История Полтавы

Художественные ремесла и промыслы Полтавщины

• 

Подробности

Просмотров: 17391

Художні ремесла та промисли Полтавщини

Художні ремесла та промисли – це засноване на ручній праці товарне виготовлення речей, що задовольняють виробничі, побутові, культові та обрядові потреби суспільства. Промислам передували ремесла, які зародилися на Україні за умов натурального господарства як допоміжні домашні заняття, і мають багатовікову історію.

Живучість багатьох художніх промислів зумовлена передусім традиціями, де вони виступають стійкою системою творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих в певному середовищі. Це і матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також принципи, прийоми втілення образу, у яких вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, виражених живописними, пластичними або ж графічними засобами. Розглянемо основні види художніх ремесел та промислів.

Гончарство посідає чільне місце серед селянських промислів, яке ввібрало багатовікові технічні навики, виробило художні традиції. Якість керамічного виробу залежить перш за все від сировини. Тому гончарне виробництво розвивалося головним чином у районах, де була якісна і придатна до гончарства глина.

Для визначення місця гончарства та його продукції в системі традиційно-побутової культури українського народу важливими є уявлення про основний матеріал ремесла – глину, на яку переносилися загальні уявлення про землю як матір-годувальницю, джерело сили та здоров’я. Наприклад, глину червоного кольору гончарі шанобливо називали "червоненькою землею". При цьому загальне набувало конкретизації та певної регламентації залежно від ролі мінералу в системі забезпечення життєдіяльності суспільства. У побуті населення України глини наділялися магічними, цілющими властивостями, чим, заодно з їх природними фізико-хімічними особливостями, й зумовлювалося їх надзвичайно широке застосування в домашньому господарстві.

Дудка (колодязь)

Глину видобували звичайним відкритим способом. У народному календарі існували дні, коли суворо заборонялося копати глину. До них належали головним чином дні напередодні й під час так званих поминальних Дмитрієвих субот. Традиційне ж копання глини гончарями – з пізньої осені до ранньої весни. Окрім практичної доцільності, знаходилося ще й символічне обґрунтування. Вважалося, що земля взимку вагітна, накопичує в собі життєдайну силу для прийдешнього року.

Глину вибирали з дудки (в Опішні) або з колодязя (у Полтаві). Це була глибока циліндрична (чотирикутна) яма, що прокопувалася від поверхні землі до місця залягання пласта потрібної глини. Над дудкою прилаштовувався барабанний пристрій для підняття глини на поверхню; глинокоп спускався в яму на мотузці, а якщо яма була неглибокою – по маленьких заглибленнях в її бічних стінках. Копали глину ручним знаряддям – копаницею або киркою. Найчастіше видобували матеріал ковригами – шматками глини, вагою до 15 кг, які відколювалися під час роботи з мінералом.

Накопану глину Полтавщини часто залишали лежати деякий час біля глинища. Потім її перевозили на садибу гончаря, де складали на відкритій ділянці. Там залишали її, тим самим забезпечуючи вилежування – зберігання глини на відкритому повітрі; фізичний вплив атмосферних опадів, перепаду температур, вивітрювання тощо значно полегшував її подальшу переробку; для вилежування вважалося достатнім не менше 2-3-х місяців.

Вилежану глину подрібнювали довбешкою, розплескували "кулі" в "блин" та "набивали кобилу". Потім її замочували – щедро поливали водою з метою її "перепрівання", під час якого глину часто перемішували заступом (скобелкою). Далі перебирали – відокремлювали руками м’яку, достатньо "перепрілу" глину від галузистої, відбирали домішки – глузики. Після чого розминали глину, розсікали, розбивали, різали, плескали в галочки і знову набивали кобилу (велика округла чи кубоподібна купа глини, утворена набиванням кількох куль одна на одну; містила від 80 до 500 кг глини).

Гончарське горно (розріз, план)

Наступною операцією було стругання глини – зрізання з кобили тонких пластинок за допомогою струга. Ці пластинки місили, знову набивали кобилу і пересікали її – багаторазово розрізали дротом з метою очищення мінералу від камінців, корінців та інших сторонніх домішок. Пересічену глину набивали в грудки – розривали грудки глини руками на дві частини з наступним різким їх з’єднанням. При цьому глиняна маса ущільнювалася, зникали повітряні порожнини. Найчастіше сировину так і зберігали в грудках, які за масою відповідали майбутньому виробу. Складували грудки на Полтавщині в грубах – продовгуватих ямах, обкладених дошками або цеглою, для зберігання глини. У садибах багатих гончарів груби містилися в окремих коморах або майстернях. У бідних ремісників яма викопувалася в долівці хати, під полом.

