История Полтавы

Рассказ об Иване Котляревском

• 

Подробности

Просмотров: 685

Борис Гринченко. Рассказ об Иване Котляревском.

Подається за виданням: Грінченко, Борис Дмитрович. Оповідання про Івана Котляревського / Написав Б. Грінченко. - 3-тє вид. - [у Києві] : Вид. М. Грінченко (Друкарня 1-ої Київської Друкарськ. Спілки...), 1912. - [1], 2-32 с. (Книжки пам'яті Насті Грінченко ; № 5).

Джерело: Електронний депозитарій ЖОУНБ ім. О. Ольжича

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Нумерація сторінок проставлена автором сайту виходячи з кількості сторінок у бібліографічному записі (у джерелі номери сторінок не вказані). Зображення, враховуючи їх погану якість у джерелі, не публікуються.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 1

 

Книжки пам'яті Насті Грінченко.

№ 5.

 

ОПОВІДАННЯ

ПРО

ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО.

 

Написав Б. ГРІНЧЕНКО.

 

Вид. М. Грінченко.

 

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 2

 

Третє видання.

 

У Київі, 1912.

Друкарня 1-ої Київської Друкарськ. Спілки. Трьохсв. 5.

 

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 3

Іван Петрович Котляревський.

 

I. Молоді літа.

Іван Котляревський народився у Полтаві 29 серпня року 1769-го. Дід його був діяконом у соборній церкві, а батько Петро — канцеляристом у міському магистраті полтавському. Плата на тій служби невеличка була, а як одружився Петро Котляревський та ще діти народилися, то й зовсім убого

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 4

доводилось жити. Добре, що хоч хата своя була. Хата була невелика дубова. Стояла вона за соборною церквою на високій горі. Поблизу рови, канави та шпилі. Се тут колись фортеця була i шанці покопано. Тепер усе позавалювалось, травою позаростало...

Почав маленький Івась виростати, з немовлятка зробився веселим, балакучим хлопчиком. Не в розкошах та достатках довелося жити Івасеві. Часто так, що дома й їсти нічого було. Просить Івась:

— Мамо, їсти хочу!

А в матері нічого нема, — тільки й може вона дати синові шматок xлiбa. Візьме Івась той шматок та й біжить з хати. Штанці на йому драненькі, сорочка заялозена, ноги бoci. Та се дарма. Тепер літо, тепло, сонце так i сяє. Стоїть Івась біля хати, кусає хліб своїми білими зубами, дивиться навкруги. Погляне праворуч — кручі, а по кручах сади рясно процвітають; поглане ліворуч — луки зеленi прослалися та гаї шумливі стоять; а поміж тими луками та гаями тихо тече річка Ворскло. По над берегами Ворскловими хатки білі під сонцем сяють, а за річкою ліси дубові, з-чорна-зелені, стоять; а там піски білі розсипалися, а далеко-далеко, аж де небо з землею неначе сходиться, синіє густий великій бip.

Гарно Івaceвi на все те дивиться, і так він задивиться, що забуде й хліб їсти: очі в далиню блакитну втупив, не ворухнеться, а хліб у руках біля рота держить, не їсть.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 5

I довго так, стоїть Івась, красою світовою втішаючись, стоїть, аж поки що несподівано думи його сполохне. Схаменеться Івась, хліб у зуби знову та й почне стрибати з гори. Канави, рови, ями, буртища — все зеленою травою позаростало. Івась колись питався в батька — нащо те все покопано. Батько росказав йому, що се кріпость, фортеця була: обкопувалися вояки шанцями, щоб лекше було від ворога боронитися. Росказав йому батько про козаків, про те, як вони з турками, з татарами, з ляхами воювалися. До смаку оповідання Івaсeвi припало, хотів він і більше довідатися, та батько й сам до пуття не знав усього, що хлопцеві знати хотілося.

Тепер Івась ходе по шанцях та й думає про все те минуле — про тії війни, про тих людей... Ходе й думав, аж поки сусідин хлопець, товарищ його, підскоче та й злякає його, крикнувши. I вже обидва хлопці біжать до Ворскла купатися. А там тії дітвори — юрма. Купаються, хлюпощуться, на сонці загорілими спинами виблискуючи. Скида одежу Івась i стриба в річку. Гарно, лехко хлюпатись у воді, плавати. Довго купається Івась, аж поки голова від сонця заболить, аж поки плечі голі сонцем напече. Тоді одягнеться, біжить додому. Вибігався він, їсти хочеться так, що аж шкура болить. Ускочив у хату, зараз i гука:

— Мамо, їсти хочу!

А мати сумно знов теж таки каже, що й казала:

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 6

— Нема нічого, синку, — візьми хліба.

