Два учителя. Воспоминания о Полевиче и Стронине

Подробности: Просмотров: 39672

Меню:

Драгоманов Михаил Петрович - публикации ● Указатель книг и статей по названиям

Вперше надруковано в журн. "Народ" (1894, № 11 — 15) і окремим виданням у Львові (1902).

Авторська дата 3 серпня 1894 p. y Парижі. До зібрання творів не включалось.

Подається за окремим виданням.

Драгоманов М. П. Вибране ("...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні") / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С.Міщук; Приміт. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. — К.: Либідь, 1991. — 688 с. ("Пам’ятки історичної думки України") — http://litopys.org.ua/drag/drag23.htm

[Примітки Драгоманова помічені ^*, примітки упорядників помічені ¹ і перенесені мною у текст - Т.Б.]

Спомини

ВІД АВТОРА

Вже кілька років назад написав я для "Народу" оці спомини, та вагався посилати їх у редакцію, не бачачи в них досить "політичного" матеріалу, а надто в першому. Аж ось недавно розмовляв я з одним українцем про теперішній стан гімназій у Росії і почув від нього, які зовсім холодні і навіть часто ворожі там тепер відносини між учениками і учителями, і пригадались мені образи моїх двох учителів, із яких перший служив навіть у "миколаївські" часи ¹, а вмів так гуманно, так тепло жити з учениками і піднімати їх інтелект і мораль. Контраст між моїми споминами про двох учителів і оповіданнями недавнього знайомого піддали мені "політичних" мотивів послати мої спомини в редакцію "Народа".

¹ Тобто за царювання Миколи І.

К. І. ПОЛЕВИЧ

В мене на совісті лежить обов’язок прилюдно спом’янути двох із своїх гімназіальних учителів: латиніста Казимира Йосиповича Полевича й історика Олександра Івановича Строніна. Не для того тільки я мушу їх спом’янути, що сам я особисто вдячний їм більш, ніж кому-небудь з усіх людей, окрім батька мого ², за те добро, яке вони зробили для моєї душі. Ні, то люди, що кожний по-своєму прислужились до морального виховання цілого ряду поколінь у Полтавщині, а через те й цілій нашій країні.

² Драгоманов Петро Якимович (1802-1866) — батько М. П. Драгоманова, юрист. Про нього детально розповідається в "Автобиографической заметке" (див.: Драгоманов M. П. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. К., 1970. T. 1).

На лихо, я не маю другого місця, де б я міг подати мої спомини, окрім невеличкого "Народа", то й мушу говорити коротше, ніж би слід.

Полевич був родом із Борисівського повіту Мінської губернії, і як уся шляхта тамошня, чув себе поляком. Я вже докладно не пам’ятаю, в якій вищій школі він учивсь; але він певно був казенним студентом і був висланий відсиджувати звичайних 8 років на лівий берег Дніпра, та там і зоставсь на 25 років, поки дослужився до "повної пенсії" (1861). Коли я став його учеником (1854 р.), то застав про нього серед гімназистів таке "преданіє": Полевич був колись великим франтом; їздив навіть верхи і ходив по місту з кінським "хлистиком", але йому сталась пригода, що рішуче змінила його. Він закохався в дочку одного учителя, теж поляка, і в самий день, як прийшов до її батька свататись, почув від нього новину, що його любу саме перед тим заручили з другим, теж учителем і поляком (В Полтаві в гімназії і в кадетському корпусі було й за мене кількох таких). З того часу Полевич став аскетом.

І дійсно, за мене Полевич жив у маленькій хатці в однім домі з католицьким костелом, щодня найменше двічі молився в костелі, одягався так, що ніколи не було видно білизни; в гімназії носив він мундир, а дома якесь пальто, подібне до сутани, не їв м’яса, ні навіть, пам’ятається, яєць і молока, уклонявся від жіночого товариства й не ходив ні до кого на дім, і рідко кого приймав у себе, окрім учеників. Одна розкіш у нього зосталась — добрий чай з "сухарками" (Zwieback), якими він гостив і деяких дуже до нього приближених учеників.

Усе життя Полевича йшло на учеників, на те, щоб навчити їх латини. За ті часи не було в Росії теперішнього класицизму ³. Ученики до 4-ої класи не знали ні греків, ні латинів, а з 4-ої ділились: одні плили на класицизм, другі — на законовідство ⁴. Після 1848 р. до царя Миколая дійшла чутка, що в Західній Європі консерватори жаліються, що класичні студії ведуть до республіканізму й соціалізму ⁵ (про це єсть курйозний трактат Бастія "Le Bacchalaureat et le socialisme"), і він вигнав греку майже зо всіх гімназій, замінивши її натуральною історією. Полтавська гімназія зосталась при одній тільки латині, замість якої, як сказано, ученики могли вибирати законовідство. Законовідам, зрештою, не трудно було дістатись до університету, бо їх приймали туди з обов’язком через рік держати екзамен із латини, дуже легкий.

³ Тут йдеться про зміни в гімназійній освіті, коли за ухвалою нового міністра народної освіти Д. Толстого-"мужиконенависника" (М. Драгоманов) "Статут гімназій і прогімназій Міністерства народної освіти" (1874) почав відводити 45 % навчального часу на грецьку і латинську мови. Міністр твердив: "Ще шість років латини — і ви побачите, як угомониться молодь".

⁴ З 1849 р. російські гімназії, починаючи з четвертого класу, ділилися на латинський і юридичний відділи. Якщо на першому учні готувалися переважно до вступу в університет і посилено вивчали класичні мови, то на другому — до державної служби.

⁵ Такі чутки мали реальне наповнення і в Росії, бо ще раніше чимало декабристів підносили римських героїв, закликаючи до вбивства тиранів. Так, П. Г. Каховський писав: "Чтить Брута с детства я привык: заступник Рима благородный, душою истинно свободный" (див.: "Былое". 1906. № 1. С. 139).

Виходило так, що латину в нас учив тільки той, хто хотів, а Полевич так поставив справу, що хто не хотів учитись добре, той зовсім кидав латину. По тодішній "5-тибальній системі" звичай у нашій гімназії був такий, що хто не заслужив у Полевича ні 5, ні 4, той "переходив на законовідство". Ні протекція, ні сльози матерів, ніщо не могло заставити Полевича перемінити бал, та й атмосфера в класах була така, що ученик або вчився з усієї сили, або втікав сам.

Система науки була в Полевича оригінальна. Ніщо не заучувалось абстрактно. З першої лекції Полевич не питав genetivus ⁶, vocativus ⁷ і т. д., а так: aqua — aquae — вода; как будет водою? воды? і т. д. З третьої лекції люди сідали перекладати фрази з російського на латинське по відповідній хрестоматії, і з того часу начиналась повна індивідуалізація учеників. Усякий перекладав дома, скільки вспівав, а Полевич у класі підходив до одного, другого, питав: "Що Ви написали?" Читав переклад, поправляв помилки, поясняв темати і т. д. На кожній лекції учитель об’ясняв частину граматики, і це було minimum для всієї класи. Ця обов’язкова лекція займала дуже мало часу, і найцікавіше було в ній бачити самого учителя, що, очевидно, хорував злишком енергії, а до того недостатком вимови і через те викладав яке-небудь граматичне правило, путаючись у словах, але з таким запалом, що піднімав голос до крику, стукав кулаком по столу, так що іноді набивав добре щиколонки, або й по плечу ученика, часто випускав із рота краплі слини. У другого все виходило б комічно, а Полевич піднімав енергію класи і добивавсь свого: правило залягало в голови ученикам, а потім кожний сідав за свій переклад, а Полевич або обходив учеників індивідуально, або сідав собі за свою роботу: перечитування тем, які ученики писали раз у два тижні, або за композицію тих тем. Обходи учителем учеників були для їх приємністю. Полевич пізнавав природу кожного, знав, як його підопхнути до роботи, частіше всього наївно-доброю шуткою: "Ану, я таки Вас поймаю, поймаю" і т. д.

⁶ Родовий відмінок (лат.)

⁷ Клична форма (лат.)

Звичайно, на перший рік так ішло діло до кінця падолиста, при 4 лекціях у тиждень. В падолисті приходили до неправильних дієслів, і тут же Полевич розказував про infinita locutio і ablativus absolutus, після чого переходили до переказу Корнелія Непота ⁸. Полевич видавав додому ученикам свій коментарій ("объяснения") до п’яти "полководців". Коментарії такі (вони були й для других авторів) переписувалися учениками в останні два дні перед різдвяними й пасхальними вакаціями, коли нерви учеників були напружені вижиданням розпуску або й повозу здому, який возвіщався криком: "H. H.! за тобою приїхали", так що ніяка правильна лекція не була можлива. Інші учителі самі в ці дні в класи не приходили, другі даремне всилювались чим-небудь зайняти учеників, яких половина ходила по коридорах і двору, ледве ховаючись від інспектора. Одна "латинська класа" — осібна хата в бібліотеці, якою адміністрував незмінно Полевич, була повна, бо Полевич казав: "Формальна робота — не робота" — і, замість учення, давав ученикам переписувати свої "объяснения", які переходили від покоління в покоління, хоч, звісно, й розривались. І було хлопчиком попаде у руки екземпляр "объяснения", під яким підписано "scripsit N. N." ⁹, про котрого чуєш, що він уже десь учителем, або хоч студентом в університеті, або хоч гімназистом 7 класи, і мимоволі задумаєшся про будущину, або коли ти прийдеш у старшу класу, а тоді четвертокласник принесе "объяснение" до якого-небудь Алківіада з підписом "scripsit Dragomanow anno Domini 1854" ¹⁰, і так на тебе й линуть картини з того часу!

⁸ Непот Корнелій (пом. після 32 до н. е.) — давньоримський автор "Хроніки про знаменитих людей", обов’язкової лектури з латинського читання у російських гімназіях.

⁹ Написав H. H. (лат.)

¹⁰ Написав Драгоманов 1854 року (лат.)

Етикет вимагав, щоб ліпші ученики кінчали в протягу 2 — 4 тижнів до Різдва п’ять "объясненных" полководців Корнелія і на Різдво добровільно переводили "не объясненных". Максимальний шик був — привезти з різдвяних вакацій переклад усіх полководців до Аттіка.

Звичайно таких завзятих "аристократів" знаходилось 2-3 на класу, і вони після Різдва получали Саллюстія ¹¹ "Bellum Jugurthinum", які іноді кінчали до Паски, щоб на вакації узяти Овідія ¹² і т. д. Так вироблявсь добровільний maximum, під яким стояли ступені до minimum, так що під кінець курсу в 7 класі 2 — 4 чоловіка читали Таціта ¹³, більшість Горація ¹⁴, меншість Лівія ¹⁵. І читали не які кусники, а цілі книги, часто цілі твори, читали не для самої вправи в граматиці, а для тексту, смакували картини, ідеї. Пам’ятаю, напр[иклад], як ентузіазмувавсь я, читаючи у Саллюстія кандидатську промову Кая Марія, а в ній слова: fortissimum quemque generosissimum ¹⁶ і т. д. Добре, що цар Микола не знав про мій екстаз, а то б і латину вигнав із гімназій!

¹¹ Саллюстій Гай Крісп (85 — 35 до н. е.) — давньоримський історик, автор монографії "Югуртинська війна".

¹² Овідій Публій Назон (43 до н. е. — 17) — римський поет-засланець.

¹³ Таціт Публій Корнелій (бл. 55 — бл. 120) — римський історик, автор "Історії" (у 14 кн.) та "Літопису" (у 16 кн., до нас дійшло 10 кн.). Драгоманов написав про нього магістерську дисертацію "Вопрос об историческом значении римской истории и Тацит" (1870).

¹⁴ Горацій Флакк Квінт (65 — 8 до н. е.) — давньоримський поет.

¹⁵ Лівій Тіт (59 до н. е. — 17 до н. е.) — давньоримський історик, автор "Римської імперії від заснування міста" (у 142 кн.).

¹⁶ Найхоробрішого з усіх благородних (лат.).

В перші два роки моєї науки у Полевича робота наша хоч ішла охоче, навіть гаряче, та на ній лежав якийсь аскетичний характер. Але по смерті Миколая (1855) й по замиренню (1856) ¹⁷ все в Росії пішло якось по-весняному. Ожививсь і Полевич. Частіше виривалась шутка і в нього, і в нас; іноді серед тиші в класі ученик промовив свій коментарій до читаного класика: "Це мов із Щедріна", — скаже, напр., читаючи Ціцеронову Verrin’у ¹⁸ і т. і. Я сказав, що Полевич був і бібліотекарем бібліотеки, яка звалась "учительською" (в одміну од "пансіонської"), а по-казенному — "неподвижною". І перше деякі ученики брали з неї книги — тепер це стало частіше. Потрохи стали заводитись у нас розмови з Полевичем про книги, з приводу них, і стосунки наші стали менше формальні. І перше іноді ученики заходили до Полевича в квартиру і удостоювались скуштувати фамозного чаю з сухарками. Тепер потроху виробилося таке, що в Полевича щодня бували ученики, а щонеділі пився чай і ось по якій причині: учеників підбільшало, і вже говорити з ліпшими учениками про їх авторів у Полевича не було часу в класах, то він і назначив у себе в хаті понеділок і вівторок для 5-ої кл., середу й четвер — для 6-ої, п’ятницю й суботу — для 7-ої, а неділю — для "аристократів" із усіх клас.

