История Полтавы

Значение полтавского боя для украинской государственности

• 

Подробности

Просмотров: 63635

Віктор Андрієвський. "Значіння полтавського бою для української державности".

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. "Значіння полтавського бою для української державности". Промова на урочистій академії 10 липня 1927 р. в Українській Станиці при м. Калішу.// Варшава. 1927. Накладом "Табору".

Книга надана Тарасом Павловичем Пустовітом.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

— 1 —

 

Віктор Андрієвський.

"Значіння полтавського бою

для української державности"

ПРОМОВА НА УРОЧИСТІЙ АКАДЕМІЇ 10. ЛИПНЯ 1927 Р.
В 218 РІЧНИЦЮ ПОЛТАВСЬКОГО БОЮ В УКРАЇНСЬКІЙ СТАНИЦІ
ПРИ М. КАЛІШУ.

 

Wiktor Sybilski

ВАРШАВА 1927 Р.
НАКЛАДОМ "ТАБОРУ".

 

— 2 —

  

Copyright by editor Varshava.

Zakt. Graf. P. SZWEDE, Warszawa, Warecka 9, tel. 509-31.

  

— 3 —

В. АНДРІЄВСЬКИЙ.

"Значіння полтавського бою для Української державности"

Промова на урочистій академії 10 липня 1927 р. в
Українській Станиці при м. Калішу.

 

 

"Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж тягнуть,
Той на право, той на ліво,
А все братя, тото диво.
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,—
През незгоду всі пропали
Сами себе звоювали..."

Високоповажані Пані і Високоповажані Панове!

Отсі слова з пісні, що зложив блаженної памяти гетьман Іван Степанович Мазепа повинен був би поставити як епіграф кожний, хто хотів би написати політичну історію України не тільки від Жовтих Вод до Полтави, але і від смерти українського князя Ярослава Мудрого аж до наших днів.

Справді, чим пояснити те, що сорокміліоновий дуже працьовитий, здібний і відважний нарід український, який живе на текучій медом і молоком пребагатій на природні дари землі при теплому морю, сьогодні не то що не має своєї держави, а пошматований на части, бідний, голодний і нещасний тягне тяжке ярмо чужинецького панування? Чим маємо пояснити усі наші біди й нужди — занепад матеріяльний, культурний і моральний, як не вічними внутрішніми чварами, коромолою і ненавистю взаїмною, отою проклятою внутрішньою "незгодою" нашою, през котру всі ми

— 4 —

пропали, пропадаємо і колись певно остаточно пропадемо, коли не прийдемо самі, або хто не приведе нас до так бажаної і потрібної нам згоди?

А вже що до подій полтавських, сумну й поважну річницю, котрих сьогодня ми обходимо, то се твердження гетьмана Мазепи найбільше справдилося як раз тоді і виявило політичну мудрість та прозорливість блажен. памяти гетьмана: головне "през незгоду" й полтавский бій став тим переломовим пунктом у нашій історії, з котрого почалися пізніші й сучасні біди народу українського.

Та не всі мають що до того висловлений погляд. Декотрі історики не тільки російської школи, але й школи малоросійської як то напр. Костомаров та Лазаревський — ба навіть українці тої міри як П. Куліш уважають, що Полтавський бій приніс нам позитивні наслідки, тому що ніби він спричинився до визволення черни української з під тяжкої економічної залежности її від української старшини й сопричастив нас до "великої" російської культури. Мазепа ж на такий русско-малорусскій погляд був либонь політичним авантурником та зрадником не тільки перед царем московським, але й перед власним народом, бо за князівську собі корону ті інтереси народні він свідомо ніби знехтував і продав.

Стоїмо отже перед питанням иншого порядку, а власне: Чи "малоросійський" народ є лише етнографічною масою, котра усе дбала, тепер дбає і надалі може й повинна дбати лише про свою матеріяльну вигоду — інтереси клясові, а чи Україна була, може і хоче бути самостійною державою, в котрій українському народові, або нації українській приналежать суверенні права?

Стоючи на сій другій точці погляду, я й хочу перед Вами освітлити значіння полтавських подій, наскільки мені то дозволять мої скромні сили.

З тої ж точки погляду і в першу чергу я дозволю собі розвязати питання, чи справді Мазепа був "зрадником" і чи тую "зраду" свою міг він обминути, та що з того як би він її обминув вийшло?.

На мою думку до вчинку гетьмана вже давно перли

— 5 —

його обставини, а боротьба Карла XII з Петром І була лише остаточною конечностю, що на той вчинок Мазепу примусила. Найсамперед обминути своєї й народу свого участи у війні, котра велася тоді між Швецією й Московщиною він ніяк не міг. Ся велика боротьба, що велася за володіння Балтійським і Чорним морями і котра зветься Великою Північною війною була обхопила тоді пів Европи, тяглася більше як двадцать літ і могла довершитися лише остаточною перемогою одної з воюючих сторін. Вона нагадує останню світову війну по її силі, розмахові і наслідках, вона захопила держави, звязані з Україною найблизчими й найтіснішими звязками, отже годі тай фактично неможливим було ухилитися від неї і не самому тільки Мазепи разом із його народом.

Але, змушена обставинами на чий же бік мала стати тоді Україна? Чи на бік могутньої, на цілий світ славної останніми перемогами її геніального войовника короля — Швеції, що мала за собою давні традиції європейської високої культури, а чи на бік Петра І, хоть смілого й відважного, але всеж малокультурного голови півдикого народа, який губився у близьких до Азії багнистих та лісистих просторах і творив велику обшаром та знану зі своєї дикости державу Московську? Під тим зглядом, як і під натиском инших обставин зовнишнього порядку (союз із польським королем Станіславом Лещинським, котрий король усе пропонував гетьманові, традиційна ворожа політика Туреччини до Москви й инш). Мазепі не лишалося ліпшого вибору, як стати при боці Европи проти Азії, тим більше, що й обставини внутрішнього життя на Україні не давали иншого виходу.

Сам цар Петро не дурно звав "ізмєннікамі" усіх до одного гетьманів українських, починаючи від Богдана Хмельницького: мав рацію, бо дійсно кожний із гетманів у тій чи иншій мірі робив або намірявся зробити те, що вчинив Мазепа і то не з якої инчої причини, як тільки через політику, котрої весь час і незмінно держався московський уряд, починаючи від Переяславської угоди і котрої не хотів і не думав він зміняти ніколи, як не думають того робити

— 6 —

й теперішні російські спадкоємці царів Олексія Михайловича та Петра Олексійовича.

Зрадлива політика московського уряду виявилася вже при підписанню Переяславського договору в січні 1654 р. Договір сей, без огляду на персональну унію Москви й України, забезпечував останній цілком суверенні права (єдналися ж "як вільний з вільним і рівний з рівним"). Україна мала право навіть самостійних зносин із чужоземними державами. (Деж теперішній совєтській ніби "самостійній" Україні до таких прав?!...). Лише у війні гетьман мав допомагати військом своєму союзникові — цареві і навпаки. Внутрішню ж самоуправу на Вкраїні забезпечувалося пунктом, по котрому на землі козацькій не сміли перебувати ні московські урядники ані московське військо. Гетьман присягнув на ті умови, та не присягнув цар. І зрозуміло чому: бо ніколи не думав тих умов додержувати! Се ясним стає, коли взяти на увагу, що значила в ті часи присяга на хресті й євангелії взагалі, особливож для фанатично релігійного народу московського. Усякі писемні договори могли тоді, як і тепер, мати вартість "шматка паперу", та не те присяга: з нею було звязано не тільки особисту честь присягнувшого, але і його щастя та добро на сім і на тім світі. Цар не хотів присягати ложно, і се зрозуміли й дальновидніші українці: ні київське духовенство, а ні запорожці на чолі із кошовим Сірком не схотіли й самі присягати цареві, як і взагалі не хотіли тої політичної злуки.

