История Полтавы

Энеида Котляревского в связи с обзором украинской литературы XVIII века

• 

Подробности

Просмотров: 760

Павел Житецкий. Энеида Котляревского в связи с обзором украинской литературы XVIII века.

Подається за виданням: Житецький, П. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII століття / П. Житецький ; Всеукр. кооперат. вид. союз. — Київ : Друк. акц. т-ва "П. Барський", 1919.

Це скорочений переклад (без першої і останньої глав) книги: Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века / П. Житецкого ; Изд. "Киевской Старины". – Киев : Тип. Император. ун-та Св. Владимира Н. Т. Корчак-Новицкого, 1900. – VI, 174, 130 с.

Джерело: електронна бібліотека "Україніка".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

 

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КООПЕРАТИВНИЙ ВИДАВНИЧИЙ СОЮЗ
— 15 —

П. Житецький.

ЕНЕЇДА

КОТЛЯРЕВСЬКОГО

в звязку з оглядом української літератури
XVIII століття.

 

Київ
Друкарня акц. т-ва "П. Барський". Хрещатик.
1919

 

                                Присвячується

м. Полтаві,

батьківщині Івана Петровича Котляревського.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 3

I.
Церковна регламентація в богослужебних книгах українського друку. Вихідні пункти в огляді памяток української літератури XVIII століття.

Колись Лазарь Баранович назвав Київ "гніздом православія" і "руським Парижем" ¹⁾. Звичайно, ця остання назва не що инше, як патріотична гіпербола, але що до першої, то в ній немає нічого прибільшеного. В 1686 році це гніздо православія було остаточно приєднане до московської держави. Ця подія назавжди вирішила долю південної Руси, котра через Київ вступала на шлях не тільки політичних, але і культурних взаємин з північною Русью, де також було своє старовинне "гніздо православія" — Москва.

Проте треба зауважити, що в Москві з великим недовіррям поглядали на представників українського православія, особливо після смерти Федора Олексовича, коли все українське духовенство було запідозрене в "единоумии с папой и римским костелом". Відомо, що в часи патріарха Іоакима були заборонені твори кращих українських письменників, які чимало попрацювали для оборони православія ²⁾. Поборники московського православія посилалися на греків, котрі плямували київських вчених. Так, за Петра Великого єрусалимський патріарх Досифей переконував царя, щоб "на Москве не было игумена и архимандрита от казацкого рода" і аби "Москвитяне (были) и в казацкой земле", бо вони "хранят отеческую веру непременную сущии не любопытательные и нелукавии человецы" ³⁾. Приводом неприхильности патріарха до духовенства "из казацкого рода" була певність, що українські ієрархи заведуть також і на Московщині порядки, несприят-

¹⁾ "Письма" Лазаря Барановича. Чернігів. 1865 р., стор. 61, 117.

²⁾ "Большой Требник и Служебник" Петра Могили, "Катихизис" та "Экзегезис" Сільвестра Коссова, "Выклад о церкви" Теодосія Сафоновича, "Мир с Богом" Іннокентія Гізеля, "Меч" та "Трубы словес" Лазаря Барановича, "Ключ разумения" та "Мессия Праведный" Іоаннікія Голятовського. "Огородок" Антонія Радивиловського.

³⁾ "Труды Киевской Академии", 1854, к. III, ст. 249.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 4

ливі для грецького впливу. В листі до Стефана Яворського (від 15 листопада 1703 р.) той самий Досифей просто каже: "ныне, находясь в православном граде (Москве), в конец эллинское учение стерл еси и токмо о латинских школах стараетися" ¹⁾. Патріарх докоряє Стефанові Яворському за те, що він за прикладом патріарха Іоакима не висвідчував тих людей, що приносять незлагоду в царське місто, тоб-то чужинців ²⁾. Очевидно латинська школа, що процвітала на Україні, мимо всіх хиб, не мала нахилу підтримувати віддалення від Європи, яке вело до національного самохвальства і темноти. І справді зараз після приїзду до Москви, Стефан Яворський виступив з полемічним твором, направленим проти прихильників старовини, котрі запевняли, що Москва, почавши приймати чужоземні звичаї, зробилась новим Вавилоном і, як Вавилон, загине від розпустних звичаїв ³⁾. З хистом видатного проповідника Стефан Яворський відкликався на всі біжучі прояви життя, виправдував і обороняв усі змагання уряду до зближення Росії з Західньою Європою. В своїх казаннях доводив необхідність будування Петербургу, виясняв користь флоту і вигоди морської торговлі перед валковою і т. и.

Після цього зрозуміло, що для Петра Великого закиди єрусалимського патріарха про неблагонадійність Стефана Яворського мали зовсім протилежне значіння...

Але проте етнографична незлагода між людністю півночи і півдня повсякчасно примішувалась до питання про чисте православіє як за Петра, так і після нього, і на півночі завжди ставились з деяким підозрінням до церковних книжок київського друку. От факти:

Року 1709 були видані в Москві "Беседы Иоанна Златоустого на четырнадцать посланий Ап. Павла" В передмові до цього видання зазначено, що "Беседы" передруковані з київського видання, причому видавці лишали непорушною "орфографию, сиречь правописание и правоверие великороссийское правильное по учению грамматистов и любомудрецов, в училищах издревле и доныне обдержимому... А малороссийская примрачная речения изъяснихом обыкновенными" ⁴⁾.

Року 1720 з приводу виданого в Київі Минологиона на 1718 рік, на заголовному листі якого Київо-печерську лавру названо Ставропігією константинопольського патріарха, було видано розпорядження, аби надалі

¹⁾ Ibidem.

²⁾ "История России" Соловьйова, т. XV, 115.

³⁾ "Знамение пришествия Антихриста і кончины века", 1703 p.

⁴⁾ Пекарський. "Наука и литература при Петре Великом", т. II. ст. 193.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 5

цього не було і щоби "вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и оныя церковныя старыя книги с такими же церковными квигами справливать, прежде печати, с теми великороссийскими початьми, дабы никакой розни и особого наречия не было" ¹⁾.

Року 1721 перша друкарня в Москві, а також петербурзька, київська і чернігівська друкарні підлягли св. Синодові. Догляд над усіма друкарнями було доручено членові св. Синоду Гавриїлові Бужинському з титулом протектора друкарень. Що до українських видань, то обов'язком цього протектора було порівнювати їх з московськими. Наприклад, в книжці Діяній і Посланій Апостолів, яка була видана в Київо-печерській лаврі 1722 року значиться: "сия книга Апостол повелением святейшего правительствующего Синода всероссийского в конторе типографской против Апостола всероссийского зводу исследованна, и по исследовании обретеся во всем с великороссийским сходна. Того ради печати предати и в народ отпущати св. правительствующий Синод всероссийский благословляет". Далі йде підпис Бужинського ²⁾. Такі самі помітки трапляються і на инших київських і чернігівських виданнях ³⁾. Вимоги такого сорту инколи були редаговані в самій рішучій формі. Наприклад, року 1726 ігумен київського Злотоверхо-Махайлівського манастиря клопотався перед Синодом про дозвіл на друкування акафисту великомучениці Варварі, складеного, як відомо, в Київі митрополитом Іоасафом Кроковським, коли він був ще архимандритом. Дозвіл дістали, але з тим, щоб видання вийшло "на великорусском наречии" ⁴⁾. В часи Анни Іоановни було наказано архиєпископові київському Рафаїлові Заборовському відібрати од усіх українських церков книги попереднього українського друку і замінити їх книгами московського видання. Але, зважаючи на те, що московська друкарня не могла задовольнити всіх замовлень, книжок старого друку вживали й далі. За Єлисавети Петровни знову почали вимагати знищення цих книг і дозволили митрополитові Тимофію Щербацькому улаштувати при Софійській катедрі друкарню з тим, щоби "противно печатаемых в московской типографии книг несогласия отнюдь не было" ⁵⁾. Але друкарня ця не була відкрита. Київо-печерська друкарня друкувала і далі книжки по

¹⁾ Ibidem, т. ІІ, ст. 669-670.

²⁾ Ibidem, т. ІІ, 556.

³⁾ Подробиці про те, особливо що до чернігівської друкарні, див. Ibidem, т. ІІ, ст. 672-673.

⁴⁾ Ibidem, т. ІІ, ст. 8-9.

⁵⁾ "Описание киево-софийского собора", ст. 206.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 6

старовинному. Тоді наказами 1766 і 1772 років їй було рішуче звелено до слова передруковувати московські видання. Року 1769-го архимандрит київо-печерський Зосима звернувся до Синоду за дозволом друкувати хоч букварі не московські, посилаючись на те, що людність не хотіла купувати цих останніх. В цьому йому було одмовлено ¹⁾. Митрополит київський Гавриїл Кременецький наказав пан-отцям виписувати церковні книги тільки через консисторію, котра зверталась за цими книгами до московської друкарні ²⁾.

Що-ж діялося в самій Україні на ґрунті власне літературнім, більш незалежнім від церковної регламентації?

На це питання ми будемо відповідати оглядом літературних творів українських письменників XVIII стол., що писали під вражіннями місцевого життя і за голосом місцевих потреб.

Перед нами матеріал величезний, але ми повинні вибрати з нього тільки те, що так чи инакше з'ясовує звязок і спадкоємність розумових течій, що явилися перед Енеїдою Котляревського.

Ще в XVII столітті для цих течій утворилося два типи літературної мови —мова словяно-руська і книжна українська. Аналіз тої і другої мови ми зробили в окремих розвідках ³⁾. Покладаючись на цей аналіз, будемо слідкувати за змінами кожної з них у XVIII столітті, які утворювались під впливом нових умов релігійного і політичного життя, що почалися на Україні після сполучення її з Москвою.

В звязку з цими змінами ми будемо відзначати характерні риси письменників, поскільки вони відбилися на змістові і стилі творів.

II.
Риси словяно-українсьної мови в перших творах Теофана Прокоповича, в літопису Грабянки і "Странствованиях" Василя Григоровича Барського.

Відомо, що оброблена в граматиці Смотрицького, церковно-словянська мова була наближена до таких властивостей руських говірок, які були загальними для всіх них, (відсутність глухих голосних, повноголосся і т. и.), через що її можна називати не стільки церковно-словянською, скільки словяно-руською в найзагальнішім розумінні цього слова ⁴⁾. В творах

¹⁾ "Руководство для сельских пастырей", 1862 p. № 32. ст. 495.

²⁾ Ibidem.

³⁾ "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.", 1883 p.

⁴⁾ Докладніше про це див. Ibidem, ст. 1-36.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 7

українських письменників XVII століття ця словяно-руська мова була майже вільною від місцевої української домішки. Вже не те ми спостерігаємо в XVIII столітті. Як і раніш вона мала пошану од українських письменників, але в ній вже помітні значні ухиляння в бій народніх елементів мови.

Прикмети цієї мови вже виразно помітні в перших творах Теофана Прокоповича, що написані в Київі.

Наприклад, в похвальному слові Прокоповича (Панегvрикос) "О преславной над войсками свейскими победе", раз-у-раз змішуються и і ы, тоді як у словяно-руських творах XVII століття ця згукова одміна української мови зустрічається дуже рідко: веселій замісць веселый, вѣри, сили (родовий від. одн.), подобнимъ і т. и. ¹⁾. В його ж трагедокомедії "Владимир" — выно замісць вино, обыди замісць обиды, страни замісць страны, ти замісць ты, на ви замісць на вы, златій, слишах ²⁾. В тих самих творах Теофана Прокоповича часто вживається ѣ, як и. Наприклад, римуються слова; тѣлу і силу, бѣдный і сильный, находити і павѣти, входити і зрѣти (Панегирикос), до моей волѣ, царевѣ (давальн. одн.) держѣмъ, потерпѣмо творѣте (трагедокомедія "Владимир"). На жаль ми не маємо творів Теофана Прокоповича в списках, котрі були-б сучасними самим творам. У книгозбірні Київської Духовної Академії мається список його проповідей, який належить до 1751 року: де-які з них проказані були в Київі. З цього списку видно, що Теофан Прокопович нахиляв словяно-руську мову до українського типу. Ало коли-б такі завички й не належали йому самому, то всеж-таки це не послабляє сили фактів, що характеризують літературне вживання словяно-руської мови у XVIII столітті. В його проповідях цікаве 1) дуже обмежено вживання словянських дієслів, 2) мале число польських злучників і цілковита відсутність польських дієслівних форм, 3) мішане вживання словенських згуків і форм з українськими: кто, что, яко і хто, що, якъ; былъ было і бувъ було, упалъ, осквернилъ і учинивъ отвѣвъ ³⁾.

¹⁾ Ми користувались виданням Панегирікоса з книгозбірні Київської Духовної Семінарії (під ч. 188), котре тотожне згаданому у Пекарського. "Наука и Литература при Петре Великом" (під. ч. 142). — Друге видання, згадане під ч. 148, відріжняється московською вимовою та правописом, хоч обидва належать до того ж самого року (1709), Панегирікос складається з трьох окремих частин — передмови, досить великого похвального слова та вірша під заголовком: Епінікіон. Все це було надруковано у Київо-лечерській лаврі 10 липня 1709 р., себ-то для складання Панегирікоса та для його друкування було потрібно менше двох тижнів.

²⁾ Рукопис Київ. Дух. Академії" не пізніше першої половини XVIII стол., № J, т. 92. 13.

³⁾ Рукопис Київської Духовної Академії. 0, 4°. 8.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 8

Року 1710-го в м. Гадячі був написаний літопис Грабянки тою-ж словяно-руською мовою з значним українським штибом ¹⁾.

"Соболѣзновахъ не мало", каже Грабянка в передмові до читача, "яко нашого отечества ничимъ же отъ инихъ въ воинскихъ трудахъ разнствующаго, въ толикой забвенія пучинѣ дѣлъ видя погруженна; сего ради не коею-либо любострастною славицею, но общою возбужденій ползою судилъ и сего вѣрнѣйшаго Россійскаго сына благоразумнаго вождя Богдана Хмольницкаго... немолчная дѣйствія не оставляю въ пепелѣ погребенихъ повѣстми свѣту явити" ²⁾. Грабянка захоплювався славою своєї отчизни, ідеальною особою якої він вважає Богдана Хмельницького. Він жалкує за долею Сомка й Івана Поповича, який змінив чин полковника на священичу рясу, потім скинув її і знову став полковником, щоби вмерти лицарською смертю. Розповівши про смерть Поповича, Грабянка зауважає: "аще би сіи два союзніе мужи Поповичъ и Сомко далѣе пожили, то могли би старого Хмелницкого дѣлемъ слѣдствовати", (183-184). Був він вірнопідданцем московських царів, але це не заважало йому любити свій рідний край та дбати про його інтереси. Найліпше виявився цей настрій його в оповіданні цро здобуття Азову, де українці перед царем Петром виявили чудеса сміливости "царскому Величеству на прислугу, а матерѣ своей Малой Россіи, на лонѣ своемъ ихъ воспитавшей, на славу" (248).

Ми торкнулись особи письменника для того, щоби з'ясувати його нахил до словянської мови, котра цілком відповідала його підвищеному настроєві, його поважному поглядові на важливість осіб і подій, котрі він змальовував. Нахил цей був такий великий, що навіть звичайні побутові слова Грабянка прибірає в словенські згуки і форми. Наприклад, він пише есень замісць осень (158), нань замісць на него (ib), двадесяти (ib), сожещи (173), посѣщи (181).

Він дав перевагу словенським злучникам перед українськими: абіе, аки (155), аще, обаче (165), убо (159).

Вважає за краще вживати час минулий простий, а не минулий на лъ.

 ¹⁾ Виданий "Временной комиссией для разбора древних актов", у Київі 1854 р. Взявши на увагу один з списків літопису Грабянки, що належав до першої половини XVIII стол., комісія, на жаль, не відзначила ріжночитань по других списках, які були у неї дід руками. Особливо можна пожалкувати, шо вона дозволила де-котрі зміни правопису (відвела літери з під титл, поставила і перед голосівками, Ъ та Ь у відповідних місцях), а також об тім, що до цієї пори не видано одного з списків кінця XVIII стол., котрий, на думку комісії, "есть ничто иное, как позднейшее переложение летописи Грабянки на язык народный". (Передмова XXVII).

 ²⁾ Передмова т. IV.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 9

Він вживає це тільки повних дієприкметників, але навіть і коротких, причому останні в формі прикметників (в деклінованій формі); "изведоша не хотяща Хмелницкого къ себѣ на совѣтъ" (156).

Він укохав dativus absolutus: "симъ тако на Москвѣ и на Украинѣ биваемимъ, въ Полщи тимъ временемъ собрали Поляки сеймъ, на которомъ президующему найвишему Маршалку коронному Гнѣнскому начаша розмишляти" (160).

Розуміється, що вживання дієприкметників, особливо коротких, коли вони не підтримані живим почуттям цих фори, було не без помилок і "войско запорожское пораженно сущи стояше недоумѣющи (155); епископъ Мефодій, завистливъ сый сущи, болѣе чести желалъ Васютѣ, неже Сомковѣ" (177).

Мимо всієї своєї доброї волі, не міг одначе Грабянка усунути народньої мови з своєї "Презѣльной брани". Вона являється у нього, як у звуках, так і в формах.

Основне и плутається у нього що разу з ы, з українською перевагою и над ы.

Инколи и вживається замісць о: пидъ горою (228), одійти (220). Далеко частіш и вживається замісць ѣ; разстриляти (186), высикли (230), плиниша (237), за крипкимъ (190), укрипился (199).

Ще частіше ѣ вживається звичаєм українським для означення і, як у формах слів так і в корінях: собѣраши (155), тогдѣ (187), Сомковѣ (дав. одн. 176), хуторѣ (винув. множ.), монастирѣ, запорожцѣ (назив. мн. 191, 161, 181), землѣ (назив. мн. 171), мельницѣ (винув. мн. 191).

Часто також зустрічається українське у замість ы в дієсловах від корня — бы — а також і в дієсловах з суфіксом — ува: добувати (202), добувши (168), забувши (240), здобувшися (177), попустошували (232), повимучувавши (219), зазимувалъ (252), хожували (237).

Так само часто зустрічаються подвоэні співзгуки: сповѣданне (169), Запорожжа (189), на Запорожжу (192).

Здебільшого вживається м'який африкат: столиць (180), танцями (236) і т. д. Те саме треба сказати і про фрикативні, що утворились шляхом перехідного мягчення з гортаних: повазѣ (161), присязѣ (218), Мурашцѣ (216), Монарсѣ (158). Гучні шелестівки витримуються перед безголосими, а безголосі перетворюються в гучні: прикажчики (190), Запорожци (192), одъ того времени (189) і т. и. Зостається нарешті відзначити українські форми діесловів: запо-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 10

бѣгти (159), вымогти (260), плисти (178), изрекнутись (158), предлежатиметь (156), дамо (253), змѣнивъ (257), памятаючи (169), хотячи (ib.) і т. п.

Ті самі українські напластування трапляються і в описовій прозі на словяно-руській мові, наприклад, у відомих "Странствованиях" Григоровича-Барського по святих місцях Сходу від 1723 до 1747 реку ¹⁾.

Барський народився в м. Київі і вчився в Київській Академії, але не закінчив науки. Він помандрував до Львову, де мав гоїти рану на нозі; коли-ж видужав, вирядився до м. Бар (Італія), щоб поклонитися мощам св. Миколая Чудотворця. На повороті до батьківщини він зазімував у Венеції. Звідсіля на весні він поїхав морем на Схід — до Єгипту, Сирії й Палестини. Його глибоко вразила доля християн на Сході: "здѣ мнѣ пишущу", каже він, "слезы изліяшася отъ очесъ, воспомянувшу, яко многихъ убогихъ случися мнѣ видѣти, не стѣрпѣвшихъ даній и мученій турецкихъ и отвергшихъ Христа" ²⁾. Не саме релігійне почуття вабило Бярського до св. місць Сходу, але й цікавість. Він студіює не тільки релігійні святощі, але й усі пам'ятки старовини, які йому траплялися по дорозі. Він придивляється до ладу життя, до завичок і звичаїв людности. Задумується над причинами тих явищ, які вразили його своєю новизною. Він студіює арабську та грецьку мови і в той самий час пише свої правдиві і щирі записки, додаючи до них багато малюнків, щоб дати ясне розуміння річей, що їх він бачив. З патерицею мандрівника, без жадних матеріальних засобів він переходить з одного місця на друге, аби довідатись що-небудь нове. Він роками живе по всяких грецьких школах, вчить і вчиться серед злиднів і тяжких нестатків. "Сице убо азъ учащи и учащися", каже він, "въ Патмѣ пребых лѣтъ шесть, многая препятія къ поученію имѣяй, найпаче-же нищету, и пройдохъ грамматическое изученіе, логику и полфизики, риторику же оставыхъ слабой ради моей памяти, и не могущи понести великихъ трудовъ ради прискорбнаго житія" ³⁾. Перед нами встає людина, її розумовий і моральний зміст. Круг його розумових інтересів поширюються з кожною новою сторінкою записок, і в цей круг ми з цікавістю і мимоволі втягуємось, ясніш і повніш виявляється його лагідна і гуманна постать, якій віддаємося ми всією душею. Привабливість постаті Барського полегшує для читача важкий склад мови в його "Странство-

¹⁾ Твір цей видано православно-палестинським товариством з власного рукопису під редакцією Н. Барсукова, Спб. 1884 р.

²⁾ Вип. XXVI, ст. 324.

³⁾ Вип. XXVII, ст. 350.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 11

ваниях". Щоб не повторюватися, ми не даємо більше прикладів для характеристики її з боку граматики. Вона така саме, як і в Грабянки з такими-ж чудними сполученнями словенських елементів з українськими.

Взагалі-ж можна сказати, що у XVIII столітті, як і в XVII, у склад словяно-руської мови входило багато фонетичних та морфологичних особливостей церковно-словянської мови: з фонетичних — переважно відсутність повноголосся і церковно-словянська мягкість зубних і гортанних; з морфологичних — прості минулі і короткі форми дієприкметників. Але цю словянську мову українці вимовляли по-українському, крім того, в літературних творах XVII століття примішували до неї значне число українських слів і форм, які дають підстави назвати цю мову словяно-українською.

III.
Кращі драми XVIII століття, мовою словяно-українською писані.

Перейдемо тепер від прози до поезії XVIII століття, чи краще сказати, до віршів словяно-українською мовою писаних.

Ми не будемо торкатися віршів хвалебного змісту, писаних в честь владарів цього світу. З давнього часу Київська Академія вславилась умінням складати такі вірші, які не мали нічого спільного з поезією. "Спудеї" знали, що таке уміння небезкорисне у практичному житті.

Догодливий вірш визволяв з пригоди, а иноді сприяв добрій кар'єрі. Вірша бралися щоб заспокоїти гнів потентатів, випрохати в них всякої ласки і взагалі для маніфестації почуття і думок, на які в той час був попит. Один наївний складач "Малороссійской пѣсни объ измѣнѣ Мазепы" каже про себе в кінці свого вірша, що він може "всѣхъ измѣнниковъ овѣршописати по имени на вѣчную ихъ отъ всего народа злую память и пагубу" ¹⁾. Очевидно, всі ці віршовані твори не підіймались над мизерними життьовими інтересами, не підіймали думки читача до чистих ідеалів.

Зовсім инше повинно сказати про українську драму, яка теж мала форму віршів. Не аналізуючи докладно своїх українських драм, ми зупинимось тільки на тих, які не втратили історико-літературного значіння і до наших часів. Коли і нема в них живого струмочка поетич-

¹⁾ "Чтения в императ. обществе исторіи и древностей российских" 1859, № 1, ст. 241.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 12

ної творчости, то натомісць є громадська думка, поива щирих переконань і літературного хисту.

Кращі драм першої половини XVIII століття, написані словяно-українською мовою, такі: "Владиміръ, славенороссійскихъ странъ князь и повелитель", трагедокомедія Теофана Прокоповича (р. 1705) ¹⁾.

"Милость Божія... Украину чрезъ Богдана Хмельницкаго... свободившая" невідомого автора ²⁾.

"Трагедокомедія о тщетѣ міра сего, составленная Варлаамомъ Лащевскимъ и репрезентованная въ академіи кіевской" — приблизно 1742 року, коли автор був учителем піїтики в академії ³⁾.

"Воскресеніе мертвыхъ", драма Георгія Кониського (1746 р.) ⁴⁾.

Всі ці драми мають де-що спільне. Звати, що писали їх духовні особи, для котрих заховують всю свою обов'язкову силу релігійні мотиви життя. Вони нагадують з цього боку старовинні драми середньовічного типу. Але відрізняються вони від цих останніх своєю будівлею, на котрій поклав знак впливу гуманізму та пізнішого псевдокласичного розуміння про драму. Уже на одній назві згаданої вище першої драми виявляється цей вплив. Стоючи на богословськім ґрунті, автор трагедокомедії "Владимир" малює найвизначнішу подію з рідної історії — приняття Володимиром християнської віри. Власне кажучи — це апотеоза Володимира, в якій істнують тільки де-які натяки на драматичну акцію пристрастей в особах представників старої віри, поганських жерців.

Починається драма появою тіні Ярополка, котрий попережає жерця Жеривола, що Володимир надумався прийняти християнську віру. Жеривіл і сам уже помітив байдужність Володимира до поганських богів: бо князь деякий час уже не приносить їм щедрих жертв.

¹⁾ Тихонравов, "Русские драматические произведения 1672-1725 годов", т. II. Істнує кільки описів: 1) в книгозбірні, бувшій Толстова, вид. IV, 4, тепер в імпер. публ. книгозбірні; 2) в Москов. Духов. Академії під ч. 169/580, п. 207-230; 3) в Румянцевському музею копія з цього списку CCCXVIII; 4) в одному з збірників Київ. Духов. Акад. під № J, III, 92.13.

²⁾ Драма ця видана в "чтениях москов. общества истории древностей" 1858 р. кн. 1, а також в "Собрании сочинений" Максимовича т. 1 та в "Исторических песнях" Антоновича і Драгоманова, т. II. Найстарійший список її в рукописній риториці 1727-1728 років, по котрій навчав у Київ. Духов. Академії Стефан Калиновський, — рукопис у книгарні Київ. Духов. Семінарії № 608.

³⁾ Рукопис церковно-археологичного музею при Київ. Духов. Академії. № β 58. Істнують і другі списки. Надрукований Тихонравовим в "Летописях русской литературы" 1859, т. I, від. III.

⁴⁾ Драма надрукована в "Летоп. рус. литературы Тихонравова" кн. VI, по рукописові Імпер. публ. книгозбірні, № XIV, 0.2. Час, коли з'явилася п'єса, означено 1747 роком, в рукописові-ж Київ. Дух. Акад. (№ β. 58), п'єса позначена 1746 роком.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 13

"Даде", говорить жрец, "вчера единого козла тако худа,
Тако престарѣлого, тако безтѣлесна,
Тако изнуреннаго, изсохша, безчестна,
Тонка, лиха, немощна, безкровна, безплотна,
Еще ножа не пріяхъ, а смерть самохотна
Постиже его". (Дейс. I, явл. 2) ¹⁾

Далі Ярополк оповідає, як Володимир убив його. Жеривіл заприсягнувся помститися над убивцею брата.

Тим часом жрець Курояд голосно скликає людей на свято Перуна, але товариш його Піяр радить йому не хапатись, бо Жеривіл в цей день не буде приносити жертви. Курояд не певен в цьому.

"Ты этому вѣруешь, друже", каже він Піяру,
"Аз же пи, но чаю, что уже
Он бы хотѣл, дабы былъ праздник непрестанный.
Дивну вещь реку: видѣхъ, когда напитанный
Многими он жертвами лежаше в хладѣ,
А чрево его бяше превеликой кладѣ
Подобное, — обаче в ситости толикой
Знаменіе быстъ глада и алчбы великой —
Скрежеташе зубами на мнозѣ, без мѣри,
Движа уста и гортань: а достойно вѣри
Слово твое, Пѣяре? И во снѣ жретъ Жериволъ"...
(дія II, яв. 2) ²⁾.

Виходить Жеривіл і сповіщає своїх товаришів про намір Володимира змінити віру. Волшебством він дає ідолам душу, і вони скачуть вкупі з жерцями, котрі співають хвалебних пісень богам. Але світло правдивої віри перемагає темноту поганства. При Володимирові виникає суперечка про віру між Жериволом і християнським філософом. Жрець наївно висловлює своє занадто тілесне уявлення про богів. "Престани", каже йому Володимир, "стыждуся красномовства твоего" (дія III, яв. 3) ³⁾. Після цього філософ з'ясовує перед Володимиром і синами його, Борисом та Глібом, основи християнської віри. Проповідь філософа глибоко зворушила Володимира. Не вважаючи на страх жерців, він наказує нищити кумирів. Курояд каже, що коли Жеривіл почув про погром богів, то заслаб і втерлв охоту до їжі:

"Третій день", каже Куроядъ, "минает,
Якъ онъ единого только пожираетъ
Быка на день". (Дія IV, ява 1). ⁴⁾.

Виходить посланець, оповідає, як самовидець, про увід до хреста Володимира і читає лист від князя, в якому він велить всьому наро-

¹⁾ Рукопис Київ. Духов. Акад. № J, III, 92. 13.

²⁾ Ibidem.

³⁾ Ibidem.

⁴⁾ Ibidem.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 14

дові хреститися. Не можна не помітити в цій драмі пересади і натяжки, але не можна і відмовити їй в де-якім відчуванні живої дійсности. Постаті жерців змальовані різко цинично. Вони являються представниками брутальної пожадливости й того фальшивого релігійного настрою, в якому свідома фальш не відріжниться від забобонів. Але не безпідставно гадають, що в особі трьох жерців автор змалював тогочасні гріхи католицького духовенства ¹⁾. Приймаючи на увагу антипатію Теофана Прокоповича до католицтва, не трудно зрозуміти, через що вів направляв жало своєї сатири на ворогів благочестивої віри, котру перейняв Володимир від греків, як то пророкував ап. Андрій, що показується в останній дії драми. Але автор не дав нам більш конкретних ознак тих осіб, на які натякав. Комичні розмови жерців, які відіграють в трагедокомедії ролю темних, забобонних фіглярів, повні церковно-словянських слів так само, як і промова того філософа, що переконує Володимира прийняти християнську віру, а також инших осіб, що стоять на її боці. Таким чином, ми від тих і других чуємо ті самі слова і мимоволі маємо певне уявлення про те, кого саме автор розуміє під жерцями.

Того самого Теофана Прокоповича Максимович вважав за автора драми "Милость Божія", в той час як Петров гадає, що автором цієї драми був Теофан Трохимович, професор піїтики в Київській Духовній Академії в 1729 році. Як та, так і друга гадка мають надто мало підстав і особливо гадка Максимовича. В 1728 році, каже він, "Теофан більше півроку жив у Москві серед українців, які там пробували з приводу коронації Петра II. В ту світлу для нього добу палкий душею Теофан написав драму "Милость Божія", навіяну найбільш популярним героем свосї батьківщини Богданом" ²⁾. Все це не має для себе підстав, а головне в цю саме пору Теофанові Прокоповичу було не до писання драми. Не без драми було його особисте життя. Хоч після заслання Меньшикова йому легше жилось, а все-ж таки, під час царювання Петра II, він повинен був докладати всіх сил свого гострого розуму, щоб не загинути в боротьбі з численними ворогами, на чолі яких стояв енергійний архирей — росіянин Георгій Ростовський (Дашков).

¹⁾ "Очерки из истории украинской литератури XVIII в.". Н. Петрова, ст. 38. Див. також ст. Тихонравова "Трагедокомедія Феофана Прокоповича" в "Журн. Мин. Нар. Прос." 1879 р., травень, стор 92.

²⁾ Збірник творів Максимовича, III, 734.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 15

Безсумнівне тільки те, що драму "Милость Божія" було написано за Петра ІІ, коли, завдяки прихильности до України молодого царя, відбавились патріотичні надії українців. "Не бойся", каже "Смотрѣніе Божіе", звертаючись до України:

"Петръ не дастъ ти упасти,
Не дасть и славѣ твоей всячески пропасти,
Подастъ ти Даніила (говориться про гетьмана Апостола), который
Супостатомъ твоимъ Хмелницкій будетъ вторый".

В цих словах ми маємо новий доказ, що драму написав не Теофан Прокопович, котрий, як відомо, не був прихильний до українського патріотизму.

Як показує заголовок драми, в ній славиться милость Божія за визволення України від кривди лядської. Героєм драми є той самий Богдан Хмельницький, котрого ми бачили головною дієвою особою в літопису Грабянки. Він являється носителем ідеї визволення, бо глибше за других відчуває, до чого "докозакувались" козаки під ляхами. Автор робить глядача свідком того моменту, коли ця ідея тільки що виникла в голові Хмельницького. Проводирь козацький "оплакуетъ козацкую долю и новые совѣты въ умъ пріемлетъ". Закінчуючи свої міркування, він проказує:

"Живъ Богъ и не умерла козацкая мати!"

Після цього ми бачимо Хмельницького серед натовпу запорожських козаків, до котрих він звертається з енергійною промовою. Він змальовує лиху долю України і кожне слово його глибоко зворушує серця слухачів. Ми бачимо це з відповіді кошового:

"Поки силы нашея, поки духа стане,
Будемъ себе боронить, вельможный гетмане...
Вѣдаемъ, яко всѣмъ намъ Украина мати:
Кто же не похощетъ руку помощи подати
Погибающей матцѣ, былъ бы той твердѣйшій
Над камень"...

Після дружньої зустрічі з передовою ватагою козаків, що їх були послали поляки проти Хмельницького, він убірається в похід. Тужить Україна, нудиться, не відаючи кінця непевної справи. Вона молить Бога допомогти зброї Богдановій. Тоді являється Вість, з словами утіхи про перемогу Хмельницького, а слідом за нею й сам Хмельницький, котрого вітають "дѣти украинскіи, въ училищахъ кіевскихъ учащіися", і від козаків — військовий писарь:

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 16

"Будуть", каже він, "вѣтіи вездѣ тя славити,
Будутъ и ритмотворцы дѣла твоя пѣти
Зъ гисторіографами".

На це вітання Хмельницький відповідав промовою, в якій висловлює сердешні бажання, аби козаки жили "в друголюбії і згоді", щоби сильні не кривдили слабших.

"Кто лѣсом добрый или хуторець порядный,
Кто став, кто луку, кто сад имѣетъ изрядный,
Болѣть или завидовать тому не хотите,
Як бы его привлащать к себе не ищите".

Він благав їх, щоби вони залізо ставили над золото.

"З сребных полумисъ отцы наши не ѣдали
И з золотых пучаров они не пивали,
О желѣзѣ старались, желѣзо любили
И велику тѣмъ себѣ славу породили.
Онихъ путемъ идите, онимъ подражайте.
Славы ища, богатство вы за ничто майте.
          Сами не купчуйте,
Лука, стрѣлки, мушкета и шабли пильнуйте!
И дѣтей своих, скоро отправлять науки,
До сей же обучайте козацкой штуки".

Закінчується драма пророчими словаки "Смотрѣнія Божія", які відносяться до України:

"врази твои,
Оружьемъ не можа острымъ воевати,
Языкомъ много начнутъ на тебе щекати,
Аки грубу въ народѣ тебе поносяще,
Аки наукъ чуждую тебе обносяще,
Но Бог, тя въ воинской наукѣ и штуцѣ
Прославивый, прославитъ той же и в науцѣ.
И сіе Коллегіумъ чрезъ Петра Могилу
Основавъ, произведетъ въ толикую силу,
Что отъ него вѣтіи красноглоголивы,
Тонкіе философы, благоглоголивы
Богословы
И ини изрядніе мужіе изыйдутъ".

