История Полтавы

Петлюра, Симон Васильевич

• 

Подробности

Просмотров: 119873

Петлюра Симон Васильович (псевд.: В. Марченко, В. Салевський, Г. Рокитнии, О. Ряст, Святослав Тагон, Зілот, Симон, С. Торнтон; 10.V.1879, Полтава — 26.V.1926, Париж) — громадсько-політичний і державний діяч, журналіст; член Центральної та Малої Рад, голова УГВК, генеральний секретар військових справ, Головний Отаман Армії УНР, голова Директорії УНР.

Народився у сім'ї полтавських міщан Василя та Ольги Петлюр. У родині тісно переплелися та поріднилися козацька й православна традиція. Дід Павло за походженням був козаком. Після його ранньої смерті дружина Ганна постриглася в черниці, згодом була ігуменею Тепловського монастиря поблизу Феодосії. Батько Василь ще парубком, у середині XIX ст., з'явився в Полтаві, працював візником. Одружився, приставши у прийми до Ольги Марченко. Згодом відкрив свій візницький промисел, у 1890 р. мав три виїзди та двох найманих візників. Володів також десятиною дубового лісу біля Малих Будищ. Ольга Олексіївна Марченко теж походила зі старого козацького роду. Її батько, овдовівши, постригся у ченці під ім'ям Аркадія, був одним із співзасновників Київського Іонівського скиту, помер в сані ієромонаха. Багатодітна (четверо синів та п'ятеро доньок, ще троє померли в дитинстві) сім'я Петлюр жила в старому трикімнатному будинкові на вул. Загородній (нині — вул. Зигіна).

Будинок у Полтаві (вул. Загородня, 20), де народився С. Петлюра. Фото. 1942.
Будинок частково пошкоджений бомбардуванням під час Другої світової війни.
Фото - http://www.symonpetlura.kiev.ua/htmls/i_photo_2.html

Симон та його брати й сестри виростали в українській духовно-побутовій атмосфері, були ревними віруючими, шанувальниками народної пісні. Після закінчення у 1895 р. церковно-парафіяльної школи С. Петлюра вступив до Полтавської духовної семінарії. Був активним учасником учнівського хору: співав, грав на скрипці, диригував. У 1898 р. став членом таємної студентської "Української громади". 19 лютого 1900 р., під час відзначення Шевченкових роковин, познайомився з М. Міхновським і незабаром вступив до РУП.

У січні 1901 р. Полтаву сколихнув виступ знаменитого хору М. Лисенка, який, між іншим, виконав заборонений гімн "Ще не вмерла Україна". С. Петлюра без дозволу начальства запросив М. Лисенка послухати, як семінаристи співають його заборонену кантату "Б'ють пороги". Інцидент набув широкого розголосу. Після марних умовлянь припинити "займатися революцією", у липні 1901 р. С. Петлюру виключили з випускного класу з "вовчим білетом".

С. Петлюра (у центрі в 2-му ряді) серед семінаристів. Фото. 1902.

Заробляв на хліб репетиторством. Але готував себе до ролі "професійного революціонера". Як делегат від полтавських семінаристів влітку 1901 р. взяв участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, що напівлегально відбувся у Полтаві. Навесні 1902 р. він був одним із організаторів виступу учнів семінарії, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. Близько 50 учасників виступу, переважно діти бідних священиків, були виключені з семінарії, поповнивши лави революційної молоді. Роз'їхавшись по домівках, ця "Ісусова піхота" взяла активну участь у селянських виступах 1902 р. С. Петлюра на чолі "десанту" з 5 семінаристів прибув у Решетилівку Полтавського повіту, де влаштував мітинг. Після придушення руху полтавська жандармерія порушила кримінальну справу проти "підмовників". Рятуючись від неминучого арешту, С. Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань, де заснував осередок РУП — Чорноморську вільну громаду. Працював учителем у початковій школі в станиці Смоленській, згодом — у Катеринодарському початковому міському училищі. У 1903 р. знайшов працю в експедиції члена-кореспондента Російської АН Ф. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. Мріючи про кар'єру журналіста, дописував до періодичних видань. Перша стаття С. Петлюри, присвячена стану народної освіти й медицини на Полтавщині, була опублікована в 1902 р. у львівському "Літературно-художньому віснику". Невдовзі царська охранка вийшла на слід "полтавських біженців". У грудні 1903 р. С. Петлюра був заарештований і ув'язнений в Катеринодарську тюрму. Слідство не віщувало нічого доброго. Але друзям вдалося добитися звільнення заарештованого під грошову заставу, яку вніс батько, продавши свою десятину лісу.

