Иван Котляревский в энциклопедиях и словарях

Подробности: Просмотров: 621

Ім'я Івана Котляревського
в енциклопедіях і словниках.

(до інформації в енциклопедіях і словниках потрібно відноситись критично,
бо навіть у сучасних джерелах зустрічаються помилки)

Словарь русских светских писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших в России (1845).
Справочный энциклопедический словарь (1847).
Настольный словарь для справок по всем отраслям знания (1863).
Справочный словарь о русских писателях и ученых, умерших в XVIII и XIX столетиях, и список русских книг с 1725 по 1825 г. (1880).
Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона (1895).
Настольный энциклопедический словарь. Т-во "А. Гранат и К°" (1897).
Биографии русских писателей (1900).
Русский биографический словарь Половцова (1903).
Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания (1903).
Энциклопедический словарь Ф. Павленкова (1910).
Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века (1912).
Энциклопедический словарь Т-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°" (1914).
Новый энциклопедический словарь (1915).
Литературная энциклопедия (1931).
Малая советская енциклопедия (1937).
Большая советская энциклопедия (1937).
Енциклопедія українознавства (1959).
Радянська енциклопедія історії України (1970).
Шевченківський словник (1976).
Українська радянська енциклопедія (1980).
Большой энциклопедический словарь (1993).
Українська літературна енциклопедія (1995).
Юридична енциклопедія (2001).
Енциклопедія історії України (2008).
Українська музична енциклопедія (2008).
Шевченківська енциклопедія (2013).
Енциклопедія «Britannica».

Словарь русских светских писателей, соотечественников и чужестранцев, писавших в России : В 2-х том. / Соч. митр. Евгения. - Изд. Московитянина - Москва : В Универ. тип., 1845. / Т. 1: А-К. – VI, 328, IX с. Стр. 311 (https://azbyka.ru)

КОТЛЯРЕВСКИЙ ИВАН ПЕТРОВИЧ, Майор, из дворян Полтавской Губернии; родился. 1768 г.; обучался сперва в Семинарии Черниговской, служил с 1779 г., в Канцелярских чинах по Новороссийской губернии, а с 1796 г., поступил в Кадетский Корпус и перешел оттуда в армейскую службу, в Северский Драгунский полк. Он известен в нашей Словесности по одной небольшой, но единственной в своем роде книжке, содержащей в себе пародию трех песней Енеиды, на Малороссийский язык перелицованной, по примеру Енеиды, вывороченной наизнанку Николаем Осиповым, С.-Петерб., 1791 и 1800 г., стихами напеч. в С.-Петерб. 1798 г.; 2 изд. 1808 там же. С 1810 г. находился в Полтаве надзирателем Дома для воспитания бедных, о которых сообщил и сведения, напеч. в журнале Человеколюб. Общества, издаваемом Комитетом оного по ученой части, 1818 г., № IX (ч. V. стр. 185-190). Государь Император Александр I, в проезд свой чрез Полтаву, 1817 г., пожаловал его в Майоры с пенсиею по 500 р.

Справочный энциклопедический словарь / Издание К. Крайя, ред. А. Старчевский. Том шестой (Кап - Кях). С. Петербург, 1847. Стр. 871 (https://rusneb.ru).

Котляревский (Иван Петрович); род. в Полтаве 1769 г.; учился в семинарии и потом занимался воспитанием детей помещиков, приглашавших его в свои поместья. Живя несколько лет в деревнях, Иван Петрович хорошо изучил родной ему быт малороссиян. В лета кипучей молодости писал разные вирши на малороссийском языке. На 27 году жизни (1796) Котляревский вступил кадетом в северский карабинерный, переименованный сначала в драгунский, а впоследствии и конно-егерский полк. В 1806 г., когда Русские вступили в пределы Молдавии и Бессарабии, генерал-майор Мейендорф поручил Ивану Петровичу убедить Буджакских Татар принять подданство России. Политикою своею, хитрым и прозорливым малороссийским умом, Котляревский с полным успехом исполнил возложенное на него поручение, привел всех буджакских Татар к повиновению и склонил их подчиниться России. В 1808 г. он вышел в отставку. В годы военной службы он написал несколько частей «Энеиды», перелицованной на малороссийский язык. В отставке Котляревский окончил 4-ю часть Энеиды, и в 1809 г., ее первые четыре части были изданы Семеном Михайловичем Кочубеем, которому автор посвятил первые главы этого сочинения. В 1810 г. он определился надзирателем полтавского дома воспитания бедных. В 1812 г. Иван Петрович оставил гражданскую службу и снова вступил на военное поприще. В самое короткое время он сформировал пятый казачий полк, которым командуя во все продолжение войны с Наполеоном, стал известным, как непобедимый казак и патриот. В начале 1827 года, Котляревский принял на себя обязанность попечителя полтавского богоугодного заведения и вступил по-прежнему в отправление должности надзирателя дома воспитания бедных. В 1835 г. он навсегда уже оставил службу; его здоровье было совершенно расстроено. В продолжение службы, Иван Петрович написал остальные части Энеиды, а для бывшего в 1819 г. полтавского театра, находившегося под непосредственным его управлением, сочинил малороссийские оперетты: «Наталка Полтавка» и «Москаль Чаривнык». Наталка Полтавка — драма, которая станет в ряду с известными нашими сочинениями в этом роде. Ни одна повесть, ни одно какое-либо сочинение не пришлось так по душе малороссиян, как «Наталка» Котляревского; сотни ее списков и теперь еще ходят по всей Малороссии. Он умер на 70 году жизни, и погребен в Полтаве, на общем городском кладбище.

Настольный словарь для справок по всем отраслям знания (справочный энциклопедический лексикон) : в 12 вып. или 3 т. / сост. под ред. Ф. Толля. Выпуск V (выпуск 1-й второго тома, Дви - Офрис). Санкт-Петербург, 1863. Стр. 567-568 (https://rusneb.ru).

Котялревский, Иван Петрович, малоросс. писатель, род. 1769, ум. 1838 г. В молодости служил в военн. службе, и с успехом исполнил возложенное на него поручение: склонить Буджакск. татар к принятию русск. подданства. Известны его соч.: «Энеида, перелицованная на малоросс. яз.» (1809), «Москаль-чаривник» и «Наталка Полтавка», с восторгом принятые в Малороссии.

Геннади Г. Справочный словарь о русских писателях и ученых, умерших в XVIII и XIX столетиях, и список русских книг с 1725 по 1825 г. Т. 2. Ж—М. С дополнениями Николая Собко. Берлин, 1880, с. 168. Дополнение, с. 409 (https://books.google.bj).

Котляревский, Ив. Петр., малороссийский поэт. Р. 29 авг. 1769 в г. Полтаве, где учился в семинарии. Он писал свои оперы для полтавского театра, которым управлял и на котором в молодости играл известный Щепкин. — К. служил в новоросс. канцелярии (1779-1796), потом в военной службе, участвовал в действиях против турок в 1806 г. и оставил журнал военных действий 2 корпуса в 1806 г. (рукопись в 3 ч.).

Вышел в отставку в 1808 г. с чином капитана, он в 1810 определен надзирателем в полтавский дом воспитания детей бедных дворян, был его попечителем с 1827 г., в 1835 уволен. Ум. 29 окт. 1838 г.

Энеида его в свое время весьма популярная, теперь забыта; но его оперетки до сих пор держатся на сцене.

— Энеида на малороссийский язык перелицованная ... (в стихах). 2 ч. П. 1798. 8°. — Изд. 2-е 3 ч. П. 1808. — Изд. 3-е исправл. 4 ч. П. 1809. 8°. — Изд. 4-е Виргилиева Энеида ... 6 ч. Харьков, 1842. 8°.

— Наталка Полтавка, опера. (1-е изд.) X. 1838, 8°; Харьков. 1842. 8° и П. 1862, 12°. Музыка к ней, Борецкого, приложена ко 2-й книге Утренней Звезды Петрова, Харьков, 1834. — Новое изд. Холевинского. Киев, 1875. 12°; К. 1875, 18° и 1878, 16°.

— Москаль чаривник, опера. М. 1841. 8°; П. 1862. 12°; К. 1875, 18° и 1878, 16°.

— Писання Котляревского. П. 1862. 12°. С портретом; Писання. 1. Виргилиева Энеида, 2. Наталка-Полтавка и 3. Москаль Чаривник. К. 1878. 16°.

— Собрание сочинений на малоросс. языке. Под редакцией С. Катранова. Киев, 1875. 8°.

— Собрание соч-ий: І. Энеида. II. Наталка Полтавка, III. Москаль Чаривникк. IV. Ода до кн. Куракина. ... К. 1874 и изд. 2-е 1875. 8°.