Бере знов Івась хліб і їсть його так, що аж за ушима лящить. Не журиться він убожеством. Завсігди веселий, стрибучий, балакучий — звеселяє і себе, і всіх у хаті. А вже що цікавий, то се вже правда. Як почне роспитуваться і про те, і про се, і про инше, то вже той, кого пита, не зна що й одмовлять йому, а він усе питається. І казки любить слухати — і їсти забуде та слуха, як мати иноді казку каже. Та ще любить усяку сміховину росказувати. Почує яку побрехеньку, прибіжить додому — і так же доладу роскаже, що всі регочуться.

Бачить батько, що син підріс та й каже, що час уже йому вчитися. І віддав його в науку до дяка. Не лінується Івась, учиться добре, незабаром усю граматку вивчив. Тоді почали вчити часловець, а за часловцем псалтирь. І дарма, що веселий та стрибучий був Івась, а як до книжки допадеться, то й свої скоки та брики забуде.

Отже хоч і прихильний був до науки Івась, та не минув і він "березової каші". Дяк, учитель його, був старого заповіту людина і думав так, що як учиш, то вже конче треба битися, а то погано школяр учитиметься. У старовину таких учителів багато було. І ото частенько доводилося й Івасеві зазнавати "субітки". Такий звичай був: за все, що накоїв школяр за тиждень, одбував у суботу; тоді вже за одним заходом давали школярам "лозини та березини"

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 7

куштувати. Не до вподоби така наука Івасеві була, і вже як він виріс, то згадує бувало, з приятелями розмовляючи, про сей важкий шлях дяківської премудрости. Але ж так тоді скрізь у нас учено, — то вже доводилось коритися.

Після цієї першої науки Івасеві Котляревському довелося ще багато вчитися в семинарії (у Переяславі), довелося бути вчителем у панів і служити в Новороссійській канцелярії, та добре невідомо, коли він саме вчився, коли в тій канцелярії служив, коли вчителем був.

Про життя його в семинарії відомо, що він іще там почав складати вірші, — за те й прозвано його там рифмачем. Учився Котляревський добре. Вмів добре мови грецької, латинської й французької. По французькому й розмовляти потім міг. Ще в семинарії Котляревський уважно читав усякі книги, тими мовами писані. Найкраще знав він книги по латинському писані. Відомо ще, що він польської мови вмів. Довчився в есминарії, але на попи не схотів іти.

Відомо про Котляревського, що був він якийсь час учителем у панській сем'ї. Тоді пани більше дома свої діти вчили і на те вчителів до себе наймали. Сі вчителі жили в їх за невелику плату. Отож і Котляревському трапилося таке. Жити йому не дуже гарно було. Хоч панам і треба було вчителя, але ж там не дуже поважано нанятих людей. То таким учителям доводилось часто і

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 8

багато прикрого від господарів зазнавати. Мабуть так було й Котляревському.

Живучи Котляревський на селі, прихилявся до сільського люду. Хотів він знати, як той народ живе, що робе, що думає й чого хоче. І ото він одягався у просту мужичу одежу та й ішов проміж мужики, бував у людей у гостях, ходив на вулицю, на вечорниці, на досвітки. Там він прислухався до народньої мови, до гарних пісень, придивлявся до народніх звичаїв. Усе це він зауважав та записував. Тоді таке діло дивне було, бо освічені люде думали, що то дурниця — знати, як народ живе та що думає. А Котляревського все те дуже цікавило. Все, про що довідався він, на селі живучи, дуже допомогло йому потім, як він свої твори складав, — либонь чи не тоді, на селі, почав він і Енеіду, найголовніший свій твір, писати.

Як був Котляревський на службі у Новоросійській канцелярії, то доброго там нічого не бачив: товариші-судовики були хабарники і тільки за хабарі й робили діло, а як убогому чоловікові нема з чого дати хабаря, то не міг він праведного суду знайти. Тільки те й було доброго Котляревському з його служби, що він роздивився гаразд на тих людців, а потім їх в Енеіді описав. Року 1796-го він пішов служити до війська (до сіверського карабінерного полку) і прослужив там до р. 1808. Тоді Россія воювалася з Турцією, дак і Котляревському в багатьох баталіях доводилося бувати. Старшина вій-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 9

ськова Котляревського любила, бо був він розумний та хоробрий. Та став він через важку службу на здоровлю занепадати і вийшов з війська копитаном. Ще як був він на службі, то надруковано було початок його твору Енеіда (року 1798).

Спершу Котляревський радий був, що з війська пішов, і казав:

— Коли козак у полі, тоді він на волі.

