История Полтавы

Рудычев, Иван Афанасьевич

• 

Подробности

Просмотров: 31913

Рудичів, Іван Опанасович (псевдонім ІвеР; 28 травня 1881, с. Кишеньки тепер Кобеляцького району Полтавської обл. — 28 жовтня 1958, м. Абондан, Франція) – український громадсько-політичний діяч, юрист, видавець, засновник Української бібліотеки ім. С. Петлюри у Парижі.

Народився у родині священика. У 1890 р. він вступив до Полтавського духовного училища, по закінченню чотирьох класів якого його було переведено до Полтавської духовної семінарії. У 1898 р. І. Рудичів став одним із засновників української семінарської громади, члени якої виступали за надання можливості семінаристам продовжувати навчання у вищих учбових закладах Російської імперії, пропонували ввести до навчального плану семінарії українознавчі дисципліни тощо. Саме під час навчання у семінарії Рудичів зблизився із Симоном Петлюрою, повагу та любов до якого він проніс у своєму серці через усе життя.

У 1900 р. на основі цієї громади виник місцевий осередок щойно заснованої Революційної української партії (РУП). За активну участь у діяльності семінарської громади Рудичева було виключено у 1902 р. з п'ятого класу семінарії. Однак, попри переслідування царської влади, він продовжував активну політичну діяльність, зокрема, взяв участь у з'їзді РУП, що відбувся у серпні 1903 р. Є підстави стверджувати, що Рудичів був автором кількох партійних відозв, переховував у себе літературу національно-патріотичного змісту, перевозив заборонені видання РУП в різні регіони Полтавщини, провадив серед населення активну пропаганду ідей РУП.

У жовтні 1903 р. Рудичів був арештований та відправлений до полтавської в'язниці, де відбув кількамісячне ув'язнення. Після звільнення виїхав на Кубань, до Катеринодару, де деякий час працював в адвокатській конторі, одночасно співробітничав у низці місцевих періодичних видань, а також брав активну участь в організації таємної друкарні. У 1906 р. він спільно з Бідновим, Дияконовим та Масловим виступив співзасновником часопису "Добра порада". Однак після виходу третього числа це видання було заборонено, а Рудичів був вимушений повернутися до Полтави, де продовжив свою журналістську діяльність у тижневику "Рідний край". Прагнучи здобути вищу освіту, він того ж року вступив до правничого факультету Казанського університету, по закінченні якого працював в канцелярії гірничого інституту в Катеринославі ¹⁰.

¹⁰ Див.: Пустовіт Т., Наконечна Л. Іван Рудичів - перший директор... - С. 375-377.

Буремні події періоду визвольних змагань українського народу Рудичів зустрів у Києві, де, перебуваючи з квітня 1918 р., працював у Вищому корпусному військовому суді. Подальша доля Рудичева тісно переплелася з долею тисяч відданих українській національній ідеї патріотів, які змушені були разом з урядовими установами Директорії та військовими частинами Армії УНР вийти за межі України та опинитися на становищі спочатку політичних біженців, а згодом емігрантів. Варшава-Берлін-Прага-Париж. Таким був шлях Рудичева-емігранта. І саме з Парижем пов'язаний останній і, мабуть, найбільш яскравий етап у біографії Рудичева, осяяний його подвижницькою працею в Українській бібліотеці ім. Симона Петлюри.

Опинившись у Франції, на теренах якої перебувала значна кількість українських емігрантів, І. Рудичів з головою включився в роботу національних громадсько-політичних осередків. Після трагічної загибелі С. Петлюри він одним з перших підтримав ініціативу В. Прокоповича про заснування української бібліотеки в Парижі, яка мала стати "найкращим пам'ятником" Головному Отаманові. Відтак вже у червні 1926 р. Комітет вшанування пам'яті С. Петлюри в Парижі ухвалив рішення про створення бібліотеки та музею, де було б зібрано усе, що торкалося життя та діяльності Голови Директорії. І. Рудичів увійшов до складу Підготовчого комітету, який розмістився в одній з кімнат дешевого паризького готелю. Тут для бібліотечної праці було відведено куточок, де, за свідченням І. Рудичева, "притулилися перша шафа та невеличкий столик" ¹¹.

