Сталин, Иосиф Виссарионович

Сталін (Джугашвілі), Йосиф Віссаріонович [09(21).12.1879 - 05.03.1953] - радянський державний і політичний діяч.

Н. у м. Горі (Грузія) у сім'ї кустаря-шевця. Навчався в Горійському духовному училищі та Тифліській духовній семінарії. У 1898 вступив у грузинську соціал-демократичну організацію “Месаме дасі”. У 1889 після виключення з семінарії влаштувався на роботу в Тифліську фізичну обсерваторію.

3 1901 перейшов на нелегальне становище і розпочав життя професійного революціонера. Неодноразово заарештовувався жандармами, але втікав із заслання. У 1907 брав участь у пограбуванні банку Тбілісі для поповнення партійної каси. У 1913 заарештований і заспаний в Туруханський край, де й зустрів Лютневу революцію 1917. У січні 1912 заочно кооптований до ЦК РСДРП(б). У березні 1917 приїхав із заслання в Петроград, де редагував більшовицькі газети “Правда”, “Рабочий и солдат”, “Рабочий”. Беззастережно визнавав лідерство В. Леніна, виконував його найбільш важливі доручення. На VII (Квітневій) всеросійській конференції РСДРП(б) обраний членом ЦК. Один з організаторів жовтневого перевороту в 1917.

У першому більшовицькому уряді - Раді народних комісарів - призначений на посаду наркома у справах національностей і обіймав її до скасування наркомату в 1922. Одночасно очолював наркомати державного контролю, робітничо-селянської інспекції. Член президії ВЦВК з 1917. Під час громадянської війни часто перебував на фронтах, був членом Реввійськрад Південного, Західного і Південно-Західного фронтів. У 1920-23 входив до складу Реввійськради Республіки. У Раді робітничої і селянської оборони був представником ВЦВК. У 1919 увійшов до обох неформальних органів оперативного керівництва у складі ЦК РКП(б) - політичного і організаційного бюро. Провал комуністичної системи главкізму, створеної В. Леніним як економічний фундамент для тоталітарного режиму, та незадоволення селянства продрозверсткою і забороною ринкових відносин, загострили наприкін. 1920 ситуацію в країні і партії. Прагнучи обмежити сфери політичного впливу Л. Троцького, який претендував на самостійну роль (що проявилося, зокрема, під час дискусії про профспілки взимку 1920—21), В. Ленін почав висувати ще малопомітного у вищих ешелонах влади С.

Після Х з'їзду у березні 1921 С. зміцнив свої позиції у секретаріаті, який ставав впливовим неформальним органом у ЦК РКП(б). Після XI з'їзду у квітні 1922 була утворена посада генерального секретаря ЦК РКП(б), передана С. за пропозицією В.Леніна. Генсек мав можливість контролювати керівні кадри державної партії, що наділяло його, за висловом Леніна, “безмежною владою”. Після відходу Леніна за станом здоров'я від політичної діяльності у Кремлі розгорнулася тривала боротьба за владу. С. разом з Л. Каменєвим і Г. Зінов'євим утворили “трійку”, спрямовану на ізоляцію Л. Троцького і поступове усунення його від важелів влади. На наступному витку боротьби С. у союзі з ін. членами політбюро за нейтралітету Л. Троцького переміг Л. Каменєва і Г. Зінов'єва. Пізніше Каменєв і Зінов'єв зблокувалися з Троцьким, але знову зазнали поразки. Нарешті у 1928-29 С. з допомогою своїх висуванців у політбюро усунув М. Бухаріна, О. Рикова і М. Томського, після чого домігся абсолютної влади в партії і державі.

З 1929 С. припинив нову економічну політику і розпочав новий штурм, маючи на меті побудову економічного фундаменту під радянським соціалістичним режимом. За короткі строки шляхом прискореної індустріалізації та примусової колективізації сільського господарства в СРСР була створена командна економіка, яка в своїх основних рисах збереглася до кінця 1980 років. “Соціалістичні перетворення” здійснювалися частково за рахунок ентузіазму населення, а в основному - методами терору. Використовувалися найрізноманітніші методи тиску - обкладання високими податками, залякування (тавро саботажника, шкідника, троцькіста, правоухильника, примиренця тощо), “розкуркулення”, терор голодом, масові репресії, депортації. Система цих заходів відома як сталінізм. Жертвами репресій стали десятки мільйонів громадян. З другої пол. 1930-х ресурси командної економіки почали спрямовуватися на підготовку масштабної війни у Європі.

