Риторика и политика в «Энеиде» Котляревского

Подробности: Просмотров: 901

Павлишин Марко Романович. Риторика и политика в «Энеиде» Котляревского.

Подається за виданням: Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського // Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. — К., 1997. — С. 294-307. Перша публікація: Сучасність. — 1994. — № 4. — С. 159-168.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Коментарі продубльовані на відповідних сторінках.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 294

Риторика і політика в "Енеїді"
Котляревського

Розпочнемо наші роздуми не зовсім близько до Котляревського та його української "Енеїди", а в Австрії, де в 1784 році вийшов твір Альонса Блюмавера "Вергілієва Енеїда (травестована)". Як і "Енеіда" Котляревського, бурлескний епос Блюмавера належить до досить помітної традиції клясицистичних травестій "Енеїди" Вергілія, поруч із творами Джованні Баттіста Лаллі (1633), Поля Скаррона (1648-1652), Джона Коттона (1664), Йогана Беняміна Міхаеліса (1780) і Ніколая Осіпова (1791-1799). Подібно до латинського оригіналу, який у вісімнадцятому столітті сприймався як апологія імператора Августа й імперських прагнень Риму, ¹ травестія Блюмавера була похвалою на реформи Йосифа II. Своїм секуляризмом, раціоналізмом та антиклерикалізмом твір суперечить характеру тогочасної австрійської культури, в якій автор добачає занадто багато релігії і занадто мало просвітництва. ² Енея відтворено пародійно як "побожного героя", якому призначено заснувати Ватикан — досягнення, до якого Блюмавер, очевидно, ставиться не зовсім прихильно.

Блюмавер не закінчив своєї "Енеїди". Останні дві книги додав у 1794 році автор, який називає себе читачеві просто як "професор Шабер". Ці книги наповнені вже зовсім іншим духом. Відлига періоду Йосифа II закінчилася, розпочалися революційні війни, Австрія опинилася під військовою загрозою. Вписуючись у вимоги часу, Шабер перетворив троянців на алегорію кровожерних французьких революційних військ і змалював країну Латіюм з усім патосом, на адресу загарбаної батьківщини.

Культурні й політичні переконання Блюмавера і Шабера протилежні, але ставлення до жанру травестії в них одне. Вони використовують травестію як засіб для відкритої ідеологічної та політичної сатири і вимагають від читачів певної позиції — чи вони за розум і проти мракобісся (Блюмавер), чи то за батьківщину і проти революції (Шабер). У книгах Шабера, зокрема, троянці й латинці виступають зовсім недвозначно як алегорії військових та ідеологічних противників в Европі напередодні епохи Наполеона.

Вперше опубліковано англійською мовою як: The Rhetoric and Politics of KotHarevsky's Eneida. // Journal of Ukrainian Studies. — 1985. — T. 10. — № 1. — C. 9-24.

¹ Див., напр., гасла про Верґілія в довідниках: Jacob Christoff Iselin, Neu-veimehrtes historisch und geographisches allgemeines Lexicon.— Базель, 1727. — Т. 4. — С. 769 та Encyclopeadia Britannica, 3-тє видання. — Едінбурґ, 1797. — Т. 18. — С. 657-658.

² Alois Blumauer, Vergils Aeneis, travestirt. — У.: Sämmtliche Werke und handschriftlicher Nachlass. У 4-х частинах і двох томах.— Відень, 1884.— Частини 3 і 4. Видатним дослідженням літератури, політики та ідеології періоду йосифінізму є кн.: Leslie Bodi, Tauwetter in Wien: Zur Prosa der dsterreichischen Auffiarung 1781-1795. Франкфурт на Майні: Fischer, 1977. Див. також: Barbel Becker-Cantarino, Aloys Blumauer and the Literature of Austrian Enlightenment. — Берн: Lang, 1973.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 295

"Енеїда" Котляревського відмовляється від таких тенденційно прозорих паралелей. Вона не поділяє світ на два табори, які між собою ворогують, і не проголошує своєї солідарности з одним із них. Така стриманість могла б виглядати навіть дивовижною (чи ж не впали, ще за живої пам'яти, латинці Гетьманщини й Запорізької Січі жертвами експансіоністського "призначення" Третього Риму?), якби не те, що таке політичне використання Верґілієвого матеріялу було неможливе в даному історичному контексті. "Енеїда" Котляревського не пройшла б чотири етапи публікації між 1798 і 1842 без конфліктів з цензурою, якби автор відверто зайняв таку позицію. Деякі критики навіть твердять, що Котляревський не має, або бодай не висловлює, будь-якого свідомого задуму, який можна б вважати "опозиційним" щодо процесів імперіялізму, ³ але це, здається, занадто міцно сказано. В "Енеїді", як ми намагатимемося довести пізніше, можна розкрити структури, які дають підставу вбачати у творі Котляревського продуману політичну концепцію, що проявляється в його навмисному, складному, а то й іронічному, униканні виразів льояльности до імперії, таких характерних для представників його соціяльного класу (себто, нащадків козацької старшини). Як зазначає Євген Сверстюк щодо деяких двозначних місць, які могли б, але не мусять, підтримати антирежимну інтерпретацію, "якщо все це писалося підсвідомо, підсвідомість Котляревського була нельояльною". ⁴