Звільнившись, С. Петлюра вирішив не випробовувати долю, а негайно тікати за кордон. Восени 1904 р. під чужим прізвищем виїхав до Львова, де тоді містився Закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 р. редаґував партійний часопис "Селянин", познайомився й зблизився з галицькими діячами М. Грушевським, І. Франком, В. Гнатюком, співробітничав у "Літературно-науковому віснику", "Записках НТШ", "Волі", прослухав 90-годинні курси у Львівському підпільному українському університеті.

Антропометричний опис С. Петлюри з поліцейського циркуляру про розшук небезпечного злочинця (жовтень 1904 р.):

"зріст 166 см, будова тіла середня, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку відставляти ліву ногу вперед і тримає руки попереду, волосся на голові русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, на бровах і вусах також русяве, борідка рідка, рудувата, очі сірі великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає за до помогаю окулярів; череп правильний, круглый, <...> лоб плоский, високий, ніс прямий, <...> обличчя видовжене".

Після оголошення в жовтні 1905 р. політичної амністії в Росії повернувся додому. На II з'їзді РУП-УСДРП (грудень 1905 р., Київ-Полтава) був обраний до ЦК УСДРП. Тоді ж увійшов у конфлікт з одним із лідерів партії В. Винниченком, переконавши з'їзд не обирати того на посаду редактора центрального друкованого органу через "нестійкість", "богемність" і "політичні хитання". Цього В. Винниченко не вибачив С. Петлюрі ніколи і за найменшої нагоди бризкав на нього отрутою. В січні 1906 р. С. Петлюра разом із М. Поршем та П. Понятенком виїхав до Петербурга редагувати центральний теоретичний орган партії місячник "Вільна Україна". Після випуску шести чисел видання припинилося, а С. Петлюра влітку 1906 р. повернувся до Києва, де його чекало безробіття і нове підпілля. На поч. 1907 р. за рекомендацією М. Грушевського одержав місце відповідального секретаря в редакції газети "Рада". Проте як правдивий есдек, вірний марксистській догматиці, не знайшов спільної мови з національно налаштованими співробітниками "Ради", які відмовили йому в секретарюванні. "Есдечівський дух" С. Петлюри повною мірою реалізувався в новому партійному виданні — щотижневій газеті "Слово", перше число якої побачило світ у травні 1907 р. С. Петлюра як член редколегії, а з вересня 1907 р. — офіційний редактор видрукував на сторінках газети безліч матеріалів. За соціал-демократичний світогляд автора охрестили "новим українським Марксом".

Після поразки революції 1905—1907 рр. впав у депресію. В березні 1907 р. не взяв участі в черговому з'їзді УСДРП і не був переобраний до ЦК, а з літа 1908 р. фактично самоусунувся від партійних справ. Революція не виправдала юнацьких сподівань, попереду чекала доля маргінала чи бідного дрібного чиновника. Восени 1908 р. перебрався до Петербурга, працював бухгалтером у приватному транспортному товаристві, чайній фірмі, брав участь у житті місцевої української громади. Заручившись підтримкою редактора популярного журналу "Вестник Европы" М. Ковалевського, в 1911 р. переїхав до Москви, де його чекала кохана - студентка Московського університету полтавка Ольга Більська. Їхнє знайомство відбулося на вечірці українського земляцтва наприкінці 1908 р. і переросло у роман, який закінчився шлюбом (цивільним у 1910 р. і зареєстрованим у 1915 р.). Ольга Опанасівна Більська стала для С. Петлюри вірною подругою і коханою жінкою на все життя. Наприкінці жовтня 1911 р. у подружжя народилася донька Леся. У Москві С. Петлюра влаштувався бухгалтером у страховому товаристві "Россия". Незабаром на кошти українських громад заходився видавати журнал "Украинская жизнь" (1912—1917 pp.), покинув місце бухгалтера і жив доходами від журналістики. Сім'я постійно бідувала.