Посуд робили на гончарному крузі. Існувало два їх різновиди: шльонський та волоський, які відрізнялися методом закріплення веретена (нерухомо в підлозі або рухомо). На Полтавщині застосовувався волоський гончарний круг. Був він ножний стаціонарний із рухомою віссю. Складався з двох дерев’яних кругів – нижнього, більшого ("спідняка") і верхнього, меншого ("верхняка"). Обидва вони з’єднувалися спицею або веретеном спочатку дерев’яним, а пізніше – металевим. Нижній круг приводився в рух ногою, а на верхньому крузі, що крутиться, гончар руками формував посуд. Пальцями, а також дерев’яним ножем (стеком), посудині надавали необхідної форми, а її стінкам певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір’ячка або так званого "ріжка" при повільному обертанні гончарного круга. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга – саме тому всі вироби мають рівне пласке дно.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані в хаті попід стелею дошки для підсихання (п’ятра). Там посуд в’янув – підсихав, тужавів. Потім його передивлялися, притирали (остаточно вирівнювали), обрізали та парували миски (знімали із зовнішньої поверхні зайвий шар глини; складали дві затулі миски вінцями одна до одної з метою попередження їх деформації, виправлення кривизни, перекосів), перевертали посуд (виставляли його догори дном для рівномірного висихання стінок зовні і всередині).

Посуд розписували та наносили емаль – поливу. Після чого для міцності обпалювали в горні, який являв собою цегляну або кам’яну куполоподібну напівземлянку, що складалася із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основної камери, де знаходилася піч. На Україні відомо два типи гончарного горна: прямокутний та круглий (грушоподібний). Горни будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних – обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка (черінь) з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання звичайно тривало п’ять-сім годин (хоча могло бути й більше через погодні умови) і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалися. Полив’яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім – після поливи. У XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки – майоліка. Вона набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін.

Керамічний посуд. Полтавщина XIX ст.

Реалізацією гончарних виробів займалися звичайно самі майстри, які роз’їжджали по селах і з вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Частіше за все розвозили товар спеціальними возами, які називали ощеп (висока дощана коробка, яка встановлювалася на возі для збільшення його місткості; застосовувалася для перевезення гончарних виробів). Вартість тієї чи іншої посудини залежала від кількості зерна, яку вона могла вміщувати. Гончарі вивозили свій товар на ярмарки та базари. Розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби – одна з характерних рис українських ярмарків.

Виробництво та продаж керамічних виробів мав певну циклічність, яка пояснювалася більшим використанням якогось посуду залежно від пори року. Так у березні та квітні найбільшого попиту мали тазики,  тикви для олії, квітники, глечики, великі миски. У травні та червні – глечики та тикви для води. З липня по вересень – тикви, банки, макітри, глечики, двійнята, макітри, барила. Із жовтня до лютого – макітри, горщики, чайники, куришки, ринки.

Ткацький верстат. Полтавщина

Ткацтво і килимарство. Обробка лляного, конопляного волокна та вовни і виготовлення з них тканин – невід’ємна частина домашніх занять кожної селянської родини. Найпоширенішим домашнім промислом було вирощування толокняних культур – льону та конопель. Сам процес обробки льону та конопель досить довгий та трудомісткий. Рослини виривали з корінням, просушували на полі, в’язали, везли на господарський двір, вимолочували зерно, вимочували, висушували. Восени після закінчення господарських робіт стебла конопель, льону м’яли, тіпали, тобто відділяли волокно від костриці.

Для підготовки прядива використовували терлицю та дротяну щітку. Витіпане, витерте та вичесане прядиво складалось в повісла "куклою", "каблучкою", "козлом". Лляне та конопляне волокно поділяли на кілька сортів. З першого сорту волокна конопляного, чисто вичесаного, прядені нитки використовували для вироблення переднього полотна, з другого сорту – на полотно начесне, а третього на згрібне. З найгіршого сорту (клоків) пряли грубі нитки, з яких виробляли міхи, плахти для щоденного вживання у селянському господарстві. Натомість лляне прядиво пряли дуже старанно. З найтонших ниток ткали полотно для святкового одягу.