† Сев. Пчела 1839, № 146 и Журнал мин. н. просв. ч. XXIV (1839), IV. — Биогр. Н. Сементовского; Сев. Пчела 1846, № 82. — Заметка в Моск. Ведом. 1855, № 46, о том, что его Энеида написана прежде переделки Осипова, хотя напечатана позднее. — Характеристика его Энеиды, П. Кулиша, в Основе, 1861, І, 235-262. — Биогр. в Основе 1861, II, 163-175. — Воспом. С. Стеблин-Каминского; Полтавские Губ. Ведом. 1866, № 45 и там же, № 46 и 47 биогр. очерк. (Из Сев. Пчелы 1839). — Первая любовь К-го. В. Савинова; Сев. Пчела 1863, № 80. — Домик К-го в Полтаве: Воскресный Досуг 1869, № 313. — Статьи о его столетнем юбилее: Дон 1869, № 97; Полтавские Епарх. Ведом. № 17 С. Стеблин-Каминского; Харьк. Губ. Ведом. 1869, № 98, С. С. К.

Энциклопедический словарь. Издатели: Ф. А. Брокгауз (Лейпциг), И. А. Ефрон (С.-Петербург) — С.-Петербург. Типо-Литография И. А. Ефрона, Прачешный пер., № 6. 1895. Том XVI (Конкорд - Коялович), с. 442 (https://viewer.rsl.ru).

Kотляревский (Иван Петрович) известный малороссийский писатель (1769 — 1838). Дед его был дьяконом в полтавской соборной церкви, отец служил по судебному ведомству. 14 лет он поступил в полтавскую семинарию и начал писать стихи. Товарищем его по семинарии был Гнедич. По окончании курса семинарии К. состоял домашним учителем в домах богатых помещиков, служил в новороссийской канцелярии, затем в военной службе и участвовал в битвах с турками. С 1808 г. К проживал в Полтаве, в должности надзирателя в институте «воспитания детей бедных дворян». К. считается отцом новой малорусской литературы. Главное его произведение: «Энеида Виргилия, перелицованная на малорусскую мову» — классическое произведение малорусской литературы по простоте и изяществу стиля и истинно-хохлацкой иронии. «Энеида» была напечатана впервые в 1798 г. (первые три песни) и затем выдержала много изданий. Полное и точное издание «Энеиды» К., без изменений в языке, сделано Волохиновым в Харькове, в 1842 г. Наиболее распространенное издание Кулиша, 1862 г., представляет крупные переделки текста. При переделке «Энеиды» К. имел в виду вышедшую в 1791 г. русскую переделку Осипова, а последний, в свою очередь, подражал немецкому писателю Блюмайеру († 1788). Еще ранее «Энеида» Виргилія подверглась сатирической переделке в Италии («Eneide travestita», Лалли, 1633 г.) и во Франции («Virgile travesti en vers burlesques», Скаррона). К. подражал Осипову в выборе стиха и в обрисовке пьянства. Самостоятельность К. обнаруживается в языке и во многих оригинальных эпизодах, написанных с большим талантом. В 1819 г. К. написал две оперетки: «Наталка Полтавка» и «Москаль Чаривник», до настоящего времени занимающие первостепенное место в малороссийском репертуаре. «Наталка Полтавка» была впервые напечатана в 1837 г., «Москаль Чаривник» — в 1841 г. О литературной истории «Москаля Чаривника» см. обширную статью проф. Дашкевича в «Киевской Старине» 1893 г., XII. К. подражал здесь франц. оперетке «Le soldat magicien», 1760 г. Ср. Н. И. Пeтров, «Очерки истории укр. литературы» (22-36); Н. П. Дашкевич, академическая рецензия на предыдущую книгу; Н. М. В. (Н. Минский), в «Нови» 1885 г.; Огоновского, «Истории Литературы русской» (II ч. I, стр. 186-210); Сергиенко, во II кн. «Записок науков. товар. имени Шевченка», 1893; Комаров, «Покажчик».

Н. С-в.[Н. Сумцов]

Настольный энциклопедический словарь. Третье стереотипное издание. Издание с 4-го тома Товарищества "А. Гранат и К°", бывшее Т-во "А. Гарбель и К°". Высочайше утв. Т-во Скоропечатии А. А. Левенсон. Москва, Петровка, д. № 22. 1897 — Том IV-й (Кальдер-Ленский). Стр. 2347 (http://klassikaknigi.info).

Котляревский, Иван Петрович, род. в 1769 г., учился в полтавской семинарии, был домашним учителем, служил в военной и гражданской службе, затем был смотрителем полтавского воспитательного дома для детей несостоят. дворян, ум. в 1838 г. Поэтич. произведения К. ("Энеида", переложение эпич. поэмы Вергилия на малороссийский яз. и нравы, малороссийские бытовые пьесы: "Наталка-Полтавка", "Москаль Чаривник") с замечательной яркостью и простотой отразили в себе весь строй малороссийского быта и склад характера, его своеобразный юмор и самобытную сентиментальность, и пользуются доныне огромной популярностью во всех слоях малорос. общества: их песни, дышащие грацией и глубиной чувства, с театральных подмостков перешли в народн. реперт., их остроумн. и меткие стихи занесены в число любим. народн. пословиц.

Биографии русских писателей. Среднего и нового периодов. Составил А. П. Добрыв. С.-Петербург, 1900. Стр. 220-222 (https://rusneb.ru).

КОТЛЯРЕВСКИЙ, Иван Петрович. 1769 — 1838.

Родился в Полтаве. Происходил из небогатой дворянской семьи, предки его были природные малороссы, дед был дьяконом Успенской соборной церкви, а отец служил чиновником в магистрате. И. П. вырос в очень бедной обстановке, рано узнал нужду, первым его учителем был дьячок приходской церкви, а когда ему минуло тринадцать лет, его отдали в полтавскую семинарию, где он очень подружился с Н. И. Гнедичем (знаменитым потом переводчиком "Илиады" Гомера) и эту дружбу сохранил до конца своей жизни. И. П. стал рано писать стихи-вирши, за что товарищи прозвали его "рифмачом". В семинарии он обнаружил светлый ум, страстную любовь к родному наречию, прекрасные способности и вынес хорошие познания в языках латинском, польском и французском. По выходе из семинарии ему предлагали вступить в духовное звание, но он отказался и предпочел быть домашним учителем, и несколько лет занимал эту должность, кочуя из одного помещичьего дома в другой. Страстно любя местное наречие, интересуясь правами и обычаями Украйны, он в это время собирал этнографические сведения, для чего не редко переодевался в мужицкий костюм, ради участия в народных гуляньях, играх и вечерницах. Потом довольно долго служил в штате бывшей новороссийской канцелярии и дослужившись до чина губернского регистратора поступил в военную службу, участвовал в турецкой компании, исполнял обязанности посла у буджакских татар, подвергался всевозможным опасностям и возложенное на него поручение исполнил блистательно. В 1808 г. вышел в отставку с чином капитана. Очутившись без средств к жизни, И. П. отправился в Петербург, долго терпел горькую нужду, обивая пороги у сановников и столичной знати, отыскивая себе места, часто ложился голодным, без огня (не имея возможности даже купить свечу). Наконец в 1810 г. он был назначен на должность надзирателя Полтавского дома воспитания детей бедных дворян, где и прослужил семнадцать лет и сообразно потребностям времени, ввел многие новые порядки в этом заведении, за что был награжден чином майора, бриллиантовым перстнем и пожизненной пенсией. Тогдашний малороссийский генерал-губернатор, князь Лобанов-Ростовский, большой любитель всего изящного, способствовал к учреждению в Полтаве театра любителей, и директором его выбрал И. П., занявшись энергично на этом поприще, сам часто с большим успехом появлялся на сцене в разных комедиях и потом в 1819 году поставил свою знаменитую "Наталку-Полтавку" и вскоре водевиль "Маскаль-Черевник". Обе пьесы с первого раза имели успех громадный и имя автора получило известность, не смотря на то, что эти пьесы были напечатаны лишь в 1837 и 1841 г.г. Затем с 1827 года И. П. служил восемь лет попечителем Полтавского богоугодного заведения и после этого уволился по болезни в отставку. В 1829 году был избран членом общества любителей российской словесности. И. П. скончался в 1838 году, не задолго до своей кончины он отпустил на волю своих людей, а имущество свое раздал родным. Тело его погребено, согласно желания покойного, по Кобелякской дороге на городском кладбище, рядом с могилой Гнедича его друга (которого похоронено там сердце).

