История Полтавы

Иван Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 623

Яків Федорович Головацький. Іван Котляревський.

Подається за виданням: Головацький Я. Ф. Іван Котляревський. // Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — 652 с. Стор. 217-220

Вперше надруковано у тижневику «Пчола», № 3, 1849, стор. 37-41. Подається за виданням: «Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького, Львів, 1884 (І. Онишкевич, Руська бібліотека, т. III), стор. 349-352.

Джерело: Електронна бібліотека "Ізборник".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Коментарі укладачів (стор. 586-587, помічені цифрами) перенесені під відповідні абзаци.

Головацький Я. Ф. Іван Котляревський — 217

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Іван Петрович Котляревський родився в Полтаві 29 серпня * 1769 р., учився в Полтавській духовній семінарії, де межи соучениками єго був знакомитий перекладатель «Іліади» Гомерової М. І. Гнєдич ¹. Вже в тій школі Котляревський показував велику клінність до складаня стихів і умів до кождого слова добирати остроумні рифми, за що єго соученці називали рифмачем. Скінчивши біг науковий, Котляревський деякий час займався вихованєм дітей по часних домах обивателів земських.

* За старим стилем.

¹ Гнєдич Микола Іванович (1784 — 1833) — російський поет і перекладач, родом полтавчанин, його переклад «Іліади» Гомера, здійснений в 1807 — 29 рр., став окрасою російської літератури.

В ту пору житя свого образовався він в малоруськім язиці після мови народної, уважав обичаї, звичаї, повір’я і преданія своїх земляків українців, бував на зборах, іграх і забавах простого народа, межи котрий і сам

Головацький Я. Ф. Іван Котляревський — 218

перебраний мішався, пильно підслухував і записував слова і реченя малоруськії. З часом показалося, що то було слідствієм єго поетичної діяльності. Предметом поезії обрав собі Вергілієву ² «Енеїду», котру ще в молодості перелицював (травестував) на малоруський язик. В тім перекладі слабо держався чтеня латинської «Енеїди», але найбільше ізображав домашнє житє українців у свободних і оживлених строфах. Посмішність «Енеїди» незрівнянна; всюди віддихає невинуджена сатира, іграюча невишуканою веселостію і остротами природженого остроумія. Легкость оповіданя, вірность барвитості, милії жарти були істинно чимсь-то новим, очаровательним. Описуючи природу, ніколи не погрішив против правди; народність відбивається в єго поезії, як в дзеркалі. Ціла Україна читає «Енеїду» з розкошю, від письменного селянина до багатого пана. Першії три книжки «Енеїди» були видані без єго відомості в С.-Петербурзі 1798 р. і повторені там же 1808 року з многими помилками і опущенями. Автор поправив єї, доложив 4 книжку і посвятив Семенові Михайловичу Кочубеєві ³, котрий видав єю своїм накладом в С.-П. * 1809 р. під надписом «Вергілієва Енеїда на малоросійський язик переложеная І. Котляревським». Найновійше видане вийшло в Харкові 1842 р., в которім виданю поміщена ще п’ята і шоста часть, а так цілая поема.

* Санкт-Петербург.

² Вергілій Марон Публій (70 — 19 до н. е.) — великий римський поет-епік, автор відомої поеми «Енеїда».

³ Кочубеєві. — У петербурзькому виданні «Енеїди» 1809 р. (4 частини) прізвище, ім’я та по батькові Кочубея С. М. написано скорочено: «С. М. К — ю усерднейше посвящает сочинитель».

Знаємость Котляревського в діях малоруських і взагалі во всім дотикаючімся народного биту України була дуже обширна; для того многії писателі російські, пишучи о малоруських предметах, вступали в переписку з Котляревським і получали від него докладні і вірні об’ясненія на запитання свої. Котляревський первий умів взбудити у образованих краянах своїх любов к родимому нарічію і любов к народності. Перелицювавши Енея на козака, волочив з ним ватагу козацьких бурлаків по всіх усюдах, осмішив цілий Парнас, котрий ще до єго часу так багато служителів мав межи всіма християнськими поетами, оказав неуклюжность мнимого класицизма, намигнув на істинне джерело народної поезії в своїй рідній землиці, у свого родимого народа. І ди! як з легкої руки єго появилися многії прекраснії повісті і поезії: Грицька Основ’яненка, володіючого народним

Головацький Я. Ф. Іван Котляревський — 219

гумором, Гулака-Артемовського з єго незвичайною мелодією малоруського язика, а вслід за ними з самобитними дарованіями явився: Амвросій Могила ⁴ з глубоким поетичним чувством, Ієремій Галка ⁵ з іскренною любовію к Україні, Гребінка з живим і бистрим розсказом, Тополій ⁶, передавший поетичеськи кілька сцен із народної жизні.

⁴ Амвросій Могила — літературний псевдонім Метлинського Амвросія Лук’яновича (1814 — 1879) українського поета-романтика, фольклориста і видавця, професора Харківського та Київського університетів.

⁵ Іеремія Галка — літературний псевдонім Костомарова Миколи Івановича (1817 — 1885), визначного українського історика і письменника.