А далі, трохи згодом, роздивився, — аж жити ні з чого. Тільки й була в його батьківська хатка старенька. Шукав-шукав собі якої праці, — нема. Тоді надумався та й подався аж до Петербургу шукати собі там роботи.

Довго їхав Котляревський, бо тоді машини-залізниці не було, ще кіньми їздили. Та ще й грошей не гурт було. То натерпівся добре, поки доїхав. Та хоч і доїхав, а доброго нічого не знайшов. Пішов по всяких начальниках роботи прохати. Хоч його Енеіду уже р. 1798-го було надруковано і на Вкраїні вона всім до вподоби припала, та се не помогло Котляревському, і служби він не знаходив.

Де далі — гірше ставало Котляревському в Петербурзі. Гроші всі витратив. Довелося йому сидіти не ївши, а спати не топивши. Сама шинеля поганенька за все відбувала: у шинелю вдягався, шинелею вкривався, шинелю замісто постелі слав. Та не дуже, гріла шинеля! Найгірше ж те, що нічого було й робити, навіть і читати не можно було.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 10

Прийшла осінь, смеркається рано, а свічок нема за що купити. А Котляревський дуже книги любив читати. То коли є свічка часом, то так уже він її береже: на годину, на дві засвіте, почитається та й гасить. А довгими ночами дума бідолашний про свою гірку долю. Мабуть отоді він і вірші оці про "Долю" написав, що каже:

Без розуму люде в світі живуть гарно,
А з розумом та в недолі вік проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти неправдива,
Що до инших дуже ґречна, а до нас спісива?

Силкувався Котляревський не журитися. Хоч і доводилося голоду й холоду зазнавати, та звик він до вбозства і був чоловік при здоровлю. Котляревський був на зріст середній чоловік, у плечах широкий, дужий, волосся було йому чорне, очі теж чорні, блискучі й розумні; обличчя біле, довгасте, трохи віспа йому пошкодила, — та за те було воно ласкаве та ввічливе. Був Котляревський людина весела, то й при лихій годині жартувати не покидав — усе з своєї долі кепкував, рівняв щастя до жінок непосидячих і казав:

— О це жіноцька натура — щастя.

А вже ж хоч і який твердий чоловік був Котляревський, та дошкулило й йому таке життя. А найбільше за домівкою зажурився. Отже врешті таки поталанило Котляревському. Допоміг йому якийсь добрий чоловік. Року 1810-го (у червці) настановлено Котляревського доглядачем у полтавському "воспитательному домі" про вбогих панських

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 11

дітей. Служба поганенька була і плата невеличка — 300 рублів на ассигнації на рік (100 руб.). Та Котляревський і тому радий був, а найбільше, що дома житиме: він хотів у своїй країні і жити, і вмерти. То й поїхав з Петербургу до Полтави.

 

II. Енеіда.

Року 1798-го надруковано в Петербурзі книгу Котляревського так названу: "Енеида, на малороссійскій язык перелиціованная И. Котляревским. Напечатана в трех частях". Тут були тільки три перші частини сього твору. Останні три частини Котляревський написав уже згодом, а найостаннішу, шосту частину, не встиг сам і видрукувати: її вже як він умер видруковано. Але я росказуватиму тут про всю цю книгу за одним разом, щоб зрозуміліще було.

В старовину у нас думано, що такою мовою, як живий народ говорить, не можна книжок писати. Аж далі обібралися такі люде, що почали й простою мовою писати, такою, як наш народ говорить. Простолюдною мовою писано тоді всякі кумедійки, і ті кумедійки виставлювано на театрі; ще складали всякі вірші: сміховинні — такі, що в їх щось негарне осміювалось; пісні до співу; вірші різдвяні, великодні — такі, що їх проказували на Різдво чи на Великдень і залюбки вивчали по панських господах. Та всі ці писання тільки рукописами поміж

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 12

людьми ходили, а не друкувалися; з усього, що тоді народньою мовою складено, видрукувано було мало: от, наприклад, одну пісню, що так починалася:

Ой годі нам журитися,
Пора перестати...

Її склав р. 1792-го отаман чорноморських козаків Антін Головатий.

Ідучи слідком за иншими, почав і Котляревський українські вірші складати ще як був у семинарії, і ті вірші товаришам його до вподоби припадали. Але він їх не друкував, і першим його друкованим твором була "Енеіда". Щоб сю книгу зрозуміти, треба спершу ще от що знати.