И. П. начал рано писать вирши и народные украинские песни, некоторые из них и до сих пор пользуются известностью и популярностью, как-то: "Виють витры", "У сусида хата била" и др. Но в особенности он прославился переложением на украинское наречие "Энеиды" (Вергилия), где боги и герои античного мира действуют среди жизни украинского простонародья, в обстановке хохлатскаго быта имевшая громадный успех и популярность на Украйне, где она долго была любимой книгой каждого грамотного южанина, стихи ее выучивались наизусть, а наиболее характерные из них обращались в пословицы. В этой пародии, помимо своего интереса, как веселой, блестящей шутки, имеется еще немалое значение, как верная картина украинского быта, как изображение пороков и смешных сторон малороссийского народа. Вообще произведения И. П. особенно важны были еще тем, что он первый стал писать на настоящем малороссийском языке и тем напомнил малороссам о существовании их родного языка. Его некоторые песни и театральные произведения, как то: "Наталка-Полтавка" и "Москаль-Черевник" пользуются до сих пор известностью и по своему достоинству стоят на ряду с лучшими современными комедиями из простонародного быта. Кроме своих оригинальных произведений И. П. много собрал малороссийских народных песен, пословиц, которые были изданы проф. Снегиревым. Кроме этого написал и составил, по поручению барона Мейндорфа, "Журнал военных действий 2-го корпуса 1806 года" и перевел с французского языка, по желанию княгини Репниной "Размышления о расположении с каким должно приступать к чтению и размышление о Св. Евангелии Луки".

Обладая несомненным талантом и горячо любя Малороссию, произведения И. П. имели немалое историческое значение, как первые явившиеся на настоящем малороссийском языке и положившие основание так называемой малороссийской литературе нового периода. Он первый превосходно изобразил черты народных нравов и имея большое влияние на последующие литературные произведения, писанные на малороссийском языке, открыв собою целый ряд таких писателей-украинцев, как Гулак-Артемовский, Гоголь (отец Н. Г.), Кухаренко, Белецкий-Носенко, Квитка-Основьяненко и другие. Хотя все они в силу законного порядка вещей, пошли гораздо дальше И. П. в изображении жизни своего родного народа, глубже проникли во внутренний быт его; но за то за И. П. все-таки сохраняется пальма первенства, в смысле писателя, сделавшего в этом деле почин, и имя его в истории нашей литературы будет иметь всегда одно из почетных мест.

ПРОИЗВЕДЕНИЯ: «Энеида» (подражание Вергилия). «Наталка-Полтавка» ком. «Москаль Черевник» вод. Стихотворения и песни. Лучшия из них: «Виють Витры». «У сусида хата била» и др. «Собрание народных песен и пословиц». «Заметки о некоторых народных обычаях». «Журнал военных действий 2-го корпуса 1806». Полн. собр. соч. 2 т.

Русский биографический словарь. Издан под наблюдением председателя Императорского русского исторического общества А. А. Половцова. — С.-Петербург. Типография Главного управления уделов, Моховая, 40. 1903. Т. 9: Кнаппе — Кюхельбекер, с. 331—337 (https://viewer.rsl.ru).

Котляревский, Иван Петрович, писатель, возродитель новой малорусской литературы. Род. в Полтаве 29 августа 1769 г., ум. там же 29 октября 1838 г. Отец Котляревского занимал должность канцеляриста в полтавском городовом магистрате, дед дьяконствовал в полтавском Успенском соборе; род Котляревских принадлежит к малороссийскому шляхетству и в 1793 г. значился внесенным в шестую часть дворянской родословной книги Екатеринославского наместничества, иначе говоря Новороссийской губернии. Родители Котляревского не были богаты; им принадлежала небольшая усадьба в Полтаве и кусок земли в окрестностях города.

О том, где получил Котляревский первоначальное образование, не сохранилось никаких сведений; младшие современники его только предположительно говорят, основываясь на частых припоминаниях его о субботках, что учился он по тогдашнему обычаю у дьячка. Рано проявившаяся в мальчике любовь к чтению и усидчивость в занятиях побудили его родителей отдать сына в находившуюся в то время в Полтаве "словенскую семинарию"; семинарией этой в те годы управлял Никифор Феотоки, иерарх, получивший образование в заграничных университетах и между прочим известный расширением учебной семинарской программы и введением в нее сверх древних языков преподавания языков немецкого и французского. Еще до поступления в семинарию, десяти лет от роду, если верить послужному списку, Котляревский был записан на службу в находившуюся в г. Кременчуге Новороссийскую канцелярию; здесь, как свидетельствует формуляр, его произвели в 1779 г. в подканцеляристы, в 1781 г. — в канцеляристы, в 1783 г. — в губернские регистраторы. Сколько времени длилась эта фиктивная служба, кончилась ли она службой действительной, совпала ли с пребыванием Котияревского в семинарии, или прекратилась с поступлением его в это учебное заведение — положительных сведений нет: формуляр замолкает на целые тринадцать лет, годовые же даты о времени пребывания Котляревского в семинарии доселе не извлечены из местных архивов (по словам одного из знакомых Котляревского, он поступил в семинарию на 14-м году от рождения, т. е. в 1782 г.; но сведение это нельзя считать вполне достоверным). По окончании курса учения Котляревский отказался от предложения вступить в духовное звание и стал заниматься учительством в помещичьих семьях, по большей части в Золотоношском уезде; здесь, в хуторах основной Малороссии, Котляревский с особой любовью предался изучению народа; переодевшись в народное платье, он ходил по сходбищам, записывал песни, изучал язык, поверья и предания, наблюдал нравы, обычаи, обряды; эта жизнь в глуши Украины была для него той главной практической школой, которая дала ему богатейшие знания родного народа, впоследствии так ярко им выказанные; здесь же, в Золотоношском уезде, по сообщению одного из его биографов, он изучил польский язык. Около 1793 года, судя по подлинному документу, сохранившемуся в Императорской Публичной Библиотеке, странствования Котляревского по Малороссии окончились: в январе этого года он был уже протоколистом полтавской дворянской опеки и ходатайствовал об утверждении своих дворянских прав для поступления на коронную службу и, вероятно, для получения права на первый классный чин; вступил ли он на службу или нет, сведений не сохранилось.

Ряд точных данных о служебной деятельности Котляревского начинается только с 1796 г. В апреле этого года, — как говорят, вследствие несчастной любви — Котляревский отказался от штатской службы и определился кадетом в Северский карабинерный полк; в том же году он был произведен в аудиторы; в 1798 г. в прапорщики, в 1799 г. последовательно в подпоручики и поручики, в 1806 г. в штабс-капитаны. Начав свою военную службу в строю Северского полка, Котляревский затем получил место адъютанта при инспекторе по кавалерии Днестровской и Крымской инспекции, маркизе Дотишампе; по словам аттестата, данного ему маркизом в феврале 1806 г., "отличной рачительностью и прилежанием" и вместе с тем "расторопностью и точностью", с которой исполнял все возлагаемые на него поручения, он выказал себя во всех частях хорошим офицером. В 1806 г. Котляревский был прикомандирован в качестве адъютанта к барону Мейндорфу, начальнику 2-го корпуса войск, назначенных для войны с турками и занятия Молдавских княжеств. При вступлении в Молдавию он принял участие в осаде Бендер; затем исполнил трудное дипломатическое поручение — склонить к миру Буджакских татар, кочевавших тогда у Черного моря между Днестром и Дунаем (в нынешнем Аккерманском и Бендерском уездах Бессарабской губ.); с опасностью для жизни он успокоил мятежников, готовых подняться против русских, уговорил их признать власть России и привел с собой заложников; за этот подвиг он был награжден орденом Анны 3-й степени; далее в течение той же войны Котляревский "отличил себя неустрашимостью" при двукратной осаде крепости Измаила, за что два раза удостоился получить монаршее благоволение. В 1807 г. (3 декабря), вслед за отставкой барона Мейндорфа, он оставил действующую армию и вступил в Псковской драгунский полк, квартировавший в тогдашней Литовской губернии. В 1808 г. по прошению он был уволен в отставку в чине капитана. После скитаний в Петербурге и долгих неудачных поисков службы по гражданскому ведомству, дойдя до самого бедственного положения, Котляревский, при помощи малороссийского генерал-губернатора князя Лобанова-Ростовского, получил место надзирателя полтавского дома воспитания бедных с жалованием в 300 рублей в год (в июне 1810 года). Отечественная война вызвала его снова к военной деятельности: по поручению Лобанова-Ростовского он, с замечательной быстротой, доставившей ему впоследствии монаршее благоволение, сформировал 5-й полтавский конный полк украинского казачьего войска; затем в 1813 г. по приказанию того же кн. Лобанова ездил с донесением на Высочайшее имя в Дрезден. После этого Котляревский снова отдался дому воспитания детей; он усердно хлопотал через посредство кн. Лобанова о расширении заведения, устроил больницу, сделал ряд нововведений военного характера, между прочим, ввел преподавание черчения, ситуации, военные упражнения, ввел форменную одежду и пр. За деятельность по Полтавскому дому, в 1817 г., при посещении Полтавы императором Александром I, Котляревский был награжден, во внимание к его просьбе, несмотря на службу по гражданскому ведомству, военным чином майора, и кроме того, подарком бриллиантового перстня и пенсионом по смерть в 500 рублей сверх получаемого жалования ("за деятельность и усердие его", как сказано в грамоте, "коими улучшил сие заведение"). В 1827 г. Котляревский был определен попечителем полтавского богоугодного заведения с оставлением в должности надзирателя дома воспитания бедных. Обе эти должности он исполнял до старости, вернее, до тех пор, пока мог двигаться. Расстроенное на службе здоровье заставило его просить отставки в июле 1834 г.; отставка была дана 31 января 1835 г. с пенсионом в 600 рублей.