Слід звернути увагу на те, що й попередні травестії "Енеїди" або підтримують панівний політичний настрій, або бодай не заперечують його відверто. Реформізм Блюмавера є рупором політики імператора-реформатора Йосифа II, а патріотизм Шабера віддзеркалює громадську думку, але також і державну політику більш консервативного періоду. "Травестований Верґілій" Скаррона висміює традицію епосу тим, що переносить героїчну дію в делікатну, витончену і грайливу стихію королівського двору, причому побут Версалю подається іронічно, але без прямої критики абсолютизму чи володарювання Монарха-Сонця. "Енеіди" дотримуються традиції бути по один бік барикади з сильнішим або, бодай, не дуже афішують, що вони займаються чимось іншим. Щодо цього "Енеїда" Котляревського не є винятком.

І все ж таки, "Енеїда" Котляревського — твір політичний, і то значно глибинніше, ніж його вищеназвані попередники. Замість того, щоб проголошувати політичну плятформу, "Енеїда" допомагає українському читачеві кінця 18-го і початку 19-го століть знайти нові форми саморозуміння. Вона

³ Zina Genyk-Berezovská, Travestie Ivana Koffiarevs'kého. // Slavia.— 1969. — T. 38. — C. 373-379 та М.Т. Яценко, На рубежі літературних епох: "Енеїда" Котляревського і художній процес в українській літературі.— К.: Наукова думка, 1977. — С. 115.

⁴ Євген Сверстюк, Іван Котляревський сміється. // Вибране, ред. Іван Кошелівець. — [Мюнхен]: Сучасність, 1979. — С. 117-149, тут С. 137.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 296

співдіє у творенні нового міту, якщо "міти" — це розповіді чи пояснення, зокрема стосовно походження речей, які в даному суспільстві вважаються правдивими. Це спостереження не нове. Євген Сверстюк вказував на новизну поняття етносу в "Енеїді" і на те, що в ній формулюється новий світогляд, зовсім відмінний від того, який зафіксований, скажімо, в "Історії русов", де не добачається жодної суперечности між гордим підкреслюванням власного козацького минулого та льояльністю супроти царя та імперії. ⁵ Незважаючи на це, ще досі немає в літературі аналізи тих стратегій у тексті "Енеїди", які діють на тогочасного українського читача так, щоб перетворити його старі звички думання й бачення. У цій статті ми збираємося підійти саме до цього завдання. На початку, однак, накреслимо певні методологічні припущення.

Процеси новації в літературі можна розглядати, користуючись риторичним моделем, згідно з яким читачі книги в даному періоді і на даному місці творять "публіку", яку можна визначити з погляду соціяльного і культурного. Цій публіці притаманний менш-більш однаковий рівень поінформованости, певні погляди та певні звички в думанні і в чуттєвому житті. Ганс-Роберт Явс назвав це "обрієм сподівань". ⁶ Згідно з нашим моделем літературний твір промовляє до публіки певними аргументами, завданням яких є або підтвердити, або змінити її обрій сподівань. "Арґумент" у цьому контексті — це, звичайно, не зашифроване абстрактне речення, а естетична стратегія, що змінює способи бачення та почування. Зацікавлення арґументаційним виміром літературного твору, отже, це зацікавлення питанням про те, як твір бере участь у процесі історичної зміни.

Від часу Арістотеля, дисципліна риторики визнає певні стандартні форми для переконливого подання нових аргументів. Одна з аксіом риторичного дискурсу твердить, що публіка має схильність вважати свої традиційні переконання абсолютною правдою. Ефективним засобом переконування публіки, отже, є подати їй нові аргументи так, ніби їх зміст уже давно знайомий і, через це, правдивий. Таку форму арґументування можна відзначити терміном aptum: відповідність до ситуації. ⁷

Використання відповідного — це особливе мистецтво Котляревського. Варто розглянути засоби в "Енеїді", якими, з одного боку, кооптуються, а з другого — модифікуються тогочасні переконання, передусім стосовно українського козацтва. Прихильна оцінка козацького минулого — це важлива частина свідомости культурно провідної соціальної групи при

⁵ Там же, с. 121-124. Короткий, але яскравий, опис поглядів аристократів козацького походження стосовно їхнього козацького минулого подає Іван Рудницький. Див., Ivan L.Rudnytsky, Pereiaslav: History and Myth. Передмова до кн.: John Basarab, Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Едмонтон: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1982. — C. XI-XXII, тут C. XVI-XVII.