Такий в загальних рисах зміст драми. Перейнята вона поглядами класово-козацькими, які, проте, здержуються співчуттям автора до козацької маси, а не до привилейованих козаків. У всякім разі, це один з найвидатніших драматичних творів XVIII століття, як реалізмом у малюванні лихих часів, що пережив український народ під владою панів польських, так і співзгучністю тона, з тоном народніх українських

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 17

дум, в котрих можна вказати цілі картини, висловлені в коротких енергійних виразах драми.

Трагедокомедія Лащевського складається з п'яти яв, в котрих малюються хиби сучасного йому громадянства. Джерелом цих хиб був, на думку автора, заненад віри, який виник з того, що з початку

          "Папа возбѣсися,
Отъ папы Лютръ, отъ Лютра Калвинъ уродися".

Оцей шкодливий подих Заходу проник і до православної церкви, котра нарікає в першій яві трагедокомедії, що:

"Вси поишли во слѣдъ міра, вси за суетою...
          Нинѣ", — каже вона, —
"Живут в мірѣ семъ, аки посредѣ пустинѣ".

В другій яві світ з торжеством показує на свої перемоги. "Я", — каже він, — "аки Богъ, обладаю свѣтомъ", бо люде поклоняються не Богові, а моїм боккам — грошолюбію, властолюбію, обжорству, пияцтву.

В третій яві "благодать Божая въ потѣшеніе Церкви и въ укореніе міра будущая воздаянія праведнимъ и грѣшнимъ припоминаетъ". І справді, в четвертій яві "виходять два лица женскаго полу, едина отъ благодати, другая отъ муки, благочестива и злочестива". Показуються, що це дві рідних сестри, з котрих одна в раю, а друга в пеклі. І ось злочестива розповідає благочестивій, за що вона мучиться. За те, каже вона, що

          "по игрищах всюду,
По улицахъ, по валахъ разхождахъ повсюду",

За те, що

"Искусна бѣхъ лстити
И самима очима умѣхъ говорити", —

що на думці у неї були тільки

"Танци да пляси.
Музики, стуни лики, бяху по вся часи", —

що,

"Въ порезвахъ. безъ всякаго срама,
Срамословихъ, и воплихъ, и плескахъ рукама...
Вимивахся по всякъ часъ, не ступихъ безъ мила, —
Благовонніе краски, драгіе бѣлила
Устраивахъ на тварѣ, очерня все цвѣти,
Прилѣпляхъ зловонніе мушки на ланиты...
А нинѣ, яко зриши: тваръ оная бѣла,
Как жупелемъ геенскимъ, вовся очернѣла".

У п'ятій яві виступають два юнаки, котрі були свідками поперед-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 18

ньої розмови. "О, если бы", кажуть вони, "сей страшній позоръ всѣмъ былъ видимій!". Тоді пастирі церкви, "свято блюли бы свое стадо, судьи не снѣдали бы вдовичого дому", дівчата "дѣвство свое не теряли, в супружестве оное бъ чисто сохраняли". Але, завважив другий юнак, все це відомо людям з писання. — "Правда", відповідає йому другий, що "в писаніяхъ (Богъ) открылъ вся пространно*, та лихо в тім, що

"Инніи писанія священна и знать не желаютъ,
Да не когда услышатъ, уши затыкают", —

инші де-що розуміють, але товмачать св. письмо так, щоб догодити своїм "похотямъ растлѣнным", треті

"Букварь только виучатъ единій,
Да когда еще знаютъ что и отъ латини:
Запроси от писаній, вездѣ сочиняютъ,
Аки бы всѣхъ мудрѣйши били, притворяютъ,
А спросишъ къ спасенію нужнѣйшаго слова,
Безотвѣтна увидишъ того суеслова".

За теперішніх часів

"Кощунствуютъ кощуни безстудни,
Гдѣ канти, комплименти слагаются блудни,
Матерія съ писаній кощуномъ готова:
Въ кантахъ студнихъ начало отъ Божія слова,
Въ крайной и тѣ имѣютъ оное огидѣ,
Кои слишаще слово у другихъ въ бесѣдѣ,
Называютъ коею-жъ то пиворѣзнею"...

Виходить, на думку автора, що головний гріх часу — це розумова розпустність його сучасників, а з цієї розумової розпустности виникла моральна. Очевидно він малює картину міських звичаїв, яких торкнувся новий подих життя, котрий доходив до українського громадянства, певне, не просто з Заходу, але з Півночі, де за часів Єлисавети Петровни переймання французької моди ставало дуже помітним явищем громадського життя. Зневажливий погляд світськости на духовенство, мішанина київо-могилянської науки з балаканиною пиворізів, все це було тільки початком того порядку, що повинен був завестися на Україні після того, як питання про віру стало питанням лише морального почуття, яке не залежало від історичних традицій місцевого народнього життя. Цікаво, що автор накидає тому-ж таки впливові моди і жартовливі пародії пиворізів, що починалися звичайно від "Божія слова". Звичайно це був запал мораліста, що звик громадити на одну купу всяке життьове сміття, але важно те, що говорить він під впливом сучасної йому дійсности, котру, як він каже. "видѣть безъ слезъ не мощно".

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 19

Драма Кониського "Воскросение мертвых" має внутрішню єдність з трагедокомедією Лащевського. Як там, так і тут уперто розвивалася думка про відплату на тім світі. Представники церкви, як видко, були заклопотані в той час поширенням серед українського громадянства матеріялістичяих поглядів, котрі, звичайно, мали більше характер легкодумства, ніж якої-б там не було поважної доктрини. Георгій Кониський в більшости своїх творів торкається питання про безсмертність людської душі: це було, можна сказати, улюбленою темою його проповідей і віршів. В одній з великодних проповідей (1787 р.) він каже: "Воскресеніе Христово єсть воскресеніе наше, о чемъ хотя я уже не однажды говорилъ въ радостнѣйшій праздникъ сей, однако и теперь хлебъ сей вамъ предложу" ¹⁾. Переглядаючи збірник проповідей Кониського, власною його рукою писаних, ми знайшли, що не в один "радостнѣйшій праздникъ" Великодня він приходив до своїх слухачів з цим хлібом — "не скучливымъ на всякій день ядущему". Наприклад, після кількох місяців, на Новий Рік (1788 p.), він знову вертається до розвитку думки про вічність, "числа лѣтъ не имеющей". Це одно з прекрасних казань, в якому висловлені ті самі думки, що і в драмі "Воскресеніе Христово". "Къ вѣчности", каже проповідник, "я рожденъ. Какъ же стану имѣнія собирать, домы огромные безъ погребы созидать, владѣнія распространять, не имѣя въ томь нужды убедительной, особливо, естли тіе домы создаю на развалинахъ хижинъ нищихъ и сиротъ, естли владѣнія моя тягость неудобосносная и разореніе подданнымъ моимъ: принуждаю ихъ мякинами давитися, дабы самъ, продавши хлѣбъ ихъ, пресыщался и упивался въ шумныхъ на всякій день компаніяхъ: пять сотъ у мене собакъ гончихъ, да пятъ сотъ и крестьянъ моихъ отъ глада померло. И се ли приуготовленіе къ вечности?... Не помышляю о томъ, что въ вѣчности мнѣ будетъ дѣло не съ собаками, но съ подданными моими, и что они будутъ мнѣ и судіи, и мстители" ²⁾. Навіть поетичні символи вічности, як у драмі, так і у ліричних віршах Кониського, ті самі. В одному віршові, ще замолоду написаному, він каже:

"Пойди на поле, что можешъ узрѣти?
Всѣ сѣмена суть землею покриты,
Влажной и теплой ради перемѣни
          Лежатъ разтлѣнни.
Смотри жъ весною, когда солнце блеснетъ,
Все тое аки отъ гроба воскреснетъ —

¹⁾ Рукопис Київ. Академії № J, І. 31.

²⁾ Ibidem.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 20

Стеблъ, листъ, цвѣтъ и духъ явится повсюду
          Не вѣсть откуду.
А какъ будуща вѣка весна станетъ,
Все наше племя отъ гроба встанетъ,
Не вѣсть откуду и въ плоть превратится
          И духъ вселится.
И единъ убо вознесется въ славу,
Другій на многихъ воспріимлетъ державу...
Будетъ и Лазарь, лежавій во гною,
Лежать на ложи вѣчного покою,
Обступатъ его ангели поющи,
          Не пси грызущи.
Являтся тогда и грѣшници скверни,
Смрадни, безлични, как головня, черни,
Являтся токмо и тотъ часъ исчезнутъ
          Въ адову бездну" ¹⁾.

В цьому віршові змальовано, можна сказати, весь план драми Кониського. Починається вона міркуванням хлібороба, котрий виходить на своє поле поглянути на весняні вруна:

"Слава Богу, не дармо весну праціовали
И долини, и горби пашнѣ поровняли:
Не умерло, знать, въ земли зерно а нѣ мало,
Ба умерло все, да все жъ и пооживало".

До-дому йдучи, він згадув слова священника, що їх було сказано в церкві, що

          "И тѣло наше, хочай гноемъ станетъ,
Но по смерти, якъ верно, на страшній судъ встанет".

Йому тільки трудно зрозуміти,

          "Где бы тое тѣло
Взялося, которое на порохъ истлѣло".

Він зустрічає по дорозі священника і висловлюї йому свій сумнів. Священик поучає його про справедливу Божу відплату на тім світі добрим і злим. Дія закінчується кантом, в котрім висловлюється певність, що

"Настанетъ часъ,
Когда всякъ отъ насъ
Воспріиметъ въ награду
Муки чи отраду".

В другій дії являється на сцену Гіпомен, якого пограбував Діоктит. Він скаржиться в суді на Діоктита, але не знаходить там

¹⁾ Рукопис Київ. Духов. Академії, № J. III, 32.3.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 21

правди. В розпачу від переслідувань Діоктита, віп не знає, де йому "подѣтись". Діоктит велить своїм слугам кинути Гіномена в темницю.

"Гвалтъ, панове", кричит Гипомен, "люде!
Виноватъ ли въ чемъ тебѣ, судъ на тое буде!"

Діоктит йому на це відповідає, що

"на судѣ и самъ онъ засѣдаетъ",
що він буде від посади "отрѣшенній,
Да будутъ судить его единомысленни,
А буде бы сталъ на мене апелліовать вишше,
И въ вишшемъ судѣ маю патроновъ излишше.
Нехай толко кто схощетъ правду защищати,
А сей мой Юда малой (тут Диоктит "капшукомъ
труситъ") можеть доказати:
Ослѣплю очи дармы, руцѣ плѣню мздою".

Але не бажаючи судитися з "харпаком", Діоктит вибірає найпростіший шллх для зиищения свого безсилого супротивника:

"Лучше", каже він, "прибю его въ смерть, а тое самое
За голову заплачу, а хочай и вдвое"

В третій дії "Терпѣніе" просить Бога Гіпоменові "отъ бѣдъ освобожденія", Діоктиту-ж "отмщенія", а "Отрада" обіцяє що те і друге настане для них на тім світі. Там, каже вона, Бог

"За лѣсокъ воздастъ прекрасній рай цѣлый,
За млинокъ превиспренняя круги со свѣтили,
За пляцикъ узкій, за домокъ убогій
Отведетъ въ небеснія жилища чертоги".

В четвертій дії побитий і змучений Гіпомен вмірає. Ховають його старці і, вдячні за його щедрість в ті часи, коли він був у щастю та достатках, "высыпаютъ" пад ним "большую могилу" Тим часом і Діоктита дні вже пораховані. Захворів він від пияцтва, але йому здається, що він

"Не лишнее выпилъ — по гавсту въ началѣ
Водки сердечной съ другомъ испили, а далѣ
Вина, може, с полу вѣдра, наконец — сливянки
Росхожои не болшъ было, как по чтири склянки.
Да се же не первина пить, и поболшъ пивалось,
Теперь мнѣ не вѣдаю, что такое сталось.
Дайте мнѣ толко водки и мякое ложе,
Какъ випю (sic), а ось мнѣ поможе".

Не помогла горілка і мяка постіль. Вмер Діоктит в страшних муках.

В п'ятій дії обидва супротивники, як євангельський багач і бідний Лазарь здибаються на тім світі. Гірко скаржиться Діоктит на свою гірку долю:

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 22

"Попливутъ лѣта, аки краткіи години,
А грішникамь не будет в муках перемѣни.
Протекут тисящами и тмами тем веки,
А грѣшнии пребудут в адѣ человѣки,
Не станетъ числа далѣй, забудетъ начатку,
А и тогда не дождемъ мученій остатку".

В рукопису, що надрукував Тихонравов є пролог і епілог. В цьому останньому автор запевняє "свободно", що писання його з святим письмом "сходно" і прохає "прощенія" за "прогрѣшенія". Можна запевняти також, що не менше схоже воно і з українською дійсністю того часу, коли на просторі усієї України, без всякого суду і права, заможні люде гвалтовним нападом захоплювали у бідних поля, луки, ліси, млини і всяке добро. Таким чином драма Кониського, реалізмом змісту, що був взятий з місцевого життя і талановито та правдиво змальований, може стати поряд з драмою "Милость Божія". Кониський дійшов своєї мети, про котру каже у пролозі:

"Комѣковъ свойственная должность сицевая —
Еже учить, в обществѣ нравы представляя."

І справді, у всіх цих драмах є щось навчаюче не тільки з погляду загально-християнської моралі, але і з погляду національно-громадського. В трагедокомедії Теофана Прокоповича ми бачимо силкування звязати в одну цілу картину сучасне житгя Київа з його далеким минулим. Драма закінчується появою в янгольському хорі апостола Андрія, котрий пророкує і опопідає про долю його "любимаго града Кіева", про "вѣтви корене святаго" Бориса і Гліба, про двох світлих мужів, котрі "въ горахъ себѣ глубокія ями копаютъ изсохшими отъ поста руками", про Батия, в руках котрого "мечъ огненный", від якого буде Київ "исѣченный", про мужів "премудрихъ, учительныхь, кг тому и храбрихъ, въ брани многодѣльныхь", які відбудують слазу Київа, нарешті про сучасних авторові представників могутности і сили держави російської — Петра Великого і Мазепу. Апостол закінчує свою промову молитвою до Бога, щоби він подав:

     "Брань всегда побѣдну,
Здравіе, державу, тишину безбѣдну
Царю Петру, отъ Бога вѣнчанну,
И его вѣрнѣйшему вожду Іоанну ¹⁾".

¹⁾ Трагедокомедія була написана ще до зради Мазепи. Після полтавського бойовища імя Мазепи було замінено словами: Христовъ Рабъ. (Див. Тихонравова "Трагедокомедія Феофана Прокоповича" в "Журн. Мин. Нар. просв.", 1879 р., травень, стор. 58).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 23

Та сама історична самосвідомість, вже на ґрунті українських традицій, більш близьких до моменту появлення драми, проходить і через усю драму "Милость Божія", в котрій славиться Богдан Хмельницький за те, що він був

"Дѣлъ предковъ своихъ теплый подражатель,
Древней козацкой славы соблюдатель",

а через це

"Ляхов викторъ преславный явися,
Побѣдам же его весь міръ удивися".

Нарешті, в драмах Варлаама Лащевського і Георгія Кониського ми бачимо вже сучасне авторам українське життя, до котрого обидва вони ставляться з тверезим і чесним реалізмом. В цій зміні одної теми другою, ми бачимо змагання найкращих представників української драми внести ясне світло думки в громадську самосвідомість.

IV.
Нові літературні течії в Київській Академії. Занепад словяно-української мови.

Після 1743 року, коли була написана "трагедокомедія, нарицаемая Фотій" Георгія Щербацького, під стелями Київської Академії вже не являлось ні одної нової драми.

Що-ж було причиною занепаду української драми? Відповідати не трудно: перш за все — занепад самих форм українського громадського життя.

Є вказівки на це останнє явище в самих драмах.

Наприклад, в драмі "Милость Божія" Хмельницький, як ми бачили, каже довгу промову, в котрій малює ідеальні риси козака. На його думку, козак повинен шукати не багацтва, а слави, повинен жити помірно і просто, повинен любити свою молодшу братію і не відбірати у неї хуторів, млинів, лісів, і т. и. Без сумніву, авторові драми були дуже добре відомі всі ці ухиляння під ідеалу і він хотів би усунути їх з дійсного життя авторитетним іменем Богдана Хмельницького. Але, через двадцять років після появлення цієї драми, ті самі риси життя, і уже не як натяки, малюються в драмі Кониського "Воскресеніе Мертвыхъ". Старшина козацька всіма правдами, або краще сказавши, неправдами "выдирала" землі у посполитих і козаків.

Обмеженням вільного переходу посполитих від одного державця до другого вона хотіла покріпачити не тільки посполитих, але і нижчі верстви козацтва. Сидючи на своїх "урядахъ", тоб-то займаючи певні посади, вона

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 24

мала в своїх руках всі засоби робити на ці верстви рішучий натиск, котрий часто доводив бідніших козаків до того, що вони одмовлялись од своїх козачих прав, вважаючи за краще становище підданців. З другого боку, ще за часів Петра Великого, на козацьку верству тягарем упали всякі повинности: козаків тисячами виряжали на канальські роботи, брали їх на будування фортець, на прокладання ліній, a до того вони ще повинні були нести військову службу. Не диво, що й самі козаки знеохотилися до військової служби, траплялося навіть, що козаки ухилялись від неї, продаючи ґрунт або записуючись в підданство до державців. Все це показує на близькість того моменту, котрий неминуче повинен був прийти, тоб-то повна кріпаччина для посполитих і безземельних козаків за Катерини II (1783). Так помалу перебудувалось життя українського народу на новий лад. Старі ідеали його, котрі були сполучені з назвою козака, оборонця народньої волі, губили свою приваблюючу силу, ставали просто незрозумілими для нових поколінь. В таку добу власні інтереси висовуються на перший план і гонитва за матеріяльним добробутом бере гору над кожним громадським змаганнях.

Тепер поглянемо на становище письменників українських драм. Твори їх не стільки призначались для читання, скільки для вистави, а тут неминуче повинні були виступати живі особи, з живими словом і ділом і всі ці Гіпомени і Діоктити в сценичному виконанню повинні були недвозначно вказувати на дотикливу дійсність. Чи можна-ж було без шкоди для школи, в драмі, що призначалась власне для виконання в школі, малювати громадські хиби того часу? Тут не треба забувати, що самі хиби ці були не випадковим ухилом від закону, навпаки, вони самі мали стати законом. Зрозуміло після цього, що українські драми з громадським змістом повинні були замовкнути.

Але-ж через що у другій половині XVIII століття ми не бачимо і таких драм, які звичайно писались раніш на абстрактні церковно-богословські теми як "Мудрость предвѣчная" (1703 p.), або-ж "Брань честныхъ добродѣтелей" (1737 p.)?

Це питання має звязок з історією словяно-української мови в Київській Академії.

Року 1733 один з вихованців її, єпископ смоленський Гедеон, писав про свою alma mater, що вона "изобиловала всегда учеными людьми и имѣла себЇ честь сицевую, что отъ нея, аки съ преславныхъ оныхъ Афинъ, вся Россія источникъ премудрости почерпала и вся своя ново-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 25

заведенныя училишныя колоніи напоила и израстила" ¹⁾. І це не було прибільшенням. Один з істориків Київської Академії цілком слушно називає її "разсадникомъ россійскихъ іерархов XVIII вѣка" ²⁾. Скрізь вони заводили при єпископських катедрах школи, учителів в ці школи виписували з тої-ж академії, де самі вчилися.

Але tempera mutautur.

Року 1765 гр. Румянцев склав записку "о усмотрѣнныхъ въ Малой Россіи недостаткахъ и неустройствахъ". Перейнята вона ідеєю одноманітности адміністративних органів і установ, котрі призначались для України, не вважаючи на її етнографичний склад на її історичні традиції. Ось що говориться в цій записці про Київську Академію: "къ обученію юности здѣсь хотя и есть школы и такъ называемая в Кіевѣ академія, однако же онѣ отнюдь не на тѣхъ правилахъ основаны, каковыя Ея Императорскому Величеству угодно подавать къ исправленію народа" ³⁾. Само українське шляхецтво, котре витворилось з тіеї-ж козацької старшини, до якої прилучились инородці ріжного походження, байдуже ставилось до історичних заслуг академії. Ще недавно, року 1729 гетьман Апостол, коли стверджував права Братського манастиря на володіння маєтностями, називав академію "всему обществу нашому благопотребною, гдѣ малороссійскіи сини въ наукахъ свободныхъ имѣютъ наставленіе" ⁴⁾. Не те ми читаємо в проханні українського шляхецтва про відновлення старожитних прав України, яке було подано Катерині II, 1764 р. В артикулі 13 шляхецтво прохає про заснування в Київі університету, котрий повинен складатись з чотирьох факультетів. Один з них, богословський, повинно заснувати замісць істнуючої в Київі академії, причому манастирь, як непотрібну установу, на думку прохачів, можна знищити ⁵⁾. Це вже голос нових людей, котрі закоштували європейської цивілізації і придбали новий смак і світські звички, які не пасували до патріархального світогляду старовинної школи з її церковно-релігійнии характером, з її чернечим режимом. Але крім суєтности, навіяної модними течіями життя, в проханні українського шляхецтва були і поважні підстави. Воно почувало потребу в сталих реальних знаннях, яких не могла йому дати академія. Через це не дивно, що з шостидесятих років минулого століття вона почала занепадати. "Ей

¹⁾ "Історія Київ. Академії" Макарія, 191.

²⁾ Ibidem, 173.

³⁾ Додаток до статті Авсієнка "Малоросия в 1767 г.", Київ, 1864 р.

⁴⁾ "Материалы для отечественной истории", Судієнка, т. І, 50.

⁵⁾ "Киевская Старина" 1883 р., червень, 344.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 26

предстояла", каже Аскоченський, "слишком неравная борьба с заведениями, снабженными и лучшим методом преподавания, и отличными профессорами, и одобрительным вниманием правительства, и внешними выгодами" ¹⁾.

Як і колись, вихованці цілими юрбами мандрували на північ, але вже не стільки для того, щоб навчати, як це було у першій половині XVIII століття, скільки для того, щоби вчитись. Як заявляє Арсеній Могилянський, митрополит київський, від 1754 до 1764 року більше трьохсот студентів вступили до медико-хірургичних шкіл, до Петербугської Академії Наук, до Московського Університету, до кадетських корпусів, до всіх російських семинарій, а також в писарі і перекладчики військових і цивільних начальств ²⁾. Особливо збільшується відплив юнаків з академії після видання "положения о губерниях", коли явилось багато нових урядових інституцій. Тепер уже мало кому з шукачів щастя, що отримали освіту в академії, щастило добитися значного місця в церковній ієрархії. Ще цариця Єлисавета звеліла 1754 року, аби св. Синод призначав архиреїв та архимандритів не тільки з українців, але і з природжених великоросіян ³⁾. Цариця Катерина II не любила українських архиреїв, через що попит на них дуже впав ⁴⁾.

Але все-ж таки на протязі всього XVIII століття переселення київських студентів на північ не припинялось. Більшість з них губилася в масах робітничого люду, що добував собі зособи до життя службою. З цієї маси виходило не багато щасливих, котрі протоптували собі стежку до високих досад в державі ⁵⁾. Нарешті багато з них увійшло в загальну колію літературного руху, працюючи в Петербурзі та в Москві

¹⁾ "Киев с древнейшим училищем его академией", II, 316.

²⁾ "Описание Киево-Софийского собора", II. 225.

³⁾ "Очерк истории западно-русской церкви" Чистовича, II, 341.

⁴⁾ Див. "Положение духовенства в царствование Екатерины II и Павла I", Знаменського, стор. 39. Року 1764 новому правителеві України, графові П. А. Румянцеву, було дано інструкцію, в котрій постановлено йому обовязком "искусным образом присматривать за архиереями, дабы они не выступали из надлежащих сана своего пределов, рассевая в народе простом предосудительные плевелы" ("История России" Соловйова, т. XXVI, 46). Не могли, звичайно, не розуміти цих незручностей свого становища і самі українські архієреї. "Беда да горе!" — писав Іосаф, білгородський єпископ до Гервасія, єпископа переяславського. "Самые честные люди остаются с наших, а в Тферь, а в Владимир промованы, которые еше и недавно монахами, с русских, однак добрии люде и достойные. Сіе по прочете прошу сожеч, а я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю: Господи помилуй!" ("Киевская Старина", 1882, лютий, 322. "Руководство для сельских пастырей", 1880 p., т. ІІ, стор. 344).

⁵⁾ Це були: Завадовський (Петро Васильович, згодом граф міністр народньої освіїи за Олександра Павловича), Безбородько (Олександер Андреєвич, згодом князь і державний канцлер за Павла Петровича), Трощинський (Дмитро Прокопович, син козака, згодом міністр справ судових за Олександра Павловича).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 27

на літературній ниві, і своєю чергою кладучи знак на школу, що їх виховала ¹⁾.

Особливо сильний був цей вплив за митрополита київського Самойла Миславського (1783-1796). Бажаючи поставити Київську Академію в таке становище, щоби вона відповідала загальним вимогам освіти, обов'язковим для всієї держави, він всіх сил докладав, аби зрівняти її з московськими школами також і мовою. Сам він був членом Російської академії, котра, як відомо, утворена була для удосконалення руської мови. Новиков вважав його письменником "изобильным в знании российского слова" ²⁾. Тому не дивно, що Самойло Миславський звертав особливу увагу на виклад в академії руськой мови. Він вимагав від вихованців Академії, щоби вони твердили оди Ломоносова на пам'ять, причому самі вони повинні були вправлятись в складанню віршів, пильнуючи "остроту в эпиграммах, нежность в мадригалах, простоту в баснях, удовольствие в песнях, страдание в элегии, искренность в сатире, восторг в оде, ужас и жалость въ трагедии, смех и обманы в комедии" ³⁾. Року 1784 він звелів студентові богословія Дмитрові

¹⁾ Назвемо тих з них, що оставили більш-менш політичний слід в науці талітературі XVIII століття. Кондратович Кіріак, перекладчик академії наук. Триста віршів Кондратовича надруковано в трьох книжках під заголовком: "Старик молодый доброхотному и недоброхотному читателю". З перекладів його найбільш поважний твір "Российский ботанический словарь", виданий 1780 року. Максимович Нестір, відомий під псевдонимом Амбодик, лікарь медицини. Він перший почав писати про медицину московською мовою. Бантиш-Каменський Микола (почав освіту в Київській Академії, продовжував у Московській, скінчив у Московському Університеті), член багатьох учених товариств, відомий своїми історичними розвідками, між иншим "Историей об унии". Він почав видавати поезію Аполлосову, Реторику Бургія та Філософію Баумейстера — підручники, уживані в Київській Академії, де до того часу, як зауважив митрополит Євгеній, "от поэзии до богословия продолжались письменные системы" ("Описание Киево-Софийского собора", II, 218). Козицький Григорій (скінчив освіту за кордоном), лектор філософії та словесних наук при академії наук, видавець сатиричного часопису "Всякая всячина". Навіть уїдливий Сумароков хвалив його за знання московської мови. Він написав книжку про московський правопис, котра лишилась не виданою ("Филологические разыскания" Грота, II, 196). Емін Федір, видавець "Адской почты" (1769), автор "Российской истории", котра доведена ним до 1213 року. Рубан Василь (скінчив освіту в Московському Університеті), видавець часописів: "Ни то, ни се" (1769), "Трудолюбивый муравей" (1771), "Старина и Новизна" (1772-1773), автор "Краткой летописи Малой Россіи с 1506 по 1775 г." та ріжноманітних других творів прозою і віршом. Симоновський Петро (скінчив освіту за кордоном), автор "Краткого описания малороссийского казацкого народа с начала происхождения по 1761 год". Січкарів Лука (почав освіту в Київ. Академії, скінчив у Петерб. акад. наук), відомий, після слів митр. Євгенія, не стільки творами, як дуже численними перекладами з грецької, латинської, німецької, англійської, французької, італійської та польської мови). ("Словарь светских писателей^- митрополита Евгения", т. II, 165). Хмельницький Іван (вчився спочатку в Київ. Академії, а потім в Кенігсберзькому Університеті), доктор філософії. Йому належить редакція "Проекта нового уложения^", а також скілька філософських трактатів (Ibidem, т. II, 240). Сохацький Павло, професор Московського Університету по катедрі грецького та латинського письменства, видавець часописів: "Приятное и полезное препровождение времени" (1793-1798), "Ипокрена или успехи любословия" (1739-1800), "Новости русской литературы" (1802).

²⁾ "История российской академии", Сухомлинова, 186.

³⁾ Ibidem, 189.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 28

Сигиревичу, родом з московської губернії, "быть учителем российской поэзии и элоквенции по правилам поэзии, напечатанным в Москве, оратории же по правилам господина Ломоносова" ¹⁾. Разом з тим, каже Аскоченський, коштами академії вирядили трьох студентів (Микиту Соколовського, Павла Логиновського та Данила Домонтовича) до Московського Упіверситету з пильним наказом, щоби вони яко мога старались вивчити московську говірку та вимову. Після закінчення курса наук вони повинні були вернутися до Київа для призначення їх на вчительські посади. Вчителі-ж, які вже були тут, також одержали від митрополита наказ стежити, скільки мога, за тим, щоб на їх лекціях не було занедбано руську мову. Ієродиякону Анатолію, призначеному викладати історію та географію, було пильно наказано викладати московською мовою, додержуючи московської вимови ²⁾. Такий самий приказ дано було учителю французької мови Лапкевичу. Самі діти теж не зостались без уваги ревного архипастиря. Він завів особливого репетитора в бурсі для навчання московської грамоти бурсаків, наказав і йому, яко мога, пильнувати правильної вимови. Домагання Самойла було таке уперте, що деякі навчителі одверто звернулись до нього з заявою про свою нездатність пильно виконувати його волю, мотивуючи це тим, що вони ніяк не в силі змінити своєї української вимови ³⁾.

Але-ж річ була не в самім лише касуванні української вимови, а в перейманні московської, себ-то у вимові словянських та загально-руських слів на московський штиб, а також в словснім і писанім уживанні лексичного складу та граматичних особливостей літературної московської мови, які встановлені в граматиці Ломоносова. Все це складало чимало труднощів для тих професорів, котрі не покинули свого рідного краю і через це не могли шляхом побутових стосунків увійти в спільність з громадськими та літературними колами Московщини. Зрозуміло, через що вони не могли складати своїх драм словяно-українською мовою, що з великим завзяттям робили раніш.

V.
Григорій Савич Сковорода та його філософський світогляд. Осібність його в сучасних йому течіях громадського життя та його літературний стиль.

Таким чином словяно-руська мова, що розвивалася на Україні в народньо-українському напрямку, зустрілась в половині XVIII століття

¹⁾ "Киев с его древнейшим училищем академией", Аскоченського, т. II, 342.

²⁾ Ibidem.

³⁾ Ibidem, 343.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 29

з літературною руською мовою, що розвивалася на Московщині в народнім московськім напрямку. Остання була значно сильніша за першу, через це в другій половині XVIII століття ми вже не бачимо в Київській Академії більш-менш значних літературних творів, написаних словяно-українською мовою.

Але все-ж таки по-за академією ця мова ще довго була в ужитку. В другій половині XVIII ст. вона навіть мала видатного представника в особі відомого філософа Григорія Савича Сковороди.

Багато було написано про Сковороду всякого роду заміток, спогадів, нарисів про його життя та діяльність, а з приводу столітніх роковин його смерти, явився цілий ряд дослідів філософського світогляду Сковороди, висловленого в загадкових його творах. Але й після цих дослідів питання про те, чи був Сковорода філософ з системою чи без системи, чи був він пантеїст, моніст чи дуаліст, як видно, не розвязано остаточно. Не задовольняє нас і та думка, яку висловлено на сторінках "Киевской Старины", що Сковорода був еклектик ¹⁾. Справді, в творах його можна знайти відгуки всяких філософських систем, але ми не думаємо, щоб у цих відгуках не було основного тону, який звязує філософські міркування Сковороди з тогочасними розумовими течіями, щоб не було в них основної ідеї, яка являється зерном усякої системи. Для нас власне саме головне — знати цю ідею, щоб не здавався нам Сковорода випадковим явищем в українськім громадянстві минулого віку.

Вчився він у Київській Академії в епоху їі розцвіту — в сорокових роках XVIII століття. Товаришем його по школі був Самойло Миславський, якого він переважав успіхами в науках. Маючи дуже гарний голос, він за Єлисавети Петровни попав в склад придворних півчих і прожив у Петербурзі більш двох років. Року 1744 Сковорода повернувся в Київ, щоб далі провадити свою науку в Київській Академії, але, не задовольняючись наукою того часу, скористувався випадком побувати за кордоном, де вивчив німецьку мову. Хоч ми й не маємо певних відомостей про те, чого ще вчився Сковорода за кордоном, але, маючи на увазі його допитливий розум, не можемо собі уявити щоби він не використував знання німецької мови для поширення своєї освіти. Ми дозволяємо собі висловити думку, що саме за кордоном він знайшов ті підвалини для своїх сміливих богословських погля-

¹⁾ "Кіевская Старина", 1898 p., лютий, 272.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 30

дів, що відріжнялися від київської науки. Повернувшись до рідного краю вів зайняв маленьку посаду вчителя піїтики в Переяславській Семинарії, але його "Руководство о поэзии" не подабалося місцевому владиці, котрий силабічні вірші ставив над вірші Ломоносова і через це Сковорода повинен був покинути місце і зробитись домашнім учителем к родині місцевого дідича Томари. Різкий тон учителя з учнем був причиною виходу Сковороди з дому Томари, куди він знову повернувся після недовгої подорожі до Москви. Року 1759 його призначено учителем поезії в Харьківськім Колегіумі. Скілька років прожив він у Харьковы, але й тут, як і в Переяславі, вийшли у нього непорозуміння з начальством. Року 1766 йому доручено було викладати благородній молоді "правила благонравія". Як підручник для учнів він написав працю під назвою: "Начальная дверь к христианскому добронравию для молодого шляхетства харьковской губернии". Ця книжка викликала нагінку на Сковороду, і він мусів виїхати з Харькова. З цього часу до самої смерти (1794) Сковорода зоставався бездомним мандрівником і переходив з місця на місце, від одного дідича до другого, серед яких він мав чимало щирих приятелів та прихильників. В убогій сірій свиті, з ціпком в руках та з флейтою за поясом, з торбиною на плечах, в якій містилось усе його майно — біблія та декілька зшитків його творів, являвся він часто серед юрби народу — на міських вулицях, на сільських ярмарках, викладаючи науку свою то в формі імпровізованого казання, то псальми віршом, які так любить народ.

Чого ж навчав Сковорода?

На нашу думку вся його наука зосереджується на запитанні, в чім полягає справжнє благо людини, иншими словами — на моральних завданнях її життя. До розвязання цього питання наш філософ ішов почасти богословським, почасти філософським шляхом. Не відкидаючи віри, яка "видитъ свѣтъ въ тьмѣ стихійной свѣтящійся, видитъ, любитъ и благовеститъ его" ¹⁾, він все-ж-таки шукав цього світу і в філософському розумі: "жизнь", каже він, "живетъ тогда, когда мысль наша, любя истину, любитъ выслеживать тропинки ея и, встрѣтивъ око ея, торжествуетъ и веселится симъ незаходимымъ свѣтомъ" ²⁾. В цій подвійности методу криється головна причина почасти неясних і невиразних, почасти непевних твержень в творах Сковороди, які викликали

¹⁾ Ми будемо наводити витяги з творів Сковороди по ювілейному виданню його тверів, Харьків, 1894 р. "Разглаголъ о древнемъ мырѣ", від. II, 55.