Поступово С. Петлюра із пересічного бухгалтера і журналіста перетворився на відомого громадського діяча. Цьому сприяли його зв'язки в масонських колах обох столиць. До кола масонів С. Петлюра потрапив між 1906 і 1911 рр. Період масонського учнівства проходив під керівництвом 75-річного професора Московського університету, академіка філології Ф.Є. Корша, який провістив скромному журналісту світову славу.

Професор Ф. Корш:

"Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля".

На початку світової війни С. Петлюра опублікував в "Украинской жизни" власноруч написану декларацію "Война и украинцы", в якій висловив упевненість, що українці "виконають обов'язок громадян Росії в цей важкий час до кінця".

С. Петлюра. Фото. 1916.

У 1915 р. С. Петлюра був мобілізований до армії санітаром. Однак масонські "брати" швидко підшукали йому престижне місце уповноваженого "Земгора" (Союзу міст) у 3-й армії, а незабаром "підсадили" на посаду помічника головного інтенданта фронтових поставок продовольства від "Земгора" на Західному фронті. Ця посада прирівнювалася до офіцерської, але не користувалася авторитетом у фронтовиків, які презирливо називали працівників "Земгору" "земгусарами". В 1916 р. С. Петлюра з сім'єю поселився у Мінську, де перебував штаб Західного фронту.

Після падіння самодержавства С. Петлюра виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду Західного фронту (квітень 1917 р.). На з'їзді солдати-українці обрали С. Петлюру головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з'їзд (5—8.V. 1917 р.) у Києві. Там колишній соціаліст зустрівся зі своїми старими товаришами по партії і автоматично увійшов до "клану" В. Винниченка. Українські соціал-демократи вміло використали С. Петлюру в боротьбі із самостійником М. Міхновським за вплив на солдатські маси. Йому відвели роль однієї з провідних постатей з'їзду, провели до президії, дали можливість виголосити низку промов, запропонувати найважливіші резолюції. З цього часу С. Петлюра став публічним політиком, а його ім'я - одним із символів українського національно-визвольного руху.

З промови С. Петлюри на І Всеукраїнському військовому з'їзді (6 травня 1917 р.):

"...нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція <...> Небезпека полягає в тому, що коли організується буржуазія, армія стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії і селянства. Ось чому ці полки "імені гетьманів" можуть мати в собі елемент небезпеки, коли вони будуть створені на постійній основі...".

В. Прохода:

"У своїх талановитих промовах Петлюра відкинув демагогію про шкідливість творення українських військових частин, але разом із тим заспокоїв і палких на той час прихильників негайного творення свого війська без жодного порозуміння із росіянами".

В. Кедровський:

"Перший раз я почув Симона Петлюру як промовця до військових мас на Першому військовому з'їзді. Враження від промови Петлюри лишилося колосальне. У кожному його слові чулася щирість, якась захоплююча задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. Тоді ж, в тому захопленні, із яким з'їзд слухав промовця, а потім в тому зриві овацій та окликах "Слава", якими було вкрито промову його, відразу було видно, що одиноким вождем українського вояцтва є Симон Петлюра".

На з'їзді С. Петлюра був обраний до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) і незабаром став його головою. Водночас він увійшов до складу Центральної Ради. На II військовому з'їзді С. Петлюра забезпечив потрібну собі структуру УГВК, остаточно розгромивши опозицію самостійників. 15 червня 1917 р. він став членом Генерального Секретаріату, посівши місце генерального секретаря військових справ. Водночас влітку 1917 р. С. Петлюра разом із П. Скоропадським вступив до масонської ложі "Молода Україна", яку очолив один із керівників Ордену мартиністів Сергій Моркотун. Після проголошення незалежності УНР масони утворили національну організацію — Велику ложу України.