⁶ Hans Robert Jauss, Literaturgeschichte als Provokation der Literaturwissenschaft. — 2-ге видання. — Констанца: Universitatsverlag, 1969. — C. 31.

⁷ Поняття, що риторична правда — це те, що загально-прийняте, зформулював Арістотель у книгах "Топіка" (111б) та "Риторика" (1395а). Див. також: Quintilian, Institutio oratoria, 5:х, 12. Про aptum див.: Heinrich Lausberg, Elemente der literarischen Rhetorik. — 2-ге видання. — Мюнхен: Hueber, 1963. — C. 154.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 297

кінці 18-го століття і на початку 19-го. Соціальний профіль цієї групи відомий. Багато з її членів були поміщиками, нащадками лівобережної козацької старшини. ⁸ Зменшення доходів із землі примушувало членів цієї групи входити в державну службу як військову, так і цивільну. Скупчення освічених українців такої суспільної формації створювалися в адміністративних центрах і в Санкт-Петербурзі. На початку 19-го століття центром культурного тяжіння для них став Харківський університет. ⁹ З таких документів, як "Історія русов", ми знаємо, що козацька держава, яка вже давно пішла в небуття, мала значення для цієї групи як основа їхніх старих прав та привілеїв. У їхньому соціяльному інтересі було розглядати козацьку державу як соціяльно-політичне утворення, в якому козаки обмінювали вірність цареві на відносну автономію на власній території. ¹⁰

Для цієї еліти Гетьманщина і Запорізька Січ були два окремі, а то й протилежні, поняття. Гетьманщина означала державний авторитет, ієрархічні соціальні відносини, правопорядок та вірну службу і розцінювалася позитивно. Зовсім інакше Січ, "Історія русов", як і раніший "Літопис Самовцдця", бачить запорожців як непередбачливих, непослідовних у вірності Москві, анархічних та схильних розділяти настрої і вимоги нижчих шарів українського суспільства і тому як загрозу для "значних людей" Гетьманщини. ¹¹ Опис запорізького отамана Сірка в "Історії русов" подає крайній, але показовий приклад такого ставлення: "Сірко був людина дивовижна і рідких прикмет щодо хоробрости, заповзятливости та всіх військових успіхів... А проте, був він і запорожець, себто рід блазня або навіженого". ¹² Крім цього, своєрідності запорізького побуту здавна розкладалися з настороженістю. Леґендарна здатність запорожців споживати горілку у всіх її видах, їхня відмова від жінок на Січі і те, що стиль їхньої економіки мовби не зобов'язував їх до продуктивної праці — усе це згадується вже в "Описі України" Бопляна у 17-му столітті. ¹³ Такі уявлення стали підставою для засудження запорожців з моральних, релігійних та економічних позицій серед таких представників російського історичного журналізму кінця 18-го століття, як Митецький, Ріґельман, Зарульський і Міллер, а також у маніфесті Катерини II, який дав правну основу для знищення Січі в 1775 році. ¹⁴

Коротко кажучи, у громадській думці вищих шарів українського суспільства панував негативний стереотип запорожців. (Зовсім інший образ запорожця в таких не-елітарних жанрах, як дума, вертеп чи народна пісня, залишається поза увагою

⁸ Див. Zenon Kohut, Problems in Studying the Post-Khmelnytsky Ukrainian Elite (1650s to 1830s). // Rethinking Ukrainian History, ред. Ivan L.Rudnytsky. — Едмонтон: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1981. — C. 103-119, зокрема С. 108-112. Тут і огляд відповідної літератури.

⁹ Павло Филипович, Соціальне обличчя українського читача 30-40 pp. XIX віку. // П.Филипович, Література, ред. Григорій Костюк. — Нью-Йорк, Мельбурн: УВАН, 1971. — С. 110-180; Юрій Лавріненко, Василь Каразин: архітект відродження. — Мюнхен: Сучасність, 1975. — С. 78-93.

¹⁰ Rudnytsky, Pereiaslav. — C. XVI.

¹¹ Історія русів, ред. Олександер Оглоблин. — Нью-Йорк: Вісник, 1956. — С. 60, 214, 294.

¹² Там же. — С. 235.

¹³ Guittaume Le Vasseur de Beauplan, A Descriprion of Ukraine. — Лондон: 1744. — C. 57, 593, 595, 597.