⁶ Тополій — Тополя Кирило, український письменник першої половини XIX ст., автор драматичних творів.

Після «Енеїди» написав Котляревський з звичайним єму талантом 1819 року «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника», дві опери малоруські, котрі з великим успіхом були часто представляні не тілько по українських, але і в столичних театрах. Г-н * професор І. І. Срезневський ⁷ видав їх під слідующим заголов’єм: «Наталка Полтавка, малоросс[ийская] опера» І. П. Котл[яревського], кн[ига] первая українського збірника І. І. Срезневського, Харків, 1838 (посвящено любителям славянщини) і «Москаль-чарівник», малор[осійська] опера І. П. Котл[яревського], друга кн[ига] збірника укр[аїнського], Москва, 1841.

* Господин.

⁷ Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 — 1880) — визначний філолог-славіст, професор Харківського і Петербурзького університетів.

Обі тії опери представлені були і у нас любителями драматичної штуки. «Наталку Полтавку», перероблену Іоанном Озаркевичем ⁸ під надписом «На милованє нема силованя», представляно кількокротне в Коломиї, а пізнійше много разів у Львові і в Перемишлі. Другу оперу грали також в Перемишлі і у Львові під названєм: «Жовнір-чарівник». Перша навіть була напечатана в Чернівцях під надписом: «На милованє нема силованя, комедіо-опера з співками, соч. І. О. **. В Чернівцях, 1848».

** Івана Озаркевича.

⁸ Озаркевич Іван — священик у Коломиї, перший організатор народного театру на Західній Україні, дід відомої української письменниці Наталі Кобринської. Озаркевич виступив популяризатором творів І. Котляревського у Галичині, пристосовував їх до місцевих умов. Сподвижниками І. Озаркевича були М. Верещинський — субсидатор «Русалки Дністрової», та коломийський бурмистр Дрималик.

Котляревському маємо також подякувати за заховане багато прекрасних пам’ятників народної української поезії, за всказанє дороги до світлого пізнаня і докладного наученя житя-битя і обичаїв малоруських, що позоставив своїм наслідникам. В письмах небіжчика не найшлося більше жадного подлинного утвору, лишень перевод на малоруський язик обширного французького діла: «Євангельськії розмишленія» ⁹.

⁹ «Євангельськії розмишленія». — Мається на увазі переклад французького богословського трактату Дюкеня, який здійснив І. Котляревський.

«Пісня на новий год 1805 Олександру Борисовичу Куракіну» ¹⁰ (губернатору полтавському), котра досталася мені в рукописі і досі печатана не була, либонь, також чи не пера Котляревського. Ось початок єї:

¹⁰ «...Олександру Борисовичу Куракіну. — Тут неточність: у І. Котляревського Олексій Борисович Куракін (в 1802 — 1807 рр. генерал-губернатор на Україні).

Головацький Я. Ф. Іван Котляревський — 220

Гей, Орфею небораче!
Де ти змандровав від нас?

Занимавшись літературою, Котляревський з честю пройшов і поприще служби. Вступивши кадетом 1796 р. в карабінерний, а пізнійше коннострілецький полк, служив у виправі руських войськ до Бессарабії і Молдавії, був при взятії Бендерів, при штурмі Ізмайлова і в других воєнних потребах з турками, де отримав за отличіє похвалу від самого царя. 1806 року поручено єму було генералом Меєндорфом склонити буджацьких татар к покорності Росії. Котляревський сповнив тоє порученє з совершенним успіхом і взяв від улусів закладників, за що нагороджен орденом св. Анни. В одставку виступив 1808 р. яко капітан, а 1810 р. призваний був кн. Лобановим-Ростовським за надзирателя дому воспитанія бідних, за поправлене котрого дістав в 1817 р. чин майора і 500 руб. жалованя.

В 1827 році був назначений, при занятю прежнього місця, попечителем полтавського богоугодного заведенія і обі довжності сповняв до послідньої возможності. Від січня 1835 року вже не опускав свого дому.

В часнім житю був Котляревський щирий зо своїми приятелями, завсігди готов помочи ближньому; многим і втайні благотворив. Під скромною простотою українця укривав душу високую і повную ніжних і благородних чувств. Він був душею бесід дружеських, говорив умно, весело, легко і часто до речі уживав місць із св. писанія; нікто лучче від него не умів пересказувати народних приказок. Зріст єго був середній, собою був худощавий, лице мав продовговате, очі невеличкі, чорні і бистрі, волосе також чорне, в виразі лиця був ум і багато простодушія. Котляревський яко хоробрий воїн, як учитель молодіжі, яко щирий ісповнитель повинностій в горожанськім житю заслужив на чесне ім’я ужиточного сина вітчини, а яко істинно народний писатель — славу знаменитого стихотворця. З рідким терпінієм зносив посліднії дні страданя і тихо угас в 70 р. жизні 29 жовтня * 1838 р. Ціла Україна з почестю споминає Котляревського... Кождий малорусин з глубини душі вздихає за ним. Дорогоцінне ім’я єго заховано буде назавсігди в пам’яті народній, як пісня народна, котра не умирає ніколи.

* За старим стилем.