²⁾ Лист до Тевяшова, від. II, 258.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 31

у сучасників його не тільки сумнів, але й осуд. Навіть близькі вірні йому люде, схиляючись перед його моральним авторитетом, боялись його думок. Такий був один з найлюбіших його учнів Ковалинський, котрий говорить про себе, що він «будучи воспитан полуучеными и школьными учителями, частию монахами, в руках коих тогда святилища наук находились, сожалел душевно, что такой добродетельный муж имел несогласные с учеными мнения" ¹⁾. Ковалинський каже, що він почував "возбужденную борьбу мыслей и не знал, чем решить оную", через те, що багато людей "внушали ему отвращение к Сковороде, запрещали иметь знакомство с ним, слушать разговоры его и даже видеться с ним" ²⁾. Це звичайна доля пророка, який оголошуэ "любви и правды чистые ученья", хоч треба зазначити, що Сковорода мав не самих огудників, але й палких прихильників. Цікаво знати, що дратувало одних і захоплювало других в його науці?

Той самий Ковалинський дає нам відповідь на це питання. З свого боку ми доповнимо цю відповідь де-якими витягами з творів самого Сковороди.

"Я не добиваюсь знать", говорив Сковорода до Ковалинського, "как и когда Мойсей разделил море жезлом в великом сем мире, в истории, а поучаюсь, как бы мне в малом моем мире, в сердце, разделить смесь склонностей природы непорочные и растленные и провести волю мою непотопленно по пути житейского бытия, дабы доставить себе во свое время свободу мыслей, т. е. веселие духа или, так называемое, счастие" ³⁾. В цій формулі міститься весь Сковорода, вся його моральна істота, яка відкидала все те, що порушувало волю думки. На його думку є три світи, в котрих Бог відкриває себе людям: космос — великий світ, мікрокосмос — людина і Біблія — світ символічиий ⁴⁾. Сковорода звав себе "любителем священныя Библии", але думав, що поганці, які вчились розуміти Бога не з Біблії, не заслуговують за це осуду, бо вони знали правду "и если Бог есть истина, то они были верные служители его" ⁵⁾, — думав також, що буквальне розуміння біблейських символів є шлях, котрий веде до помилок. Являються ті помилки під двома виглядами, або під виглядом "буйного безбожія", яке нічого не бачить у Біблії крім ріжних недоречностей,

¹⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського, від. І, 12-13.

²⁾ Ibidem, 14.

³⁾ Ibidem, 35.

⁴⁾ "Потоп змиин", від. І, стор. XCIII.

⁵⁾ «Житие Сковороды", Ковалинського, від. І, 13.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 32

або під виглядом "рабострастного суеверия", яке, ґрунтуючись на біблейських символах, вимагає чудес, себто порушення законів природи. Сковорода називає цю вимогу "исполинскою дерзостию". "Как может", каже він, "восстать сама на свой закон блаженная натура" ¹⁾. Особливо повстає він проти фанатизму властивого суєвіррю. "Нет", каже він, "желчнее и жестоковыйнее суеверия. Онемев чувством человеколюбия, оно гонит своего брата, дыша убийством". Від нього "вздоры, споры, секты, вражды междоусобные, ручные и словесные войны, младенческие страхи и прочее" ²⁾. Сковорода називає суєвірря "листвием лицемеров", котрі "непрестанно в псалтырь барабанят, бродят поклонниками по Иерусалимам, целуют всякий день заповеди Господни и за алтын продают оные" ³⁾. Для них вся релігія міститься в церемоніях та обрядах: "один скорбит, если кто на полдень, а не на восток с ним молится; иной сердит, что погружают, другой беснуется, что обливают крещаемого" ⁴⁾. Ні, "не в ведении таинств и не в исполнении обрядов тайноводства", на думку Сковороди, "заключается совершенство и высокость человека, а в делании истинной пользы ближнему" ⁵⁾. Через це він радив пориватися "к возвышению мыслей наших выше видимого обряда служения, выше буквального смысла, выше исторического богопочитания" ⁶⁾. Очевидно без цього, на його думку, неможлива була справжня воля думки, а значить і щастя.

Зазначені нами думки Сковороди "об историческом богопочитании" досить пояснюють нам, чого "оглагольники" його бачили в йому "развратителя нравов и душогубителя т. е. еретика" ⁷⁾. Не даремне цей "еретик" не любив Київа, який жив ще історичними традиціями. Нічого не бачив він в цих традиціях, крім "вражды междоусобной", звязаної з "ручными и словесными войнами", через це він був зовсім байдужий до минувшини свого рідного краю. Звичайно, він знав цю минувшину. Ковалинський розказує, що в 1764 р. "при обозрении древностей киевских, Сковорода был ему истолкователем истории места, нравов и древних обычаев" ⁸⁾, але цікаво, що в творах своїх він виявляс повну відсутність всякої історичної чутливости. В одному тільки віршові його ми зустріли легкий натяк на минуле:

¹⁾ Лист до Тевяшова, від. ІІ, 253.

²⁾ Ibidem.

³⁾ "Брань Архистратига Михаила с Сатаною", від. II, 205.

⁴⁾ Лист до Тевяшова, від. II, 254.

⁵⁾ "Житие Сковороды", Ковалинською, від. І, 13-14.

⁶⁾ Ibidem, 35.

⁷⁾ Ibidem, 26.

⁸⁾ Ibidem, 21.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 33

"О когда бы же мне в дурни не пошитись,
Дабы волности не мог как лишитись.
Будь славен во век, о муже избранне,
Волности отче, герою Богдане" ¹⁾.

I при цьому ні слова, що Хмельиицький був героем не тільки особистої але й народньої вольности, котра, як видно, нічого не говорила ні розумові ні серцю Сковороди. "Малороссию", — каже Ковалинський — "он обыкновенно называл матерью, потому что родился там, а Украину теткой по жительству его в оной и по любви его к ней" ²⁾. Любив він її за широкий простір її степів, які на його часів заселяли виходці з старої України, — за відсутність в ній політичних та церковно-релігійних пристрастей, що були чужі духовній вдачі українського філософа. На цілиннім ґрунті нової України він виробив в собі, як каже Ковалинський, "серце всесвітнього громадянина" ³⁾. І багато було в тій країні людей, стомлених національною боротьбою і шукаючих волі і спокою в почуттях всесвітнього громадянства. Більшість з них ні про що більш не думала як тільки про матеріяльний добробут, але були між ними й такі, що задумувалися над вищими завданнями життя. Серед цих останніх Сковорода і находив доброзичливі почуття. Вони дивились на нього як на людину мудру і праведну ⁴⁾.

Міркуючи про инші джерела богопізнання Сковорода не надає великої ціни вивчанню космосу.

"Ми", каже він, "зміряли море, землю, повітря, небо, розмежували планети, найшли на місяці гори, ріки і міста, але то горе, що при всім тім, здається, чогось великого недостає, — нема того, про що й сказати не умісмо, одно тільки знаємо, що недостає чогось" ⁵⁾. "Я наук не ганьбую", проповідує він, "одно то ганьби заслуговує, що надіючись на них, зневажаєм верховну науку", котра, маючи предметом саму людину, нас загублених знаходить і нам же самим нас повертає: "и сие-то есть быть счастливым — узнать, найтить себе самого" ⁶⁾. Ця думка мимоволі примушує нас згадати Сократа й його знамените γνῶϑι σεαυτόν. Не торкаючись спірного питання, чи хотів Сковорода бути українським Сократом, ми лише зауважимо, що в своїх трактатах він частенько згадує про Сократа з великою повагою. Але є внутрішні сумежні точки в сві-

¹⁾ "De libertate", II, 291.

²⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського, від. II. 21-22.

³⁾ Ibidem, 5.

⁴⁾ Ibidem, 2.

⁵⁾ "Разговор дружеский о душевном мире", від. II, 92.

⁶⁾ Ibidem, 95-96.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 34

тоглядах Сковороди і Сократа. Вони обидва шукають критерія істини не в зовнішньому світі, а в душі людини. "Я знаю те, що ні чого не знаю" — казав Сократ. Виходячи з такого переконання, він зважився переглянути і персцінувати звичайні розуміння і погляди з тим, щоби знайти правдивий шлях до справжнього знання. Щоб установити цей шлях він повинен був в самій людині показати на ту позитивну силу, котра відкидає всяку сваволю, що до розпізнавання правдивого од неправдивого... Сила ця є не що инше як доброчинність, або ж те, що ми називаєм моральною гідністю людини. Виявити цю силу можна не инакше, як через самопізнання, або-ж через мудрість, яка є предметом філософії. Де-що подібне ми вже бачили у Сковороди в його критичних замітках про Біблію. Як і Сократ, він теж стоїть на ґрунті самопізнання і гадає, що воно і є справжня мудрість. До чого-ж доводить ця мудрість! На думку Сковороди вона з'ясовує людині, в чім полягає її щастя ¹⁾. Тут уже не видно Сократа. Сковорода гадав, що філософія не уявляє з себе розвідку про мудрість, тоб-то про методи самопізнання, бо вона — це піднесений настрій духа, рівнозначний розумінню про щастя. Ковалинський каже, що на запитання одного вченого: "що є філософія", Сковорода відповів: "коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, добре: отсе є філософія" ²⁾. Що торкається доброчинности, то вона є не що инше, як сама праця, скерована мудрістю на досягнення щастя ³⁾. З'ясовуючи розуміння щастя, Сковорода визначає прикмети його: воно повинно бути благо, для всіх приступне і міцне. Воно це далеко від нас. Царство Боже є в нас самих. Щоб бути щасливим, треба тільки покластися на волю Божу: "хто більш погоджується з Богом", каже Сковорода, "той більш спокійний і щасливий. Це значить: жити по натурі" ⁴⁾. Під натурою він розуміє не звірячі сліпі інстинкти людини, а "царственное естество" її, котре він називає "святим духом", що живе в людині і закликає її до виконання "тієї повинности, для котрої вона на світ народилась, бувши самим Вишнім до того призначена" ⁵⁾. Всі нещастя людського життя він поясняє тим, що люде, не пізнавши себе "входят в несродную им стать", і беруться за діла, котрі не відповідають їх "сродности" ⁶⁾. В цім випадку порушуються закони природи, бо "природа и сродность" — це означає при-

¹⁾ "Разговор дружеский о душевном мире", від. ІІ, 83.

²⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського, від. І, 30.

³⁾ "Разговор дружеский о душевном мире", від. ІІ, 83.

⁴⁾ "Алфавит мира", від. II, 116.

⁵⁾ Ibidem, 117-118.

⁶⁾ Ibidem, 116.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 35

родженне Боже благовоління і таємний його закон, що править усіма тваринами ¹⁾.

Ми досягли тої межі в філософських міркуваннях Сковороди, за якою починаються туманні і неясні його думки з пантеїстичним відтінком. "В Библии", каже він, "Бог именуется огнем, водой, ветром, железом и протчими бесчисленными именами: для чого же его не назвать натурой?.. Сим словом называется все-на-все, что только родится во всей мира сего машине" ²⁾. «А понеже сия мати, раждая, ни от кого не принимает, но сама собою раждает, для того называется и отцом, и началом, ни начала, ни конца не имущим, ни от места, ни от времени независящим... Сие повсемственные и премудрые силы действие называется тайным законом, правлением, по всему материалу разлитым без конечно и без времени" ³⁾. "А как в Боге разделения несть, то он есть простирающееся ко всем векам, местам и тварям свойство, убо Бог, и мыр его, и человек его — есть то едино" ⁴⁾. Опираючись на вище наведені цитати кожна було-б думати, що це пантеїзм матеріалістичний, але Сковорода, коли говорить про еволюцію світобудови, завсігди дає перевагу духовній основі, а навіть часами ставить супроти Бога природу. В розмові з Ковалинським про вічність, він каже, що "воля вечная, возжелав облещи совершенства свои в явление видимости, из ничего произвела все то, что существует мысленно и телесно. Сии желания воли оделись в мысленности, мысленности в виды, виды в вещественные образы. Назначено поприще или круг каждому существу по образу вечного явить силы свои, т. е. излияние невидимого по временной видимости и паки вступить в свое начало, т. е. в свое ничто. Край первый и край последний есть един, и сие едино есть Бог" ⁵⁾.

Таким чином само пізнання або мудрість спільно з доброчинністю приводять людину до свідомості властивої їй божественої основи, в чім і полягає справжнє щастя людини.

Серед суспільности це щастя виявляється ділами любови до ближнього, яка є "закон природи, найпотрібнійший для людського добра, загальний, відбитий в серці кожного, данний кожній істоті, навіть останній пісчинці" ⁶⁾. Власне все питання про щастя не тільки особисте, але і за-

¹⁾ Ibidem, 132.

²⁾ "Разговор дружеский о душевном мире", від. II, 85.

³⁾ Ibidem, 80.

⁴⁾ "Разглагол о древнем мире", від. II, 5.

⁵⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського, від. II, 19-20.

⁶⁾ Ibidem, 34.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 36

гальне, сходить до виконання цього закону, ясного і простого, а тому і нетрудного. "Дяка Богові", казав Сковорода, "що трудне зробив непотрібним, а потрібне нетрудним" ¹⁾. Ґрунтуючись на цій підвалині, перенятій від Епікура, Сковорода поклав на себе труд самовідречення. Він зрікся всіх приваб світу, всіх захоплепь марностями життя. Йому пропонували "чернечий стан, обіцяли на цій ниві честь, славу, достаток, пошану і щасливе життя". Сковорода зрікся такої пропозиції, "розуміючи чернецтво як життя нестяжательне, бозкорисливе, що відкидає все непотрібне, всі примхи, що гамує самолюбство, аби краще виконати заповідь любови до ближнього" ²⁾. Незалежність від всіх людських бажань — в цьому, на його думку, містився весь зміст життя. "Мнози", писав він своєму приятелеві Ковалинському, "глаголют: что делает Сковорода? чем забавляется? Азъ же о Господе возрадуюся, возвеселюся о Бозе Спасе моем! Радование есть цвет человеческие жизни" ³⁾. Але цього "радования" можпа було досягнути лише ціною убожества. "Хто не любить клопоту, той повинен навчитися просто і убого жити" ⁴⁾. Він так казав, так і жив. Переходив з місця на місце, від одних добрих людей до других, "непременного же жилища не имел он нигде, почитая себя пришельцем на земли во всем разуме сего слова" ⁵⁾. Але зовнішню форму цього життя не сам Сковорода вигадав. Він був представником того типу людей, які відомі під назвою мандрівних дяків, і відріжнявся від них тільки тим, що не мав багатьох їх гріхів. І справді, по своєму, мовляв, іерархичному становищу він був дяком, котрим зробився після звільнення його з двірських півчих з чином двірського уставщика.

Чи могли-ж ідеї Сковороди бути зрозумілими для простого народу?

Багато — так; наприклад, думки про щастя, але метафізичні підвалини цих думок навряд щоб були ясні і для багатьох освічених його слухачів. Сковорода був далекий від методичних прийомів Сократа — індукції і визначень, і не стільки доводив свої думки як діалектик, скільки вселяв їх, як проповідник. На жаль, ми не маємо його рукописних проповідей, з якими він звертався до народу. Навіть теоретичні погляди Сковороди на народ відомі тільки по витягах з таких тво-

¹⁾ Ibidem та в багатьох инших творах.

²⁾ Ibidem, 10.

³⁾ Ibidem, 26-27.

⁴⁾ Байка — Чиж та щиглик, від. II, 155.

⁵⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського, від. II, 29.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 37

рів його, які не дійшли до нас в повному свому складі ¹⁾. Де-хто скептично ставиться до цих витягів ²⁾, хоч в них нема нічого такого, що не відповідало-б духові і стилеві инших творів Сковороди. Можна тільки зауважити, що народнім учителем в справжнім розумінні цього слова Сковорода не був. Без сумніву глибока, і сказати-б, учительна сила його особи містилася в тім. що слово у нього не розходилось з ділом. Сковорода жив так, як вчив, і навчав того, що сам виконував в житті. В цьому вся тайна його впливу на сучасників. І одначе-ж не видно з його життя, щоби він звив собі гніздо серед простого люду. Він шукав притулку і знаходив його серед української інтелігенції, з якою він мав постійне розумове єднання, як місцевий промовець, письменник і вчитель. Запевняють не без підстави, що прихильність до освіти серед Харьківської шляхти посіяв Сковорода: принаймні, серед перших поміщиків, які підписалися на 612 тисяч для заснування Харківського Університету, були або учні, або добрі знайомі й приятелі Сковороди. Але на шляхетську верству він дивився далеко не з погляду простонародного філософа. Коли з доручення місцевого владики його запитали, навіщо він в своєму творі, через який він покинув Харьківський Колегіум, відступив від звичайних думок про християнське благонравіє, то Сковорода одповів: "дворянство различествует знанием (мабуть, "званием") и одеянием от черни народной и монахов: для чего же не иметь оному и понятий различных о том, что нужно знать ему в жизни? Такіе ли прилично ему мысли иметь о верховном существе, какие в монастырских уставах и школьных уроках" ³⁾. В цьому класовому консерватизмі не можна не помітити де-якої суперечности його власним переконанням, що істина одна для всіх і щастя теж одно. На пекучі питання свого часу, котрі вирішувались не на користь народу, він не відгукнувся ні одним словом. Байдуже дивився Сковорода і на заведення кріпацтва, що відбувалось на його очах. По своєму світогляду Сковорода був оптимістом і раяв кожному задовольнятися своїм становищем, "оставаться в природном своем звании, сколько оно ни подлое" ⁴⁾. В своїй байці "Голова и Тулуб" він так повчас простий народ: "народ повинен володарям своїм служити і годувати їх" ⁵⁾. Очевидно, відкидаючи "историческое богопочитание", він

¹⁾ Див. в статтях Хиждеу: "Григорий Варсава Сковорода". Телескоп за 1835 р. XXVI.

²⁾ Див. ювіл. видання творів Сковороди, від. І, XVII-XXV.

³⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського, від. І, 24.

⁴⁾ "Алфавит мира", від. II, 121.

⁵⁾ Від. II, 155.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 38

одкидав і науку рідної історії, і це йому не минулося дарма. При всій моральній гідности його особи, в ній було щось самодовліюче і жорстке... Саме його убожество, що очевидно наближало його до простого люду, мало почасти декоративний характер. Сковорода чудово розумів силу вражіння, яке робив контраст між його убогим виглядом напів старця і його вченою, иноді загадковою мовою. Це вражіння давало йому виключну ролю серед шляхти, — і було приємним його самолюбству. Він не раз висловлював думку, що світ подібний до театру. "Когда Бог", казав він раз на одному зібранні, призначив мені "в низком лице быть на театре света сего, то должно уже мне и в наряде, в одеянии, в поступках и в обращении с степенными, сановными, знаменитыми и почтенными людьми наблюдать благопристойность, уважение и всегда помнить мою ничтожность перед ними" ¹⁾. Це та сумирність, про яку правдиво кажуть, що вона "паче гордости". Сковорода не міг не бути свідомим своїх розумових сил, своєї розумової переваги над масою людей, з якими зустрічався він в житті. Посилаючи той чи инший твір свій, звичайно в рукописові, кому-небудь із своїх приятелів, він частенько висловлювався з усією наївною авторською чванливістю ²⁾. Один з його сучасників каже, що "пиха, надмірне самолюбство, котре не терпіло ніяких суперечок, сліпа слухняність, якої він вимагав від своїх слухачів — magister dixit — тьмарили його хист"' ³⁾. Ці слова заслуговують довірря, бо їх висловила простодушна людина, яка наївно признається в своїх вадах, що дали привід Сковороді назвати її "мужчиною с бабьим умом и дамским секретарем" ⁴⁾. Але сам Сковорода не ставився так байдуже до "оглагольников", які вражали його власне самолюбство. Це було дійсно самолюбство людини, що вибрала собі в житті шлях розуму і залишилася осторонь від звабливого становища, яке дають шаноба і багацтво. Таке самолюбство досить часто одягає на себе вбрання покірливости. В такім вбранню і з'являвся Сковорода в сучаснім йому суспільстві.

Ще менше підстав назвати Сковороду народнім письменником, хоч у де-яких його творах і можна найти народні мотиви. В своїй мові він охоче вживав церковно-словянських слів і форм, крім простих минулих, які трапляються у нього тільки подекуди. Навіть в листах своїх, він не міг позбавитись церковно-словянського красномовства, вжи-

¹⁾ "Житие Сковороды", Ковалинського. від. II, 26.

²⁾ "Украинская Старина", Данилевського, 62-63.

³⁾ Ibidem, 41.

⁴⁾ Ibidem.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 39

ваючи такі слова як аще, негли, обаче, а иноді навіть закінчує листа словом аминь ¹⁾. До цього треба зауважити, що, як доводить Ковалинський, Сковорода в листах "вживав иноді українську мову і правопис, що вживається для української вимови: він завсігди кохався в рідній мові" ²⁾. Правдоподібно, що в словесних бесідах він давав перевагу українській мові. Є у нього в писаних творах значна частина українських слів і форм. Але поруч з ними зустрічаються московські слова і форми, наприклад; давича (від. II, 241), возлѣ (293), вѣть (ib.), братецъ (84), лоточка (270), не безъ чинишка (238), нечево (151), всіо (293), въ серіодкѣ (151), живіошь, поіошь, вріошь (293), войдіотъ (ib.) і т. п. Не легко часом орієнтуватись в цьому хаосі слів, то ріжних значінням і походженням, то схожих значінням, але ріжних походженням. Несвідомо для самого себе письменник робить все, щоб висловити свою думку найбільш ненатурально, вживаючи слів то церковно-словянських, то українських, то московських. Насильства над мовою в творах Сковороди доходять до того, що він імпровізує особливі форми не то українські, не то московські, наприклад: взглянь (від. II, 241), обиходься (288), спѣвая (262), не спрятаешся (305), сдѣлався (363), неколи (238), дуракови (239) і ин. Підпадаючи ріжноманітним впливам мови, то книжної, то розмовної, то міської, то сільської, він ніби втратив саме почуття її. Справді, як инакше з'ясувати те, що Сковорода називає українськими піснями тяжкі силабічні вірші. Так, в однім з трактатів "Брань архистратига Михаила съ сатаною" уміщені ось які вірші, під котрими зроблена примітка самого Сковороди: "сія пѣснь есть изъ древнихъ малороссійскихъ и есть милая икона, образующая весну: она пространна":

"Зима прейде. Солнце ясно
Мыру откры красно.
Из подземной клети явишася цветы,
Мразом прежде побиенны.
Уже все райския птицы
Испущенны из темницы,
Повсюду летають, сладко воспевают,
Веселия исполненны.
Зеленыи поля в травы,
Щумящии в лист дубравы
Встають одеваясь, смотря возсмеваясь,
Ах, коль сладко там взирати!" ³⁾

¹⁾ Ibidem, 56.

²⁾ "Житие Сковороды", від. II, 40.

³⁾ Від. II, 215.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 40

Можна було-б подумати, що названо цю "милую икону" українською не з погляду мови, а з погляду походження. Але ось уривок з оди Горація, який перелицьовано малороссійскимъ діалектомъ, як говорить сам Сковорода в заголовку до свого твору:

"Ах, ничем мы не довольны: се источник всех скорбей!
Разных ум затеев полный — вот источник мятежей!
Поудержмо дух несытый! Полно мучить краткий век!
Что ль нам дасть край знаменитый? Будеш тоже человекь.
Вить печаль везде летает, по земле и по воде,
Сей бес молний всех быстряе, может нас сыскать везде.
Будьмо тем, что Бог дал, рады, разбиваймо скорбь шутя.
Полно нас червям снедати: вить есть чаша всем людям.
Славны, например, герои, но побиты на полях.
Долго кто живет в покое, страждет в старых тот летах.
Вас Бог одарил грунтами, но вдруг может то пропасть,
А мой жребий с голяками, но Бог мудрости дал часть" ¹⁾.

Називаючи мову цього перекладу українською, Сковорода, видно, не уявив собі виразно тої мови, якою писав вірші і прозу. Через це не дивно, що твори його, особливо прозаїчні, були недоступні для простого народу, не тільки змістом, але й мовою. Народові були більш зрозумілі вірші Сковороди, але перш ніж перейти до народу, вони мусіли потерпіти значні зміни в мові. До таких віршів належить, між иншим, відома сатирична пісня, що починається словами: "Всякому городу нравъ и права" і розповсюджена в багатьох редакціях книжних, напів-народніх і народніх ²⁾. Цікаво, що Сковорода иноді складав свої вірші під впливом народніх пісень, беручи з них не стільки поетичні образи, скільки загальні ідеї, які більш-менш відповідали його філософському світоглядові. Симпатії його до народньої пісні і до народнього слова, очевидно, наводили його на шлях народнього письменника. До цього нахиляв і народній склад його сатиричного розуму, з нахилом до рефлексій. Але у Сковороди не досить було поважного захоплення долею того самого народу, серед якого він родився. Ідеаліст по натурі, він не міг піти слідом за тими земляками своїми, котрі в нових умовах життя шукали особистого щастя, — не міг він також захоплюватись і старими ідеалами, котрі в його часи губи-

¹⁾ Від. II. 278-279.

²⁾ Див. Альманах 1835 р. "Утренняя звезда", де уміщені для порівняння дві редакції ціэъ пісні. Див. також Данилевського "Украинская старина", стор. 84, "Воронежский литературный сборник", 1861 р. вип. I, ст. 254, "Сочинения Сковороды" Снб. 1861. №№ VIll, IX, ст. 11-12, нарешті, ювілейне видання творів Сковороди 1894 p., від. II, ст. 266-267.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 41

ли свої чари. Через це він утворив для себе особливу сферу абстрактних постулатів, в котрих не було й знаку громадської самосвідомости. Всі сили своєї душі він повернув на те, щоб приладнати ці постулати до особистого свого життя. Всяка инша робота, по-за цією суб'єктивною сферою самоудосконалення здавалася йому нижчою його гідности. Він з погордою відвернувся від сучасної йому суспільности, не цікавлючись питанням про те, звідкіля вона походить і куди веде. Звідси — суперечности і недоладности в його переконаннях та симпатіях, звідси-ж і несвідомість його в самім способі літературного викладу.

Таким чином словяно-українська мова, помалу вбіраючи в себе московські елементи, повинна була вийти з літературного вжитку і віддати своє місце літературній московській мові, якою вже цілком орудували учні Сковороди. В цім ми почасти могли переконатися по витягах з творів одного з них — Ковалинського.

Тепер поглянемо на долю книжної української мови XVIII століття.

VI.
Твори уніятського друку, книжною українською мовою писані в XVIII столітті.

Перш усього зазначимо те, що у XVIII ст. українські письменники ніби не мали охоти друкувати свої твори. Думаємо так на підставі того, що ні одного твору з тих, що про їх ми згадували вище, за винятком "Панегирикоса" Теофана Прокоповича, не було надруковано. Може бути, одною з причин цього була свідомість, що словяно-українська мова зо всіма особливостями її правопису не здатна для "всероссійскаго" вживання. І справді, вона не відповідала гражданському друкові, що завів Петро Великий.

Те саме, але ще в більшій мірі, ми повинні сказати про книжну українську мову. Своїми лексичними та граматичними особливостями вона ще далі стояла від літературної московської мови; через це ті, що писали цією мовою, ще менше могли покладатись у XVIII столітті на розповсюдження її шляхом друку.

За старих часів сама Україна своїми власними силами повинна була обороняти свою розумову та моральну незалежність, проти якої направлені були всі зусилля католицької Польщі, котра вабила до себе вищі шари українського народу всіма спокусами політичної та релігій-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 42

ної унії. Але не піддався народ на ці спокуси і виставив для оборони свого національного істнування як бойові, так і культурні засоби. До останніх належали літературні твори, які виясняли та обороняли науку "благочестивої віри", з її догматами та обрядами, з її громадсько-народніми інституціями, що давали можливість всім верствам українського населення подавати свій голос у справах віри. Друкувались ці твори в місцевих друкарнях для задоволення місцевих потреб народу; через це не вважалося чимось чудним та незвичайним вживання в цих творах такої мови, котра була більш зрозуміла для народу, себ-то книжної української.

У XVIII ст. політично становище лівобережної України значно змінилося. Замісць польського державного ладу, який має неміцну центральну владу, з'явилась влада тверда та енергійна. На лівім боці Дніпра уже не мали місця релігійні утиски. Навпаки, "благочестива" віра в одновірній державі найшла собі піддержку та захист. Самі засоби релігійної освіти повинні були змінитися. Це були вже не місцеві засоби, викликані побоюванням за волю релігійної совісти, за саме істнування прабатьківської віри. Це були загально-державні засоби, призначені не для самої України, а для всієї Росії. Ось чого у XVIII столітті, особливо в другій половині його, на лівобережній Україні здавалося вже чудним писати богословські твори книжною українською мовою. Тим більш здалося-б чудним друкувати ті з них, що написані були мовою Голятовського та Радивіловського.

Не те було на правобережній Україні. Вона зоставалася ще під владою Польщі, котра ніби для того, щоб прискорити свою погибель, виставляла релігійне питання з непереможною силою фатальних пристрастів та переконань. З часів андрусовського миру (1667) вона не переставала домагатися здійснення заповітньої мрії, яку підказали їй єзуїти, а саме: провести через унію до католицької церкви ту частину українського народу, що входила в склад Річі Посполитої. Тепер вже оборонці католицтва могли сподіватись здійснення цієї мрії: козацтво не могло прийти на оборону православія, а духовенство, міщане та соляне, позбавлені політичних прав, не могли, як видно, витримати дружнього натиску католицької пропаганди. Ми не будемо стежити за цією пропагандою. Тільки скажемо, що вона йшла тихими шляхами, як і в XVII столітті, — шляхом утиску православного духовенства та приваблення його до унії матеріальними вигодами. До самого кінця XVII ст. православні єпархії лишались православними завдяки двозначному повод-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 43

женню де-яких владик, які таємно приняли унію, але не заявили про це своїй пастві. Коли-ж зняли вони свою машкару, то виявилось, що з пяти православних єпархій в Польщі зосталась вірною православію одна тільки білоруська. Після цього унія визвана була в Польщі єдиною законною церквою грецького обряду, і двозначна політика змінилась політикою одвертого насильства. Памяткою цього насильства була уніятська література XVIII стол. Вона хотіла регламентувати народню совість, ввести її в обсяг релігійних уявлень, джерелом яких був не релігійний запал, а політичний опортунізм, що все питання про народню освіту зводив до спасення душі під умовою з'єднання з римською церквою

"Кто хощетъ душу вѣчне спасти свою,
Нехъ той примаетъ вѣрою живою
С Церквою Рима соединеніе,
Бо на томъ выситъ всѣхъ насъ спасение". ¹⁾

Книгу, з якої написали ми ці вірші, видали р. 1778-го василяне-ченці Почаївської лаври. Цей орден було засновано ще в XVII ст. за часів уніятського митрополита Йосифа Рутського (1613-1637 р.), але особливого значіння придбав він після того, як православні єпархії, що зоставалися в межах Річі Посполитої, перейшли в унію. Пробуваючи в залежности від одного папи, василяне майже не визнавали влади місцевих владик. Вони заволоділи керуванням уніятської церкви, захопили собі більш значні манастирі з їх земельними маєтками і доходами, вони відняли у білого духовенства кращі парафії. Як учні єзуїтів, вони намагались розповсюджувати унію через школи: для цього вони заволоділи як нижчими, так і вищими школами ²⁾. Але, звичайно, вони дивились на унію, як на переходовий ступінь; через це вони були далекі від того релігійного настрою, що керував колись творцями православних шкіл. Навчання в василянських школах провадилось польською мовою, вивчення-ж церковно-словянської мови було зовсім занедбане. Траплялось часом, що вихованці василян, вступивши на парафію, правили службу Божу по зшитках, в котрих церковні служби були списані латинськими літерами. Взагалі-ж освіту нижчого духовенства василяне нехтували, через що владики часто змушені були висвячувати на священиків людей напівграмотних. На цих священиків василяне дивились очима католицького духовенства, котре склало відому примовку: Pan Bóg stworzył popa dla chłopa, a plebana dla pana.

¹⁾ "Песнь катихизмова", з книжки "Народовещание".

²⁾ "Historia szkól Lukaszewicza", 1849 p., т. I, 354, т. II, 263-277.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 44

Але так чи инак, а з цим хлопом треба було рахуватись. Він звик до обрядів своєї церкви і до мови, на якій правилася служба Божа в ній, а тому треба було скласти такі книжки, котрі могли-б служити підручниками для сільських пастирів, щоб вони мали змогу "простымъ языкомъ русскимъ простѣйшій народъ поучати", і виховувати його "въ единеніи съ церковію Рима" ¹⁾. Над виданням таких книжок більш усього працювали василяне, особливо після того, як заволоділи вони Почаївським манастирем і відновили його друкарню (1720-1725 p.). Не вдаючись в докладний розгляд цих видань, ми зазначимо де-які з них і то лиш для того, щоб ознайомитись з псдагогичними прийомами уніатських просвітителів.

Року 1722 в манастирі Супрасльськім "чину святаго Василія Великаго" надруковано було "Собраніе припадковъ краткое и духовнымъ особамъ потребное". Книжка ця містить в собі навчання upo таїнства, про десять заповідів Божих, роз'яснення символу віри і молитви "Отче наш" та "Богородице Діво", "такожде науку, како подобаетъ наставляти малыхъ или невѣжовъ". Видано було її, як зазначено в передмові, з наказу замойського собору, що відбувся р. 1720-го за уніатського митрополита Леона Кишки. Це той самий собор, від котрого бере початок цілий ряд заходів, направлених до з'єднання унії з католицтвом. Душею цього собору були василяне, які домоглися там постанови, щоб єпископів призначали з ченців, як більш певних слуг папської влади, бо вони безпосередньо їй підлягали. З окружнього послання Атанасія Шептицького, наступника Кишки на митрополичій катедрі, ми довідуємося, що замойський собор було скликано, головним чином, для виправки "росскихъ книгъ, аще въ нихъ поползновенія и преткновенія обрящутся", незгодні з наукою римської церкви. І дійсно, не мало в них знайшлося "поползновеній и преткновеній", котрі митрополит пропонує скасувати. В Тріоді пісній 1717 р. замісць слів: "да вѣчнаго огня избавитъ" положи тіе: "да милостивно мукъ чистительныхъ избавитъ". В молитвослові 1720 p. замісць слів: "спаси, Господи, и помилуй святѣйшихъ архіепископовъ, вселенскихъ патріарховъ", положи тіе: "святѣйшаго архіерея вселенскаго, имя рек, папу римскаго". В Трифолої 1694 р. слова: "Духъ святый отъ Отца единаго исходитъ" вимаж "единаго", а положи так: "отъ Отца и Сына исходяща". Що-ж до "Собранія припадков", то головне завдання цієї книжки — подати мало

¹⁾ "Народовещание", 1778 р.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 45

підготовленим пастирям церкви minimum богословського знання, необхідного в церковно-релігійній практиці, причому в самому початку книжки робиться пересторога, що чотирі рази на рік владика буде посилати нарочитих людей для іспиту в знанню її. В текст книжки введено три мови: до 137 картки — церковно-словянська в словяно-московській редакції, від 137 — книжна українська і поруч, на відповідних сторінках, — польська. В кінці книги додано "Лексиконъ сирѣчь словесникъ славенскій, имѣющъ въ себѣ словеса первѣе славенскія азбучныя, по семъ же полскія". Словник цей видано з огляду на те, що ледве один на сотню ієрей знав словянську мову, в чому пересвідчився сам владика "съ неисчетною болѣстію сердца". Мимохіть польські пояснення словянських слів примушують нас згадати "Лексиконъ словеноросскій" Памви Беринди, котрий для з'ясування словянських слів удавався до книжної української мови, або виданий нами рукопис: "Синонима Славеноросская", в якому помітно змагання витиснути польські слова навіть з книжної української мови ¹⁾. Доводиться тут нагадати загально-відому річ, що унія мала підпору в польській культурі та польській мові.