Кроме коронной службы в Полтаве Котляревский нес частную обязанность казначея и книгохранителя полтавского отделения российского библейского общества (с 1819 до 1830 г.). В связи с этой стороной деятельности было участие его в масонской ложе "Любовь к истине", действовавшей в Полтаве около 1820-х годов. Совсем иной характер интересов выказался в исполнении по поручению генерал-губернатора кн. Репнина должности управителя и режиссера так называемого вольного театра, устроенного Репниным в Полтаве. Наконец, следует отметить, что Котляревский состоял в числе членов санкт-петербургского общества любителей российской словесности (был избран в 1822 году).

Последние годы жизни Котляревский провел в уединении безвыходно в своем полтавском домике, по слабости здоровья редко кого принимая. Он умер на 70-м году жизни и похоронен в Полтаве на городском кладбище по Кобеляцкой дороге. Женат Котляревский не был.

Литературные наклонности проявились в Котляревском с юности. Еще в семинарии, как говорит его товарищ протоиерей Насветов, он начал писать стихи и за искусство подбирать рифмы был прозван рифмачом; по некоторым известиям он писал в семинарии вирши на малорусском языке; по словам Шевченка в годы семинарской жизни он составлял нечто вроде сатирического журнала "Полтавскую муху", осмеивавшую "пошлость и низость людскую"; весьма вероятно, вирши и стихи и составляли эту "Муху" — настоящую пчелу, как говорил о ней Шевченко. Наряду с любовью к стихотворству в Котляревском начал развиваться интерес к римским классикам, в особенности к Вергилию. К этим литературным интересам присоединилось стремление к изучению малорусского народа. Так еще в молодости Котляревского сложились те три начала, из которых создался впоследствии его литературный облик: знакомство с классиками в связи с любовью к поэзии дало внешность и технические достоинства его произведениям; вторым элементом была склонность его к сатире и юмору; третий важнейший элемент заключался в знании малорусского народа; это знание представляете собой основу его литературной славы и сущность его малорусской поэзии.

С именем Котляревского обыкновенно соединяются четыре произведения: "Энеида, на малороссийский язык переложенная", "Наталка Полтавка", "Москаль чаривник" и "Ода до князя Куракина". Кроме этих главнейших его произведений, писанных по-малорусски, известны два русских: "Ода Сафо" и "Размышления на евангелие от Луки, переведенные с французского сочинения аббата Дюкеня".

"Энеида" — первое по времени произведение Котляревского — писалась в продолжение многих лет; создание начала ее (части l—3) относится, вероятно, к первой половине 1790-х годов, середина (часть 4-я) была написана в годы военной службы Котляревского, конец (части 5-я и 6-я) — до 1820 г., как видно из письма Мельгунова 1820 г. о предложении московского издателя издать полную Энеиду. Три начальные части Энеиды были напечатаны без дозволения автора черниговским помещиком Парпурой два раза — в 1798 и 1808 гг.; первое авторское издание, заключавшее в себе четыре части, было выпущено в свет в 1809 году и напечатано иждивением полтавского помещика С. М. Кочубея, которому и было посвящено; полное издание всей Энеиды (6 частей) вышло в свет уже после смерти Котляревского в 1842 году. "Энеида, переложенная на малороссийский язык", представляет собой сатирическую переработку произведения Вергилия на украинские нравы ХVIII века. Подобные операции над Энеидой не были новостью в литературе. На западе Европы они начались в ХVII веке и дали длинный ряд бурлескных Энеид, начавшийся с поэмы итальянца Лалли Eneida travestita (1633) и Скаррона — Le Virgile travesti (1648—1653) и имевший представителей в литературах английской, провансальской, бургундской и немецкой. Алоизу Блумауеру, написавшему Wirgils Aeneis (1784—1788) явился подражатель и в России; это был Осипов, со своей "Энеидой, вывороченной на изнанку" (1791—1795 г.). Разительное сходство Энеиды Осипова с Энеидой Котляревского давно дало повод думать, что один из этих писателей подражал другому; право на первенство сочинения, вопрос о том, который писатель должен быть признан подражателем другому, долго составляли предмет споров исследователей; тщательное рассмотрение вопроса о взаимоотношении Энеид Осипова и Котляревского, исполненное в последнее время г. Стешенком, неоспоримо утвердило первенство за Осиповым. Но зависимость Энеиды Котляревского от Энеиды Осипова, несмотря на то, что изложение во многих местах сходно, а иногда является прямым переводом русского текста, ни мало не уменьшает значения малорусской поэмы: напротив, произведение Котляревского оставляет далеко за собой свой прототип. Превосходя Энеиду Осипова с внешней стороны богатством языка, яркостью образов и краткостью в изложении, она по своим внутренним достоинствам не может даже быть сравниваема с нею. Достоинством малорусской Энеиды является во-первых то, что целью поэмы Котляревского было сознательное создание сатиры на нравы современного поэту малорусского общества; цель Осипова была не так серьезна: она заключалась лишь в желании вызвать в читателе смех с помощью не всегда удачной шутки или попыток комически сочетать римских героев с русской обстановкой. За внешней забавной формой малорусской Энеиды, полной неподдельного юмора, скрывается энергическое порицание зла, за резкой насмешкой и грубой, иногда впадающей в цинизм, внешностью, проглядывает привязанность к родине и любовь к своему народу. Дальнейшая заслуга Котляревского заключается в реальности изображения малорусской жизни XYIII в.; поэма явилась как бы отражением действительности современной Малороссии со всеми неприглядными ее сторонами, с картинами тяжелого положения народа, с панством, считавшим людей за скотов, с попами, гнавшимися за деньгами, с неправедными судьями, взяточниками, жидами, поляками, москалями и пр.; все проходит перед читателем в живых образах, нарисовано без прикрас, правдиво и отчетливо. Это достоинство поэмы еще усугубляется ее народностью, сказавшейся в знании жизни народной, ее обычаев, обрядов, старины; народность Энеиды, поставившая Котляревского в ряд начинателей малорусской этнографии, сообщила поэме много жизни, для современника ее создания особенно заметной; описания вечерниц, похоронных обрядов, поминок, панских пиров, танцев, игр, песен, изображение старинной малорусской латинской школы, казачества, остатков Запорожской Сечи, выходцы из которой являются в образе троянцев — спутников Энея, изображение старых полков казацких и пр. — давало обильную пищу читателю и вызывало глубокий интерес к поэме. Честные цели автора, реальность и жизненность его произведения, наконец, народность или этнографичность Энеиды — все это вместе, высоко поставив поэму Котляревского, явилось причиной ее долгой жизни: в противоположность пародии Осипова давно забытой и сданной в архив, малорусская "Энеида" до сих пор пользуется вниманием и не выходит из литературного обихода.