Перший склад Генерального секретаріату Української народної Республіки. Київ. Червень 1917 р.
Зліва направо сидять: І. Стешенко, X. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра;
стоять: П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос. Відсутній В. Садовський.
Фото - http://www.symonpetlura.kiev.ua/htmls/i_photo_16.html

Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Внаслідок переговорів з військовим міністром Росії і куратором масонства України О. Керенським було досягнуто домовленості про українізацію 15 піхотних дивізій. Але рішенням Тимчасового уряду посада генерального секретаря з військових справ була скасована і військова діяльність С. Петлюри загальмувалась.

В. Винниченко:

[С. Петлюра] "не виявив ні знань, ні уміння, ні талантів у військовій праці <...> однак пройнявся величезним честолюбством". Після падіння Тимчасового уряду С. Петлюра знову обійняв посаду генерального секретаря військових справ (1.XI.1917—12.ХІІ.1917 pp.). За короткий термін він зумів підпорядкувати своїй владі Румунський і Південно-Західний фронти (об'єднані в самостійний Український фронт), розробив план реорганізації військового міністерства, який передбачав організацію Українського Генерального штабу й залучення на службу Українській республіці військових спеціалістів царської армії, розпочав формування елітних сердюцьких дивізій, розробив "Статут Української Народної Армії", який не допускав у військах виборності командирів і дисциплінарної влади солдатських рад. Водночас віддав наказ про роззброєння пробільшовицьких частин, ліквідацію більшовицьких ревкомів у військах. Усе це робилося в умовах, коли М. Грушевський і В. Винниченко всіляко перешкоджали формуванню української армії, звинувачуючи С. Петлюру в "реакційності" і "прагненні до особистої військової диктатури".

З Петлюрівської "Відозви до українських солдат" (15 листопада 1917 p.):

"Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з'єдинені — всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків.

Всі, як один, станьте навкруг Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути допущені на нашій землі. Я вже викликав українські полки і дивізії, щоб охоронити порядок на Україні. Одночасно з цим я українізую різні частини в тилу: запасні полки піхоти й кінноти, гарматні дружини, саперів і інші батальони, з метою мати по можливості більше своїх частин. Війська будуть розміщені по цілій Україні, по всіх залізничних лініях і шляхах, аби скінчити з безладом і погромами".

Події кін. 1917 — поч. 1918 рр. доказали, що з усього керівництва республіки один лише С. Петлюра був здатний на рішучі дії. Саме він припинив три спроби більшовицьких переворотів у Києві: в листопаді й грудні 1917 р.та в січні 1918 р. Більшовики вказували на С. Петлюру як на "головного ворога революції". В. Винниченко ж називав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з ленінським РНК і добився його відставки за "перевищення повноважень". Однак С. Петлюра не залишився осторонь подій. На гроші, одержані масонськими каналами від французів він сформував із добровольців особливий військовий підрозділ — Гайдамацький кіш Слобідської України. Кіш у складі куренів чорних та червоних  гайдамаків став однією з найбоєздатніших українських частин. Прикметно, що більшовики називали війська УНР петлюрівськими, а поняття "петлюрівець" з осені 1917 р. замінило поняття "мазепинець" і залишалося загальним ім'ям ворогів більшовицької влади на Україні до 1943 р., коли поступилося місцем іншому найменуванню — "бандерівець". Так, за "сприяння" більшовиків С. Петлюра дав своє ім'я цілому рухові за незалежність України.