¹⁷ Тобто після поразки Росії у Кримській війні і підписання нею на Паризькому конгресі (25 лютого — 30 березня 1856 р.) принизливого миру з Туреччиною, Англією, Францією і Австрією.

¹⁸ Ціцерон Марк Туллій (106 — 43 до н. е.) — давньоримський політичний діяч, оратор, філософ і письменник. Тут йдеться про його "Промову проти Верреса".

Ці роботи йшли вільніше, переклад частіше перебивавсь літературними й історико-політичними бесідами, не раз піднімавсь "регіт несказанний", бо й у самого Полевича під його аскетизмом лежав скарб веселості, але все йшло во славу латини, яку наші "полтавці" в університетах, при професорах-схоластах із німецьких "гуманістів" 3-го сорту, тільки забували після гімназії. Про себе я скажу, що, поступивши в університет київський, я пішов кілька разів на лекції професора латини Деллена, що написав по-своєму незлу працю "Beitraege zur Kritik der Satyren des Juvenalis", я побачив, що мені там після Полевича абсолютно нічому вчитись, і коли під кінець мого курсу взявсь до римської історії, то просто пішов далі від того, що робив із Полевичем, і не раз, і не два ставали мені в пригоді спомини "латинських чаїв" у Полтаві. А ніякими терезами не зважити вартості того впливу, який мали класи й чаї в Полевича на наше загальне виховання — літературне й моральне, "Integer vitae!" ¹⁹ — звали ми часто цього найбільшого ідеаліста, якого я бачив на своєму віку. В 1859 р. я вийшов із полтавської гімназії і слізно розпрощавсь із Полевичем. Через рік я на вакаціях заїхав у Полтаву, а що Полевич нікуди на вакації не їздив, то застав його в Полтаві. Раз приходжу і бачу в нього молоденького ученика, 5-класника.

¹⁹ "Непорочне життя" (лат.)

— Ось, — каже мені Полевич, — читаємо Шекспіра; в мене очі слабнуть, то прошу учеників іноді читати мені вслух. Ну, та Ви ще почитайте!

Я взяв. То був Король Лір у дуже літературному, хоч не буквальному перекладі Дружиніна ²⁰. Я став читати, і сам не замічаючи як, майже забув, що я не один... Бачу тільки, що в Полевича очі блищать і що він кілька разів перемінив місце. Нарешті чую в себе на плечі руку, що трохи не лама мені ключицю, як було колись, як Полевич поясняв мені яке темне місце в латині.

²⁰ Йдеться про переклад "Короля Ліра", здійснений російським письменником, критиком і перекладачем Олександром Васильовичем Дружиніним (1824 — 1864). Публікувався у журн. "Современник" (1856. № 12. С. 169 — 342).

— Буде! — каже Полевич. — Ви дуже гаряче читаєте.

Певне, в той вечір Шекспір не дав Полевичу спокійно молитись у костелі.

Пройшло ще кілька часу. Ми почули, що славний куратор наш Пирогов кликав Полевича в Київ, але той не схотів кинути Полтаву, а згодивсь тільки написати свою методу і виправити свої "объяснения" для друку. Але незабаром (в марті 1861 р.) Пирогову цар дав одставку від кураторства. Після вакацій чуємо, що Полевич скінчив 25 років служби, хоче їхати додому та по дорозі спинитись на кілька часу в Києві. В Полтаві Полевичу зробили товариші, ученики, а почасти й місто, проводи найгарячіші. В Києві його ждало на пароходній пристані 30 — 40 душ його колишніх учеників і провели його через усе місто до невеличкої кватирки, найнятої для нього. Через який тиждень у цій кватирці на углу Жандармської й Владимирської обновились наші полтавські чаї, тільки в новій формі. Полевич узявсь учити нас грецької мови, яка викладалась у нас в університеті ще мізерніше, ніж латинська, професором-німцем і його ад’юнктом-українцем, великим поліглотом, який, однако, почув від мене зі здивуванням, що литовська мова, яку він вивчив, арійська (incredibile memoratu ²¹). Ми, студенти-філологи, звісно, підскочили від радості, коли Полевич предложив нам учитись у нього грецької мови, і Полевич, повторивши з нами елементи граматики, посадив нас за Гомера, а потім за Софокла, виробляючи для нас спеціальні лексикони тих п’єс, що ми читали з ним. Кожний з нас старавсь здобути осібне видання читаного автора з коментаріями, через що наші лекції получали спеціальний інтерес, а після лекцій за чаєм, який ми тепер узяли за кошт складчини, йшли розмови класичні й не класичні.

²¹ Неймовірна розповідь (лат.)

Звісно, ми стереглись зачіпати два делікатні пункти в Полевича: польськість і католицизм, або, ліпше сказати, релігію. Це було нелегко, бо саме тоді все йшло до польського повстання 1863 р.

Полевич був щирий поляк. Я пам’ятаю ще з Полтави, як м’яв він мені плече, коли я вертав йому в бібліотеці книжку "Современника", де був переклад "Конрада Валленрода" ²², і сказав йому, що мені дуже подобалась пісня Вайделота.

²² Переклад "Конрада Валленрода" А. Міцкевича (здійснила І. Шершиневич) опубліковано в журналі "Современник" (1858. № 6. С. 374 — 451).

" — Що ж би Ви сказали, якби почитали оригінал! — сказав мені тоді Полевич і почав: "О gdybym...²³ Ні! Ви цього не розумієте! — крикнув нарешті Полевич, трохи не розбиваючи мені плеча, — треба бути поляком!..." Але все-таки Полевич бачив, що Польщу 1773 р. ²⁴ не вернеш, і сумно опускав голову, коли зачіпалась як-небудь у розмові польська справа. Ніякої ж іншої формули розв’язання польської справи Полевич якось не мав. Само собою виробивсь у нас на цей бік такий modus vivendi ²⁵, що ми про Польщу не говорили, а Полевич ні з яким поляком у Києві не познайомивсь і жив тільки з нами, полтавськими "космополітами" чи "українофілами", однаково "москалями" для тодішнього польського патріота.

²³ О якби... (пол.)

²⁴ Тобто Річ Посполиту в її історичних межах до 1773 р. — до її третього поділу.

²⁵ Спосіб життя (лат.).

Неждано з католицизмом і релігією взагалі вийшло в нас легше. Як усі російські студенти, ми були вільнодумці. Дехто з нас, що спеціально занімався історією, починали історично студіювати й релігії, в тім числі християнство. Охоче тоді читалась у нас IV книга Лоранових ²⁶ "Etudes sur l’histoire de l’humanité. Le christianisme". В Росії між студентством, що покінчило з релігією, взагалі нема смаку до кощунства, а з Полевичем ми тим паче були обережні, але вся наша атмосфера, яка проступала при всяких справах літературних, наукових, політичних, про які ми розмовляли, була рішуче вільнодумна, нехристиянська. Іноді серед такої бесіди оглянешся на Полевича, який акуратно щодня ходив трохи не через усе місто до костела, і подумаєш: "Куди це ти попавсь, мій голубе?" Але Полевич мовбито й не замічав, що компанія його не має нічого спільного з Syllabus-ом ²⁷. І чудне діло! Коли справа не зачіпала дуже вже різко католицької церкви, суд Полевича завше був на користь вільнодумного світогляду, так, мовбито ні Риму, ні Syllabus-a ніколи не було.

²⁶ Лоран Франсуа (1810 — 1887) — бельгійський юрист і історик, автор праці "Етюди з історії людства" (у 18 т. Брюссель, 1861 — 1870).

²⁷ Посланіє-енцикліка (лат.) Тут, очевидно, іронічний натяк на "силаби" — послання папи Пія IX, якими він утверджував власну непогрішимість.

Трохи згодом Полевич зробив крок далі. Сам став чіпати "пекучі питання" і став казати, що він зовсім не хоче сліпої віри, що не боїться аналізу, що певний, що й наукова критика тільки ліпше ствердить релігію, й попрохав мене здобути йому Штрауса й Лорана. На той час у мене тих книг не було, а окрім того, Полевич не бігло читав по-німецьки, і я обіцяв йому розшукати Штрауса ²⁸ по-французьки, але це взяло час. Раз при мені Полевич став розпитувати одного свого ученика, тепер медика, про фізіологію їди і хотів довідатись, "що він відбира з свого організму, коли не їсть м’яса". А треба сказати, що піст Полевича явно не був на користь його організму, що слабів зовсім не по літам його.

²⁸ Очевидно, йдеться про німецького філософа і публіциста Д. Штрауса (1808 — 1874), автора книги "Життя Ісуса" (1839), який вважав Христа історичною особою, але заперечував реальність розповідей про нього.

Видимо, в Полевичу життя з нами почало виробляти якийсь перелом... Напевно, він запримітив це і зовсім неждано об’явив нам, що він мусить виїхати з Києва додому, до Борисова.

Заява була зроблена так рішуче, що зоставалось тільки розпрощатись та провести дорогого вчителя до Чернігова, куди мусив їхати один із нас.

З Борисівщини я мав небагато звісток від Полевича: кілька листів досить неясних. Писати ясно в ті часи польського повстання було трудно. Видно було тільки, що Полевичу живеться нелегко. Він, очевидно, нічим не вмішався в польську політичну ситуацію, хоч, звісно, не міг бути й на боці муравйовщини ²⁹. Навіть те, що було незлого в цій муравйовщині, тобто фатальне розв’язання селянської справи, досить радикальні аграрні міри на користь мужикам, не могло радувати Полевича, який в аграрних справах, на диво, не розумів нічого і удержував навіть шляхетську погорду до хлопів. Це проскакувало навіть у листах Полевича поряд із натяками на те, що родина брата його зруйнована і що мусить запомагати її із своєї пенсії (здається, 400 — 600 р. на рік).

²⁹ Муравйовщина — характеристика урядових заходів, пов’язаних із діяльністю державного діяча царської Росії Михайла Миколайовича Муравйова (1796 — 1866) — душителя польських визвольних повстань 1830 — 1831, 1863 — 1864 pp. Той же Муравйов керував слідством над Каракозовим, що вчинив замах на царя.

Так пройшло років з два. Я тим часом скінчив гімназію й був рекомендований професором історії Шульгіним до посилки за границю, щоб потім зайняти його кафедру. Вдячним за те був я Полевичу, якого на кожнім кроку споминав, пишучи працю по історії Риму. Тим часом ліберальний (тоді) Шульгін пішов у одставку, і факультет наш зоставсь у руках неприхильних йому консерваторів. Я почував себе на піску й мусив узяти місце учителя географії в 2-гій київській гімназії, куди мене вступити майже всилував директор Вілуєв, чоловік доволі мішаних і багато в дечому консервативних думок, але чесний, добрий педагог. Вернувшись у Київ після вакацій 1864 p., застав я в педагогічному світі оригінальну констеляцію: наш попечитель Вітте ³⁰, петербурзький німець досить ліберальних поглядів, але часом напускавший на себе катковщину, Щоб показати, що він "любить матушку Росію", як він тоді кричав, б’ючи себе в груди, був назначений в Варшаву на місце "маленького міністра просвіти" в Царстві Польському, щоб виповняти досить розумний закон шкільний, що вийшов того ж року для Царства, по якому в кожній частині Царства Польського мусили школи вестись на мові краєвій (польській, литовській, руській) , хоч при тому в гімназіях вбільшувалась наука російської державної мови. За Вітте мусив їхати Вілуєв, його шкільний товариш, щоб стати "маленьким попечителем", тобто директором усіх шкіл варшавської губернії, де було щось 5 — 6 гімназій. Вітте, помічник його Михневич, що теж переходив у Варшаву, і Вілуєв вербували учителів, інспекторів і директорів між персоналом київських педагогів. Обернулись і до мене.

³⁰ Для проведення шкільної реформи у Царстві Польському адміністрація широко залучала українців.

Я був із Вілуєвим трохи en ami-cochon ³¹ ще зі студентських часів і кажу йому:

³¹ Запанібрата (фр.)

— Як же ви мене кличете у Варшаву, коли недавно мене трохи не на всю гімназію нігілістом назвали ^*. Який з мене усмиритель Польщі!

