История Полтавы

Детские годы

• 

Подробности

Просмотров: 9943

Микола Бутович. "Дитячі літа".

Публікується за виданням: Микола Бутович. Дитячі літа // "Вісник". Суспільно-політичний місячник Організації оборони чотирьох свобод України. Нью-Йорк. Рік XIII. Ч. 4 (126). Квітень 1959. Стор. 23-25.

Опубліковано у форматі .pdf на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат і — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

Микола Бутович

ДИТЯЧІ ЛІТА

(Уривки зі спогадів)

  

"Там буде тін, а за тіном пірілаз". — Так пригадую собі заговорив я перший раз російською мовою до приїзжих з Петербургу літників. Було мені може 6, може 7 років.

Вони були в білих штаніх і солом'яних капелюхах — чоловіки, а пані тримали себе за хвости спідниць і кожна мала над собою парасольку, щоб не попектись під "южним" сонцем.

Я вів їх на гору в ліс, де було багато ліщини і маленьких горіхів. Вів їх краєм великої площі попри "казьонную вінную лавку", де лежали під плотом п'яні в скорчених позиціях і показували свої підошви, або брудні п'яти. Вів попри жидівські склепи з викривленими вікнами і напів порозбираними тинами, маневруючи поміж калюж, вивів на гору до лісу. Гора і ліс були для мене недоказаною казкою. Обірвані береги ярів перерізали гору. Там хлопчики робили печірки-печі і розкладали в них огонь, а в долині, в колючках і бур'янах пси роздирали здохлих свиней. Ці оскалені пси нагадують мені тепер мальованих псів мексиканського артиста Тамайо.

Таємниця і казка ліса лежала в тім гребінці, що дівчина з кази кидала за собою, а ліс виростав змісця і був густий-непроглядний.

Не пригадую вже, чи водив я тих петербурзьких літників і другим краєм площі на ріку попри склепи Матієнка і Верби, попри хрест, де забито колись шворенєм Пошивайла, лазами і перелазами, де пахло болотом і капустою, і де треба було вважати, щоб не посковзнутись і не впасти.

Ріка в моїй пам'яни відбилась навіки. Мабуть мені було два, або три роки, коли, стоячи у воді на килимі дна дрібненьких кольорових камінців, я подивляв зеркальне плесо широкорозлитої ріки, в якім відбивалось безконечне небо з хмарами, сонцем і його промінням. Ця бездонність і безконечність неба була і застрашаюча, і таємнича, і повна чару. До мене припливали гурти маленьких рибок, які я пробував ловити руками...

Здається мені було чотири роки коли я втік з дому на кілька днів. Ночував десь на горищах у моїх замурзаних приятелів з подертими на колінах холошами і кавальчиками перепічки коло уст. Пригадую себе високо на плоті як смакував зелені недозрілі зелепухи сливи і червоне проміння заходячого сонця, що продиралось крізь гущавину мокрого листя. Головна вулиця села Сар була широка й затінена по краях деревами, мабуть вербами, які простягали свої жилаві руки, щоб дістати води з глибоких калюж.

Взимі образ села лишився в пам'яти холодним небом зі зґраєю сизих голубів, заледенілим колодязем з довгим коритом, а коло нього величезна чорна горбата свиня, як тапір.

Псів було у нас два: великий сіро-синій Мік і маленька чорна криволапа Дамка — з тих, що "під шаою виростають". Мік лежав більше під хлівом на сонці, а Дамка — цікава дама — коло хвіртки, щоб бачити що діється на вулиці. Часом обоє лежали під навісом комори, а в ній були засіки і крута драбина нагору. Під коморою була теж таємниця: може змій з казки, може гадюка. Одного разу позичив я з шафи пляшку горілки, перелляв її до тарелі і великим віхтем з лика помалював задню стіну комори. Це мабуть були мої перші менументально-малярські спроби.

Образи моїх кревних з того часу і прислуги лишились менше виразні. Пригадую лише широку сукню бабці кольору сизо-кавового у дрібні квіточки. Бабця приїхала на відвідини, бо нам народився мій молодший брат, який багато кричав "як на пуп". Пригадую трохи мою старшу сестру Катю, що була моєю покровителькою. Раз гості пішли, батьки проводили їх, а вернувшись застали її на столі, як набирала пригорщами конфітури з вази і годувала мене стоячого коло столу. А на Різдво мав я символічний сон. Приснилось мені, що лежу малий, голий у шоколядовій печері, обложеній станіольом і розгублений не знаю звідки починати кусати. Тоді постановив, як виросту стану шоколядовим фабрикантом.

Одна з тіток моїх мала зі мною таку забаву, — питала: "Син?" — Казав "син!" "Сокіл?" — "Сокіл". "Надія?" — "Надія". "Упованіє?" — "Упованіє". — "На тя?" — "Натя". Що воно за "натя" — очевидно я не знав.

Мої малярські спроби з горілкою, що гостро пахла, мабуть були інспіровані столярем, що в нашім дворі майстрував і точив для нас меблі, а потім лякував їх спіртовими ляками. Зробив він для мене і точену паличку та зофу з покрученими поручами, що все мені пригадувала село Сари, звідки ми незабаром переїхали до с. Бобрика.