Если Энеида представляет изображение по преимуществу отрицательной стороны жизни Малороссии, то две другие важнейшие пьесы Котляревского, опера "Наталка Полтавка" и водевиль "Москаль чаривник", являются как бы противовесом первой. Основная их идея — дать привлекательное изображение малорусской женщины, которая является центральной фигурой в этих произведениях; остальные действующие лица с одной стороны служат ей фоном, с другой выводятся для придания местного колорита пьесам. Поводом к сочинению "Наталки Полтавки" и "Москаля чаривника" было появление на харьковской и полтавской сценах оперы-водевиля кн. Шаховского "Казак-стихотворец", плохой пьесы, в которой автор без всякого знания малороссийской жизни и нравов неудачно пытался изобразить малороссов в смешном или неправдоподобном виде, заставлял действующих лиц петь русские песни, говорить на каком-то выдуманном наречии. Имевшая успех в Петербурге, пьеса пришлась не по вкусу южнорусской публике и вызвала строгую рецензию в "Украинском Вестнике". Котляревский — большой любитель театра — по своему знанию Малороссии мог быть раздосадован более чем всякий другой произведением кн. Шаховского; как бы в осуждение и в исправление ее — что показывают слова действующих лиц "Наталки" — на сцене Полтавского театра в 1819 г. и появились пьесы Котляревского. Обе пьесы были приняты с восторгом и быстро разошлись по всей Малороссии и отчасти в Великороссии, сначала в рукописных списках, затем в печатных изданиях (полностью "Наталка" и " Москаль" были напечатаны в первый раз в "Украинском Сборнике" И. И. Срезневского в 1838 и в 1841 гг.; ранее в "Северных Цветах" 1830 г. была помещена одна песня из "Наталки Полтавки"). наибольшую известность приобрела "Наталка Полтавка", которая доныне не снимается с репертуара малорусских трупп. Фабула "Наталки Полтавки" незамысловата. Главные действующие лица — взаимно влюбленные Наталка и Петро — по бедности не могут сыграть свадьбу; Петро идет на чужую сторону зарабатывать деньги. В отсутствие его, под влиянием бедности, мать Наталки вынуждает у дочери согласие выйти за посватавшегося за нее старика возного; возвращение Петра расстраивает эти планы и все кончается к общему благополучию, причем и сам возный принимает участие в устроении брака влюбленных молодых людей. Пьеса представляет собой идиллическую картину старой полтавщины; доброе, благодушное настроение автора проникает все произведение; его не нарушают и блестяще нарисованные отрицательные типы пьесы — возный и выборный; и в их изображении автор старается не миновать тех сторон, которые могут привлечь к ним симпатии. Они такие же живые люди, как и другие действующие лица пьесы, как и сама немного идеализированная Наталка, как Петро и Микола, тип бурлака, и старуха мать Наталки. Народность и трезвый реализм в связи с художественностью и драматизмом, по мнению некоторых критиков, дают " Наталке Полтавке" главнейшее место в ряду произведений Котляревского. Помимо достоинств пьесы, как произведения драматического, она замечательна своими песнями, которые в наиболее патетических и сильных местах заменяют прозаическую речь действующих лиц; эти образцовые лирические произведения, созданные Котляревским в подражание народной поэзии, сами по себе, без придатка других сочинений, могли бы составить славу их автору.

Значительно уступает этой пьесе водевиль "Москаль чаривник", дающий картину из жизни семьи чумака и изображающий неудачные ухаживания за женой чумака судового паныча; центральное лицо пьесы, жена чумака, является положительным типом малорусской женщины, разумной, верной мужу, но не лишенной доли лукавства и хитрости. Паныч, в противоположность ей изображенный непривлекательными чертами, представляет собой тип человека, вкусившего верхов образования, полного самодовольства, гнушающегося своими родичами сельчанами. Остальные действующие лица — чумак и солдат — стоят в отношении обработки на втором плане. Если можно согласиться, что изображение чумака довольно жизненно, то нельзя того же сказать о солдате, представленном слишком грубыми чертами и потому портящем пьесу. Главная цель "Москаля чаривника" заключается в стремлении осмеять неестественные выродки из народа и показать нравственное превосходство людей, оставшихся верными своей среде. Фабула пьесы, по расследованию г. Дашкевича, в значительной мере заимствована Котляревским из французской оперетки "Le soldat magicien", которая в свою очередь находится в связи с целым рядом произведений в западной литературе, близких к ней по сюжету; уступая в отношении разработки фабулы своему французскому прототипу, малорусский водевиль далеко ушел от него в обработке характеров некоторых действующих лиц и в богатстве речи, чисто народной в устах чумака и его жены, канцелярски-искусственной в изъяснениях судового паныча.

Из лирических произведений Котляревского кроме песен, вошедших в его драматические пьесы, сохранилось всего одно, хотя по некоторым намекам в воспоминаниях его знакомых можно думать, что их было и больше; это произведение — "Ода до князя Куракина", написанная в 1805 г., напечатанная впервые в 1861 г. Кулишем и с его же стороны подвергшаяся жестокой критике. Князь Алексей Борисович Куракин, занимавший при Александре I пост генерал-губернатора Малороссии, человек честный по убеждениям и враг крепостного права, был одним из выдающихся людей своего времени; эта сторона его деятельности и явилась поводом похвал оды; ода не грешила против правды, не превозносила своего героя, не унижала автора и этим выдвинулась из ряда других подобного рода произведений. Помимо таких отрицательных достоинств, она замечательна как художественно-реальное изображение современной народной жизни, как любовное описание народа; но этим не исчерпываются ее достоинства: они заключаются в простоте, свободе от ложно-классических приемов, народном стиле. наконец, в искренности и сквозящем в ней добродушии автора.

Кроме перечисленных четырех малорусских произведений Котляревского с именем его, как отмечено выше, связано два русских — "Ода Сафо" и "Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о Св. Евангелии св. Луки". Стройная и изящная по форме ода Сафо является интересным свидетельством умения Котляревского владеть русским стихом и языком; она была написана в 1819 г. и напечатана только в 1843 г. в альманахе Бецкого "Молодик". "Размышления" представляют собой перевод с некоторыми дополнениями сочинения аббата Дюкеня "L'evangile medite et distribue pour tous les jours de l'annee, suivant la concorde des quatre evangelistes"; над "Размышлениями" Котляревский работал с 1823 по 1838 г. изо дня в день и, вероятно, без мысли о напечатании; рукопись их в неполном виде сохранилась в Императорской публичной библиотеке (из четырех томов, виденных в свое время Стеблин-Каминским, имеется только один первый). "Размышления" важны в биографическом отношении, как указание на религиозное настроение, овладевшее Котляревским в последние пятнадцать лет его жизни. Два русские произведения украинского поэта стоят особняком в общей его деятельности и ничего не прибавляют к его литературной славе.

Слава Котляревского сложилась исключительно благодаря его малорусским произведениям. В них он явился возродителем потухавшей в то время малорусской литературной речи; забываемая высшими слоями общества, бессознательно поддерживаемая народом в его песенной поэзии и сочинителями виршей, вертепной драмы и других произведений книжно-народной словесности, она ожила под пером Котляревского. Поэт в душе и человек образованный, Котляревский пробудил малорусскую литературу; он дал ей новые художественные формы, и указал путь совершенствования при посредстве изучения устной словесности. Влияние его было громадно: своими литературными трудами он вызвал к жизни ряд новых писателей, своими сознательными этнографическими наблюдениями дал толчок к изучению народа; сумев заинтересовать современников своими произведениями, создал малорусскую читающую публику во всех слоях общества и сблизил между собой эти слои. Чистый и безупречный образ Котляревского-писателя слился, как свидетельствуют воспоминания его современников, с образом человека высокой честности, прекрасной души и светлого ума; это был, по словам Сементовского, "благодетель, помощник сиротам и нищим, друг и приятель знавшим его лично", "любитель правды и истинный христианин". Наконец, следует упомянуть, что Котляревский оставил по себе память, как о замечательном острослове, прекрасном рассказчике, умело пользовавшимся своим знанием малорусских пословиц и присловий.

