Лейпцизької консерваторії, фортепіано навч. в І.Мошелеса, К.Рейнеке, Е.Венцеля, композиції – в Е.Ріхтера. 1868 одружився зі своєю родичкою Ольгою О'Коннор, яка приїхала з ним до Лейпцига (через відсутність дітей вони згодом розійшлися, проте офіц. розлучення не оформлювали). Цього ж року побачили світ його обробки укр. нар. пісень для голосу з фортепіано. Тоді ж написав свою першу музику до віршів Т.Шевченка ("Заповіт"). Наступного року закінчив навчання в Лейпцигу й повернувся до Києва. Займався викладацькою діяльністю. 1872, отримавши дозвіл на публічні вистави укр. п'єс, написав оперету "Чорноморці" (лібрето М.Старицького за п'єсою Я.Кухаренка), а наступного року – оперу "Різдвяна ніч" (лібрето М.Старицького за повістю М.Гоголя). 1873 завершив свою першу музикознавчу працю "Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм" (опубл. 1874 в "Записках Юго-Западного отдела Русского географического общества"). 1874 поступив до Петерб. консерваторії, де в класі М.Римського-Корсакова удосконалював майстерність у галузі симфонічної інструментовки. Мешкаючи в Санкт-Петербурзі, виступав у концертах Рос. геогр. т-ва, організував кілька концертів, в яких звучала укр. музика. 1876 завершив навчання й повернувся до Києва, працював як педагог гри на фортепіано в приватних муз. школах. Виступав у концертах як піаніст і хоровий диригент. 1878 громадян. дружиною Л. стала його учениця, піаністка Ольга Лепська (мав з нею 5 дітей; після її смерті 1900 діти були записані на офіц. дружину Л., зі згоди останньої). 1880 розпочав роботу (завершив 1890) над оперою "Тарас Бульба" (лібрето М.Старицького за повістю М.Гоголя). Наприкінці 1880-х рр. почав писати дитячі опери ("Коза-дереза", 1888; "Пан Коцький", 1891; "Зима і Весна, або Снігова краля", 1992). У різні роки створив кілька хорових колективів, давав з ними концерти укр. музики по містах України ("хорові подорожі" 1893, 1897, 1899, 1902). 1904 відкрив Музично-драм. школу (це був перший укр. навч. заклад, в якому можна було отримати вищу муз. освіту за програмою консерваторії), викладав там фортепіанну гру. 1905 разом з О.Кошицем заснував хорове т-во "Боян", диригував на його концертах.

Був активним діячем громад. інституцій, зокрема: київ. Старої громади (див. Громади), Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Київського літературно-артистичного товариства; був засн. і головою ради правління київ. Українського клубу (1908–11), членом Загальної української безпартійної демократичної організації, брав участь у проведенні ювілейних заходів, присвячених І.Котляревському, Т.Шевченкові та ін. За його участю 1906 була заснована всеукр. орг-ція "Об'єднаний комітет по спорудженню пам'ятника Т.Г. Шевченка в Києві". Мав тісні творчі контакти з багатьма тогочасними діячами укр. к-ри: М.Драгомановим, Лесею Українкою, І.Нечуєм-Левицьким, І.Франком, М.К.Садовським, М.Л.Кропивницьким, О.Русовим та ін. У лютому 1907 був заарештований, проте вже наступного дня після затримання його звільнили. В останні роки життя почав писати духовну музику.

На думку критиків його творчості, для музики Л. характерними є загальноєвроп. романтичний стиль, нац. своєрідність і опора на фольклор. Він утілив у своїй музиці різноманітні нар. образи (героїчні, епічні, ліричні, жартівливо-гумористичні), синтезував у її мові різні укр. фольклорні жанри. Значна частина муз. творів Л. присвячена козац. тематиці (див. Козацька тематика в українському та світовому музичному мистецтві), у них домінують ідеї патріотизму та нар. волі. Разом з тим він захоплювався й універсальною романтичною тематикою (багатогранна лірика).