¹⁴ Наталія Полонська-Василенко, Маніфест 3 серпня року 1775 в світлі тогочасних ідей. // Н.Полонська-Василенко, Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Мюнхен: видавництво Дніпрової хвилі, 1965. — Т. 1. — С. 138-185.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 298

цього дослідження.) Натомість "Енеїда" Котляревського не тільки реабілітує запорожців; вона зближує їхній образ до уже утвердженого у читача позитивного уявлення про козацьку державу та об'єднує обидві картини з новою візією не-козацької решти українського суспільства.

Метода, якою створюється цей образ, не однотипна в цілій "Енеїді". Остання половина (IV, V і VI частини) ставиться до цього завдання, очевидно, більш свідомо, ніж перша. Але реабілітація запорожців відбувається чи то як свідома стратегія, чи ні, на рівні мови й стилю впродовж цілої "Енеїди", від самого її початку. Перші чотирнадцять рядків першої частини визначають соціяльний та історичний профіль троянців, чи точніше, тієї групи, в яку троянців перетворено згідно з правилами травестії. Початок "Енеїди" належить до найзнайоміших текстів української літератури, але варто розглянути його наново:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
Він швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав. ¹⁵

Еней, передусім, козак, а оскільки ориґінал вимагає, щоб троянці будували кораблі та випливали в морську подорож, український читач визначає троянців як мореплавних козаків — отже, запорожців. Рівночасно, Котляревський починає змішувати атрибути з традиційного негативного образу запорожців з окремими позитивними рисами. Еней "моторний" і "проворний", але використовує ці дари тільки для морально неясних цілей (він проворний "на всеє зле"). Він "завзятий", але цією рисою прирівнюється до нестабільних елементів із соціяльних низів ("завзятіший од всіх бурлак"). У цій же першій частині виявляється, що для Юнони Еней — "суціга, / Паливода і горлоріз", (37), а троянці для оповідача і для

¹⁵ І. Котляревський, Поетичні твори, драматичні твори, листи. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 36. Всі цитати за текстом цього видання (в дужках подається сторінка).

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 299

інших персонажів — "ланці" (36), "голодрабці" (40), "гольтіпаки" (41), "троянство голе" (40), "виходці-бурлаки" (41) та "ватага розбишак" (41).

Образ, який швидко вимальовується з таких прозивань, очевидно, стосується запорожців без грошей, маєтности й стажу —"черні", за термінологією козацьких літописів. І діяльність цих голих-босих троянців теж, як і відповідає травестії, не дуже шляхетна. Еней без всякої гідности "п'ятами з Трої накивав" (36), під час Еолової бурі його "за живіт бере" (38), а у відповідь на гнів Юпітера він "піджав хвіст, мов собака" (47). Троянці часто обжираються й напиваються, перед Дідоною покірно схиляються і, вкінці, з Карфегену просто тікають, на чолі з Енеєм. Вони виступають, отже, в постійно антигероїчних позах. Та жвавість стилю Котляревського (активні дієслова, барвисті народні вирази, бурлескні порівняння високого з приземленим) переноситься на тематику, і запорожці-троянці постають у тексті безмежно симпатичним колективним героєм, супроти якого читачеві доводиться відчувати і подив, і усміхнену прихильність, і навіть трохи заздрости. Ті риси, що в дотогочасній оцінці запорожців виступали як неґативні (анархічні тенденції, партикуляризм, розбещений стиль життя, безвідповідальність і необачність), перетворюються в чесноти індивідуалізму, волелюбства, сексуальної потентности, хоробрости й оптимізму. ¹⁶ Це стає очевидним, наприклад, в описі приїзду троянців до Кумської землі:

Розгардіяш настав троянцям;
Оп'ять забули горювать;
Буває щастя скрізь поганцям,
А добрий мусить пропадать.
І тут вони не шановались,
А зараз всі і потаскались,
Чого хотілося шукать:
Якому — меду та горілки,
Якому — молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать. (70-71)

Як поєднується етос Запоріжжя з ідеєю Гетьманщини? Це відбувається, зокрема, в другій половині твору. Ми згадували вище, що Котляревський відмовляється алегоризувати ворожнечу між троянцями та латинцями. Якщо проаналізувати зображення всіх, хто бере участь у війні, стає ясно, що всі вони мають українські риси. (Цей факт прагнули приховати ілюстратори деяких радянських видань "Енеїди", які для зображення латинців вдалися до графічного стилю, що асоціював-