В.Винниченко і С.Петлюра. Фото. 1919

С. Петлюра привітав проголошення самостійності України, але негативно поставився до запрошення німецьких та австрійських військ. Тому участі в роботі УЦР більше не брав. Після втрати Києва С. Петлюра тримав своїх гайдамаків окремо від республіканських військ і не підкорявся наказам уряду. Зі вступом на територію України німецьких військ гайдамаки першими увійшли в Київ і продефілювали по Софійській площі. "Петлюрівський парад" викликав роздратування французьких "братів", які звинуватили отамана, ніби він звільнив Київ для німців. В свою чергу, українські соціалісти знову приписали С. Петлюрі "військову змову з метою встановлення правої диктатури". Що стосується німців, то вони вбачали у С. Петлюрі некерованого і небезпечного ворога і добивалися від Центральної Ради усунення цього "авантюриста". Щоб скомпрометувати С. Петлюру, гайдамакам почали приписувати погроми і вбивства євреїв. 12 березня 1918 р. С. Петлюру усунули від командування Гайдамацьким кошем. Він повернувся до журналістської праці, маючи намір створити опозиційну до режиму газету чи журнал. Визволення Полтави силами республіканських і німецьких військ відбулося без його участі.

Наприкінці березня 1918 р. на пропозицію групи земських діячів С. Петлюра очолив Київське губернське земство, а за місяць на його базі створив Всеукраїнський союз земств. Із приходом до влади масонського "брата" П. Скоропадського С. Петлюра встановив із ним добрі стосунки. Але під впливом селянських виступів став послідовним критиком режиму. Наприкінці травня 1918 р. він надіслав скаргу-протест проти внутрішньої політики П. Скоропадського на ім'я барона Мума, посла Німеччини на Україні. Скликаний 16 червня 1918 р. у Києві Всеукраїнський земський з'їзд виправдав селянські повстання і висловив протест проти політики репресій. Система земств, яка опинилася в руках С. Петлюри, стала серйозною політичною силою.

П. Скоропадський:

[З усіх політичних соціалістичних діячів] "С. Петлюра був чи не єдиним чистим <...> у грошових відносинах і щирим у своєму ставленні до України. <...> його політичні переконання не крайні настільки, що мені навіть приходило в голову залучити його до уряду. <...> Петлюра міг би бути одним із надзвичайно корисних діячів часів гетьманства".

Період із 27 липня до 11 листопада 1918 р. С. Петлюра провів у тюрмі за звинуваченням у підготовці антиурядового заколоту. Звільнений під тиском громадської думки й масонських кіл, на таємному засіданні Національного Союзу 13 листопада заявив про свою згоду взяти участь у антигетьманському повстанні. Потому негайно подався у Білу Церкву, в розташування полку Січових Стрільців, який мав першим підняти повстання. На вимогу стрільців С. Петлюра 14 листопада 1918 р. був уведений до складу Директорії й затверджений верховним головнокомандуючим революційними військами — Головним отаманом. Не чекаючи, поки В. Винниченко напише відозву Директорії, С. Петлюра видав свій особистий Універсал до народу із закликом до повстання. Ім'я С. Петлюри стало іменем народної стихії.

В. Винниченко:

"Коли останні члени Директори з'їхались, щоб виконати той намічений і ухвалений усіма партіями перший акт, було вже пізно: петлюрівський Універсал вже розходився по руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і оповіданнях. З тої околиці чутки й Універсал покотились далі, розкотились по всій Україні. А за тих часів, коли все чогось ждало, коли увага напружена була до крику, всякі чутки хапалися з жадностю й електрична проносились далі.

І таким чином уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено й затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися "петлюрівцями".

С.Петлюрі вдалося залучити на бік Директорії більшість частин гетьманської армії. Переломним став виступ кадрового Запорозького корпусу на чолі з П. Болбочаном. 14 грудня 1918 р. Київ був узятий штурмом. Гетьман зрікся влади. Пов'язаний масонським послухом, С. Петлюра випустив його з Києва. Заздрість до популярності С. Петлюри буквально роз'їдала свідомість В. Винниченка. Віднині він називатиме свого конкурента не інакше як "честолюбцем", "балериною", "вискочкою". Особиста неприязнь переросла в політичне протистояння. Через постійні суперечки нової військової доктрини не було вироблено.