У серпні 1939 С. досяг порозуміння з нацистською Німеччиною і просунув кордони СРСР на захід. Напад А. Гітлера 22.6.1941 на Радянський Союз став для С. несподіванкою. Після невдалих спроб порозумітися з Гітлером С. лібералізував внутрішню політику і спрямував зусилля державної партії та народів СРСР на відсіч агресору. У 1941-45 військові дії проводилися С. та його полководцями, особливо Г. Жуковим, без найменшої турботи за життя солдатів. Внаслідок цього польові втрати Радянської армії виявилися на порядок більшими, ніж втрати вермахту. Під час війни С. виявив блискучий організаторський талант на посадах голови Державного комітету оборони, Верховного Головнокомандувача і Наркома оборони. Ресурси велетенської країни використовувалися на формування все нових поповнень для діючої армії та оснащення їх найсучаснішими видами зброї. Незважаючи на великі втрати, стратегічна ініціатива у війні в 1942 перейшла до Червоної армії. У спілкуванні з союзниками по антигітлерівській коаліції С. проводив жорстку лінію, змушуючи їх поступатися у стратегічних питаннях і погоджуватися на толерування своїх вкрай антигуманних дій (примусове повернення в СРСР радянських громадян, які опинилися на території, контрольованій союзниками, депортація мільйонів німців, поляків та ін. з територій, які відходили до СРСР, українців та ін. з територій, які підпадали під владу Польщі, Чехословаччини тощо). Змирилися союзники і з жорстокими методами радянізації країн, які потрапили у сферу впливу Радянського Союзу. В останній період війни С. приділив виняткову увагу розвитку ракетно-ядерного потенціалу СРСР і переоснащенню армії новітніми видами зброї. Здійснювана ним агресивна зовнішня політика послужила причиною “холодної війни” і гонки озброєнь. Терористичні методи управління відновилися і застосовувалися аж до смерті С.

Серед істориків триває дискусія, чи політика С. щодо України мала специфічний, відмінний від його ставлення до інших радянських республік характер. Більшість дослідників сходяться на тому, що його українська політика не мала такого характеру. Разом з тим, до України С. (як перед ним і Ленін) ставився з підвищеною увагою, оскільки вона за людськими ресурсами і економічним потенціалом перевищувала інші неросійські республіки, разом узяті. Український сепаратизм у будь-якій формі, включаючи націонал-комунізм, загрожував підвалинам тоталітарного режиму. Проте у 1920 роках С. погодився на далекосяжні поступки Україні, виступав за підтримку українізації (у т.ч. на здійснення її в обмеженому вигляді на Кубані і в Казахстані). У значній мірі ці поступки пояснювалися його прагненням гарантувати собі підтримку КП(б)У у боротьбі за владу. З іншого боку, С. постійно дбав про те, щоб українізація не поставила під загрозу контроль Москви над Україною. З цією метою зініціював розправу над національним ухильництвом О. Шумського, М. Хвильового, М. Волобуєва. Утвердившись при владі у 1930 роках, С. розгорнув масові терористичні акції в Україні з метою знищення основних досягнень українізації, придушення опору колективізації та запобігання появі політичної опозиції. С. несе безпосередню відповідальність за організацію голодомору 1932-33, за винищення десятків тисяч української інтелігенції (т. зв. розстріляне відродження), партійного та державного керівництва Української РСР у 1930 роках, за організацію політичних вбивств та розправ над політичними противниками та опонентами (Є. Коновапьця, О. Шумського та ін.), за хвилю масового терору на західноукраїнських землях (1939-41), післявоєнні розправи над українською і єврейською інтелігенцією в Україні, депортацію кримських татар тощо.

Під час війни дійшов до переконання, що більшість українського народу пройнялася антирадянськими настроями. Особливе занепокоєння викликав у нього факт існування сильного антирадянського націоналістичного руху в Західній Україні. За свідченням М. Хрущова, після закінчення Другої світової війни С. розглядав можливість депортації всього українського народу і відмовився від цієї акції тільки через її технічну нездійсненність. За свідченнями очевидців (зокрема, академіка А. Сахарова), С. страждав на українофобію. Проте розуміння важливості українського фактора змусило С. під час війни погодитися на часткове відродження українського патріотизму, запровадження деяких атрибутів української державності (республіканських військового міністерства та міністерства зовнішніх справ, прапора, підвищення її статусу на міжнародній арені - надання Українській РСР статусу члена-засновника ООН). Об'єднання більшості українських етнічних земель у складі Української РСР, формальне підвищення статусу України на міжнародній арені, модернізація економічного життя республіки призвели до того, що українське питання після смерті С. стало ще більш важливим і небезпечним фактором подальшого існування Радянського Союзу, ніж це було перед його приходом до влади.