Гладкі полтавські килими

Спочатку для роботи використовували кружеля, а з початку XIX ст. почали використовувати коловорот, який був більш продуктивний. Напрядені вручну нитки набивали на мотовило або цівки. Мотовила мали різні розміри: від 1,5 до 8 ліктів. Мітки і півмітки змотували на клубок з допомогою витушки, а з клубків снували основу.

Пряжу ткали на горизонтальному верстаті. Для цього снували основу, користуючись двома способами: на стіні за кілочками та на рамочній снівниці. У першому випадку в стіну хати вбивали кілочки на відстані 15-20 см один від одного. Насновані на кілочки нитки називали "губкою". Для утворення чинів внизу вбивали додатковий кілочок для зіву. Снували відразу по дві нитки з двох клубків або відразу з двох веретен. Нитки накладалися на кілочки за допомогою снувальної лопатки з двома дірочками так, щоб вони не перепліталися.

Зняту з снівниці пряжу (основу) парили, золили, прали, білили на сонці чи на морозі, при потребі фарбували. Для фарбування пряжі використовували найрізноманітніші місцеві рослинні та тваринні барвники (вільхову кору, лушпиння бобів, цибулиння, ягоди, березову та дубову кору, з тваринних – червень). Пофарбовані, вибілені або сирові  основні  нитки  навивали  на  навій ткацького верстату (горизонтальний або вертикальний) і ткали.

Прялка

Обробка вовни займала менше часу, ніж обробка луб’яних культур. Вовну з овець стригли навесні в теплі дні. Перед стрижкою овець переганяли через річку, купаючи таким чином у воді. Стригли металевими вівчарськими ножицями ("стисками"). Настрижену вовну мили, полоскали, сушили і перебирали ("скубли"), а потім вичісували на гремплях (дошки з набитими залізними цвяхами, на які клали нечесану вовну і "дряпали" дротяною щіткою). Пізніше замість гремплів використовували драчку. Потім розпушували вовну за допомогою лучка.

Вовну з овець ділили на довгу волосінь і шпинь. Із довгої волосіні виробляли тонку пряжу для декоративних тканин і килимів, а з короткої та з відчосу, що залишався після вичісування вовни, виробляли сукно. Пряли вовну веретеном з кружеля або з дерев’яного гребеня, на який накладали "мичку".

Пошив одежі частіше за все відбувався там же, де й ткання полотна. Для кожного регіону України було характерне своє вбрання, яке відрізнялося не тільки назвою, а й функцією.

Килимарство – невід’ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер’єрах, обрядовості. Ними накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривали сани, вони входили у придане молодої.

Найчастіше килими виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни. Їх орнамент був скромний – паралельні смуги з геометричних узорів. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Усі килими, що виробляли на Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи кольоровими нитками (гребінкова техніка). Ворсові килими створюють через нав’язування на нитках основи вузлів з кольорової вовни. Товщина такого килима залежить від висоти зі стриженої нав’язаної нитки. Часто якість килима залежить від кількості таких вузлів на 1 дм². За декором килими поділяються на килими з рослинним і геометричним орнаментом.

Обробка шкіри – одна із складових цілого комплексу ремесел, спрямованих на обробку шкіри, пошив одежі або виготовлення різноманітного реманенту, прикрас та обкладинок для книг.

Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство; вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще й лимарство – вичинка шкіри-напівфабрикатів, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців. Зі шкіри також робили обкладинки до книг, використовували їх також у військовій справі (сідла, піхви, збруя тощо). Пізніше широкого вжитку здобули шкіряні футляри, кептарі та ін.

Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших її сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків – міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й :сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем – скафою на спеціальному верстаті – п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у квасі – розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя – ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці – шапкарі – шили різноманітні головні убори.

Обробка деревини та плетіння із пластичних матеріалів – важливе і необхідне заняття населення, починаючи від будівництва житлових, господарських споруд і закінчуючи необхідними речами домашнього вжитку, виготовленням засобів транспорту. Існувало багато різновидів діяльності майстрів: теслі, столяри, бондарі, ложкарі та інші. У великих селах була можливість для існування усіх видів окремо, а в малих поселеннях частіше за все усю роботу виконував один майстер. Розглянемо окремо кожен вид обробки дерева окремо.