В 1751 році в Почаївському манастирі було надруковано теж ченцями "чину святого Василия Великого" — "Богословие нравоучительное". Це не що инше, як розширене і поліпшене "Собрание припадков" — з таким-же розпреділенням статтів і, починаючи з 105 картки, таким же подвійним українським і польським текстом, а також з словяно-польським лексиконом на кінці. Згадуємо про цю книжку через те, що вона була підручною книгою уніятського духовенства, заміняючи для нього шкільну науку, і що вона не раз ще друкувалась опісля ²⁾.

Але як вчити народ? На якій мові йому проповідувати? І про це поклопотались василяне. В тім самім Почаївськім манастирі, вони видавали збірники казань під ріжними назвами: "Семя слова Божі*" 1781 р., "Беседы парихиальныя" 1789 p., "Науки парохиалния" 1794 р. Особливо цікавий цей останній збірник. Перекладчик в передмові пояснює походження "наук парохиальных", котрі спочатку були

¹⁾ Див. про це наш "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.".

²⁾ Від цієї книжки треба відріжняти "Богословие нравоучительное из богословия Антоіне... римским диалектом писанного... на русский диалект вкратце переведенное". Це також почаївське видання. Перше, по Ундольському, належить до 1776 року. В книгозбірні Київської Духов. Академії ми бачили видання 1779 р. Склад книжки не такий, як в "Богословии нравоучительной" 1751 p. Всі статті ретельно додержують порядку таїнств, нема окремих відділів про символ віри, про заповіді Божі, нема лексикона. У всій книзі мова церковно-словянська, нема книжної української.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 46

перекладені з італійської мови на польську, з польської на "славенско-русскую", а потім вже «простым и звычайным русского языка, беседы посполитым способом проложены для латвешего простых людей и неуков вирозумления и спасенного оних пожитку". Він думає, що "в преложении сих наук" багато слів і виразів здадуться ріжним читачам "неуживаными и неугодными", але причина цього, на його думку, полягає в самих прикметах руської мови. "Ведомо бо есть тебе благоговейный читателю", каже він, "же в русской сей простой, в Полщы звычайной и посполитой беседе, слова и способи их виражения суть рожнии и не всем однаковии: на Волыню иншии, на Подолю и на Украине иншии, в Полесю иншии. Для того в едном том наук преложении, не могох всем тако не согласующымся и разнствующым в рожном их бесед несогласии подлуг, моего угодити желания. Но ты, всечестный и благоговейный читателю, поневаж всегда з людми твоей пастве вручеными живеши и с ними всегда беседуеши и добре способ их беседы и слов, виражения знаеши, для того латво можети сия краткия науки читаючи, так им слова виражати; як они между собою беседовати обыкоша и як им пріятнейше".

У вище наведених рядках ми зустрічаємо ті самі вирази, котрих, починаючи від другої половини XVI століття, вживали оборонці благочестивої віри при тій нагоді, коли їм доводилось зміцняти її в свідомости "простих" людей. І вони вживали тоді "простої мови", "руської мови", "языка русского", розуміючи під цим народню українську мову. Не можна сказати, щоб вони твердо і непохитно стояли на ґрунті цієї мови: і для них, як і для ченців "чину Василия Великого", народня мова була тільки знаряддям релігійної боротьби. Але велика ріжниця в тім, що вони вели боротьбу для свого захисту, — оборонялись, а не нападали. Так чи инакше, вони розуміли, що православіє з його соборною основою церковно-релігійного життя більш відповідає світоглядові народу, ніж унія з її гнітючим авторитетом церковної ієрархії. Таким чином, беручи зброєю для оборони православія народню мову, вони не помічали суперечности між засобом і метою, і можна було-б побажати їм тільки вживати цього засобу більш послідовно і уперто. Цілком инше ми бачимо, коли в народній мові шукають підпори для того, щоби нав'язати народові поняття, чужі його духовній істоті. Тут вже нема спочутливої поваги до народу і його мови, нема і віри в народ, в його творчі сили. Тут панує одна думка, одно змагання — привести народ до послушенства найсвятішому папі римському, змагання, що виникло не з релігійних потреб народу, а з клерикальних рахунків і міркувань ускладнених

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 47

впливом пристрастей, які нічого спільного з релігією не мали. Цей метод педагогичного пристосування до народу цілком не розраховано на те, щоби викликати в нім самодіяльність думки і почуття.

Такого самого методу додержувались і складачі Богогласника — книги дуже поширеної серед уніятів ¹⁾. В склад її увійшли, між иншим, пісні духовного змісту вже відомі народові. Є між ними й такі, що досить часто трапляються в рукописних збірниках XVIII століття, які з'явились раніш од Богогласника; сюди належать де-які "умилительные" пісні, котрі містяться в четвертій частині Богогласника, а також різдвяні канти, котрі увійшли в додатковий відділ першої частини. Цікавий заголовок цього відділу: "иныя песни на Рождество Христово вместо не богоугодных обычных коляд простым певцем служащие". Таким чином Богогласник робить уступки "простым певцем", але тільки ті, котрі не пречать його релігійно-педагогичній меті. Аби досягнути цієї мети, він критично ставиться до свого матеріялу і бере його виключно з писаних джерел. З передмови ми довідуємось, що туди не пішли пісні "худо и неискусно составленные", не ввійшли також ті пісні, в яких "не возможно уведати приличного им гласа". Що-ж до пісень "добре сочиненных и по своєму гласованию уведанных", але невмілими писарями зіпсованих, то їх виправлено і перероблено і в такому вигляді співцям і слухачам запропоновано, "аки снедь, иными смаки утворенная, аки потемненное сребро, седмирицею очищенное". До цього ми маємо додати, що багато пісень наново поскладали ріжні автори словяно-українською і польською мовами. Здебільшого пісні складали самі-ж таки василяне, але серед авторів, і саме польських пісень, були і законники "towarzystwa Jezusowego", були і миряне. Так утворено книгу, призначену, як для церковного, так і для хатнього вжитку, серед людей духовних і мирян, старих і молодих. В ній складачі її, звертаючись до прихильників душеспасительних співів, кажуть:

"Ветхия и новыя (песни) обрящешь себе,
И старейшим, и юнейшым угодити требе".

Але кволість унії саме в тім і полягала, що вона, всім догоджаючи, нікого не задовольняла. Дарма вона силкувалася найти підмогу серед народу, зрікаючись в той-же час його історичних традицій. Дарма також сподівалася вона допомоги від католицтва: воно не могло пова-

¹⁾ Головоцький зараховує перше видання Богогласника до 1790, а друге скорочено до 1805 року. Ми користувались найпізнішим виданням 1825 року. Всі видання почаївські.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 48

жати її як супротивника сильного, свідомого своєї моральної гідности. Унія потрібна була йому для боротьби з православієм. Там-же, де ця боротьба давала перемогу унії, католики не могли жити з нею в згоді. В кожній спробі її до самооборони, вони бачили доказ того, що вона ладна знову повернутись до православія. Щоб одрізати цей шлях її до відступу, квапились як найшвидше покінчити з нею. Так почались утиски над самою унією в тих краях, де вона непотрібна була, як противага православію. Взагалі можна сказати, що ледве чи залишилась би вона в польській державі, як-би не наступив перший розділ Польщі, після котрого Червона Русь відійшла до Австрії, де унія найшла захист і оборону в новім уряді, котрий не мав потреби зводити з нею особисті рахунки.

Що ми сказали про унію, то саме повинні сказати і про уніятську літературу XVIII століття. Не було в ній ні видатних творів, ні таких значних імен, як імена Теофана Прокоповича, Кониського, Сковороди. Вона мала церковно-офіціяльний характер і не виходила за межі того, що задовольняло потреби релігійної думки. Розуміється, і в цих межах можлива гра фантазії, вільні пориви почуття, можливий відгомін народньої психології, народніх настроїв, навіть гумористичних: це ми й бачимо в народніх українських віршах, утворених під режимом стародавньої "благочестивої" віри, яка була толерантна. Такого роду творчість не могла знайти підмоги там, куди пройшла уніятська регламентація, яка керувалася духом партії, переконаної в тому, що народ являє собою масу, з котрої можна ліпити, що подобається. В цих умовах чисто морального характеру полягає причина, через що книжна українська мова, яка мала перевагу в уніятських творах XVIII століття, не могла розвиватися далі тої межі, якої вона досягла в XVII столітті.

Але може бути, шо унія, яку гнобили її католицькі творці в польських краях, могла викликати більшу літературну продукцію в Австрії, де було їй забезпечено більш певне істнування.

З фактів цього не видно.

Відомо, що Йосиф II, як переконаний прихильник просвітніх ідей XVIII століття, виступив з цілою низкою реформ, які мали на меті знищити рабство, що принижувало людську гідність. Ніде ці реформи не були так вчасні, як у Галичині, де селянство терпіло панську неволю, де шляхта була не тільки привилейованим станом, але і свого роду державою в державі. Не забудьмо, що до 1768 р. польський пан був воладарем не тільки над майном, але й над життям своїх "підданих". В 1782 p. зроблено було законодавчу спробу покласти кінець цьому

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 49

безправію. Селяне звільнені були від кріпацтва, але без землі. Залишаючи землю свого пана, вони могли переходити, куди хотіли, і братися ремества, якого хотіли. Залишаючись жити па землі пана, вони несли ріжні повинности, але дуже обмежені інвентарями. Це є та хиба реформи, ті напів-відкриті двері, через які кріпацькі порядки могли потім знов пролізти. Як-би там не було, але й те, що дістали галицькі селяне, було щось дивовижне і нечуване в старій Польщі. Цього мало. Через те, що селяне були українці, а не поляки, уряд мусів підняти їх розумовий рівень, щоб вони могли захищати своє право, — одним словом — подбати про народню освіту. Кому-ж треба було б взятися за це діло, як не пастирям церкви? Але ми вже знаємо, що й ці останні переважно були люде неосвічені. Звідси виникла потреба заснувати в самім Львові українську семинарію (1783 p.), де богословські та філософські науки повинні були викладатись українською мовою. На думку фундатора, майбутні просвітителі народу повинні були знати його мову, через це й самі повинні були вчитись на мові своїх парафіян. В 1784 р. засновано було у Львові університет, а в 1787 р. дозволено було в ньому викладати де-які науки українською мовою, для чого було призначено двох професорів — Петра Лодія на філософську катедру та Андрія Павловича на математичну. Таким чином, з соціяльного питания само собою виникло питання національне, а з цього останнього — питання про освіту, й до того в самих широких розмірах.

Як-же використала Галичина ці сприяючі умови длл свого розвитку!

Нема чого й казати, що поляки поставились недоброзичливо до лекцій в університеті українською мовою: вони називали їх "Winkelschuleu", а українських вихованців "алилуйками". Але й самі галичане, як говорить один стародавній вчений, не оцінили уваги до цих уряду: замісць того, щоби взяти матерню мову як підвалину своєї освіти, вони бачили приниження своєї гідності в тому, що богословські та філософські науки викладались їм не латинською мовою, як німцям і полякам, зважаючи на це, вони просили скасувати постанову про лекції українською мовою ¹⁾. Про те саме кажуть і пізніші галицькі вчені Я. Головацький та О. Огоновський ²⁾. Видно реформа впала до вбогої

¹⁾ "Grammatik der ruthenischen oder Kleinrussichen Sprache in Galizien von I. Levicki, 1834 р.

²⁾ Науковий збірник, 1865 p., ст. Я. Головацького; "О первом литературно-умственном движении русинов в Галиции". "История литературы русской", О. Огоновського, 1889 р., ч. II, від. І.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 50

Pуcи, яка здичавіла під тягарем духовного та матеріяльного рабства, несподівано. Ґрунтуючись на тому переконанні, що не словесна, а книжна мова є ознака освічености народу, галицькі вчені стали викладати в університеті церковно-словянською мовою, називаючи її мовою російською. Щоб уявити собі, що розумів Лодій під російською мовою, досить випасати де-кілька рядків з передмови його до перекладу "нравственной философии" Баумейстера. "Во исполнение всемилостивейшего намерения императорского", каже перекладчик, "Высочайшее Виденское наук правительство при возбуждении сих училищ 1787 г. определило, да дело Христиана Баумейстера въ любомудрии умозрителном и действителном преподается, и не по мнозе повелено бяше, да на российский язык преложится, что понеже трудов моих касашеся, немедленно делу руце приложих, и по мере сил, аще и в недостатку нуждных к переведению средствий сый единою для пользы учащегося юношества галицийского преложих. Сея ради причины да не почудится простым иногда выражениям благосклонный читатель! но паче трудившемуся благоутробно да простит при новонасажденном благополучия древе о новопроизрастшем радуяся плоде" ¹⁾. Видно, в цій книзі "благоутробно" прощати нема чого... Були й инші спроби передати вищу науку такою самою "російською" мовою, з таким самим проханням дарувати вживання "простых выражений". Року 1790-го з'явився переклад церковної історії Данненмайра в передмовою від перекладчика, котрий каже: "еже касается перевода, зане часть выражений простых употребих, сего да не кто мне от иностранных в зло вменяет. Сей бо труд мой едино токмо намеряет к ползе юношества русского галицианского в сеятелищы лвовском руском богословию учащихся и прочиих в тойжде области свойственным образом глаголющих" ²⁾. І тут, як і в праці Лодія, ніякого "свойственного глаголания" не було, — не було навіть книжної української мови, котру без сумніву вживали професори в розмовах з учнями, не відкидаючи її і в творах церковно-богословського змісту.

Таким чином слушний момент для відродження галицької Руси було втеряно. По смерти Иосифа II (1790) становище галицьких уніятів робиться усе гірш та гірш. Французька революція охолодила поступовий настрій в урядових колах усієї Європи. Настала і в Австрії реакція. Вона виявилась у зближенню уряду з польським шляхецтвом.

¹⁾ "История литературы русской", О. Огоновського, ч. ІІ, від І, стор. 52.

²⁾ Ibidem, 55.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 51

Були й місцеві причини цього зближення. Після остаточного поділу Польщі, на Вкраїні, на Поділлю та на Волині усе уніятське духовенство з своїми парафіянами перейшло в православіє. Поляки поспішили заявити урядові, що вони не можуть покладатись на вірність уніятів, котрі тягнуть до Росії, і що єдина підпора його є шляхта в спілці з католицтвом. Звідси виникла думка про заснування митрополії в самій Галичині, щоби уніяти не дивились на сторону і не думали про звязок свій з Київом. Року 1808-го було поставлено у Львові на митрополита перемишльського владику Антонія Ангеловича. Але "блеск митрополии Галицкой", каже Я. Головацький, "не поднес русского языка, не огрел и не просветил русского народа" ¹⁾. В 1806 р. було перенесено університет зі Львова до Кракова. Українські катедри одна за другою закривалися. Те, що дано було перше, поволі одбіралося від українців. В декретах Йосифа II від 1786 та 1787 p.p. українська мова вважалася краєвою, народньою, національною (Landes-Volks und National-Sprache), але вже в 1805 p. тривіальні (трьохкласові) школи переводено було під догляд латинської консисторії, а в 1813 р. українська мова зовсім усунена з нормальних (чотирьохкласових) шкіл. Що-ж до парафіяльних шкіл, то, на підставі реформи 1817-1818 років, вона дозволялась тільки в школах уніятських немішаних, а в школах мішаних перевагу мала мова польська. Надавалось громадам право заводити українські школи в місцях, де є мішані школи, але ці школи не повинні були сподіватись на допомогу шкільного фонду. Наслідком цього всього будо визнання за польською мовою пануючого місця в тому краєві, де сам уряд колись називав українську мову "краєвою, пародньою, національною".

VII.
Мова українських літописів першої половини XVIII століття. "Діаріуш" М. Д. Ханенка та його-ж "Дневник". Підручники для вивчення московської вимови та правопису. Занепад книжної української мови на лівобережній Україні.

В XVII столітті книжна українська мова вживалася не в самих творах церковно-релігійного змісту. Чимало дійшло до нас від того часу літописів, хронографів та козацьких хроник, цією мовою писаних.

¹⁾ Науковий збірник 1865 p.: "О первом умственно-литературном движении русинов в Галиции".

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 52

Мабуть, вона мала зробитись тим, що зветься мовою освіченого суспільства. Принаймні, вона — зовсім звичайна в приватнім листуванні освічених лкдей XVIII стол. Так само до половини XVIII століття ми бачимо її в офіціяльних паперах, які виходили з місцевих канцелярій, а також в літературних творах історичного змісту.

В 1702 р. був закінчений літопис Самовидця. Але зважаючи на то, що автор його почав свою службу у військовій канцелярії ще за часів Богдана Хмельницького, можна гадати, що й літопис було розпочато не в XVIII ст. На це вказує, між иншим, і мова літопису, яка являє собою звичайний зразок книжної української мови в такому вигляді, як склалась вона в XVII ст.

Власне кажучи, в XVIII ст. ця мова присвоїла де-які особливости, яких не було в ній у XVII стол.

До цих особливостей ми зарахуємо перш усього слова, згуки та форми словяно-руської мови, які з'явились в де-яких творах книжною українською мовою написаних в першій чверти XVIII століття. Показне місце серед цих творів займає відомий літопис Самойла Величка (1720 р.) ¹⁾.

Величко був письменник працьовитий та сумлінний. Черпав він свої відомости з усяких джерел рукописних та друкованих. До останніх він звертався тому, що через зубожіння козацьких літописців, трудно було, як він каже, "домацатися совершенного о всем видкния и правды", через це він простодушно звертається до читача: "если покажется тебе в сем деле моем що подзорное и неправедное, то може и так есть. Ты убо аще достанеши совершеннейших козацких или иных яких летописцев, волен... не уничтожая и моего подлого труда, от Бога ти данным разумом исправити" ²⁾. На літературну працю він дивився як на "медикамент от всяких печалей и злоключений" ³⁾. Осліпнувши, він "не без жалю докучал людям о чтение книжное, слушающи, що мога" ⁴⁾. Мало того: він звелів "отроком, в писании при нем навижавшим", переписати космографію, прохаючи при цьому вибачення перед читачем, що вони "за свои в писании помилки, достойной уходячи эпитемии, закрилися от неи

¹⁾ Літопис Самойла Вопичка видано "Временной комиссией для разбора древних актов в Киеве" — в 1846 р. два перших томи, в 1855 р. третій том, а в 1864 р. четвертий. Можна думати, шо літопис видано по рукописові, котрий належав самому авгорові: тим більш можна жалкувати, що виданці розкрили титли, поставили Ъ і Ь, И та І згідно з сучасним вживанням цих літер в правописові.

²⁾ Том I. стр. 7.

³⁾ Ibidem, ст. 1.

⁴⁾ Передмова до IV т., ст. 3.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 53

лжею и неправдивою кориктурою, его, неведущего, обманувши" ¹⁾. Вабила його також літературна праця своїм громадським значінням, як памятка "рыцарской отваги и богатырских подвигов наших сармато-козацких продков" ²⁾. Народ український називає він козацько-руським ³⁾. Знає він його вартість і не криє його хиб: на його думку, це народ "истинний, простодушний и правосердечний, мало що о прошлих, настоящих и пришлих речах и поведениях разсуждати хотящий, толко до внутриной между собою незгоди, а найпаче за древнии волности свои, яко народ мужественний и рицерский, древним продком своим скифо-славянам подобящийся, завше до брани и кровопролития склонний" ³⁾. Героєм козацько-руського народу він вважає, як і Грабянка, Богдана Хмельницького, котрого він називає другим Мойсеєм за те, що він визволив Україну "от тяжкого ига лядского" ⁵⁾. Такий був цей "истинний Малыя России сын", як він сам звичайно підписувався під всіма своїми "предмовами до читальника". Палко кохав він Україну, називаючи її "милою отчизною", "маткою нашею" ⁶⁾. І ось во славу її, неньки своєї, він "понудился" оповідати історію "простим стилем и наречием козацким" ⁷⁾. Але захоплений автор був людиною занадто "письменною". Сам він про себе каже, що "в делах писарских" був він "не последний", через це і стиль у його не простий і говірка у його не зовсім козацька. Справді мова Величка в своїй основі книжна українська, яка повторює всі особливости народньої мови, котрі ми зазначили в огляді книжної української мови XVII століття ⁸⁾. Але не даремно Величко служив в українських канцеляріях, а саме: з 1700 р. він був писарем "в поважном дому его милости пана Василия Леонтиевича Кочубия", а з 1705 р. "вправлен был до канцелярии войсковой енеральной", де теж прослужив чотири роки, поки не спіткала Кочубея сумна доля: тоді й йому "недоля", як він каже, "за долговременную службу заплатила крайним несчастом" ⁹⁾. Ось ця довголітня служба й відбилась на літературних засобах нашого автора. Стиль у його канцелярський і з великим числом полонизмів, яких тоді уживала канцелярська мова. Величко любить вживати не тільки польських слів, особливо сполучники (же, кгди, лечъ, подлугъ, теди і т. и.), але навіть польських форм,

¹⁾ Ibidem, стор. 4.

²⁾ Том І, ст 1.

³⁾ Том II, ст. 8

⁴⁾ Ibidem.

⁵⁾ Том І, ст. 31.

⁶⁾ Том II, 13, 32, 34, 36.

⁷⁾ Том І, ст. 6.

⁸⁾ "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII ст. 116-136.

⁹⁾ Том І, ст. 6.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 54

особливо дієсловних і притому часто невірно (напр.: воленъ, естесми II, 224), примішуючи до них то галицькі (мусилисмо II, 34; жалѣли бысмо II, 107), то церковно-словянські (не потеряли есте II, 113; прилѣжахъ, вѣдѣхъ І, 3; наричаху, провозглашаху І, 57 і т. и.). Ці останні форми служать часто прикметою підвищеного тону, як напр. "паде, паде красная козацкая украина тогобочная" ¹⁾, або вживаються, коли описується який релігійний предмет ²⁾, але іноді, без всякої потреби, попадаються в мові діловій, звичайній, напр.: "зоставшу Самойловичу з худопахолства на высокой власти и наченшу убогащатися, начат и добронравие его переменятися" (т. II, 329). Так само часто, як і у Грабянки, трапляються у нього помилки в уживанні коротких дієприкметників та натяжки в складанні словянських форм та зворотів мови, напр.: воевождовъ (род. множ. І, 4), мертвая плоти (ib.), нѣсть мощно (ib.). Взагалі ж мова у Величка строката, хоч неможна відмовити йому в природньому почутті мови, котре було пригноблене канцелярською рутиною і прибільшеним уявленням про "козацьку" говірку ³⁾.

Починаючи з тридцятих років XVIII століття являється в книжній українській мові більш-менш помітна примітка слів, згуків та форм московських. В творах, цією мовою писаних, майже не помітно словянизмів, майже нема в ній і полонизмів, навіть злучників польських, які звичайно траплялись в книжній українській мові XVII стол. Зразком ціэї мови ми вважаємо літопис під заголовком: "Лѣтописецъ или описаніе краткое знатнѣйшихъ дѣйствъ и случаевъ, что въ которомъ

¹⁾ Том II, 8. Див. також захоплюючі рядки в передмові до тому І, де Величко змальовуэ вражіння, зроблене на нього руїною правобережної України.

²⁾ Див. т. II, ст. 23, де йде мова про чудо від образа Богородиці Ільїнської чернігівської.

³⁾ Той самий зразок мови зустрічаємо в двох сучасних Величкові мандрівках до святої землі. Одна з них носить такий заголовок: "Пелгримация или Путешественник честного Иеромонаха Ипполита Витенского постриженца святых страстотерпец Бориса и Глеба катедры Архиепископской Черниговской во святый град Иерусалим" (Вид. "Обществом истории и древностей при московском университете" в 1877 р. по спискові 1727 р., зробленому в с. Кривцях Новозибківського повіту Черн. губ. Иоанном Аршуком, пресвитером св. Тройці). Про особу автора "Пелгримации" можемо гадати на підставі закінчуючих слів її: "а еже писахъ, все по истинѣ писахъ, ничто же приложихъ, яже азъ въ путешествіи семъ видѣхъ: тако ми Богъ свидетель, ему же честь, слава и хвала во вѣки вѣковъ. Аминь" Друга зветься: "Путникъ до святого града Іеросалима иеромонаху Макарію и Сильвестру идущимъ зъ великаго монастыря Всемилостиваго Спаса Новгородка сѣверскаго поклонитися гробу Христову року 1704". (Рукопис в редакції "Киевской Старины"). Порівнюючи з "Пелгримацией" "Путник" вживає значно менше словянизмів та полонизмів: минулі прості зустрічаються не часто, з польських сполучників зустрічається лише сполучник ЖЕ. Зважаючи на кількість характеристичних українських згуків та форм, можна рахувати мову "Путника" зразком книжної української мови, але так само непослідовної та недодержаної, як і в літописові Величка.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 55

году дѣлалося въ Украини малороссійской обѣихъ сторонъ Днѣпра, кто именно когда гетманомъ былъ козацкимъ" ¹⁾. "Лѣтописецъ" цей написано в 1742 р., як не видно з замітки під 1710 р.: "посля шведчины... мало не по всякь часъ падежъ (на худобу) проявлялся даже по 742 годъ, въ которомь я писалъ сію гисторійку" ²⁾. Як видно, автор належав до тої старшини козацької, яка пішла вгору за часів Петра Великого. Він не любив Мазепи і його прихильників: "пропалъ", каже він, "Мазепа въ Бендерахъ... далеко за девяносто лѣтъ пагубнаго житія своего", а память про Орлика "згасла, яко изменника клятвопреступнаго" ³⁾. Одначе-ж спочуття до зруйнованого Батурина проглядає в його словах. Не до-вподоби був йому новий лад, що його наставив на Україні Петро Великий, а саме: відома "Коллегия малороссийская", про котру він згадує з обуренням: "Коллегія сія была ажъ до 1728 года: много людей значнихъ помордовано, здѣрства всякимъ образомъ вымышляно, кабалы, будьто въ нуждѣ позичалъ кто деньги, взымано, а тое дѣлано, чтобъ помочь въ дѣлѣ чіимъ; такого фортелю употребляли члены коллегійскіе, а что готовизною доилы, тое не въ числѣ — выдоилы добре Малороссію" ¹⁾. Це чи не саме гостре місце у всім літопису. Автор не любить багато говорити про справи дражливого характеру: він, наприклад, невиразливо спогадує про те, що митрополита київського Йоасафа Кроковського було викликано до Петербургу, і так само стримано і коротко оповідає він про недолю Полуботка та його товаришів. А тим часом, р. 1742-го, коли складено було літопис, всі ці діла не так давно минулих днів були, без сумніву, відомі письменним людям з поясненнями і подробицями, які ширила стоуста поголоска. Словом, це не Пімен Пушкина... Він не прохопився ні одним зайвим словом там, де це було ніяково, вважаючи на обставини того часу, хоч у других місцях літопису він додає до звісток про події свої всякі думки та міркування. Так з приводу грабунків, що чинили запорожці "за поблажкою Брюховецкого" він каже: "обезчестило себе людославне низовее войско запорожское, христіанское, не меншъ татаръ знущаяся всячески, глумили честь дѣвичую и жоночую, и бѣдніе мужи и отци не смѣли перечити ихъ безчинству бусурманскому, а когда которіи хотя ласково упрошали о пощадѣ женъ или дѣтей, то

¹⁾ "Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссией для разбора древних актов, состоящей при киевском, волынском и подольском генерал-губернаторе", 1888 р.

²⁾ "Сборник летописей", 1888 р., ст. 50.

³⁾ Ibidem, 49-50.

⁴⁾ Ibidem, 55.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 56

такимъ доставалось якъ отъ ненавистныхъ ляховъ къ православію. Но запорожци — своя родная кровь малороссийска, одной веры православной, благочестивой, а сколько забили они людей, застоючихъ честь семейную, страшно и вспомъяпуть!" ¹⁾. Виписані скільки рядків доволі характеризують українського літописця як письменника. Мова у нього здебільшого проста та ясна, як і в літопису Самовидця, котрим він користувався, як джерелом для своєї праці. Читав він, як видно, й латинські книжки історичного змісту, — або, як казали тоді, "по латынѣ былъ изученъ", але шкільна вченість не вбила в ньом живого почуття мови, що виявилося, між иншим, в великім числі українських слів, згуків та форм, які складають з себе величезну, переважаючу масу над елементами чужомовного походження. Так, словянські дієсловні форми трапляються у всім літопису не більш пяти-шости разів, переважно з приводу звістки про смерть якої-небудь особи (Петро Могила, митрополит київський "умре"): видно ці форми явились несвідомо, мимо волі та бажання письменника. Так само рідко трапляються і польські слова, а саме сполучники: же (35), жеби, никгди (33). Це вже нова риса в мові, порівнюючи з літописом Самовидця. Ще більш виразно він ріжниться від останнього вживанням московських слів, які вживаються ніби замісць польських. Такі слова як: чуть-ли (17), вонъ (19), вездѣ (22), отпудова (55), нѣтъ-ли (57), покамѣстъ (62), в літопису Самовидця зовсім неможливі. Часто слова, які мають однакове значіння, трапляються то в українській, то в московській формі, напр.: шчо, і у другому рядкові что (60), хто (12), і кто (24). було (11) і было (67), пріихавши (14) і пріѣхалъ (24), Бува так, що поруч з московським словом стоїть рівнозначне українське і навпаки: але-но (10), хиба-развѣ (9), дуже-очень (45). Видно автор дбав про те, щоб мова його була ясна і через це удавався до синонимічних пояснень, охоче вживаючи московські слова тоді, коли вони йому здавились більше зрозумілими. Иноді вів переводить українську фонетику на московську, а саме: вимовляє ѣ як е, хоч не завсігди вдало, напр.: въ Чернеговѣ (50). Взагалі-ж не можна сказати, щоб він добре був знайомий з московською мовою ²⁾.

¹⁾ Ibidem, 21-22.

²⁾ Той же зразок мови зустрічаємо в таких літописах; 1) "Краткое описание Малороссии" (Видано "Киевской временной комиссией для разбора древних актов" в 1878 p.). Воно цікаве як спроба переробити літопис Грабянки в прагматичну історію України. З цією метою автор починає своє письмо з княжої доби і в короткому вигляді подає нарис найголовніших подій до 1734 року включно. В мові "Краткого опи-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 57

Так писали українські літописці 30 та 40-х років XVIII-го століття. Не можна сказати, щоб вони шанували народню мову, а проте вони не мали змоги та засобів вивчитись як слід мови московської, котра і сама тоді не мала ще окресленої літературної форми. Знайомство з московською говіркою йшло більш усього практичним шляхом, а цей шлях більш-менш випадковий, особливо для тих, у кого не було потреби кидати надовго свою батьківщину. Навіть ті українці, котрим доводилося довго жити у Московщині, не легко збувались звички зберігати в письменній мові досить яскраві риси української вимови та правопису. Щоб пересвідчитись у цьому, доволі розглянути "Діаріуш" генерального хорунжого Миколи Ханенка, писаний р. 1722-го і "Дневник" його, який він писав з 1727 р. по 1753 р. ¹⁾.

"Діаріуш" являв собою суцільне оповідання, поділене по числах місяця, про перебування гетьмана Скоропадського в Москві в той історичний мент, коли Петро Великий, після Ништадського замирення, зважився остаточно скасувати гетьманство на Україні. Авторові було всього 30 років, коли він писав свій "Діаріуш", в котрім кріз офиціяльну стриманість виразно проглядають його політичні симпатії до старовинних прав та вольностей українського народу. По смерти Скоропадського Ханенкові прийшлось розділити долю усієї генеральної старшини, причетної до справи Полуботка. Тільки 1725 року він дістав волю і можливість жити в ріднім краю. З 1727 р. він почав писати свій "Дневник".

сания" нема церковно-словянських слів, нема і полонизмів, зате не мало вживається чужоземних слів, шо з'явились за часів Петра Великаго "вѣнтерквартира (266), баталѣя (283), амунѣція (286), дивизія (293), коммунѣкація (294)". Московських впливів не менше, як у "Летописце" 1742 p. Риси української мови зустрічаються головним чином в фонетиці. 2) "Черниговская летопись", (Видана М. Білозерським у Київі 1856 р.) Список, що зберігається в Чернігівській Семінарії, по котрому цей літопис видано, зроблений за цариці Єлисавети Петровни. На жаль друкований текст не придатний для філологичного ужитку: видавець розгорнув титли і заповнив їх зміст, поділив слова, котрі, на його думку, помилково сполучені, поставив, як він каже, "где следует", літери Ы та И, Ъ та Ь. Так само недбало видані ним разом з чернігівським літописом і другі памятники, уміщені поряд з чернігівським літописом. Ми мали нагоду проглянути копію з списку чернігівського літопису, що належав Персидському. Копія знята А. М. Лазаревським, у нього знаходиться. Доведено цей список тільки до 1725 р., тоді як список чернігівської семінарії до 1750 року. Зате в спискові Персидського є роки, пропущені в семінарському, де зараз після 1703 року йде 1729 рік. Сліди сучасника в спискові Персидського помітно під 1714 роком, де йде мова про поворот мазепинців Горленка та Івана Максимовича у Росію: останньому "велено ехать въ Москву, где и понынѣ обретается и живетъ свободно". Сцена арешту Полуботка та його спільників могла бути написана або очевидцем, або зі слів очевидця. З 1711 р. і до самого кінця список Персидського написано другою рукою. Зі зміною почерку, значно змінено і характер мови в самому тексті, котрий уявляє більш московських особливостей, ніж до 1711 року.

¹⁾ "Диариуш" видано в "Чтениях Импер. общ. истор. и древн. при моск. университете за 1852 р., а "Дневник" у "Киевской Старине" 1884-1888 p.p.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 58

Тут вже Ханенко не той, що в "Діаріуше". Він розпустився в прозі життя: почав зазначати з дня на день біжучі дрібниці його з пунктуальністю людини, яка звикла до канцелярських формальностей, так напр. записував він, що такого-то числа "розышлось в розницю 10½ коп." або "пролежал весь день в доме после вчерашнего трактаменту" ¹⁾. Така-ж ріжииця між обома цими творами і з літературного або, краще сказати, з стилістичного боку. Ні той, ні другий не призначалися для читачів і одначе-ж перший по обробці багато вище од останнього. В "Діаріуше" є цілі картини доладньою українською мовою писані, без зайвої домішки, як польської, так і московської. В "Дневнике" та сама українська мова, що була як би другою натурою письменника, котрої він позбутися не міг, але в ній уже помітно не зовсім вдалі спроби його висловлюватись мовою московською. Треба зазначити, що на протязі довгочасної своєї служби він не раз жив у Петербурзі, як в особистих, так і в громадських справах. З 1745 р. по 1740 рік включно він жив в Петербурзі, то в Москві, "имѣя ходатайство за общенародными дѣлами", з яких найголовнішим було здобути в цариці дозвіл на обрання колишнім звичаем гетьмана. Таким чином разом із збільшенням життьового досвіду, серед різноманітних стосунків з людьми московського походження, автор придбав собі де-яку звичку до московської мови, — але орудувати нею цілком, при всій своїй охоті, вес-ж таки не міг. Більш усього у своїм "Дневнике" він перекручує московські слова на український лад. Ось декілька кумедних прикладів такого перекручування: "Во дворцѣ, въ вечеру, была публѣчная ужина", або "была ужина пребогатая" ²⁾. В голові автора мигтіло українське слово — вечеря і через це московське — ужинъ перекрутилося в ніби-українське ужина. Подібна до цього форма ножовъ ³⁾: українське і замінено згуком о, і вийшла форма ні українська, ні московська.