^* Хоч це до Полевича й не йде, але це така характерна для тодішньої Росії історія, що я не можу не розказати її тут. Була у нас раз гімназіальна педагогічна рада, на якій розбиралось, кому з учеників вищої класи яку нагороду дати. Присудили золоту медаль одному поляку. Коли це бере голос один учитель, А. Д. Т., колись трохи замішаний в справу Костомарова ³², трохи навіть потерпівший (висилку з університету на якийсь час у нижчу школу), потім досить ліберальних думок, але завше безхарактерний. Т. каже, що ученик має щось, що може пошкодити йому получити золоту медаль, яка дається "при безупречном поведении". "Пам’ятаєте", — каже T., обертаючись до Вілуєва. Той каже: "Не пам’ятаю!" Ми всі дивуємось. Тоді Т. розказує, як рік чи два назад, в часи повстання польського, він увійшов у класу і застав, що той ученик говорив щось із запалом по-польськи. На виговор Т-а ученик відповів, що він поляк, що серце його з тими, хто бореться за Польщу і т. і. Т. доніс об цім директору і той скінчив справу, давши ученику виговор і записавши йому в той місяць за "поведение" 3, а не 5. Це по-російському педагогічнj й тактично, бо на случай, коли б хто спитав директора про справу, то можна було сказати, що була та скінчена: "виновный наказан". Тепер Т. нагадував цю пригоду. По лицях усіх, починаючи від директора, було видно, що Т. їм гидкий, але всі мовчали. Я попрохав слова і повів розмову на ту тему, що ученик два роки назад був зовсім недоростком, тут ми не маємо резону вимагати від дітей сталих політичних поглядів і судити їх за політику, що слова "безупречное поведение" мають чисто морально-педагогічний смисл і т. д. За мною те ж саме м’якше ще промовив ксьондз, і коли потім директор зібрав голоси, то тільки я та ксьондз були за те, щоб зоставити медаль за тим учеником, а інші всі подали голоси, щоб одняти. Але після ради не один учитель підійшов до мене і, стискаючи мені руку, промовив: "Этакая скотина Т.! Хочет быть инспектором!" Слово в слово те ж саме сказав мені й Вілуєв через півгодини, закликаючи мене до себе на чай. Скоро після вакацій прийшлось нам судити провину ученика вже зовсім неполітичну. Провина була негарна, за яку по всім звичаям гімназіальним мусило випасти конечне вигнання з гімназії. Я з принципу проти такого вигнання й змагався, щоб назначити меншу кару, але при голосуванні зо мною подав голос один Т. Коли рада скінчилась, Вілуєв у коридорі замітив Т-у, що він не ждав від нього такого голосу. Т. образивсь і доволі голосно відповів: "Я не розумію, чому Ви виговорюєте мені, а не Др[агомано]ву". "А, так Ви рівняєте себе до Др[агомано]ва! — закричав зовсім уже на всю гімназію В., — так знайте ж: Др[агомано]ву можна держатись усяких думок, Др[агомано]в нігіліст, він в інспектори не проситься!" Ми, учителі, йдучи позаду, зареготались.

³² Тобто будучи причетним до Кирило-Мефодіївського братства.

— Власне, тому я вас і кличу, — сказав гаряче В-в, — що Ви "нігіліст", звісно, не в "базарному" смислі слова. Ви раціоналіст і демократ, а нам (В-в любив говорити як муж державний) таких у Польщі й треба. Ми боремось там не з національністю поляків, але з римським клерикалізмом і аристократією.

— Ну, Василь Васильович, — кажу, — ще хто його зна, куди та боротьба поверне, то ліпше Ви мене не кличте, а я Вам порекомендую людину, що буде в Варшаві більше на своєму місці, ніж я, і буде справді окрасою Вашого округу, а до того не буде мішатись у ніяку політику. Це Полевич.

І я розказав В-ву, що це за чоловік, про якого зрештою В-в чув дещо й раніше.

— Добре, — каже В-в, — напишіть йому, що він може мати місце в Варшаві.

Я згодивсь, але прибавив, що я мушу написати П[олевич]у слова В. про те, що новий шкільний уряд у Ц[арстві] Польськім національності польської чіпати не хоче. "Про римський клерикалізм, — кажу, — нема що говорити з П[олеви]чем, бо хоч він, може, більше католик, ніж папа, але його релігійність не має нічого агресивного".

Полевич згодивсь узяти місце вчителя латинської мови в одній з варшавських гімназій, і незабаром получив я від В-ва йому гарячі похвали.

Років через 5 случилось мені бути в Варшаві. Звісно, я першим ділом відшукав Полевича. Він чимало зостарівсь, але більше ослаб. Не такі сильні рухи, ні голос, але основа осталась та ж сама, тільки сміх не був такий яснодитячий, а з барвою суму й навіть іронії.

Небагато він розказав мені про своє життя в ті часи, коли ми не бачились, але все-таки довідався я, що йому важко було жити "дома", тобто в Борисівському повіті, "зо своїми", тобто родичами, польськими шляхтичами, що не розуміли, як він міг всією душею любити своїх учеників, "московських" хлоп’ят, і жити ними й для них. "Служити", заробляти гроші можна було, по їх думках, скрізь, а любити, покладати душу... для "москальчат"... не можна. Я з холодом у серці думав собі про ту порожню, яка мусила бути коло душі Полевича за 2½ року його життя "дома", серед "своїх".

В Варшаві П[олеви]ч чув себе не в міру ліпше, але старої полтавської поезії життя не було. Перш усього П-ч не звик до обов’язкової латини, та ще починали її з 1 класи. При таких порядках полтавського читання з учениками латинських авторів цілими книгами не могло бути, а далі й латинських чаїв і всього того. Далі П-ч опинивсь якось між двома стільцями й перед громадою, і перед товаришами. Він усе-таки був поляк, але не міг поділяти польських поглядів на росіян і на все російське, польської ненависті й погорди, прикритої в офіціальних стосунках солодкими манерами й словами. Коли я був у Варшаві, в кінці 1870 p., шкільна система вже відступила від закону 1864 р. і ясно стала прямувати до "обрусения". Я пригадав Вілуєву його слова 1864 р. Вілуєв путавсь у відповіді. Неждано для мене Полевич зовсім не був противним новим російським порядкам, по крайній мірі в гімназіях.

— Безспорно, — казав він, — дітям із початку трудніше вчитись по російським книжкам, але треба ж признати, що вони ліпші з педагогічного боку, ніж старі польські, та й учителі росіяни внесли педагогічні методи й погляди свіжіші, ніж у старших учителів поляків.

На мої слова, що освіжити польські школи могли б згодом і самі поляки, Полевич відповів:

— Звісно, могли б, ну а коли повернулось діло так, що в Польщу нові методи принесли росіяни, то що ж тут робить?!..

Але видно було по всьому, що Полевич все-таки сумував від такого звороту речей. А коли я розказував йому, що у нас і в "коренной

России" реакція проходить уже від політики й до педагогії і що незабаром "обрусение" і в Польщі стратить свої прогресивні оздоби мілютинських часів ³³, то Полевич ставав ще сумнішим, і мені просто стало жаль людини, і я перестав говорити з ним про такі справи.

³³ Йдеться про певні реформаторські заходи 1861 — 1881 pp. (так звану "добу великих реформ"), пов’язаних, зокрема, з діяльністю військового міністра в уряді Олександра II Дмитра Олексійовича Мілютіна (1816 — 1904).

Про життя варшавське Полевич говорить трохи іронічно, сміючись найбільше над манією варшав’ян або й поляків узагалі вважати усе своє найліпшим на світі.

— У нас усе Шекспіри, Рафаелі, Гумбольдти ³⁴, Рашелі ³⁵ і т. д., тобто ліпші, ніж справжні Шекспіри, Рафаелі, Гумбольдти, Рашелі і т. д., — казав Полевич, заливаючись реготом і по-своєму оригінально трясучи головою.

³⁴ Гумбольдт Олександр (1769 — 1854) — знаменитий німецький природодослідник; в 1829 р. на запрошення царя Миколи І приїхав до Росії і відвідав Урал, Сибір, Центральну Азію.

³⁵ Рашель (Еліза Рашель Фелікс; 1821 — 1858) — французька трагедійна актриса.

До мене в готель Полевич зайшов кілька разів і мило говорив із моєю жінкою й дитиною. Це була для мене картина невидана в Полтаві, де Полевича завше можна було бачити тільки в обстанові, подібній до монастирської, і де ходили комічні анекдоти про розмови Полевича з двома-трьома дамами, які зважувались ходити до нього з просьбами поправити двійку якого-небудь гімназиста. "За віщо доля обидила цього люб’язного чоловіка, не давши йому своєї сім’ї!" — думав я, глядючи на те, як цей "монах" мило говорив із моєю жінкою й дочкою, якій він на другу візиту приніс навіть якусь іграшку.

Виїздячи з Варшави в Берлін, попрощавсь я з Полевичем з подвійним жалем. Я бачив, що він зовсім одинокий чоловік, виставлений на холод і якраз тоді, коли й по законам природи, навіть і без посту, свій жар у нього мусить погасати.

З того часу я не бачив більше Полевича, тільки обмінявсь із ним кількома листами. Та писати він не вмів, а після моєї еміграції писати мені до нього було ніяково. Кілька років назад здибав я в Женеві одного учителя з Варшави й довідавсь від нього, що Полевич умер, але ніяких деталів про смерть цю, ні про життя Полевича в останні часи не міг я здобути від того учителя...

Я собі думаю, який то рай заслужив собі у свого бога Полевич? І не можу собі придумати для нього ліпшого раю, як обставити його добровільними учениками, серед яких він би стояв і викликував:

"Aqua — aquae — вода! Как будет водою?.. Правда!., а как будет водами?.. Правда, правда, прекрасно!"

По крайній мірі, я ніколи не бачив в очах Полевича такого щастя, як тоді, коли почув від нього в перший раз подібні повищим слова.

Зрештою, один мій товариш, якого ще в Полтаві Полевич учив добровільно по-грецьки, казав мені, що Полевич сам признавсь, що любить більше грецьку мову, ніж латинську, і що радніший був би вчити завше дітей грецької мови...

Коли це правда, а здається, що правда, бо не дурно ж товариші Полевича на прощання з ним у Полтаві дарували йому колекцію грецьких авторів, а не латинських, то зостається тільки сказати з героями Геродота:

"О Божество завистливе!" — або інакше: "О дурне ще життя в людських громадах, коли вони не сміють ні використовувати такі сили, як Полевич, ні дати їм щастя, якого вони заслужують!"

О. ІВ. СТРОНІН

Щоб показати докладно, яку вагу мав для мене й товаришів моїх наш учитель історії Стронін, я мушу кинути оком на тих учителів моїх по історії, що були перед ним.

Під впливом батька, що любив читати історичні книги, я змалку інтересувався історією і, ще будучи учеником гадяцького повітового училища, переважно міщанського, прочитав немало історичних книг, в тім числі двічі "Историю государства Российского" Карамзіна ³⁶. Але, поступивши в полтавську гімназію (1853) в третю класу, я не найшов там страви для мого історієлюбства, хоч чутку про нього принесли в гімназію з Гадяча мої земляки-товариші. Пам’ятаю, що одного вечора, коли я від батька, що ще не вспів виїхати, вернувсь у гімназичний пансіон на ніч, то мене підхопили під руки якісь товариші й повели напівсерйозно, напівшуточно до старшого, ученика VII кл. Бекмана ³⁷, який тільки що вернувсь із одпуску. (Потім Бекман хотів держати екзамен на магістра р[имської] історії в Києві, але був засланий в 1860 р. в губ. Вологодську по першому політичному ділу при Олександрі II і скоро вмер на сухоти). Бекман спитав мене, чи правда, що я читав Карамзіна "Историю", і почав мене екзаменувати з фактів, а нарешті з філософії історії, ставлячи такі, напр., запити: кого я вважаю більшим чоловіком: Петра І чи Наполеона? На що я відповідав, що Петра, бо він дбав не тільки про війну, але й про просвіту свого народу. Після того Бекман давав мені іноді читати книги, які брав із учительської бібліотеки, між іншим романи Вальтера Скотта ³⁸, "Іліаду" та "Історію Греції" Джілліса ³⁹ в рос [ійському] перекладі. В. Скотт тоді не дуже мене заінтересував (це сталось пізніше), а від Гомера й Джілліса я зовсім погречивсь, зрештою, більше на вояцький лад: робив собі з паперу шлеми, коня з палок, які "метав" на взгляд богорівних Пелідів і Атрідів.

³⁶ Карамзін Микола Михайлович (1766 — 1826) — історик, автор "Истории государства Российского" (у 12 т.), письменник.

³⁷ Бекман Яків Миколайович (1836 — 1863) — студент спочатку Харківського, потім Київського університетів, один із засновників Харківсько-Київського таємного товариства.

³⁸ Скотт Вальтер (1771 — 1832) — англійський письменник, чиї твори справили велике враження на російських і українських письменників.

³⁹ Джілліс (Жілліс) Йоганн — німецький історик (поч. XIX ст.), автор багатотомної історії Греції.

