История Полтавы

Запорожская казатчина и И. П. Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 752

Александр Рябинин-Скляревский. Запорожская казатчина и И. П. Котляревский.

Подається за виданням: Рябінін-Скляревський О. О. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський. — «Україна», 1926, кн. 2-3, с. 159—163.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Рябінін-Скляревський О. О. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський — 159

Запорозька козаччина й І. П. Котляревський.

У цій замітці подаємо деякі відомості і міркування, що сполучають ім'я основоположника нового українського письменства І. П. Котляревського з "останніми могіканами" — колишніми козаками Січі Запорізької, що подалися було за Дунай під зверхність турецького султана, а р. 1807 верталися на батьківщину, щоб знову мандрувати шукати волі-долі по Кубанських та Чорноморських степах. Хоч документи небагато кажуть про сей звязок чи зустріч Котляревського із своїм земляками з Задунайської Січі, все ж уважаємо, що й ці окрушини з нашої минувшини не повинні загубитися десь в архівному мотлосі, а піти в світ.

Ів. Петр. Котляревський був на військовій службі від 1795 до 1808 року. В році 1807-му, тобто саме тоді, коли К-ський зустрівся з Задунайськими козаками, він був ад'ютантом генерала Мейєндорфа, що командував військом на Дунайському низу в армії Міхельсона. Саме тут проходили задунайські запорожці з Туреччини через м. Килію. Тут провід над військом мав тоді Ланжерон, що по смерті Мейєндорфа заступив його на посаді і спрямовував запорожців за посередництвом Рішельє через Одесу на Кубань, як того хотіли сами козаки.

На території згадуваного війська, коло Дубосарів, була єдина переправа через Дністер; переправи цієї пильнували ратники київської міліції. І ось, наприкінці того ж таки року 1807-го серед цієї міліції стався бунт. Ратники-селяни збунтувалися, тому що не захотіли повертатися після війни на крепаків, а хотіли бути "козаками, як і діди їхні". З другого боку довідуємося, що К-ського відставлено від обов'язків ад'ютанта 26 грудня р. 1807-го ⁴⁾. Фактично він не поїхав тоді до Псковського

⁴⁾ Приказы Военной коллегии (выс.), Архив Новор. Ген.-Губ. по военной части 1808 г., дело приказов Воен. Колл.

Рябінін-Скляревський О. О. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський — 160

полку, що перебував у Литві, а виконував доручення, оглядаючи в Буджаку (між Килією і Бендерами) селища, що їх займали Ногайські Татари. Цю місцевість призначено було під колонізацію Запорожцями після того, як Татари подалися звідси до Туреччини ¹⁾. Виконавши це доручення, К-ський кинув військову службу цілком, а до Псковського полку так таки й не виїздив зовсім ²⁾. Так ім'я нашого поета сполучається з моментом остаточного знищення колишньої незалежної козаччини...

Заправляв тоді канцелярією ген. Міхельсона земляк Котляревського — Юрковський на прізвище. Цей Юрковський редагував і маніфеста 18 лютого 1807 року, що видав йому Міхельсон, про заховання привілеїв за запорозьким козацтвом, що кидало задунайську займанщину та виходило з-під турецької зверхности. Цей маніфест козаки берегли, як дорогоцінний скарб, і після скасування війська та анулювання самого маніфесту Прозоровським козацтво завжди посилалось на цей документ, уважаючи його за непорушний закон, що його не поправді зламало російське начальство.

Можна думати, що фактично його складав згаданий вище Юрковський — під впливами Котляревського.

Залишилися, між иншим, з цих часів записки (Memoires) Ланжерона, а з них довідуємось, що на Міхельсона мав великий вплив той самий Юрковський. У тих таки ж записках Ланжерон оповідає про казнокрадство та про бездарність Мейєндорфа та ще чотирьох осіб, що його оточували; про Котляревського нема ніякої неприхильної згадки.

Варто спинитися ще, в звязку з нашою темою, на особі самого Ланжерона, що відогравав за тих часів поважну ролю в нашому молодому краю, найменованому російським урядом Новоросією.

Олександр Федорович Ланжерон (нар. 1763, пом. 1831) здобув собі у Франції енциклопедичну освіту. Його дворянське походження не заваджало йому захоплюватись визвольними ідеями і тому, коли вибухло повстання фармерів англійських колоній в Північній Америці, коли там провадилася боротьба за незалежність Північно-Американських сполучених союзів, Ланжерон вступає добровольцем в повстанську армію й бере участь у війні. Можливо, що саме на цей час припадає початок його масонства (1783-1788 pp.), коли масонів на чолі з Вашингтоном, що так само був масон, було у повстанцях так багато; але можливо, що Ланжерон був уже тоді масоном, коли вирушав із Франції до Америки, щоб узяти участь у повстанні. Взагалі Ланжеронове масонство було старого походження й тому він був почесним членом багатьох лож ³⁾. На Україні перебував він від року 1789-го й брав активну участь, як помічник Рішельє, і на війні з Туреччиною, і в забудові та впорядкуванні м. Одеси та цілого краю. На війні pp. 1806-1808 він мав провід над відділом корпусу Мейєндорфа,

¹⁾ Про цю командировку див. статтю А. А. Скальковського "Ногайские татары" в "Журнале Министерства Народного Просвещения" 1843 p. № 12 і примітку до стор. 46-ої його книжки "Болгарские колонии" Одеса 1848 p. Котляревського тут названо ад'ютантом Міхельсона; але "Приказы" доводять нам, що він був "адъютантом умершего ген. Мейендорфа, находящийся в распоряжении ген. Ланжерона". Отже командировка К-го виходила мабуть від головнокомандувача Міхельсона, коли він ще начальникував.