М. Д. Ханенко був батько досить пильний. Так, посилаючи свого старшого сина за кордон слухати лекцій в Кільськім Університеті, він дав йому в подорож "Увѣщаніе", в котрому надзвичайно докладно регламентовано, як навчання, так і поводження молодого Ханенка. "Съ подлыми, особливо же съ непостоянными людьми", написано в "Увѣщаніи", "никакой дружбы и сообщенія не имѣй; напротивъ же того, во

¹⁾ "Киевская Старина", 1884 p., листопад, 1895 p., березіль.

²⁾ "Киевская Старина", 1885 p., грудень, 247, 254.

³⁾ Ibidem, січень, ст. 265.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 59

всякихъ случаяхъ имѣй обхожденіе съ благовоспитанными, честными и знатными персонами" ¹⁾. Цілком природнє таке бажання батька оберегти сина від лихих впливів з боку негідних кругів суспільства, але в переважній рекомендації знатнихъ людей не можна не бачити змагань батька зміцнити в синові певність в тому, що він людина иншої породи, "шляхтичъ, отъ шляхтича рожденный", як тоді казали ²⁾, а ця суспільна окремішність справу науки та освіти зводила більш усього до особистої кар'єри в найбільше утилітарнім значінні цього слова. Саме так і розумів цю справу Василь Ханенко. Відповідаючи батькові на його звістку про те, що "дражайшая отчизна наша въ неотмѣнной надеждѣ находится, за неусыпными трудами честныхъ патріотовъ, уже за давнимъ временемъ сердечне желаемую главу съ своей собственной націи собрать", — він каже: "сія радостная вѣдомость весьма во мнѣ вновь возбудила конечную ревность къ моимъ начатымъ наукамъ, дабы со временемъ, по окончаніи оныхъ, себе довольно достаточно показать къ услугамъ такой сладкой отчизны" ³⁾. Але вийшло саме так, що на самім початку царювання Катерини II "малороссийская отчизна", видно втратила для дітей козацької старшини свою "сладость", бо замісць гетьмана українського, відновлено було в 1764 році "малороссійскую коллегію" на чолі з П. А. Румянцевим, котрому дано було інструкцію "искуснымъ образомъ присматривать за козацкими старшинами безъ явнаго, однако, виду и огласки поведенія ихъ" ⁴⁾. Виникала таким чином необхідність розуміти "отчизну" трохи ширше, щоби можна було використувати в ній свій власний хист та знання. І дійсно, за часів Катерини II ми бачимо українське шляхецтво на всяких посадах державної служби. Воно не відмовлялось і від духовної кар'єри, коли тільки траплявся слушний випадок для того: "Хоть лиха набрався, но в щастя впхався" пише Христофор Сулима до свого брата генерального судді Акима Сулими, після висвячення свого на архимандрита, котре відбулося при допомозі А. А. Безбородка в Петербурзі. Безмірна самовтіха почувається в кожнім слові цього листа: "я теперь важенъ и гордъ! Фе! Я по истинѣ, слава Богу, и здоровъ, и веселъ и судьбою моею доволенъ!" ⁵⁾. Замісць політичних примар, які відходили в безповоротну далечінь минулого, явились

¹⁾ "Черниг. Губ. Ведомости", 1852 p., № 34.

²⁾ Сулимовський архив, выданий А. М. Лазаревським у 1884 р. Див. лист борзенського сотника В. Думитрашка-Раїча до Семена Сулими поздоровляючий з народженням сина від 1746 р.

³⁾ "Черн. Губ. Ведомости", 1852 р., № 38.

⁴⁾ "Исторія Россіи" Соловйова, т XXVI, ст. 45.

⁵⁾ Сулимовський архив, ст. 136.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 60

реальні блага, для діставання котрих треба було йти загальними шляхами, а не колишнім шляхом вислуги в місцевій полковій канцелярії, або в козацькому війську. Серед нового покоління українського шляхетства самий дух військовий зник через те, як писав князь А. А. Безбородко одному свойому землякові, що "мѣсто козатства заняло школярство, мѣста Палія Бѣлоцерковскаго, Христы Сенчанскаго, Лавра Остапскаго и другихъ имъ подобныхъ заняты стали фирчиками и штатиками, которые, сперва позакидавъ выліоты, а потомъ въ немецкое перебрались платье и сделались такими, что можно сказать о нихъ: въ полѣ не жолнѣръ, а дома не господарь" ¹⁾.

Хто-ж ці фирчики і штатики, про яких говорить спостережливий сучасник? Коли вважати на то, що вони попереду носили жупани, а потім вирядились в німецьку одіж, то це, очевидно, перехідне покоління, котре одірвалось від минулого для того, щоби прилучитись до "новой породы людей", про утворення якої так багато дбали за часів Катерини II. Як у Московщині, так і на Україні ця "нова порода людей" одділена була від простого люду кріпацьким ладом життя, але у Московщині вона стояла ближче до народу, хоч-би мовою, коли не літературною, то буденною — та і літературна московська мова, як відомо, на прикінці минулого століття в значній мірі наблизилась до народньої московської розмови, перейнявши, так звану, московську вимову. Це явище для України мало зовсім протилежне значіння, тобто з розвитком літературної руської мови в московськім напрямку, вона все більш відріжнялась від народньої української. Таким побитом, щоб увійти в загальну течію культурного життя, українці мусіли були зректись своїх власних літературних традицій, а для цього мусіли перейняти мову так званого освіченого суспільства, яка склалася по московському зразкові. Ті з них, що мали змогу вчитись на півночі, легко переймали цю мову, — але для тих, що вчились в місцевих школах, з семидесятих років XVIII-го століття, почали видавати підручники з спеціяльною метою полегшити навчання московської вимови і правопису.

Ми маємо під руками цікаву з цього погляду книжку під заголовком: "Правила о произношении россійскихъ буквъ и о исправномъ тѣхъ же въ новѣйшемъ гражданскомъ письмѣ употребленіи или о правописаніи, собранныя изъ россійскихъ грамматикъ въ 1772 году". Складач цих правил дбайливо зазначає хиби правопису, які виникають через

¹⁾ "Киевская Старина", 1883 р., квітень, ст 834.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 61

українську вимову, напр., через вимову у всіх словах без ріжниці и, як ы (ст. 11), через змішування твердого і мягкого л (похвалный, мольва, ст. 13), через вимову ѣ як и, "что весьма слуху противно" (ст. 12). Зазначено також властивости московської вимови, наприклад: переміна на кінці слів голосових шелестівок в безголосні шелестівки (берекъ, дорокъ — замісць берегъ, дорогъ, ст. 11), — в родовому відмінкові прикметника во замісць го (ib.), вимова о без наголосу, як а (ст. 9). До останньої властивости автор ставиться поблажливо. "Иногда", каже він, "пишуть въ именительномъ падежѣ именъ прилагательныхъ вмѣсто ы или і буквы о или е. Это происходитъ отъ единаго подражанія простому выговору, почему московской нѣжной выговоръ необходимо произносить о, какъ а".

Другий подібний підручник було видано в Харькові 1782 р. під заголовком: "Краткія правила россійскаго правописанія, изъ разныхъ грамматикъ выбранныя и по свойству украинскаго діалекта для употребления малороссіянамъ дополненныя" ¹⁾. Автор його Переверзев, в розділах про деклінацію та кон'югацію обмежується посилками на відповідні пункти граматики Ломоносова (ст. 36, 38). Він зазначав де-які українські форми, котрі відріжняються від московських, наприклад: бере, ѣдемо, писавъ, замісць беретъ, ѣдемъ, писалъ, майбутній складний час від имамь "въ книгахъ неупотребительный", але головну увагу свою він скупчує на згуках. Вын застерігає від змішування и з ы: "крайнѣ (sic) осторожно малороссіянамъ надлежитъ примѣчать, какъ изъ правилъ, такъ и употребленія въ произношеніи, дабы по неосторожности не написать: купылъ мило; онъ въ небитность вашу въ меня былъ предъ всѣмы; противъ нашей мислы и волы; чѣмъ бить, тѣмъ и слить" (ст. 15). "Различіе", каже він, "должно примѣчать между следующими реченіями: никто, нѣкто; никакой, нѣкакой; нигдѣ, нѣгдѣ; никогда, нѣкогда, понеже малороссіяне, следуя выговору, сии реченія одно вместо другого безъ разбору иногда употребляютъ" (ст. 18). Приіменник съ українці часто ніби неслушно вживають замісць изъ, причому міняють с в з, напр. кажуть, а де-які і пишуть: здѣлано зъ дерева; пришли зъ города, выѣхали зъ лѣса; выволокли зъ ямы; замісць здѣлано (sic) изъ дерева і т. и. (ст. 28). Є одна замітка, яка торкається складні: "Малороссіяне неправильно употребляютї: купилъ рабочие волы; гонитъ дойныя овцы и проч. вместо воловъ,

¹⁾ Друге видання було в 1787 р. Є в книгозбірні академії наук. Ми користувались цим останнім виданням.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 62

овецъ" (ст. 37). На закінчення автор каже: "ревностный чистоты словъ любитель не постыдится исправлять тавовыя и симъ подобныя поползновенія въ себѣ самомъ и въ другихъ, прилагая къ правиламъ действительнаго наставника употребленіе".

Ми не можемо, звичайно, визначити розмір впливу цих підручників на виправлення "поползновений" до української книжної мови серед тих людей, котрим не були чужі літературні інтереси. Нема сумніву, не в самих підручниках полягала вага справи, а в самій властивости нових літературних впливів, які йшли з півночі і спирались на загальний устрій державного життя, котре своєю чергою було під дужими впливами європейської культури. Так чи інакше, але з шестидесятих років XVIII століття у нас уже нема ні одного історичного твору, написаного киижною українською мовою. Її вважали не на своїм місці навіть в старовинних літописах та хрониках. Митрополит київський Гавриїл Кременецький подавав доклад до св. Сіноду, що "въ кафедральной библіотекѣ кіевской оказался межъ прочими лѣтописцами въ семидесяти четырехъ листахъ хрониконъ, существомъ матеріи до россійской исторіи касающійся, но къ изданію въ печать, развѣ за переводомъ на чистой россійской слогъ изъ нарѣчія, которое больше походитъ на простонародное старинное здѣшнее съ польскимъ и славянскимъ смешанное, годнымъ быть могъ" ¹⁾.

В 1765 р. з'явилось "Краткое описаніе о козацкомъ малороссійском народѣ и о военныхъ его дѣлахъ" Петра Симоновського ²⁾. Мова "краткаго описанія" — звичайна за часів Катерини II, а технічними виразами, позиченими з чужоземних мов (авантажъ, пароль, шефъ, антецессоръ). Періоди тяжкі, латинської конструкції. Ні в згуках, ні в формах нема майже ніяких слідів української мови, нічого такого, що зустрічаємо ми навіть в "Краткомъ описаніи Малороссіи" 1734 р. Наприклад, у Симоновського: отсѣчь, присягѣ, Мурашкѣ (власне ймення), в "Краткомъ описаніи Малороссіи": отсѣкти, присязѣ, Мурашцѣ і т. и. Тільки де-коли трапляються у Симоновського українські форми інфінитиву: писатись (83), явитись (89), покорятись (96). Сам автор, як ми уже згадували, закінчив свою освіту за кордоном, де слухав лекцій в Кенігсбергському, Ляйпцігському та инших університетах. За кордоном він був гофмайстром при дітях відомого В. А. Гудовича,

¹⁾ "О летописях, изданных от св. Синода", Д. Полінова, стор. 7.

²⁾ Видано Бодянським у 1847 р. у Москві.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 63

котрий запросив також разом з Симоновським до закордонної екскурсії двох його товаришів по академії Г. В. Козицького та Н. Мотониса. Симпатії його хилилися до старовинної України. При всій своїй стриманости він висловлює обурения з приводу гилянського походу, який, на його думку, не був потрібний і в який були виряжені українські війська, щоби "никто безъ чувствованія гнѣва, отъ Высочайшей власти послѣдовавшаго черезъ измѣну Мазепы, хотя бѣдной народъ въ томъ никогда виновнымъ не былъ, въ Малой Россіи не оставался" (141). Свою працю Симоновський довів до 1751 року, тобто до приїзду К. Розумовського у Глухів. Наступним часам він не спочував і через це не описував їх. Ось останні слова "Краткаго описанія": "сколь ни великолѣпное и славное сего гетмана (Розумовського) какъ избраніе, такъ и вступленіе было, столь окончаніе онаго гетманскаго уряду Малой Россіи не полезное; но о семъ, какъ и о всемъ житіи его и правленіи оставляю потомнымъ вѣкомъ описаніе" ¹⁾.

I ми скажемо, що гетьманство Розумовського було "не полезное", тільки не для української шляхти, інтересам якої він служив, по мірі свого розуміння, досить ревно, а для посполитого народу, котрий не знайшов у свого гетьмана ніякого розуміння своїх заповітних змагань до волі від кріпацтва. Відомо, що Розумовський видав універсала про обмеження вільного переходу селян (1760 p.), який було дозволено за Єлисавети Петровни. Він встановив, щоб цей перехід, згідно з давніми домаганнями власників, відбувався не инакше, як під умовою згоди з їх боку, і щоби придбане у попередніх власників майно, їм і належало. Цікаво, що це розпорядження було видано начеб-то на підставі старовинних прав і вольностей українського народу ²⁾. Не на користь посполитих було і друге розпорядження Розумовського, котре одібрало у них право вільного гуральництва; це право залишалось тільки для духовенства, поміщиків і козаків (1761 р.).

"Лучше би пороки у сильныхъ истребляти,
Нежель робить горѣлку бѣдным воспрещати",

зауважує з приводу цього невідомий нам автор сатири, яка малює останні роки гетьманування Розумовського.

¹⁾ По складові мови близько підходить до праці Симоновського "Собраніе историческое, сочиненное абшитованнимъ полковымъ обознымъ Стефаномъ Васильевымъ сыномъ Лукомскимъ въ малороссійскомъ городѣ Прилукѣ 1770 году" (Видано "Киевской временной комиссией" в 1878 р.). Лукомський старався писати літературною московською мовою, але так як він не виїзжав, очевидно, з Укрїни, то в його творі зберіглось не мало українських властивостей мови, особливо фонетичних.

²⁾ "Киевская Старина", 1885 p., липень, ст. 477-488.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 64

He можна не спинитися на цій сатирі, що закликає "казнь Божію на внутреннихъ враговъ отечества" ¹⁾.

Автор заховав своє імення під літерами К. З.

"Кто я таковъ, не пишу, така мнѣ примѣта.
Хотя не живъ чиновнимъ, не тягну до вѣйта" ²⁾.

Виходить, не урядовець, не міщанин, а "поселянин трудился въ неважномъ семъ дѣлѣ", але такий поселянинъ, котрому відомі були, хоч може і по чуткам, "Картезій филозофъ и славный Виргилій". На самому кінці сатири тогочасною рукою зроблено цікаву примітку, яка почасти пояснює скромність автора, котрий сам сумнівався "достойна ли сатира его явиться миру":

"За сей пашколь, а по сатиру,
Наругательній всему миру,
Издателя высѣкти кнутомъ
Во справность прочимъ пиитомъ,
Послѣ чрез ката предать огню:
Такой заплати достоинъ, мню".

Очевидно, того, котрий написав ці рядки, зачепив за живе різкий тон сатири, котра була направлена проти хижаків того часу, для яких:

"Убійство, нападение и всякое дѣло
С денгами да с патронами отправлять смѣло"

На доказ своїх слів автор посилається на місто Зіньків, пограбоване панами Разовським і Бурковським, і на "Сорочинецъ городъ", де не мало можна зустрінути "в слезахъ сѣдихъ бородъ":

"Ни одного", каже він, "не сищешь малаго куточка,
Чтобы гдѣ лиха не била великая бочка"

Головиа причина лиха містилась в безкарности хижаків, тому що вони-ж самі засідали в судах, або мали там своїх патронів "судью, писаря, асаула, хорунжаго, обознаго". З ними в спілці було і духовенство:

"Попи молчать, какъ гостѣ, будто и не знаютъ,
Толко и дѣла, что громко акафистъ читаютъ,

¹⁾ "Киевская Старина", 1882. березіль. Найдавніший рукопис, позначений 23 грудня 1774 року пробуває в церковно-археологичному музеї при Київській Академії. Треба думати, що сатира написана між 1761 роком, коли сталася заборона посполитим на вільне ґуральництво, і 1763 роком, коли були відновлені на Україні суди земські, мійські та підкоморські, скасовані Богданом Хмельницьким, котрий завів систему полкового та сотенного управління.

"Ось слишно", говориться в сатирі, "у насъ будутъ нови подкомори,
Когда бъ лишь съ нихъ не били вори!".

²⁾ Наводимо уступ з сатири по рукописові церковно-археологичного музею при Київській Духовній Академії.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 65

Но пущай би и тое с трелями читали,
Но хот би простой рѣччу в томъ ихъ обличали".

Ченці — також байдужі до людського горя. У них — теж свое горе:

"Адамь столко не плакалъ, какъ они ридали,
Какъ изгнанне изъ отчинъ свое послихали,
Какъ до тотъ хоть билъ изгнань, но изгнань з женою,
Имъ сидѣть било въ келли з едною бородою, —
Тотъ имѣль в своей власти польские звѣры,
Имь било бъ изостались одни книги сѣри".

Вони також ходять по судах з позвами та тяганиною за маєтки, або прохоложаються въ цих маєтках:

"В монастирѣ дряхлие толко да калѣки,
Всѣ — где села, мелницѣ, где з хлѣбомъ засѣки".

Вони

"не разсуждаютъ плотско, но мислятъ по духу,
На скрѣпленіе стомаха пьютъ добре сивуху,
Гдѣ уже стоитъ соборной в началной скважнѣ,
Редкою та горѣлкою смердитъ на три сажнѣ".

Ця безвідрадна картина життя викликає у автора не саме обурення, але і глибоку тугу за "любезное отечество":

"Увы", каже він, "отечество, отечество любезно!
В какой ти досталось чась горкой и слезній!
Било ль ти когда-нибудь и тое на мислѣ,
Чтобъ тебе в сие время толь бѣди притисли?
Гдѣ твой мужественій духъ, гдѣ скора расправа?
Щезла, вмерла, пропала, ноль села (съѣла) и ржава!"

Автор іронично називав свою сатиру "колядой", ставлячи тон її навпроти величального, хвального тону колядок. Наступив новий час, з'явився і новий літературний смак. Замісць старовинних панегириків прийшла сатира. Не те, щоби в колишні часи в умовах життя українського народу не було сатиричного матеріалу. Був матеріял, була і сатира, особливо в українськії народній поезії, власне в історичній поезії — в народніх думах. Але, глибоко властивий українській вдачі, сатиричний настрій було звершено в ті часи не стільки на внутрішніх ворогів, скільки на зовнішніх. Сатиричне малювання хатнього ладу життя здавалось тоді зайвим, або, що найменше, передчасним. Можна було сподіватись, що внутрішнє безладдя життя само выд себе зникне, як тільки будуть знищені зовнішні вороги... Тепер їх немає. Тепер настало релігійне однодумство. Право фізичного істнування забезпечила сильна держава:

"Дѣлали предъ симъ бѣды кримскис татари,
А теперь миновали ихъ смертніи удари", —

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 66

каже автор цікавої для нас сатири. Але й за нових обставин бідність зосталась бідністю, а багацтво багацтвох. Народна маса залишилась не тільки бідною, але й юридично безправною, і при тому надзвичайно стомленою цілими століттями боротьби за своє істнування. Далі не було вже принадних надій на визволення від внутрішньої лихої години — кріпацької неволі. Раніш ідея визволення від економичного польського гніту знаходила підмогу в громадсько-релігійних настроях, що теж були перейняті ідеєю визволення від католицького гніту. Тепер — не те. Представники церкви, мабуть, визнавали нормальними істнуючі умови для посполитих, сільських людей. І ось по між цих сільських людей і від імени їх лунає безсилий голос...

Має вагу і те, що голос цей справлено було, між иншим, проти духовенства, тоді як колись — це було майже неможливим. Зрозуміло, що свідомі, думаючі люде того часу питання релігійне почали відріжняти від справи соціальної та національної. Особливо виразно поставлено останнє питання в відомім "Разговорѣ Великороссіи съ Малороссіей" ¹⁾. Власне кажчи, це не-що инше, як віршована військова історія України, котра мала на меті розігнати московські упередження супроти України і показати її загально-російське значіння. На закид Московщини за. зраду Мазепи Україна відповідає:

"Вспомни ты сама всѣхъ изменниковъ своихъ
И разныхъ государственныхъ преступниковъ злыхъ,
Ты одного такого съ жаждой нашла во мнѣ,
А я легко видѣла сто подобныхъ въ тебѣ".

Автор стоїть, сказать би, на етнографичнім ґрунті, розуміючи під Московщиною і Україною дві народности — московську та українську і відділяючи їх обох від Росії, під котрою він розуміє російську державу. Ідея держави втілюється в особі монарха, перед котрим обидві народности рівноправні.

"Знаю, что ты Россія, звертається Україна до Московщини" "да и я такъ зовусь,
Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрусь.
Не тебѣ, государю твоему поддалась,
При которыхъ ты съ предковъ своихъ и родилась.
Но думай, чтобы ты сама была мнѣ властитель,

¹⁾ "Разговоръ" цей було складено "въ честь, славу и защищеніе всей Малороссіи" перекладчиком генеральної військової канцелярії Семеном Дівовичом в 1762 p. Див. "Киевская Старина" 1882 p., лютий. Доповнення "Разговора" там само і за той самий рік, липень.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 67

Но государь твой и мой — общій повелитель,
А разность наша есть въ приложенихъ именахъ:
Ты Великая, а я Малая — живемъ въ смежныхъ странахъ,
Такъ мы съ тобою равни и одно составляемъ,
Одному, не двумъ государямъ присягаемъ".

Не глибокою була етнографична самосвідомість автора хоч і спіралась вона на історичні спогади. Перед ним виступає цілий ряд гетьманів, провідників козацького війська, і саме військо з його блискучими побідами і невгамовною славою зброї. Де-ж народ?.. Про нього немає ні слова в "Разговоре Великороссіи съ Малороссіей". Автор не розчув його голосу серед гомону козацької зброї, не пізнав його мужнього і скорбного обличча в юрбі тих самих козаків, які поспішали потім перетворитись в українську шляхту, не промовив ні одного українського слова у віршові, написаному для оборони України.

Нам залишається зазначити тільки, що серед нового покоління Української шляхти самі перекази про козацьку славу, прославлену в народніх піснях, стали приводом глузування. В 1796 році була написана ода на смерть Румянцева-Задунайського. З приводу цієї оди невідомий нам піїта звертається до свого товариша з такими словами:

"Ахъ, есть ли бъ ты не пѣлъ героевъ,
Но славу бъ пѣлъ однихъ ословъ,
И былъ правитель кобзы строевъ,
Изобрѣтатель грубыхъ словъ:
Ты бъ лучше пѣлъ въ шинкѣ мѣщанамъ
Козацки подвиги и трудъ,
Любовь вознеслъ бы въ нихъ къ стаканамъ,
То шагъ за то тебѣ дадутъ.
А болѣе еще прибавятъ,
Когда опишешь предковъ ихъ,
Какъ было въ полѣ кашу варятъ
Передъ толпой враговъ своихъ,
Набѣговъ оныхъ не боятся
И, кашей флинты зарядивъ,
На нихъ привыкли устремляться,
Галушками имъ лбы разбивъ...
Вотъ лира что твоя пѣть можетъ
Съ достойной славою себѣ,
И ѣдка древность не изгложетъ
Достойныхъ почестей тебѣ" ¹⁾.

¹⁾ "Киевская Старина", 1884 р., травень, ст. 148.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 68

Вірші ці були написані в ті самі часи, коли вже ходили по руках списки перших трьох пісень "Енеїди" Котляревського.

Нам належить тепер торкнутися питання, чи була українська народна мова в літературному вжиткові до Котляревського.

Багато є фактів, які дають позитивну відповідь на це питання. Але всі ці факти розкидані на протязі всього минулого століття і вимагають історико-літературних порівнянь і пояснень.

VIII.
Непевність теоретичного уявлення про українську драму тепер і раніш. Теорія комедії по Довгалевському і його власні інтерлюдії. Спільні точки між драмою вертепною і поважними різдвяними драмами.

Варто уваги, що, в міру занепаду книжної української мови, все більш уперто і все частіш її почала замінювати народня українська мова. Не без підстави можна сказати навіть, що перевага першої, як-би усовувала потребу в літературнім ужитку останньої. Тільки цим можна з'ясувати, наприклад, те явище, що від XVII століття, за винятком двох інтермедій Гаватовича (1616 p.), ¹⁾ ми не маємо віршів, які були-б написані народньою українською мовою, без якої-б то не було примішки книжних елементів. Але інтермедії Гаватовича збереглись разом з трагедією, яка написана польською мовою, ²⁾ з чого можна вивести, що Гаватович, русин з походження, був учителем не в Братській православній школі, а в одній з католицьких польських шкіл, в котрих вже в другій половині XVI ст. писались інтермедії на теми з народнього життя, з дієвими особами з простого народу, на простій мазурській, русинській і т. и. мові ³⁾. Через це можна думати, що інтермедії Гаватовича були плодом шкільної теорії, котра панувала в польських школах, а не того національного руху, що спонукав українських письменників використати цю теорію для своєї мети.

¹⁾ "Киевская Старина", 1893 p., грудень.

²⁾ Заголовок її такий: Tragaedia albo wizerunek smierci przeswietego Chrezciciela, Przesłanca Bozego.

²⁾ Wiszniewsky, Historya Literatury Polskiej, т. VK. ст. 248. В імператорській публичній книгозбірні є кільки рукописів з драматичними п'єсами на латинській і польській мові, з вставками комичного змісту білоруською мовою, під №№ Q. XIV, 30. Q, XIV, 53. Q, XIV. 80 Див. також "Киевская Старина" за 1894 р., липень: "Южнорус. интермедии из польской драмы: "Com. duchowna ss. Borysa и Hleba". Побутові сцени, очевидно, на українській мові йдуть через всю драму, не виділяючись з неї. На жаль, ці сцени негаразд прочитані і негаразд надруковані.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 69

Як відомо, це були завдання релігійно-освітні. Кажучи це, ми далекі від думки, висловленої д. М. Петровим, ніби-то "перші спроби наслідуваного духовного театру були щиро-містеріального характеру і навіть часом пристосовувалися до служби божої" ¹⁾. Властиво так він думає про драму "Дѣйствіе на страсти Христовы", сполучаючи її з, так званими, пасіями, котрі, найбільш певно, з'явилися в великопісній службі божій української церкви на початку XVII стол. за митрополита київського Іова Борецького. Але, перш усього, чи можна цій драмі накидати щиро містеріальний характер? На нашу думку, духовна драма з'явилася на Україні вже після того, як вона набула у Польщі і по всій західній Європі типові риси шкільної драми. Відомо, що ці риси витворились під впливом боротьби католицтва з лютеранством, з другого боку, — під впливом відродження наук та мистецтв у західній Європі. Через це в найраньших українських драмах ми вже зустрічаємо такі особливости, котрі були цілком чужі середневічній містерії, наприклад, пролог, часом антипролог, поділ на акти з певним числом сцен, мітологичні імена і т. и. Духовні містерії, в дійсному, правдивому розумінні цього слова, нічого подібного не уявляли; через це ми думаємо, що ніколи не було на Україні справжніх середнєвічних містерій. Не була такою і драма "Дѣйствіе на страсти Христовы", котру сам Петров у иншому місці називає шкільною драмою ²⁾. А друге те, що в цій драмі одна з дієвих особ — це богиня ворожнечі Ериннѣсъ. Не думаємо, щоби представники українського православія, мимо свого нахилу до мітологичної термінології, могли допустити в драмі, "пристосованій до служби божої", мітологичні імена, тим більше, що в цій драмі один спів написаний по-польському. Третє: не можемо ми поділяти і тієї думки д. Петрова, що инші форми духовної драми (наприклад, так звані, мираклі, драматизовані священо-історичні хроники і т. и.) почали з'являтись на Україні після того, як у Київській Академії зміцнилися пасіональні та різдвяні духовні драми. Незрозуміло, через що серед цих ніби-то пізніших драм д. Петров називав і "Діалогъ объ Алексіѣ человѣкѣ Божіемъ" ³⁾.

До XVII стол. належать українські драми, книжною українською мовою писані. Попереду них з'явилися шкільні вірші в діалогичній формі. Такою була, наприклад, різдвяна вірша відомого лексикографа і друкаря Памви Беринди, надрукована 1616 го року. Присвячена вона

¹⁾ "Киевская Старина", 1882 p., грудень, 456.

²⁾ Ibidem, ст. 457.

³⁾ Ibidem, ст. 459-460.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 70

львівському єпископові Ієремії Тисарівському, котрого автор просить прийняти

"За коляду и щодрый день книжечку тую,
Которая то презъ дѣтокъ декламована
И для утѣхи на день тотъ з друку выдана" ¹⁾.

Вірша Беринди "деклямована" сьома особами, — така сама різдвяна вірша Кирила Транквіліона-Ставровецького, надрукована в його "Перлѣ многоцѣнномъ" (1646 p.), зложена для пяти особ, причому автор говорить про свій "Перлъ", що "съ той книги святои могутъ (студенты) выбирать вѣрши на свою потребу и творити з нихъ ораціи розмаитыи часу потребы своеи, хочъ и на комедіяхъ духовнымъ" ²⁾. Ці слова пояснюють відношення діалога до драми. Від XVII стол. до нас дійшла навіть драма, котра називається "Розмова въ кратцѣ о душѣ грѣшной, судъ принявшей отъ судіи справедливаго, Христа Спасителя" ³⁾. "Розмова" цікава побутовими подробицями, котрі малюють тогочасні судові звичаї. Найбільш певно, що вона з'явилася одночасно з першою оригінальною украінською драмою "Алексѣй человѣкъ Божій", виконаною "чрезъ шляхетную молодь студенскую въ коллегіумѣ кіево-могилеанском" і, на бажання воєводи київського Георгія Трубецького, надрукованою в Київо-печерській лаврі 1671 року ⁴⁾. Думаємо так на підставі спільної термінології в "Розмові" і в драмі: видокъ, видѣніе, а не дѣйствіе, явленіе, як у драмах пізніших. Взагалі можна сказати, що в той час в українській літературі, мабуть, не встановлено було навіть певної назви на драматичні твори. Так, з двох драм, знайдених недавно д. Франком, одна називається «Dialogus de passione Christi", а друга великодня драма "Слово о буренью пекла". Драма кінця XVII ст., згадана нами вище, зветься "Дѣйствіе на страсти Христовы" ⁵⁾.

Та сама непевність та плутанина в назві драми провадиться і в XVIII ст. Відома різдвяна драма, автором котрої звичайно вважають Дмитра Ростовського, зветься "Комедія на рождество Христово" ⁶⁾. Ґрунтовна відзнака її від драм XVII сг. полягає в тому, що вона написана, як і всі поважні драми XVIII ст., на словяно українській

¹⁾ Імператорська публична книгозбірня, церковно-словянський відділ, І. 8, № 12.

²⁾ Друге (могилівське) видання 1699 р. з книгозбірні Київо-печерської лаври, від. VII, № 68.

³⁾ "Киевская Старина", 1884 р., червень.

⁴⁾ "Хронологический указатель церковно-славянских книгъ", вип. I. Див. також Тихонравова, "Русские драматические произведения 1672-1725 г.г.", Спб 1874 р.

⁵⁾ "Киевская Старина", 1891 p., січень, 1896 p., червень.

⁶⁾ Драма надрукована у Тихонравова: "Русские драматические произведения 1672-1725 г.г.".

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 71

мові. Дія в ній розгортається помалу, через втручання чудесного елементу, але драма задумана широко і виконана з великим хистом. В антипролозі Смерть і Життя сперечаються між собою про те, кому належить натура людська. Потім іде звичайний зміст різдвяної драми — величання пастирями та волхвами народженного Спасителя, страхи Ирода перед звісткою про новонародженного царя іудейського, катування дітей, плач матерів в особі плачучої Рахилі, смерть Ирода і, на останок, побіда Життя над Смертю, котра не заволоділа Натурою людською.

"Не умре натура людска",

говорить Життя звертаючись до Смерти,

"но ввѣкъ жива будетъ,
Твоей области данна никогда не будетъ" ¹⁾.

Для нас найбільшу вагу мають побутові сценки в драмі, котрі мають характер інтермедії, ті сцени, в котрих виступають пастухи, що дізнають від янгола про народження Спасителя. Розмовляють вони, майже, по-московському з невеликою домішкою українських властивостей мови, які свідчать, що в початковому тексті них розмов була народня українська мова. Відси ми робимо висновок, що драма була написана на півдні, але дійшла до нас у північній редакції, котру встановив сам автор після 1701 p., коли з ігуменів Новгород-сіверського манастиря він був призначений спочатку на сибірського, а потім на ростовського митрополита ²⁾.

¹⁾ "Русские драматические произведения 1672-1725 г.г.", Тихонравова, ст. 397. І. А. Шляпкин сумнівається, чи ця драма написана Дмитром Ростовським, бо кінцеві вірші прологу, в котрих проситься благословення архиєрея на виконання драми, ніби перечать думці про авторство Дмитра ("Св. Дмитрий Ростовский и его время", ст. 343). Нам здається, що Дмитро в цьому випадкові міг додержуватись звичаю уживаного в українських школах, зовсім не маючи на увазі своєї персони, та і написати драму він міг ще тоді, коли не був архиреєм.