Зараз же по підписаню договору цар показав як він його буде й хоче додержуватися: у Київі оселяється московський воєвода Бутурлін із пятюстами стрільців, і з того часу добровільно воєводи московські не покидають своєї "союзниці", хіба їх вигоняє збройною силою той чи инчий "зрадник" — гетьман.

До чого йшла московська політика зрозумів і сам великий Богдан: не минуло й трох літ по злуці, як він заключає умову зі Шведським такиж королем Карлом X—Густавом і Семигородським князем Ракочієм. А по тій умові вони разом мали воювати проти Москви і за самостійну Україну. Лише смерть не дала здійснити його плянів першому Мазепинцеві,

— 7 —

що звався Богданом Хмельницьким, а як би не смерть, то може б йому проти Собора Св. Софії у Київі сьогодня стояв памятник від єдиної й неділимої України або... його першого проклинали б по церквах малоросійскіє архиєреї!

Наступник Хмельницького — гетьман Виговський, людина великої освіти й політичного розуму, не бачить инчого виходу як поновити союз України з її давнім протектором — Польщею і робить се по Гадяцькій умові (не минуло ще й пяти літ по умові Переяславській!...), а ся умова Гадяцька забезпечує повну політичну незалежність "Великому Князівству Руському". Правда, союз із Польщею серед "черні", з огляду на недавні традиції, тоді не міг бути популярним, і вже Виговському приходиться воювати проти перших землячків-малоросів: Пушкаря, Золотаренка, Цецюри й инших. Зате освіченіша й культурніша старшина уся була на його боці, та видно, що й козацтва немало, коли він міг учинити москалям таку парню як при Конотопі.

За Виговським були на Вкраїні ріжні правителі, але майже кожний із них, хоть на початку свого гетьманування може москвофіл, під кінець ставав "ізмєнніком"-Мазепенцем, ставав, бо до того його змушувала Москва.

Так напр. Брюховецький, що сам себе звав "холопом Єво Царскаво Величества", найбільший демагог (крім сучасних розуміється) із українських володарів робить усе можливе й неможливе, аби тільки приподобатися Москві. Він їздить до Москви раз-у-раз із ріжними "челобітними". Він сам просить московських воєвод на Україну, він віддає Москві ріжні оренди й "откупа" на Україні, нарешті жениться сам із московською княжною Долгорукою. Словом у його льояльности до Москви годі комусь його перевисшити — навіть теперишньому членові К.П.(б.)У!.. За те своє "холопство" дістає він навіть боярський чин. І щож? Сей самий московський підніжок в кінці примушений підняти повстання проти своєї протекторки — змушений є тою самою черню, котрої любови він колись запобігав усякими засобами, а тепер за всяку ціну мусить уникнути її справедливої ненависти через господарство на Вкраїні його московських приятелів!

Блаженої памяти гетьман Петро Дорошенко, щоби

— 8 —

спекатися московської опіки рішився на крайній крок: політичний союз і підданство під протекторат Туреччини. По вдалих війнах із сусідами і тими малоросійськими землячками, що гнули шию "під ярмо царя "московського-православного" він по Бучацькому мирові вже осягає незалежносте України. Тоді Москва висуває проти нього свого кандидата — Демка Многогрішного, щоби братовбийчою війною ослабити й покорити собі під нозі свого православного брата Українця. Сей Демко у своїм вєрноподданіческом лизолюбстві здається, що дорівнює "холопові Єго Царского Велічества". Він відмовляється від права власної закордонної політики, він сам просить і наставляє скрізь по Україні царських воєвод, приймає як охорону собі московських стрільців і т. д. і т. д. Але ніяка служба й "вєрноподданство" не може задовольнити його московських панів, і в розпачі у нього вириваються такі слова про його ненажерливого володаря: "цар нас не шаблею брав — ми по власній волі до нього пристали, а як йому наша служба не до вподоби, то ми й инчого собі знайдемо господаря"! За такі думки і по доносові ще більш "вєрноподданих" землячків-малоросів йому доводиться кінчити своє справді многогрішне життя у Сибіру.

Його наступникові — Самойловичові, здається, вже нічого не можна було закинути: при ньому остаточно піддано українську церкву московському патріархові, він із московським військом воював проти "ізмєнніка" Дорошенка, щоб із московських рук дістати собі булаву, він морив козаків у кримському поході, щоби прислужитися царевні Софії та здобути воєнні ляври її улюбленцеві Голіцину. Та й що ж із того? Щоби виправдати себе за свої невдачі у кримському походові, Голіцин їх по простоті валить на голову свого підвладного і товариша по зброї — малоросійського гетьмана і за власні вини й нерозум засилає його тудиж таки на Сибір, куди від недавна не заростає доріжка, якою возять з України тих, що колись до Москви приставали як вільний до вільного, а тепер — "ізмєнніков", усякого роду холопів Є.Ц.В! Звичайна московська подяка за "вєрноподданіческую" службу!

Той же Голіцин, скинувши Самойловича не мав кого

— 9 —

ліпшого вибрати як Івана Мазепу і настановив його на гетьмана (на річці Коломаці коло Полтави) на ганебних для останнього умовах. Після коломацького договору, що містив у собі 22 пункти цілком обмежено статі Богдана Хмельницького; автономію (де вже говорити про самостійність!...) України зведено майже на нівець, а щоби найпевніше забезпечети собі владу над Україною, Москва тим договором заводить такби сказити обмосковлення крови української: наказує новому гетьманові, аби він дбав про мішані подружжа між обома народами (видно, що самі українці тоді мали до того ще велику відразу!...).

І новонаставлений гетьман вірно держиться своїх приречень: несе службу Москві як може і чим може, а найбільше — кровю свого народу. Він веде безконечні війни за Москву і для Москви, але своїм коштом. В другому кримському поході його начальник і пан Голіцин між инчим руйнує Самарський український монастир і люто мордує ченців за їх прихильність до запорожців. За Озівський похід і блискучі операції свого війська гетьман є ушанований від царя найбільшою нагородою: ордером Св. Андрія Первозванного, що його крім гетьмана має лише сам цар. При початку великої Північної війни гетьман є очевидно по боці свого повелителя й особистого приятеля — царя Петра. Українські козаки своїм коштом, як і звичайно, відбувають похід у Лівонію. Звідти вертають обдерті, голі й люті на москалів за те, що ті не тільки їх облупили як могли, але й поводилися з ними як із скотиною. Зате гетьман дістає ордер білого орла від Петрового союзника польського короля Августа. Щоби догодити цареві й прислужитися його союзникові, Мазепа рішається навіть на крайній вчинок: арештує і відпроваджує у Москву фастівського полковника Семена Палія, котрий стоїть на перешкоді московсько-польському союзові. Цар усе то приймає як належне. Українськими людьми розпоряджає як своїми власними: обіцяє королеві Августові 60.000 українського війська на допомогу. На Вкраїні економічна руїна, людський плач не вгаває від отих постійних війн та здирства московського. А дотогож гетьман, щоби не допустити людей на Запорожжа і з наказу царя заздалегідь поставив

— 10 —

кріпости по річках Орелі й Самарі, чим остаточно стягнув на себе ненависть запорожців і черни. Щоби не лишитися самому і витворити прихильну до себе верству, гетьман підносить вищу старшинську клясу: обдаровує її маєтностями й заводить щось в роді легкої панщини. В той же час дбає про культуру й освіту народню: Київську академію підносить на рівень західно-європейських університетів та перетворює Чернигівський ліцей у вищу школу. Щоби прихилити до себе духовенство, будує власним коштом церкви (аж шість!), обдаровує щедро монастирі, складає жертви на Гріб Господень. Підносячи культурно й економічно вищу старшинську верству, гетьман думає в ній придбати собі відданих співробітників і витворити міцну клясу, яка дасть основу для будування держави Української. І в дійсности він до деякої міри осягнув своєї мети, але лишень до деякої міри, бо ненаситну пельку деяких наших "землячків" годі запхати — їм усе мало: в жадобі своїй вони загарбалиб цілий світ!