²⁾ В архіві Новоросійського генерал-губернаторства береглося автентичне прохання К-ського про відставку; прохання це, коли розбирався архів, одна з комісій забрала до Російської Академії Наук, як автограф українського поета.

³⁾ Коли в р. 1822-му було заборонено в Росії масонські ложі й відібрано підписки від масонів, тоді було складено реєстр військових масонів, до якого заведено й Ланжерона, а проти його прізвища було позначено (якої ложі): "Эвксинского Понта в Одессе и был почетным членом других лож". Ложу "Эвксин. Понт" він заклав, як старіший в Одесі масон в р. 1817, його вибрано було майстром, хоча в Одесі був тоді другий старий масон, ступня брата ложі Лозанни (Швейцарія) — Лоран з року 1803-го. Отже Ланжерон був мабуть ще старішим масоном, ніж Лоран.

Рябінін-Скляревський О. О. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський — 161

а потім пізніше став на чолі цього корпусу в армії Міхельсона та Прозоровского.

Знайомство Ланжерона з Котляревським сталося певне за мирного часу. Що саме спричинилося до їхнього знайомства, можна тільки домислюватись. Котляревський мав семінарську освіту, був людиною незаможного й незнатного роду. Отже, коли його обрано було на ад'ютанта — а на ці посади тоді до великих начальників обирали звичайно з кола молодих гвардійських офіцерів, що починали цим свою кар'єру — то тут треба шукати цілком инших мотивів, бо в активі Котляревського не було нічого такого, що потрібувалося тоді найперше, щоб стати ад'ютантом у високого начальника. Можливо, що Котляревського радив на цю посаду Юрковський.

З Ланжерона була людина освічена й літературно грамотна. З його Мémоіres довідуємось, як він дивувався з неуцтва та казнокрадства російських генералів, що з ним служили, і він шукав знайомства з освіченими і чесними людьми. На козаків-запорожців він уперше звернув увагу в р. 1790-му під Ізмаїлом і дуже вихваляв їхню Дунайську флоту.

Автор перелицьованої Енеїди за ввесь час своєї військової служби, ще з Сіверського карабінерського полку починаючи, не почував себе серед чужих. До такого висновку ми мусимо прийти, коли уявимо собі тодішній спосіб розташування військ постоєм по селах. Перші роки своєї служби Котляревський (1795-1798 pp.) перебував в оточенні української природи та знайомих йому форм народнього життя, до яких він звик ще з дитинства. Коли йому довелося жити на Херсонщині, то тут його окружала рідна стихія. Адже після 1794-5 років багато Запорожців осіло по степах Херсонщини, Таврії та Катеринославщини і в pp. 1805-08 кошовий чорноморський Бурсак заходжувався було зібрати цей розпорошений люд та перетягти на Кубань. Осадчі ці називали себе не инакше, як "козаками запорозького званія".

Цікавий ще матеріял знаходимо в архіві про особовий склад південних полків — це так звані "кондуїтні списки" командного та адміністраційного складу полків, розташованих тут ¹⁾. З тих реєстрів бачимо, що поміж офіцерами було багато українського люду ріжного стану — козаків, підпанків та безземельної шляхти — усе земляків Івана Петровича. Це все була українська тогочасна інтелігенція, свого роду Енеї, що шукали долі...

Ось у такому оточенні писав Котляревський свою "Енеїду" і першими читачами її були його земляки. Два джерела надихали нашого поета: це латинський оригінал Вергілія та жива українська народня дійсність. Перше джерело, немов сонце в краплині води, відбивалося в другому. Життя наоколишнє нагадувало Котляревському рідну козаччину, людність, що тинялася степами та все прибувала зі старої України; часи недавнього минулого — часи козаччини й Запоріжжя так само жили ще і в народній масі. Мандрівне життя селянства, що сунуло на південь, шукаючи шматка хліба, відбилося не тільки в "Енеїді", а й у "Наталці-Полтавці" (Петро).

Війна 1806-1808 pp. застала Котляревського на становищу ад'ютанта Мейєндорфа — начальника корпусу російської Молдавської армії. Тут Котляревському випадає зустрітися з Задунайськими запорожцями. Делегацію Задунайських запорожців (Согутчевський та Циганко) приймає Міхельсон, очевидно не без попередчіх заходів що до цього Котляревського та Юрковського ²⁾. До таких висновків ми приходимо тому, що ні Мейєндорф, ані Міхельсон не відзначалися певно доброзичливістю до

¹⁾ Реєстри в архіві збереглися з р. 1803.