²⁾ Крім цієї драми, а також чотирьох драм, про котрі ми говорили в третій главі нашої розвідки, словяно-українською мовою були написані ще такі драми: 1) "Свобода" (1701 р.) невідомого автора (не видана, рукопис хорониться в Іркутській Семинарії) 2) "Мудрость предвечная" (1703 р.) — також невідомого автора (частини з неї надруковані в "Трудах Кіевской Духовной Академии", 1866 p., листопад; рукопис — у книгозбірні Київської Духовної Семинарії, № 608), 3) "Іосифъ Патріархъ" (1708 р.) — трагедокомедія Лаврентия Горки, учителя піїтики в Київській Духов. Академії, в 1707-1708 p.p. (видана Тихонравовим: "Русские драматические произведения 1672-1725 гг.", 1874 р.; рукопис у Київській Духовній Академії, № 0.4°. 7; є також список у книгозбірні київо-михайлівського манастиря на прикінці піїтики Л. Горки). 4) Трагедокомедія Сільвестра Ляскоронського (1729 р.) (видана в "Трудах Киевской Духов. Академии", 1873 p.. вересень). 5) "Комическое действие" — різдвяна драма Митрофана Довгалевського (1736). 6) "Властотворный образъ человѣколюбія Божія" — великодня драма його-ж (1736-1737); (уривки з драми Довгалевського — в "Очерках из украинской литературы XVIII в." Петрова; рукопис обох драм — в книгозбірні київо-михайлівського манастиря, № 1710). 7) "Брань честных добродетелей" єромонаха Іосафа Горленка (1737 р.), (уривки в "Очеркахъ" Петрова; рукопис Київської Духовної Академії по друкованому списові № 664). 8) "Образ страстей мира сего" не відомого автора (1739 р.) (видана в "Трудах Киевской Духовной Академии", 1877 р., вересень; рукопис церковно-археологичного музею при Київській Духов. Академії, № 660). 9) "Бла-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 72

В XVIII ст. з'являється нова назва драми — трагедокомедія, що її завів Теофан Прокопович. Здається, ця назва сполучена з нахилом завести до поважної драми малюнки звичайних явищ життя, з котрих складається зміст комедії. Але тим часом, уявлення про комедію не були досить ясні. По-старому називалися часом комедіями чи комичеськими діями драми абстрактного богословського змісту. Так, наприклад, Довгалевський називає свою різдвяну драму: "Комическое дѣйствіе въ честь царю царей Христу Господу четырма явленіи изображенное", і той самий Довгалевський в піїтиці своїй дає теорію комедії, що не має нічого спільного з його-ж власним розумінням драми поважного змісту. Комедія, на його думку, відріжняється від трагедії 1) матерією, бо малює події простого, приватного життя, події жартливі і веселі, тоді як трагедія — ґрунтовні і поважні; 2) особами, — бо в комедії з'являються особи не надто поважні (leves), наприклад: господарь (pater familias), литвин, циган, козак, жид, лях, скит, грек, волох, тоді як у трагедії — ватажки, царі, герої; 3) викладом (dictione): комедія викладаеться словами простими, звичайними, жартливими, трагедія — словами поважними, метафоричними; 4) пристрастями (affectu): в комедії страсти спокійні, в трагедії бурхливі; 5) закінченням дії: в комедії кінець веселий, навіть коли початок сумний, в трагедії, навпаки, початок може бути веселий, але кінець неодмінно повинен бути нещасливий ¹⁾. Відомо, що той самий Довгалевський єсть автор найкращих інтерлюдій XVIII століття, цілком відповідних до його теоретичного розуміння комедії. І одначе він не назвав їх комедіями, через те, мабуть, що вони не сполучали в собі складових частин драми, на котрі вказує сам Довгалевський, себ-то нема в них пролога, протазиса, епитазиса і катастрофи. Вони уявляють з себе тільки низку натяків на головні моменти дії, що розгортається в драмі. Так, у пролозі до "Комическаго дѣйствія" Довгалевського, Валаам пророкує народження Спасителя, а в першій інтерлюдії до цієї драми його-ж астроном проказує майбутнє двом мужикам та литвинові: в першій дії драми три царі, унуки Валаама, міркують про зірку, що з'явилась на сході, а в другій інтерлюдії мужик розповідає свій сон, у котрому він бачив, ніби ця сама зірка б'ється з місяцем; у другій яві драми приходять царі з дарами, а в

гоутробіе Марка Аврелія", Михайла Козачинського, префекта Київ. Дух. Академії (драма написана з нагоди прибуття до Київа Єлисавети Петровни в 1744 р. і надрукована в Київі 1745 p.; уривки з неї в "Очеркахъ" Петрова). 10) "Трагедокомедія, нарицаемая Фотій", Георгія Щербацького (1749 p.); (надрукована в "Трудах Киев. Духов. Академии", 1877 p., грудень).

¹⁾ Рукопис київо-михайлівського манастиря, № 1710.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 73

третій інтерлюдії приходять до ляха його селяне з поклоном та дарами і т. и. Власне, це — матеріял для драми, але не сама драма, карикатурний образ її, але не комедія.

Що-ж заважало Довгалевському та иншим складачам інтерлюдій утворити з них комедію?

Нам здається, що їх обмежував авторитет теорії, котра вимагала від усякої поважної драми мови "поважної, метафоричної". Вони розуміли можливість комичних особ та взаємин у трагедокомедії. Ми бачили, що Кониський в епілозі до своєї драми "Воскресеніе мертвыхъ" називає себе "комѣкомъ" і змальовує в ній звичайних людей, навіть хлібороба, але цей хлібороб міркує як "письменний" чоловік, і взагалі вся драма написана піднятим стилем, словяно-українською мовою; через це той самий Кониський приєднує до неї пять інтерлюдій, в котрих дієві особи говорять вже звичайною народньою мовою. Таким чином, втрутилась ця мова в літературні твори, мимо стилістичного пуризму, піддержаного псевдокласичною теорією драми. Та инакше і бути не могло в країні, в котрій не було єдиної спільної літературної мови, уживаної освіченою верствою людности. Найбільш тривкою силою в ній був народ з його, ще не погаслою, поетичною творчістю, котра була можливою тільки на ґрунті рідної мови. От через що нахил до цієї мови не щезав серед українських письменників, навіть тих, що бажали забратися на самі вершечки літературного Парнасу. З цього погляду цікавий лист з Петербургу від якогось Лобисевича до Георгія Кониського, у котрого той просить його інтерлюдії і пояснює, що "во всякомъ нарѣчіи языковъ есть своя красота" для тих, хто уміє "подъ корою просторѣчія находить драгоцѣнности мыслей* ¹⁾. Що до складачів інтерлюдій, то вони бачили в псевдокласичному відділенні комедії від трагедії зручний вихід для своєї творчости, що здобувала свіжі та виразні фарби в простонародній мові. Кожна навіть припускати, що Довгалевський, хоч і не дужо виразно, але розумів, що з інтерлюдій могла-б утворитись комедія. Міркуємо так на тій підставі, що до того часу інтерлюдії вставлялися в драму, тоді як Довгалевський звів їх до-купи, так що вони займають в його драмах окреме місце, як додаткові частини кожної з них. Лишалось зробити тільки ще один крок уперед — складати інтерлюдії незалежно від поважної драми, скупчуючи її кругом свого самостійного осередку дій. Але для цього треба було зріктися церковно-релігійного ґрунту, на котрому виросла українська драма.

¹⁾ "Очерки из истории украинской литературы", Петрова, 111.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 74

Не відріклась цього ґрунту і народня, так звана, вертепна драма, особливо в першій своїй частині. Загадом розпорядок матеріялу дуже подібний до "Комическаго дѣствія царю царей" Довгалевського. Власне, зміст першої частини "Комическаго дѣствія", так само як і нашої вертепної драми, перейнято, головним чином, з шкільних різдвяних драм, в котрих не було інтерлюдій. Це легко підтвердити, посилаючись на різдвяну "комедію" Дмитра Ростовського, про котру ми говорили вище. Вона могла бути відомою Довгалевському, можливо навіть в більш давньому джерелі і, без сумніву, в більш давній редакції, ніж та, котру ми маємо. Довгалевський викинув з неї багато алегоричних подробиць, наприклад, втілення натури людської, землі та неба, віку золотого та залізного, ріжноманітних чеснот та хиб людських, ріжноманітних станів людської душі. Весь алегоричний матеріял він обмежив втіленням гніву, смерти, декрету Божого та чоловіколюбства Божого. "Любопытство звѣздочетское" він показував у конкретній постаті астрономів, що виступають у першій інтерлюдії до його драми. Але одночасно постать Валаама, котрий в "комедії" Дмитра Ростовського уявляв з себе »звѣздочетца", Довгалевський переніс у пролог своєї драми, а для звязку дії самих царів, що розпочинають драму, назвав унуками Валаама. Потому, завязок драми та причина погибелі Ирода ті самі і в Довгалевського і в Дмитра Ростовського.

Цілком незалежно від "Комическаго дѣйствія" Довгалевського, вертепна драма удержала а "комедії" Дмитра Ростовського пастухів, котрих нема у Довгалевського, і постать плачучої Рахилі, теж не згаданої в Довгалевського. Пастухи у вертепній драмі — живий образ справжніх українських пастухів. В "комедії" Дмитра Ростовського замісць живої Рахилі в 16 яві чутно плач та ридання по скатованих хлоп'ятах подібно до плачучої Рахилі. Аж на чотирі сторінки розведено невиразними реченнями цей ненатурально-довгий плач, котрий скоріше можна назвати казанням на тему: "гласъ въ Рамѣ слышанъ бысть". Сам проповідник називав себе "гласомъ Рахили", вістником матерньої печалі. А тим часом у вертепній драмі ми бачимо правдиву матір, вражену горем по згубленій дитині: в сокиринському варіянті цієї драми вона одягнена по-українському — з наміткою на голові, в плахті і в запасці. Власне, це проста сільська жінка, тільки з іменям Рахилі, через що Иродові воїни звуть її просто бабою. Взагалі, навіть у першій частині вертепної драми ми бачимо живих людей, а не ходульні мертві алегорії, котрими переповнені обидві драми учених авторів. Тільки одна

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 75

абстракція, а саме — смерть, грає у вертепній драмі значну ролю через те, звичайно, що народна фантазія давно звикла уявляти смерть живою істотою, незалежно від пізніших шкільних впливів.

Що до другої частини вертепної драми, то вона вся цілком зложена з народніх сцен, без найменшої домішки книжности. Без сумніву, так було і встаровину, коли складалася ця драма, що дійшла до нас у пізніших записах ¹⁾. Могли статися поповлення та зміни в її мові, за допомогою котрих книжна мова, від довгого уживання в устах народу, робиться народньою. Коли Довгалевський та Кониський, учені професори академії, писали народньою мовою, то тим більш мусіли йти за їхнім прикладом люде, котрі просто та безпосередньо зверталися до народу і, ми думаємо, що в тих редакціях вертепної драми, що дійшли до нас, вона склалася під впливом пізнішої шкільної теорії, котра відріжнила комичний елемент від трагичного. Відріжняється вона від драм Довгалевського та Кониського тим, що в другій частині її нема ніяких паралелів та зближень, навіть далеких та вимушених, з поважною драмою, котрі ми бачимо в інтерлюдіях Довгалевського та Кониського. Єдина нитка, що сполучає першу частину вертепної драми з другою, криється в тому, що в перших двох сценах цієї останньої підкреслено мотив радощів з приводу народження Спасителя. Треба було лишень увірвати цю нитку, і ми мали-б народню комедію, цілком вільну від церковно-релігійних мотивів. Правда, в цій комедії нема психологичных моментів, що дають життя та рух драмі, але вони, без сумніву, з'явились би з дальшою розробкою багатого побутового її змісту. Навіть у тому вигляді, в якому вона збереглася до нашого часу, есть в ній осередкова особа, круг котрої скупчується вся дія другорядних персон. А саме — це запорожець, представник народньої сили, що тріумфує над усіма ворогами народу, навіть над самим чортом ²⁾.

IX.
Як проходила народна мова в літературний ужиток. Питання про генезис різдвяних та великодніх віршів. Вірші священика Некрашевича.

В давнину виконавцями вертепної драми були, як відомо, мандруючі школярі, котрі за допомогою, так званого, "миркованья" здобували кошти

¹⁾ Записи Маркевича і Галагана: перша див. "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян", вид. 1860 р.; друга див. "Киевская Старина", 1882 p., жовтень.

²⁾ Аналіз вертепної вірші про запорожця див. "Мысли о народных малорусских думах", ст. 112-117. Там само про постаті, змальовані в вертепній драмі, в звязку з відповідним матеріялом в інтерлюдіях Довгалевського та Кониського, ст. 99-111.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 76

для свого прожитку. Не завжди поверталися вони до школи, вважаючи за краще життя мандрованих дяків та бакалярів. Відомі вони були також під назвою "пиворізів"; часом вони самі себе так називали в сатиричних оповіданнях про власні хиби. Духовна влада дивилась на них скоса, бо вчинки їх часто не пасували до гідности просвітителів народу. Але, тим часом, це були одинокі піонери шкільної освіти, шкільних нахилів та звичок серед народу, котрий дивився на них безжадної неприязні ¹⁾. Головна вартість їх полягала в тому, що вони пристосовували важкувату шкільну премудрість до розуміння народу, переймаючи своєю чергою від нього своєрідні властивости його думки і мови. З ріжних причин люде ці не могли виступати в активній ролі представників нових освітніх та літературних течій, котрі виникали з нових політичних обставин життя, що були конечні для всієї лівобережної України. Вони самі розуміли всі невигоди свого стану серед нових обставин, котрі разом з новою освітою вносили в громадське життя країни перестановку політичних та станових взаємин, вигідну для окремих особ, енергійних та здібних, і небажану для народніх верств, остаточно покріпачених за Катерини II (1783 р.). Що-б там не сталося, але бакаляри мали нахил до цих верств, поділяючи часом сумну їх долю, як то свідчить, між иншим, один старий вірш, написаний на Ирмолою, видання 1757 року:

"Хто хоче лиха зазнати,
Нихай іде в N дякувати.
То буде панщину в будні робити,
А в суботу ходить звонити,
Сала по селі прохати
І скрізь за хлібом шмарувати".

Звичайно спасалися вони від таких обставин утіканням:

"Сіє вам ізображаю,
І сам з N утікаю", —

каже нещасливий автор того-ж вірша ²⁾. Очевидно, тип "мандрованих" дяків утворювався почасти під впливом тих самих причин, котрі примушували і посполитий люд перебіратись з місця на місце, тікаючи від економичного поневолення. От власне серед цього оточення, напівнароднього, напівкнижного — жевріла звичка писати вірші, котрі творили колись неминучу обставину шкільної освіти не тільки по містах, але й по

¹⁾ Див. Ibidem, гл. II.

²⁾ "Киевская Старина", 1897 p., листопад.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 77

селах, задовольняючи одночасно моральні та естетичні потреби всіх кругів українського народу. В звязку з цим зрозуміло, через що складачі цих віршів частенько втікали під крила рідної мови, котра давала їм різноманітні фарби для вислову печалів та радощів, як особистого, так і громадського життя. Таким шляхом доходила ця мова до літературного вжитку багато раніш, ніж була написана "Енеїда" Котляревського.

В свій час ми студіювали віршову творчість, маючи на думці вияснити її вплив на утворення поетичного стилю народніх українських дум ¹⁾. Не повторюючи того, шо ми казали раніш, зауважимо тільки, що до самих типових віршів в народньо-психологичному розумінню належать різдвяні та великодні. Ми зовсім не торкалися їх ґенезису, скупчивши свою увагу на тих віршах, котрі поскладали на народній смак бакаляри. Між тим після того, як була надрукована наша книжка, з'явилась цікава розвідка д. Мирона під заголовком: "Южнорусская пасхальная драма" ²⁾.

Поважний галицький учений, ідучи за вказівками покійного Драгоманова, пояснює походження одної недільної вірші з великодньої драми, знайденої самим-же п. Мироном. Ми не перечимо, що в згаданому випадкові вірша могла з'явитись цим шляхом, але тільки думаємо, що нема потрібних підстав для узагальнення цього факту. Кажемо це з огляду на ту обставину, що з розвідці самого Драгоманова, котрої ми не мали можливости прочитати, сказано, мабуть, більше од того, що потрібно, з приводу цієї самої недільної вірші ³⁾. Видаючи "матеріалы для украинскихъ виршей", Драгоманів виводить і де-котрі різдвяні вірші з різдвяної драми, запевняючи, що вони утворилися з неї через вертепну драму способом скорочень ⁴⁾. Нам здається, що з однаковим правом можна заявляти й протилежне. Одночасно не треба забувати, що зміст у різдвяних віршах багато ширший, ніж у різдвяній драмі. Вони цілком одповідають останній тільки в розробці євангельської історії, малюючи поклін пастирів і царів народженому Спасителеві, катування дітей та смерть Ирода. Але тим матеріялом вони не обмежуються, бо розповідають ще про гріхопадіння прародителів, про вигнання їх з раю, захоплюючи навіть звичайну тему недільних віршів — про те, як Спаси-

¹⁾ Про народні українські думи, 57-136.

²⁾ "Киевская Старина", 1896 p., червень, липень-серпень.

³⁾ "Ватра", збірник Лукича, 1866 р.: "Из истории вирши на Украине".

⁴⁾ "Життє і слово», 1894 р., т. 1, 48.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 78

тель визволив праведні душі з пекла. На нашу думку, коли вже шукати прототипа різдвяних віршів, то треба звертатись до колядок, на що і натякає Беринда в своїй різдвяній вірші. Колядки, справді, уявляють з себе найдавнішу форму народньої поетичної творчости, в котру рано пройшла християнська легенда, здебільшого апокрифичного змісту. З другої половини XVI ст., коли з'явився на Україні просвітний рух, що утворив українську школу, на ґрунті найдавніших колядок почали розвиватися вірші-колядки, котрі також ішли в народ і призначалися для співу. З них саме і склалися вірші-орації, призначені для проказування. Через те що вони не могли захоплювати слухача своїм голосом, то повинні були звертати на себе увагу оригінальністю замислу та силою вислову. Коли ця оригінальність підмінювалась ученістю, то вірші були нудні. Відживлялися вони часом, як ми бачимо, діалогом. З цього погляду вірші орації наближалися вже до драми і могли служити матеріялом для неї. Иншим шляхом розвивалися ті з них, котрі набували натхнення в українському гуморі. Такі вірші не могли знайти в книжній мові належної піддержки. Складались вони на народній мові з більшою або меншою домішкою книжних елементів мови за-для стилістичних ефектів. Звичайний художній засоб в них — зведення релігійних сюжтів в осередок щоденних подій і, сказати-б, реалізація духовного світу шляхом доточування до нього побутових дрібниць місцевого життя. На багатьох віршах можна простежити весь цей цікавий процес художнього наростання образів ¹⁾. Часом вірші жартовливого празникового тону спускалися в народ і перетворювалися у вірші-колядки ²⁾, але нколи вони не входили в склад поважної драми. Навіть в першій частині вертепної драми ми бачимо важкі книжні вірші, котрі звичайно попереджають своїм змістом слідуючі за ними сцени. Таким чином, до питання про скорочення віршів з драм треба ставитись з великою обережністю.

В віршах-ораціях ми бачимо вільне і, можна сказати, сміливе трактування релігійних уявлень та вірувань. Виходило воно з самої властивости того напрямну в мистецтві, котрий в наші часи зветься реалізмом. Само собою, що реалізм віршів ве був свідомим актом думки: являвся він сам собою, безпосередньо, як одна з основних, прикмет української народньої творчости. Певна річ, була в йому і значна ча-

¹⁾ Див. "Про народні українські думи", 82-84.

²⁾ Див. "Труды этнографическо-статистической экспедиции", Чубинського, т. III, ст. 376, 381, 383.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 79

стина празникової фантазії, що переходила за межу ретельної стриманости, але в цілому вірші-орації уявляють живий малюнок звичаїв, через це ми зараховуємо їх до галузі побутових віршів. Разом з інтерлюдіями та вертепною драмою вони творять одну з оригінальних сторінок української літератури XVIII ст., але що більше ми вчитуємось в цю сторінку, то тим більше переконуємось, що на ній не можна було багато написати. Річ у тому, що релігійний і сатиричний настрій — речі несумістимі. В святкових обставинах ця невідповідність не була так різко помітна, — і то під умовою простакувато-наївного почуття, котрим часто були перейняті складачі побутових віршів. Але, як тільки підупадало це почуття, вірші губили перш за все натуральність і правдоподібність поетичної фабули. Щоби надати їй де-яку певність, вона переказувалася часом у формі сну від самого оповідача. Така, між иншим, недавно знайдена вірша, в котрій оповідач повідомляє своїх слухачів про те, як він догадався, що скоро "те свято буде, якъ жунки красять яйця; паски лѣплять люде". Приснився йому віщий сон з силою всяких чудес. Перш на все він зобачив знайомого покійника, котрий, за прикладом Іуди, за святотацтво "силцемъ задавився", — потім, по асоціації ідей, зобачив він "Смерть из Дѣдькомъ", котрі "чвалали, мовъ воликовъ пара", Адама та Єву, тріумфуючих над пекельними силами, нарешті, пишний поїзд свята, котрий зветься Великдень ¹⁾. Все це старі, давно відомі мотиви поетичної творчости. Ними можна було задовольнятись, не маючи нічого кращого, але справедливість вимагає вказати, що і без поширення обрію думки, вони мало були здатні вихопити поетичні елементи з прози життя в його буденних звичаях.

До цього висновку приводить нас, між иншим, знайомство з маловідомим письменником другої половини XVIII століття, священиком Некрашевичем. Вчився він, як видко з додатків до де-яких творів його, в Київській Академії. В 1763 році він був "Богословія слышателемъ" і говорив дві промови — одну Самойлові Миславському, що був в той час ректором академії, а другу — печерському архимандриту Зосимі Валкевичу, коли той відвідував село Вишеньки, що належало Київо-печерській лаврі. В цьому-ж селі Некрашевич став священиком і не раз здавався до своєї красномовности, з'являючись, яко промовець, перед значними

¹⁾ "Киевская Старина", 1899 p., листопад. Вірші ці написані не пізніше 1786 p., певно, дячком села Красилівки козелецького повіту на Чернігівщині, Миколою Мазалевським, помершим р. 1793.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 80

особами, щоб випрохати у них усякої ласки. Всі ці промови склав він або словяно-українською, або-ж латинською мовою.

Від 1787 р, заховався його лист, віршами писаний, до пан-отця Арсенія Криницького і його дружини, в котрому він дякує їм "за некоторое оказанное отъ нихъ особливое благодѣяніе": ¹)

"О неисчетнѣ судьбы! о благость премнога!
Не погибнетъ никогда надежда на Бога:
Я журился, что убогъ, а имѣю дѣти,
Время жъ люто, гдѣ что взять, чѣм же их снабдѣти.
Но Господь, творецъ вѣковъ, все то во благое
Блогостию устроилъ, употребивъ на тое
Отца Арсенія, мнѣ любезного брата,
Да Ирину госпожу".

Тут теж мова словяно-українська, якою він написав в 1773 році і діалог: "Споръ души съ тѣломъ". Але, віддаляючись од матерій значних, або-ж міркуючи про ці матерії з народом для його навчання, Некрашевич не цурався і простої народньої мови, котра допомогла йому намалювати де-які риси народнього побуту досить вдало. У віршові його "Ярмарок" один селянин купує у другого пару волів. Починається між ними розмова про цю річ зо всіма хитрощами та крутійством, щоб продати дорожче, купити дешевше. Згода кінчається звичайним могоричем:

"Спасибу жъ тобѣ, куме",

каже купець.

"нумо ж пить горѣлку,
Та ще треба землею стерти воламъ спинку,
Випій же, свату, до дна, що-бъ воли орали"...
"Оттак, свату, въ гору хвись",

відповідає продавець,

"щоб тобѣ брикали"!

В другому віршові "Исповѣдь" змальовані непорозуміння, що виникли між священиком та його парафіянами з приводу заведеної ним осібної сповіді, на котрій пан-отець запитував тих, що покутують про те, в чому согрішили вони не тільки ділом і словом, але й помислом. Всі вони не почувають за собою тяжких гріхів і так і відповідають пан-отцеві. Цікаві ті відповіді для характеристики морально-релігійних розумінь народу, котрі в дійсности і в наші часи майже ті самі:

¹⁾ Рукопис церковно-археологичного музею при Київській Академії, № 181. Це копія з рукописного збірнику, одержаного з Чернігівщини, котрий зберігається в книгозбірні М. Кибальчича.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 81

— "Я хлѣба та соли", каже один покутник, "не збавивъ нѣкого,
А бѣлше якихъ грехювъ не чуюсь ничого.
Горую да бѣдую, хочь хлѣба не маю,
А нѣколи нѣкого я не позываю.
Ой чи я жъ бы бѣдовавъ, якъ теперъ бѣдую,
Якъ би хотѣвъ грешити, занять речь чужую?"
— "Я роду не такого", говоритъ женщина,
"Якъ иншее бувае, матки й оцця злого,
А мене бо навчили отець муй и мати
Колядувокъ и щедрювокъ Бога зухваляти,
Говѣю я що року, пятюнку шаную,
Нѣ ѣмъ, нѣ пью, ні роблю до вечора въ тую.
Отъ бризнуло на губу, якъ сыръ одкидала,
Чого я не робила, ввесь ротъ полоскала.
Ісусе, прости мене, грѣшную такую,
А булше я на собѣ нѣчого не чую.
Еще жъ хиба за те грѣхъ, що брехнешъ, паноче,
Губою немитою, се жъ дѣло охоче,
Я жъ таки не все й брешу, я чесна собою".
— "А я що зогрешила", говоритъ дѣвица, "що я можу знати?
На вечюрки не хожу, — не пускае мати,
Шѣсть разъ мене и торюк моя мати била
За те, що на юлицю разыв с пьять ходила;
Единъ тулко разъ колись пѣсню заспѣвала,
Да й вигнала изъ хати, що й не ночовала,
Все ж тепер добре роблю, у грехахъ не чуюсь,
Од теи доби и досѣ усе я шануюсь".
— "Чи ще жъ и ми зогрешимъ", говорять малолѣтніе, "ні, очче, нечого:
Молимось, бьемъ поклоны, нечого худого".

Невдоволена уся громада релігійного старанністю свого пастиря:

"Оцце жъ пакъ... А де жъ пакъ грехювъ такихъ взяти?
Якъ нечого не грешивъ, що жъ маешъ казати?
Чи то мы такъ грешимо, якъ и инши люде?
Да абы булы люде, а пѣпъ у насъ буде.
И іого бъ мы за попа всѣ посполу мали,
На проскуры носили бъ й іого бъ шановали,
Нехай бы вѣнъ переставъ тѣлко мудровати,
Що б такъ по одинцю всѣхъ насъ сповѣдати.
Еще жъ коли бъ переставъ муштровать въ причастѣ,
Що одъ свити закаврашъ одрѣзавъ у Настѣ".

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 82

П'єса закінчується тим, що всі ті, що нарікали, прийшли нарешті до висновку в ннобхідности правильної сповіді:

"Ей Богу, покаемся",

кажуть вони,

"жѣнки й чоловѣки,
Щоб у небѣ зо Христомъ царствовать на вѣки".

Той самий мотив сутички між духовенством і народом розроблено у віршу невідомого нам автора: "Суплика або замыслъ на попа" ¹⁾. По тону і складу належить він до того-ж часу, коли писав Некрашевич свою "Сповідь", з котрою він має схожість і діалогичною формою, що нагадує інтерлюдії Довгалевського і Кониського. "Супліка" змальовує незадоволення сільських громадян на священика за те, що він цурається їх товариства і накладав кари за вчинки проти віри і моральности. Прохають вони дяка, щоб він написав від них скаргу на попа до архирея. Щоб вийти з цього тяжкого становища, дяк змудрив скласти скаргу в проречистих і неясних виразах. Проте, за порадою людей старих та бувалих, скаржники залишають це діло:

"Геть вѣнъ",

каже один з порадників,

"не сам се крутить,
А все іого пан сотникъ нашъ учить".
— "Да вѣнъ же іого сюды и втоптавъ", каже другий порадник,
"Да й за іого свою годованку вѣддавъ".

Як видно, в цьому випадкові до питання церковно-релігійного примішалось питання соціяльне, чим і пояснюється погордливе поводження священика з парафіянами, котрі кажуть про нього, що

"Хоть и за дѣлом прійдешь (до нього), то все рило дуе,
А якъ чого просишъ, то мовъ и не чуе".

Не позбавлена, між иншим, побутового значіння та деталь, що священик вносив регламентацію і в стародавні звичаї народнього життя:

"Пиши ще й се, пандяче",

кажуть ті, що скаржилися,

"що не велить челядѣ колядовати,
На улицю ходити и на Купайлахъ скакати,
Дѣвкамъ не велить ходить на вечорницѣ:
Хиба-жъ имъ, небогамъ, постригтись у черницѣ?
Парубкамъ не велить съ дѣвками гуляти,
По чѣмъ же имъ буде молодость згадати?"

¹⁾ "Киевская Старина", 1885 p., березіль. Ми наводимо уривки з цього віршу по рукописові 1793 p., надрукованому в жовтневій книжці "Киевской Старины" за 1899 р. Правопис у цьому рукописові той самий, що і в найдавнійшому спискові Енеїди.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 83

Парубкамъ не велить съ дѣвками гуляти,
По чѣмъ же имъ буде молодость згадати?"

Цей стародавній протест проти останків поганського культу, як видко, знов почав лунати на лівобережній Україні після того, як замовкли на ній утиски на віру, що примушували представників церкви, які шукали підпори в народі, з полегкістю ставитись до його звичаїв. Оскільки нам відомо, офіціальні впливи на нарід в цьому напрямкові почались ще за Скоропадського, котрий в 1719 році видав універсал на імя стародубського полковника Чарнолуського "о вечерницахъ, кулачкахъ и протчиихъ зборахъ, абы выкоренити" ¹⁾. Скоропадський приписує цих "зборамъ" всі нещастя, що зазнала Україна, а саме: неврожаї, падіж худоби, моровицю. Як-би там не було, не підлягає сумніву, що поетична творчість розвинутись не могла в народньому напрямкові на ґрунті безпосереднього і безумовного одкидання звичаїв, з котрими звязані поетичні перекази народу, тим більше, що багато з цих звичаїв з давнього часу були перейняті високими християнськими віруваннями і наукою.

Вертаючись знову до Некрашевича, ми мусимо сказати, що він любив писати листи віршами. Ми маємо де-кілька таких листів до якогось Івана Пилиповича. Одно з них належить до того часу, коли Пилипович був "дворця Вишенського чернечого писарем". Написано воно було з приводу каламаря, що загубив Пилипович, і "на требованіе отдачи онаго гордо отказалъ". Сама незначність цієї події, віршами списаної, характеризує музу Некрашевича. Між иншим, є одна подробиця в цьому листі, з котрої ми довідуємось, які були підручні киижки автора. Він називав вчинок Пилиповича грабіжництвом.

Да еще, знать, позабыл",

каже він,

"книгъ въ позыку взяти,
Будто прочитать, а мнѣ — чтобъ болшъ не видати:
Имею я тестаментъ, лѣтописъ ростовскій,
Библію священную, малъ трудъ богословскій
И другіе книжицы. Когда хочешъ взяти,
Прийди развѣ, какъ сами маліи будуть въ хатѣ,
И скажешъ, что потерялъ"...

Цей самий Пилипович згодом став Гнідинським священиком і добрим сусідом Некрашевича, котрий пише до нього приятельські листи, теж своїм звичаєм віршами. В одному листі він обіцяє приїхати до нього на іменини і каже:

¹⁾ Опис Румянцевського музею, Востокова, 143.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 84

"Отче Иване Гнѣденскій, возлюбленный тезку,
Ѣдемъ на именины, очищай намъ стежку!
Ожидай же, вдоровъ бувъ, из своимъ патрономъ,
Посажай насъ до стола за новымъ ослономъ,
Добренькою почастуй великимъ стаканомъ,
То будемъ мы тебе звать милостивымъ паномъ.
Писавъ тезко зъ тезкою, зъ зятемъ и зъ сестрою,
Поздравляемо мы васъ вѣршою такою,
Месяца небесного, сіого жъ таки року,
А числа, що у книжцѣ написано въ строку".

В другому листі Некрашевич запрошує до себе в гості Пилиповича, сина його Петра і дячка Степана Криницького. Ось уривок із цього листа:

"Отецъ Иванъ, Петро й Степанъ
Зъ своими жѣнками,
Просимъ до насъ хотя на часъ
Пріѣхать святками.
Будемъ гулять и зухвалять
Рожденного Бога,
Уже до насъ просто одъ васъ
Зроблена дорога.
Заспѣваемъ хоть надъ чаемъ,
Випьемъ калинѣвки,
Поговоримъ, что сотворимъ,
Тутъ же зъ нами й жѣнки,
А мижъ тими рѣчми всѣми —
То чимъ заѣдати?
То по чарці, то по парцѣ
Будемъ запивати.
Нехай усякъ познае, якъ
Жить любезно треба,
Попы усѣмъ должни такимъ
Зробить путь до неба".

Неможна одмовити цим віршам жартовливого змісту в стилістичній вартости, хоч і можна пожалкувати, що автор марно тратить хист свій на дрібниці. Очевидно, він не міг вийти з тісного кола церковно-парафіяльних відносин і настроїв на більш вільний шлях поетичної творчости.

X.
Вірші-сатири і вірші-елегії, складені з приводу подій громадського життя в XVIII столітті.

Імя Некрашевича випадково врятувалося від забуття і, треба сказати, що в літературній історії стародавніх українських віршів таких імен дуже небагато. Здебільшого складались вірші ad hoc, і не призначались для широкого кола читачів. Поширювались вони способом переписки аматорами "поэтицкаго художества", котрі цікавились самою художністю, а не художниками, через те ми нічого і не знаємо про них. Відома тільки, що вони бралися за пера не для самих традиційних віршів на святочні теми, що і в ці теми вони вносили иноді громадські мотиви, як

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 85

показує вірша, проказана, як оповідають, чорноморцями Потьомкину на Великдень ¹⁾; тому в віршах висловлювались иноді думки і почуття з приводу явиш громадського життя. Убоге було це життя, порушене з стародавніх своїх підвалин. Як завше буває при зустрічі нового ладу з старим, цей останній тримався ще силою звички, не надиханої ідеалізмом великодушних поривань, котрі попустили своє місце дрібному класовому егоїзмові. В гетьманщині козацькі полки тягли ще своє нужденне істнування, і тільки в 1785 році вони перетворені були в карабінери, але це не вадило козакам на передодні свого знищення ставитись з класовою гордістю до Слобідської України, в котрій на двадцять років раніше, тоб-то в 1765 p., з п'яти козацьких полків зформовано було стільки-ж гусарських. Більш-менш певно, що в цю перерву між 1765 і 1785 p.p. написана була сатира на слобожан:

"Украинци зъ степивъ и славни Слобожане
Не мало жъ насъ таких — из нашихъ хуторивъ,
Що зъ вами жъ ризали и туркивъ и ляхивъ.
Чимъ мы не козаки? Мы носимъ оселедци,
И цюкнем саблею, коли де доведетця".
— "Чимъ же вы чванитесь"?

запитують їх козаки,

"Отъ! Мы то Слобожане!
Вы такъ соби щось — атъ!.. Нехрещени цыгане!..
Кортить ихх в козаки!., чи зх розумомх ся ричх?
Не ривня вамъ козакъ, не ривня вамъ и Сичъ:
На що вамъ на себе ждать туркивъ и татаръ?
Жидивський наймитъ васъ потре всихъ на сухарь,
Васъ баба помеломъ звоюе, кочергою,
Батигъ здаетця вамъ громовою стрилою".

Сумно читати ці рядки, що навіяні досить брутальними намірами:

"Селіте слободи",

звертаються гетьманці до слобожан,

"але платить намъ чинить!
А ни? Дакъ изъ степивъ позгонимъ вас: киш, киш!
Коли жъ вы хочете у насъ буть наймитами,
То справимъ всимъ штаны зъ широкими матнями,
Реминни очкури, реминни й постолы
И пришвы на зиму, щобъ боси не були".

Треба гадати, що серед того-ж козацтва, котре зовсім розпадалось, написана була і друга сатира, справлена проти тих посполитих, котрі, йдучи

¹⁾ "Киевская Старина", 1882 p., квітень.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 86

за прикладом самих-же козаків, добували прав шляхецтва через одержання на посаді рангу колежського регистратора. Сатира ця має такий заголовок: "Доказательства Хама Данилея Куксы потомственны" ¹⁾. Прадід цього Кукси був Хам, дід Давило, отець Максимом "звався і Данилеемъ прозивався": про затвердження за ним цього призвіща "Данилей" і просить Кукса, сподіваючись, що після того, як дістане цей привилей, ніхто не буде "брать його за чуб". Сам він оповідав про себе, що був він простим "хліборобом".

Далі-ж трохи, як розживсь, то й годі робити,
А надумавсь оддати в школу свої діти.
Як вивчились, в суд упхав учиться писати,
Та вже того і гляди — гостинця давати,
Щоб вони так, як люде, Евстрати получили.
Як винницю поставив, став гнати горілку,
І за купця у Остер віддав свою дівку.
З казенного мужика зробився я паном
І дворянство показав, хоть уже й не даром.
А далі сини мої стали все Евстрати,
За старшого взяв дочку з майорської хати:
За що-ж мене неговать, за що волочити,
Коли стали панами вже й мої діти?"