С. Стеблин-Каминский, "Воспоминания об И. П. Котляревском", Полтава, 1883 г.; И. Стешенко, "Поэзия И. П. Котляревского (к 100-л. юбилею его Энеиды)", Киев, 1898 г.; (две статьи: "И. П. Котляревский и Осипов" и "И. П. Котляревский в свете критики" ранее были напечатаны в "Киевской Старине"; П. Житецкий, "Энеида И. П. Котляревского и древнейший список ее" ("Киевская Старина" 1899—1900 г.); Н. Дашкевич, "Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды" ("Киевская Старина", 1898 г., № 9); "Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. П. Котляревским", Киев, 1898 г., (со сведениями о ее прежних изданиях); В. П. Науменко, "К пятидесятилетию со дня смерти И. П. Котляревского" ("Киевская Старина", 1888 г. № 11); А. И. Соболевский, "К юбилею И. П. Котляревского" ("Библиограф" 1889 г. №№ 10—11); И. Франко, "Писаня I. П. Котляревьского в Галичинi", ("Записки наукового товариства iмени Шевченка, 1898 г. кн. 6"); В. И. Срезневский, "Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским" ("Киевская Старина", 1899 г. № 1); В. Срезневский, "Записки И. П. Котляревского о первых действиях русских войск в Турецкую войну 1806 г." ("Киевская Старина", 1900 г. № 12); В. Симоновский, "Участие малороссийских казаков в Отечественной войне 1812 г." ("Полтавские Губернские Ведомости", 1900 г. № 153), письма здесь помещенные, перепечатаны В. Науменком в "Киевской Старине", 1900 г. № 9; "Два неизвестных письма И. II. Котляревского"); Т. И. Шевченко, "Близнецы", ("Киевская Старина", 1886 г. т. 16, 232—234, 243—245, 410, 426, 442); касающееся Котляревского в повести перепечатано отдельно в переводе на малорусский язык в статье "Шевченко про Котляревського" — "Литературно-науковни вистник", 1898 г. № 11. "Два письма о Котляревском" — ("Киевская Старина", 1898 г., т. 62, отд. 2, 1—2): "Несколько слов о домике Котляревского в г. Полтаве" (там же, 1884 г. № 10), "Две малорусские оды из эпохи Наполеоновских войн" (там же, 1886 г. № 1); "Ответ на вопрос о малорусских одах из времени наполеоновских войн" (там же, 1886 г. № 4); В. Перетц "К исследованию о литературном источнике оперы Котляревского "Москаль Чаривник" (там же, 1894. т. 44, 548—551); "Письма Евгения Болховитинова к Анастасевичу" ("Русский Архив", 1899, т. 2, 66); А. Ефименко, "Котляревский в исторической обстановке", (Вестник Европы, 1900, № 3). В 1898 г. по поводу столетней годовщины выхода в свет первого издания малорусской Энеиды появилось большое количество биографических и историко-литературных заметок о Котляревском; сведения о важнейших из них помещены в "Киевской Старине", 1899 г. январь, отд. 2, стр. 20—23 (см. также "Литературно-науковни вiстнiк", 1898 г. №№ 10—12, где помещены статьи M. Грушевского, С. Смаль-Стоцкого, Гр. Коваленка, О. Колессы. — Библиография о Котляревском до 1897 г. почти вся введена в указанную выше статью г. Стешенка "Котляревский в свете критики".

В. Срезневский

Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания. Издатели: Библиографический институт (Мейер) в Лейпциге и Вене, Книгоиздательское Товарищество "Просвещение" в С.-Петербурге. Под ред. С. Н. Южакова. — Т. 11 (Киты-Ландана). — СПб., Типогр. т-ва «Просвещение», 1903, с. 419 (https://rusneb.ru).

Котляревский, Иван Петрович, украинский писатель. Род. 1769, ум. 1838, первоначально учился у дьячка; в молодости поступил в полтавскую дух. семинарию, которую и окончил. В молодости был учителем детей в панских домах; к этому времени, вероятно, относятся его изучения нар. жизни, когда он являлся на народн. гуляньях и других сборищах, переодетый в крестьянскую одежду, записывал нар. обычаи, предания, песни. Первое его печатное сочин. было: "Энеида, на малорос. яз. перелициованная", издан. в Спб., 1798, М. Парпурой, после того, как поэма сильно уже была распространена в рукописных копиях. В этом издании было только три первые части сочинения: четвертая появилась в третьем издании (1809), а пятая и шестая, хотя были готовы к началу двадцатых годов XIX в., лишь 1842, уже по смерти автора. Это была юмористическая переделка событий из поэмы Вергилия на украинский язык и нравы. Она сразу приобрела обширную популярность. Этому прежде всего способствовали ее выдающиеся литературные достоинства. Легкий стих, блестящий, для того времени, украинский народный язык, замечательная пластика рисунка, истинно-украинский юмор и тот букет народности, которым проникнута поэма, произвели чарующее впечатление на читателей. Даже излишняя иногда карикатурность рисунка скорее способствовала, чем мешала распространенно сочинения К., так как соответствовала понятиям того времени о смешном. Но не один талант автора был причиной популярности его произведения. Энеида Котляровского явилась как неизбежный результат того положения, в котором находилась старая украинская литература конца XVIII в., и отвечала назревшим потребностям украинского общества того времени. В виду органической связи этой поэмы с старой украинской литературой является вопросом малой важности, кто — Скаррон или Осипов — подал К-му мысль избрать для пародии именно фабулу Вергилиевой поэмы, а не какую иную (по-видимому К. пользовался переделкой Осипова). Заимствуя фабулу и изменяя ее по своему, К. вложил в нее свое содержание, украинское; троянцы и латинцы сохраняют лишь свои имена, в сущности это малорус. крестьяне, изображенные с юмористической точки зрения; картина жизни малорусского народа (оставя в стороне преувеличения карикатуры) настолько верна действительности, что заслуживает внимания этнографов. Таким обр. Энеида К-го, являясь по фабуле заимствованным сочинением, в сущности представляет произведете самостоятельное. Очевидна и серьезная цель произведения: осмеяние пороков современного украинского общества (панов и мужиков — см. особенно описание ада), соединенное с негодующим протестом против крепостного права.

Этому направлению К. остался верен и в своей опере "Наталка-Полтавка" (появилась на сцене 1819, напечатана 1837), грациозной и реальной картине народной жизни, нарисованной с тем же крупным талантом, кот. автор проявил в "Энеиде". Здесь юмористическая точка зрения на народ оставлена совершенно, и мужики пьесы являются людьми, к которым автор относится с полным уважением, заставляя то же делать и читателя. Этой пьесой, вместе с водевилем "Москаль Чаривник" (напеч. 1841), К. положил начало нового национального театра в Украине.

Энциклопедический словарь Ф. Павленкова. Справочное издание. — 4-е вновь пересмотренное изд. — СПб.: Тип. Ю.Н. Эрлих, 1910. — VII + 1552 c.: ил. Стлб. 1074 (http://klassikaknigi.info).

Котляревский, Иван Петр., малоросс. писатель (1769 -1838); с него начинается новый период малоросс. художеств. литературы; сочин.: «Москаль Чаривник», «Наталка-Полтавка» и «Перелицованная Энеида»; 1903 К. открыт памятник в Полтаве.

Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава. Издание Полтавской ученой архивной комиссии, 1912, с. 95—97 (Словарь на сайте).

Котляревский, Иван Петрович (1769 † 1838), сын бедной дворянской семьи, учился в Полтавской семинарии. В 1796 г. поступил в военную службу, принимал участие в кампании 1806-1808 гг., когда вышел в отставку и поселился в Полтаве. В 1810 г. поступил надзирателем в дом воспитания бедных дворян, где прослужил довольно долго, за что получил чин майора, бриллиантовый перстень и 500 р. пенсии. С 1827-1835 г. — попечитель Полтавского богоугодного заведения, за что ему было прибавлено еще 600 руб. к получаемой пенсии. Умер холостяком, отпустив на волю своих людей, состоящих из 2 семейств, имел 60 д. земли, что роздал своим приятелям и друзьям. К. известный малорусский писатель; историческая заслуга его та, что он первый начал писать правильным малорусским языком и явился, таким образом, творцом малорусской литературы. Его произведения: Энеида, Наталка-Полтавка и Москаль Чаривник. Помимо их, им еще написана ода к князю Куракину. (Основа, 1861.), журнал военных действий 2 корпуса 1806 года, составленная по поручению генерала Мейендорфа, "размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о св. Евангелии Луки", перевод с французского по поручении В. А. Репниной. О значении его литературной деятельности написано достаточно. Укажем на некоторые работы: обзор украинской литературы Кулиша — Основа, 1861 г. Кулиш несочувственно относится к поэту. 2) Петров — очерки украинской литературы 22-36; биографии его см. Стешенко, И. Ф. Павловского в "Сборнике в честь проф. Сумцова; с рисунками. Сев. Пчела 1849. 13, 1846. 32, Сын Отечества 1836. т. 6., Москвитянин 1841 ч. 2, сборник на вечную память Котляревского". Н. А. Дмитриева — о празднестве открытия памятника Киев. Старина 1903. Окт., там же статья Ефремова. Есть биография С. П. Стеблина-Каминского, лично знавшего поэта (библиограф. редкость). См. еще труд Житецкого об Энеиде см. Киевская Старина. Ефименко — Котляревский в исторической обстановке В. Е. 1900. III., Н. Дашкевич — Малорусские и другие бурлескные Энеиды — Киевск. Ст. 1898, 8, Записка наукового товариства 1898. кн. 6. О Котляревском много печаталось в "Киевской Старине" см. указатель к этому журналу, изданный Полтавской Арх. Комиссией; рус. биограф. словарь, ст. 74. 331-337 стр.; см. еще сборник — "На вечную память" посвященный памяти поэта. Изд. в 1904 году.