За тих часів дуже люблено читати про греків та про римлян (латинців) — се в старовину таких два народи було. Греки жили і там де й тепер живуть, — за Турещиною, та ще й по всій Турещині й по инших місцях. Латинці або римляне жили там, де тепер Італія з городом Римом, та підгорнули ще вони під себе й инші краі, то й була їх держава широчезна й величезна. І греки й римляне були народи дуже розумні, освічені. Освіта, наука перейшла до нас від їх. Віра в обох народів мало не однакова була. Вони вірили, що на світі багато богів є. І ті боги такі, як і люде: мають тіло, їдять, п'ють, сидять, одружуються й діти мають, грішити можуть — усе, як і в людей. А тим од людей одрізнялися, що сі боги невмірущі, безсмертні були і мали силу не людську, а божествен-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 13

ну, — тим вони панували над світом. Найстаршого бога греки звали — Зевесом, а римляне — Юпитером, — він над усім світом порядкував, а непокірних громом та блискавкою карав. Зевесову жінку знали Юноною (у греків Герою), — вона була сестрою своєму чоловікові: служебкою в неї була богиня Іриса (Веселка); богинею над землею була Гея, богом над морем і водою — Юпитерів брат Нептун (у греків звався Посейдон); у підземному царстві панував бог Плутон з жінкою Прозерпиною (у Греків звалися вони Гадес з Персефопою); у цьому підземному царстві жили померших душі, а стеріг се царство триголовий пес Цербер. Синьоока дочка Юпитерова Мінерва (Афина-Паллада) була богинею над розумом, мудрістю, наукою. Над світом та співом був бог Аполлон, а під його присудом були богині музи. Над вогнем богом був коваль Вулкан (Гефест); він кульгавий був, та жінка в його була чудової краси — Венера (Афродита), — ся над коханням та над красою богиня була; як звелить вона, то її син Амур (Ерос) посилав стрілою кохання людям у серце. Над торгом та над промислом був бог Меркурій (Гермес), як куди треба було, то Юпитер його посилав. Бог Еол порядкував над своїми дітьми вітрами. Бахус (Діонис) був богом над бенкетами, над піяцтвом. Бог Марс (Арес) порядкував війною, сварив проміж себе людей і допомагав їм воюватися. Та й багато ще всяких менших богів було.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 14

і кожен своє діло мав. Здебільшого боги на горі Олимпі жили.

Усьому тому греки й римляне вірили і думали, що воно й справді так є. І книги про своїх богів писали. А в тих книгах описувано, як греки чи римляне жили, що робили, як над їми боги богували, пособляли їм, або карали. І дуже дотепно ті книги складено, і цікаво їх читати було. Багацько з тих книжок додержалося й до наших часів, то й тепер їх можна прочитати. За Котляревського часів усі освічені люде залюбки читали про тих грецьких богів, царів та героїв. До вподоби всім ті книги були, і деякі вчені люде й письменники думали, що треба всім так писати, як греки та римляне писали і тільки про тих царів, героів та богів грецьких та римських. А про простих звичайних людей писати, мовляв, не годиться: хиба ж вони варті того, щоб про їх у книгах писати? Коли й про своїх людей бралися тодішні письменники писати, так знов писали то про царів, то про панів, а про простий народ і гадки в їх не було, щоб і його в книгах, як треба описати.

Все оце мабуть не до вподоби Котляревському було. Він думав так, що можна і треба своєю рідною мовою і про простих своїх людей писати. А був він чоловік дуже веселий. Ото й зважився він тих грецьких богів та царів на сміх описати, мов би вони жили й робили так, як наші прості люде. Се він зробив ось як.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 15

Ще перед Христовим Різдвом жив у римській державі письменник Вергилій. Сей Вергилій написав книгу, — поему віршом, — про царя Енея, і назвав її Енеідою. Колись давно греки з городом Троєю воювалися. Повоювали його, зруйнували, людей побили. Тільки де хто з троянців утік. Утік і Еней. Сей Еней був з тих цариків, що поприходили Трою боронити. Як греки, руйнуючи, запалили Трою, він виніс з города на плечах свого батька Анхиза, за їм утікло чимало троянців, і всі попливли суднами морем. В Енеіді описував Вергилій, як, утікши Еней з Трої, плив морем, куди заїздив, які йому пригоди траплялися, як він у землю Італію приїхав і там оселився і став царювати, і з того ніби то латинська чи то римська держава почалася. Та ще там описувалося, як Юпитер, Венера та инші боги пособляли Енееві, а Юнона шкодила йому. А се через те, що Еней був син Венері, — вона його породила від Анхиза, а Юнона Венеру дуже не любила, — тим і синові її, Енеєві, всяку шкоду чинила. Усе те, звісно, казка, та римляне тому вірили, і Вергилій написав сю поему, щоб свою римську державу вславити.