В класах моє історієлюбство не мало поживи, бо нас учив історії старого Востока молодий учитель Сорокін (потім звісний як поліціант і реакціонер на директорстві в Немирові й Житомирі) по учебнику Смарагдова ⁴⁰, по методу т[ак] зв[аному] "отселе и доселе" без усяких розмов. Класи Сорокіна проходили зрештою дуже весело дякуючи манері вчителя. Він вскакував буквально як опарений у класу, кілька мінут бігав по хаті, потім сідав на кафедрі й більше з неї не злазив. Як тільки він сідав, один з учеників ніс йому чорнильницю й перо і тим часом приліплював до кафедри узенький папірчик, на якому написана була хронологія тих Діоків і Ціаксерів, що були на ту лекцію задані. Потім Сорокін починав викликати учеників до кафедри, на котрій кожний трошечки зручний і прочитував собі тих Діоків, сяк-так зодягаючи їх худеньким м’ясом по Смарагдову. Сорокін не бачив того крізь свої сині окуляри. Трудніше було, як Сорокін починав з поводу відповіді визваного ученика питати "в розбивку" учеників "на скамейках", та ще з усього курсу. Правда, дехто й для цього приготовляв биндочки паперів із хронологією, що держались у рукавах або на колінах, та поки одшукає ученик якого Сарданапала ⁴¹, Сорокін наскочить із запитом і зріже людину, вилає ослом і ще й поставить серед класи на коліна. Іноді таких колінопреклонених набереться душ 10, і тоді один погляд на цю низку будив сміх в усій класі й у них самих, та часто й на лиці учителя, що хотів дати собі найсуворіший вигляд. В такі хвилі класа показувала немов протест тим, що ученики скрипіли лавками або й викрикували, нявкали, кукурікали, через що низка колінопреклонених вбільшувалась. Але вбільшувалась і веселість класи, надто тоді, коли вчитель кидав запити й колінопреклоненим. Під кінець року колінопреклоненіє виросло до великих розмірів, бо Сорокін якось замітив на кафедрі хронологію та почав ставити учеників на коліна на три-чотири лекції наперед.

⁴⁰ Смарагдов Семен Миколайович (1805 — 1871) — російський письменник, автор підручників з історії, зокрема "Руководства к познанию средней истории".

⁴¹ Сарданапал (можливо, Сіншаришкун-Сарак) — ім’я останнього ассірійського царя, який прославився пишними банкетами і розкішним життям; герой трагедії Байрона.

Була між нами легенда, буцімто Сорокін через те так "дурить", що він обиджений тим, що він мусить учити історії маленьких, а що він її зна чудово і що один раз, коли його послали в VI класу замість другого, хорого вчителя, то він таку "лекцію прочитав", що ученики не чули дзвінка. Ми цій легенді вірили, а все-таки держали себе на лекціях Сорокіна так, як я розказав вище.

Моя репутація історика була причиною того, що товариші вложили на мене обов’язок написати хронологій для кафедри, а іноді й для рукавного вжитку. Дякуючи цьому я відповідав Сорокіну без помилки про всяких Апріасів і Ціаскарів і на коліна попадав тільки за кукурікання, але раз на цілих два тижні.

Як настали екзамени, то я мусив наготовити кілька хронологій з усього курсу; ученики брали їх у рукави або клали в програми на той стіл, коло котрого сідали "обдумувати" викликані, поки один відповідав коло учительського стола. Чутка про таку функцію мою пішла по пансіону, і я получив нараз виготовити такі хронології й для старших клас. Те я робив охоче раз через те, що здобув собі протекцію й трошки навіть повагу "старших", які тоді били "маленьких" ні за віщо, а вдруге через те, що це заповнило мій вільний час, якого в мене було багато, бо більшу частину науки своєї класи я знав іще з повітового училища. Така функція фабриканта хронологій зосталась зо мною років три, аж до "нової ери" в наших гімназіях, і через це я зарані вивчив усі учебники Кайданова ⁴² (по якому ще вчились старші класи), а потім Смарагдова, а надто визубрив хронологію так, що старші іноді бавились зо мною в таку гру: "Скажи німецьких імператорів з кінця через одного" з тим, що за кожну [помилку? — Р. М.] получиш по кулаку в спину, а як добре скажеш, то легеньку, а іноді й нелегеньку "шльопку" по потилиці з похвалою: "Молодець, історик!"

⁴² Кайданов Іван Кузьмин (1782 — 1843) — професор царськосельського ліцею, автор численних підручників з російської і світової історії, напр. "Учебной книги всеобщей истории", які мали тільки популяризаторське значення.

В IV класі нам мусив викладати історію Греції і Риму старший учитель Стеблин-Каменський, або інакше Михайло Павлович, якого ім’я говорилось у нас з пошаною. Він був звісний за "красноречивого" в класах і гордого з директором і його підлизами. Гордість його пояснялась так: йому нічого не можуть зробити, бо в нього брат — інспектор училищ округу і приїздить сюди ревізором. Говорили, що в вищих класах Мих[айло] Павлович "читає лекції", нічого не боїться, раз назвав навіть Катерину II "блядь". Казали зрештою, що тепер Мих. Павлович читає лекції рідко і навіть часто зовсім не приходить у класи, бо напивається горілкою і хорує вдома, а іноді приходить у класи напівсонний, але вже коли почне "объяснять урок", то тільки слухай. В усякім разі такі чутки будили наш інтерес до нового для нас учителя, коли ми перейшли в IV класу від Сорокіна.

На ділі наші надії сповнились мало, Мих. Павлович часто пропускав лекції, "объясняв" мало, хіба те, що стояло в Смарагдова "в скобках", напр[иклад] "яблоко раздора", "Энеев конь", і при цьому вчитель казав так: "Треба це знати, бо в салоні можете почути такі терміни". Головна відміна Мих. П-ча. від інших учителів (окрім Полевича хіба, що був уже зовсім осібний чоловік) була в тому, що він дививсь із погордою на всю тодішню шкільну рутину: говорив ученикам "Ви", позволяв казати йому перед лекцією, що я сьогодні не вивчив лекції, і питав ученика потім, терпіти не міг "зубряжки" (слово в слово) і всієї з нею зв’язаної психології. Не дай Бог, ученик скаже йому: "Я збився!" "Так набийтесь!" — відповість Мих. Павлович і так скривить губи, що ученик на місяць пристижений. Великим лібералізмом було в Мих. Павловича те, що він не держав "списочка" учеників із одмітками ("шерами", як у нас казали) в себе й у секреті, а віддавав у кожній класі держати його осібному ученикові, і хоч він там і писав шери грецькими буквами (чомусь не дальше δ, так що 5 виражалось δ), але всі знали, хто що "получив".

Зрештою за мій час Мих. Павл. не вспів поспитати всіх учеників за місяць навіть по одному разу. Мене спитав раз якось похапцем і нічого не написав у "списочку", а в місячній відомості поставив 3. В першу же лекцію товариші сказали йому, що цього мені мало, бо я історик і читаю історичні "сочинения". Мих. П-вич спитав мене дещо, запитав, що я читав по Греції. Я назвав Джілліса, або, як у нас звали його, Гілліса. "Ну, Гиллис — это много: вы не удержите всего в голове", — сказав M. П-вич і сказав правду, бо твір був в VI досить грубих томах. Але що взяти коротшого, не сказав, поправив мені 3 на 5; більше, здається, мене ніколи не питав, але ставив регулярно в місячних відомостях 5. Зрештою дедалі Мих. Павлович і ходити в класи став зовсім рідко. А я, не маючи ніякої ради, взяв наново перечитувати Джілліса і зовсім "сказився на греках", провернувши навіть зо свого "казу" й декого з товаришів, з якими я багато попсував паличок у "перилах" на сходах і на пансіонських вікнах, вживаючи їх як "метательные копья". Скінчилось тим, що інспектор (німець) перед вакаціями поставив усі бракуючі палички на мій рахунок і зажадав від мого батька щось рублів 3 — 5, пояснивши йому, що це за "метательные копья" — a la grecque. Батько, почувши від мене, що винні тут Гомер Гнєдича ⁴³ та Джілліс, тільки засміявся. На вакаціях батько дав мені якусь римську історію, але в якомусь такому перекладі, що я її не міг читати, то зостався при Гомері, з яким ховався в сараї; там, залізши в коляску і набивши собі кишені сухими сливами та вишнями, заїдав собі ними Пелідів і Атрідів. Це було тоді моє найвище "блаженство". Один раз після сеансу такого блаженства почув я від повітового смотрителя училищ, нашого квартиранта, що в Полтаві вмер Мих. Павл. Стеблин, якого знали й по повітах, бо він тоді заступав директора. Приїхавши в Полтаву, довідавсь я, що новим "старшим учителем історії" назначено нам Олександра Івановича Строніна, привезеного до нас, здається, з Новгорода-Сіверського.

⁴³ Російський переклад поеми "Іліада" (1807 — 1829) Гомера здійснив Микола Іванович Гнєдич (1784 — 1833).

На перший раз новий учитель не зробив на нас осібного враження. Він немов примощувався до нового місця і, як потім стало видно, не знав, як йому вправитись із обов’язковим учебником, страшно сухим і майже виключно воєнним. Стронін старався його оживити хоч почасними оповіданнями. З таких пам’ятаю одне — про рицарство, яке мене так зацікавило, що я пригадав Вальтера Скотта і почав розшукувати по гімназії й по місту його романи в дуже лихих перекладах із французьких перекладів. Зрештою треба сказати, що перший рік побуту в нас Строніна був дуже невигідний для всякої учебної праці. То був немов антракт між миколаївськими і олександрівськими часами ⁴⁴. Наш директор, що добре підходив до миколаївських порядків, зрештою ще досить у м’якій формі, коли порівняти його з другими, поїхав більш ніж на півроку в Петербург шукати нової служби, а правити дирекцією зоставсь інспектор німець, переведений до нас із-за Дніпра, де, як була чутка, він був дуже лютий, але наскочив на те, що його один ученик побив, а це в миколаївські часи вважалось за ганьбу "офицерскому благородству". У нас той інспектор був м’якенький і тільки нудив нас своїми довгими намовами, а не будив до себе ні страху, ні пошани, ні симпатії.

⁴⁴ Йдеться про ситуацію в країні, зумовлену переходом влади після смерті російського імператора Миколи І (1796 — 1855), чиє царювання було позначене рішучою боротьбою з революційними рухами як зовні, так і всередині країни, до нового царя Олександра II (1818 — 1881) з порівняно ліберальнішими, особливо на початку, порядками.

З виїздом директора всяка дисципліна страху у нас пропала, а другої не було. Найгірше держали себе середні класи, в тім числі й наша. Ми просто не ходили на лекції і проводили час у садку в пустотах. Ледве-ледве хто читав белетристику. Регулярно робили в одного Полевича, "щоб його не обидити", та сяк-так держались прилично у Строніна. На мені особисто той чудний рік окошився тим, що я, будучи за рік усе-таки "відличним" учеником, тобто маючи в середньому виводі 4½ був зоставлений на другий рік у класі (5-тій), бо, посварившись із учителем математики (поляк Гаєвський любив "острити" над учениками, я відповідав), перестав учитись його предмета й дістав на екзамені 1, а до того на екзамені з французького заступивсь за товариша, що відповідав передо мною і якому учитель (бельгієць) сказав грубість, після чого весь час, поки я писав на зошиті свій переклад із російського на французьке, пройшов у воркотні учителя й моїх репліках. Неспокійний, я написав в однім місці замість французького il, латинське ille.

— А! — закричав учитель, — то ти не вмієш писати навіть il, нема про що далі розмовляти, я напишу тобі 0.

По правилам, хто "обрізувавсь" не більше, як із двох предметів, тому давали "передержку" після вакацій, але мені не дали, бо вчитель французької мови доказував, що передержка дається тому, хто получив 1, а на 0 мовби нема й передержки. Учитель математики, що сповняв обов’язок інспектора, піддержав його, розписав мене чорно і з дисциплінарного боку — рада зоставила мене на другий рік у класі. Учитель математики навіть неприлично возвістив об тім товаришам моїм, пританцьовуючи коло стола з "відомостями" і приспівуючи:

"Современный человек
будет сидеть в 5-м классе целый век!"

А він мене прозвав "современным человеком" за те, що я читав на його лекціях між іншими книгами "Современник" ⁴⁵, що тоді не мав, зрештою, ще радикального напрямку, хоч у ньому вже писав і Чернишевський, якого стаття "Очерки гоголевского периода русской литературы" ⁴⁶ мені дуже подобалась трохи згодом. І коли я вийшов відповідати на екзамені з фізики і попередній учитель мій, що був тепер асистентом, сказав: "А вот хороший ученик!", то Гаєвський сказав: "А вот увидите, как будет современный человек отвечать физику по Пушкину, по Лермонтову и по "Современнику" — он уже отвечал так математику". Але я, прийшовши до себе після катастрофи на алгебрі, всі шість днів перед фізикою вчився безперестанно й відповів на 5. "А вот видите", — сказав асистент. "Странно, — відповів Гаєвський, — как это он в "Современнике" вычитал физику".

⁴⁵ В "Современнике" співробітничали історики С. Соловйов, Т. Грановський, М. Костомаров, П. Пекарський, М. Стасюлевич.

⁴⁶ "Очерки гоголевского периода русской литературы" M. Г. Чернишевського були опубліковані на сторінках "Современника" (1855. № 12; 1856, № 1, 2, 4, 7, 9 — 12).