Энциклопедический словарь Русского библиографического института Гранат. 11 стереотипное издание. Москва. 1934. Точное повторение издания Т-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°" / под ред. проф. Ю. С. Гамбарова, проф. В. Я. Железнова, проф. М. М. Ковалевского, проф. С. А. Муромцева и проф. К. А. Тимирязева. Т. 25 (Конде - Кровоизлияние). 1914. Стлб. 305-306 (https://rusneb.ru).

Котляревский, Иван Петрович (1769-1838), знаменитый украинский писатель, отец новой украинской литературы. Происходил из круга мелкого дворянства, близко стоявшего по укладу жизни к народным украинским массам, учился в семинарии, служил в военной службе, позднее был в Полтаве попечителем дома для воспитания детей бедных дворян. Главное произведение К., доставившее ему всеобщую известность, это — украинская "Енеида": первые три части напечатаны в 1798 г., после того как приобрели громадную популярность в рукописных копиях. Заслуга К. в том, что вся юмористическая переделка "Энеиды" Вергилия выдержана в местном, украинском духе, действие легенды об Энее перенесено на украинскую почву, троянцы стали настоящими украинцами, не только по внешнему укладу жизни, а по взглядам и самой психологии. Прекрасно зная современную народную жизнь, К. дал в своей пародии замечательно яркую картину современной народной жизни, верную до этнографических деталей, и затронул при этом и различные темные стороны социальных отношений (описание ада). В своем стремлении выдержать комическое настроение, К. не чужд шаржа, но это вполне подходило к тогдашним литературным вкусам. Все изложение К. переслоено выступлениями самого писателя: это воспоминания о прошлом украинского народа, проникнутые горячей любовью к родному краю, гуманные мысли об общественных отношениях, сатирические замечания о правах современного украинского панства; на-
сколько возможно было по общей концепции пародии, К. упомянул и о темных сторонах крепостничества. Наряду с "Енеидой" большое влияние имела пьеса К. "Наталка-Полтавка": как "Енеида" начинает собой украинскую литературу XIX в., так "Наталка-Полтавка" является первым произведением новой украинской драмы. К. проявил здесь замечательное для своего времени понимание психологии украинской девушки и глубокую сердечность по отношению к украинской народной массе. Тема, так напоминающая украинские народные любовные песни, проведена психологически так чутко и грациозно, что пьеса доселе сохраняет свое место в украинском репертуаре. Другая пьеса — "Москаль-чаривник" представляет собой живо и занимательно пересказанный народный анекдот, но и здесь проявилось глубокое знание народной жизни и умение обрисовывать характеры.

См. Петров, "Очерки истории украин. литер. XIX в."; Огоновський, "Ист. литературы"; Александр Грушевский, "Очерки истории украинск. литерат.".

А. Грушевский.

Новый энциклопедический словарь. Т. 22 (Кнорр — Которосль). Петроград, Издание АО "Издательское дело бывшее Брокгауз-Ефрон", [1915], стлб. 955—956.

Котляревский, Иван Петрович — известный малороссийский писатель (1769-1838). Окончил курс в полтавской духовной семинарии. Был учителем в домах помещиков; служил в военной службе и участвовал в битвах с турками. С 1808 г. К. проживал в Полтаве, в должности надзирателя в института «воспитания детей бедных дворян». К. считается отцом новой малорусской литературы. Главное его произведение: «Энеида Виргилия, перелицованная на малорусскую мову» — классическое по простоте и изяществу стиля и украинской иронии. Первые три песни «Энеиды» были напечатаны в 1798 г. Полное и точное издание «Энеиды» К., без изменений в языке, сделано Волохиновым в Харькове, в 1842 г. Наиболее распространенное изд. Кулиша (1862) представляет крупные переделки текста. При написании своей «Энеиды» К. имел в виду вышедшую в 1791 г. русскую переделку Осипова, а последний, в свою очередь, подражал немецкому писателю Блюмайеру. Еще ранее «Энеида» Вергилия подверглась сатирической переделке в Италии («Eneide travestita», Лалли. 1633) и во Франции («Virgile travesti en vers burlesques», Скаррона). К. подражал Осипову в выборе стиха и в обрисовке пьянства. Самостоятельность К. обнаруживается в языке и во многих оригинальных эпизодах, написанных с большим талантом. В 1819. г. К. написал две оперетки: «Наталка Полтавка» и «Москаль Чаривник», до настоящего времени занимающие первостепенное место в малороссийском репертуаре. «Наталка Полтавка» впервые напечатана в 1837 г., «Москаль Чаривник» — в 1841 г. О последнем см. статью проф. Дашкевича в «Киевской Старине» (1893, XII). К. подражал здесь французской оперетке «Le soldat magieien» (1760). — Ср. H. И. Петров, «Очерки истории укр. литературы» (22-36); И. П. Дашкевич, академическая рецензия на предыдущую книгу; Н. М. В. (И. Минский), в «Нови» (1885); Сергиенко во II кн. «Записок науков. товар. имени Шевченка» (1893); Комаров, «Покажчик» и «На вичну память К.» (Киев, 1904).

Литературная энциклопедия. — В 11 т.; М.: издательство Коммунистической академии, Советская энциклопедия, Художественная литература. Под редакцией В. М. Фриче, А. В. Луначарского.1929—1939. Т. 5 (Каани — Кюхельбекер), 1931 (https://rus-literature-enc.slovaronline.com).

КОТЛЯРЕВСКИЙ Иван Петрович (1769—1838) — знаменитый украинский писатель, зачинатель новой украинской литературы. Сын мелкого канцеляриста, Котляревский воспитывался в Полтавской семинарии, по окончании к-рой некоторое время учительствовал у богатых помещиков, затем был на военной службе, принимал участие в кампании 1806—1808. Лит-ой славой К. обязан поэме «Перелицованная Энеида» и пьесам «Наталка-Полтавка» и «Москаль-чарівник» (Солдат-волшебник). Особой известностью пользовалась «Перелицованная Энеида» К., чрезвычайно быстро распространившаяся по Украине во множестве списков, сопровождаемая добавлениями и «исправлениями» читателей. До 1798 поэтом были написаны первые три части «Энеиды», к-рые и были изданы (1798) без ведома автора с одного из многочисленных списков; это же издание было повторено в 1808. В 1809 сам К. издал уже четыре части, внеся ряд изменений в опубликованный ранее текст. Последние части, пятая и шестая, были написаны в первой половине 20-х гг., и первое полное издание «Энеиды» появилось уже после смерти автора (Харьков, 1842). Написанная под несомненным влиянием «Энеиды, вывороченной наизнанку» (1791), Осипова, имевшей значительный успех в конце XVIII и начале XIX вв. среди провинциального мелкого и среднего дворянства, к к-рому принадлежал и К., «Энеида» последнего создалась под влиянием сентиментальной традиции предшествовавшей украинской и русской литературы того времени. Писавшаяся в течение 30 лет «Энеида» не представляет единства в стилистическом отношении. Бурлескный стиль (см. «Бурлеска») часто перебивается сентиментальными веяниями, характерными для русской литературы 10-х — 20-х гг. XIX века.

Старая народническая традиция, исходя из общих предпосылок об украинской литературе как литературе демократической по преимуществу (см.Ефремов), утверждала наличие демократических тенденций в «Энеиде». Основанием для подобных утверждений послужили главным образом сцены сошествия Энея в ад, где среди грешников помещены и «паны», к-рые «людям льготи не давали і ставили іх за скотів». На самом деле отношения К. к панству определяются не социальным критерием, а моральным: плохи не вообще паны, но паны, издевающиеся над своими крепостными; подобного рода «демократизм» прекрасно уживался с крайним консерватизмом и даже сервилизмом, примеры к-рого можно найти и в «Энеиде». Тем не менее «Энеида» К. сыграла огромную роль в развитии украинской литературы. Подражали ей и использовали ее как тематически, так и стилистически писатели разных направлений на протяжении всей первой половины XIX века.

Ближайшим поводом к написанию пьес К. послужила опера-водевиль князя Шаховского «Козак-стихотворец», представляющая Украину в неправдоподобном юмористическом виде и коверкающая украинский яз. Обе пьесы К., написанные на украинском яз., были приняты публикой восторженно, быстро разошлись в массе списков. «Наталка-Полтавка» (впервые издана в 1838) и «Москаль-чарівник» (изд. в 1841) до сих пор не сходят со сцены.

Изучение К., несмотря на обширность литературы о нем, только начинается. А между тем необходимость марксистского анализа его творчества особенно ощутительна теперь, когда возобновились попытки националистов (Мих. Марковский) исказить подлинное лицо поэта в угоду узко шовинистическим шаблонам и схемам. «Борьба за Котляревского», подобно борьбе за правильное понимание ряда других украинских писателей-классиков (Шевченко, Кулиш, Франко, Леся Украинка, Квитка, Коцюбинский и т. д.), ставится в порядок дня украинского литературоведения.