С. Кульницький (Київ).

Джерело:

І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т. - http://history.franko.lviv.ua

Ссылки на эту страницу


1 В зеркале памяти. Часть 1. На берегах реки детства (Полтава: до 1939 г.)
[У дзеркалі пам'яті. Частина 1. На берегах ріки дитинства (Полтава: до 1939 р.)]. Илья Розенфельд
2 Василенко, Матвей Иванович
[Василенко, Матвій Іванович] (1888—1937), комкор, воспитанник ППКК (?)
3 Государственные и местные деятели. Управленцы
[Державні та місцеві діячі. Управлінці] - пункт меню
4 Две веры
[Дві віри] – Виктор Андриевский. Миттенвальд. 1950. На правах рукописи. Речь, произнесенная 27 января 1950 на протестном вече в Миттенвальде против пертрактаций украинских социалистов с группой Керенского
5 Дневник (1920)
[Щоденник (1920)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 204-528.
6 Каганович, Лазарь Моисеевич
[Каганович, Лазар Мойсейович] (1893—1991), советский партийный и государственный деятель, генеральный секретарь ЦК КП(б)У (1925-1928, 1947 гг.)
7 Квиринг, Эммануил Ионович
[Квірінг, Емануіл Йонович] (1888—1937), советский партийный и государственный деятель, доктор экономических наук, председатель ЦК КП(б)У (22.10.1918—06.03.1919 и 10.04.1923—07.04.1925)
8 Коммунистическая Партия Советского Союза (КПСС)
Коммунистическая Партия Советского Союза (КПСС)
9 Косиор, Станислав Викентьевич
[Косіор, Станіслав Вікентійович] (1889—1939), большевистский партийный и советский деятель, непосредственный организатор и исполнитель политики физического и духовного геноцида украинского народа
10 Личности - Д
[Особистості - Д] - пункт меню
11 Личности - С
[Особистості - С] - пункт меню
12 Молотов, Вячеслав Михайлович
[Молотов, В‘ячеслав Михайлович] (1890—1986), советский партийный и государственный деятель, первый секретарь ЦК КП(б) Украини (23.11.1920—13.12.1921), Председатель СНК СССР (19.12.1930—06.05.1941), один из главных организаторов голодомора
13 Петровский, Григорий Иванович
[Петровський, Григорій Іванович] (1878—1958), советский государственный и партийный деятель, председатель ВУЦИК (1919-1938)
14 Политические и партийные деятели
[Політичні та партійні діячі] - пункт меню
15 Постышев, Павел Петрович
[Постишев, Павло Петрович] (1887—1939), советский партийный и государственный деятель, член Политбюро и секретарь ЦК КП(б)У (1926—1930, 1933—1937), один из главных организаторов голодомора
16 Примаков, Виталий Маркович
[Примаков, Віталій Маркович] (1897—1937), военный деятель, командарм 2-го ранга
17 Пятаков, Георгий Леонидович
[П‘ятаков, Георгій Леонідович] (1890—1937), российский большовицкий деятель в Украине, секретарь ЦК КП(б)У, председатель временного рабоче-крестьянского правительства Украины
18 Раковский, Христиан Георгиевич
[Раковський, Християн Георгійович] (1873—1941), политический и государственный деятель УСРР, председатель СНК УССР (29.01.1919—06.1923)
19 Репрессии: организаторы и исполнители
[Репресії: організатори та виконавці] - пункт меню
20 Скаржинская, Екатерина Николаевна
[Скаржинська, Катерина Миколаївна] (урожд. Рейзер; 1852—1932), меценатка, основательница первой общедоступного частного краеведческого собрания Левобережной Украины
21 Скрипник, Николай Алексеевич
[Скрипник, Микола Олексійович] (1872—1933), государственный деятель УССР, один из основателей Коммунистической партии (большевиков) Украины
22 Троцкий, Лев Давидович
[Троцький, Лев Давидович] (1879—1940), один из видных деятелей большевизма и советского государства
23 Хрущов, Никита Сергеевич
[Хрущов, Микита Сергійович] (1894—1971), партийный и государственный деятель УССР и СССР, председатель СНК УССР (1944–1947), генеральный (первый) секретарь ЦК КПУ (1938–1949), генеральный секретарь ЦК КПСС (1953-64)
24 Чертков, Владимир Григорьевич
[Чертков, Володимир Григорович] (1854–1936), лидер толстовства как общественного движения, близкий друг Л. Н. Толстого, редактор и издатель его произведений

Поддержать сайт
Карта ПриватБанка:

4149 4390 0512 1235