²⁾ Memoires Ланжерона свідчать про великий вплив Юрковського на старого Міхельсона, що доживав уже свого віку.

Рябінін-Скляревський О. О. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський — 162

Запорожців, на це вища політика взагалі не грішила, не було у них, треба думати, й знання козачих прав.

Тимчасом Міхельсон видає маніфеста без санкції центрального уряду з Петербургу, та такої санкції він напевне й не мав би, коли б звернувся до Петербургу. Редакторами цього маніфесту мабуть були Котляревський та Юрковський (про першого можна тільки гадати, а що до другого, то це безперечний факт).

Зустріч Котляревського з Задунайськими Запорожцями-козаками повинна була вплинути на вражливу вдачу Котляревського. Дня 2 серпня р. 1807 сталося тимчасове замирення з Турками, і Котляревський вирушає з доручення Міхельсона оглядати Буджак (Придунайську Басарабію). Цей Буджак мало залюднити "Усть-Дунайське Буджацьке військо". Та ось умирає Міхельсон, і ця смерть завдає великих прикростів і запорожцям і Котляревському, бо Міхельсона заступає князь Прозоровський — цей ворог Запорожців та прихильник крепацтва. Прозоровський скасував незабаром маніфест 18 лютого, а військо "Усть-Дунайське Буджацьке", тоб-то козаків обернув на колоністів. Котляревський так само залишає штаб Прозоровського (ачи його звільняє може новий начальник) і переходить до розпорядимости Ланжерона.

Тут ми знову маємо низку документів за короткий час, а саме: кінець 1807 та початок 1808 pp., коли вже Ланжерон бере під свою опіку Запорожців, що все прибувають з Туреччини; Ланжерон пише листи про цих виселенців до Рішельє в Одесу й просить його направляти їх на Кубань, де Запорожці мають, мовляв, щире бажання осісти.

За цей таки ж час в житті Котляревського трапляється друга важлива подія — бунт Київської міліції, що про нього була вже згадка на початку сеї замітки. Цей народній рух не міг не справити певного вражіння на Котляревського, що жив тим самим почуттям, що й його земляки запорожці-виселенці та київські ратники-селяни, що були збунтувалися проти повороту їх на крепаків і, обравши отаманів, рушили на стару Україну. Ми знаємо, як ця поетова психологія відбилася і в п'єсі "Москаль-Чарівник"... Адже сам автор цієї п'єси був москалем-салдатом і переживав почуття дієвих осіб із цього твору.

Під вражінням усіх цих подій Котляревський шукав виходу — шукав і знайшов в тому, що покинув службу. В р. 1808-му, скоро після згаданих вище подій, він кидає службу й береться до літературної праці. Вражіння зустрічи з Запорожцями, їхня ідеологія, київські селяни-міліціонери, бродячий по Україні люд, двоїсті почуття — з одного боку "Москаля", а з другого "Запорожця" — усе це виразно відбивається на його творах ¹⁾. За весь час військового життя Котляревський не поривав з рідним побутом, він не залишав його на всьому просторі від рідної Полтави починаючи й до Дунаю, всюди оточувала Котляревського рідна стихія. А на Дунаю довелося йому зустрінутися з живучою історичною дійсністю — козаччи-

¹⁾ Н. Дашкевич ("Киевская Старина" 1893 р. т. XLIII) говорить, що сюжет "Москаля-Чарівника" запозичено з французької п'єси "Le soldat magicien", видрукованої в Парижу в pp. 1760-1761. Це цілком природньо, бо ж Котляревський і від Ланжерона і від французького театру, що був в Одесі, міг запозичити давнішні форми своїй п'єсі, але внутрішній зміст твору міг вийти тільки з душі поетової, його могли дати тільки ті вражіння, що їх зазнав особисто Котляревський за час свого перебування на службі. Ланжеронів вплив безперечно більше відбився на масонстві Котляревського. Полтавську масонську ложу, в якій Котляревський був членом в pp. 1817-1822, можна було заснувати за масонським статутом тільки тоді, коли є не менш як три масони ступня брата; а таким братами могли тоді бути: Мих. Новіков (з московського масонства), Шеміот (з польського), що в pp. 1806-1808 був на війні добровольцем, разом із Котляревським, та ще третій — Котляревський.

Рябінін-Скляревський О. О. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський — 163

ною, що вмираючи все ж таки уперто боролася за свою волю, а разом з тим і за шматок насущника.

Зустріч Котляревського з рештками козаків-запорожців довершила його свідомість, тут він остаточно самовизначився національно. Коли б не ці факти живої дійсности, що так сильно вплинули на Котляревського, то, хто знає, може б українське письменство довго ще чекало свого відродження.

Отже в р. 1807-му виходило з-за Дунаю останнє вільне українське козацтво, а йому на зміну рушала нова сила в житті народу — відроджене письменство.

Подав Ол. Рябинин-Скляревський.