Батьки мої були учителі, хоч тато іноді працював в редакції повітової Гадяцької газети. В Бобрику школа була дуже стара, ще крита соломою. Двір коло неї був величезний, зарослий бур'янами. Посеред двору стояли зложені у формі, подібній до муринської хати, березові порубані дрова. Бур'яни і дикі квіти привітали мене, як якогось подорожника по африканських джунглях. Випадково оце на моїм столі лежить французький маґазін "Реалітес". На обкладинці, як ілюстрація до статті Андре Мауроіс "Дитинство" — хлопчик у високій траві з дикими квітами. На обличчі якась перейнятість загадковістю і необ'ятністю природи. Це мені так нагадує мене самого в тих літах.

Село Бобрик — це вже нова сторінка мого життя. Теж високе небо, горяче з плаваючими хмарами подібними до "мороженого", де можна було бачити бог зна які фантастичні фіґури. Небо літньої ночі було якесь темносинє, як би смальцем вимазане, з жаринками звізд. Восени — сіре, віхтями помазане, дощеве. Взимі воно якось осідало і трусило-сіяло, як через сито зимним запашним снігом.

Село було велике і не довелось мені ніколи його цілого побачити. Великий вигін в ценрі, на котрий дивились своїми вікнами школа, зборня, церква, приходство, кілька склепів і багато, багато хат, що поховались дворами за високі тини і тільки журавлі колодязів та осокори виглядали з-за них, щоб привітати те, що рухалось на колесах, чи йшло пішки підпираючись, або ні, пужалном.

Часом котилась почтова "біда" на двох колесах, часом дребенів віз порожняком, розтрушуючи солому, часом не було нічого, тільки здалека чулось: горшки, го-оршки, го-оршки і за якийсь час показувалась шкапа, що тягла великого воза заплетеного тином, а в нім з соломи виглядали мальовані, напівмальовані і зовсім немальовані горшки. Не рідко четвериком вороних коней мчали карети, ландо, або відкриті фаєтони дідичів, що їхали на відвідини до бобрицьких дідичів Масюкових. Їхали часом і брички в різні кольори, бігунки, що на них треба було сидіти верхи та нерідко можна було побачити і циганські вози з сіро-брудними будами, пообв'язувані різними шкапуватими кіньми, що іноді були прив'язані і не до воза, а просто до хвоста іншого коня, — не знати чи з циганської фантазії, чи з якоїсь необхідности.

Бували і верхівці. Частіше то був "об'їзчик", що підскакував на сідлі так, мов би йому там припікало. Іноді з'являвся елеґантиий верхівець — акцизний контрольор, або як його звали селяни "ґіндалільор", на воронім жеребці. Іноді для забави і слави перескакував він конем селянські вози.

Та й піхотою йшло чимало. От хоч би тяг ногу "сідєлщик" з казьонного шинку, а за ним шестеро, або семеро дітей, частинно на паличках верхи, або несли дохресту дитину, чи котрась баба йшла до "рябого" жида по "карасір", але може найчастіш бачилося післанця зі зборні, що розносив повістки. Був він худий, як журавель, ноги цибаті, у руках довжелезний ціпок, — здалека виглядало, як би йшов на трьох ногах. Був і постійний неодмінний глядач — парох з бородою клоччям, запухлий і захриплий. Бідака був алкоголік. Пив цілий день потрошку з пляшки, що все тримав у кишені, а на пляшці була для дискретности наліплена рецепта. Пив навіть у церкві за престолом. Стоячи коло своїх воріт вже здалека когось зобачивши кричав: "куди йдеш?" І мусів дістати всі непотрібні інформації, а потім чіплявся другого.

*   *
*

Життя в Бобрику плило нормально-спокійно тихою рікою. І пори року мінялись, як скрізь.

Навесну на вербах — бруньки, кора набухала — легко було пищики робити. Горобці рухались коло гнізд, господарі коло нив, баби підтикавши запаски — коло городів — кури червяків шукали.

Приходило літо — спека, — сонце пече аж жмуритись треба. Пси в тіні язики повивалювали. Чути по селі, як кури яйця несуть: — куд-куда... куряча сенсація. А ми малі голими п'ятами доріжками й колючками лопочимо — коників вдаємо. Але хоч як пекло, хоч і далеко було, любили ходити на Псьол купатись. Треба було в найгарячіших місцях нагрітого піску ступні ребром ставити. Мама під парасолькою, ми в плетеній торбі харчі тягнемо, бо аж до вечера. Йдемо через "кінський завод", через "рощу", далі вулицею де сховавшись за тинами малі хлопчаки вигукують: "пани, пани, на трьох одні штани! Дайте цукорків!.. " — Далі двір "рожевого" діда. Дід білий доживає віку на своїм обійстю. Двір зарослий бур'янами майже в людський зріст і багато, багато кущів троянд і сила голубів. Дід Богу молиться, голубів годує, нас здоровить. Купуємо у нього троянд на конфітури. А там уже й Псьол. Над ним сріблисті осокори шелестять, верби тіні над вирами тримають, пахне болотом. Тут певно бобри колись сиділи. Ріка чиста — дно видно. Десь у кручі сидить сом, що корів затягає. Чути здалека, як баби праниками білизну перещуть. Вода холодить, веселить, а в краплях сонце переливається.