У цілому його муз. спадщина складається з 10 опер, серед них: "Андріашіада" (лібрето М.Старицького і М.Драгоманова, 1866–77), "Утоплена" (лібрето М.Старицького за повістю М.Гоголя "Майська ніч", 1883), "Наталка Полтавка" (за п'єсою І.Котляревського, 1889), "Енеїда" (лібрето М.Садовського за твором І.Котляревського, 1910), "Ноктюрн" (лібрето Л.Старицької-Черняхівської, 1912), 4-х музично-театральних творів ("Чарівний сон", "Сафо", "Відьма", "Літньої ночі"), оперет, музики до театральних вистав ("Простак", "Гамлет", "Остання ніч", "Гетьман Дорошенко"), 120 камерно-вокальних творів (більшість на тексти Т.Шевченка – понад 80, а також на вірші А.Міцкевича, Г.Гейне, І.Франка, Лесі Українки, О.Олеся, М.Вороного та ін.), 40 хорових творів, серед них 4 кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічних творів (симфонія, фантазія, увертюра), камерно-інструментальних творів, з них бл. 60 фортепіанних; понад 500 опрацювань укр. нар. пісень для голосу з фортепіано або для хору.

Він започаткував також наук. укр. муз. фольклористику. Записав бл. 1500 укр. нар. пісень, опублікував кілька фольклористичних праць, зокрема, "Про торбан і музику пісень Відорта" ("Киевская старина", 1892, кн. 2), "Народні музичні інструменти на Україні" ("Зоря" (Львів), 1894, № 1, 4–10); уперше оприлюднив нотні тексти дум і наук. розвідку про них.

Критики вважають, що значення Л. в укр. музиці зіставне з роллю Т.Шевченка в укр. літературі. Його послідовниками були М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, С.Людкевич, Л.Ревуцький та ін.

П. у м. Київ. Похований на Байковому цвинтарі (на могилі встановлено погруддя).

1913 його ім'я присвоєно київ. Музично-драм. школі (див. Музично-драматична школа імені М.Лисенка). 1927 його ім'ям названо одну з вулиць у центрі Києва.

1939 вищі навч. муз. заклади в м. Львів були об'єднані в єдину Львів. держ. консерваторію ім. М.Лисенка (нині Львів. нац. муз. академія ім. М.Лисенка).

У грудні 1944 його ім'я присвоєно Харків. театрові опери та балету, там свого часу вперше була поставлена опера "Тарас Бульба".

1957 у с. Гриньки встановлено пам'ятник Л. (погруддя роботи місц. майстра В.Полівара), відкрито кімнату-музей (за участю його сина – професора Київ. консерваторії Остапа Лисенка).

1962 (у зв'язку зі 120-річчям від дня народження митця) його ім'я присвоєно струнному квартету Київ. філармонії, а концертний зал цієї установи названо Колонним залом імені М.Лисенка, цього ж року засновано муз. конкурс його імені (з 1992 має статус міжнародного).

29 грудня 1965 на Театральній площі поряд з Нац. оперою України йому відкрито пам'ятник (скульп. О.Ковальов, архіт. В.Гнєздилов).

У Києві по вул. П.Саксаганського, 95, у квартирі, де свого часу мешкав Л. (неподалік проживала родина Лесі Українки), створено меморіальний музей композитора.

Його ім'я присвоєно також Полтав. муз. уч-щу, Київ. муз. школі-інтернату, ін. муз. установам.

Література:

Старицький М. До біографії М.В. Лисенка. К., 1905

Лисенко О. Про Миколу Лисенка: Спогади сина. К., 1957, 1959

Булат Т.П. Героїко-патріотична тема в творчості М.В. Лисенка. К., 1965

Архімович Л.Б., Гордійчук М.М. М.Лисенко: Життя і творчість. К., 1992

Українське музикознавство, вип. 27. К., 1992 (до 150-річчя від дня народження М.Лисенка)

Корній Л. Історія української музики, ч. 3. К.–Нью-Йорк, 2001

Микола Лисенко у спогадах сучасників, т. 1. К., 2003

Українське музикознавство, вип. 32. К., 2003 (до 160-річчя від дня народження М.Лисенка)

Микола Лисенко: Листи. К., 2004.

Корній Л.П.

Джерело:

Корній Л.П. ЛИСЕНКО Микола Віталійович // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл. – http://www.history.org.ua