¹¹ Рудичів І. Бібліотека імені С. Петлюри в Парижі (Роки 1927-1930) // Тризуб. - 1931. - Ч. 16 (26 квіт.). - С. 2-7.

Наприкінці 1927 р. Бібліотека, чи "власне бібліотечна шафа на шість незаповнених полиць", переїхала разом із редакцією "Тризубу" до нового помешкання за адресою 42, rue Denfert Rocherau. Сюди ж була перевезена обстановка з кімнати С. Петлюри, для якої було відведено окрему меморіальну кімнату. У січні 1929 р. Бібліотека знов переїхала у нове помешкання (11, Square de Port Royal), де зайняла три окремі кімнати, в яких розташувалися власне книгозбірня, читальний зал та музей - Кімната пам'яті Симона Петлюри ¹². 24 травня 1929 р. французькою владою було офіційно затверджено статут "Товариства Українська Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі", після чого вона відкрилась для відвідувачів. Раду бібліотеки очолив відомий громадсько-політичний та культурний діяч В'ячеслав Прокопович, а першим директором (і водночас - бібліотекарем) був обраний Іван Рудичів.

¹² У міжвоєнний період бібліотека останній раз змінила своє місцезнаходження у грудні 1931 р., коли вона переїхала у п'ятикімнатні апартаменти (41, rue de La Tour d'Auvergne), де з 1936 р. одну з кімнат займала також редакція "Тризубу".

Без перебільшення можна стверджувати, що саме завдяки енергії та надзвичайній працездатності Івана Опанасовича фонди бібліотеки постійно поповнювалися цінними документами, пов'язаними з життям та діяльністю С. Петлюри, книгами, комплектами українських та зарубіжних періодичних видань та різними музейними експонатами. За відсутністю на сьогоднішній день інвентарного опису документальної колекції бібліотеки міжвоєнного періоду значний інтерес становлять інформаційні повідомлення про діяльність бібліотеки, які щомісяця упродовж понад десяти років вміщував на сторінках часопису "Тризуб" І. Рудичів. У ЦДАВО України зберігаються дев'ять його зошитів із вирізками з "Тризубу" за 1929-1940 рр., за якими нам вдалося встановити дати та джерела цілої низки цінних надходжень до архівного та музейного відділів бібліотеки, серед яких: рукописи, епістолярій, світлини та посмертна маска С. Петлюри, архів Судової комісії в справі процесу Шварцбарда, документи з часів перебування вояків Армії УНР у таборах для інтернованих у Польщі, матеріали Української автокефальної православної парафії в Парижі, архів Гуртка імені М. Драгоманова у Болгарії за 1924-1928 рр., ноти "Жалібного маршу" з автографом М. В. Лисенка, листування Бориса та Гліба Лазаревських, численні фотографії, портрети, печатки, карти, уніформи та ін.

Про цінність та різноманітність матеріалів, зібраних у бібліотеці, свідчить один з листів І. Рудичева від 16 грудня 1940 р., в якому він відзначав, що "наша Бібліотека не є проста бібліотека. Це щось багато складніше, як б[ібліоте]ка Турґєневська, хоч ця складається з 150 000 томів, а наша лише з 12-13 000. Наша дуже многообразна. Тут і Музей, і старі архіви, і документи з Визвольної Боротьби, і матеріали з життя еміґрації, і альбоми, і ноти, і пам'ятки. Не кажучи про різні, передані нам в депозит чужі речи, за які на нас лежить відповідальність" ¹³. Однак з початком Другої світової війни колекцію бібліотеки спіткала доля, подібна до багатьох інших документальних, книжкових та мистецьких зібрань на окупованих нацистською Німеччиною територіях.

¹³ Цит. за: Михальчук В. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: Заснування, розвиток, діяльність (1926-1998). - К., 1999. - С. 95. За даними, які наводить П. К. Грімстед, у січні 1940 р. Бібліотека ім. С. Петлюри нараховувала 14 458 томів, а Тургенівська - 120 тис. томів (Див.: Grimsted P. K. The Odyssey of the Petliura Library. - P. 185).