Тим часом ситуація в Україні ускладнилася зовнішньополітичними обставинами: висадкою в південних портах військових контингентів Антанти та наступом із півночі військ більшовицької Росії. В умовах кризи української політичної системи ЦК УСДРП 9 лютого відкликав з уряду і Директорії своїх представників. Скориставшись шансом, В. Винниченко виїхав за кордон "для літературної праці". С. Петлюра залишився при державній праці, але вийшов із партії. Ставка була зроблена на боротьбу із більшовиками та на спробу досягти порозуміння з країнами Антанти. Однак очікуваного поліпшення становища не відбулося. Серед суспільного загалу ширилися більшовицькі настрої. У Директорії С. Петлюрі, який і далі сприймався як лівий політик, протистояв тандем П. Андрієвського та Є. Петрушевича. У лютому 1919 р. С. Петлюру відсторонено від головування в Директорії. До головування він повернувся лише 9 травня.

Несприятлива для України ситуація склалася й на масонському рівні. Весною 1919 р. С. Петлюра був обраний керівником Великої ложі України. Не погодившись з цим рішенням, колишній лідер українських масонів С. Моркотун пішов на безпрецедентний крок: опублікував у Парижі відкритого листа, в якому звинуватив С. Петлюру в узурпації посади Великого майстра. Більше того, в раду масонського ордену та ложу "Братство народів" С. Моркотун направив записки, в яких мовилося про впливи в Україні Німеччини та Ватикану — давніх ворогів французької масонерії. Ця акція склала неґативне враження про "петлюрівську" ложу в масонських колах і звела нанівець всі зусилля керівництва Великої ложі України домогтися міжнародного визнання.

З відкритого листа С. Моркотуна до С. Петлюри в паризькому часописі "La Cause commune" (1 листопада 1919 р.):

"Пан вже не є нашим братом. Наші шляхи розійшлися. Вийди із ложі, кат України й ворог Вітчизни... ми будемо звинувачувати Вас повсюди й щоденно. Ми будемо робити це від імені нашої Батьківщини, Великої України, яка протягом століть була сторожовим і оборонним валом нашої Матері, Великої Русі".

Після від'їзду 15 листопада 1919 p. А. Макаренка й Ф. Швеця за кордон, верховне керування справами Республіки було покладено на голову Директорії, Головного Отамана С. Петлюру, який іменем Директорії затверджував усі закони і постанови. 1919-й рік зробив С. Петлюру незаперечним лідером українського національно-визвольного руху.

Ціла низка фактів свідчить про сильну особистість Головного Отамана. У найважчі дні розвалу республіки, в повному оточенні, без тилу, патронів, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків кілометрів землі ("У вагоні Директорія, під ваґоном територія"), він боровся до останнього, розбиваючи інтриги недругів, виходячи з критичних ситуацій змов. У своєму штабному вагоні С 55, який раніше належав царському міністру шляхів сполучення, С. Петлюра метався між фронтом і тилом, піднімаючи людей на продовження боротьби. Ідея незалежної української держави щоразу збирала навколо нього нових борців, відновлюючи армію і територію. Отаман до кінця вірив, що справа республіки не програна, і ця віра та оптимізм передавалася солдатам і старшинам. Водночас С. Петлюра був надзвичайно лагідною, людяною і толерантною людиною. Ці загалом чудові людські якості негативно позначалися на його харизмі.

В. Прохода:

"Він майже весь час проводив на фронті і дуже часто сам, без жодної охорони, їздив на позицію, де підбадьорював вояків своїми простими, повними глибокої віри в перемогу розмовами із ними. Незважаючи на дуже несприятливу ситуацію на фронті, Петлюра на всіх робив враження якоїсь веселої бадьорості. Побачивши батька Петлюру, той вояк, що може перед хвилиною тяжко нарікав на свої страждання, зразу ж про них забував. Здавалося, що вони вже минули і що знесилений організм набрався свіжих сил для нових переживань... Петлюра був вождь, зв'язаний з духом нації, з її землею. Він відчував те, чого не могли передбачити інші політики. Характерною рисою його вдачі був творчий оптимізм. Він бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплі крові".

М. Ковалевський:

"Симон Петлюра мав усі дані, щоб стати провідником нації. Однак йому бракувало того великого масштабу, який відзначав революційну вдачу великого гетьмана Богдана. Йому бракувало того широкого степового розмаху і безоглядності, з якою наші великі гетьмани не раз ішли на кров і руїну для осягнення вищої мети. Він занадто був перейнятий новочасним гуманізмом, щоб піти слідами гетьманів. І в цьому, може, полягала трагедія Симона Петлюри. Цю безоглядність, яка завжди в'яжеться з жорстокістю, виявили наші історичні вороги і їх ватажки".