Ото й надумав Котляревський ті події, що їх Вергилій оповідає, переказати по своєму. Він і почав писати віршом по нашому, і так описує тих богів та троянців, мов би попи були наші люде: і мову, і звичаї, і одежу все їм наше дав. Та ще навмисне так усе списує, щоб кумедніше було, щоб сміхо-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 16

вини більше було. От, коли хочете, він описує, як Еней з Трої виїздив:

Еней був нарубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав,
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.
Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насажавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Роскудкудакталасс, як квочка:
Енея не любила страх;
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам, і щоб і дух не пах.

У Вергилія всіх римсьских богів описано, звісно, з шанобою, про їх та про їх діла кажеться з повагою. А Котляревський на сміх про їх писав, — от хоч оце прочитайте, як Венера прийшла до Зевеса про Енея прохати:

Венера не послідня шліоха,
Проворна, враг її не взяв,
Побачила, що так полоха
Еол синка, що аж захляв;
Умилася, причепурилась
І як в неділю нарядилась,
Хоть би до дудки на танець!
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 17

Пішла к Зевесу на ралець.
Зевеч тоді кружав сивуху
I оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав.
Прийшла Венера іскривившись,
Заплававшись і завіскрившись,
І стала хлипать перед ним...

А от ще Юпитер так угамовує Венеру та Юнону, як вони посварились за Енея та "одна другу хотіла бить":

— "Та цитьте, чортови сороки!"
Юпитер грізно закричав:
"Обом вам обіб'ю я щоки;
Щоб вас, бублейниць, враг побрав!
Не буду вас карать громами.
По п'ятам виб'ю чубуками,
Олимп заставлю вимітать:
Я вас умію усмирити.
Заставлю чесно в світі жити
І зараз дам себе вам знать.
Мовчіть! роти пороззявляйте:
Хто писне — морду розміжжу!

Отак кумедно описуючи, силкується Котляревський у своїй книзі осміяти все те негарне, що він серед тодішніх наших людей бачив. Чи пани те погане роблють, чи мужики — Котляревський однаково з того сміється. Найбільше він піяцтво ганить і раз-у-раз із його глузує.

Котляревський описує, як Еней у пекло прийшов і що він там побачив, які там грішники були і як їх там карано. Звісно — се казка і пекла того Еней не бачив, але Котляревський списав пекло так, як проміж прос-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 18

тим народом про його оповідають. І ото, щоб зганити те негарне, що тоді в нашій землі робилося, він і напхав до пекла усяких грішників:

Жінок, свекрух і мачух злых.
Вітчими йшли, тості скуп'яги,
Зяті і свояки мотяги,
Сердиті шурини, брати,
Зовиці, невістки, ятровки,
Що все гризуться без умовки,
І всякі тут були кати.
Якіїсь злидні теж стояли,
Жували все в зубах папір,
В руках каламарі держали,
За уха настромляли пір.
Се все десятські та соцькії,
І всякії п'явки людськії,
І всі прокляті писарі.
Повіренні, секретарі.
За сими йшли святі понури,
Що не дивились і на світ,
Смиренної були натури,
Складали руки на живіт;
Умильно Богу все молились,
На тиждень днів по три постились
І в слух не лаяли людей;
На чотках мир пересуждали
І вдень ніколи не гуляли, —
Вночі ж було не без гостей.

Де далі йде Еней, то все більш та більш бачить усяких грішників:

Багатим та скупим вливали
Ростопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород.
Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 19

І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинкарі.
І ті, що фиги-миги возять,
Що в боклагах гарячий носять,
Там всі пеклися крамарі,
Паливоди и волоцюги,
Всі зводники і всі плуги,
Ярижники і всі п'янюги,
Обманщики і всі моти.

Не забув Котляревський і судовиків, що за хабарі кривдили людей. І ті в його в пеклі опинилися:

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклі добру хльору, —
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмистри,
І ратмани, і бургомистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тілько грошики лупили
І одбірали хабарі.

Про кожного грішника каже Котляревський, яку він терпить муку. Таким робом, ніби то пекло описуючи, Котляревський справді докоряє тим, тих ганить, що такі гріхи роблють на світі. Часом він дуже дотепно каже, а часом і не зовсім доладу. Є в Енеіді таке, що таки воно й зайве: Котляревський часом переборщав і на сміх докладав і незвичайного чого. Та се вже скрізь так буває, що чоловік без помилки не живе, і ніяке людське діло без вади не буває.

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 20

Як видрукувано Енеіду, то всі почали її читати, то хто сміявся, а хто й гнівався. Гнівалися ті, що з їх Котляревський насміявся за погані їх діла. Але се добре Котляревський учинив. Бо коли хто робить негарне та йому скажуть, що се негаразд, — то вже тому сором, і коли він совість має, то може й кине, хоч і посердиться спершу трохи за докір.