¹⁶ М. Яценко чітко бачить цей дуалізм і підкреслює, що внаслідок цього читач отримує "не просто критичні вказівки на певні негативні явища, а цілісний аспект світу у стані рухливої рівноваги і діалектичної суперечності" (61). Одночасність героїчного та бурлескного зображення Енея та троянців він розуміє, однак, тільки як рису, похідну від духу народного гумору та відмовляється ототожнювати образи Енея, Низа та Евріяла із запорізькими козаками, тому що "типологія цих образів не простежується до кінця і не дає підстав розуміти "Енеїду" як суцільне іносказання — тобто мандри запорозького козацтва після зруйнування Січі". (61) Яценко зовсім правильно заперечує існування послідовної алегоризації, але помиляється, коли твердить, що "Енеїда" не ставить знаку рівности між товариством Енея та запорожцями. Яценко не визнає, що частина естетичної стратегії "Енеїди" спрямована на те, щоб змінити панівний серед елітарної публіки погляд на запорожців, а відтак заплющує очі на важливу мітогенну структуру, яка згодом мала чималі наслідки.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 300

ся в СРСР з карикатурним зображенням німецького війська Другої світової війни). У частинах IV, V і VI для зображення троянців, латинців і рутульців вжито порівняння з різними, історично між собою не спорідненими, українськими формаціями.

Ми розглянемо ці три збройні сили по черзі. Військо Латина порівнюється з козацьким військом Гетьманщини:

Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись, [...]
Так славнії полки козацькі,
Лубенський, Галицький, Полтавський,
В шапках, було, як мак цвітуть. (126-127)

Союзником цих латинських полків виступає нерегулярна одиниця, яку порівняно із запорожцями:

Було тут військо волонтері,
То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці чупрундирі... (127)

Військо Турна також складається з історично значущої комбінації. Один з його провідників, Мезентій, порівнюється з Лубенським полковником, який поспішає на битву під Полтавою (132). Військо Цекула подібне до військ гетьманів Сагайдачного та Дорошенка (132). Ці порівняння, отже, взято з історії "офіційного" козацтва, яка, як ми вже вище доводили, у соціяльно елітарної читацької публіки викликає позитивні асоціяції. Але Турн і Мезентій об'єднані спільною ціллю з Мезапом, який у змозі впоратися зі своїми ворогами так, як з поляками "Желізняк". Так зіставлення козацьких гетьманів та полковників з Максимом Залізняком, одним із провідників Коліївщини 1768 року, вводить важливу ідеологічну новацію, зближуючи ідею козаччини з ідеєю спонтанного селянського протесту проти соціяльного гноблення.

Коротко кажучи, військові описи в пізніших частинах "Енеїди" сприяють асоціятивному зближенню сфер Запоріжжя, Гетьманщини і навіть гайдамаччини. Образи Гетьманщини, Запорізької Січі і спонтанного селянського повстання вживаються для зображення союзників, об'єднаних спільного метою. У цій новій комбінації домінує дух запорожців (прихильно переоцінених), його складові частини — хоробрість, індивідуалізм, життєствердження. Відсутній один елемент старої концепції козаччини: наголос на соціяльну, станову окремішність козаків і на права та привілеї, якими наділив їх

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 301

монарх. Таким чином, в "Енеіді" Котляревський синтезує українську золоту добу, в якій ідеї волі та рівности асоціюються з козацьким минулим. Саме така золота доба пізніше постає в поезії Шевченка як колишня і майбутня утопія. ¹⁷

Паралельно з новим образом золотої доби козаччини "Енеїда" розвиває зовсім новий варіянт етосу льояльности, який, як ми вже згадували, характерний для багатьох українських текстів 18-го століття. Треба сказати, що в "Енеїді" також знаходимо чимало традиційно льояльних місць. Згадка про лубенського полковника і його участь у полтавській битві досить чітко висловлює відсутність симпатії стосовно шведів ("пропали шведи тут прочвари", 132) та, імпліцитно, їхнього союзника Мазепи і його сепаратистського задуму.

Однак, у деяких випадках, місця мовби льояльні при ближчому знайомстві виявляються двозначними. Наприклад, троянці, прямуючи до Кумської землі, співають:

Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили шведчину,... (70)

Виникають питання: який саме був зміст пісень про рекрутування козаків у пікінери — регулярні полки російської армії — відразу після знищення Запорізької Січі? І далі: оспівуючи "полтавську шведчину", котре із двох військ вони прославляли — військо Петра І, з яким воювала більшість козаків Гетьманщини, чи військо Карла XII, Мазепи й запорожців? Така сама невиразність значення спостерігається і у пам'ятних, і часто цитованих рядках, "Любов к отчизні де героїть, / Там сила вража не устоїть" (156). Сам читач має право пристосувати цю сентенцію до будь-якої "отчизни", яка йому дорога.