Тепер чути докори Мазепі за ту "клясову" політику: власне її уважає дехто за причину його неуспіху. Але, коли взяти на увагу тодішні обставини й соціяльний устрій сусідніх держав, де панувала в той час не така мягка економічна залежність поспільства як на Україні, а цілковите рабство (Московщина, Польща, Туреччина), то в стремлінню Мазепи утворити у себе соціяльний лад, в кожнім разі далеко ліпший ніж у сусідів, аби дати міцні підвалини дальшому державному будівництву, годі вбачати щось анормальне або злочинне. Не міг же він бути соціальним новатором на зразок теперішніх комуністів, щоби вводити таку соціальну "справедливість", яка не могла відповідати тодішньому економічному й громадському устроєві довкола. Такі новаторства могли мати хіба той результат, який вони мають тепер у "наймодернійшій" по соціальному устроєві державі — у совєтській Росії. Гетьман був замудрий, щоби ради скороминучої любови "народу", звести той нарід до остаточної економічної руїни і злиднів!

За усе те й справді "народньою" любовю він не тішився. Чернь ненавиділа його як протектора й заступника ним же

— 11 —

утворенних "дуків", на яких вона мусіла працювати і котрі все більше захоплювали собі землі:

"Гей дуки ви дуки!
За вами поля і луки:
Ніде нашому братові — козаку нетязі
Стати й коня попасти..."

Та не можна сказати, щоб і "дуки" були задоволені гетьманом. Його москвофільська політика видимо вела до чим дальше то більших обмежень політичних прав України, а тодішні "дуки" були настільки мудрі (не так як тепер), що розуміли те, що зі знищенням політичних прав їх краю втратять і вони самі свої привилеї економічні. Се так би мовити "клясова" сторона справи. Але ж певно, що й поза тою стороною "дуки" мали й серце і патріотизм, котрого тепер відмовляти усяким "дукам" ("буржуям" теж) стало ознакою "демократичности" і доброго тону серед деяких наших патріотів.

Так отже оті звичайні людські почуття не давали тодішнім українським "поміщикам" спокійно дивитися на те, як їхню батьківщину і туж таки "чернь" у першу голову, плюндровано й нищено москалями. А творилися тоді на Вкраїні страшні діла: було щось подібне до теперішнього "рабоче-крестьянского" раю.

— "Люде, що приїздять із Гетьманщини жаліються, що москалі там людей бють, крадуть, грабують, хапають дітей і завозять у неволю в Московщину... —

Так пише до Мазепи кошовий Гусак та просить гетьманової оборони від москалів бідним людям українським. Характеристично, що й тоді вже Москва не гербувала ніякими засобами, щоби витворити з роду козацького яничарів: для того вона навіть крала дітей!.. Тепер їм дають стипендії в пролетарських школах і заманюють до "комсомолів". З часами перемінюються засоби, але не суть річей!...

Та годі було вплинути на гетьмана: його москвофільська політика була тверда й непохитна. І за неї ненавиділо його поспільство у першу чергу, бо власне та політика була причиною матеріяльної руїни народу. Ось як представляє думку того народу про себе сам гетьман у своїм листі до царя:

— 12 —

— "На Україні зіло отпадало серце од великого государя — і там говорили, що не буде у нас добра, поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє: цар на Москві своїх людей губить і в ссилку засилає, а гетьман до умаленія Україну приводить... для того он часто на Москву бігає, щоб там науку брать, яким то способом сей народ згубити"...

Ті часті поїздки гетьмана до Москви робили його взагалі дуже непопулярним серед усіх верств населення. От напр. один із оборонців черни, (до речі зі стану старшинського) — на призвище Петрик — так характеризує перед запорожцями Мазепу:

— "Його душа в Москві, а тут тільки тінь"... —

Тож і старшина не могла лишатися рівнодушною ні до такого порядку річей на Україні, а ні до того, хто був безпосередньою причиною і головним винуватцем такого лиха. Чим далі то все голосніше лунали протести незадоволеної старшини. Вже незадовго перед полтавськими подіями, нпр. старшина збірається у миргородського полковника Данила Апостола, там перечитується Богданові пакти і до Мазепи йдуть такі скарги:

— "Як за блаженої памяти Богдана будемо вічно Бога молити..., так і кости твої прокленемо за те, що запряг ти нас у ярмо московське"...

А щож сама Москва? Вона вела свою незмінну політику: "розділяй і наказуй!"... Чернь українську вона підюжувала проти старшини (говорячи модерними словами: "боронила український пролетаріят проти української буржуазії''), а старшині сама й через гетьмана роздавала землю (українську, розуміється,) та віддавала в роботу "поспільство" ("годувала буржуазію коштом бідніших і безземельних селян")... А в кінці цілком досягла отої проклятої "незгоди" нашої, през котру мусіли разом і чернь і старшина українська попастися у московську лапку!

— "Полно вам блядіни дєті хохли то сваї ввєрх паднімать, уже ви у нас в мєшкє!" — з повним правом говорив один із московських урядовців на Україні (Лєвашов у 1702 р.)

І сам гетьман нарешті се побачив і зрозумів, тим біль-

— 13 —

ше, що Москва навіть і не вважала за потрібне критися надалі із своїми замірами.

Цар уже двічі наказував гетьманові підлягти під командування Меньшикову. Цей же Меньшіков радив йому "расправіться с "врагамі", розуміючи під ними незадоволену на московську політику старшину. Нарешті й те не було тайною для Мазепи, що цар мав випросити для нього тітул князя римського, а за те відібрати від нього булаву й передати томуж Меньшикову.

От серед якого внутрішнього положення на Україні застала велика Північна війна гетьмана Івана Степановича Мазепу. Щож чекало його коли б він лишився при боці Петра? Очевидно, що доля Брюховецького: він був би лишився сам — і без народу, і без старшини, усіма зненавиджений, але з переспективами князівської корони для себе... від Московського царя!

Чи можна ж тепер говорити і то з таким авторітетом і певностю, що Мазепа "зрадив" царя і то для особистих вигод?..

Для чого він "зрадив" видно хоть би із його присяги, котру він ізложив перед своїм довіренним і другом — Пилипом Орликом на хресті з часточкою животворного дерева:

— "Я кличу Всемогучого Бога за свідка і заприсягаюсь, що не ради своєї користи, не ради високої пошани, не за-для багацтва або инших примх, а за ради усіх вас, що під моїм урядом і регіментом єсьте і для жінок і дітей ваших, для загального добра матері нашої — бідної України, для користи усього війська запорожського і народу українського, для збільшення і розвитку військових прав і вольностей, хочу я за помічю Бога так зробити, щоби ви з жінками і дітьми вашими і край рідний з військом запорожським не загинув а ні під Москвою, а ні під Шведами"...

Отся присяга восьмидесятилітнього старця, що одною ногою вже в могилі стояв, свідчить про його дійсні заміри ліпше ніж які будь теперішні міркування яких будь істориків.

Про тіж заміри його свідчить і умова, котру він разом із запорожцями запропонував у Будищах королеві шведському і яку король приняв. Після сеї умови Україна мала

— 14 —

творити цілком незалежну державу під протекторатом Швеції. А що Швеція ліпше й певніше додержалаби своєї умови з козаками ніж Москва, про се свідчить хоть би й той факт, що Карло XII у найгіршій своїй скруті не покинув Мазепи і не згодився на його видачу Петрові за найбільші обіцяні вигоди. Зрештою зі Штокгольмом легче було б говорити ніж із Москвою, тай лежить він далеко за холодним морем і... Сибіру не має коло себе!

Чомуж не вдалося Мазепі здійснити його плян, хоть задуманий він був, як то показується, геніально?

Дехто ставить у вину гетьманові, що він запізно став переводити в діло свої заміри. Але се неправда, бо ще перед чотирма роками (в 1705 р.) він навязує зносини з Польщею і Швецією через княгиню Дольську. А в році 1707 він уже пропонує королеві польському Станиславові, щоби той із Шведами зараз же рушив на Вкраїну, обіцяє вирізати 7.000 московської залоги та збудувати на тих трупах для Шведів міст через Дніпро. Не його вина, що його раду виконано аж на рік пізніше, коли московське військо залило вже Україну. Крім того, коли Карло й рішився йти на Москву, то Мазепа направляв його власне на Москву і був дуже сердитий за те, що Карло повернув на Україну. (Шведський полковник Піппер поясняє се конечністю, бо Москалі, відступаючи на Москву, після свого одвічного звичаю, все плюндрували й нищили по дорозі, так що годі було знайти фуражу й харчів шведам). Та, коли король повернув на Вкраїну, то й не завівся. Гетьман наготовив (йому чи собі) харчів, фуражу і військового припасу у Стародубі, Чернигові, а в Батурині, то крім того щей артілерію (42 гармати).

Знов не Мазепина вина, що Карло запізнився, і москалі заняли ті кріпости з усім, що там було не для них приготовлено. Правда, тут уже починаються невдачі з причини нашої "незгоди": наші землячки-ренегати, щоби прислужитися цареві, ради того "лакомства нещасного", нищать в міру своїх подлих сил роботу гетьмана.

Треба сказати, що вже давно "землячки" рили під гетьманом (як і звичайно під кожною владою звикли рити, коли вона є українська) і то у свій звичайний спосіб — доносили

— 15 —

у Москву. Серед таких "патріотів" найбільш уславився генеральний суддя Василь Леонтевич Кочубей. Перший свій донос він зробив ще у 1707 p., а другий — рік пізніше, разом із полтавським полковником Іскрою. Що то за птиця був отой Кочубей свідчить про нього хоть би те, що вже за двадцять літ перед його славними вчинками запорожці домагалися від Мазепи, щоби він скарав Кочубея за його здирства і знущання над людьми. Сей "патріот" дер із живого й мертвого, аби набити собі кишеню, і справді, уважався за одного з найбагатчих людей. Але тим не задовольнив своїх "класових" інтересів — йому бажалося ще булави. Се є характеристичним як для наших "землячків", так і для тих, хто хоче довести, що Петро з його прибічниками визволяли чи думали визволяти бідних українських людей від гніту старшинського. Василь Кочубей як раз був би визволив!...

Мазепа поступив із "землячком" по джентльменськії (не так як стараються його представити московські історики й поети в роді Пушкіна). Він попередив Кочубея через його свата Данила Апостола, щоби доносчик тікав куди і спасав тим своє життя, бо цар велів його скарати (Мазепиними руками очевидно, після московської політики: нищити українців їх власними руками!).

І той справді пустився тікати в Крим, але дорогою попався до рук свого спільника — москаля Осіпова, що приймав участь у доносі разом із обома шановними нашими землячками. Сей Осіпов, надіючися тим спасти свою шкуру й перепровадив земляків цареві, а сей віддав їх на страту Мазепі.

Але на сій партії "патріотів" діло не стало: чим далі то все більше являлося їх наслідувателів. Тепер дорікають Мазепі, що він дуже крився із своїми плянами. А щож мав він робити, зважаючи на земляків? Таж тоді на Україні працювала своя Єго Велічества контррозвідка і чрезвичайка, що подібно теперішній — пролетарській не тільки відкривала компльоти, але й сама фабрикувала їх, аби запобігти українському сепаратизмові. Чи мав же право гетьман ризикувати не тільки своєю головою, але й головами своїх однодумців?

— 16 —

Його обережність у сім разі була не тільки цілком зрозумілою, але й доцільна та корисна для справи.

Так от іще пара славних землячків-патріотів із "птєнцов Петрових" з їх вєрноподданіческою подлістю на зразок.

Коли Мазепа передався до шведів, то лишив свою резіденцію Батурин під охороною полковника Чечеля. Меньшиков, облягши Батурин пропонував містові аби піддалося. Але залога категорично відмовилася, воліючи вмерти як віддатися на ласку москалів. Взяти приступом твердиню було годі, а облогу місто могло видержати скільки місяців, бо мало доста припасених харчів. Меньшиков лікті гриз зі злоби, бо діло було дуже спішне. Шведи от-от мали надійти. Тоді преславний наш землячок Іван Ніс (із старшини) пропонує москалеві за "умєреноє вознаграждєніє" провести його через потайний хід, який сему патріотові є відомий. Ту пропозицію принято очевидно з "благодарностю" і, без огляду на славну оборону тайника, в котрій вславився батуринський діякон із дочкою — місто взяли москалі. Що вони з ним зробили, годі навіть уявити собі людині, що московських звичаїв не знає: оборонців — Чечеля й полковника Кенігсена мордовано в страшний спосіб. Остатнього навіть уже мертвим! От що пише про ті славні подвиги москалів історик Фріксель:

" — Всіх городян без розбору полу чи віку перерізано; це у звичаях безчоловічних московитів... Меньшиков велів привязувати до дощок трупи старшин козацьких і пустити по ріці Сейму, щоб вони подали і другим звістку про погибель Батурина..."—

От таке то вчинив царський генерал з "ізмєннікамі-Мазепінцами"! До його подвигів, в історії безпримірних, можна прирівняти хіба не меньше славні подвиги пролетарського генерала Муравйова у Київі в січні місяці року Божого 1918, коли сей оборонець пролєтаріяту в той же спосіб вирізував без розбору полу й віку "ізмєнніков-Петлюровцев".

А от іще славні діла ще одного землячка.

На весні 1709 року, запорожці розбили під Сокілкою царського генерала Рена. Тоді розлючений цар посилає своє військо на чолі з полковником Яковлєвим, щоби помститися на запорожцях і наказує йому зруйнувати Чортомлицьку Січ.

— 17 —

"Ой з-за гори з-за лиману вітер повіває
Кругом Січі—Запорожжа москаль облягає..."

А хтож то веде того москаля? Хто йому дорогу показує до Січи? Хто-ж як не землячок?... Із старшини ж таки, тай сам колишній кошовий, а на призвище приснопамятний Ґалаґан Гнатко. Кілька сот запорожців через непорозуміння вийшли з Січі (принявши москалів за своїх союзників татар, яких саме чекали), а побачивши свою помилку хотіли битися до смерти з ворогом. Тоді землячок разом із Яковлевим уговорює їх і улещує, аби зложили зброю і піддалися більш як у десять раз дужчому ворогові. Обидва присягають, що випустять запорожців на волю, аби лише не було різні. Ну як таки не послухати свого чоловіка: чей же совість має він, коли не козацьку, то хоть людської трохи? І запорожці повірили присязі земляка. Ой не требо було няти віри харцизові! Як можна вірити ренегатові, та ще й українському? Гірших здається на цілому світі немає! Коли запорожці зложили зброю, то москалі учинили такий погром у Січі, що його змалювати не в силі хоть як багата художня фантазія:

— "...Шатнулися по курінях запасу шукати,
А московська вся старшина церкву грабувати.
Беруть срібло, беруть злото щей воскові свічі,
Зостається сам кошовий з писарями в Січі..."

Так оспівує події зложена бідними запорожцями пісня. Але се малюнок дуже блідий. Дамо слово самовидцеві. Ось що пише кошовий Стефаненко в листі до Івана Скоропадського:

— "...тоє учинилося у нас у Січі, где по присязі Ґалагановій і московській, товариству нашому голови луплено, шиї до плахи рубано, вішано й инші тиранські смерти задавано, а надто, що і в поганстві за древніх мучителів не поводилося — мертвих із гробів многих не тільки товариства, но і ченців откопувано, голови оним утинано, шкури луплнено і вішано..."—

Чи не "доблєстниє подвігі россійскаво христолюбіваво воінства"? Простодушний Стефаненко з дива не може вийти,

— 18 —

що москалі вигадали такі муки для ненависних "хахлов", на які не вистарчило фантазії навіть і в "поганстві за древніх мучителів". Жалко, що небіжчик кошовий не міг дочекати до славної перемоги над хохлами русской пролетарськой "красной" армії на станції Крутах: він переконався би, що наслідники Яковлєва й Ґалаґана спромоглися ще на ліпші вигадки — прецінь з часом удосконалюється всяка творчість, навіть катівська!

Так отже прошу судити, Високоповажані Пані й Панове, чи при роботі отаких "землячків" як Кочубей, Ніс, Ґалаґан, і то з пригрітої Мазепою старшини легко було воювати гетьманові? А щож так званий "народ" — ся опора й підвалина кожної державної роботи? "Народ" — усе й рівно однаковий, особливож наш народ "малоросійский", що є здавна славний своєю "малоросійскою шатостю". Сю свою "шатость" у критичні хвилини історії він найліпше уміє виявити. Мазепу "народ" ненавидів уже із причин згаданих. У "народніх" піснях гетьман називається не инакше як "пес", "проклятий", "плут" і т. п. епітетами. Які ж були політичні ідеали того народу? Ніяких! Цілу увагу народу звернуто на інтереси "клясові". І у своїй темноті він инших ідеалів не має, а після московської політики підюжування проти своєї ж, тільки багатшої верстви той не повинен мати:

"...не позволяйте із України
До віку некрутів брати,
А ні некрутів, а ні подушного,
А ні якої плати..."

От і усі ідеали, які народ висловлює, звертаючись до царя устами свого улюбленця Семена Палія у зложеній про нього пісні. "Земелька" для козаків-нетяг, знесення податків та некрутщини, і от тоді має наступити райське життя! Такі ідеали не тільки двісті літ тому керували нашим народом. Щож до політичних свобод і державної незалежности — таж то очевидно цілком непотрібна, а може й шкідлива вигадка якоїсь старшини, чи там "поміщиків", а чи "буржуазії" української! Аби тільки кишка "народня" повна бу-

— 19 —

ла! А вже ж за тую кишку так дбають; так солодко про неї промовляють тай ніхто ж инший як сам цар (чи народній комісар) московський, історичний досвід народом скоро забувається, і на завтра народ знова охоче вірить солодким обіцянкам, хоть іще вчора на них боляче попікся!

Так от і тоді. З тої ж причини частина "народу" пішла за царем і поборювала "пса" й "плута" Мазепу. До таких належав найбільше теперішній Гадяцький повіт (Гадяч, Beприк). Повіт Кобеляцький, от як Келеберда, Маячка, Нехвороща, Царичанка, Переволочна, стали при боці запорожців і билися з москалями та помагали шведам чим могли, а найсамперед харчами. За те їх спіткала доля Чортомлицької Січи. Нарешті найрозумніші з народу, так ті вже й тоді додумалися до "невтралітету"! Зіньківські мужики замкнулися у Зінькові тай оголосили, що вони ні за кого, а сами по собі — мовляв би Зіньківська невтральна республіка. Прямо так, ніби в достопамятні дні 1919—20 p.! Ніби теперішні наші люде, теперішні села! Ніби й не минуло з того часу 210 літ! Скажіть же, що можна було зробити із таким народом? Чи не маєж тричі правди блаженої памяти гетьман Мазепа, навчаючи що ми "през незгоду всі пропали самі себе звоювали"?

А до того щей московська політика добре таки спричинилася до нашої загибелі: вона усе була не тільки однаково тверда що до "хахлов", а й однаково хитра та підступна. Зараз же на початку, коли цар довідався про "зраду" гетьмана, той самий "милостивий государ" випускає до свого народу малоросійського такі нпр. відозви:

— "...ні которий народ под солнцем такими свободами і привиліями і легкостію похвалитися не может, как по Нашей Царскаго Величества, мілості — народ Малороссійскій. Ібо ні єдінаго пенязя в казну нашу с ніх брать не повелеваєм; но мілостіво іх призираєм с Своїмі войські і іждівєнії Малороссійській край, святия православния церкві і монастирі і городи і жиліша іх от бусурманскаго і єретіческаго наступленія обороняєм... Что же прінадлежіт о той фальшівой укорізнє непріятельской, будто по указу нашему Малоросійскаго народа доми і пожіткі попалени і разорени і то

— 20 —

всьо подлогі непріятельскіє к возмущенію народа Малоросійскаго вимишленниє" ..

Словом ніби фотографічний знімок із теперішнього малоросійского раю совєтського: усе прекрасно там під московським владичеством — "мір да лад, да Божья благодать", колиж хто говорить що инше, то є то лиш "подлогі непріятельскіє" (тепер "буржуазниє") "к возмущенію народа от него вимишленние"... Колиб же найшовся хто такий сміливий, що не схотів би повірити цареві на слово, що в Україні добре жити, то такого невіру-смільчака цар умів переконати по своєму: просто ставив його "под стєнку"! А се він умів робити не гірше як то роблять тепер з тоїж нагоди і його комісаро-наслідники з тимже народом "Малоросійскім"!...

Добре вмів цар промовити до народнього серця й тоді, коли говорив про свого ворога:

— "...король хочет, в Малороссійскій край по прізиву і присилкє ізмєнніка Мазепи вошедші, оний завоєвать... і потом сію землю тяжкімі податкамі, налогамі і плєненієм людей даже до конечнаго разоренія прівесть, ...даби потом сію Малоросійскую землю по істощеніі оной отдать под іго польскоє, ...а ізмєнніка Мазепу в Українє самовластним князем над вамі учиніть ...і весь народ Малороссійскій отдать шведам і привесть от благочестія в римскую і уніатскую вєру"...

Ну чим се не модерна совєтська проклямація? Поставте замість короля — Чемберлена, або Пуанкаре чи там "світову буржуазію", замість Мазепи — Петлюру, і ніякий сучасний агітком не вигадає ліпшої відозви до легковірного народу малоросійського: не треба й трудитися марно, — просто давай у друк вже старі, випробувані зразки!

Що до агітації й пропаганди, то цар був по правді не гірший майстер ніж теперішні комісари. От яке "представленіе" вчинив він, наприклад, незабаром по взятю Батурина в Глухові. Спорудили шибеницю, винесли опудало — ніби то самого Мазепу; на опудало повішено орден св. Андрія Первозванного, вичитали усі царські милости до гетьмана та й "провини" останього, а тоді Меньшиков і Головкін вийшли на поміст і роздерли патент на чин кавалеру ордена, з опу-

— 21 —

дала здерто орден, а кат, зачепив опудало канатом і повісив на шибенецю. Се робилося в присутности й старшини з дозволу сказати "української": полковника стародубського Івана Скоропадського (що його цар і настановив потім за гетьмана намість Мазепи), чернигівського — Павла Полуботка (того самого, що його пізніше цар заморив у петербурзькій тюрмі) і ще двох полковників із "вєрноподданних" землячків. А через тиждень сам Київський митрополіт Іосаф прибув до Глухова, пробив портрет "зрадника" жезлом і перший виголосив анатему. За тою першою анатемою малоросійського митрополіта її повторяли усердно архиєреї російські і малоросійські аж до наших днів. На що робив цар оті усі комедії? На те, навіщо й тепер московські правителі на Україні виставляють фільми "П.К.П.", або спеціяльні театральні вистави, в котрих усіма способами, аж до найогиднішої клевети і вигадок включно, стараються очернити Петлюру. Аджеж тоді робити з такого ревнителя православної віри, яким був Мазепа "уніята" і перевертня на "римскую вєру" се все одно, що тепер робити з такого демократа й оборонця жидів як Петлюра... жидівського погромщика! Важно здіскредітувати український сепаратистичний рух — "мазепинщину" чи "петлюровщину", а способи й техніку справи вибірається відповідно духові часу. До речі й "землячки" усе до послуг Москві: за Юдин гріш вони все раді робити "вєрноподданіческую" службу. Тоді до всіх проклямацій царя прикладав свою руку й новонаставлений ним гетьман, Іван Скоропадський. Вчинок, якому може дорівняти хіба сучасна нам "грамота" його непрямого потомка, але достойного наслідувателя — Павла: грамота, в котрій сей достойний свого пращура "отприск" закликає увесь народ малоросійский обєднатися коло нього на благо "всем нам дорогой Росіі"! Взагалі Москва не гербувала ніколи ніякими средствами, аби тільки розбити нас і здіскредітувати свого противника, а за допомогою "земляків" ніколи діло не стояло. Скоропадський являвся помічником цареві як заступник старшини ("буржуазії" або "поміщиків"), мав цар відповідного і від "пролетаріяту та селян" — власне Палія Семена. Його він одразу ж виписав із Сибіру, і той

— 22 —

став у ряди царського війська, щоби збивати з толку мазепинців.

— "Понєже он у лєгкомислєних імєєт любовь і немалий кредіт",— як писав князь Долгорукий цареві, радячи повернути та використати Палія. Словом Палій виконував у царя ту саму ролю, яку виконує тепер у большевиків хотьби професор М. Грушевський: збивати на бік свого повелителя "лєгкомислєних малоросіян", у котрих він ще має "немалий кредіт". Коли прихільники Мазепи побачили, що гетьман може програти і авторітетних земляків у московському таборі, то й серед них почалося "шатаніє" ("прелєстниє" листи Петра й Скоропадського робили своє...) — отже від Мазепи перейшли до царя між инчими Д. Апостол, Гамалія, Лизогуб (славно-памятний Ґалаґан був раніш також при гетьмані). Лишилися вірними гетьманові до кінця небагато, а з них найбільш послідовні й відважні політичні мужі от як Пилип Орлик, Войнаровський, кошовий Кость Гордієнко і инші — сі пили з ним гірку чару до кінця, аж до еміграції.

Тепер ви бачите, високоповажні Пані й Панове, з якими людьми прийшлося мати діло Мазепі. І все ж, при всій незгоді і шатости малоросійській він спромігся постарчити свойому союзникові королеві понад 20.000 війська. (Сам перейшов до нього з 7.000 та 15.000 запорожців). Кількість як на ті часи дуже велика, досить сказати, що не багато меньша від тої, яку мав сам король під своєю командою 27 червня ст. стілю 1709 р. Лише непереможні обставини не дали Мазепі виграти так геніяльно задуманого ним діла.

— "Закидають Карлові XII, що він здався на обіцянки Мазепи, та козак не зрадив його, навпаки, Мазепа сам був зраджений несподіваним збігом обставин, яких не міг ані передбачити ані оминути" — так пише про цілу ту справу Фридрих Великий.

Взагалі коло особи небіжчика гетьмана сплетено багато вигадок і клевети (російські історики й поети за те найбільш подбали). Але ж памятаймо, що на світі існує наука й поза кордонами Росії, а крім Пушкіна про Мазепу писали й європейські поети от хоть би льорд Байрон, Словацький, Віктор Гюґо. Щоби раз покінчити вже з його характеристикою,

— 23 —

згадаємо ще, що він помимо того, що був геніальний політик і добрий вояка, але й найосвіченішою людиною свого часу (дістав освіту й виховання у Польщі та Франції). А у приватному життю се була людина чарівного обходження: джентльмен, музика, поет. Тож не диво, що перед його чарівною особою не могли встояти не самі лишень женщини (перемогами сердечного характеру він є славний з часів молодости аж до глибокої старости) — ні, його чари охоплювали кожного, з ким йому доводилося близче здибатися: діпльоматів чи королів, не виключаючи і самого Петра, що був із гетьманом у дружніх відносинах аж до переходу останнього на сторону шведів. Тут на місці є промовити ще одному історикові (тільки без московської цензури). Ось що каже нпр. віконт де Воґюе:

— "Постать Мазепи є загадковою в історії: народ його ненавидів, женщини обожали, а поети оспівували. Та женщинам і поетам в історії усе належить останнє слово..." —

Думаю, що в сих словах є велика доля правди: в кожному разі ніхто не має так мало рації як той "нарід", або ті оборонці народні, що сьогодня осмілюються кидати на небіжчика слово осуду. Справді, спробуємо розглянути безстороньо, шо було-б як би Мазепа не був "зрадив" царя, а лишився при ньому до кінця? Він міг чекати на дві можливости, а власне:

1. Карло побідив би Петра. Тоді Мазепа, як підданець царський не мав би нічого до говорення, і цар розпорядився б ним, його народом і землею як сам хотів.

2. Цар побідив би короля. Тоді гетьман дістав би корону князя Римського і мусів би віддати булаву Меньшикову, а свій край на дальшу ласку Москви. Коли б же він тому спротивився, то його, без ніякого сумніву, чекала доля його попередників — Многогрішного й Самойловича: дорожка в Сибір. До речі тут нагадати, що тою дорожкою таки й поїхали вже згадані Лизогуб та Гамалія і багато инчих, що послухали царських "прелєстних" листів, а сам малоросійський мітрополіт Іосаф закінчив своє життя у тверській тюрмі, куди його вкинув той же таки цар. Звичайна московська подяка презренним малоросам і цілковито по заслугах!

— 24 —

Але ж міг Мазепа числити й на третю можливість: власне, що вони разом із королем перемогли б царя.

Про сю третю можливіст пише ось що австрійський історік Енгель:

— "Нехай би міг був Мазепа робити діло в першому пориві, нехай би він не був змушений відложити повстання на 1708 p., через що наміри його ставали замітніші, вороги діяльніші, російські війська на Україні чим раз більші — то хто зна чи не мали б ми нині Українського володаря з роду Мазепи, великого Шведського цісарства на півночі та і Суворов не стояв би був 1795 року у Варшаві". —

То є цілком правдоподібно. Тепер над Чорним морем була б велика і культурна держава Українська, що занялаб належне їй місце в сім'ї культурних народів європейських, Московія містилася б десь під Уралом або й за ним, і відгорожена від московської дикости Европа не тряслася б тепер перед большевицькою небезпекою. А що до ролів царя й гетьмана, то історія могла би по справедливости одвести кожному його місце і з повним правом назвати Івана Першого Українського Великим і зрадником московського — Петра.

В кожнім разі історія (чи наща незгода) засудила нас на четверту можливість: гетьман разом із королем програли справу.

Наслідки того виявилися відразуж. А наслідки ті були страшні й болючі для цілого народу нашого без ріжниці клясів. Найсамперед під зглядом економічним: зараз же цар роздає землі українські московській старшині: Меньшиков дістає Батурин і Гадяч; Шереметєв, Головкін і инші розбірають кругом найліпші шматки. Бідні "козаки-нетяги" тільки й бачили тої землі, що хіба снилася їм! Замість українських мягеньких "дуків" прийшли московські кріпкі, що вміли злупити з них землю не тільки разом із шкурою, але і з життям. Та й іще знайшлися претенденти на земельку, про яку солодко снили "козаки-нетяги": се сербини, чорногорці й волохи, які були у царському війську, і яких цар тепер щедро обдарував козацькою землею. Правда, що до жидівської і циганської республіки цар тоді ще не додумався, ну та треба ж було щось лишити і для геніальности наслідників! А що до податків,

— 25 —

так солодкі були московські обіцянки, а гірка вийшла дійсність: не минуло й 15 літ, як цар завів такі податки з млинів, пасік, тютюну, горілки і инш, що народ вовком завив! Словом щось в роді теперішнього "продподатку", хіба що трохи полегче, бо цар ще не вистудіював так докладно економічних наук і техніки луплення податків як теперішні царі на Вкраїні. От тобі й здійснення ідеалів народніх: "щоб не брати ні некрутів, а ні якої плати"!

А з тою некрутчиною вийшла ще гірша справа, якої трудно було навіть найвигадливійшому деспотові (розуміється крім теперішніх большевицьких) вигадати. Цар через сім літ у перше, а далі то що року став десятками тисяч висилати козаків наперед на "лінію" (копати канал між Волгою і Доном) — а далі копати канали, щоби сушити болота, які оточували нову царську столицю.

Бідні "козаки-нетяги" потягли тепер десятками тисяч чинити волю царську бо не вміли зберігти своєї у свій час, коли можна й треба було:

— "Стоїть явір над водою в воду похилився
На козака пригодонька, козак зажурився...
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
Ой поїхав в Московщину козак молоденький
Оріхове сіделечко щей кін вороненький.
Ой поїхав в Московщину та там і загинув
Свою рідну Україну на віки покинув"...
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

Замість вимріяних українських привільних степів та луків припала доля бідному нетязі своїм тілом козацьким разом із своїм коником вороненьким і сіделечком оріховим загачувати холодні фінські болота на славу єдіної й нєдєлімої Росії та... своєї власної політичної глупоти!

Серце крівавиться і сльози закипають, як почуєш отсю сумну пісню, що зложив її з приводу канальських робот наш нещасний нарід, та що робити:

— 26 —

— "Ой заросло Запорожжа густими лозами
Не здобудем щастя-долі гіркими сльозами". —

Так, щастя-долю добуваєтся шаблею і розумом політичним (а не невтралітетами!), плакати ж та складати сумні пісні ми все добре вміли, та яка з того користь?...

Так то заробили на своїм невтралітеті члени зіньківської республіки тай инші з "бідніших", що чекали собі царських милостей!

Але й багатчим не солодко прийшлося: добра половина зі старшини козацької помаршерували до Сибіру, решта з "нетягами" разом сушити болота, а далі ще й у перські походи, де усі рівно гинули як мухи на славу свого "атєчества". Нарешті в 1722 р. прийшла нова царська милость: "Малоросійськая колегія" на чолі з брігадіром Веніаміновим [Вельямінов Степан Лукич], яка мала формально опікуватися над бідною маріонеткою, котра й так носила лише тітул "Гетьмана Єго Імперат. Велічества Малоросійського", а в суті річей була слухняним царським урядовцем. Бідний Іван Скоропадський даремно годив цареві: віддав свою 15-літню дочку за москаля, царського улюбленця Толстоя (практично переводив Коломацьку умову!), їздив цілувати ручку Його Імператорської Величности при коронуванню царя на імператора, та усе дарма! Землячок дістав собі й своїм посіпакам заслужену подяку!

З неї та з того загального горя, що на Вкраїні настало, незабаром і вмер бідний гетьман малоросійський!

Далі пішло все як по маслу. Петрові наслідники довершили великі добродійства для нас свого славного попередника: в 1764 р. скасовано гетьманство, в 1775 зруйновано Січ, а в 1783 заведено некрутчину і справжнє "російське" кріпацтво. Се так би сказати "дари" великого народу россійського для нашого народу, що в дійсности показався малим, а через те тепер то став і російським. Та найбільший дарунок чекав ще свого часу: Року Божого 1863 оголошено, що не тільки народу українського, але навить мови його "не било, нєт і бить не может!..."

— 27 —

І за отсю дуже мудру формулу Валуєва мусімо бути найбільше йому вдячні. Він коротко і ясно зрезюмував усю політику Росії до нас за два з половиною віки. Справді, дурні тої міри, якими являємоса ми — українці, не сміють мати права навіть на власну мову! Бо коли є така мова, то значить є й такий народ, а коли є такий народ, то його забагато й на великих просторах він розсівся, щоби не забажати собі й власної держави, а се вже мазепинщина (чи, скажімо, Петлюровщина), яка не може не викликати справедливого гніву нашого "старшого брата", бо нащож він тоді так багато потрудився аби нас приборкати і до рук собі прибрати?

Але вернімося до Полтавських подій. По програнім бою Мазепа разом із своїми прихильниками мусів емігрувати в Туреччину.

— "Тече річка невеличка підмиває кручі,
Заплакали Запорожці тай у Туреччину йдучи"...

Через місяць гетьман там і помер, а булава перейшла до рук Пилипа Орлика. Сей останній, певно найбільш енергійний з усіх політичних емігрантів українських, зробив усе що лише в людських силах було, аби врятувати справу, в наслідок чого нпр. в 1711 р. турки на голову розбили Петра при Пруті. Але й цар не складав зброї у боротьбі з українськими емігрантами.

І дивним здається, як може повторятися історія до тої міри як то сталося з українцями? Перед двома віками московський цар робив те самісінько, що роблять тепер з нами московські комісари! Отже він забірає у Москву жінок і дітей тих мазепинців, які на еміграції шкодять йому і примусом (тортурами та загрозою смерти) заставляє отих бідних закладників писати до чоловіків і батьків, щоби вони поверталися до дому, де ніби панує добрий лад і гарне житя. Щож обурюватися тепер на большевицьку дикість, коли інстітутові українських закладників було зроблено почин царем "прорубівшим в Європу Окно?"

— 28 —

Для повноти анальогії годиться ще хіба додати, що по царському домаганню Швеція мусіла видалити із своїх меж Пилипа Орлика, і він, по довгих скитаннях скінчив своє життя в Греції — правда не від кулі підісланого убійці, як бл. памяти Симон Петлюра — але, можна сказати з певністю, що й то не через вину царя, бо він коли б лише мав спроможність, то певно не пожалів би ніякої нагороди для свого Шварцбарда!...

Отак закінчилася Мазепинщина два віки перед нами. Та чи закінчилася ж вона в дійсности і раз на все? Події, котрі ми пережили і через котрі ми тепер перебуваємо біду на еміграції найліпший доказ тому, що Мазепинщина не вмерла тай не вмре ніколи. Тепер вона тільки прибрала иншу назву — стала "петлюровщиною", але по суті річей друга точка в точку є чистим повторенням першої. Очевидно, що Мазепинщина й не може вмерти доти, поки наш нарід не досягне того завдання, яке йому поставила історія: збудування власної держави. І даремні усі нації й бажання нашого "старшого брата" приспати наш нарід, обдурити його облесливими обіцянками майбутніх вигід від того нашого ніби "братерства": поки над Чорним морем не замає жовто-синій прапор, а в золотоверхому Київі — штандарт голови держави української, доти вічно житиме Мазепинщина, під якими хочете назвами! Бо не було се окреме явище нашої історії, не з примхи одної людини воно повстало, лише зявилося і тепер являється конечним наслідком історичного ходу річей. Як Мазепинщина народилася з Виговщини й Дорошенківщини, а сама породила Петлюрівщину, так і Петлюрівщина, з Мазепинщини народившися не вмре й не може вмерти, не народивши своїх наслідників.

Тому, згадуючи сьогодня Полтавський бій не вдаваймося в тугу за минулим, а з вірою та надією позіраймо на майбутнє! Крим негативних наслідків Полтава має для нас і великі наслідки позитивні. Бо під Полтавою зрошено кровю народу нашого ідею державности Української, і та державна традиція перетриває віки, як уже й перетрівала доси, без огляду, здавалосяб, на найсумніші обставини нашого минулого життя. Полтава народила нам Івана Котляревського

— 29 —

з його сумними спогадами за часи "славної памяти у нас гетьманщини колись"; Полтава дала нам вогненне слово Шевченка, яким він не тільки прибив до ганебного стовпа Першого і Вторую, що розпяли Україну та наших Кочубеїв і Ґалаґанів, але й запалив серця Франків, Лесь Українок, Чупринок та й тих іще, що полягли під Крутами і в московських чрезвичайках! Полтава, без огляду на поразку Мазепи, скріпила і скрісталізувала українську національно-державну ідею. Через те Полтава дала нам і Петлюру та його спадкоємців живих і ненарожденних іще.

Але не забуваймо, що Полтава-ж породила й Івана Скоропадського, а він має й свого наслідника — Павла. І тут маємо дорогоцінний історичний досвід, яким нехтувати великий є злочин та гріх. Колишня Скоропадщина через малоросійську колегію довела Україну до Валуєвської формули, і теперішня Скоропадщина не може до инчого довести нас у близчій чи дальшій будучині. Разом із Петлюрівщиною (правою чи лівою) — як симболом політичного сепаратизму від Москви виростає Скоропадщина (права чи ліва: від Павла Скоропадського до Микити Шаповала й Тютюнника та Юрка Коцюбинського включно), як симбол політичного союзу з Москвою. Тож не гербуймо історичним досвідом! Вічне питання, як стояло, так і тепер стоіть перед нашою бідною Україною, що як та чайка вивела діток при битій дорозі:

Чи з Москвою проти Европи?
Чи з Европою проти Москви?

Відповідь є готова, і дає її нам історія по Полтаві: з Москвою прийдемо тепер чи пізніше до Валуєвського виходу. Бо Москва, без огляду на солодкі голоси своїх сірен чи з правого чи з лівого боку, знає лише одну свою вічну політику і то не до самих нас: "в Росії можуть бути тільки рускіє"! Недавній досвід Польщі й Фінляндії підтверджує найліпше ту історичну засаду. Ріжні ж договори Москва пише чи приобіцяє усякі забезпечення лише на те, щоб їх ніколи не виконати. Тож виходу немає нам: коли не хочемо, щоби

— 30 —

нова Скоропадщина довела нас до нового указу 1863 р. мусимо вибрати иншу дорогу —

з Европою (хто б там не був!) і проти Москви. (Хто б там не був!).

Москва все брала нас на вудочку наших клясових інтересів та виручаня одної кляси від другої: Петро виручав українську чернь від української старшини, Муравйов та Пятакови — рабочих і крестян від Української Центральної Ради, Денікін усіх — від большевиків, большевики — від Денікіна і т. д. до безконечносте. Не забуваймо ж, що Москва й вічно "виручатиме" нас із ріжних боків, сіючи між нами самими незгоду, щоб панувати над цілим нашим народом, і се буде доти, доки ми, зєднавшись УСІ українці не визволимо себе від УСІХ москалів!

Тай іще дорогоцінний досвід дала нам історія: ніколи в критичний момент не треба й не можна плутати клясових інтересів з інтересами державними. Лише жертвуючи першими при будові держави, кожна кляса, а значить і цілий народ позискає на них пізніше і то не раніше ніж тоді, як держава буде міцно збудована. Не державні інтереси має бути підпорядковано клясовим, а навпаки — клясові державним! Докиж ми не зрозуміємо сеї історичної правди, нас усіх чекає доля "козаків-нетяг", Гамаліїв, Полуботків та Іосафів-мітрополітів, бо Кочубеями й Ґалаґанами бути не в кожного вистарчить совісти. Коли ж доля Брюховецького, Многогрішного, Самойловича та Йвана Скоропадського не засмучує їх духових спадкоємців, то журімося тою їх долею ми, бо з їх долею звязана нажаль доля цілого народу нашого!

На сім дозволю собі закінчити мою промову. Щож маємо чинити ми отут на еміграції, щоб не змарнувати дурно сил і часу? Будьмо вірними наслідниками незабутнього Пилипа Орлика!

Не вдаваймося в роспач та оспалість, лише стараймося усі як один, хто де і як може віддати свої сили на службу Батьківщині нашій! Вчімося терпіти й працювати для Неї, але вчімося й любови взаємної та карности національної! Памятаймо, що ми пропали й пропадаємо самі через себе —

— 31 —

"през незгоду нашу", як казав блаженної памяти гетьман Іван Степанович Мазепа, котрого словами я почав мою промову. Не маю ліпших, щоб її й закінчити.

Дозвольте ж звернутися до вас із тим закликом, котрим гетьман кінчить свою пісню:

— "Гей Панове Єнерали,
Чому ж єсте так так оспали?
І ви Панство Полковники,
Без жадної політики
Візьмітеся всі за руки,
Не допустіть гіркой муки
Матці своій більш терпіти!
Нуте врагів, нуте бити:
Самопали набивайте,
Гострі шаблі добувайте,
За Вкраїну хоть умріте,
А вольностей бороніте:
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!"

— 32 —

ГОЛОВНІ ПОМИЛКИ:
[помилки у тексті виправлені - Т.Б.]

  

ZAKŁADY GRAFICZNE

P. SZWEDE

WARSZAWA

Warecka 9. Tel. 509-31

  

   Покажчик імен   

Август – 9

Апостол Данило Павлович – 12, 15, 22

Байрон – 22

Брюховецький Іван Мартинович – 7, 13, 30

Бутурлін Василь Васильович – 6

Валуєв – 27

Веніамінов [Вельямінов Степан Лукич] – 26

Виговський Іван Остапович – 7

Войнаровський – 22

Гамалія – 22, 23, 30,

Голіцин Михайло Михайлович – 8, 9

Головкін Гавриїл Іванович – 20, 24

Гордієнко Кость Гордійович – 22

Грушевський Михайло Сергійович – 22

Гусак – 11

Гюґо Віктор – 22

Ґалаґан – 18, 22, 29, 30

Ґалаґан Гнатко – 17, 18

Денікін Антон Іванович – 30

Долгорукая – 7

Долгорукий Григорій Федорович – 22

Дольська – 14

Дорошенко Петро Дорофійович – 7, 8

Енгель – 24

Золотаренко – 7

Іосаф – 21, 23, 30

Іскра Іван Якович – 15

Карл XII – 5, 14, 22, 23,

Карл X—Густав – 6

Катерина II – 29

Кенігсен – 16

Костомаров Микола Іванович – 4

Котляревський Іван Петрович – 28

Коцюбинський Юрко Михайлович – 29

Кочубей Василь Леонтійович – 15, 18, 29, 30

Куліш Пантелеймон Олександрович – 4

Лазаревський Олександр Матвійович – 4

Лещинський Станіслав – 5

Лєвашов – 12

Лизогуб – 22, 23

Мазепа Іван Степанович – 3, 4, 5, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 27, 29, 31

Меншиков Олександр Данилович – 13, 20, 23, 24

Многогрішний Демко Гнатович – 8, 23, 30

Мудрий Ярослав – 33

Муравйов Михайло Артемович – 16, 30

Ніс – 18

Ніс Іван – 16

Олексій Михайлович – 6

Орлик Пилип Степанович – 13, 22, 27, 28, 30

Осіпов – 155

Палій Семен – 9, 18, 21, 22

Петлюра Симон Васильович – 20, 21, 28, 29

Петрик Петро Іванович – 12

Петро І – 5, 6, 9, 13, 14, 15, 22, 23, 24, 26, 27, 29, 30

Піппер – 14

Полуботок Павло Леонтійович – 21, 30

Пуанкаре – 20

Пушкарь Мартин – 7

Пушкін Олександр Сергійович – 15, 22

Пятаков Георгій Леонідович – 30

Ракочій – 6

Рен Карл-Увальд Магнусович – 16

Самойлович Іван Самійлович – 8, 23, 30

Сірком – 6

Скоропадський Іван Ілліч – 17, 21, 22, 26, 29, 30

Скоропадський Павло Петрович – 21, 29

Словацький – 22

Софія Олексіївна – 8

Стефаненко – 17

Суворов Олександр Васильович – 24

Толстой – 26

Тютюнник – 29

Українка Леся – 29

Франко Іван – 29

Фридрих Великий – 22

Фріксель – 16

Хмельницький Богдан – 5, 6, 7, 9, 12

Цецюра – 7

Чемберлен – 20

Чечель – 16

Чупринка – 29

Шаповал Микита – 29

Шварцбард – 28

Шевченко Тарас Григорович – 29

Шереметєв Борис Петрович – 24

Яковлєв – 16, 17, 18