Головний Отаман армії УНР С. Петлюра та голова уряду УНР А. Лівицький. Кам'янець-Подільський. Фото. 1920.

Загальна внутрішня й зовнішньополітична ситуація кін. 1919 — поч. 1920 рр. змусила С. Петлюру шукати союзу з Польщею. 5 грудня 1919 р. він переїхав до Варшави. Там 21—24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі були підписані політична та воєнна конвенції, які спричинили зливу звинувачень на адресу С. Петлюри із боку українських політичних сил. Військовий похід українських і польських сил на Україну видався невдалим. У листопаді 1920 р. уряд УНР та вцілілі військові частини остаточно залишили власну землю і перейшли на територію Польщі.

У зв'язку з настійливими вимогами більшовицьких органів до польської влади видати С. Петлюру, він наприкінці 1923 р. виїхав до Угорщини, згодом перебрався до Швейцарії, а з кінця 1924 р. жив у Парижі. Незважаючи на кампанію цькування з боку більшості угруповань російської й української еміграції, на поч. 1925 р. започаткував видання тижневика "Тризуб", яке проіснувало майже 15 років, об'єднавши прихильників Директорії в різних країнах.

З передової статті С. Петлюри до "Тризуба" (15 жовтня 1925 р.):

"Розпочинаючи видання наше, ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа Української Державности. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її і тією метою, до якої ми змагатимемося йти, розкриваючи зміст української державної ідеологи та виясняючи шляхи і методи національною будівництва".

У серпні 1925 р. до нього з Польщі приїхали дружина й донька. Сім'я наймала дешеву квартиру в Латинському кварталі. Жили тихо й бідно, під постійною загрозою вислання. Вільний час присвячувався читанню і прогулянкам. 25 травня 1926 р. на паризькій вулиці Расін С. Петлюру застрелив найманець НКВС С. Шварцбард. Суд, спрямовуваний "з-за червоних куліс", виправдав вбивцю. С. Петлюру поховали на кладовищі Монпарнас. На батьківщині пам'ять про С. Петлюру не увічнена. У Полтаві немає вулиці його імені, меморіальної дошки на будинках, де він народився і вчився, не кажучи вже про пам'ятник. З ініціативи Полтавської "Просвіти" у 1992 р. започатковані Петлюрівські читання, матеріали яких друкуються під назвою "Полтавська петлюріана" (станом на 2005 р. вийшло 5 чисел).

З листа до дочки (22 травня 1925 р.):

"Радий я, що твоя нова учителька французької мови тобі подобається. <...> То добре, що ти їй даєш вірні пояснення до нашої мали, але сама ти ніколи в душі не гаси віри, що наші землі ще будуть нашими. Вони повинні бути нашими, коли ми хотітимемо їх та научимось усі умінню зробити їх своїми. Трудна це наука, але не неможлива.

<...> За цей час я дуже багато книжок прочитав та передумав, а з усього цього такий висновок зробив: інакше і я працював би і поводився, коли б довелось знову боротись за Україну. Тільки ж немає в мене певности, що за мого віку ця боротьба розпочнеться. Скоріше всього, що за Україну боротись буде молодше покоління, до якого і ти будеш належати. Дай Бог, щоб цьому поколінню пощастило більше як нашому!"

Дивно, але С. Петлюра, літератор і журналіст, ніколи не писав про своє життя — ні спогадів, ні записок. Його особисте життя досі залишається таємницею. Він не сприймав алкоголь, п'яні галасливі застілля, розпусту. В політиці заради збереження влади часто знімав "білі рукавички". Незважаючи на численні поразки і помилки, зберігав політичний вплив майже десять років. Ім'я С. Петлюри проклинали і змішували з грязюкою вчорашні соратники В. Винниченко, М. Грушевський, Є. Петрушевич. Радянська пропаганда зробила ім'я С. Петлюри втіленням зради, обману, людиноненависництва. Водночас для багатьох українців ім'я С. Петлюри стало символом патріотизму, боротьби за незалежність, національну гідність.