Текст залишає всі ці питання відкритими — чи згідно з свідомим наміром автора, чи ні, ми не знаємо. Але тут не без значення є лист Котляревського до Гнідича, який, очевидно, відгукується на завваги останнього про частини рукопису "Енеїди": "Я сам чувствую, что есть много нескромности или вольности в "Энеиде"; но сему причиною С.-Петербургская цензура, не удержавшая меня на первых порах и пропустившая напечатать в 4-х частях довольно ощутительнейшую соль; впрочем, нет, кажется, ничего откровенного, а представляется догадке и толкам, что уже не моя беда". ¹⁸

Навіть тут не ясно, що має на думці Котляревський —"нескромності" та "вольності" сексуальних натяків, яких в

¹⁷ З тією різницею, що Шевченко поєднує мітичне трактування козацької рівности й волелюбства з критикою "офіційної" козаччини, яку втілюють для нього гетьмани та соціяльно-політичні структури Гетьманщини. Див.: Geoige G.Grabowicz, The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Sevchenko. — Кембридж, Массачусетс: Harvard University Press, 1982. — C. 106-120 і Марко Павлишин, "Лічу в неволі дні і ночі" Тараса Шевченка: реторичні аспекти літературного твору. / / Сучасність. — 1984. — № 3. — С. 55-66, тут С. 59-61.

¹³ І.Котляревський. — С. 280. — Лист датовано 27 грудня 1821.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 302

"Енеїді" багато? чи "вольності" натяків політичних? Як би то не було, лист до Гнідича підкреслює здатність "Енеїди" заохочувати читача до заборонених сфер думки.

Більше того, в третій частині "Енеїди" є місце, що виходить поза межі двозначности й стає провокацією:

Гребці і весла положили
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок:
Козацьких, гарних запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадовали бриденьок. (70)

Тут формулюється важливий етнокультурний арґумент. Згідно з поглядом оповідача, пісні козаків та запорожців — "гарні", а "московські бриденьки" належать до царини естетично несимпатичного і штучного (їх "вигадовали"!). Між козаком і москалем забивається етнокультурний клин. І немає в "Енеїді" для компенсації понять козацько-московської "единокровности" та "єдиновірства", на яких побудована, наприклад, "Історія русов".

Досі ми розглядали стратегії, за допомогою яких "Енеїда" змінює деякі політичні аспекти обрію сподівань своїх читачів. Слід звернути увагу і на соціяльну арґументацію твору. Як прийнято в традиційній травестії, Котляревський наповнює сюжетну раму Верґілія новим соціальним змістом. У літературознавчих дослідженнях Котляревського загальним місцем є спостереження, що носієм етнографічної субстанції твору, зокрема предметів побуту й фолкльору, таких рясних в "Енеїді",— є український народ, причому маються на увазі соціяльні низи; Білецький навіть говорить про "трудовий народ". ¹⁹ Це, звичайно, спрощення. Етнографічні описи стосуються не тільки побуту і звичаїв "народу", а й матеріальної культури козацької старшини.

З предметів одягу, які Котляревський називає, наприклад, багато належать не простому козацтву або селянам, а вищому шарові козацької старшини. У першій частині згадуються предмети, які, згідно з примітками до видання 1957 року, належать до ґардероби багатих суспільних шарів: "очіпок грезетовий" (39), "кунтуш з усами люстровий" (39) та "караблик бархатовий" (43). ²⁰ Але ніщо в стилістиці Котляревського не відрізняє ці назви він назв предметів, які, як твердять примітки, більш наближені до "народу": "лемішка і куліш" (39), "лемішка, зубці, путря, кваша" (42), чи "варенуха" (43). ²¹

¹⁹ Олександр Білецький, Энеида И.П.Котляревского. // Зібрання праць у 5-ти томах.— К.: Наукова думка, 1965. — Т. 2. — С. 111-126, тут С. 117.

²⁰ І.Котляревський. — Твори.— К.: Держлітвидав, 1957. — С. 358, 359.

²¹ Там же. — С. 305, 306.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 303

Важливо звернути увагу: Котляревський не підкреслює класову приналежність окремих етнографічних явищ. Дорогий одяг, характерний для старшини, наприклад, не потрапляє в сатиричний контекст. Якщо Котляревський подає нам образ народу, то це образ, в якому не підкреслюється соціяльна диференціяція. Звичаї, кулінарія і матеріяльна культура селянського господарства описуються з таким самим ентузіязмом і замилуванням, як одяг, кулінарія та звички старшини. Один радянський критик заявив, що боги в Котляревського — це сатиричні втілення великих світу цього: зокрема "самодержців й ... володарів департаментів і комітетів". Їх нібито протиставлено плебейським троянцям — козакам. ²² Насправді це зовсім не так. Часто дуже важко визначити класову приналежність персонажа. Жінки загалом одягаються згідно з модами старшини, але їхня поведінка далеко приземленіша. Лавінія, наприклад, вдягається в "німецьке фуркальце" (113), а її мати в не менш екзотичний "єдамашковий шушон" (113), але її батько вираховує Енеєві, потенціяльному женихові, всі її повністю не-аристократичні, трудові чесноти: вона "хазяйка добра, пряха, швачка" (115). Чоловіки, натомість, від богів до простих, поводяться всіма сторонами по-плебейськи: Зевс кружає сивуху (39) та заїдає оселедцем (39); Нептун замітає море мітлою, а вільний від праці час проводить у запічку (38).