Більш симпатичні ті вірші громадського змісту, в котрих змальовано бідкання пригнічених, як козаків так і посполитих. Тон їх зовсім другий — не сатиричний, а елегійний. По складу своєму вони близько стоять до народніх пісень, нагадуючи, так звані, псальми, тільки без релігійної підоснови. Складалирь вони не для читання, а для співу на зразок народніх пісень, через те і дійшли вони до нас як пісні тільки не в стародавніх рукописах, а в пізніших записах з уст народу. Одначе, віршовий ґрунт цих пісень почувається і в тверезім діловім тоні їх, і в виборі слів та виразів, що не встигли ще загубити своїх книжних відтінків, і в риторичній римі, що найбільше трапляється в них.

Цікава особливість цих пісень-віршів міститься в тім, що в них виразно й яскраво відчувається той або другий історичний момент народнього життя, частенько зазначений хронологичною датою: "Ой із тисяча сімсот шестьдесят третього року пише, пише восточна цариця з Петербурга города" ²⁾... "В шестьдесят восьмом году собиралось на-

¹⁾ "Киевская Старина", 1882 р., січень.

²⁾ "Киевская Старина", 1882 р., червень.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 87

роду" ^l)... Один з цих моментів особливо глибоко ліг в пам'яті народній, що зберігла про нього до нині безліч пісень, між котрими є пісні віршового походження: ми розуміємо трагичний момент в життю Запорожжа — зруйнування Січі в 1775 р. Ось одна з пісень, схожа складом своїм з канцелярським діловим папером, перекладеним у гарні вірші:

"Ой під городом Єлисаветом много орлів ізліталось:
В Москві городі, в засіданому місці, панів сенаторів збіралось.
Ой зібравшись вони в одно місце, стали способ собирати,
Як-би з війська запорожського всі волности отібрати:
— "Ой, коли б же нам, пани сенатори, у них волность отібрати,
То будем ми і потомки наші в їх отчизні поживати".
Ой ізбрали вони способ добрий запорозьцям волю дати,
Приказали вони по всій землі їх слободи заселяти.
Когда була з турком война, патретами поощряли,
А запорозьці, добрі люде, їх ласкательства не знали
Та тим сенаторам, як правдивим людям, во всім віри доймали.
Ой як дізнали тиї сенатори, що запорозьці їм вірять,
Ой да приказали запорозьку землю всю кругом мірять.
А розмірявши запорозьку землю, на плани знімали,
А щоб запорозьці того не дізнали, казани їм в Січ прислали" ²⁾...

Хто склав ці вірші, невідомо: можливо, що то була письменна людина, самовидець події, котрий приймав близько до серця гіркий зміст її. І у всіх піснях, що належать до цієї події, чути безпораднє горе, що переходить в безнадійне голосіння ³⁾.

Відомо, що останні запорожці, які не вийшли до Турції, знов були зібрані в 1787 році тим самим Потьомкиним, котрий був головною причиною зруйнування Січі, під назвою війська чорноморського. Потрібно було йому це військо, коли почалася друга війна з Турцією, і вкрило воно себе славою предків підчас здобуття Очакова та Ізмаїла. Спершу обіцяні були йому землі між Бугом і Дністром, але по смерти Потьомкина уряд визнав більш відповідним віддати чорноморцям в вічне володіння землі на Кубані "за храбрые и мужественные подвиги его на морѣ и сушѣ", а тим, котрі були покріпачені, повернути волю. Трапилось це в 1792 році. Подія ця, що поклала кінець блуканням запорожців

¹⁾ "Життє і слово". 1894 р., т. ІІ, 63. Див. докладніше про пісні такого зразку в нашій книжці "Про народні українські думи", в останньому розділові III-ої глави: "Українські вірші історичного змісту", стор. 131-136.

²⁾ Костомаров, "История козачества в памятниках южно-русского народного песенного творчества", 208-209.

³⁾ Найдавніша пісня про зруйновання Січі уміщена в "Летописном повествовании о Малой России", А. Рігельмана, складеному в 1765-1786 p.p. Ця пісня цікава звертанням до Богдана Хмельницького.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 88

виспівана була у вірші, складеному одни з старшин запорожських, Антоном Головатим. Вірша ця цікава, як перший літературний твір на мові чисто народній, надрукований в тім самім 1792 році гражданським шрифтом на шість років раніше від Енеїди Котляревського. Через це ми подаємо її, заховуючи ортографичні особливости перводруку. Заголовок вірші такий: "Пѣсня Черноморскаго войска, по полученіи на землю Высочайшихъ Грамотъ сочиненная":

"Эй годѣ намъ журитися, пора перестати;
Дождалися от Царицѣ за службу заплати.
Дала хлибъ, сель (sic) и грамоти за вирныя службы:
Отъ теперь мы, миле братья, забудемъ вси нужды.
Въ Таманѣ жить, вирне служить, границю держати,
Рыбу ловить, горилку пить, щей будемъ богати.
Да вже треба женитися и хлиба робити,
Кто прійде к нам из невирныхъ, то якъ врага бити.
Слава Богу и Царицѣ, а покой Гетману! ¹⁾
Злѣчили намъ въ сердцахъ нашихъ великую рану.
Блогодаримъ Императрицу, молимося Богу,
Що намъ она указала на Таманъ (sic) дорогу" ²⁾.

Вірш цей багато разів записаний збірачами народніх пісень і донині співається в Чорноморії.

З гірким почуттям і обуренням згадує віршова піснетворчість і про другий історичний момент, що відноситься до того-ж царювання Катерини II, власне — про закріпачення селян. В першій чверти XIX століття на правобережній Україні була записана пісня віршового складу про цю подію, але, без сумніву, вона складена була в кінці XVIII століття, скоро після занепаду Польщі. Минулі часи в ній трохи ідеалізовані, але взагалі звязок подій вгадано вірно.

"Що настало тепер в світі, трудно спогадати.
Не маш за чим, а відробляй, хоч би умірати...
Наші діди і прадіди того не зазнали,
Чого ж ми ся із батьками тепер дочекали.
Ніхто ж тому так не винен, як пани зробили,
Запродали душі наші, а свій край згубили.
Пан Потоцький і Браницький — тих то рада стала,
Щоби Польска в руках Москви назавше зістала.

¹⁾ Мова йде про Потьомкина, котрому в 1790 р. було надано чин "великаго гетмана" чорноморських військ.

²⁾ "Новые ежемесячные сочинения", час. LXXVII. Місяць листопад, 1792 р. "В Санктпетербурге, иждивением Императорской Академии наук, в м. 8 д.", ст. 23-24.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 89

Пан Ржевуський і Пулавський ради додавали,
Щоб нас, бідних, із душами назавше продали.
Катерина тому рада, вірне присягає,
Щоб край взяти без війни од них зажелає.
Як тут разом беруть край, беруть враги наші Ляхи,
Зачиняють, як собак нас, як у клітку птахи.
Ми ж все бідні, нещасливі, на те ся вродили,
Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили.
Ви, прокляті, спогадайте, що ся з вами стане,
Ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане" ¹⁾.

Друга половина віршу малює безпорадне становище селян, замордованих панською працею. Оскільки нам відомо, де перший голос народу, що протестує проти кріпацького ярма, після того, як воно відбудовано було вже за Катерини II.

XI.
Вірші, що змальовують внутрішнє життя серця на ґрунті родинних відносин.

Є ще один тип віршової літератури, котрий глибоким клином заходить в народню піснетворчість: ми маємо на увазі вірші, що змальовують внутрішнє життя серця в оточенню родинних відносин. Про ці вірші ми говорили в другому місці і в другому звязку ідей ²⁾. По походженню своєму вони відносяться до розряду віршів морально-навчаючих, що розвивають релігійно-філософські думки про життя та скоробіжність його, про смерть та всемогутність її, про марність вигод світу цього, про те, чого повинна бажати людина і до чого вова повинна прямувати і, нарешті, в чому міститься добро і зло, правда і кривда, щастя і нещастя її життя. Звичайно ці думки склались під впливом християнської етики, але в них є значна домішка песимізму, властивого світоглядові українського народу. В основі цього песимізму міститься ніжне спочуття до людей, відірваних від рідної сім'ї, закинутих і скривджених. Здебільшого — це безпритульні бурлаки без роду і плем'я, сироти, що клянуть свою долю. Спочуваючи становищу цих людей, автори віршів ні в чому не знаходять

¹⁾ Вірша ця записана в збірникові Ходаківського, як в первотворі, так і в переписаному для Максимовича примірникові. Досить далекий варіянт надруковано у Половецького (т. II. ст. 375). Є варіянт також у Драгоманова "Нові українські пісні про громадські справи" (ст. 40, прим. 5 і ст. 41 також у примітках).

²⁾ Див. "Про народні українські думи", розділ: "Вірші морально-навчаючого змісту", 58-78.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 90

для них втіхи. Скрізь вони бачуть ворожнечу і насильство, котре під назвою неправди панує в світі ¹⁾.

На тому ж ґрунті родинних відносин розвивались штучні пісні любовного змісту. До нас дійшли деякі імена авторів цих пісень. Такий був козак Климовський, що жив коло 1724 року. Як каже Карамзин, він склав твір: "o великодушіи и правдѣ". "Оповідають", кажи Карамзин, "що Климовський не менш од сьоми грецьких мудреців був славеетний і поважаний між його товаришами — козаками; що він, як натхненна Цітія, вясловлювався в бесідах високопарними віршами, давав приятелям розсудливі поради, проказував завше примовку: "Намъ добро и никому зло — то законное житье"; і зацікавлені приходили послухати його. Українська після: "Не хочу я ничего, только тебя одного", котрої співають наші любезні пані, є також, як запевнюють, твір Климовського, учня природи, на жаль, недовченого мистецтвом" ²⁾.

Перекази про Климовського, як здається, заплутані й облудливі, відбились також і в "Наталці Полтавці" Котляревського (Дія II, ява 7). Нам невідомо, яку красу знаходили сучасні Карамзину пані в пісні, складеній Климовським, як не відома й сама пісня, але важно лиш те, що, складаючи її, Климовський задовольняв тим сантиментальний настрій любовної жаги, котрий, не задовольняючись народніми піснями, шукав виразу в віршах, що звуться в наші часи романсами. Цей настрій, без сумніву, істнував вже в культурних верствах українського громадянства за часів Климовського, сучасника Мазепи, котрий вславився своїм романом з Мотреною Кочубеївною, яка одержувала, як відомо, від закоханого ніжні листи.

Взагалі, вже в першій половині XVIII століття в містах українських жіноцтво тримало себе вільно і, можна сказати, розвязно, про що з болем каже Лащевський в відомій своїй трагедокомедії. Правда, автор трагедокомедії був суворий чернець, але не міг-же він вигадати із голови своєї "благовонныхъ красокъ, и дорогихъ бѣлилъ и черныхъ мушекъ на ланитахъ". Все це відбивалося і на віршовому мистецтві, що породило "канти" і "комплименты блудни", тоб-то любовні пісні, що їх складали прихильники жіночої краси. До числа цих прихильників належали й школярі, що записували плоди натхнення в своїх шкільних зшитках. До нас дійшов первообраз тієї пісні, котру переробив Котляревський

¹⁾ Докладніше про це див. там само.

²⁾ "Пантеон русских авторов", частина І, вид. Платона Бекетова, Москва, 1801 р.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 91

і вклав її в уста судового панича Фінтика в відомому водевілю: "Москаль чарівник". Ось уривок з цієї пісні по рукописові 1746 року:

"Не прелщай ужь меня, драгая, болѣ,
Я и самъ свободу днесь гублю,
Знать, что мнѣ съ тобою жить пришло въ неволѣ,
Чувствуетъ ужь сердце, что люблю.
И часовъ не трать, молви мнѣ, что любишь,
Ты во мнѣ всю кровь мою зажгла,
А откритимъ сердцемъ пламень усугубишь,
Иль еще приметить не могла,
Что тобою я уже прелстился?
He видала ты, какъ взоръ мой смутился,
Тайны болше не храня?" ¹⁾

Оттакі найдавніші сліди романтичної лірики в українській літературі. До цього ми повинні додати, що з'явилась ця лірика під впливом перекладених повістей і лицарських романів західньо-європейського походження, котрі, починаючи з XVII віку, здебільшого йшли через Польщу на Вкраїну, прямуючи звідціля на Московщину. Нема сумніву, що ці повісти робили врижіння на чулі серця, підготовлюючи ґрунт для розвою нових літературних смаків і змагань. Не можна сказати, щоб ці смаки і поривання, як на Україні, так і на Московщині, знаходили підтримку в книжних властивостях літературної мови, оздоблоної словянськими словами і виразами, але сама тема про коханая, у всякім разі, була зрозуміла читачам і, так чи инакше, прихиляла їх до ідеалізму цьою почуття. Коло цих чи читачів поширювалось все більш і більш в XVIII столітті в міру того, як збільшувалось число перекладених романів в московській літературі. Після смерти Петра Великого вони появляються в друкові, а за Катерини II їх надруковано було за півтисячі ²⁾.

Звичайно, увесь цей белетристичний матеріял доходив і на Україну, заповнюючи вільний час письменних людей тими-ж мріями про кохання, котрими були перейняті "канти" і "комплименти блудни". Разом з тим поширювалась і література любовних віршів, як на Україні так і на Московщині. Варте одзнаки при цьому, що в московських

^l) Lucubrationes Th. Procopowicz, 1746 р. Збірник в 1761 p. був власністю свяшеника Григорія Матвієвича Лютенського, що видко з його підпису. Вірші писано його ж рукою. На жаль, ми не могли скористуватись любовними піснями з рукописного збірника студента Олександровича 1748 p., хоч він і позначений в друкованому описові рукописів Київської Академії під № 664.

²⁾ "В. Т. Нарежный", історико-літературний нарис Білозерської, ст. 30.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 92

збірниках кінця XVIII століття, як рукописних, так і друкованих, трапляється значне число українських віршів цього роду ¹⁾. Здебільшого це ті самі українські вірші, котрі зустрічаються і в українських збірниках, але є й нові, може бути, складені українцями на півночі. Складались ці вірші в тім самім оточенні, в якому відбувались любовні історії. На це оточення показує, наприклад, вірша, в котрій молода дівчина скаржиться на своїх закоханих:

"Тѣ канцеляристы
Мнѣ писали листы,
А я, молодая,
То не разсуждая,
Отписи давала,
Совѣсти не знала".

За це кидає свою коханку її приятель, подаючи їй таку пораду:

"Ты бывай здорова,
А для комплиментов
Взыскуешь студентовъ,
Они добре знаютъ
И не ошукаютъ,
Какъ наша братья" ²⁾.

В українських збірниках є більш виразні вказівки на аматорів цих пісень. Так в одному з них читаємо такі підписи: "Псалмы и пѣсны, выпісаніе капіистомъ Андреемъ Ищенкомъ 1782 года". Там таки й другий підпис: "выписалъ писецъ сотенной золотоношской канцеляріи Андрей Сербиненко". На початку збірника стоїть така пересторога:

"Хто отсіи псалмы можетъ украсты,
То будеть онъ сто годъ свинѣ изъ усіого свѣта
              из усѣм своѣмъ нащадкомъ пасты",

а на прикінці весела рима:

"конець,
Пішла баба у танець" ³⁾.

Само собою розуміється, що нижча церковна братія не відставала від канцелярських в складанню і поширенню любовних пісень. Не даремно в одній інтерлюдії Довгалевського мандровані дяки кажуть про себе:

"Но только жъ мы умѣемъ клиромъ управляти,
Но можемъ еще куншти разніе писати" ⁴⁾.

Ми маємо в себе невеличкий збірник кінця XVIII століття, що належав колись Данилу Бондаревському, що був дяком в м. Погреби-

¹⁾ Про поширення українських віршів та пісень на Московшині див. цікаву книжечку В. М. Перетця: "Малорусские вирши и песни в записях XVI—XVIII вв." Петерб., 1899 р.

²⁾ "Собрание разных песен", Москва, 1783-1788 p.p., № 179.

³⁾ Збірник є власністю В. П. Науменка.

⁴⁾ "Про народні укрїнські думи", стор. 49.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 93

щі. Є в цьому збірникові пісня складена якоюсь полковницею "о своемъ мужѣ, убытомъ на бранѣ", але словяно-українська мова цієї пісні примушує гадати, що вона складена була не самою полковницею, а тільки з її доручення яким-небудь шкільним віршоскладачем. Заслуговує уваги в цій пісні одна строфа, що нагадує народній засіб оповідання про нездійснимі бахання:

"Ой коби я мав та орловії крила",

говориться в народній пісні,

"Полетів би я, де дівчина мила" ¹⁾.

А полковниця співає:

"Да не могу азъ летѣти,
Зане крылъ не маю,
Только скорблю всегда зѣло,
От жалю вмлѣваю".

Тут той самий поетичний образ, що і в відомій пісні Котляревського "Віють вітри", тільки без аз, зане, зѣло:

"Полетѣла бъ й я до тебе, та крылець не маю,
Щобъ побачивъ, якъ безъ тебе зъ горя высыхаю" ²⁾.

Ми бачимо з цього порівняння, як переливаються народні елементи поетичної думки в книжні і знову відтворюються поетом-художником в народньому стилі. Часом сам народ-художник засвоює вірш книжний, крок за кроком перероблюючи його на свою власність. В цьому відношенню мається один цікавий вірш в нашому збірникові під таким заголовком: "Пѣснь свѣтова, сочинена Іаковомъ Семержинскимъ".

Приводимо її в автентичному тексті:

"Кара зъ неба, сердце мое, якъ згадаю,
Трудно взяти возлюбленну, хочь кохаю.
Ахъ, я не знаю, что мнѣ дѣяти,
Что не позволяютъ мнѣ тебе взяти.
Очи жъ мои каренкіи, черни бровы,
Уста мои коралеви, вдячни мовы:
Ахъ, я не знаю, чтобъ за них дати,
Чтобъ изъ нихъ можна корыстовати.
Ой хочь бы мавъ волы, кони позбувати,
Абы менѣ позволили тебе взяти,
Ах, я не знаю, что буду дѣяти,
Что не позволяютъ мнѣ тебе взяти.
Поражуся Махновскаго протопопа,
Ахъ, хочь грѣхъ, хочь два, хочь и копа!

¹⁾ "Народные песни галицкой и угорской Руси", Я. Головацького, ч. I, 184.

²⁾ "Украинский Сборник", Срезневського, кн. I, 1838 р., ст. 11.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 94

Нехай же мнѣ позволить тебе взяти,
Изъ твоей красоты корыстовати,
Ахъ, якъ же намъ позволить самъ Богъ съ неба,
Любимося, кохаймося, бо такъ треба,
Ахъ, я тебе поцілую, бо сь ты того годна,
Що бъ моя душенька не була голодна".

Ця пісня зберіглася в рукописних записах Максимовича 1827 роду, але вже без імени автора і з заміною махновського протопопа волоським.

Варіянт цей майже нічим не відріжняється від галицького варіянту, записаного в Буковині ¹⁾. В обох цих варіянтах мова більш проста і народня. "Трудно взяти, кого хочу, хоть я і кохаю" замісць: "трудно взяти возлюблену, хочъ кохаю". Або-ж: "я не знаю, що маю дѣяти, не маю я отъ кого порадоньки взяти", замісць: "ахъ я не знаю, чтобъ за нихъ (очі й брови) дати, чтобъ изъ нихъ можно корыстовати". Мабуть ця пісня і тепер блукає де-небудь, наблизившись ще більш до народнього типу. Ми злегка намітили цей матеріал, сподіваючись ще коли-небудь вернутись до нього, тому що, на наш погляд, він вносить нове освітлення до студіювання народньої ліричної поезії ²⁾.

XII.
Котляревський, як виразник нової української творчости, вихований на місцевих літературних традиціях. Погляди його на мистецтво.

Ми бачили, що дві галузі літературної української мови — мова словяно-українська і книжна українська — повинні були зникнути в загальній течії літературного руху, утвореного Петром Великим, — бачили також, чому і як вищі верстви українського громадянства поволі забували місцеві літературні традиції. Але в числі цих традицій була одна найбільш живуча та тривка — та, котра спиралась на стихійну силу народньої мови і нерозривно звязаний з нею народній метод думки і почуття. Представники, цієї традиції здебільшого не відзначались високим освітним цензом але зате близькі були до народу і його світогляду. До цих людей пристав і Котляревський, і це було тим більш для нього

¹⁾ "Народные песни галицкой и угорской Руси" Я. Головацького, ч. III, від. І, ст. 353.

²⁾ Про вплив віршової літератури на народні пісні любовного змісту є де-котрі вказівки в вищезгаданій книжечці В. М. Перетця, з котрою, на жаль ми ознайомились пізно — підчас друку нашої праці.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 95

можливо, що в його часи, як словяно-українська, так і книжна українська мова, майже вийшли з ужитку. Треба зазначити одночасно, що він чудово орудував літературною московською мовою і міг-би, як і багато його земляків, працювати на ниві московської літератури, але скорившись своєму художньому чуттю, з повною вірою в могутність рідної мови, він скорився її поетичним голосам. Це був, можна сказати, рішучий момент в питанню про те, бути чи не бути українській літературі, — рішучий, але не остаточний. Потрібні були ще й инші умови, щоб вона істнувала.

Ми вимагаємо від літературного твору, щоб він так або инакше був образом життя. Але не в цьому тільки міститься його призначення. Не фотографична пунктуальність відбитку дає йому вартість, а та доля волі й незалежности, котра випливає з переконання, що література є сила, котра може впливати на життя. Такою силою вона стає тоді, коли в літературу проходить ідея мистецтва, котре в самому собі знаходить засоби для переробки явищ життя в світлі ідей і настроїв, що стоять за межами практичних вимог цієї хвилини. З літературних творів ріжного типу під цю ідею мистецтва більш всього підходять твори поетичні. Розуміння естетичних емоцій, що належать мистецтву, є вже в народній поезії.

"Гей плину я по Дунаю і так сі думаю:
Нема кращих співаночок, ж; у нашім краю!
Ой нема ж то, ой нема ж то, як руська країна:
Там співає коломийки кождая дівчина".
(Збірн. Головацького II, 738).

На ту саму свідомість вказує виділення особливих форм народньої поезії. Иноді це виділення робиться під впливом дотику її до книжних елементів думки і слова, як це трапилось, наприклад, з народніми українськими думами. Можна сказати навіть, що в нових європейських народів ця еволюція поетичних форм і не чинилась виключно на народньому ґрунті, незалежно від впливу літературних форм поезії, засвоєних шляхом наслідування. Минають роки. Чужа форма наповнюється місцевим змістом, перероблюється під впливом народнього світогляду. Настає момент, коли рветься останній звязок її з первотвором, з якого вона виникла, і вона стає не більш, як тільки засобом поетичної творчости, незалежної від тих чи инших релігійних, політичних і всяких инших впливів.

Це поривання до незалежности української літератури виникло ще до Котляревського. Вже святочні вірші та інтерлюдії готові були відо-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 96

кремитись від релігійного ґрунту, на котрому вони зросли. Не могли не відчувати творці тих і других незручних властивостей гумору при змальованні релігійних сюжетів. І ось, Котляревський скористувався світовою фабулою про Енея і влив в цей старий міх нове вино української народньої творчости. Для нас власне не має ваги те, звідкіля він перейняв цю фабулу — від Скарона, чи від Осипова, а звертає увагу те, що він вгадав момент, коли наспіла потреба в незалежному поетичному слові. Така була логика самого життя або те, що називають тепер еволюцією явищ її, тому ми дивимось на Енеїду Котляревського, як на синтез всього пережитого, але синтез творчий, в котрому був закладений початок нового типу літературних явищ, неможливих в XVIII віці.

Чи сполучався цей синтез з свідомими поглядами на мистецтво?

На це питання відповідає нам поет самим позитивним способом до того не один раз, особливо в другій половині Енеїди, котра написана була в XIX віці (частини IV, V, VI) ¹⁾.

"Гай, гай!"

розповідає він про муки грішників в аду,

"та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш:
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш". (IV, 81) ²⁾.

Можна гадати, що до тих "писарчуків" поет зараховував всіх тих, хто писав без натхнення. В одному місці він і про самого себе каже в іроничному тоні:

"Тепер без сорома признаюсь,
Що трудно битву описать,
І як ні морщусь, ні стараюсь,
Щоб гладко вірші шкандовать,
Та бачу по моєму виду,
Що скомпоную панахиду". (VI, 144).

Через те він звертається до музи, як до джерела свого натхнення:

"О Муза, панночка парнаська!
Спустись до мене на часок,
Нехай твоя научеть ласка,
Нехай твій шепчить голосок,
Який порядок в війську був...
Все опиши — мундири, зброю". (IV, 97).

Але Муза приходить тільки до того, хто пише під вражінням дійсности:

¹⁾ До 1820 року Енеїда була закінчена, бо Котляревський ще на рік раніш заходився коло видання всіх її частин. "Кіевская Старина", 1883 p., травень.

²⁾ Уривки з Енеїди ми находимо по першому повному її виданню, не попсованому переробками пізніших видавців. ("Виргилиева Енеида, на малороссийский язык переложенная И. П. Котляревским. Харьков, 1842 г.").

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 97

"І я прощаюсь з небесами,
Пора спуститись до землі
І стать на Шведськую могилу,
І битву вірно описать". (VI, 20).

Ще виразніше розповідав поет про це в другому місці:

"Тепер же думаю, гадаю,
Трохи не годі вже писать:
Із рода пекла я не знаю,
Нездатний, дале-бі, брехать.
Віргілій же — нехай царствує:
Розумненький був чоловік,
Та в давній дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклі стало,
Як в старину колись бувало,
І як покійник написав:
Я, може, що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю,
Писну, як од старих чував". (III, 41-42).

Всяка творчість, звичайно нерозлучна з пишністю мови, йому не подобалась. Глумливо каже він про аматорів словянської красномовности:

"Горе грішникові сущу —
Так київський скубент сказав
Благих діл вовся не імущу"... (IV, 74).

Оздобою музи він вважав знання, про що жартуючи каже, звертаючись до своєї музи:

"А ну, старая царь-дівице,
Сідая Музо, схаменись,
Прокашляйсь, без зубів сестрице,
До мене ближче прихились:
Ти, Музо, кажуть всі, письменна,
В полтавській школі наученна,
Всіх (союзників Енея) мусиш поіменно знать" (VI, 23).

Проте до системи навчання в сучасній йому школі, він ставився з доброзичливим гумором, розповідаючи про те, як Еней навчав своїх троянців "по верху, по словам складать латинську тму, мну, здо, тло" (IV, 33). Він глузує над ученими промовцями, котрі, не маючи правдивого красномовства, з'являються з заготовленими і зле вивченими промовами:

"Як все уже було готово (до похорон Паланта),
Тоді якийсь їх филозоп
Хотів сказать надгробна слово,
Та збився і почухав лоб.
Сказав: "Се мертвий і не дишеть.
Не видить, то-есть і не слишить,
Ей, ей! Уви! он мертв, амінь!"
Народ від річі умилився,
І гірко, гірко прослезився,
І мурмотав: "Пан-отче, згинь!" (VI, 79)

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 98

Тільки те слово він лічить поетичним, в якому нема нічого вимученого, нічого старече-безсильного. Він молить Музу, щоб вона простила його за те, що він назвав її норовистою і "од старости брехливою", і каже, що:

"І в самій речі проступився
Старою дівчину назвав,
Ніхто з якою не любився,
Не женихавсь, по жартував.
Ох! скільки муз таких на світі
По всякім городі, повіті!
Укрили б з верху в низ Парнас.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую.
Старих нехай брика Пегас!" (V, 117-118).

Отже тепер ясно для нас, з ким ми маємо діло. Перед нами художник того-ж типу, до котрого належали творці інтерлюдій і святочних віршів, але художник свідомий. Муза — alter ego його. Він звертається до неї за поміччу і порадою, аби вона навчила його "вірно описать" те, що було в дійсности. Поезія для нього є ніщо инше, як сама правда життя. Байдуже, що фабула в Енеїді чужа. Слідуючи за цією фабулою, ноет розповідає про те, що стіни міста, яке облягло військо Турна, пали:

"Біда Троянцям", з жалем вигукує він: "що робити?
А муза каже: не жахайсь,
Не хист їх Турну побідити,
В чужую казку не мішайсь"! (V, 122).

Але та сама Муза, що захищала зовнішній склад казки, дозволила поету переробити її в побутовий український вірш. Без сумніву, вона примусила його де-що додати, де-що змінити в описові пекла, вона-ж поставила його "на шведську могилу", щоб він зміг дивитись на світ Божий очима українця. Одним словом, вся основа Енеїди — в цьому поетичному реалізмові, до вивчення якого ми тепер і переходимо.

XIII.
Етнографичний і поетичний реалізм в Енеїді Котляревського.

Є звістка, що в молодому віці свого життя Котляревський "бував на збірках і гулянках простого люду і сам передягнений брав участь в них, пильно прислухався і записував слова української мови, студіюючи, таких чином, мову і спостерігаючи побут, звичаї, релігійні стосунки та перекази українців ¹⁾. От звідкіля йде цей етнографичний реалізм,

¹⁾ "Северная пчела", 1839 p., № 146.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 99

котрих перейняті особливо перші три частини Енеїди, написані під вражінням особистого досвіду над народнім життям. В обсяг цих студій входять такі особливости народнього побуту, не чужі в той час і українському панству.

Убрання — дівчини, І, 29, замужньої жінки, І, 33, чоловіка, V, 34, II, 70.

Страви і питво простонародні і панські: І, 13, 27, 28; II, 6, 7, 8; III, 117-118; IV, 29, 53, 54; V, 19; VI, 55.

Панський бенкет зо всією стародавньою обстановою: співаючі школярі, танцюючі цигане, граючі на кобзах сліпці, II, 19.

Танці та гри, І, 30, 37; гри в карти, III, 9.

Музика і пісні: назви музичних п'єс для танців, І, 28; козацькі пісні, III, 3.

Малювання: малюнки у царя Латина: сюжети взяті з казкового світу, з дум, з російської і української історії, з мандрівних оповідань, VI, 40, 41.

Звичаї народні: вечерниці, III, 131, 132; ворожба, III, 136, 137; похоронний обряд, VI, 77-81; рітуальний бік поминок і самі поминки, II, 12-15.

Аби бачити, ліс користувався Котляревський всим цим матеріялом, приведемо для порівняння уривки з обох Енеїд, — Осипова і Котляревського.

Виконуючи волю богів, їде Еней морем з Сицілії в латинську землю. Погожий вітер підганяє його кораблі.

"На палубѣ гребцы разсѣвшись",

каже Осипів,

"И будто бѣлены объевшись,
Кричали пѣсни, кто что зналх" (III, піс. 6).

Ось ця сцена у Котляревського. Користуючись погожим вітром —

"Гребці і весла положили,
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок
Козацьких, гарних, запорожських,
А які знали, то московських
Вигадували бриденьок.

Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Січ,
Як в пікінери вербували,
Як мандрував козак всю ніч,
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход,
Як під Бендер'ю воювали,
Без галушок як помирали
Колись, як був голодний год". (Ч. IIІ, 2-3).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 100

У Осипова один тільки натяк, у Котляревського — повний малюнок, зачіпаючий спомини про минуле, котрі і по цей час лунають в народніх піснях.

Або ось другий приклад.

Прибули троянці в латинську землю. Виявилось, що вони не розуміють мови місцевих людей. Тоді каже Осипів:

"Еней, не тратя нужно время,
Свое троянское все племя
Велѣлъ учить латинску складу
И всѣмъ прилѣжно, безъ откладу,
Языкъ тотъ въ голову збирать
Не исподволь побоярски,
Но палями, по семинарски,
Чтобы скорѣй его понять" (IV, піс. 7).

Останні два вірша Котляревський розвинув в дві строфи і намалював стародавню нашу латинську школу зо всіма її звичаями й ладом:

"Еней тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків
Купить піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів,
І всіх зачав сам мордувати,
По верху, по словам складати
Латинську тму, мну, здо, тло.
Троянське племя все засіло
Коло книжок, що аж потіло
І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв,
І хто хоть трохи лінувався,
Тому субітки і давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли,
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном — домінусом,
Себе ж то звали Троянус". (IV, 33-34).

Тут те саме, що й в першому прикладі — густі і яскраві фарби, чого немає у Осипова.

Проте, не в одній кількости і якости цих фарб художня сила Котляревського. Завдання його містилось зовсім не в тім, щоб узяти готові фарби і накласти їх на готовий сюжет, а в тім, щоби відчути ці фарби. Процес художньої творчости міститься не в свідомо-розміркованому розмалюванню річей, що змальовуємо, а в утворенню живих образів, перероблених фантазією художника. Коріння цього процесу лежить не на поверхні свідомости, а, так мовити, за порогом її, в тих шарах психічного життя, котрі утворились з тисячі різноманітних вражінь, що колись заповнювали свідомість, а потім були призабуті і спустились в сферу несвідомости. Всі ці сліди перебутого живуть в вас і керують нами, часом помимо нашої волі. Це джерело невиразних по-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 101

ривань, симпатій і антипатій, що дають напрямок і тон нашим думкам. Звідсіля набірає поет-художник всі засоби свого творчого малювання, реального і правдивого, як саме життя. І це він робить не зусиллям вільної автономної волі, а інтуїтивним шляхом, в тім душевнім стані, котре зветься натхненням. Иноді два-три слова, що скаже він в хвилину натхнення, ллють яскраве світло на ті чи инші дрібниці життя, на ту чи другу рису побуту, чіпаючи в нашій душі самі ріжноманітні почуття. Наведемо де-кілька прикладів.

"Уже світовая зарниця
Була на небі, як п'ятак,
Або пшенишна варениця,
І небо рділося, як мак". (VI, 74).

Жіночі грішні душі кричали в аду, "після куті мов на живіт". (III, 84).

"Еней на ніч забрався спати, зарився в просо, там і ліг". (I, 32).

"Еней, матню в кулак прибравши, садив крутенько гайдука". (І, 30).

Еней прибіг від Дідони, весь упрілий, "мов з торгу в школу курохват". (І, 54).

"Мутив (Еней у Дідони), мов на селі москаль". (І, 40).

Вітри "до ляса, мов ляхи, шатнулись". (І, 12).

Ці постаті часто зміняються в Енеїді Котляревського суцільними типами, вихопленими з життя і переробленими творчою думкою поета. Читаючи Енеїду, ми наче проходимо по довгій галереї типичних облич, починаючи з Зевса і других мешканців неба і кінчаючи "машталіром", що везе Венеру в гості до Нептуна (II, 69-70). Ось вона влетіла в "хату" морського бога "як із вирію сова", і просить його, щоб він поміг її милому синові плисти по морю.

"Нехай, каже, буде здорова
Твоя, Нептуне, голова!
Як навіжена прискакали,
Нептуна в губи цілувала,
Говорячи такі слова". (Ib., І7).

За палке кохання до сина багато де-чого можна простити цій грішній матері-богині, котру сміливим помахом пензля передягнув поет в моторну маркитанку, мандруючу за військом.

"Венера — молодиця сміла,
Бо все з воєнними жила
І бите з ними м'ясо їла,
І по трахтирах пунш пила,
Частенько на соломі спала,
В шинелі сірій щеголяла,
Походом на візку тряслась,
Манишки офицерські прала,
З стрючком горілку продавала
І мерзла в ніч, а в день пеклась" (VI, 6).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 102

Цей портрет сам за себе промовляє. Чимало таких портретів в Енеїді Котляревського. Всі вони відзначаються пластичністю малюнку. Але поет заглядає і в душу своїх героїв.

