История Полтавы

Великая годовщина

• 

Подробности

Просмотров: 603

Иван Франко. Великая годовщина.

Подається за виданням: Іван Франко. Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою "Наталки Полтавки" в пам'ять столітніх відродин українсько-руської народності. — «Літературно-науковий вісник», 1898, т. 4, кн. 11, с. 129-136.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Франко І. Я. Великі роковини — 129

ВЕЛИКІ РОКОВИНИ.

ПРОЛЬОҐ,
говорений перед ювилейною виставою "Наталки Полтавки"
в память столітніх відродин українсько-руської народности.

(Сцена зовсім темна, далеко видно зарево великої пожежі, на переді сцени на право могила).

Козак-невмирака

(старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тілько слабо рисуєся його сілует, він вдивляєся в пожежу і деклямує глухо, іронічно:)

Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався він проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Та Греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких Троянців,
Осмалених як гиря ланців,
Пятами з Трої накивав.

(Він устає, випростовуєся, бандура бреньчить).

Вона горить! Та Троя-Україна
Палає, гине, з серця точить кров.
Здаеться, вже остатня їй година,
Здається, хитрий ворог поборов

Франко І. Я. Великі роковини — 130

Усе! Здається, вся лягла дружина,
Всі мури впали, навіть той покров
Остатній, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькі купи!

Ні, не досить! І в нашому нутрі
Пройшов пожар, сумує попелище!
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє огнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О мамо! Бідна ти, бездітна й гола!

Ми всі такі! Що в иньших ганьби знак,
Се ми приймаємо як хліб насушний!
У иньших ренегат — у нас добряк;
У иньших підлий — в нас старшим послушний;
У иньших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, — в нас лиш: простодушний.
Не стало встиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою.

(Далекий грім, пожежа зближаєся, на сцені робиться виднійше. Козак показуючи на захід).

О, так! Он там він, той козак моторний,
Що вирвався з пожежі рідних хат;
Не заперечу, вдався він проворний!
Нехай тут гине, пропадає брат!
Нехай тут матір шарпа ворон чорний,
Нехай борців шматує й ріже кат!
Він рад, що вратував свої Пенати,
Тікає иньшої шукати хати.
Пятами накивав від тебе, нене!
Лишив тебе у ранах, у крови!
Із груди вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче — і живи!
І крикнув грімко: "Хлопці, гей до мене!
Не буде тут роси вже ні трави!

Франко І. Я. Великі роковини — 131

Пропала мати, ми ще сеї ночи
Кидаймо трупа! Гейже, в сьвіт за очи!

"Там жде нас краща доля, там печені
Самі нам голубці влетять у рот!
Хто хоче розкошів — жий в Карфаґені;
Хто хоче вивисшиться над народ,
І слави й блиску й злота повні жмені, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!
Власть-Рим і розкіш-Карфаген горою!"

І рушили — народам на наругу!
Пішли нової матери шукать.
В серцях згасили навіть тую тугу,
Що тягне пса у рідній буді спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу!
Не чують! Дармо кликать і гукать!
Ідіть! Несіть народам всім для виду
Жебрацьку торбу і лице без встиду!

(Тимчасом розвиднюється троха, видно попалені села, поле вкрите трупом)

Ох, не сходи ти сонце на Вкраїні!
Злякаєшся тих згарищ і руїн!
Осліпніть очи тут же, в сій годині,
Щоб той страшенний образ наче шпін
Не вбився в серце і не пік від нинї
Страшнійше пекла! Що се? Чути дзвін!
Се ангел дзвонить по мертвім народі.
Бо щоб живий хтось був?... Подумать годї!

(Чути далекий голос дзвона)

Так, ангел дзвонить! Молотом з алмазу
Він бє о хрусталевий неба звід.
Ох! Заболіли страшно тут від разу
Всі давні рани! Сей кровавий слід —
Се Берестечко! Тут у кости сказу
З Чуднова взяв. Сей струп, від сотні літ
Незгоєний — Андрусівська умова!
А тут — Полтава і смага Петрова.

Франко І. Я. Великі роковини — 132

(Голос дзвона міцніє і мішаєся з гуркотом грому — темніє на ново. Козак паде на коліна на могилі).

О Боже! чи-ж конець моєї муки?
Вкраїна вмерла — дай мені спочить!
Дай ті катовані від давна руки
Хоч у могилі без кайдан зложить!
Змажи нас з пам'яти людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусіли скінчить.
Ти сам, Сьвятий, забудь про нас в сій хвилі,
З землею наші порівняй могили!