Батько С. Петлюри помер у 1909 р., мати - у 1919 р., на третій день після звільнення з ув'язнення, в якому її тримали більшовики. Доля братів і сестер С. Петлюри склалася трагічно. Найстарший брат Іван в останньому класі Полтавської духовної семінарії захворів на сухоти і помер у 1900 р. Старший брат Федір після семінарії закінчив сільськогосподарський інститут, працював земським агрономом в Кобеляцькому повіті, належав до УРП. У квітні 1907 р. був знайдений мертвим біля дверей своєї оселі. Молодший брат Олександр (1888—1951) після закінчення семінарії поступив у військове училище. Учасник Першої світової війни, капітан. В листопаді 1917 р. перейшов на службу до Армії УНР, командував батальйоном особистої охорони С. Петлюри, батальйоном 3-ї залізної дивізії. До 1924 р. перебував біля брата, мав звання полковника. Після від'їзду С. Петлюри в Париж, залишився в Польщі. У вересні 1939 р. як комбат польської армії воював проти німців. У 1944 р., рятуючись від "совітів", виїхав до Німеччини, а звідти до Канади. Помер у Торонто. Його син Володимир викладав у коледжі фізику і математику. Старші сестри С. Петлюри померли молодими: Єфросинія у 1918 р., після того як постриглася в черниці під іменем Гавриїли; Тетяна — на першому році заміжжя (її чоловіком був полтавець, власник свічного заводу Павло Іваненко). Марина і Феодосія залишилися старими дівами. У 1937 р. вони були заарештовані за "демонстрацію петлюрівщини" і розстріляні енкаведистами. Маріянна вийшла заміж за полтавця Івана Скрипника і народила сина Степана, який у 1919 р. служив хорунжим у петлюрівській армії, а після поразки визвольних змагань разом із дядьком емігрував до Польщі. Після Другої світової війни С. Скрипник став архієпископом Української автокефальної церкви Мстиславом, патріархом Київським і всія України. Його рідний брат Сильвестр, теж священник, був розстріляний у Полтаві в жовтні 1937 р. Тогож 1937 р. був розстріляний ще один син Маріянни — Андрій, який працював ветеринаром у Чернігові. Молодший син Валеріан був ув'язнений і вийшов на свободу лише в 1952 р.

Із листа до С. Петлюри від сестри Марусі (1918 р.):

"Дорогий братець Симон, давно дуже я з тобою бачилась. Всегда помнятую тебе. а в особенности після пережитих тяжких днів так би й хотілось хоть одним оком зглянути на тебе. Мені багато писали за тебе, а інколи приходилось читати і радувалась, що у мене такий брат. А як заняли большевики Полтаву, то писали таке, що як прочитаєш, так серце невільно зіжметься та так жалко стане, що сльози ллються, ніяк не зупиниш...

Ну слава Богу, ти живий і твоя сім'я, радуюсь, що ти у місті [разом зі] своєю жінкою і дочкою я узнала від Саші [молодшого брата Олександра]. Саша приїхав у п'ятницю. Слава Богу, що і Саша живий і здоровий, а то наша матуся так за вами двома зажурилася, що думали уже з нею розстатися. Усе було тільки і каже, — як би мені Симона та Сашка побачити, то тоді й очі закрити. Ну Саша оце як приїхав, то він її трохи підправе.

Як би Бог дав, щоб і тебе вона побачила і порадувалася тобою... Вона розказує було <...> що як іду, то мені бариньки і кажуть: "Міністра мати пішла". Хоть би так я його побачила. Поклон от Вані і моїх дітей, Ольги [Ользі] Афанасіївні і племінниці Лесі".

Джерело:

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.32-36

Портрет: http://www.symonpetlura.kiev.ua/htmls/f_art_1.html

Дивись: Віртуальний музей Симона Петлюри

http://uk.wikipedia.org/wiki/Петлюра