Віз. Полтавщина кінця XIX століття

Теслярство  –  один   із   найбільш   масових  деревообробних  промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях – зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки – колоди щільно з'єднували у зруб.

Так будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного теслярства і до сьогодні зберігаються у сільському будівництві.

Столярство – вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь – сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло та ін. Пізніше він поповнився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретена, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коло-воротці). Для вимірювань застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев'яних виробах залізних деталей з'явилися різного діаметра гайкові ключі.

Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев'яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Стельмаство – деревообробний промисел, пов'язаний з виготовленням транспортних засобів – возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка стельмаства полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні – парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском   стінами,   піччю,   над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Відомий був і давніший різновид парні: так звана суха парня – неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал.

Деревообробний верстат. Полтавщина

Ложкарство – деревообробний промисел з виготовлення ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися здебільшого такі породи деревини, як береза, осика, липа, інколи груша. З розпиляного дерева майстер робив спочатку заготівки, котрі оброблялися потім за допомогою спеціальних ложкарських інструментів – різця та шліфера, а також ножа та найпростішого токарного верстата. Розрізняли ложки прості, нефарбовані (мужицькі, циганські) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно-червоний кольори та розписані стилізованими візерунками. Ложкарством займалися звичайно чоловіки похилого віку.

Гребінництво – промисел, пов'язаний з виготовленням різноманітних дерев'яних гребінок і гребенів для прядіння та гребінців з рогу, котрі використовувалися для розчісування волосся. Останні робили звичайно з волячих рогів, які спочатку розпилювали до необхідних розмірів, потім, підігріваючи на вогні, їм надавали еластичності та розгладжували гемблем (різновид струга). Далі, користуючись токарним верстатом і циркулярною пилкою, робили нарізку зубців. Іноді на виріб наносили орнамент.

Значно більших розмірів були дерев'яні гребені та гребінки (до 40-50см) їх виготовляли з твердих порід деревини: груші, клена тощо. При цьому використовували струг, спеціальні швайки та пилки для нарізування зубців. Гребені та гребінки мали ручку (стебло), яка вставлялася в отвір в ослоні, лаві чи спеціальній підставці.

Бондарство – вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей – бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку. Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним. Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Наприклад, прорізання пазів у клепках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструмента, бондарі користувалися уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Дерев’яні місткості надавали специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям.

Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. На Україні воно має багаті й давні традиції. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболіз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки – тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби – сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики.

Дерев’яний посуд (праник, коряк, ківш, відерце, мірка для зерна). Полтавщина кінець XIX – початок XX століття

Починають виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників.

У лісостеповій зоні значне поширення мало плетіння з соломи. Використовувалися звичайно житня або пшенична солома, яку заготовляли під час наливання колосся, та солома стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели передусім дуже популярні в цьому регіоні головні убори – брилі. Використовуючи також розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом'яні сіяники, плетінки (кадовби, солом'яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу тощо. Кошики та сумки плели ще з рогози.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найбільш поширені з них – спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця XIX ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками. Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи.

Обробка металу – найчастіше була розвинута на територіях з великими покладами болотної руди, яка витоплювалася примітивним способом в так званих димарках, біля них будували кузні для знарядь праці.

Ковальство – обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. Пізніше більш вузькою відокремленою галуззю стало золотарство.

У XVIII—XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні – звичайно зрубні, вкриті ґонтом або дошками будівлі, у яких були горно, закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, надаючи предмету потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник – звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних тин на колеса. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

 Література:

1. Історія Української архітектури. За редакцією В. Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003. – 471 с.

2 Коргун М.В. Моя техніка різьби і точіння. – Полтава: Верстка, 1999. – 84 с.

3. Николаева Т.А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. – К.: Наукова думка, 1987. – 247 с.

4. Пономарьов А.П., Артюх Л.Ф., Косміна Т.В. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – 256 с.

5. Пошивайло О.М. Гончарство Лівобережної України XIX – початку XX століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості. – К.: Молодь, 1991. – 281 с.

6. Пошивайло О.М. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське народознавство, 1993. – 280 с.

7. Українська Радянська Енциклопедія. Т. 3. – К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1979. – С. 104.

Джерелоело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали III наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2009 р. – Полтава. 2009. Стор. 95-107.

---

© Бунякіна Т.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.