Ще своєю книгою Котляревський показував, що можна й треба писать не про самих царів та панів, а й про простих людей. Котляревський осміяв і богів, і князів, і мужиків — мов усіх зрівняв, усі бо люде, у всіх є добре й зле, про всіх можна й треба говорити.

Як прочитали люде Котляревського по вкраїнському написану книгу, то побачили, що й по нашому можна дуже добре писати. З того часу й инші книжки, нашою мовою писані, друкувати почали.

Казано вже, що Енеіда мало не всім до великої вподоби припала. Читано її й перечитувано. Хто не міг друкованої книги здобути, той списував її собі. Були такі люде, що мало не всю Енеіду з голови, без книжки, проказати могли. Деякі вірші з Енеіди пішли поміж люде замісто приказок.

Слава про Котляревського широко пішла. Кажуть, було з їм одного разу таке. Як воювалася Россія з Турками р. 1806 та 1807, то Котляревському довелося переїздити через ріку Дунай з турецького боку на наш. Перево-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 21

зили його два запорожці (бо, як Запорожську Січ зруйновано, то частка запорожців утекла до турка за Дунай та там і жила).

То се двоє з тих запорожців і перевозили Котляревського. З обличчя вони побачили, що Котляревський земляк їм. Вони спиталися, як його прізвище. Той каже:

— Котляревський.

Ті ззирнулися та й знов питають:

— Чи не той, що скомпонував Енеіду?

Котляревський усміхнувся та й каже:

— Той самий.

Запорожці страшенно зраділи й скрикнули:

— Так се ти, батьку наш рідний?! Іди, батьку, до нас, — ми тебе зробимо старшим.

Певне запорожці письменні були, а Енеіда аж до їх у Турещину зайшла. Чи так воно справді було — хто його зна. А що дуже люблено Котляревського за його книгу, то се так.

 

IIІ. Полтавське життя.

Уже я казав, що Котляревський, наклопотавшися до несхочу в Петербурзі, здобув таки собі посаду: настановлено його начальником над полтавським "домомъ воспитанія дѣтей бѣдныхъ дворянъ". У тому домі жило й училося з 200-250 хлопців. За всім треба було доглянути, всьому дати лад, і Котляревський, як треба, дбав про своє діло.

У Полтаві добре він поладнав і з панами, і з простими людьми. Він дуже ладнав

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 22

і з "малороссійскимъ генералъ-губернаторомъ", князем Лобановим-Ростовським. Котляревський звичайно з усіма силкувався ладнати. До того ще добрий оповідач із його був, то всі й любили слухати його побрехеньки народні та приказки. А то часом наче так собі каже, а справді. — то "на здогад буряків", осміюючи, ганючи що небудь негарне таке, що в Полтаві робилося. І таке, бувало, слово вкине, що якого пана там, чи кого, і вщипне, а той добродій тут і сидить і чує, та вже мовчить, бо як зачепиш Котляревського, то ще гірше буде, бо в його язик гострий і з їм не збалакаєш.

Дома Котляревський жив по простому у своєму невеличкому будиночку. Була в його своя невеличка бібліотека (книгозбірня): там найбільше були французькі та латинські книги, чи поперекиадані з французької мови. Між ішшими були в його оці книги, і він їх любив читати: повість про лицаря Дон-Кихота — еспанського письменника Сервантеса, романи (повісти великі) англійських письменників Вальтера Скотта та Купера. У гостину до Котляревського ходило небагато приятелів. З усіма він поводився просто та ввічливо, а найбільше з простими людьми.

Він любив ходити в гостину до полтавських козаків, міщан та мужиків, — і всі вони його добре знали. Було йде Котляревський вулицею, зостріва його хто з їх, — скидав зараз шапку, вклоняється й каже:

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 23

— Здоров був, пане Іване Петровичу!

Котляревський радий.

— А, здоров, здоров!— каже, — й ото спиняються серед вулиці та й ну розмовляти.

А то жінка яка йде, — і та йому вклоняється.

— Здоровенькі були, добродію-куме!

— Здоровенькі й ви, кумо! — одказує Котляревський.

У Полтаві все звали Котляревського кумом, бо він кумувати дуже любив. Хто ні прийде прохати його до себе кумом — чи багатий, чи вбогий, — до кожного йде; та й любив він бувати в простих українських сем'ях — там уже було йому до схочу рідною мовою, з приказками та примовками, любо погомоніти.

Не дурно Котляревський знався й з великими панами. Бувало як якого бідолаху скривдять там де, то він іде до Котляревського; а Котляревський — до тих панів, та й поклопочеться про чоловіка. І чимало було таких, що він їм у пригоді став, — то ж і люблено його за се та поважано.

