История Полтавы

Калнышевский, Петр Иванович

• 

Подробности

Просмотров: 68843

Калнышевский, (Калныш) Петр Иванович, последний кошевой атаман Запорожского войска. Родился в 1690 г. и скончался 31 октября 1803 г. Родина его село Пустовойтово, Роменского уезда (а в XVII—XVIII в. Роменского полка), Константиновской сотни, в 8 верстах от г. Ромен. Где и как воспитывался, неизвестно. В Запорожье он прибыл в 1740 годах и был избран войсковым есаулом и с этого времени стал играть роль в Запорожье. В 1755 г. он был в депутации, отправленной в Петербург для "некоторых войсковых нужд", и главным образом для того, чтобы хлопотать о возвращении Запорожью земель, захватываемых его соседями. В 1760 г. был войсковым судьей, а через два года был избран атаманом. Но в следующем году, благодаря "голоте" не был избран. В 1765 г. он вновь избран и оставался им до уничтожения Запорожья. После уничтожения Запорожья, К. был доставлен под конвоем в Петербург, где был в заключении около года. Его предполагали казнить, но, по ходатайству Потемкина, сослали в Соловецкий монастырь, где он был в заключении 25 лет. 15 марта 1801 г. он был освобожден от заключения, но не пожелал оставить монастырь, где и скончался 31 октября 1803 г. На плите, положенной на его могиле архимандритом Александром (был епископом Полтавским) сказано, что К. скончался 112 лет от роду. Быть может и преувеличено число лет его жизни; трудно допустить, что в 70 слишком лет он был кошевым. К. был богат. Он построил Соборную церковь в Лохвице, начал постройку церкви в Ромнах (ныне перенесена в Полтаву и находится в ограде архиерейского дома [Покровская церковь - Т.Б.]). К. был крупный запорожский землевладелец и хороший хозяин.

Плита на могиле Калнышевского

Для знакомства с его личностью и Запорожьем в последние годы его существования см.: "Скальковский" — История Новой Сечи, в 3 томах; Д. И. Эварницкий — Запорожье в остатках старины; его же — Архивные материалы для истории Запорожья, Киев. Старина, 1886. 7, там же, 1887, № 9. Ходатайство Потемкина об участи Калныша, ст. Ф. Н. Родина Калнышевского, там же, 1892. 5, переписка Калнышевского с митрополитом Арсением Могилянским, там же, 1893. 3; П. Ефименко — Калнышевский — Русская Старина, 1875. т. XV, заметка Репинского "Атаман Калнышевский", там же, 1876 г., статья Колчина — Ссыльные и заточенные в остроге Соловецкого монастыря, там же, 1887 т. LVI и 1888 т. LVII, еще "Устное повествование бывшего запорожца Коржа", Одесса, 1842 г. и Киевская Старина, 1883 № 3. Петров — Борьба России с Турцией и польскими конфедератами (о деятельности К. в турецкую войну). Сборники Императорского Русского Исторического Общества, т. LXVII и LXXXVII, Русский биограф. словарь, 404—409 стр.

Источник:

Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава, 1914. Стр. 180-181

Фото могилы: http://memorial.kiev.ua/

 

Калнишевський, Петро Іванович (Калниш) (1691, сл. Пустовійтівка Смілянської сотні Лубенського полку, згодом Роменського пов. Полтавської губ., тепер Роменського р-ну Сумської обл. – 1803, Соловки) – державний діяч, фундатор храмів і меценат мистецтва.

Останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового (1762, 1765–1775). Після ліквідації Січі заарештований і ув’язнений у Соловецькому монастирі. Звільнений 1801, залишився в монастирі, де й помер. Дерев’яні церкви його фундації – Різдва Богородиці в Лохвиці, Миколаївська в м-ку Сміла, Покрови Пресвятої Богородиці в Ромнах, Святої Трійці у рідному селі – характерні й блискучі зразки українського бароко. Надавав кошти на придбання церковної л-ри тощо.

П’ятиверха, хрещата в плані церква Різдва Богородиці збудована в 1763–1771 будівничим Іллею Бродацьким, майстром Василем Волошиненком, іконостас роботи ікономалярів Павла Петрашіва та Шумлянського, скульптурна й сницарська робота Сисоя Шалматова. «Иконостас предивный й преславный в собори лохвицком поставлен освящен», – свідчив сучасник. Храм згорів 1797, іконостас врятували і встановили у новому, мурованому (1806). Останній розібрали 1936.

Покровський храм у Ромнах (1764–1770) К. уфундував разом з Данилом Чорним. Будували церкву майстри теслярського цеху м-ка Сміла Іван Босик, Михайло Руденко, Семен Дзюба, Терешко Тертишник, Трохим Лихола. Розкішний чотириярусний різьблений і позолочений іконостас із суворим Саваофом, що вивершувався угорі, із розмальованими статуями першосвящеників Захарія й Аарона, Іоанна Хрестителя, євангеліста Іоанна в натуральний людський зріст на третьому ярусі, із зображенням панорами фортеці зі стінами, вежами й собором Ромен над намісними іконами, із звивистими колонами виконав осташківський різьбяр і скульптор С. Шалматов. Покровська церква була найвизначнішою спорудою Полтавщини.

Заходами мистецтвознавця М. Макаренка й членів Полтавського церковно-археологічного комітету храм 1908 перенесли до Полтави і встановили на подвір’ї резиденції архієпископа. Проф. С. Таранушенко назвав церкву однією з найбільш імпозантних і величних на Лівобережжі. У 1930-х храм використовувався дирекцією військового шпиталю як склад. Згорів 1943.