Володіючи чутливістю поривань душі, що керують вчинками людини, він перевіряв часом ці останні мотивами, і навпаки. І це він робив в "чужій казці", не відступаючи від встановленого ходу дії, в котру втручалася вередлива воля богів, що порушала психологичну закономірність життьових явищ. На цьому ґрунті не легко було створити індивідуальні характери, котрі досягають своєї мети зусиллями власної волі. Все, що можна було зробити в цьому напрямкові, містилось в виявленню не волевих елементів властивих характерові, а патологичних, тоб-то — в нарисові пристрастів. І з цього погляду Котляревський був майстром своєї праці. Йому були зрозумілі не тільки зовнішні прояви пристрасти, але й внутрішній її рух. Щоб упевнитись в цьому, варт тільки порівняти опис горя і смерти Дідони в Осипова і у Котляревського.

У Осипова, після утіканки Енея, Дідона просить сестру свою Ганну, щоб вона догнала його і вблагала вернутися. Ганна радить їй звернутися до чарівниці, котра їде до Енея, аби чарами знов запалити в ньому кохання до Дідони. Чари знищив чарівник-циган, що був разом з Енеєм. Дідона з туги не може заснути.

"В такой несносной бывши скукѣ,
Она не знала, что начать,
В тоскѣ, кручинѣ, горѣ, мукѣ
Задумала вдругъ умирать" (II, 4).

Довго потім вона розмірковує, який спосіб смерти вибрати їй, аби не стратити власної гідности і вмірає на огнищу, одягши всі оздоби і царську корону.

У Котляревського вся ця історія змальована простіше, з більшою психологичною правдивістю. Він відхилив все чудесне і всю увагу свою звернув на душевний стан Дідони. Після вибуху гніву, знов наступила хвилина безнадійности.

"Дідона тяжко зажурилась,
Ввесь день не їла не пила,
Все тоскувала, все нудилась,
Кричала, плакала, ревла.
То бігала, як би шалена,
Стояла довго тороплена.
Кусала ногті на руках,
А далі сіла на порозі,
Аж занудило їй небозі,
І не встояла на ногах" (І, 59).

Щоб відвести душу, вона виливає горе своє перед сестрою:

"Ганнусю, рибко, душко, любко,
Ратуй мене, моя голубко" (І, 60).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 103

Вона ненавидить Енея і в той самий час почуває, що не може побороти любови своєї до нього, і що тільки могила може заспокоїти її. Ганна сама тужить, але не може допомогти лихові. Потім Дідова ніби заспокоїлась і наказує Ганні відійти, щоб лишитись на самоті.

Наступила для неї хвилина, коли минають перші пароксізми туги, а між тим виступають в свідомости справжні розміри її, котрі пригнічують виснажену волю. Пішла вона в "будинки" і прилягла на постіль.

"Подумавши там, погадавши,
Проворно скочила на піл
І, взявши з запічка кресало
І клочча в пазуху чимало,
Проворно вийшла на город" (І, 64).

Наступає потім сцена самоспалення — ніччу, коли люде спали, без всякої пишноти і декорацій, як вмірають люде, пригнічені справжнім горем.

Таким чином, в Енеїді Котляревського ми бачимо реалізм не тільки етнографичний, а й поетичний.

XIV.
Гумор, як основний настрій в Енеїді Котляревського. До якого розділу пародій належить вона? Карикатурний елемент в ній. Зворушливі сцени.

Тепер звернемось до настроїв нашого поета.

Часто ми зустрічаємо в Енеїді змальовання любовного запалу в ріжних його проявах, починаючи від ніжного воркування закоханих (IV, 68-69), кінчаючи бурхливими пориваннями пристрастної дражливости (V, 23-28; VI, 60-64). Особливо боги нестримані на виявлення любовних почувань своїх. Є також в Енеїді і міркування поета про любов:

"Ми",

каже він,

"За милу все терять готови —
Клейноти, животи, обнови" (V, 39).

Тільки честь, на його думку, дорожча за милу. Сам він пізнав на собі могутність жіночої краси, про що обмовився в жартовливому тоні з приводу Лавинії, доньки царя Латина. Від такої красуні, каже він, —

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 104

"На голову насяде клопіт,
А може тьохне і не там,
Поставить рогом ясні очі,
Що не доспиш петровськой ночі:
Те по собі я знаю сам". (IV, 22).

Це признання самого поета з'ясовує нам достаток еротичних сцен в Енеїді. Але не в них виявляється пануючий настрій Котляревського, який був для цього джерелом натхнення, тому що він був далекий від романтичних поглядів на жіноцтво і висловлював про них такі думки, котрі в наші часи здаються анахронизмом.

"Коли жінки де замішались",

каже він,

І їм ворочати дадуть,
Вони поставлять на своє.
Жінки! Коли б ви більше їли,
А менш пащекувать уміли,
Були б в раю ви за сіє" (IV, 112).

Пошукаємо инших признань в Енеїді.

В VI частині її по ходові оповідання належало-би поетові описувати тугу батьків по вбитому синові їх Палантові, спільникові Енея, але поет каже:

"Я до жалю не мастак,
Я сліз і охання боюся,
І сам ніколи не журюся:
Нехай собі се піде так". (VI, 89).

І справді, Енеїда Котляревського є твір жартовливий, який доказує, що творець його і сам любив посміятись, і других вмів розсмішити, тому й ми не погрішимо проти правди, коли скажемо, що в гуморі міститься основний настрій Котляревського. Він складає природну рису українського характеру, через те, між иншим, і здобула Енеїда тривку популярність в письменних кругах українського народу. Коли вона появилась, вона справила на читачів вражіння знайомих їм святочних віршів з улюбленою літературною формою — пародією.

З приводу цієї літературної форми вважаємо за необхідне зробити де-кілька уваг.

Є два роди пародій: чи готові поетичні образи служать метою пародій, котра вказує на їх нездатність в тому чи иншому напрямку, зміцняючи, або згущаючи фарби, що в них містяться чи ці образи служать поміччу для приняття нових аналогичних явищ життя, котрі

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 105

слід висміяти. До першого роду стосуються виключно літературні пародії, що являються звичайно під час зміни одного літературного напрямку другим: така власне "Виргиліева Енеида, вывороченная на изнанку" Осиповим. До другого роду належить "Енеїда, на українську мову перелицьована" Котляревським, котрий зовсім не мав на думці втручатись в боротьбу з псевдокласичним напрямком, що виникла в кінці XVIII століття в московській літературі, — так само, як вірші-пародії, що користувались біблейськими і євангельськими оповіданнями, але зовсім не мали на увазі підривати авторитет цих оповідань. З цього погляду Енеїда Котляревського є органичне продовження місцевих віршів, котрими багата була українська література в XVIII столітті. Треба зауважити, проте, що яка-б не була пародія по своїм завданням, вона не може зріктися від зміцнення поетичної експресії в комичному напрямкові, а це веде в більшій чи меншій мірі до карикатурного змалювання життя, котре не завше можна приймати за щиру монету. Взагалі-ж, карикатура є непевний засіб художньої техники, що дає иноді більш од того, чого вимагає чуття міри; тому нема нічого дивного, що в Енеїді Котляревського є подробиці, без котрих можна було-б обійтися. На нашу думку, найчастіше зустрічаються ці непотрібні подробиці в оповіданню про головну дієву особу поеми, Енея.

Хто він такий?

"Я",

каже він Евандру, аркадському царю,

"кошовий — Еней троянець,
Скитаюсь по миру, мов ланець,
По всім товчуся берегам" (V, 14).

Прохав він у Евандра помочі проти лихого ворога свого Турна, нареченого царської доньки Лавинії, котра сподобалась Енею, і каже при цьому:

"Лучше в сажавці втоплюся
І лучше очкуром вдавлюся,
Ніж Турнові я покорюсь". (Ib., 16).

За цю упертість називає його поет "завзятішим од всіх бурлак". (I, 1). Сам Евандр висловлюється про нього так:

"Він зна воєнне ремесло,
Умом і храбрістю своєю
В опричнеє попав число". (V, 36).

З'явившись з спільниками своїми під стінами міста, що було обложене Турном, Еней не міг від дум заснути вночі. Він

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 106

"Один за всіх не спав:
Він думав, мислив, умудрявся,
Бо сам за всіх і одвічав". (VI, 31).

В рішучу хвилину він радився з "ватагою своїх троянців": не знаючи, що йому робить: залишитися в Сицілії, чи плисти далі, він

"Миттю кинувсь до громади
Просить собі у неї поради". (II, 58).

До цих звичайних рис сміливого ватажка-авантюриста примішувалась у нього віра в його щасливу планету:

"Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що Бог нам дасть" (III, 23),

каже Еней в скрутних випадках життя. Звідсіля його зарозумілість. Він знає, куди й на віщо він іде, знає, що йому пророкували відбудувати стіни Рима і "збудувати сильне царство": така вже була воля самого Зевса, перед котрим безсилі були всі другі боги. Син богині, вів мав в особі своєї неньки Венери гарячу обороницю перед Зевсом, до котрого вона звертається з такими словами:

"О Зевс, о батечку мій рідний!
Огляньсь, на плач дочки своєї,
Як маєш ти кого карати,
Карай мене, карай! Я мати,
Я все стерплю ради дітей" (VI, II).

Знаючи про свій зв'язок з Олимпом, Еней в хвилину небезпеки дозволяє собі звернутись до самого Зевса не то з благанням, не то з докором, і, як розпещений син богині, не милує при цьому і матір свою за те, що вона гаїться з поміччу (II, 51-56). А проте, зазначав автор, Еней був людина "к добру з натури склонний" (V, 84). Він вельми шанує батька свого Анхиза і, яко людина богобоязлива, справляє в день смерти його поминки по ньому. Посланці хана Діомида називають його святим за те, що він колись виніс на своїх плечах Анхиза з палаючої Трої (VI, 98-99). Є і в нього син, котрого він теж любить ніжно: від радощів сердце його тремтіло:

"Воно о сині віщувало,
Що він надежда не пуста". (VI, 59).

Коли військо Турна зламало замирення, знов закипіла битва з троянцями, Еней "правдивий чоловік, побачивши такий нелад" і бажаючи припинити кріваву бійку, викликає Турна на поєдинок, щоб особистою боротьбою розвязати питання про те, кому повинна належати Лавинія. Все це симпатичні риси у Енся. Але не даремно він був сином

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 107

богині любови. Від неньки своєї він одержав у спадщину нахил до любовних пригод. З перших слів Енеїди автор називає його "парубком моторним і хлопцем", хоч цей "хлопець" сам вже мав сина. Це був вічний "парубок" не тільки "моторний", але й "ласкавий, гарний і проворний і гострий, як на бритві сталь", (І, 40), або як злостиво зве його Турн "жіночий празник". (V, 54). По легкодумству своєму він в гостях у Дідони зовсім забув про те, куди й на віщо послав його Зевс, а коли загинула Дідона, він спершу плакав за нею, а потім сказав:

"Нехай їй вічно царство,
Мені-же довголітнє панство,
І щоб друга вдова найшлась" (II, 1).

Потому він заграє з Дідоною навіть у пеклі, серед обставин зовсім невідповідних (III, 104). Це вже одне з тих переборщень, котрі не додають нічого нового до характеристики Енея. До тих-же переборщень, на наш погляд, стосуються всі ті місця в Енеїді, де розмова йде про безупинне пияцтво Троянців та їхніх ватажків. Правда, це було загальне явище того віку, коли українське шляхецтво не мало за сором для свого стану збагачуватись шинковим торгом горілкою і мандровані "пиворізи" складали тропарі і кондаки на вакхичні теми і блукали по вулицях "ишучи горѣлки", як про це розповідаються в одному пиворізному кондакові, — але все-ж малюнки пияцтва, змальовані в Енеїді, иноді далеко виходять за межі художньої міри — хоч-би вже тим, що їх занадто багато. Де-котрі з них відзначаються такою документальною правдивістю, що не відступають від фотографичних карток, що малюють патологію пияцтва і похмілля. Ось для прикладу дві таких копії, схоплені, як кажуть, з натури:

"Енея заболіли ноги,
Не чув ні рук, ні голови,
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови.
І весь обдувся, як барило,
Було на світі все не мило,
Мисліте по землі писав.
З нудьги охляв і ізнемігся,
В одежі ліг і не роздігся,
Під лавкою до світа спав.

Прокинувшися весь трусився,
За серце ссало, мов глисти,
Перевертався і нудився,
Не здужав голови звести,
Поки не випив півквартівки
З імбером пінної горілки
І кухля сирівцю не втер.
З під лавки виліз і стряхнувся,
Закашляв, чхнув і стрепенувся:
"Давайте", крикнув, "пить тепер" (II, 16-17).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 108

І знов почались жертви Вакхові. Не відмовляються від цих жертв і боги, навіть сам Зевс, так що можна було б гадати, що наймогутнішим верховним богом був не Зевс, а Вакх.

Але є й жалібні сцени в Енеїді. Найчастіше зустрічаються вони в п'ятій частині її. Тут, між иншим, розповідається про двох сміливих козаків, Низа та Евріала. Були вони земляками між собою, не троянці по крови, але перебували на службі у Енея. Низ був старший, Евріал-же був зовсім молодий юнаком не більше двадцяти років. На обличчу в нього

Де усу буть — пушок маленький,
Да був одвага і завзятий,
Силач, козак лицаркуватий". (V, 82).

Задумали вони, скористувавшись темною ніччу, зробити наскок з обложеного Рутульцями міста, щоб оповістити Енея про становище Троянців. Низ був зовсім сирота.

"Іду хоч за чужу отчизну",

каже він,

Не жаль нікому, хоч ізслизну,
А пам'ять вічну заслужу". (V, 76).

У Евріала була мати, і Низ відмовляє свого товариша від непевної мандрівки.

"У тебе",

каже він,

"мати есть старая,
Без сил і в бідности, слабая,
Ти і повинен жить для неї". (V, 75).

Евріал не згоджується відстати від свого земляка в хвилину небезпеки. Не легко було йому залишити свою неньку на поталу, але визнання козацького обов'язку переважили в ньому синівське почуття. Перед тим як вийти з міста, він "прослезивсь".

"Бо з матір'ю він розставався,
Ішов на смерть і не прощався,
Козак природі покоривсь". (V, 82).

Потім, звертаючись до сина Енея, він каже йому:

"не дайте"
"Паньматці вмерти од нужди,
Їй будьте сином, помагайте
І заступайте від вражди,
Од бід, напраслини, нападку:
Ви сами мали паніматку,
То в серці маєте і жаль.
Я вам старую поручаю,
За вас охотно уміраю" (V, 83).

Обидва звитяжці накоїли кровопролиття в таборі сонних Рутульців, але й сами загинули. Коли дізналась бідна мати про смерть свого си-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 109

на-героя, вона ледве не збожеволіла, і поет, всупереч своєму признанню, що "сліз і охання" не любить, вкладав в її уста безнадійний елемент, котрий захоплює своєю силою:

"О, сину, світ моїх очей!
Чи я-ж тебе на те родила,
Щоб згинув ти од злих людей?
Щоб ти мене, стару, слабую,
Завівши в землю сю чужую,
На вічний вік осиротив?" (V, 111).

Плакали всі троянці разом з матіррю Евріала, але поет, вірний гумористичному складові cвоєї думки, зм'якшує цю важку сцену оповіданням про те, як плакав Асканій:

"Асканій більше всіх тут хлипав
І губи так собі задрипав,
Що мов на нього сап напав.
К старій с поклоном приступивши,
На оберемок підхвативши,
В землянку з валу потаскав". (V, 115).

Така вже властивість гумористичного настрою, сполученого з слізьми і з сміхом, що складають одну суцільну емоцію.

XV.
Світогляд і переконання Котляревського. Чому його можна вважати творцем нової української літератури?

Нам лишається ще торкнутись світогляду Котляревського і його переконань, оскільки можливо зробити висновки про них по його Енеїді.

Перші три частини її, як відомо, написані були в девяностих роках XVIII ст., останні — п'ята і шоста — в другому десятилітті XIX ст. Таким чином, Котляревський працював над своїм твором коло тридцяти років. Це були власне ті роки, коли від автономних установ старої України майже нічого не залишилось в життю, крім самих споминів. Тяглися далі ще традиції судів земських, міських та підкоморних, відновлених за рік до знищення гетьманщини (1763 p.). Але ці суди провадили працю в нових адмінистративних обставинах, що настали, після "учреждения о губерніяхъ", що завів на лівобережній Україні відомий граф П. А. Румянцев (1782). Двадцять п'ять літ керував він Україною (з 1765 по 1789 рік), котра при ньому, з слів істо-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 110

рика її, "окончательно присоединена была къ главному составу своему" ¹⁾, тобто була прирівняна до инших країв Росії. Реформа ця переведена була з далекоглядним і тонким розрахунком на тих людей, котрі згодні були скористуватись нею для своєї власної користи. Румянцев знайшов на Україні чимало таких людей. Привабністю для них були звичайно ранги, що давали право на дворянство, а разом з тим на володіння селянами, котрі остаточно були закріпачені в 1783 році. Тільки люде благонамірені і, як висловлюється Румянцев, "болѣзнію самовладства и независимости не зараженные входили въ чины и въ дѣла", а через те, що, як він спостеріг, й инші "всегда имѣли сильное желаніе къ чинамъ, особливо къ жалованью", то виявилось, що "болѣзнь самовладства и независимости" скоро зникли на Україні ²⁾.

Тепер питання в тім, як ставився наш поет до цього історичного процесу, якого він був свідком і самовидцем?

Щоби знайти в Енеїді відповідь на це питання, нам треба знати, в якому вигляді змальовані в ній Троянці.

Недавно висловлена була дуже ймовірна думка, що "Эней и его спутники — это какъ бы козачество, бродившее по свѣту послѣ разрушенія Сѣчи" ³⁾. І дійсно, в багатьох випадках вони скидаються на запорожське козацтво. В ріжних місцях Енеїди звуться вони лицарями, козаками. І не через те тільки Троянці нагадують січових братчиків, що пили вони горілку так, "як брагу поросята" (II, 18), але й через те, що були вони "моторні".

З диявола швидкі, проворні,
Підпустять москаля як раз" (III, 7).

В тих місцях, куди заносила їх доля, вони розходилися, як моряки в приморських містах, чи як запорожці в містах гетьманщини. Дотягшись до Кумської землі, вони

"І тут не шанувались,
А зараз всі і потаскались,
Чого хотілося шукать:
Якому меду та горілки,
Якому молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать" (III, 6).

Але ці "гольтіпаки", "ланці" відзначались козацькими чеснотами. Ми бачили, що між ними були люде, що були здатні до високих люд-

¹⁾ "История Малороссии" Бантиш-Каменського, III. 193.

²⁾ "История России" Соловьйова, XXVII. 138.

³⁾ "Киевская Старина", 1898, вересень, ст. М. Дашкевича, "Малорусская и другие бурлескные Энеиды", 182.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 111

ських настроїв. Такі були відважні вояки і вірні товариші Евріал і Низ. Евріал добре розумів заповіт свого батька: «умри на полі, як герой" (V, 74); через те, коли Низ нагадав йому про його обовязки до матері його, він відповідає йому:

"Де общеє добро в упадку, —
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять". (V, 77).

Вабила того і другого до подвигів героїзму і вічна пам'ять и нащадків, і любов до батьківщини. З приводу їх подвигів каже поет:

"Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат,
Козак там чортові не брат". (V, 94).

Цікаво знати, про яку батьківщину йде тут мова, коли Троянці втратили свою давню батьківщину і тепер шукали нової. Без сумніву, ідею батьківщини вони винесли ще з загинувшої Трої, але ніколи не вмірала в них ця ідея, з'являючись перед ними в формі військового товариства, котре, згідно пророкуванню, що було дано Енею з неба,

"Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.
І Римськії поставить стіни,
В них буде жити, як в раю" (III, 138-139).

Збіраючи в одне ціле всі данні про Енея і Троянців, що розкидані в Енеїді Котляревського, не можна заперечувати спочуття його до цих "бурлаків", що не загубили симпатичних властивостей в боротьбі з невигодами на землі і на морі. Але є в Енеїді й другі козаки, ворожі до Троянців. Це латинці, що озброїлись проти Троянців за намовою магнатів царя Латина і всупереч його бажанню. Поет оповідав про те "посполите рушення", що було розпочато на кошти магнатів.

"На коніх сотники финтили,
Хорунжі усики крутили,
Кабаку нюхав осаул,
Урядники з атаманами
Новими чванились шапками,
І ратник всякій губу дув". (IV, 100).

Ця жива картина викликала у поета спомини про полки козацькі, котрі своїм шикуванням не відріжнялись від полків латинських.

"Так вічной пам'яти бувало
У нас в гетьманщині колись,
Так просто військо шикувало,
Не знавши: стой! не шевелись!

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 112

Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький, Полтавський,
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть". (IV, 101).

Не можна відмовити цим словам в щирости: краса козацького війська та його сила, очевидно, захоплюють думку і почуття поета. Але ось що дивно. З кожним новим віршом зміняється настрій поета, одна за другою з'являються жартливі ноти, котрі переходять нарешті в цілковите глузування над Латинцями. Невдала зброя латинської армії. Вони,

"Держась воєнного обряду,
Готовили заздалегідь
Багацько всякого снаряду,
Що сумно аж було глядіть:
Для пуль — то галушки сушили,
А бомб — то з глини наліпили" (IV, 105).

"Не мали палашів, ні шабель,
У них, бач, Тули не було,
Не шаблею ж убит і Авель,
Поліно смерть йому дало.
Соснові копистки стругали,
І до боків поначіпляли
На валяних верьовочках.
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходять по опеньки,
Були, як суми на плечах". (IV, 106).

Потім почалась "муштра"

"Дівки на пруттях роз'їзжали,
Ціпками хлопців муштрували,
Старі ж учились кидать в ціль,
А баб старих на піч сажали
І на печі їх штурмували,
Бач, для баталії в примір". (IV, 103).

Все це цілком в тім-же вигляді, як нарис "морков'яного" ляшка в відомій народній пісні. Звідкіля цей тон, коли кількома строфами вище поет в хвальних висловах зближує латинське військо з козацьким. Тепер-же він самим позитивним способом запевняє, що

"Такеє ратнеє фіглярство
Було у них (латинців) за регулярство". (IV, 108).

В такому разі, чи не те-ж саме було і в козаків? Химерна фантазія поета, граючи гумористичними зближеннями, як здається, випу-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 113

скає з пам'яти, що вона зачіпає й те, що для неї самої було симпатичним. Повстає це почасти від самої природи гумористичного сміху, в котрому завше є де-яка частка сумніву в тому, у віщо вірять люде, і розчарування в тім, чим захоплюються вони, при чому нерідко з кола цих людей гуморист не виключав й самого себе. Підвалиною цього світогляду є сумна думка про неміцність всього того, на чому будує людина свій добробут, думка про нікчемність його перед суворими силами долі, котра, як з рукава, шле йому тисячі бід самих ріжноманітних і несподіваних.

"Біда не по дерев'ях ходить",

каже поет,

"І хто ж її не скоштував?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас судьби устав". (V, 1).

Через те зло, призначене долею,

"Слідитиме скрізь за тобою,
Не утічеш за сто морей" (V, 97).

І це був песимізм не тільки поетичний, але й свідомо історичний. Без всякого сумніву, Котляревський відчував глибокі симпатії до свого рідного краю, до його героїчного минулого, але цікаво, що в споминах його про це минуле немає виразних і яскравих фарб: про Сагайдачного, Дорошенка, Залізняка згадує він з приводу спільників Турна між иншим і мимохідь (IV, 126-127), а про Богдана Хмельницького, про якого любили оповідати в віршах і прозі українські письменники XVIII стол., у всій Енеїді немає ні слова. З усього видно, що Котляревського, як і других сучасників його, захопила нова хвиля життя, котра далеко винесла їх з сфери політичних змагань, що надавали сили старій Україні і постановила перед новими завданнями життя. Моральна величність Котляревського в тім і міститься, що він розв'язував ці завдання, як поет ідеаліст, що не загубив гуманних почувань в той вік, коли негуманні почуття знаходили підтримку в кріпацтві, котре вкорінялось в країні, перекручуючи здорові громадські поняття і кращі доброзичливі настрої. Не міг Котляревський не визнавати цього сумного кінця української історії з її крівавими війнами, котрі не дали щастя народу, а тому є невеличка домішка гіркоти і в загальних поглядах його на війну і на немилосердні наслідки її:

"Гуде в Латії дзвін віщовий",

каже він,

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 114

"І гасло всім к війні дає...
Війна в крівавих ризах тут,
За нею рани, смерть, увічча,
Безбожність і безчоловічча
Хвіст мантії її несуть" (IV, 114).

Так на наш погляд утворилась та складна гамма почувань, котра лунає у всіх подробицях про лагодження латинців до війни.

Щo-ж визначає цей крівавий образ війни, цей протест проти неї, що вкладений в уста миролюбивого царя Латина:

"Нe звірь я людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити". (IV, 91).

Звідкіля ці думки? Чи не показують вони на той шлях, по якому йшла думка поета, шукаючи виходу з важких умов життя в нових політичних обставинах?

Мало ми маємо відомостей про внутрішній світ Котляревського, щоб відповісти позитивно на всі ці запитання, але порівнюючи те, що нам відомо про розумові течії його часів, з тим, що він сам каже в своїй Енеїді, можна прийти до де-яких висновків про щирі переконання його, які хотів він перелити в свідомість своїх сучасників.

Ми бачили з попередніх нарисів, що вже більш століття тяглося розумове єднаная українського півдня з московською північчу. З часів Петра Великого головна сила цього єднання містилась в реформі його, котра спіралась, як відомо, на світську науку. Але в часи Петра Великого наука ця не виходила з тісного кола техничних знань, пристосованих до ріжноманітних потреб громадського і державного життя. За Єлисавети Петровни цей діловий утилітарний напрямок науки зміняється більш загальним: росіян починає цікавити не та чи инша галузь знання, а само знання, яко потреба думки, яко освітня сила. За Катерини II сам уряд пішов назустріч цій потребі, прямуючи до оновлення московського життя французькими просвітніми ідеями. Сила французьких творів без особливих обмежень перекладалась в ті часи на московську мову. Складались збірники кращих місць з авторів, найбільш відомих під назвами: "Духъ Вольтера", "Духъ Гельвеція", "Духъ Руссо". Особливою повагою користувався Вольтер, що витворив у нас ціле покоління "вольтеріянців". Нема сумніву, що ця хвиля просвітнього руху торкнулась і України, тим більш, що в ній здавна у всіх верствах людности розповсюджена була повага до освіти, а українське шляхетство, як ми знаємо, завше мріяло про закладення універ-

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 115

ситетів в рідних містах українських, поки, нарешті, мрії ці не здійснились в 1805 році, коли закладений був університет у Харькові. Що ж до шкіл духовних, які панували на Україні, то складом своїм це були всесословні школи, починаючи від Київської Академії і до семинарії, в котрій учився Котляревський. Про цю семинарію в біографіях його в протилежні оповідання, тому треба сказати про неї кільки слів.

Називають її звичайно Полтавською семинарією, тому що вона містилась в м. Полтаві, де народився Котляревський. Заложена вона була через десять років після його народження, в 1779 р., за архиєпископа словенського Ничипора Теотокі, котрий жив у Полтаві і звідсіля керував словенською єпархією ¹⁾: ось чому і семинарія Полтавська звалась в ті часи словенською ²⁾. Сам Теотокі, молдаван з походження, одержав освіту в закордонних університетах: може бути, цей випадок мав вплив на поширення шкільних програмів в словенській семинарії, бо в ній крім латинської і грецької мов викладались ще французька та німецька мови ³⁾. Звідсіля Котляревський виніс знання французької мови. Тут-же, як оповідають, почав він писати вірші, за що товариші звали його рифмачем.

Сліди юнацького розмаху думки, не охолодженої досвідом життя, помітні в трьох перших піснях Енеїди, хоч нема ніякої підстави за-

¹⁾ В 1786 р. назва "Словенская епархия" була змінена на "Екатеринославская и Херсонеса таврического", в 1793 р. архирейська катедра разом з семинарією була перенесена до Новомиргороду, а звідтіль до Катеринославу. З утворенням полтавської єпархії з бувшої переяславської переназвана була і переяславська семинарія в полтавську ще 1799 р., хоч до шостидесятих років XIX століття залишилась у Переяславі ("Полтавск. епархиальн. ведом." 1863 p.).

²⁾ Не дивлячись на достатну літературу про Котляревського, ми не маємо в ній міцно обгрунтованих відомостей навіть про те, в які роки він вчився в словенській семинарії. В його формулярному спискові, виданому з сіверського драгунського полку від 13 лютого 1800 року, написано, шо "въ 1779 г., онъ поступилъ на службу въ штатъ бывшей новороссійской канцеляріи, въ 1780 г., октября 3-го дня, произведенъ былъ въ подканцеляристы, в 1781 г., іюля 12-го, въ канцеляристы, 1784 г., сентября 14-го, въ губернскіе регистраторы". Потім йде перерва в службі, і лише 1796 р., квітня 1-го, відзначений він у тім самім формулярі кадетом сіверського полку, в 1796 p., липня 11, авдитором, в 1798 p., квітня 4-го, прапорщиком, в 1799 p., січня 8, підпоручиком, того-ж року, лютого 5, поручиком. (З справ полтавського архиву губерніальної земської управи). Ці докладні документальні вказівки формулярного списку спонукають думати, що Котляревський вступив на службу, маючи десять літ — річ, дуже можлива в стародавній службовій практиці. Коли це так, то до семинарії він вступив не раніш 1784 року, навчений до де-якої міри досвідом самостійного життя. На цій основі можна сподіватись значної долі свідомих розумових поривань в нашому поетові вже в дошкільну добу його життя. Але всі ці міркування могли-б найти фактичне підтвердження в документальних вказівках архиву катеринославської духовної семинарії, котра веде свою історію від бувшої словенської семинарії. На жаль, наші старання одержати ці вказівки не мали успіху.

³⁾ Учителем французької мови був у цей час Петро Антон, а німецької — виписаний з лейпцігського університету професор Шааль. (Відомости ці взято Полгав, єпарх. відомостями за 1863 р. з катеринославського календаря за 1813 p.).

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 116

певняти, що вона розпочата була на шкільній лаві. Єдине можна сказати певно, що Котляревський не виніс з семинарії того душевного складу, котрий необхідний для духовного стану; тому він і не став духовною особою Не торкнулося його й вільнодумство часів Катерини II: немає у всій Енеїді нічого схожого з скептицизмом у сфері релігійних вірувань. Але разом з тим в кожному слові Котляревського прочувається та широта думки, котра неприступна була поколінням попереднім. Малюючи рай, він помічає, що в ньому перебували

"Люде всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили". (III, 125).

І в раю роскошували вони таким життям, про котре можуть мріяти люде тільки в своїх поетичних мріях:

"Но сердилися, не гнівились,
Не лаялися і не бились,
А всі жили тут люб'язно:
Було в обще все за одно". (III, 120).

З височини цих ідейних поглядів на життя, як на спілку любови між людьми, у котрих "в обше все за одно", Котляревський дивився на чесноти та гріхи людські. З почуттям християнського людолюбства він містить в рай всіх зневажених і ображених.

"Се бідні, нищі, навіжені",

каже він,

"Що дурнями счисляли їх,
Старці, хромі сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх,
Се вдови бідні безпомощні,
Яким пріюта не було;
Се що без родичів остались
І сиротами називались". (III, 123-124).

Взагалі-ж це всі ті, котрі завсігди потрібували людської допомоги тому й "самі людям помагать любили". (III, 124). Зрозуміло, що матеріальна забезпеченість не прихиляє людей до такого настрою, і хоч, як каже Котляревський, —

"Бувають всякії пани,
Но тільки трохи сього дива,
Не кваплються на се вони". (III, 125).

На запит Енея, хто такі є праведні душі, що живуть в раю, Сивілла відповідає:

"Не думай, щоб були чиновні,
Або щоб грошей скрині повні,

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 117

Або в яких товстий живіт.
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах, або сап'янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки,
Не ті се, що кричать: "і паки",
Не ті, що в золотих шапках" (III, 122).

Про вчинки всіх цех людей оповідає поет, описуючи муки грішників в пеклі. Ми не будемо слідкувати за його оповіданням, котре є ніщо инше, як гостра сатира, на всіх тих, хто відхилявся, на його погляд, від справедливого життя. Зазначимо тільки, що катує він хиби як загальнонародні, так і сословні, при чому перших в загальній сумі менше, ніж останніх. На наш погляд, сословні пороки виводяться на чисту воду в тих строфах Енеїди, де виставляється та витопчена розпуста чоловіків і особливо жінок, де йде мова, наприклад, про старих парубків (72), про мартоплясів (97), про тих, що зводять дівчат, "що в вікна дрались по драбинці" (77), про зводниць, котрі "жінок од чоловіків крали" (92), про "чесних пустомолок з молитовниками в руках" (85), про "непотіпах з куделями на головах" (38), про панянок, котрі біляться і румяняться (83), про "мандрьох, хльорок і діптянок, що продають себе на час" (86). Ми певні тому, що Котляревський міг помічати увесь цей гулящий люд в культурних верствах українського народу, але гадаємо, що, згущуючи фарби, він йшов за покликом того немилосердного суворого морального почуття, котре часто зустрічалося у письменників гумористичного напрямку. Побічне ствердження нашої думки ми знаходимо в тій обставині, що Котляревський належав до масонської ложі, що під титулом Любовь къ истинѣ провадила свою діяльність в Полтаві біля двадцятих років дев'ятнадцятого століття ¹⁾. Можливо, він пристав до ложі, як мораліст, що мріяв про відродження сучасного йому громадянства. Але можна гадати, що раніш ніж з'явилась в Полтаві ложа, в котрій брав участь Котляревський, тоб-то в той час, коли писав він перші три частини Енеїди, де-котрі елементи масонської думки вже були в йому підготовлені. Як відомо, масонство не відзначалось високим рівнем наукових знаннів. Те саме ми знаходимо в тих місцях Енеїди, де автор міркує про мудреців, що попали до пекла. Один з них, як він каже,

"Физику провадив
І толкував якихсь монадів
І думав, відкіль взявся світ" (III, 97).

¹⁾ "Общественное движение в России при Александре І" А. Пипіна, 321.

П. Житецький. Енеїда Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. — 118

Цікаво при цьому, що з цими мудрецями Котляревський змішує тих осіб духовного стану, які не виконували прямих своїх обов'язків. На самому дві пекла, каже він, мучились

"Всі розумні филозопи,
Що в світі вчились мудровать,
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать,
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями,
Та знали церков щоб одну". (III, 74).

Таким чином, масонство могло закріпити тільки Котляревського в його моральному ригоризмові, в його недовіррі до філософської мудрости, що спірається на студіювання натуралістичних наук, почасти й в його опозиційному відношенню до духовенства, з котрим масони не згоджувались по ріжних релігійних питаннях. Що-ж до містицизму масонського, то він був зовсім чужий Котляревському. Де був розум тверезий і спостережливий, що свідомо вживав зброю сатири проти соціального лиха, що тяжило над людьми його часу. Це лихо він вбачав у тих утисках, котрі чинили над бідними людьми люде заможні, що належали до пануючих верств. Такими були

"Всякії цехмистри,
І ратмани, і бургомистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили,
Та тільки грошики лупили
І одбирали хабарі". (III, 73).

Такими були пани, котрих в пеклі за це "мордували,

І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів" (III, 70).

Це було саме болюче місце в соціальному укладі українського життя, і ніщо так не підносить нашого поета над низьким рівнем сучасних йому думок, як шляхетний незадоволений голос його проти прирівняння людини до худоби.

Треба було мати громадську мужність, щоб підняти цей голос в той час, коли, по виразові історика, по всій Росії і від всіх сословій відчувався однодушний і страшенно сумний поклик "рабів" ¹⁾.

¹⁾ "История России" Соловьйова, т. XXVII, 121.