Знано його й поважано і по инших містах, бо багато людей читало його "Енеіду". І розумні люде, письменники всякі, в Полтаву заїздючи, приходили до Котляревського, щоб побачити та послухати того чоловіка, що Енеіду склав. І всім він до вподоби припадав, бо ввічливий та розумний був. У Харькові його так пошановано, що обібрано членом харьківського письменницького това-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 24

риства, а р. 1822-го обібрано його теж за члена саме в таке товариство і в Петербурзі.

Так і жив Котляревський у Полтаві і не кидав свого діла, а писав далі "Енеіду". Уривки з 5-ої та з 6-ої частини її він видрукував у журналах: "Соревнователь", "Утренняя звезда" та "Украинскій Вѣстникъ", що видавався у Харькові.

А тут ще нове діло набігло Котляревському.

Генерал-губернаторові схотилося завести в Полтаві театр.

На театрі удають таке, що буває і в житті. Ті люде, що удають на театрі, звуться актьорами.

По містах єсть такі великі будинки, що звуться театри. У театрі є дуже велика хата, її розділено на дві половині. На одній половині актьори грають, — та половина зветься сцена. А в другій половині хати люде сидять і дивлються, що робиться на сцені, як актьори грають, що вони удають.

Коли що веселе, то те зветься жарт або комедія, а коли сумне, драма або трагедія, а коли все співається, то — опера.

Театр — се діло дуже добре. Там удають і гарних людей, і поганих. Од гарних можна навчиться, як годиться робити, а поганих там осміюють, щоб ніхто инший так не робив.

Отакий театр і схотів завести в Полтаві генерал-губернатор. Він попрохав Котляревського поклопотатися сим ділом. Котляревський

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 25

залюбки згодився. Скоро знайшлись люде, що схотіли грати на театрі, знайшовся й будинок на театр, то й почали виставляти. Котляревський усьому порядок давав і сам часто грав, — і добре кажуть.

Згодом і Котляревському схотілося щось своє написати таке, щоб його на театрі виставляти можна було. Він і написав про дівчину полтавську Наталку, як її мати замїж силою за пана хотіла віддати, і що з того сталося. І найменував своє писання "Наталка-Полтавка".

Почали р. 1810 "Наталку-Полтавку" на театрі виставляти, і дуже вона добрим людям до вподоби припала.

"Наталкою-Полтавкою" чимало добра зробив Котляревський. До того часу коли й удавано в нас у театрі на сцені мужика, то все якогось кумедійного, удавали на те, щоб із його поглузувати. А Котляревський не кепкував з мужиків, а пеказував, що й прості сільські люде — такі ж люде, як і инші, так саме й люблять, і мучаться, як і всі.

У "Наталці-Полтавці" досить правдиво змальовано життя тих простих людей. Освічені люде побачили, що се життя цікаве і багато з їх схотіло довідатися й більше про його. Ще в "Наталці-Полтавці" всякі пісні співаються. Сі пісні Котляревський або просто з села від народу взяв, або сам поскладав під такі сільські пісні. Сі співи дуже до вподоби припадали нашим панам, і почали їх скрізь співати. Побачили, що наші пісні

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 26

добрі, та й почали вчитися від селян ще й инших сільських пісень. Се пособляло освіченим людям спізнаватися дужче з сільським народом.

Як дуже до смаку "Наталка-Полтавка" тодішнім читачам та глядачам припала, про се один письменник, Сементовський, казав р. 1846 таке: "Ніяка повість, ніяке писання досі так до вподоби українцям не припало, як "Наталка-Полтавка" І. П. Котляревського: сотні списків з неї й тепер ще по всій Україні гуляють: народ став співати пісні, що Іван Петрович поскладав, а є чимало таких людей, що з голови всю "Наталку-Полтавку" можуть проказати". І справді, так гарно Котляревський "Наталку-Полтавку" написав, що й досі її всі читають і на театрі залюбки дивляться. Після того, як Котляревський шлях показав, чимало людей почало по нашому писати, щоб на театрі виставляти, наше народнє життя малюючи. Тепер таких писаннів уже сотні є, і чимало з їх дуже добрих. А все ж за сими новими добрими творами не забули давно написану "Наталку Полтавку", і тепер ходять дивитися на неї в театрі так саме залюбки, як перед 75-ма роками, як її тільки написано.