Важко, отже, пов'язати "народність" "Енеїди" з якимсь одним суспільним шаром. Котляревському залежить на тому, щоб подати елементи побуту різних соціяльних груп як частини загальної атмосфери вітаїзму, різноманітности, вигоди, заможности, насичености й культурного багатства. Світ етнографічних деталів — це світ веселий, безтурботний, і його зображення повинне викликати в читача почуття незатьмареного вдоволення. ²³

Карнавальний космос бенкетів, прийомів, поминок, ігор, танців та обміну дарів, яким "Енеїда" забавляє читача, звичайно, не є реалістичним зображенням життя українського народу 1798 року. За винятком третьої частини, у творі немає натяку на кріпацтво та соціальний біль, який його супроводжував, хоча кріпацтво стало загальним станом селян ще зовсім недавно — 1783 року. "Народ" "Енеїди" — це ідилічний та героїчний постулят, мітичний витвір, функція якого — не повідомляти освіченого читача про об'єктивні умови на його власних маєтках чи за межами міста, а запросити його ототожнити себе із соціяльною групою, до якої він не належить. Це запрошення дуже важливе, оскільки групова ідентичність української еліти як окремої аристократичної групи у вісімнад-

²² Є[вген] Шабліовський, Котляревський — корифей української літератури. // Дукля. — 1969. — № 5. — С. 50-54, тут С. 52.

²³ Орест Зілинський у своїй статті "Радість світлого розуму: про Івана Котляревського" (Дукля. — 1969. — № 6. — С. 56-62) добачає в багатстві і вигоді культурного світу, який зображений в "Енеїді", момент критики: твір віддзеркалює "трагедію буйности й свободи, що переростає в пересит, не знайшовши справді високу ідеальну мету" (62). Це, здається, занадто міцна інтерпретація. "Енеїда" не створює сатиричного механізму для висміювання козацького та селянського світів: такий механізм суперечив би стратегіям мітотворення, які тут описано.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 304

цятому столітті вже ослабла і витіснялася класовою ідентичністю, спільною для цілої імперії. Самоототожнення з літературним образом народної культури відкриває нові можливості для її групового самовизначення. Читача запрошено визначити себе як члена громади, що не звертає уваги на класові різниці і об'єднується довкола звичаїв та спільних історичних традицій. Така громада, яку можна б назвати нацією, є імпліцитною метою арґументації "Енеїди". Етнографічний міт, що його тут створено, продовжує своє життя у творах, наприклад, Квітки-Основ'яненка. Позбавлений свого ідилічного елементу, він допомагає в орієнтації української інтелігенції ще в глибині 19-го століття. ²⁴

Корисно на цьому місці підсумувати дотеперішні спостереження, використовуючи наш риторичний модель літератури. "Енеїда" звертається до публіки, яка, у переході від землевласника до службовця, стає частиною всеімперської службової еліти. Якщо вона свідома своєї козацької спадщини, вона розуміє її як джерело своїх соціяльних привілеїв. Мета стратегії переконування в "Енеїді" — перетворити в цій публіці залишкове та історично віджиле почуття тотожности з неіснуючим уже військовим станом на почуття самоототожнення з живою нацією. Ця нація набуває сучасного характеру завдяки ідеалізованій картині етнографічної субстанції селянського та козацького життя; її зв'язок з минулим здійснюється через переорганізацію різних ліній української історії. Обрій сподівань розширюється й перетворюється.

Нам залишається зосередити увагу, бодай коротко, на найпотужнішому арґументі, що ним послуговується "Енеїда": на українській мові та її гумористичній реалізації. Впродовж 18-го століття Україна в рамках Російської імперії перетворилася на провінцію. Паралельно з цим процесом старі культурні установи, у тому числі й стара "висока" мова — церковнослов'янська з українськими елементами — втратили свою функцію і заникли. Народна українська мова втратила соціяльний та культурний статус і залишилася засобом спілкування головно для соціяльних низів. Інші соціальні прошарки користувалися нею тільки в неформальних ситуаціях, на письмі вона з'являлася головно в комічних контекстах: низький соціяльний статус мови мав своїм наслідком те, що українське письмо освічений читач не міг сприймати інакше, ніж як домашнє, низьке та несофістиковане. ²⁵

Висловлюючись термінологією риторики, рішення Котляревського використовувати українську мову для великого літературного твору, разом з його вибором жанру та взорового

²⁴ М. Яценко вважає цей міт помилкою фальшивої свідомости, породженням "ілюзорної ідеї", що соціальної гармонії можна досягти частково на базі "загальнонаціональних інтересів багатих і бідних" (130). Яценко інтерпретує образ злагоди в суспільстві, що його створює Котляревський, як вираження інтересів елітарного класу. Радянська ввічливість, очевидно, не дозволяє йому звернути увагу на те, що цей міт був історично продуктивним та послужив натхненням для чималої частини того, що згодом критикувалося як буржуазний націоналізм.