На початку червня 1940 р., коли члени екзильного уряду УНР терміново покинули столицю Франції, Рудичів залишився при бібліотеці задля забезпечення збереженості її фондів. Вперше нацисти побували у бібліотеці 22 липня 1940 р. і близько однієї години спілкувалися з Рудичевим, розпитуючи його про українських діячів різних політичних спрямувань. Після цих відвідань бібліотека деякий час мала можливість працювати у майже звичайному режимі, а Рудичів навіть продовжував роботу з каталогізації її фондів. Однак, з початком серпня почав вчащати до бібліотеки, за свідченнями Рудичева, високий, худорлявий блондин, який називав себе професором Hotte ¹⁴. Офіційно метою відвідань останнього було дослідження аграрного питання в Україні, разом з тим він виявляв неабияке зацікавлення музейними експонатами та збірками світлин українських політиків та військовиків, що викликало занепокоєння у Рудичева. І ці побоювання насправді мали під собою реальний ґрунт.

¹⁴ ЦДАВО України, ф. 4362, оп. 1, спр. 3, арк. 11.

22 жовтня 1940 р. Українська бібліотека ім. Симона Петлюри була опечатана нацистами, а 13 грудня офіційно проголошена "unter deutche Schutz" ("під німецькою протекцією"). 20-21 січня 1941 р. бібліотека та її архівне зібрання були конфісковані, а згодом вивезені німцями до Берліна ¹⁵. Описуючи події тих днів, Рудичів відзначав, що йому було дозволено залишити при собі особисті папери та листування; німці також не вивезли діловодство за останній рік, книгу протоколів, статут та кошториси бібліотеки ¹⁶.

¹⁵ Там само, арк. 3.

¹⁶ ЦДАГО України, ф. 269, оп. 1, спр. 495, арк. 72. По всій вірогідності частина цих документів представлена сьогодні у фонді 269 ЦДАГО України серед паперів Української бібліотеки ім. С. Петлюри, які у 1942 р. були передані Рудичевим до Музею визвольної боротьби України, а згодом вже разом з іншими збірками музею перевезені в Україну. Зокрема, справа 495 зазначеного фонду містить рукописи протоколів засідань Ради бібліотеки з жовтня 1933 до січня 1941 рр.; справа 496 - звіти про діяльність бібліотеки; справа 497 - друковані примірники статей та заміток про діяльність бібліотеки, листи до І. Рудичева від Є. Бачинського та Г. Довженка за 1938 р., офіційне листування про одержання помешкання для бібліотеки від паризького муніципалітету (французькою мовою), переліки лекцій та доповідей, що були організовані бібліотекою наприкінці 1920-х та у 1930-х рр. Інша частина цих матеріалів зберігається у фонді 4362 ЦДАВО України - це, зокрема, статут Товариства бібліотеки французькою мовою (спр. 1), грошові звіти бібліотеки за 1927-1940 рр. (спр. 16), проекти бюджетів бібліотеки за 1930-1940 рр. (спр. 17).

Рудичів дуже тяжко переживав вивезення ібліотечної колекції, якою він опікувався понад десять років і яку цінував понад усе в своєму злиденному емігрантському житті. З болем у серці він описував у спогадах кінець того страшного в історії бібліотеки дня, коли її було вивезено нацистами:

"П'ять годин. Темніє.

Зачиняю вікно, даю світ і починаю наскоро замітати в хатах.

Замів. Пробіг по хатах. Спиняюся коло стін. Розглядаюся й пригадую, що де висіло, що де лежало. Ще так недавно. Сльози течуть. Хочеться плакати голосно, голосно, як дитина. Пригадую слова Прокоповича: "Без смерті - нема воскресіння". Може й так. Але ж забрано без ніякого порозуміння, нічого не сказано, ніякого паперу не дано. Чому? Нащо? Яким правом? Яка доля чекає Бібліотеку? Нічого не знати. А як будуть везти, може бомба впаде, все знищиться, все. 12 років праці... не возстановимі речі. Музей... Жертви усіх українців. Скільки праці всіх... Де те все? Нема, нема. Все "unter deutsche Schutz" ¹⁷.

¹⁷ ЦДАВО України, ф. 4362, оп. 1, спр. 3, арк. 24.

Розуміючи, що тільки Рудичів може надати необхідну інформацію про фонди бібліотеки та сприяти упорядкуванню й використанню її матеріалів, нацисти наполягали на тому, щоб він виїхав до Берліна для продовження своєї роботи в якості бібліотекаря. Рудичів сприймав ці пропозиції, що висловлювалися у достатньо жорсткій формі, досить неоднозначно - з одного боку, його серце боліло за долю бібліотеки, його хвилювало питання про збереження цілісності її колекції і він мріяв, що німці в решті-решт передадуть її українцям, але з іншого боку, він дуже не хотів співробітничати з нацистами і тому постійно в розмові з їх представниками посилався на поганий стан свого здоров'я та проблеми із зором. Про свої переживання він писав у спогадах: "Мені не раз і не два доводилося писати, запитувати поради, що робити, чи їхати, чи ні. Майже всі відповідали й казали, що мушу їхати. Але видно було, що ніхто не хоче бути відповідальним за рішення. "Твоє життя зв'язано з Бібліотекою". "Мусиш, хоч побачиш, що з нею станеться. Треба ж, щоб був свідок". "А може вона буде передана кимсь на Україну" [...] А в мене була думка не їхати" ¹⁸. Одного дня після гарячої дискусії з М. Шумицьким він навіть сформулював свої думки у 12 пунктах під назвою "Чому - ні?", які зводилися до наступного: Рудичів не знаходив у собі моральної сили працювати в бібліотеці під керівництвом нацистів, які силою її вивезли; він висловлював побоювання, що бібліотеку позбавлять імені Симона Петлюри; його хвилювало також ставлення до цього української громадськості та жертводавців; нарешті він посилався на свій вік та стан здоров'я - "очі дуже слабі для праці" та "я старий і маю право на спокій".

¹⁸ Там само, арк. 27.

Вагаючись прийняти остаточне рішення, він звертався за порадами до провідних діячів уенерівської еміграції, і в першу чергу до дружини покійного Головного Отамана Ольги Петлюри. Важливе значення для Рудичева у цій ситуації мав лист Ольги Петлюри від 21 лютого 1941 р., в якому вона зокрема писала: "Вельмишановний Іване Опанасовичу! Ваш біль відчуваю. Не поможуть і не потішать тут люди, хоч би й дуже того хтіли [...]

У Вашій відмові їхати рішає звичайно Ваш внутрішній голос. Але як трохи зблідне гіркість та терпкість, візьме в гору резон над почуттям, треба буде дати відповідь на питання: а чи не слід використати всяку можливість, щоб і далі бути близько до б[ібліоте]ки? Укр[аїнські] доробки тиняються по світу, як і українці. Потім над сим спокійніше подумаєте. А що до інтриг - то де ж того добра нема? Ви наперед про се знаєте, нічому не здивуєтеся. Се вже багато.

Очі примусили б мати поміч, а того Ви їх там може б ліпше підлікували. Словом, багато за і проти. Потім остаточно вирішите. Із всіх тих, що біля б[ібліоте]ки стояли, Ви один могли б поїхати" ¹⁹.

¹⁹ ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 172, арк. 1-2.

Вірогідно цей лист вплинув на позицію Рудичева, і він, вболіваючи за долю конфіскованих зібрань бібліотеки, прийняв рішення виїхати до Берліну. 13 червня 1941 р. Рудичів прибув до столиці Третього Рейху, де його повідомили про те, що для бібліотеки не виділено відповідного приміщення, тому її фонди зберігатимуться не розпакованими. Натомість нацисти доручили Рудичеву скласти історичну довідку про діяльність бібліотеки та подати опис її основних фондів. "Не думаю, щоб хутко стали влаштовувати б[ібліоте]ку, - заспокоювала його Ольга Петлюра у листі від 11 липня 1941 р. - Тай хто зараз буде сим клопотатися? Се нічого, сим не лякайтеся. Ось я боюся, що Вам дали тему для писання. Ви ж свої очі перевтомите сією працею до останнього" ²⁰.

²⁰ Там само, арк. 12.

Одним з постійних кореспондентів Рудичева під час його перебування у Берліні був Євген Бачинський, який мешкав тоді у Женеві. В одному з своїх листів від 19 липня 1941 р. Бачинський відзначав: "Нарешті одержали від Вас листа так довго жданого! Слава Богові, що нарешті Ваше положення так-сяк вияснилося, та що розпочинається інстолювання Бібліотеки. Вона певно буде приміщена в Укр[аїнському] [науковому] інституті [...] Але чи вона буде захована як цілість? Чи увійде до загальної збірки?" ²¹. На початку липня Рудичеву повідомили, що бібліотека можливо буде перевезена до Києва, але цього не сталося через загальний перебіг подій на Східному фронті. Час плинув, але Рудичів так і не мав доступу до бібліотечних фондів, і цей факт його надзвичайно хвилював. "Не давайте заволодіти себе чорним думкам, - писав до нього з Відня Андрій Жук у листі від 16 вересня 1941 р. - Світ, мимо всього, прекрасний, і варто жити, доки Пан Бог тримає при життю" ²².

²¹ Там само, спр. 171, арк. 13.

²² Там само, арк. 52.

Морально підтримував Рудичева також один з фундаторів бібліотеки та голова її Ради В. Прокопович. Надзвичайно цікавим джерелом для розуміння тогочасної ситуації в українському середовищі на еміграції, духовних переживань її окремих представників, є лист В. Прокоповича до І. Рудичева від 10 січня 1942 р., виявлений автором серед паперів останнього у ЦДАГО України. "З Різдвом здорові були, дорогий наш старий Іване Опанасовичу! - вітав Прокопович Родичева з різдвяними святами. - На Новий рік! На щастя! На здоров'я! Не сумуйте, не журіться, бо все минеться, одна правда зостанеться! І вона переможе! Словами поета мовлячи: "з журбою радість обнялася"! Я ніколи не поділяв захопленого безмірного оптимізму наших земляків - на се не дозволяв об'єктивний аналіз стану речей, - тому, хоч і гірко зараз, але не маю розчарування. Вітав переможний похід німецького війська на схід. Радів і радію з визволення України з-під незносного ярма московського. Тяжко журюся, що той хрестовий похід стався без участі нашого війська. Адже ми 20 год (років - М. П.) не припиняли боротьби проти червоного гада і доводили конечність війни з Москвою. Гірко, що й сьогодні, як і колись, ми все зостаємося об'єктом, а не суб'єктом у міжнародних відносинах. Не так сталося, як гадалося. Але я завжди був і єсмь певен, що самостійна Україна таки буде, без її відновлення неможливі ні сталий мир, ані рівновага та новий кращий порядок у Європі! (курсив мій - М. П.)". І продовжував далі: "Тяжко переживав долю бібліотеки - то ж частина мого, як і Вашого життя, життя! Все те гострим болем пройняло серце, але як писав Вам, мене не зломило: без смерті нема воскресіння!" ²³.

²³ Там само, спр. 171, арк. 77-79.

Іларіон Косенко, який за відсутності Рудичева доглядав за приміщенням бібліотеки у Парижі, у листі від 5 березня 1942 р. таким чином характеризував емігрантське життя у Франції за часи окупаційного режиму: "Говорили багато з В. К. (йдеться про В. К. Прокоповича - М. П.) про всі наші тутешні справи, але власне на цьому все і зупинилося, бо не час і нічого ми зробити не можемо. Найбільш всі тепер турбуються не про справи духовні. А про моркву і картоплю. Аз грішний, оце як приїхав до Парижу, то привіз певно до 40 кіло плодів земних, трохи яєць, трохи сиру і т. п., бо тут нема цього всього" ²⁴.

²⁴ Там само, спр. 171, арк. 105.

Зі свого боку Рудичів, перебуваючи у Берліні, продовжував піклуватися про поповнення фондів бібліотеки, для чого збирав комплекти українських та зарубіжних періодичних видань. Він також шукав можливості для забезпечення збереження своїх записів, нотаток та епістолярій. У березні 1942 р. Рудичів надіслав з Берліна 5 акунків з періодикою до Музею визвольної боротьби України (МВБУ) в Празі. У листі до дирекції музею він зазначав, що "долучив також кілька досьє" зі своїх збірок, та висловлював сподівання на те, що, коли Бібліотека ім. С. Петлюри "оживе до нормального життя на Україні", то музей не відмовиться поділитися з нею своїми дублікатами. Він також повідомляв, що невдовзі надішле матеріали "як для Музею, так і в депозит свій і Бібліотеки ім. С. Петлюри" ²⁵.

²⁵ Там само, оп. 1, спр. 462, арк. 18.

Дирекція МВБУ з щирим зацікавленням зустріла ініціативу Рудичева, і 15 квітня 1942 р. Степан Сірополко повідомив його, що радо візьме на себе збереження тих матеріалів, однак пропонував не надсилати їх поштою, а передати "через певну особу" - Євгена Вирового ²⁶. Важливим підтвердженням того факту, що матеріали Рудичева надійшли до МВБУ у 1942 р. є автографи Рудичева на двох конвертах, які виявлені автором серед матеріалів ЦДАГО України - на першому з них надпис: "Депозит на довший час. Листи до мене в часі 1941. VII-1942. ІІІ. Іван Опанасович Рудичів, б[увший] бібліотекар Укр[аїнської] бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. До Музею Визвольної Боротьби у Празі", на другому: "2-й пакет мого листування з 1941-42 р. І. Рудичів. Мій персональний депозит на довші роки. 18.V.1942" ²⁷.

²⁶ Там само, оп. 2, спр. 171, арк. 125.

²⁷ Там само, арк. 149, 150.

У жовтні 1942 р. І. Рудичів, не маючи жодної можливості впливати на вирішення подальшої долі фондів Бібліотеки, повернувся до Парижа. Подальші події підтвердили найгірші прогнози І. Рудичева - з початком бомбардування західними союзниками Берліну значна кількість нацистських інституцій почала переїжджати зі столиці на схід. Влітку 1943 р. розпочалось і перевезення матеріалів, зібраних різними структурами відомства Розенберга, з Берліна до міста Рацібор (Ратібор) у Сілезії. Можна припустити, що саме звідси матеріали Бібліотеки ім. С. Петлюри разом з іншими військовими трофеями були вивезені Червоною Армією у 1945 р. ²⁸

²⁸ Про це докладніше див.: Grimsted P. K. The Postwar Fate of the Petliura Library and the Records of the Ukrainian National Republic // Harvard Ukrainian Studies. - 1997. - Vol. XXI. - Pp. 393-461.

Після звільнення союзниками Парижа І. Рудичів повернувся до старого приміщення бібліотеки та розпочав роботу із пошуку вивезених нацистами книжкових та документальних фондів. Попри незадовільний стан здоров'я, він приступив до відновлення бібліотечного каталогу, працював над упорядкуванням свого приватного архіву, активно листувався з чільними культурними та релігійними діячами української еміграції в Північній Америці. Маловтішними були останні роки життя І. Рудичева, які він провів в Українсько-Грузинському домі для пристарілих людей в Абондані (поблизу Парижа). У цьому притулку він і спочив 28 жовтня 1958 р. ²⁹

²⁹ Див.: Пустовіт Т., Наконечна Л. Іван Рудичів - перший директор... - С. 380-381.

Згадуючи сьогодні ім'я Івана Опанасовича Рудичева, слід наголосити на тому, що саме завдяки його довголітній жертовній та водночас непримітній праці на посаді директора Української бібліотеки імені Симона Петлюри було закладено міцні підвалини для діяльності цієї авторитетної музейно-бібліотечної установи української еміграції у Франції та загалом в Європі. Його допомога у відновленні каталогів бібліотеки була без перебільшення безцінною, ставши підставою для умотивованого звернення української громади Франції до нового уряду Німеччини щодо компенсації матеріальних втрат та моральних збитків, яке, як відомо, було ним задоволено (Українська бібліотека імені Симона Петлюри отримала значне грошове відшкодування). Відтак І. Рудичева можна вважати одним з фундаторів відносно стабільного повоєнного розвитку бібліотеки, яка й сьогодні залишається важливим українським науковим та культурним центром на європейському континенті.

Марина Палієнко

Джерело:

"БУВ ВІРНИЙ ПЕТЛЮРІ, Є І ЗАЛИШАЮСЯ..." (діяльність Івана Рудичева на посаді директора Української бібліотеки імені Симона Петлюри у Парижі) - http://www.archives.gov.ua

Фотографія: http://poltava.archives.gov.ua/en/node/108