*   *
*

Гарно, як череда, чи вівці вечером додому вертають і смішно, як ненажери свині спішать додому. Та найбільше любив я вечірню параду полільщиць, що йшли "з буряків". Здавалось, що сотні молодого, буйного жіночого війська марширують горбами з сапами, мов мушкетами, через плечі. Спів нісся луною по селу. Високо підтикані з міцними литками, червоними, густими, як ґрона винограду, китицями поясів, нижче талії, білими зубами, що ясніли на смаглявих обличчях, ішли вони когортами, майже в рядах. А спів, хоч і різкий та з вервою биття пульсу матері землі! І де вони брали тієї енергії ще співати і вечером допізна на колодках?

А потім, як місяць пічне заглядати зза розлогих верб і своїм сріблистим світлом пудрувати все довкола, чути стукалку-клепало нічного сторожа. Стукалка чулась мені крізь сон, мене вже тягло до ліжка, повіки злипались, огортало теплою дрімотою, я засилляв.

*   *
*

Тісний контакт з селом, товаришування з хлопцями-пастушками, далі дід бондар-сторож, що умів навіть обручі робити і так зручно рогозом перекладати клепки, — все це збогачувало моє знання села, його звичаїв та обичаїв. Мав я і вірного приятеля Терешка, до котрого ходив буряки і січку різати. Ставили ми й лапки на пташок, робили клітки, майстрували ярма, навіть маленькі вози з люшнями й колесами. Але річ ясна — майстром над майстрами був таки дід бондар. Я вже почав застановлятись, чи не перейти з професії чоколядового фабриканта на бондара. Тато вважав, що варто дати мені якусь практичну освіту, — мама схилялась до професій більш панських. Розказувала про якусь латишку, що виховала сина на генерала і гордо розповідала: "має сина єнарала"! Тато був проти "воєнної" професії, але мама довела, що абсолютно потрібно скористати з дворянської стипендії (ми були "потомственними дворянами") і віддати мене в науку до Кадетського Корпусу в Полтаву.

З військом я був зовсім мало знайомий. Бачив, правда, за часу японської війни солдатів у страшних овечих кудлатих шапках. Це були ті шапки, що ними москалі хотіли японців закидати, — воно виглядало, як би ціла вівця кудлата сіла на голову такому салдатові. Генералів знав, трохи ліпше. Їхні портрети з вусами, бородами, "жирними" еполетами та іконостасами медаль і хрестів, друковано було тоді на пуделочках цукорок за 1 копійку. Цукорки були маленькі і препогані, а продавались на базарі.

Оце й була вся моя воєнна підготовка.

Але постанова була — їхати мені вчитись на генерала. Отак, після скінчення сільської школи одного літнього ранку, помолившись і посидівши, як належалось перед від'їздом, сіли ми з мамою на підводу й поїхали до Гадяча на залізницю. Довго треба було їхати прекрасним сосновим бором. Їзда тиха, спокійна — глибокий пісок. Чути, як воркує горлиця, голосить своє "худо-тут" одуд. Широчезну дорогу огортає тінь стіни високих сосон. Пахло живицею, грибами. Часом заєць, або лис перебіжить дорогу. Така краса, а треба те кидати і їхати у далеку, чужу Полтаву.

Сіли до потягу в Гадячі; дивились у вікно на утікаючі телеграфні стовпи і копи жита, а десь далеко за нами був наш Бобрик і товариші. Новим був запах кам'яного вугілля, що тривожив і ворожив щось непевне, далі кондуктори з ліхтарнями і бляхами, свистки паротягів... Під ритмічний стук колес добре спалось...

Ранком, протираючи очі, побачив я у вікні зелену Полтаву. Візники перед стацією, здавалось з'їхались у десять рядів і всі вимахували руками, або батогами і щось дуже кричали. Завезено нас до якогось скромного готелю з загадковою назвою "Контіненталь". Вулиця тиха — поміж камінням навіть трава поросла.

На другий день рано я вже був на іспиті у кадетськім корпусі — великій триповерховій червоній будові, прикрашеній довгим рядом високих тополь. Хоч воно й страшно трохи було, але якось той страх я поборов і іспит витримав. Мама сиділа у почекальні, застеленій м'якими килимами. Колюмни грубі, що може й двоє людей за ними сховатись. Мамів та татів багато сиділо на кріслах попід стінами. Швендяли офіцери у дуже натягнених штанях і все блищало: і ручки коло дверей і металеві стільці, і погони, і ґудзики, і остроги.

Гіркувато було прощатись з мамою, — чоловік лишався сам, маючи за плечима лише десять років життя. Заплакали ми обоє і попрощались.

Так почалась моя військова кар'єра.