²⁵ Короткий, але яскравий опис цієї мовної ситуації подає Шевельов. Див. Geoige Y. Shevelov, Evolution of the Ukrainian Literary Language. // Rethinking Ukrainian History. — C. 216-132, тут С. 222-224.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 305

тесту, мав арґументаційну силу. Приякорена до відомого класичного тексту, "Енеїда" вже з огладу на це посіла місце в європейській літературній традиції. Читач знав, що для травестії клясична поетика приписує "низьку" мову, низький стиль та зміст. У травестії можна було вживати соціально упосліджену українську мову і писати про народні звичаї та побут, не виходячи поза координати клясицистичної культури.

Таким чином, необхідність "Енеїда" перетворила на чесноту. Оскільки статус мови був таким, яким його створила історія, Котляревський вповні використав її (мови) можливості і створив українськомовний шедевр комічної поезії низького стилю. Його компетентність як поета та мовника довела життєздатність народної української мови як літературної. Його комічне начало прозвучало як заклик до наступників створити літературу ширших інтелектуальних та емоційних діяпазонів.

Що цей аргумент мав переконливу силу, видно не так з потоку епігональних наслідувачів, як із часто повторюваного докору, який поділяють і Шевченко і Куліш, ²⁶ що "Енеїда" — це ще замало, що в Котляревського не вистачає субстанції та серйозности. Але до 1861 року, коли Пантелеймон Куліш опублікував в "Основі" своє відоме оскарження Котляревського, українська література пройшла далеку дорогу. Сучасникам Куліша вже не було очевидно, що в "Енеїді" Котляревський осягнув максимум того, що було можливе, беручи під увагу обрій сподівань його публіки. Він увів нелітературну мову в літературу, використавши для цього єдиний жанр, який такому задуму міг послужити. А його "Енеїда", якою б жартівливою і легкою вона на поверхні не була, виступає повноправним арґументом на користь модерної національної свідомости.

²⁶ Див. Тарас Шевченко, Повне зібрання творів у 6-ти томах.— К.: Вид-во АН УРСР, 1964. — Т. 6.— С. 314 і Пантелеймон Куліш, Котляревський. // Основа. — 1861. — № 1. — С. 235-262.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 306

dsterreichischen Auffiarung 1781-1795. Франкфурт на Майні: Fischer, 1977. Див. також: Barbel Becker-Cantarino, Aloys Blumauer and the Literature of Austrian Enlightenment. — Берн: Lang, 1973.

⁶ Hans Robert Jauss, Literaturgeschichte als Provokation der Literaturwissenschaft. — 2-ге видання. — Констанца: Universitatsverlag, 1969. — C. 31.

¹⁰ Rudnytsky, Pereiaslav. — C. XVI.

¹¹ Історія русів, ред. Олександер Оглоблин. — Нью-Йорк: Вісник, 1956. — С. 60, 214, 294.

¹² Там же. — С. 235.

¹³ Guittaume Le Vasseur de Beauplan, A Descriprion of Ukraine. — Лондон: 1744. — C. 57, 593, 595, 597.

Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського — 307

ня Енея та троянців він розуміє, однак, тільки як рису, похідну від духу народного гумору та відмовляється ототожнювати образи Енея, Низа та Евріяла із запорізькими козаками, тому що "типологія цих образів не простежується до кінця і не дає підстав розуміти "Енеїду" як суцільне іносказання — тобто мандри запорозького козацтва після зруйнування Січі". (61) Яценко зовсім правильно заперечує існування послідовної алегоризації, але помиляється, коли твердить, що "Енеїда" не ставить знаку рівности між товариством Енея та запорожцями. Яценко не визнає, що частина естетичної стратегії "Енеїди" спрямована на те, щоб змінити панівний серед елітарної публіки погляд на запорожців, а відтак заплющує очі на важливу мітогенну структуру, яка згодом мала чималі наслідки.

¹³ І.Котляревський. — С. 280. — Лист датовано 27 грудня 1821.

²⁰ І.Котляревський. — Твори.— К.: Держлітвидав, 1957. — С. 358, 359.

²¹ Там же. — С. 305, 306.

Ссылки на эту страницу

1	Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
2	Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
3	Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик

История Полтавы

Риторика и политика в «Энеиде» Котляревского

Ссылки на эту страницу