Розказую я це все як тінь, на якій покажу образ Строніна, розказую, між іншим, і для того, щоб показати, яка, власне, була в нас дисципліна шкільна і учебний авторитет до тих часів, коли то "система Пирогова" з такими учителями, як Стрснін, "зруйнувала до остатку ту дисципліну і той авторитет".

Вернувшись із вакацій, я довідавсь від урядника гімназіальної канцелярії, що Стронін подав "особое мнение" об тім, щоб мені позволена була передержда, та що те "мнение" не було послано, як мусило, в "округ", тобто куратору в Київ. Я був досить молодий, і батько сказав мені, щоб, як мене не переведуть у VI кл., то щоб я не печаливсь, а тільки не опускавсь, та, коли в мене буде вільний час від лекцій, то щоб я не байдикував, а читав; та й про товариство попередньої 5 класи батько чув не дуже добре, а в новій були в мене приятелі, досить інтелігентні хлопці, то ми й порішили, що, може, й ліпше буде мені зостатись на другий рік у V-ій класі. Я так і сказав Строніну, що здибав мене в дворі гімназії і досить здержано спитав мене, що я думаю робити, причому не натякнув мені, що він подав за мене "особое мнение".

З того часу зав’язалось у мене зі Строніним щось ближче. Він часто питав мене в класі, заставляючи повторити деякі його об’яснення. На лихо тоді література історична в Росії була страшенно бідна, так що ученикам майже нічого було читати, окрім хіба "журналів", де я відшукував переклади "Завоювання Перу й Мексіки" Прескотта ⁴⁷, "Історії консульства та імперії" Швера і т. і. З 1855 р., в журналах почав показуватись "новий дух". І у нас, в провінціальній громаді, і серед учителів той дух було дуже чутно. Дух той спочатку ще не мав виразної соціально-політичної барви, але виявлявсь підняттям інтелектуальних інтересів, моральних і літературних. Людям хотілось читати, думати, любити людей... І ми, ученики, здобували собі книжки й читали купками, розмовляли про прочитане. Пам’ятаю, більше всього ми зачитувались Гоголем, хоч повного видання його ніяк не могли здобути.

⁴⁷ Прескотт Вільям Гіклін (1796 — 1859) — американський історик, автор "Історії завоювання Мексіки" (Бостон, 1843), "Історії завоювання Перу" (Бостон, 1817), написаних з майстерністю художника-психолога.

Раз прийшов учитель словесності, менше ніж "посредственность", як називали ми його, що був також і старшим надзирателем нашого пансіону, й спитав, чи не хоче хто абонуватись на книгу Куліша "Чорна Рада". Кількох дали по 3 рублі й незабаром получили по книзі, що зрештою великого інтересу не збудила. Скоро рознеслась у нас чутка, що сам автор був у Полтаві, а потім, що він видав нові твори Гоголя й інші книги ⁴⁸ й зложив їх у продаж у Строніна. Один товариш, що обігнав мене, перейшовши в VI класу, і на диво товариш, що був зовсім холодний до літератури, не вмів написати ніякого "сочинения", а любив возитись із математикою, шахами і т. і. "головоломками", раз просить мене піти до Строніна й купити йому "Сочинения" і "Переписку" Гоголя за цілих 15 рублів, страшенні гроші для гімназиста.

⁴⁸ Йдеться про видання: Николай M, [Куліш П. О.] Опыт биографии Гоголя. СПб., 1854; його ж: Записки о жизни Гоголя: В 2 т. СПб., 1856.

— Ти, — каже, — ходиш на дім до Строніна, то тобі можна це зробити.

А я до Строніна на дім не ходив, хоч страшенно того хотів і мене навіть обіцяв повести до нього старший приятель мій, співпансіонер, ученик VII кл., що охоче розмовляв зі мною між іншим про річку Псьол, що текла від нашого городу до його села у третьому повіті і в яку ми були оба закохані. Через Псьол ми й звали один одного "водняк" на манеру "земляк". Так ось мій водняк від певного часу почав розказувати якісь чудні речі, що, мовляв, оце, що написано в Гоголя та Щедріна, якого "Губернские очерки" почали міститись у "Русском вестнике" Каткова, не повинне бути, а мусить бути інакше. Що тепер у Росії єсть люди, які рішуче хотять такої переміни, й на чолі стоїть цар Олександр, але багато єсть, що держаться старого, як було за царя Миколая, і що, мовляв, одні звуться александровцы, а другі — николаевцы. Після кількох таких розмов "водняк" мене пита, чи я хочу бути олександрівцем, чи миколаївцем. Я, звісно, захотів першого.

— Ну, а в Полтаві, — питаю, — єсть олександрівці?

— Є, — каже, — напр., у нас в гімназії Стронін; єсть, — каже, — і в корпусі (кадетськім) між учителями.

— Ну, а між учениками? — питаю я наївно.

— Є й між учениками, — каже, — ось я, В-ий і інші. В-ий мене довго інтригував. То був хлопець досить уже зрослий, недворянського роду, що, скінчивши повітове училище, був навіть уже на службі у якомусь "присутствии", а потім наш директор "открыл" його, як любив він казати, й помістив у гімназіальний пансіон.

Тут у вищих класах В-ого начальство рекомендувало репетитором до багатших учеників, до яких В-ий став їздити й на вакації. В останній раз В-ий познакомивсь із багатою родиною Капністів ⁴⁹, з яких старший був "англоман", тобто ліберал і прихильник волі селян. З дому Капністів В-ий вивіз копію "Кавказа" Шевченка, з якого раз при мені продекламував:

Продаєм,
Або у карти програєм
Людей... не негрів, а таких
Таки хрещених та простих...

⁴⁹ Тобто спадкоємців російського письменника Василя Васильовича Капніста (1758 — 1823) і членів сім’ї його сина Олексія Васильовича Капніста (1796 — 1869), декабриста, які проживали в с. Обухівці на Полтавщині.

Мене страшенно вразили ці слова, але В-ий навіть не хотів мені розказати більше про "Кавказ", і я вже довідавсь дещо від мого водняка, який незабаром дав мені перечитати й Іскандера (Герцена) і "Права русского народа", а також вірші (Лаврова ⁵⁰, як тепер відомо):

"Меня поставил Бог над русскою землею", —
Сказал нам русский царь —

політична сатира на банкрутство миколаївської системи серед Севастопольської війни.

⁵⁰ Лавров Павло Семенович (1823 — 1890) — російський публіцист, критик, теоретик народництва. Видавав газету "Вперед", підтримував дружні взаємини з Драгомановим. Автор політичних віршів.

Не знаю напевне, звідки зайшли до мого водняка ці провесники нової доби, але я порішив, що це все мусить іти від Строніна, якого я поставив у своїй думці головою "александристів" у Полтаві. "Коли б, — думав я, — добратись до Строніна, то я вже взнаю", — і я вхопивсь за справу покупки Гоголя.

В найближчу неділю взяв я 15 р. і пішов до Строніна, але, увійшовши, так сконфузивсь, що ледве вспів розказати діло, дати гроші й узяти 5 грубих томів Кулішевого Гоголя й вибіг. Стронін, пам’ятаю, вдержував мене злегка (в нього взагалі дуже фамільярної манери не було), але я відговорився чимсь і втік, як дурень.

— Ну, то зайдете коли іншим разом, — сказав Стронін, — в мене й інші книги єсть.

Не скоро я зваживсь зайти іншим разом, і посередині між двома візитами случилась у нас у пансіоні ціла революція за приводом В-ого і, я думаю, не без впливу Строніна. В-ий намовив пансіонських старших відректись від того, що в нас звалось "молодечество", тобто бити маленьких, виступати проти пансіонських порядків і грубити надзирателям. Ми поклали нічого цього не робити, але за те вимагати справедливості й віжливості від начальства.

Пам’ятаю, що в перші дні, коли появилась у нас така добровільна дисципліна, що доходила до того, що навіть звісні снолюбці встали по першому дзвінку й зараз же одяглись і появились на молитву, то начальство не дуже то довольне було тим і дивилось на це з якимось недовіром. Незабаром справа вияснилась, коли один надзиратель грубо вилаяв "маленького" й коли В-ий від усіх старших заявив старшому надзирателю, що так і так мовляв: ми будемо держатись порядку, але жадаємо, щоб і з нами поступали законно і віжливо. Старший надзиратель закусив губу, помовчав і сказав: "Я надеюсь, что вы, господа, одержите свое обещание". З того часу надзирателі пом’якшали, а трохи пізніше, коли один грізний і грубий педант-німець підряд наговорив грубостів кільком з маленьких учеників, то всім пансіоном осміяли його, і коли старший надзиратель прискочив путити нас, то спокійно розказали йому діло й сказали, що манера того німця до того показалась нам чудна, що ми невольно засміялись. Німець більше не приходив на дежурство. Незабаром подібно ж був "укрощен" і француз, учитель танців, що звик бити маленьких пансіонерів смичком і лінійками й дерти за чуба. Учитель танців зоставсь, але узяв собі манери, більше відповідні знаменитій politesse française ⁵¹.

⁵¹ Французькій ввічливості (фр.)

Інтересно, що учителі-консерватори прямо приписували такі наші "революції" впливу Строніна через тих учеників, що ходили до нього.

По весні я зайшов опять до Строніна, щоб узяти якусь книжку, що була мені потрібна для якогось "сочинения". Я застав його за обідом.

— Посидьте, — каже він, — трохи, поки я скінчу обід, а щоб не скучно було, то тим часом почитайте ось що.

І кладе передо мною невеличку книжку, розкриту на листку, на якому написана по-українськи "Панська воля" ⁵². Я почав читати це маленьке оповідання Марка Вовчка. Коли я дочитав до кінця, як дитина вмерла через панщину, я не знаю, що сталось зі мною. Піднімаю голову й бачу, що Стронін стоїть надо мною й дивиться на мене пильно, а чую, що в мене сльози в очах і хочу те сховати.

⁵² Цебто оповідання Марка Вовчка, більш знане під назвою "Горпина".

— Не соромтесь, — каже мені Стронін, — то золоті сльози, — і поцілував мене в лоб.

З того часу я запалав до нього огнем дружби, та й він мені відповідав дружбою, спершу учительською, а опісля приятельською до сивого волоса й до смерті.

Почалось із того, що він мені дав оповідання М. Вовчка, а також "Граматку" Куліша й повів із собою на проходку, розмовляючи про будущу волю кріпаків та про народну освіту. В таких проходках ми проводили по кілька часу кожної неділі, причому один раз зійшлись із учителем історії в кад [етському] корпусі Дмитром Пильчиковим ⁵³, що став звісній потім як спеціальний пропагандист українофільства й про якого я розказав у І вип[уску] моїх "Австро-руських споминів" ⁵⁴. Після того я став стрічатись із П[ильчиковим] в книжному магазині Ч-ка й у цукорні біля неї, і П. просто посвящав мене в досить радикальні думки без усякої спеціальної української барви. Раз завів мене Стронін і до "схоластиків", як він називав один дім, в якому квартирували доволі розумний учитель законовідства Вакуловський, що з ним ми, як латинники, не мали зв’язків у класах, новоприбулий наш учитель натуральної історії Кизімовський, що тільки скінчив курс, і учитель словесності в кад [етському] корпусі Ілляшевич. Там читались газети і розмовлялось про чутки з Петербурга, між якими найбільше інтересні були чутки про те, який вітер віє на Справу кріпацьку, що вже була зачеплена царем "секретно". Особливо інтересні стали для мене візити до схоластиків пізніше, коли в 1854 р. зібрались у Полтаві депутати від панства для нарад над справою кріпацькою. Один з тих депутатів, Гамалія, був університетський товариш і приятель нашого натураліста й часто заходив до нього й розказував про хід кріпацькії справи.

⁵³ Пильчиков Дмитро Павлович (1821 — 1893) — член Кирило-Мефодіївського братства, один із засновників Товариства імені Шевченка у Львові, викладач; підтримував дружні зв’язки з М. Драгомановим. Друкувався в "Основі" під псевдонімом К. Шаповал.

⁵⁴ "Австроруські спомини" виходили випусками у серії "Літературно-наукова бібліотека", зокрема, перший випуск побачив світ у Львові в 1889 р.

З тих візитів до схоластиків вийшла в мене, а далі й в інших учеників приязнь до нашого натураліста, добрячого чоловіка, але не так-то зручного педагога, а приязнь та придавала охоту вчити й натуральну історію й читати натуралістичні книжки, що почали тоді виходити, напр. "Геологію" Куторги ⁵⁵, — праця нелегка. З рік після знакомства з К [изімовським] довідавсь я і ще один мій приятель, з якого потім вийшов досить учений натураліст, що К. на запити: "Це допотопна животина?" — відповідав гаряче: "Яка допотопна? Ніякого потопу не було". Ми переказали Стр[оніну], щоб він придержав К-ого й розказав йому, що такими відповідями він тільки наскочить на донос, а що ліпше хай розкаже ученикам у системі принципи палеонтології при зоології та принципи геології при мінералогії, то вони просто забудуть такі слова, як допотопний, післяпотопний. Стронін так і зробив.

⁵⁵ Куторга Степан Семенович (1805 — 1861) — російський природодослідник, професор Петербурзького університету.

Цей примір може показати, як під впливом Строніних самі ученики в ті часи дивились на голу пропаганду звісних тенденцій у школі, й може служити доказом, як можна було, маючи більше Строніних, а не ганяючи їх із шкіл, обійтись без так зв[аного] "нігілізму". У самого Строніна увесь курс був, коли хочете, пропагандою, та й чи може бути інакше з гуманною наукою, починаючи від теології й кінчаючи історією? Усе діло тільки в тому, як ведеться та пропаганда. У Строніна вона не була ніколи голою, догматичною, ненауковою, непедагогічною. Курс IV і V-oï класи проходив у нього з меншою тенденційністю, ніж навіть в офіціальних учебниках, що тоді в Росії були досить республіканські в грецькій і римській історії (слідом за класичними джерелами) і антипапістські в середній (слідом за німцями — гібелінами ⁵⁶ й протестантами). Тут Стронін, очевидно, мав ціль зацікавити хлопців картинами життя й драматизмом фактів.

⁵⁶ Прихильники старої феодальної знаті, які прагнули знайти в імператорах захист своїм прадавнім свободам.

Ідеї проступали в нього в курсі тільки в VI і VII класі, де викладалась історія нова, від реформації. Але і тут ідея одягнута була в факти. Талант Строніна показувавсь у тому, що він переносив учеників у саму суть життя й інтересів кожної епохи і при тому, звісно, будив симпатію до передового інтересу епохи, так що ученики переживали боротьбу за волю індивідуальної совісті в періоді Реформації, за просвіту в XVIII ст., за політичну волю, автономію націй і демократію з соціальною справою з кінця XVIII ст. В XVIII ст., перед фр [анцузькою] революцією, Стронін викладав нам політичні теорії Вольтера, Монтеск’є ⁵⁷ і Руссо, а в XIX, перед 1848 p., — соціальні Оуена, С. Сімона, Фур’є і ін. При цьому курс історії доводивсь до останнього року, так що ученик, скінчивши його, міг собі орієнтуватись у тому, що кругом нього робилось. Так ми, кінчаючи курс по весні в 1859 p., просто перейшли від лекцій до газет, в яких тоді розказувалась справа італьянська ⁵⁸, якої герої нам знані з клас.

⁵⁷ Монтескь’є Шарль Луї (1869 — 1755) — французький просвітитель, письменник, один із засновників географічного напряму в соціології.

⁵⁸ Йдеться про революцію 1848 р. в Італії. Після втечі Пія IX з Риму (на початку 1849 р.) була проголошена Римська республіка на чолі з Дж. Мацціні, яка впала у червні, розчавлена наступом австрійської реакції.

Такий курс вівся досить подрібно з фактичного боку, і паралельно класовим лекціям йшло читання не тільки журналів, в яких тоді радикальний "Современник" і ліберальний "Р[усский] вестник" давали чимало статей по новій історії, але й книг, що тоді почали виходити доволі систематично, напр. "Историческая библиотека" при "Современнике", яка давала переклад "Історії XVIII ст. й першої чверті XIX" Шлоссера, "Историки и публицисты новейшего времени" при "Отеч[ественных] записках", де печатались переклади Прескотта, напр. переклады Маколея ⁵⁹ і т. д. Ні виучування курсу Строніна, ні тим більше читання історичних книг не було в нас працею пасивною. Починаючи з VII-oï класи ми мусили (не всі, а волонтери) по черзі робити замітки з лекцій Строніна, які другі товариші переписували, а кілька тем із курсу навіть обробити самі й прочитати з кафедри замість учителя, що перед тим перечитував із автором його лекцію й радив, як переробити. Окрім того, Стронін заохочував учеників вчитись зхідноєвропейських мов. Пам’ятаю, що раз у себе Стронін якось різко підірвав мене при кількох товаришах на якійсь ліберальній фразі, так що мене те навіть уразило. Я виждав, поки товариші розійшлись, і спитав Строніна, що я сказав недоладного, що він мене так різнув?

⁵⁹ Маколей Томас Бабінгтон (1800 — 1859) — англійський історик, публіцист і політичний діяч, автор "Історії Англії" (у 5 т.), якому закидали фальсифікацію фактів. В "Современнике" якраз друкувалась переробка з Маколея під назвою "Рассказы из истории Англии".

— Нічого такого, але Ви говорите звичайні фрази дуже молодих людей, — це кров у Вас говорить, а не мозок. Прохолоне кров, вилетять і фрази.

— А чого ж треба, щоб не вилетіли?

— Треба доброго філософічно-політичного виховання, а до нього Ви навіть приступити не можете, коли не будете знати по крайній мірі двох, а то й трьох європейських мов. Ось тепер російське письменство трохи оживилось, але хто зна, чи надовго. Перед 1848 р. на моїх очах воно було почало оживлятись, а потім цензура його й придушила. Хто порукою, що опять не буде такого? А коли Вам буде приступне письменство французьке, німецьке та англійське, то ви забезпечені: їх не задавить ніяка цензура.

Вислухавши таке, я взяв тут же у Строніна Гізо "Histoire des origines du gouvernement représentatif en Europe", бо французька мова y нас викладалась ще сяк-так зносно, а дякуючи латині я тим паче міг читати без великого труду французькі книжки. Німецьку ж мову викладали нам один галицький поляк та остзейський німець так, що діти німців у нас тільки забували по-німецьки. Під імпульсом чисто літературним я було ще в першому році 5-ої класи хотів сам учитись по-німецьки й обернувсь до учителя-галичанина, що був у нас у пансіоні одним із дежурних надзирателів, аби він мені дав яку літературну книжку німецьку. Він мені дав томик Коцебу ⁶⁰, де був "Der Menschenhass und die Reue" і "Lustspiel am Fenster". Почав я з трагедії, а вона скоро так мені огидла, що я не міг її читати далі. Взяв комедію — і розібрати не міг, нащо така дурниця робиться. Так я й держав цього Коцебу, не читаючи, поки трохи не загубив. Шіллера я знав із російських перекладів, між іншим "Дон Карлоса" ⁶¹. Під впливом розмови Строніна я здобув у одного товариша томик Шіллерових драм і почав мучитись із лексиконом, аж поки таки не прочитав, і потім уже на першім курсі в університеті по намові Строніна, що треба вміти читати на європейських мовах, хоч книги по своїй спеціальності, дочитував Шіллера та взяв Макса Дункера ⁶² "Geschichte des Alterthums". Подібно працювали й інші мої товариші, що ходили до Строніна.

⁶⁰ Коцебу Август Фрідріх Фердінанд (1761 — 1819) — німецький письменник, автор сентиментальних мелодрам, видавець; перебував на російській службі.

⁶¹ Шіллер досить активно перекладався в Росії, його "Дон Карлос" у посередньому перекладі Михайла Миколайовича Лихоніна (1802 — 1864) вийшов у Москві 1828 р.

⁶² Дункер Макс (Максиміліан; 1811 — 1886) — німецький історик, директор прусського державного архіву (з 1867), автор праці "Історія давнини" (в 4 т., 1852 — 1857).

Я не знаю, якої ж ще дужчої праці можна вимагати від хлопців по 16 — 18 років?

Може хто-небудь знайде ненауковим і непедагогічним те, що Стронін посадив нас за книжки, спіймавши нас на інтересах політичних. Так хотів би я побачити в ті часи в Росії, коли в Севастополі розбита була миколаївська система й коли фатально стала перед Росією потреба реформи, починаючи з волі кріпаків, живу людину без політичних інтересів. Та нехай інший хто, "чистий педагог", посадить учеників на половину такої праці, за яку посадив нас Стронін, то буде з нього.

Звісно, розмови Строніна з найближчими до нього учениками виходили й поза границі шкільної науки й навіть історичних монографій. Розмовляли ми й про "чисту політику", напр., читали "Полярную звезду" ⁶³ і "Колокол" ⁶⁴ Герцена, якого повну колекцію привіз Стронін із Лондона, куди їздив літніми вакаціями 1858 р. і де був і в Герцена. Та це читання було не для всіх, а тільки для кількох осібних приятелів С-на між нами, таких між іншими, що не могли наробити скандалу.

⁶³ "Полярная звезда" — періодичні літературні і суспільно-політичні збірники Вольної російської друкарні, які видавалися О. Герценом разом із М. Огарьовим у Лондоні та Женеві.

⁶⁴ "Колокол" — позацензурна революційна газета, яку видавали (1857 — 1867) у Лондоні і Женеві О. Герцен та М. Огарьов. Вміщувала чимало українських матеріалів.

Треба сказати, що Стронін звертав увагу й на те, щоб ученики не брали на себе праці передовчасної для сил. Так, напр., коли мені пришилось розказувати на своїй лекції про історію Англії з кінця XVII до к[інця] XVIII ст., і я, добираючи до неї факти зі Шлоссера, хотів оглянути й літературний рух і між іншим зацікавився Локком ⁶⁵ і, конечно, хотів більше розказати про нього й про філософічні методи, а також і про Адама Смітта ⁶⁶, то Стронін обкоротив мої глаголи і нізащо не дав мені читати на свій час добре написаних лекцій філософії професора Новіцького ⁶⁷.

⁶⁵ Локк Джон (1632 — 1704) — англійський філософ, ідеолог французької буржуазної революції XVII ст.

⁶⁶ Сміт Адам (1723 — 1790) — англійський економіст, представник класичної політекономії.

⁶⁷ Новицький Орест Маркович (1806 — 1884) — професор філософії Київського університету, автор праці "Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием язычницкой религии" (1860 — 1862).

— Се все справи не для гімназиста, — сказав Стронін, — а для студента університету. — А мене спеціально навіть налякав: "Ви маєте охоту до філософування, стережіться, щоб не впасти в абстракції без фактичної підстави". Після того я покірно примирився з тим, що мені не дають читати лекцій Новіцького.

Таким способом Стронін виробляв людей, звісно, з дуже радикальними тенденціями, але з досить високою культурою і з певною видержкою, на спосіб англійський. Коли б таких учителів знайшлось у нас більше та довше подержалась ліберальна система куратора Пирогова, що правив київським учебним округом лишень всього 2½ роки, то такого роду "англичан" на Україні було б далеко більше, хоч і так далеко не безслідно пройшли ученики Строніна для поступу України.

Тут я мушу сказати дещо про відносини Строніна до українських національних справ, тим паче, що про це споминалось не раз у галицьких газетах на некористь Строніна як "космополіта" і навіть "москаля".

Коли я ще був у Полтаві (до кінця цвітня 1859 p.), тоді ще там українські справи не ставились різко. Від самого Пильчикова я не чув нічого українофільського ^*.

^* Про Пильчикова я трохи розказав в "Австро-руських споминах".

Не так давно в некролозі Пильчикова, писаному його гарячим поклонником ⁶⁸, я читав, що він ніколи не споминав про свою участь у Кир[ило]-Мефодіївському братстві. Це, положимо, виходило з крайньої полохливості, яку П [ильчико] в зводив у систему, що перейшла і до його послідователів. Але коло 1860 р. П-в досить голосно став викладати загальні українофільські теорії. За мій час у Полтаві він того не робив. У самого Строніна, як я сказав, продавались видання Куліша, і він мені перший дав читати Марка Вовчка і Куліша "Эпилог к "Чорной раде“".

⁶⁸ Йдеться, очевидно, про статтю Івана Сердешного (псевдонім Івана Матвійовича Стешенка; 1873 — 1918), яка під назвою "Три зірваних квітів" [?] була вміщена в газеті "Правда" (1893. № 12. С. 694 — 698).

Обдумавши вже потім систему Строніна, я зрозумів, що він цінив в українській літературі те, що було в ній явно поступове, користуючись ним біля поступового ж у російській літературі і західноєвропейських, не зачіпаючи передовчасно національних справ і чекаючи, поки українська національність сама заімпонує світові силою свого поступу. Але незабаром національні тенденції стали ставитись українцями, як і московськими слов’янофілами (тоді ще ці напрямки не посварились), не тільки рішуче, але навіть агресивно і до того деструктивно. В усьому культурному житті на перший план виставлена була національність, яка до того була протипоставлена людству (або Європі — в слов’янофілів, європеїзованій Росії — в українофілів). Слово "космополіт" обернено в лайку. Всяка культура не національна об’явлена була лишень деморалізацією. До того ставилась національність не лишень у формі культури, але і в ідеях, як і в московських слов’янофілів. Які це ідеї — це було або неясно, або просто зводилось на "народну традицію", тобто на реакцію. Українофіли признавали бідність української літератури, недостачу української школи і говорили одверто, що поки не виробиться українська література, то ліпше буде, коли українці нічого не будуть читати, що коли не можна заложити українських шкіл, то ліпше нехай не буде на Україні ніяких або, прибавляли інші, церковнослов’янські, бо українофіли, як і моск [овські] слов’янофіли, були по більшій часті клерикали і щирі й раді народовства.

Космополіти, не відкидаючи ваги національної форми цивілізації, все-таки в принципі цивілізацію ставили вище національності і вважали утилітарно кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими єсть багато архаїчного і просто ретроградного. Сварки збільшувались іще від того, що до націоналістів (українських, як і московських) присусіджувались люди, подібні до героя "Театрального разъезда" Гоголя, "господина, несколько равнодушного насчет литературы", люди, що самі мало чого вчились, для яких справи науки, літератури, політично-соціального поступу були в чутті досить далекі і які, звісно, охочі були відкладати всі ті справи ad kalendas ⁶⁹ , коли по-українськи появляться "собственные Платоны и крепкие разумом Невтоны" ⁷⁰ і т.д. Таким людям важчий був доступ у табір космополітів (окрім хіба деяких бакуністів ⁷¹, противників "буржуазної науки" і т.і.), то вони й досі примазуються до націоналістів, до слов’янофілів, українофілів і т.д. Не бракло їх у Києві і в Полтаві в 1859 — 1860 pp., і вони то ославили Строніна "космополітом" в їхньому розумінні слова, тобто противником українства, москалем, по-теперішньому, обрусителем.

⁶⁹ До календ (лат.), тобто до невизначеного часу.

⁷⁰ Перифраз "Оды на день восшествия на всероссийский престол ее величества государыни императрицы Елисаветы Петровны 1747 года" М. В. Ломоносова.

⁷¹ Тобто прихильників учення М. Бакуніна.

Я переказав подібні спори між українолюбцями і космополітами в Києві в своєму оповіданні про київські недільні школи, заложені восени 1859 р. (Австро-руські спомини, І). Подібні спори піднялись тоді ж і в Полтаві, де теж були недільні школи, в яких прийняв гарячу участь Стронін. Як сказав я вже з поводу київських спорів, спори ці були більше абстрактні, ніж реальні, бо і українські націоналісти читали самі і вчили у школах із московських книг не менше, ніж космополіти, а космополіти вчили по-українськи не менше, ніж українофіли ^*.

^* При нагоді скажу, що о. Огоновський, недавно цитуючи мої слова про це, покалічив їх, чи навмисне, чи ні, хай сам скаже.

Тим часом Стронін (що дійсно, здається, родився від москаля, бувшого кріпака, потім управителя кн [язя] Юсупова, але родився в Полтавщині) не тільки ширив свідомо М. Вовчка (якого ми розносили і по селах, як я це знаю із власних споминів), але, коли заклались у Полтаві недільні школи, переробив на українське "Буквар" Золотова ⁷², зложений по "звуковому" способу "передвижных букв", що був пущений в моду недільними школами і що переважував усякі старомодні букваpi, в тім числі і українські Куліша й Шевченка. Цей перший український буквар, зроблений по раціональній методі, послужив незабаром як corpus delicti ⁷³ для того, щоб обвинуватити Строніна "в намерении отделить Малороссию от России". Але ми забігли трохи вперед. Вернемось в 1858 — 59 pp. і в гімназію.

⁷² Цебто "Азбука по методу Золотова для Южнорусского края" (Полтава 1861).

⁷³ Склад звинувачення (лат.)

Інтерес, розбуджений у нас Строніним до історії цивілізації, ще збільшив у нас інтерес і до літератури, в тім числі і латинської. Спосібніші з нас налягали тим більше на Лівія й Горація, щоб скорше добратись у Полевича до генеральського чину і читання Тацита, що притягав до себе як ліберальний писатель. Приязнь із новим учителем натуральної історії, при новій реалістичній філософії, яку проводив нам і Стронін, притягала нас до студій натури: читання книг, вибору гербаріїв, догляду в мінералогічнім кабінеті і т. д. Через це все наші останні два курси в гімназії були повні досить інтелігентної роботи.

Кілька років пізніше можна було замітити, що в полтавської молодіжі, яка прибувала в Київ в університет, начитаність трохи понизилась. Тут були загальні причини, в тім числі почасти те, що вже нові ідеї, які нам приходилось виробляти читанням, розповсюдились і почали гуляти по головах як щось готове, легке, далі — поверховно-утилітарний напрямок ⁷⁴, базаровсько-писаревський, що насувавсь на нас із півночі, нарешті початок "народничества", що з погордою дивилось на "тонкости дворянской и буржуазной науки", а нарешті і споріднене з тим питоме українофільство. Корифеї українофільства полтавського, сам Пильчиков і Щелкан, учитель воєнного кадетського корпусу, не вчили в гімназії, другі зовсім не були учителями і не дуже-то багато самі знали, тому всі вони не могли руководити наукою і читанням гімназистів, з якими почали сходитись у недільних школах і на яких хотіли мати вплив, притягаючи їх до своїх ідей. Розмови про національність почали відтягати молодіж від образовання, а клопоти про мову народну, над якою гімназисти, звісно, не могли робити наукових студій, відсували набік виучування європейських мов, реакція ж проти "московської цивілізації" охолоджувала молодіж до читання російських книг, а українських не було. Зрештою незабаром не стало в Полтаві ні Полевича, ні Строніна. Тільки ж усе-таки один мій університетський товариш, якому довелось учителювати в кількох гімназіях Київського округу, говорив мені років через десяток після того, як я залишив Полтаву, що все-таки він ніде не бачив у других гімназистів такого інтересу до інтелектуальних справ, як у полтавських: manebant semper vestigia moriculis libertatis! ⁷⁵

⁷⁴ Тут йдеться про різночинну революційну інтелігенцію, образ якої уособлювався з Базаровим, персонажем із роману "Батьки і діти" І. Тургенева, і був надиханий публіцистичними виступами Дмитра Івановича Писарєва (1840 — 1868). В них вимагалося рішуче порвати зі старими ідеалами — "донкіхотством" і віддавалася перевага природничим наукам перед мистецтвом.

⁷⁵ Лишаються навіки сліди щезаючої свободи (лат.)

Р[оки] 1859 — 1860 можна вважати за апогей впливу Строніна в Полтаві. Той вплив вийшов за стіни гімназії. По думці Ілляшевича, кружок ліпших учителів гімназії, кад[етського] корпусу і дівочого інституту (інтернату панянок) заходився, щоб заложити в Полтаві дівочу гімназію, якої взір саме появився в Ярославлі на кошти Демидова. Полтавські учителі згодились 6 років учити в своїй дівочій гімназії безплатно, а гроші на інші видатки стали збирати приватними дорогами.

Уряд дозволив на те, а також, щоб будучі учителі дівочої гімназії виробили проект уставу її. В цьому виробі прийняв гарячу участь Стронін, і при його працьовитості і ораторському таланті став першим у тих нарадах. Він же виступав як делегат учителів гімназії перед начальством і товариством полтавським. Незабаром міністерство нар [одної] просвіти переслало в ряди учителів по всіх гімназіях для обсуду "Проект устава средних и низших учебных заведений". Уваги учителів, напечатані потім у кількох спорих томах, можуть служити цікавим джерелом для знайомства з громадською думкою в Росії в початку 60 років. "Замечания совета полтавской гимназии" між ними далеко не послідні по серйозності педагогічній, а також і по тенденції до автономізму. Між іншим там поставлена і потреба початку науки в нар [одних] школах на народних мовах, з тим, щоб до російської мови переходили постепенно.

Коли я на вакаціях 1860 р. розпитував Полевича про ті "замечания", той мені сказав, що все те майже робота Строніна. Незабаром, по тодішній моді петербурзького уряду, і городські ради закликані були подати свої уваги про реформу городського статута. Полтавський війт (голова) знайшов за найліпше обернутись до Строніна, і той поміг йому написати свої уваги в ліберальному напрямку. Восени 1859 р. відкрились у Полтаві недільні школи, потім суботня для жидів. Всі ті школи держались як свого роду федерація, до якої, окрім учителів, прилучились і люди з панства, урядників, купців і т. д., що спомагали школі грішми ^*.

^* Між ними гарячу участь взяла Єл[изавета] Ів[анівна] Милорадичева, що тоді прихилилась до українофільських ідей.

Школи ті повели до видавництва учебників, до стосунків зі школами і видавництвом по других сторонах. Нарешті школи привели до народних публічних лекцій. Перші такі лекції в Росії були спробувані власне в Полтаві задовго до петербурзьких лекцій в "Соляном городке". В цих лекціях первенство належить Строніну — як по таланту викладу, так і по системі. Потім суть тих лекцій була печатана під назвою А. Іванова "Рассказы о земле и небе", "Р[ассказы] о силах земных", "Р [ассказы] о жизни земной", "Р [ассказы] о жизни человеческой". Послідовність їх іде по системі Конта і єсть досить зручна проба короткої енциклопедії, а в останній брошурці — проба популярного викладу поступу в історії (три з цих брошур перекладені на українську, а остання чомусь ні).

Поряд із лекціями для народу, кружком Строніна був задуманий і популярний театр любителів. Для початку був узятий "Ревізор" Гоголя. Це була прерозумна думка не відрізняти театру народного від театру для інтелігенції, а виробити з останнього те, що цілком зрозуміле простим людям і в той же час підніма вгору їх критику і взагалі думку. Простонародність полтавського театру мусила виявлятись лишень тим, що ціни на місця були назначені дуже дешеві. Тільки й начальство не було дурне: губернатор, коли йому принесли для ухвали афішу спектаклю, постановив на ній панські ціни і так знищив увесь замір полтавських просвітителів народу.

Так уся робота полтавського кружка не могла пройти в Росії без урядових перешкод. Особисті конфлікти загострили діло. Ще в 1858 — 59 році случилась "історія" в кад [етському] корпусі, де директор наговорив грубощів шановному учителеві, проти чого ціла корпорація учительська пожалілась вищому урядові воєнних шкіл. З Петербурга приїздив по цьому ділу урядник. Щоб спаралізувати цілком неправе діло директора корпусу, цей директор з губернатором Волковим придумали таке: губернатор доніс у Петербург, що між учителями кад. корпусу завелись "демагоги" і записав у число їх чотирьох видатнішіх протестантів проти директора (Пильчиков не був записаний в те число) та для виду безсторонності додав і трьох учителів гімназіальних, в тім числі Строніна. Так получилось сім (святе число!) "демагогів" у Полтаві.

Скоро потім появились в "Колоколе" Герцена кореспонденції про деякі незаконні вчинки Волкова, а що літом 1858 р. Стронін їздив за границю і був у Лондоні (і у Герцена, прибавимо ми), то ті кореспонденції були поставлені на рахунок Строніна. Восени 1859 р. в Полтаву приїхав цар. В Харкові губернатор Лужин пожалівся йому на студентів університету, з якими в нього вийшло кілька "історій" (див. в "Колоколе" т [ого] р [оку] "Грязь и Лужин" і т. і.), і цар дуже різко зробив виговор студентам у парадній залі університету. В Полтаві губернатор пожалівся цареві на гімназію, і цар, прийшовши туди, сказав директору прилюдно: "Я слышал, что у тебя учителя заражены демократическим духом. Смотри за ними построже".

Я вже тоді був у Києві в університеті, де дякуючи Бекману (якого з Харкова вижив Лужин і який в Києві готовився до магістерства по історії Росії) і недільним школам познайомився з проф [есором] історії Павловим, найвидатнішим із між київських ліберальних професорів. Получивши від молодших товаришів із Полтави звістку про те, що говорив там цар у гімназії, я розказав про це Павлову. Незабаром цар прибув і у Київ, де шеф жандармів кн [язь] Долгорукий почав жалітись куратору Пирогову (до якого ще цар був прихильний і якого ненавиділа вся ретроградна бюрократія в Росії), що в Полтаві учителі, а надто Стронін, дійшли до крайніх революційних ідей. Павлов же розказав Пирогову те, що він чув від мене про Волкова і Строніна, додавши, що він по вступних екзаменах в університеті бачить, як прекрасно приготовлені ученики Строніна по історії. Пирогов сказав Павлову, щоб він послав до нього кількох відомих йому студентів полтавців. Павлов вибрав трьох, в тім числі і мене. Ми розказали Пирогову, що знали про Строніна і інших "демагогів" і про Волкова. Пирогов поїхав у Полтаву на ревізію. Там йому пожалілись на Строніна губернатор і архієрей. Пирогов сказав директору гімназії, що він думає для тиші перевести Строніна в другу гімназію. Але потім, побувши на лекціях Строніна і поговоривши з ним у себе, рішив зоставити його до часу в Полтаві і навіть, щоб заявити нерезонність доносів Волкова, перед вищим урядом представив Строніна к новому року для нагороди орденом. А в Києві він сказав інспекторові всіх училищ округа Тулову, що знав Строніна, і з яким я зблизився через недільні школи, що Стронін одна з ліпших голов між педагогами округа і що він назначить його на першу вакансію директора гімназії, навіть минаючи інстанцію інспекторської служби. Так казав мені Тулов.

Тим часом у початку 1861 р. реакція завалила самого Пирогова з кураторства, а в літі 1862 р. случились у Петербурзі пожари ⁷⁶, які приписали "нігілістам" (слівце це саме пішло в моду, бо в лютім 1862 р. появився роман Тургенєва "Отцы и дети"). "Пожары, как генералы Чичикова, пришлись кстати" для реакції, як писав мені Стронін. Скрізь по Росії пішла нагінка на "неблагонадежных" і "злонамеренных". Волков представив свій список "демагогів" — розширений. Строніна одставили, потім укупі з кількома іншими арештували і відвезли в Петербурзьку кріпость *.

⁷⁶ Під час пожежі стихією були знищені Апраксінський двір і приміщення Міністерства внутрішніх справ.

^* Арештовані були тоді в Полтаві і кілька українофілів — Щелкан, Лобода ⁷⁷ і пізніше Кониський. Щелкана вислано за границю лічитись, та він скоро вмер. Лободу вислано, пам’ятається, в Пермську губ[ернію], Кониського — в Вологодську, але скоро увільнено. Пильчикова не займали. Він умів якось жити в миру з начальником. Характерний анекдот про нього розказував мені Полт[авської] гімн[азії] катехит Думитрашко. В літі 1861 р. приїхав у Полтаву петер [бурзький] економіст (потім член акад[емії] наук) Безобразов ⁷⁸ для студій про знаменитий Іллінський ярмарок ⁷⁹, оселився в домі Думитрашка, познайомився з Пильчиковим і питав у нього адрес Строніна. П[ильчико]в сказав, що не знає. Про це Б[езобразо]в сказав Д[умитрашк]ові. Цей здибує Строніна і взнає від того, що він все на старій квартирі і що П-в був у нього зо 2 дні перед розмовою з Б-м.

⁷⁷ Лобода Віктор Васильович (1818 — ?) — член Полтавської громади.

⁷⁸ Безобразов Володимир Павлович (1828 — 1889) — професор політекономії і фінансового права Петербурзького університету.

⁷⁹ Ільїнський ярмарок у м. Ромнах на Полтавщині тривав щороку з 1 по 31 червня.

В Петербурзі Строніна обвинувачували і в замірі поступити в легіон Гарібальді, і в замірі "отделить Малороссию от России", нічого не допевнили, та все-таки вислали в Мезень Архангельської губернії коло полярного круга, а звідти скоро перевели в Пінегу засідателем суду, а потім суддею в Шенкурськ. Останнє пояснюється тим, що в Архангельській губернії образованих урядників ніде взяти, окрім висланих, а до того ще тоді губернатором в Архангельську був порядний і ліберальний чоловік кн[язь] Гагарін, син важної в Петербурзі особи ⁸⁰ (він був предсідателем комітету міністрів), якого лишень держали далеко від Петербурга, бо він був жонатий на купецькій дочці, що не могла мати доступу до царського двору. Гагарін зібрав коло себе політичних висланців, яких називав "comité du salut public" Архангельської губернії. Між ними видавався Чубинський по універсальності своїх адміністративних дотепностей. Стронін не почував себе таким універсалістом і відпрохався від комітету на спокійніше місце судді в Шенкурську, де мав досить вільного часу, щоб писати свої праці по теорії історії, які він тоді задумав під впливом Бокля ⁸¹ і О. Конта.

⁸⁰ Гагарін Павло Павлович (1789 — 1872) — російський державний діяч; в 60-х роках — член головного комітету в селянських справах.

⁸¹ Бокль Генрі Томас (1821 — 1862) — англійський історик і соціолог-позитивіст.

Ті праці вийшли з 1869 р. трьома книгами: "История и метод", "Политика как наука", "История общественности"; четвертої (про вагу особистостей в історії) не дала дописати смертельна хвороба автора. Багато б треба було говорити, щоб оцінити ці праці, про які я чимало наспорився в свій час із автором. В цілому їх можна назвати невдачними. Стронін думав писати свої праці як позитивність, а тим часом всі звички його думки виховались у старій ідеалістичній школі гегеліанства, та, окрім того, відповідно тій школі підібрав він собі історичний матеріал, витолковував усі його деталі. Тільки поряд із тим незвичайні теоретичні здібності автора вкупі з позитивізмом продиктували йому масу гостроумніших заміток, дедукцій, найдорожчих для філософа історії, і коли б праці Строніна були напечатані на якій-небудь західноєвропейській мові, то в Європі було б оцінено, що вони вносять у науку. У Росії ж вони або не звернули на себе уваги, або були оцінені критиками скорше неприязно, ніж прихильно (д. Михайловський ⁸² гаряче нападавсь на них). "Политика как наука" викликала дуже неприхильну реакцію і в гал[ицькій] "Правді", продиктовану Пильчиковим, що винайшов у книзі Строніна, досить федералістичній, московське україножерство і т. д. Я попробував було вступитись за книгу, та ред[акція] "Правди" моєї замітки не напечатала.

⁸² Михайловський Микола Костянтинович (1842 — 1904) — російський соціолог, публіцист і літературний критик. Ідеолог народництва.

В 1869 р. Стронін получив амністію, тобто право жити по всій Росії. Він мав наївну думку, що йому знову дадуть місце в гімназії і приїхав у Київ із тою ціллю. Звісно, не дали. Йому прийшлось удержуватись роботою, яку давав йому знайомий, що служив при міністрі доріг, потім адвокатурою, на яку він получив право як прослуживший в Арх[ангельській] губ[ернії] по судам, почасти газетною літературою. Адвокатуру Стронін кинув незабаром, бо, казав він мені, з кримінальних процесів не можна прожити, а цивільні, не глядючи на реформу, все-таки рішались більше за кулісами, ніж на суді, а ходити за кулісами Строніну було прикро. Він узяв місце мирового судді в Білорусії, потім предсідателя мир[ового] з’їзду в Любліні, а далі юрисконсульта при мініст[ерстві] доріг і на останку зроблений був членом ради того міністерства ^*.

^* Коло того часу на службі в міністерстві] доріг пробули, між іншим, також Куліш, Мордовців і Чубинський.

Міністр юстиції гр[аф] Пален ⁸³, хоч сам реакціонер, сміявся, коли Стронін сказав йому, просячи місце по судах в 1871 p., що він був висланий в Арх[ангельську] губ[ернію] за "намерение отделить Малороссию", і предложив Строніну місце прокуратора. Але Стронін не взяв прокураторського місця ^**.

⁸³ Пален Костянтин Іванович (1833 — ?) — міністр юстиції Росії (1867 — 1878). Член комісії для складання проектів місцевого самоврядування (1884).

^** Розмова гр. Палена зі Строніним показує, як у Росії самі вищі урядники мало придають ціни обвинувачуванню в політичних винах. "За что вы были сосланы?" — спитав гр. П[ален] Строніна. "За намерение отделить Малороссию от России". — "Что ж, вы действительно имели такое намерение?" — "Нимало. Это выдумал губернатор Волков". — "Какой это Волков?" — "Тот, что теперь состоит в совете минист [ерства] внутр [енних] дел". — "А, этот красивый!.. Так видите, мы нуждаемся в способных силах в прокуратуре. Хотите ли получить там назначение?" і т. д.

Останні місця Строніна оплачувались добре, та не давали місця інтелектуальним інтересам і незвичайним педагогічним здібностям Строніна.

В ці часи я бачився з ним тричі, двічі в Петербурзі, в 1870 р. і в 1874 p., і раз у Женеві в 1887 р. Коли мене вигнано було з професорства, Стронін випросив був мені місце мирового судді в Ц[арстві] Польськім із обіцянкою першої вакансії предсідателя, та я не взяв цього місця, але поїхав за границю видавати "Громаду".

З того часу ми переписувались зі Строніним рідко, більше з поводу нових книг по соціології, які я йому посилав іноді. В 1887 р. Стронін приїхав у Швейцарію хворий на нерви, які лікарі веліли йому лічити пробуванням у горах і вандрівками. Нерви Строніна не були зовсім зруйновані. Йому важко було проживати самому між чужими, і він недовго пробув у горах, а переїхав у Женеву, де жив коло мене, потім у Лозанну, де його привітав тепло мій друг, проф [есор] Герцен. В Лозанні прокинувся в Строніні педагог; він ходив у школи, а надто в гімназію, і її директорові так сподобалися його уваги, що він попрохав старого полтавського учителя написати їх йому систематично. В жовтні того року я зі Строніним поїхав на кругову вандрівку по Італії на Турін, Мілан, Геную, Пізу, Рим, Неаполь, Флоренцію, Венецію. Кошти вандрівки (1000 ф[ранків] на двох) заплатив Стронін, бо в мене не було сантима зайвого, то я, власне, доглядав свого товариша і мусив зберегти йому час і кошти, показуючи йому в кожному місці найголовніше. Я від усього серця всилювався відплатити старому вчителеві за науку доглядом і почасти наукою, бо Італію я вивчив досить і люблю гаряче.

Багато поучуючих і щасливих хвиль провели ми перед монументами і в музеях Італії та серед її природи, і я вдячний долі за те, що вона мені послала ту вандрівку. Надто я пам’ятаю дві хвилі. Хоч я бував кілька разів і подовго в Римі, але ніколи не бував на святій горі, куди плебеї відходили від патриціїв. Стронін, якого музеї часто втомляли, настояв на тому, щоб таки поїхати на це місце, на якому, як він казав, була підложена основа європейської демократії. Ми поїхали. "Свята гора" — це, власне, невисоке місце кілька кілометрів від Риму в гору по Тібру, що тут робить колінце, а воно обмежує місце, зовсім подібне до тих, де находяться городища на Україні. Такими городками були, власне, і Капітолій з Палатіном ⁸⁴ у Римі, подібний городок хотіли собі заложити, окремо від Риму, плебеї на святій горі. Під горою стоїть маленька проста "trattoria", куди певно foresticri (чужинці) рідко заходять і де можна знайти лишень сир та дуже плебейське вино. Стронін, хоч досить делікатний на желудок, як усі петербурзьці, конечно, хотів випити за плебеїв із хазяїном тратторії і нашим візником, що показались уже оба не римлянами, хоч і плебеями. Хазяїн іще щось знав про те, що таке monte sacro ⁸⁵ і плебеї, а візник неаполітанець і немудрий зовсім нічого про те не чув і мало розторопав у моїх розправах про колишню подію. Та ми, скити, від серця випили плебейського вина і попоїли плебейського сира на святій і для нас історичній горі, хоч я, як гувернантка старого учителя, і побоювався, щоб той пир йому не пошкодив. Обійшлось благополучно.

⁸⁴ Палатин — один із п’яти горбів, на яких розміщено Рим. Драгоманов написав і. опублікував статтю "Палатинский холм в Риме по новейшим раскопкам" (Журн. М-ва нар. просвещения. 1873. № 10. С. 221 — 259), присвятивши її К. Полевичу.

⁸⁵ Свята гора (італ.).

Покінчивши з Неаполем і Помпеєю, ми мусили вертатись в Рим. Стронін не хотів уже мішати вражень, що раз лягли в його душу, і хотів зараз же їхати до Флоренції. Але зостався лишень якийсь локальний поїзд, що ішов тільки до якогось Орте. Тим часом вечоріло. Ми поїхали і прибули в Орте, де всилу знайшли якусь локанду, очевидно, збанкрутовану через залізницю, сяк-так переночували, але вранці не знайшли ні в локанді, ні на станції навіть білої кави. Почтовий поїзд на Флоренцію ішов лишень о 2-ій годині дня; треба було якось перебути.

Я запримітив щось подібне до ліска над Тібром і предложив перебути час там, захопивши з собою хліба і вина. Прийшовши до річки і оглянувши лісок, гаї, гірки і т. і., ми опинились немовбито коло монастиря в Полтаві, над Ворсклою. На нас так і повіяло старовиною і Україною, і ми обернули Orte в Орчик. Кілька годин посиділи ми там у гаю над Тібром, розмовляючи про Полтаву, згадали і про спори полтавсько-київські, про українство і космополітизм, згадали і колишніх людей; дечому посміялись, переживши знову через 20 років наші українські почуття, між іншим, як я читав у Строніна в перший раз М. Вовчка, встали все-таки космополітами і поїхали в город Данте і Галілея, рідний по-своєму і для нас.

В Венеції ми попрощались зі Строніним. Я поїхав у Женеву, а він у Петербург. Там він зараз здобув собі плеврит, що перейшов у сухоти, і через рік я получив від свого учителя і друга лист із Криму про його тяжку хворобу, а незабаром читав у газетах звістки про його смерть і сухі коротенькі некрологи. Лишень фельєтон в одній з південних російських газет, писаний одним із учеників Строніна, був довший і теплий, та авторові було невільно в Росії розказувати про Строніна всю правду...

Ссылки на эту страницу

1	Драгоманов Михаил Петрович [Драгоманов Михайло Петрович] - пункт меню
2	Полевич, Казимир Осипович [Полевич, Казимир Йосипович] преподаватель первой мужской гимназии
3	Указатель книг и статей по названиям [Покажчик за назвами] - пункт меню

История Полтавы

Два учителя. Воспоминания о Полевиче и Стронине

Ссылки на эту страницу