(Удар грому. Козак западаєся в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюєся, на сході займаєся велике рожеве зарево — сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тілько з зеленими садами, чепурними хатками, на право, далеко, вежі міста з золоченими банями, довкола могили роскішні кущі, калина, черемха в цьвіті).

Козак-невмирака

(той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить ізза могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його рухи робляться енерґічні, голос міцніє).

Здорово проспався, бачу,
По козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на сьвіт,
На ту рідну Україну,
Що колись як рай цвила,
Що мені над все на сьвіті
Наймилійшою була.
Хто то в ній тепер панує?
Хто то в ній тепер живе?
Як говорить, як сьпіває
Поколінє те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже-ж певно нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь Калмики та Кірґізи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, Мордва, Чухна та Фіни
Наші села заняли.

Франко І. Я. Великі роковини — 133

Боже, по що з вікового
Сну мені велів ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?

(Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню — зразу pianissimo, потім чим раз сильнійше, та все таки притишено, мов з віддаленя:)

Ой гук мати, гук,
Де козаки йдуть!
Та щасливая тая доріженька,
Та де вони йдуть.
А де вони йдуть,
Там луги гудуть,
А перед себе та вражих Ляшеньків
Облавою пруть.

Козак

(з виразом найвисшоі радости)

Боже! Наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще памятає
Поколінє те нове!
Ще, сьпіває про козацтво,
Про його кровавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ коханий мій!

(Озираеться по сцені)

Ах, значить, оті цьвітучі
Села, ниви і садки,
Се українські оселі,
Се України вінки!
А оті могили-гори,
Де борцї старії сплять,
Уквітчали любі руки
Знать українських дівчат!
Ще Українець збирає
Із сих нив для себе хліб,

Франко І. Я. Великі роковини — 134

І не топче чужениця
Нашу славу і наш гріб!

(Поступає ще далі наперед і озирає публіку)

Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна поміж тайн страшних!
Сеж Енеєві потомки!
Та що стало нині з них?
Ті, що перед сто літами,
Як згорів наш рідний дім,
Накивать йому пятами
Не задумались зовсім, —
Ті під материні крила
Знов згорнулися в любві,
І бажають в рідній хаті
Рай зготовити собі.
І дивіть, горять їх очи
Тим самим огнем сьвятим,
Як горіли тої ночи,
Коли друг мій, побратим,
Коли славний, безталанний,
Щирий батько наш Богдан
У важкій годині скликав
Запорожців на майдан.
Тямлю ніч сю як сьогодні!
В коло нас реве Дніпро
І клекоче Ненаситець,
Камяне гризе ребро.
А в степу напроти Січи
Се не хижая сова
А кодацька ляцька кріпость
Свої кіхті висува.
У Богдана сльози в оці,
Та огонь в душі, в словах.
"Згинем, братя, або в гору
Піднесем свободи стяг!
Згинуть, нам одна дорога,
Чи в кайданах, чи в війні;
Хто ненавидить кайдани,
Тому війни не страшні!

Франко І. Я. Великі роковини — 135

Чи послабли ваші сили?
Потупилися шаблі?
Чи в серцях ви погасили
Дух лицарський взагалі?"
І гучнійше хвиль Дніпрових
Крик козацтва заревів:
"Або ляжем головами,
Або вибєм ворогів!"
В жовтім сьвітлі смолоскипів,
Що горіли серед нас,
У очах козацьких блисло
Десять тисяч іскор враз.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, братя, той підпал,
Що підняв страшну пожежу
Аж по Буга й Сяну вал.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, братя, той розмах,
Що історию Вкраїни
Повернув на иньший шлях.
Бачу, бачу тії іскри!...
Мовиш: мало їх? Невже-ж?
Що? На трийцять міліонів
Десять тисяч не знайдеш?
Мовиш: де нам взять Богдана?
Тілько ти придатний будь
На сьвяте, велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літаня
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас, —
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: нині иньщі війни.
Ну, то иньшу зброю куй,
Ум остри, насталюй волю,

Франко І. Я. Великі роковини — 136

Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кождий думай, що на тобі
Міліонів стан стоіть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кождий думай: тут, в тім місцї,
Де стою я у огни,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся мов тінь, —
Пропаде кровава праця
Многих, многих поколінь.
У таких думках держися
І дітей своїх ховай!
Коб лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
Чи побіди довго ждати?
Ждати — довго! То й не жди-ж!
Нині вчися побіджати,
Завтра певно побідиш.
Таж не даром цьвіт розцвився!
Чейже буде з цьвіту плід.
Таж не даром пробудився
Український жвавий рід.
Таж не даром іскри грають
У очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях у твердих.
Довго нас недоля жерла,
Доси нас наруга жре;
Та ми крикнім: Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!

Іван Франко.