Храмові скульптури Іоанна Хрестителя, Іоанна Богослова, пророків Аарона й Мойсея, 17 образів барокового стилю, зокрема Богоматері, Спасителя, Іоанна Золотоустого, Миколая Чудотворця, мц. Параскеви, «Покрова Богородиці», «Успіння Богоматері», «Страсті», «Вхід до Єрусалима» 1906 передано до Полтавського єпархіального давньосховища (згодом до ПКМ і ПХМ, втрачені). З 1908 у давньосховищі зберігалася закладна дошка Покровської церкви (копія 1827 з оригіналу 18 ст., нині в ПКМ).

К. надав кошти на спорудження Троїцької церкви у сл. Пустовійтівка – тризрубної й триверхої (1773), для якої подарував коштовне й велике за розмірами євангеліє роботи видатного українського золотаря Івана Равича (нині в Роменському КМ). У 1930-х церкву наполовину зруйнували, зняли двозаломні бані й верхні частини споруди та пристосували для потреб сільського клубу.

Церква Різдва Богородиці у Лохвиці зображена на картині «Соборний майдан у Лохвиці» маляра В. Журавльова (1910-ті, Лохвицький КМ ім. Г.С. Сковороди). Покровський храм зображено на літографіях (1852, друкарня М. Арандаренка у Полтаві, експонується у ПКМ), О. Сластьона (1894–1895), світлинах мистецтвознавців М. Макаренка (поч. 20 ст.), Г. Павлуцького (1907), С. Таранушенка (1920-ті), акварелі Ю. Химича (1970-ті). Портрет К. відтворено на іконі «Покрова» з Покровської церкви на Січі (зберігається в Одеському ІМ, копії – 1856 у ПХМ, 1905 у Дніпропетровському ІМ). У рідному селі К. встановлено пам’ятник (ск. В. Бородай, Р. Синько), у Ромнах на Покровській горі – пам’ятний знак (обидва 1991).

Літ.: Арандаренко, 1852. – С. 338; Курилов И.А. Роменская старина. – Ромны, 1898. – С. 289-291, 292-293; Клировая книжка…, 1902. – С. 572; Макаренко Н. На родине последнего гетмана Запорожского П. Ив. Калнишевского // Искусство и художественная промышленность. – С.-Петербург, 1901. – № 8 (32). – С. 253-257; Падалка Л.В. О старинном Покровском храме козацкой поры и его строителе // Тр. ПУАК. – Полтава, 1908. – Вып. 5. – С. 49-64; Таранушенко, 1976. – С. 197-199, 202-207; Геврик Т. Дерев’яні храми України. Шедеври архітектури: Альбом. – Н.-Йорк: Український музей, 1987; Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевський. – К.: Знання, 1991. – 48 с.; Полтавщина: Енц. довід., 1992. – С. 686-687, С. 836; Кулиняк Д. Принеси нам од Калниша вісті // Старожитності. – К., 1992. – Ч. 10 (26). – С. 8-9; Супруненко О.Б. Закладна дошка Покровської церкви Петра Калнишевського // Козацькі старожитності Полтавщини. – Полтава, 1993. – Вип. 1. – С. 73-79; Калнишевський Петро // ЕУ, Т. 3, 1994. – С. 926; Шибанов Г. Козацькі церкви Лохвиці: Важкий шлях відродження // ПЄВ. – 1994. – Ч. 2. – С. 20; Філянський М. Спадщина України // ПЄВ. – 1995–1996. – Ч. 3. – С. 14, 15; ЕІУ, Т. 4, 2007. – С. 40-41; Ханко, 2007. – С. 151.

В. М. Ханко

Джерело:

Полтавіка. Полтавська енциклопедія. Том 12. Релігія і Церква.— Полтава: «Полтавський літератор», 2009 - http://history-poltava.org.ua

 

Калнишевський, (Калниш) Петро Іванович (1690—1803), останній кошовий отаман Запорізьського війська.

Видатний державник і політик, талановитий полководець, і господарник останній Кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський прожив довге (112 р.), наповнене небезпекою і беззастережним служінням козацькій державі життя (народився 1691-го р. в с. Пустовійтівці на Роменщині, нині Сумська обл.), помер у жовтні 1803 р. на Соловецьких островах).

Вперше Кошовим отаманом Запорозької Січі його було обрано у 1762 р. (був військовим осавулом, згодом суддею Війська Запорозького низового, один рік проголовував Кошовим, того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади).

У січні 1765 року всупереч царській волі козацька старшина знову обрала його Кошовим. З 1765 по 1775 рр., незмінно обирався на цю найвищу урядову посаду в Україні упродовж 10 років. За військову доблесть та участь в операціях, проведених під його орудою, гетьмана було нагороджено найвищою відзнакою орденом Андрія Первозванного та іншими нагородами Російської імперії, з присвоєнням йому звання генерал-лейтенанта (1773 р.).

За час керівництва Січчю, він створив на її землях потужну сільськогосподарську економіку, розбудував сотні нових сіл і тисячі хуторів, зберіг для України вихід до Чорного моря, сприяючи поширенню української економічної присутності у запорозьких степах та перешкоджаючи реалізації колонізаційних планів Росії. За запровадження незалежної економічної політики, за обстоювання засад української автономії цариця Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ у червні 1775 року.

Наприкінці липня 1776 року 86-річного Петра Калнишевського було увязнено у Соловецькому монастирі (Біле море), де він в нелюдських умовах відстраждав ще понад чверть століття, помер (1803 р.) і похований. Як глибоко віруюча людина П. Калнишевський за своє життя спорудив 5 церков, щедро обдаровуючи осередки духовності та всіляко розвиваючи і підтримуючи освіту і культуру в Україні, тож, і на засланні за кошти, виділені сатрапами на його утримання робив коштовні подарунки для Соловецького монастиря.

Джерело:

Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського