Комбриг Богунский (Антон Шарый)

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Комбриг Богунський (Антін Шарий)

Антін Шарий народився 16 січня 1899 року в селі Погорілому Вереміївської волості Золотоніського повіту Полтавської губернії в бідній багатодітній селянській родині. Крім нього в сім’ї Савви і Васси Шарих було ще п’ятеро дітей. По закінченні Погорільської церковнопарафіяльної школи А.Шарий продовжив навчання у Гурбинецькій учительській семінарії (нині Срібнянського району на Чернігівщині), а згодом – у Київському річковому училищі. Одночасно він готувався скласти екстерном іспити за гімназичний курс наук з тим, щоб вступити до Комерційного інституту, але Лютнева революція в Росії перепинила йому шлях до знань.

В Києві Антін познайомився з більшовицькою ідеологією, а незабаром і вступив до їх партії та взяв активну участь у революційній боротьбі в Україні в кінці 1917 – на початку 1918 років. Під час наступу австро-німецьких військ його було призначено керуючим справами Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету ( ВУЦВК). Разом з більшовицьким урядом України А.Шарий евакуювався спочатку до Полтави, а згодом до Катеринослава і Таганрогу. Там він взяв участь у Таганрозькій партій­ній нараді, яка розглянула питання про об’єднання всіх більшовицьких організацій України і на пропозицію М.Скрипника прийняла резолюцію, що передбачала “створення самостійної комуністичної партії, яка має свій Центральний Комітет, свої партійні з’їзди і зв’язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)”.

Відразу після наради Антін відбув в Україну, де вже була проголошена Українська держава гетьмана П.Скоропадського, і налагодив зв’язки з місцевими більшовиками. Початок травня 1918 року ознаменувався вис­тупами селян проти гетьманату, які були невдоволені поновленням приватної власності на землю і поверненням поміщицького ладу. Полтавський губернський староста С.Іваненко повідомляв гетьманському міністру внут­рішніх справ: “На доповнення до моєї телеграми 15-го цього травня доношу, що вчорашнє повідомлення підтверджується. В районі Пальміри Золотоніського повіту, куди прибуло з Катеринослава десять більшовиків, зосереджено сімсот озброєних селян. Буримська спілка (Селянська спілка – В.Р.) організувала й озброїла близько десяти тисяч” [1]. Керівництво повстанськими загонами в Золотоніському повіті очолили Василь Гайдама­ка, Яким Антосик і Антін Шарий.

Основні сили повсталих зосередилися в районі Іркліїва, проте лише частина з них мала вогнепальну зброю, а більшість – лопати, вила, коси, сокири тощо. Не вистачало досвідчених командирів. Недостатньо оз­броєні, без належного військового вишколу повстанці не могли довго про­тистояти регулярним німецьким військам. 19 травня німці захопили Іркрліїв, 21 травня – Велику Буримку, 24 травня – Чорнобай. На бунтівні села була накладена контрибуція грошима і продуктами харчування. Проте пов­ністю придушити повстання гетьманській владі і німцям не вдалося. Вцілілі від розправи повстанці почали гуртуватися в районі сіл Вереміївки і Жовнино та на чисельних дніпровських островах, одним з найбільших з яких був острів Богун. Саме в цей час Антін Шарий і взяв собі партій­ний і повстанській псевдонім “Богунський”.

Влітку 1918 року селянські повстання проти австро-німецьких окупа­ційних військ і Гетьманщини прокотилися по багатьох повітах України. Найбільшого розмаху вони досягли на Київщині – в Звенигородському і Таращанському повітах. В першому з них повсталих очолювали ліві української есери, в другому – комуністи. Під тиском німецьких і гетьман­ських військ золотоніські повстанці форсували Дніпро і через урочище Холодний Яр прибули до Звенигородського повіту, де Богунський встановив контакт з одним із лідерів українських есерів М.Врублевським.

Незабаром повстання поширилося на села Канівського, Сквирського, Васильківського, Уманського та інших повітів Київщини. Розрізнені загони повстанців формувалися в сотні, курені і полки. Проводилося регулярне військове навчання, налагоджувалася дисципліна. 2 липня 1918 року “верховним головнокомандуючим усіма військовими силами партизанських загонів України” було призначено Ф.Гребенка. Сільські голови мали вибрати військових начальників і взяти на облік чоловіків віком від 20 до 40 років. На початку липня 1918 року сили повсталих становили близько 30 тисяч чоловік і мали на озброєнні десятки кулеметів і декілька гармат. Їм протистояли три дивізії німців і допоміжні загони гетьманців загальною чисельністю 35 тисяч чоловік, які тісним кільцем оточили охоплені повстанням райони.

Повстанці оборонялися мужньо. Кожне село німцям доводилося брати з бою, а після його захоплення селяни переходили до партизанських методів боротьби. Проте сили були надто нерівними. У повстанців бра­кувало зброї, особливо важкої, і належного військового вишколу. Зазнавши величезних втрат, вони вирішили прориватися до нейтральної зони, яка відділяла Українську державу від більшовицької Росії. Остання, всупереч умовам Берестейської мирної угоди, продовжувала підривну роботу проти України. Богунський брав активну участь у плануванні військових операцій. Коли було прийняте рішення про перехід повстанців на лівий берег Дніпра, він з невеликою групою бійців свого загону, переодягнувшись у гетьманські військові однострої, захопив річковий паром, яким переправилися перші загони.

Саме в цей час очолюваний М.Г.Кропив’янським Центральний штаб видав наказ про початок повстання на Чернігівщині і північній частині Полтавщини. З’явилася надія на загальне повстання на Лівобережній Україні, але вона виявилася примарною, позаяк гетьманський уряд з допомогою німців уже встиг придушити основні осередки опору і встановити контроль над містами і селами Полтавщини, створивши там місцеві адміністрації і загони державної варти (поліції).

Вранці 2 серпня 1918 року одна з груп повсталих (близько двох тисяч піхоти, два ескадрони кінноти, 30 кулеметів, дві гармати та 150 возів з пораненими і майном) переправилася на лівий берег Дніпра поблизу села Кийлів. Інша група (4 тисячі повстанців з 4 гарматами, 15 кулеметами і великим обозом) перебралася на полтавський бік південніше. Повстанці вирішили пробиватися по ворожих тилах на Чернігівщи­ну, де почалося інспіроване російськими більшовиками антигетьманське повстання, але німці блокували залізницю Київ–Гребінка, перекривши їм шлях на північ. Повстанці потрапили в безвихідь, багатьох охопила зневіра у можливість перемоги над ворогом. Тоді “Верховний головнокомандуючий усіма військовими силами партизанських загонів України” Ф.Гребенко поставив їх перед вибором: хто хоче продовжити боротьбу проти Гетьманщини і окупаційних австро-німецьких військ, нехай залишається, а хто ні, – тим видав по сто карбованців і дозволив повернутися додому [2].

Більшість звенигородсько-таращанських повстанців все ж вирішила йти до кордонів Росії. Серед них багато було збільшовичених солдат-дезертирів російської армії, які прагнули повернутися додому. Загальна чисельність повстанців за різними даними становила від 3 до 5 тисяч чоловік, у тому чис­лі близько 300 кінних. На озброєнні вони мали декілька гармат, але без набоїв, і 50-60 кулеметів [3].

7 серпня повстанці переправилися через Сулу і вступили до Горошиного, де вбили урядника Нещерецького і пограбували сільську управу. Щоб відірватися від німецьких військ, які невідступно їх переслідували, командування вирішило розділити з’єднання на дві частини з тим, щоб зустрітися знову при форсуванні Псла в місці впадіння в нього Голтви. Начальником штабу одного з них став Богунський. Наступного дня загони повстанців уже були в селі Дем’янівці Оболонянськї волості. Разом з місцевими селянами вони розгромили економію поміщика Леоніда Позена, забрали коней, гроші і цінне майно на загальну суму більше 10 тисяч карбованців. Звідти пішли до Іванівки.

Пізніше на слідстві селяни показували, що загонами командували “єврей у чорному костюмі і капелюсі” та якийсь середнього віку чоловік у військовому кашкеті. Вони увірвалися до двоповерхової дерев’яної садиби відомого мецената, благодійника і збирача українських старожитностей Сергія Милорадовича, перебили там посуд і меблі, а потім облили будинок горючою рідиною і підпалили. У полум’ї пожежі згоріло багато старовинних речей, картин та інших безцінних реліквій українського народу. Спалені були і господарські приміщення маєтку. З конюшень прибульці забрали 18 робочих коней і зіпсували парову молотарку. Загальні збитки, завдані ними маєтку, становили близько 5 мільйонів карбованців.

Під час короткого перебування на теренах Хорольського повіту один із загонів партизанського з’єднання розорив у селі Чернишівці маєток поміщиці Катерини Черниш і забрав із собою на 40 тисяч карбованців різних речей, продуктів харчування та 11 коней. Місцеві жителі участі в грабежах не брали.

У зв’язку з тим, що рух повстанців до нейтральної зони надійно перекривали німецькі війська, особливо по залізниці Полтава–Київ, вони змушені були повернути у південно-східному напрямку. На своєму шляху в селі Крива Руда повстанці знищили документи волосної управи і забра­ли з каси 21 тисячу карбованців громадських грошей, а також пограбували урядника і вартового. Звідти вирушили до села Вербки Семенівської волості, де поранили середньої руки землевласника Салимонова, вбили його родича поручика Аксакова, забрали в маєтку та в селян коней, які працювали на жнивах. На хуторі Озери Заїченської волості повстанці пограбували також маєток Володимира Булюбаша.

10 серпня один із загонів партизанського з’єднання вступив на терени Кобеляцького повіту. Їх кінна розвідка чисельністю близько 100 вершників у Хорішках у садибі поміщика Погорілка зарубала шість німецьких вояків і начальника місцевої варти Залюбовського. Рядові вартові встигли поховатися. Через годину до Хорішок підійшла і піхота з кулеметами та двома гарматами, а наступного дня прибув ще один загін, також з кулеметами і гарматами. Об’єднавшись, партизанське з’єднання вирушило до села Куликівки, але по дорозі було зустрінуте німецькими військами і розбите. За неповними даними втрати повстанців становили 28 чоловік вбитими. Зазнавши поразки, вони змушені були повернутися до Кременчуцького повіту. Рухалися без перепочинку, навіть ночами, але відірватися від переслідування не могли [4].

В ніч на 11 серпня німці настигли і ще раз розбили повстанців. Щоб уникнути переслідування ворогів, вони знову розділилися на декілька загонів і повернулися до Хорольського повіту. Їх поява стала повною несподіванкою для гетьманської влади. Не встигли партизани розташуватися на відпочинок, як о 7-ій годині ранку їх знову атакували німецькі війська і піддали інтенсивному артилерійському та кулеметному обстрілові. Щоб уникнути неминучого розгрому, повстанці вкотре розділилися на дрібні загони і розбіглися в різних напрямках. Один із них по дорозі на північ вчинив раптовий напад на Білоцерківку, де розгромив сільську управу і зіпсував телефонні апарати.

Переслідувані по п’ятах німецькими військами таращансько-звенигородські повстанці без зупинки пройшли селами Новомихайлівкою (Заруднівкою) та Молодиківщиною (Биківщиною) Миргородського повіту і вступили на терени Полтавського. Як свідчили пізніше місцеві жителі, незважаючи на поразки, повстанців ще залишалося більше тисячі. Кінні роз’їзди партизан по 10-30 чоловік розійшлися по хуторах Байрацької і Піщанської волостей, а головні сили разом зі штабом зупинилися в селах Молодиківщина і Яновщина. За словами селян, повстанці “розмовляли між собою по-російському і називали один одного товаришами”, а командував ними “чоловік у літах з товстими обвислими вусами” [5]. Селянам він пояснив, що прибулі воюють за “відновлення єдиної і неподільної Росії”, а тому хочуть вигнати німців з України.

З Новомихайлівки до штабу повсталих прийшли селяни і почали скаржитися на управителя маєтку Кованька Сігізмунда Салая за жорстоке поводження з ними. Справа полягала в тому, що цей маєток у 1917 році був узятий на облік місцевим земельним комітетом, але навесні 1918 року його пограбували селяни. З приходом до влади гетьмана П.Скоропадського частину майна селяни повернули добровільно, а частину реманенту, худоби і птицю державна варта забрала силоміць та ще й наклала на селян контрибуцію в розмірі, що значно перевищував завдані поміщикові збитки. Даремно управитель намагався переконати селян, що він був лише виконавцем волі власника.

В маєтку Кованько повстанці вбили ротмістра Нікологорського, розгромили поміщицьку садибу (побили посуд, розтрощили меблі, картини та ін.), а в економії забрали худобу, 10 робочих коней, кінську збрую, запаси хліба та інших продуктів, завдавши збитків більш як на 56 тисяч карбованців.

В Молодиківшині партизани пробули близько двох годин, а потім вирушили до Піщаного. По дорозі вони роздягнули, а потім зарубали С.Салая. У Воронянщині на очах сільського сходу повстанці вбили урядника Мирченка і двох вартових, побили нагайками священика-біженця з Ковенської губернії Петра Грицая та розігнали 20 колишніх офіцерів російської армії, які за направленням Полтавської біржі праці працювали артіллю в маєтку Кованько під час жнив. Пограбовані були також економії князя Кочубея на хуторах Степовому та Середньому і Миколи Воронянського в одноіменному селі. В них повстанці, крім всього іншого, забрали робочих коней і зіпсували молотарки. Деякі з місцевих селян сприяли повстанцям і взяли участь у грабежах (слідчі Полтавського окружного суду таких виявили 14). Після вчинених у Піщанській волості погромів загони вирушили до Шишацької волості, де перебували протягом 13 і 14 серпня. Як тільки повстанці залишили волость, селяни ночами позносили до маєтків частину награбованого майна.

12 серпня один із загонів таращансько-звенигородського з’єднання чисельністю до 200 чоловік з двома гарматами і двома кулеметами з’явив­ся на межі Полтавського і Зіньківського повітів. Наступного дня він вступив по Жоржівки, де зазнав чергової поразки і, відступаючи, увірвався до Дейкалівки. Тут повстанці забрали з каси волосного земства 13 тисяч карбованців, а в Бірках – селянських коней та худобу. По дорозі на Лютеньку поблизу села Романівни 15 серпня їх остаточно розгро­мив об’єднаний загін німецьких і гетьманських військ. Рештки повстанців розсіялися по лісах Гадяцького повіту. Частина з них була виловлена державною вартою і ув’язнена, інші – поодинці або невеликими групами через Харківську губернію пробивалися до Росії. По ворожих тилах, у простійних сутичках з німецькими і гетьманськими військами вони прой­шли більше 800 кілометрів. Коли через півроку Червона армія з Росії вдруге прийшла в Україну, з тюрем Полтавщини було звільнено близько 700 учасників Таращансько-Звенигородського повстання, які потрапили в полон і були ув’язнені.

Всього за даними радянських істориків до нейтральної зони з України вийшло 420 кінних і піших повстанців з 6 кулеметами і обозом із 20 кінних двоколок [6]. Пізніше вони склали основу Богунського і Таращанського полків Червоної армії.

Менше місяця перебували на Полтавщині київські повстанці, але зали­шили по собі недобру пам’ять, тому що поводилися як у ворожій країні. За невеликим винятком підтримки серед полтавців вони не мали. Незважаючи на невдоволення гетьманським режимом, місцеві жителі до них не пристали. Тому й не дивно, що сили повстанців танули, а разом з тим і надії підняти загальне повстання проти німців і Гетьманщини на Лівобережній Україні.

Важко судити про політичні переконання повстанців з Київщини. Селяни, чиї свідчення відразу ж були зібрані слідчими Полтавського окружного суду, називали їх всіх більшовиками, позаяк на переконання пересічно­го полтавця більшовик – це бандит, волоцюга і грабіжник, в якого відсутні поняття честі, моралі і власності.

Після виходу до нейтральної зони А.Богунський деякий час навчався на Перших московських командних курсах і брав участь у роботі 2-го з’їзду КП(б)У, який проходив у Москві 17-22 жовтня 1918 року. По його закінченні був направлений на Полтавщину для організації повстансько-партизанських загонів у придніпровських повітах. Одночасно він мав очолити і більшовицьке підпілля в цьому регіоні. Однак з цим завданням не справився, позаяк не поділяв імперських амбіцій московського керів­ництва і був противником втручання більшовицької Росії у внутрішні справи України. Керівником золотоніської організації КП(б)У було призначено О.А.Мірера. А.Богунський зосередив свою роботу на підготовці повстання проти гетьманського режиму. Під його керівництвом в кінці листопада 1918 року Золотоніський повіт було очищено від гетьманців і тут встановилася влада Директорії УНР. Комендантом Золотоніського повіту було призначено українського соціал-демократа О.І.Грудницького. Із Черкас до Золотоноші прибув загін Директорії під командуванням Котуха. А.Богунський вважався командиром Золотоніського повітового революційного загону.

4 січня 1919 року в Золотоноші відбувся робітничо-селянський з’їзд, серед делегатів якого було 153 селянина, 15 робітників і 7 посланців від революційних військових загонів. В числі останніх були А.Богунський і В.Гайдамака. З’їзд прийняв резолюцію про підтримку Директорії УНР і висловив побажання, щоб вона йшла “шляхом визволення трудящих з-під гноблення капіталу, в контакті з пролетарями всього світу і спираючись виключно на революційні маси України” [7].

Проте воєнно-політична ситуація на Полтавщині, як і по всій Україні, залишалася надзвичайно складною. Скориставшись послабленням, а згодом і крахом австро-німецького окупаційного режиму, більшовицька Росія вдруге розпочала агресію проти України. Червоні війська, які перейшли в наступ з нейтральної зони, були об’єднані в Український фронт, яким командував В.Антонов-Овсієнко. Активізували підривну роботу проти України і місцеві більшовицькі організації, які в умовах Гетьманщини діяли в підпіллі. Керівництво ними здійснювало з територій РСФРР Зафронтове бюро ЦК КП(б)У, яке регулярно направляло своїх емісарів в Україну з тим, щоб “партія могла монопольно взяти на себе керівництво повстанням”.

Користуючись безвладдям, яке склалося в період повстання проти Гетьманщини, більшовики в загонах Котуха, Богунського і Куліша відкрито вели підривну агітацію пороти Директорії УНР, яку оголосили “буржуазною” і “контрреволюційною”. Збройні сили Директорії УНР перебували в стадії формування і складали­ся головним чином із селянських повстанських загонів та окремих підрозділів гетьманських військ, які перейшли на бік повсталого народу в трикутнику Ніжин-Гребінка-Золотоноша. Їх налічувалося близько 20 тисяч, зокрема в Золотоноші знаходилися частини Чорноморського коша, Корсунського і Кременчуцького полків. Вони мали прикривати Київ від наступу російських червоних військ. Їх вступ на терени України сприяв розпалюванню тут громадянської війни і породжених нею ненависті, нетерпимості і жорстокості.

В цей трагічний для України час частина українських партій (ліві есери-боротьбисти та українські соціал-демократи-“незалежники”) стали на радянську платформу і взяли участь у збройній боротьбі проти Директорії УНР. За ними пішла і частина керівників (отаманів) селянських повстанських загонів, які наївно сподівалися поєднати дві несумісні речі: незалежність України і радянську владу, не розуміючи того, що остання є лише формою більшовицької диктатури і імперської політики російських комуністів. Не був винятком у цьому і А.Богунський. Його загони вночі оточили і роззброїли чорноморців. Частина військ Директорії УНР, що знаходилася в Золотоноші, під впливом більшовицької агітації добровільно перейшла на бік радянської влади.

25 січня 1919 року “отаман червоних військ побережжя Полтавщини А.Богунський і народний комісар О.Грудницький” звернулися до населення міста і повіту з відозвою, в якій говорилося: “Товариші! Директорія пішла шляхом згоди з буржуазією. Вона не захотіла стати рішуче на платформу влади Радам, на платформу пролетарської класової боротьби. Навіть більше, вона почала схилятися до того, щоб покликати англо-французів, як вже було покликано німців... Хай живе братерство всіх народів і націй! Хай живе Українська Соціалістична Республіка! Хай жи­ве Інтернаціонал! Хай живе соціалізм!” [8].

28 січня загони А.Богунського після запеклого бою захопили вузлову станцію Гребінку, перервавши тим самим залізничне сполучення між Києвом і Полтавою і остаточно дезорганізувавши лівобережний фронт боротьби з червоними військами. Золотоніський повіт став “радянським островом” у тилу республіканських військ Директорії УНР. Повстанці А.Богунського контролювали канівську і черкаську переправи через Дніпро. Спроба С.Петлюри ліквідувати повстання в Золотоноші через брак сил і моральну нестійкість республіканських військ закінчилася невдачею.

На правому березі Дніпра повстання проти Директорії УНР підняв отаман повстанської Дніпровської дивізії Данило Терпило (Зелений), перервавши тим самим зв’язок між Києвом і Вінницею. З великими потугами Директорії УНР вдалося відновити контроль над цим регіоном, але не надовго, тому що 5 лютого червоні війська вже захопили Київ, а 10 лютого – Черкаси.

Загони отаманів Зеленого, Богунського, Грудницького та інших підняли повстання проти Директорії УНР з тим, щоб встановити в Україні радянську владу, вважаючи, що лише вона може бути виразником інтересів трудящого люду. Будучи патріотами України, ватажки повстанських заго­нів, які складалися переважно із сільської бідноти, хотіли бачити радянську владу в Україні українською і демократичною, а тому були категоричними противниками російської однопартійної більшовицької диктатури. Зважаючи на це, більшовики їм не довіряли, а тому вважали їх союзниками лише в тій мірі, в якій вони допомагали російським комуністам розгромити Директорію УНР і захопити владу в Україні. Відразу ж після захоплення Києва очолюваний Х.Раковським комуністичний уряд України разом з головою Реввійськради РСФРР Л.Троцьким під приводом боротьби з “отаманщиною” розпочали кампанію цькування ватажків українських повстанських загонів. Першим об’єктом нападів комуністів став отаман Зелений, якого 25 березня 1919 року оголосили “поза законом”.

У середині березня 1919 року із золотоніських повстанських загонів у складі Українського фронту була створена окрема Придніпровська бригада, командиром якої В.Антонов-Овсієнко призначив двадцятирічного А.Богунського. В цей час у Золотоноші відбувся повітовий з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, більшість делегатів якого поділяли політичні програми лівих українських партій – комуністів-боротьбистів і соціал-демократів-“незалежників”. Головою виконкому ради було обрано О. Грудницького.

Другий прихід радянської влади в Україну супроводжувався втіленням у життя фантастичних ідей більшовизму, які пізніше Ленін назвав політикою “воєнного комунізму”. Повсякденним явищем стали конфіскації, контрибуції, націоналізації, насильницька русифікація і сваволя політичної поліції – Чека. В партійному і радянському апараті, а також в Чека керівні комісарські посади посіли немісцеві жителі – росіяни і євреї, які вороже ставилися до будь-яких проявів українського національ­ного життя. Все це не могло не викликати спротиву з боку українських повстанців – учасників боротьби проти Гетьманщини і Директорії УНР.

1-го квітня 1919 року лідери лівих українських партій підписали угоду про спі­льну боротьбу проти комуністичного уряду Раковського і створили у Сквирі Всеукраїнський повстанський ревком на чолі з Драгомирецьким та уряд, в якому наркомом у військових справах було призначено отамана Зеленого, а головнокомандуючим повстанських військ – Богунського. В числі інших керівників Всеукраїнського повстанкому останній підписав дек­ларацію “До робітників і селян України”, в якій були оприлюднені програмні засади повстанців.

Декларація рясніла гаслами: “Геть російських та жидівських Петлюр!”, “Геть всякий національний гніт!”, “Хай живе вільна федерація всіх народів!” та ін. В передмові до неї керівники Всеукраїнського повстанкому називали себе “українськими більшовиками” і свій виступ проти російського комуністичного режиму пояснювали тим, що Україна опинилася під “п’ятою комісарів, які поводяться у нас ще гірше, як за царських приставів та гетьманських вартових”. “Ці нові Петлюри, – говорилося в декларації, – такі ж контрреволюціонери, як і наш, а може, ще й гірші.” “Українські більшовики” оголосили рішучу боротьбу “з усякими спекулянтами на комунізмі, всякими шовіністами чи то російськими, чи то жидівськими”.

Майбутню Україну повстанці бачили “незалежною національно-культурно економічно, а щодо федерації, то вона повинна бути вільна, цебто без всякого примусу й гніту з боку інших націй”. Влада в Україні мала бути в руках “місцевих людей українців (всіх живущих на Україні)”, належати “на місцях робітничо-селянським радам, а в центрі – радам Рад без всякої партійної диктатури” [9]. Отже, повстанці виступали за національну владу в Україні – за українську за Формою і соціалістичну (комуністичну) за змістом, проти нав’язаних російськими більшовиками “совєтів”, але за ради, як традиційно українську форму народовладдя, побудовані на демократичних засадах. Судячи з маніфесту, політичні переконання керівників повстанського ревкому були край суперечливими. Вони сприймали комуністичну ідеологію, але були противниками її втілення російськими більшовиками в Україні. Будучи поборниками незалежності України, вони в той же час виступили проти Української держави та її у ряду – Директорії УНР.

Щоб нейтралізувати негативні наслідки протикомуністичного виступу на Київщині, на прохання В.Антонова-Овсієнка до Золотоноші направили полк “інтернаціоналістів” під командою Рудольфа Фекете, який відзначився під час придушення народного повстання в Миргороді 1-3 квітня 1919 року. В цих умовах А.Богунський знову завагався: на чий бік стати? Під час особистої зустрічі з В.Антоновим-Овсієнком у Києві він зумів переконали останнього у своїй відданості більшовицькому режимові і одержав “від­пущення гріхів”, але для контролю над комбригом комуністи призначили політкомісара Рославлєва. Щоб переконатися у щирості намірів А.Богунського, його бригаду направили на придушення заколоту отамана Зеленого.

А.Богунський зумів таки виправдати довір’я проросійського комуністичного уряду України і його бригада взяла активну участь у боротьбі з повстанцями отамана Григор’єва, зокрема під час боїв в районі Золотоноша-Черкаси. Проте бригада продовжувала вважатися ненадійною в очах чекістів і надісланних з Росії комуністів. Після ліквідації Українського фронту (командуючий В.Антонов-Овсієнко) її включили до 46-ої дивізії Червоної армії і в червні 1919 року послали на костянтиноградський напрямок боротьби з Добровольчою армією Денікіна, але Чигиринський полк бригади відмовився залишати рідні місця. Невдоволення виявили й інші бійці бригади. Війну між більшовиками і денікінцями повстанці розглядали як боротьбу двох антиукраїнських сил за право монопольного гноблення рідного краю. Для придушення непокірних до Золотоноші було послано особливий загін О.Горянського [10].

Штаб бригади А.Богунського розмістився у загонах на станції Карлівка поряд зі штабом другої бойової дільниці Полтавської групи червоних військ (командуючий П.Єгоров, члени Реввійськради Й.Коцюбинський і Я.Дробніс), до складу якої вона входила. Щоб поповнити особовий склад бригади А.Богунський виїхав до Золотоноші, де провів, з його слів, успішну мобілізацію до Червоної армії, але невідомо, прибули мобілізовані на фронт чи ні.

Під ударами офіцерських частин Добровольчої армії Денікіна червоні війська терпіли поразку за поразкою, їх 14-а армія (командуючий К.Ворошилов) залишила Катеринослав, а згодом і Костянтиноград. Після невдалої спроби червоних повернути Катеринослав К.Ворошилова було знято з посади коман­дуючого армією. Голова Реввійськради РСФРР Лейба Троцький шаленів: потрібно було знайти винуватця за поразки на фронті і небажання українців стати на захист комуністичного режиму, який був для них таким же чужим, як і білогвардійський.

20 липня 1919 року Л.Троцький прибув до Полтави і зробив на літовищі огляд місцевої залоги та виголосив з башти броньовика промову. Вигляд червоного воїнства справив на нього гнітюче враження. Багато червоноармійців були босими, тому що голодні вояки, щоб прохарчуватися, змушені були продавати на базарах своє взуття, а часто і шинелі та од­нострої. “Хіба це військо, це – боса команда”, – гнівався Л.Троцький.

Наступного дня за наказом начальника політвідділу Полтавської групи військ Яхніса Дробніса А.Богунського заарештували. Арешт провів начальник особливого відділу групи Сипельгас, який на початку 1919 року очолював Золотоніську Чека і здирствами та знущаннями над людьми викликів до себе загальну ненависть місцевого люду і повстанців А.Богунського. Останні навіть вбили декількох особливо ненависник чекістів, так що підстав для арешту комбрига у червоних було досить. Пригадали йому і участь в антикомуністичному виступі Зеленого. А Богунського відправили до Кременчука, де на той час знаходився Л.Троцький, і розстріляли без суду і слідства. Проте ця страта, не змінила несприятливої для Червоної армії ситуації на фронті.

У статті “Хто зрадив Полтаву?” Л.Троцький писав: “Хочете знати, товариші червоноармійці, хто зрадив Полтаву? Скажу вам по совісті: Полтаву зрадив безлад у самій Червоній армії. У нас два полки із бригади бандита Богунського самовільно знялися і пішли, куди очі дивляться. Ось хто зрадив Полтаву. При заміні негідного командира починається мітингування шкурників і нероб: приймати чи не приймати нового, поставленого радянською владою командира” [11].

Отже, цапом відбувайлом, більшовики зробили А.Богунського. Дійсно, червоні війська 28 липня 1919 року залишили Полтаву без бою, але А.Богунський на той час уже не командував бригадою, а можливо, вже й був розстріляний. Обов’язки комбрига виконував Гайдамака. Частина полку Лопаткіна із бригади А.Богунського справді залишила денікінський фронт і пішла на з’єднання із Зеленим, але вони не відіграли помітної ролі у здачі Полтави білим військам.

Перебуваючи в гущі буремних подій, А.Богунський не знайшов свого місця в Українській революції 1917-1920 років. Як і багато інших українських патріотів, які вболівали за долю свого народу, він вагався і не зміг остаточно визначитися: стати на шлях послідовної боротьби за свободу і незалежність України, чи служити чужому більшовицькому режимові з його соціальною демагогією та імперськими амбіціями. В цьому його трагедія.

 

Джерела і література.

1. Фесенко О.П. Комбриг Богунський. – Київ, 1991. – С.10. (До тексту)

2. Там само, с.15. (До тексту)

3. Державний архів Полтавської області (далі –ДАПО), ф.138, оп.1, спр.602, арк. 112. (До тексту)

4. Там само, арк.114. (До тексту)

5. Там само, спр. 600, арк. 9-12. (До тексту)

6. Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр. В 3-х томах, т.1.– К., 1967. – С.426. (До тексту)

7. Фесенко О.П. Назв. праця. – С.23. (До тексту)

8. Там само. – С.31. (До тексту)

9. Зоря Полтавщини. – 2001, 24 квітня. (До тексту)

10. ДАПО, ф.Р – 2048, оп, спр.198, арк.26. (До тексту)

11. Віктор Ревегук. Полтавщина в добу Української революції 1917-1920 рр. – Полтава, 2002. – С.122. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
2 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
4149 4390 0512 1235