Згодом Котляревський написав ще й другий твір, назвавши його "Москаль-чарівник". І його на театрі виставлювано. Хоч він і гірший за "Наталку-Полтавку", але і в йому є чимало доброго. Там Котляревський осміює тих наших людців, що як пома-

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 27

жуться трохи в те письменство, то зараз починають кирпу гнути, уже ні батька ні матері не поважають, людьми гордують, язика ламають, у пани пнуться. Такий у Котляревського канцелярист писарчук Хвинтик. От як він про свою матір каже: "Мнѣ скучно сидѣть дома и заниматься съ матушкою. Она такая простая, такая неловкая, во всемъ по старосвѣтски поступаетъ: рано обѣдаетъ, рано спать ложится, рано просыпается, а что всего для меня несноснѣе, что в нынешнее просвѣщенное время одевается по старинному и носитъ очипокъ, намитку, плахту и прочіе мужычіе наряды... Можно ли смотрѣть безъ стыда и, не закраснѣвшись, называть матушкою простую старуху? Ежели-бы мои товарищи и друзья повидѣли меня съ нею вмѣсте, я сгорлъ бы отъ стыда, по причине ихъ пасмѣшекъ". Простіші люде у Котляревського кращі за сього писарчука. От, наприклад, Тетяна таке йому каже: "Гріх вам смертельний таким сином бути. Яка б мати ваша не була, а все вона мати. Вона ж у нас жінка добра, розумна і поважна: а що себе веде по простому, сього вам стидатись нічого. Ви думаєте, що паньматка ваша вже й гірша од вас за тим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, одежа коло вас облипла, і ви причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодувала, до розуму довела"... Сю Тетяну Котляревський списав дуже розумною молодицею. "Москаль-чарівник" теж до вподоби

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 28

припав землякам, і його довго на театрі виставляли та й тепер ще часом виставляють.

Окрім сього, Котляревский писав ще чимало иншого. От, наприклад, перекладав з французької мови байки французького письменника Лафонтена; записував народні пісні, приказки сільськи, щоб усе це надрукувати. Надрукувати на те хотів, щоб учені люде бачили, які то гарні пісні й розумні приказки наш народ поскладав. Та все це кудись поділося, і його не надруковано.

Не кидав Котляревський дописувати і найбільше своє писання — Енеіду. Врешті дописав він усе і склалася з того чимала книга. Уже він і віддав її видрукувати, та не судилося йому до того дожити.

Давно почав Котляревський нездужати, а р. 1835-го мусив уже й службу кинути. Схуд Котляревський, посивів увесь. А все ще веселий та люб'язний був. А далі, як пригнітила його хвороба, то вже нікого й не бачив, лежав хворий. Довго мучила його хвороба, та не ремствував він на те, терпів. Прийшла й смерть. Він умер р. 1838, жовтня у 29-й день. Було йому тоді мало не 70 років.

Заплакала вся Полтава, ховаючи Котляревського. Заплакали ті прості люде, що він їм пособляв та за їх оступався; заплакали й ті розумні, освічені люде, що любили Котляревського та шанували його за гарні писання...

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 29

Могила Котляревського.

Дощ ішов, хмарно та сумно було, як несли Котляревського в труні до холодної ями. Та не розігнав дощ тих, хто любив

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 30

його. Юрмами йшли вони за його домовиною — вбогі й багаті, пани й мужики, чоловики й жінки.

Положили Котляревського в холодну яму, засипали сирою землею. А зверху поставили надгробок і на йому написали, кого тут поховано і що він на світі зробив.

Сумні розійшлися люде з могили і одинока зосталася вона на кладовищі...

Але між людьми зосталося те добре й гарне, що зробив Котляревський — се його писання. Їх і тепер читають, з їх люде й тепер користь мають. За се шанують і шануватимуть пам'ять Котляревського.

Року 1898-го вийшло сто років, як уперше надруковано Енеіду, і з приводу цього 1903-го року 29-го та 30-го серпня в Полтаві одбулося велике вкраїнське свято: поставлено пам'ятника Іванові Котляревському. Поставлено його на гуртові гроші: складалися люде кожне по своїй спромозі. Багато людей з'їхалося в Полтаву і з України, і з рідної нам Галичини шанувати пам'ять того, хто перший почав писати народньою мовою і про наш простий народ; почав писати, не глузуючи з мужика, а оступаючись за його і показуючи, що й мужик така саме людина, як і пан і такі саме почуття має.

Поприїздили люде, попривозили вінки і поклали їх перед пам'ятником, виявляючи пошану й подяку Котляревському. Потім

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 31

Пам'ятник Котляревському в Полтаві.

шановано пам'ять його промовами про його великі заслуги перед Україною. На театрі виставляли його "Наталку-Полтавку".

Грінченко Б. Д. Оповідання про Івана Котляревського — 32

Два дні відбувалося це всеукраїнське свято.

Сто років уже лунало серед людей правдиве слово Котляревського, та й довго, довго ще лунатиме. Вій заробив оці слова Шевченкови, що вирізьблено на його пам'ятникові:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.