Библиография:

I. Енеіда, ред. и вступ. статья І. Айзенштока, вид. «Книгоспілка», 1927; Твори, Киiв, 1928.

II. Стешенко И., И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении, «Киевская старина», 1898, № 7—8; Его же, И. П. Котляревский в свете критики, «Киевская старина», 1898, №№ 7, 8, 9, 10; Житецкий П., «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII в., Киев, 1900; Стешенко И., Иван Петрович Котляревский, автор украинской «Энеиды», Киев, 1902; Павловский И., И. Котляревский, «Пошана», сб. Харьковск. ин-та филол. о-ва, т. XVIII, 1909; Зеров М., Нове украiнське письменство, 1924; Музичка А., До початків новоi украiнськоi літератури, «Червоний шлях», 1925, № 1—2; Оксман Ю., К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского, «Атеней», 1926, III; Филипович П., Нові праці про Котляревського, «Життя й революція», 1926, XII; Его же, Переклад Котляревського з Сапфо, «Записки Істор.-філольог. відділу ВУАН», 1927, XII—XIX; Марковський М., Наiдавнішни список «Енеіди» І. П. Котляревського й де яки думки про ченегу цьогу твору, Киiв, 1927; Рулін П., І. П. Котляревський, театр його часу, «Рання украiнська драма», 1927; Коряк В., Нарис исторіi украінськоi літератури, 1927; Айзеншток Я., Студіі над текстами І. Котляревського, «Записки істор.-філольог. відділу ВУАН», 1927, X.; Перетц В., До історіi тексту «Наталки-Полтавки» І. П. Котляревського, «Література», зб. I, 1928; Айзеншток І., Котляревський як поет, вступ. ст. до вид. «Енеіди», Киiв, 1928; Его же, Украiські практисі, т. I, ст. «Котляревщина».

III. Комаров М., Бібліографічній покажчик видань Котляревського, творив та писань про нього, «Збірник на вічну память Котляревському», Киiв, 1901 (там же дополнения С. Ефремова); Горецький А. М., Іван Котляревський, Библіографія (1904—1928), Одесса, 1928.

Малая советская енциклопедия / Государственный институт "Советская энциклопедия. Главные редакторы С. Б. Ингулов, Н. Л. Мещеряков. — М., ОГИЗ РСФСР, 1937, т. 5 (ИСЛАНДИЯ - КУМЫ), с. 878-879.

КОТЛЯРЕВСКИЙ, Иван Петрович (1769-838) - крупный украинский писатель. Из мелкочиновничьей семьи. Известность К. получил с распространением в рукописной форме "Перелицованной Энеиды" (впервые 3 части ее были изданы в 1798). "Перелицованная Энеида" К. отличалась богатством этнографического материала в описании быта и нравов старой гетманщины. Элегические сожаления о прошлом и либерально-морализаторская критика помещичьих злоупотреблений, но не самой системы крепостного права, соединились у К. с верноподданническим восхвалением царя, характерным и для его пьес "Москаль-чарівник" и "Наталка Полтавка" (1819). В последних песнях "Энеиды" , в особенности в "Наталке Полтавке" заметно влияние сентиментализма. "Энеида" К. вызвала много подражаний, получивших впоследствии наименование "котляревщины".

Большая советская энциклопедия / Государственный институт "Советская энциклопедия. Гл. ред. О. Ю. Шмидт. Том 34 (Конкурс - Крестьянская война). М., ОГИЗ РСФСР, 1937. Ст. 481-482 (http://klassikaknigi.info).

КОТЛЯРЕВСКИЙ, Иван Петрович (1769— 1838), крупный украинский писатель. Из семьи мелкого чиновника. Литературную известность получил гл. обр. поэмой «Перелицованная Энеида», к-рая распространялась по Украине в рукописной форме (впервые 3 части се были изданы в 1798). «Перелицованная Энеида» К. представляет юмористическую переделку фабулы поэмы Вергилия в применении к быту и правам старой гетманщины. В поэме К. показывал злоупотребления помещиков и выражал протест против крепостного права. Писавшаяся в течение 30 лет «Энеида» стилистически разнородна, последние ее песни отражают влияние сентиментализма, свойственного русской и украинской литературам 10-20-х гг. 19 в. Стих поэмы легкий, выразительный, вобравший в себя богатства народного яаыка. «Энеида» оказала большое влияние на развитие украинской литературы и вызвала массу подражаний, получивших впоследствии наименование «котляронщины». К. написал также пьесы из народной жизни: «Наталка-Полтавка», «Москаль чарівник», к-рые в рукописных списках быстро разошлись и пользовались огромной популярностью (обе пьесы напечатаны впервые в конце 30-х и начале 40-х гг.). «Наталка-Полтавка» и в наст. время является самой популярной пьесой, одним из лучших произведений, отряжающих прошлое украинского народа.

Соч. К.: Енеїда. Передмова І. Айзеншток, Харків— Київ, 1931; Твори Івана Котляревського, [Харків], 1928.

Лит.: Горецький О. М., Іван Котляревский, Бібліографія (1904-28, Одесса, 1928.

Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Наукове Товариство ім. Шевченка. Головний редактор проф. д-р Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1150-1151 (http://izbornyk.org)

Котляревський Іван (1769 — 1838). Визначний поет і драматург, що поклав початки нової укр. літератури. Нар. К. в Полтаві, в родині дрібного урядовця, вчився в Полтавській духовній семінарії, не закінчивши якої, став домашнім учителем у сіль. поміщицьких родинах, завдяки чому мав змогу познайомитися з сел. побутом і засвоїти нар. мову, використавши ці знання пізніше. 1796 p. К. вступив до війська, брав участь у поході на Туреччину (1806). Залишивши 1808 р. військ. службу, К. працював наглядачем «Дому для виховання бідних дворян» і попечителем «Богоугодного заведення». Був близькою людиною до ген.-губернатора і брав участь у театральних виставах у його домі, пізніше став дир. Полтавського театру (збудованого 1808 p.). 1835 p. залишив службу. Помер у Полтаві.

Найбільший твір К. «Перелицьована Енеїда» є початком нової доби в укр. літературі. Перші три частини її вийшли в Петербурзі коштом М. Падури, друге вид. (1808) було повторенням першого, трете з додатком 4 частини появилося 1809 p.; 5 й 6 частини К. писав ще понад 20 pp., і повне видання поеми з’явилося друком по смерті автора — 1842 р. За жанром поема К. бурлескна травестія Верґілієвої «Енеїди», що мала свою традицію в евр. (Скаррон, Блюмауер) і рос. літературі — «Вергилиева Энеида» Осипова і Котельницького. Хоч безпосереднім зразком для К. служила ця остання, «Енеїда» К. є цілком ориґінальним твором, з мист. погляду значно вищим від «Енеїди» Осипова. Крім нар. мови, К. застосував і зовсім нову на той час віршову форму: десятирядкова строфа чотиристопного ямба з правильним чергуванням рим (супроти панівного до того часу силабічного віршування). К. на початку своєї творчости стояв на межі двох епох: минулої Гетьманщини й кріпосницького ладу, заведеного на Україні рос. царатом, і обидві ці епохи, з їх побутом, соціяльними й становими відносинами, знайшли широке відображення в поемі К., а нац. забарвлення й співчуття до долі простого люду мали сприятливий ґрунт у тогочасній літературі. Усе це разом забезпечило їй великий успіх серед сучасників, викликало багато наслідувань («котляревщина»: П. Гулак-Артемовський, К. Думитрашко, П. Білецький-Носенка) і спричинилося до того, що нар. мова остаточно витіснила з літ. вжитку стару книжну мову.

Другорядне значення в творчості К. має «Ода до князя Куракіна». Зате основоположними для розвитку укр. театру були дві п’єси — оперета «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», написані бл. 1819 р. і тоді ж виставлені, але надруковані значно пізніше в «Украинском Сборнике» Срезневського (1838 і 1841). Обидві були призначені для Полтавського театру, і безпосереднім приводом до написання, зокрема «Наталки Полтавки», був протест К. проти карикатурного зображення укр. життя в п’єсі кн. Шаховського «Казак-Стихотворец», що йшла в тому ж таки театрі. І в драмі К. був, з одного боку, продовжувачем традицій інтермедії, з другого — знавцем сучасного йому сел. побуту й живої нар. творчости. Вплив його п’єс помітний як на творчості безпосередніх наступників (Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, слабші — Я. Кухаренко, К. Тополя, С. Писаревський та ін.), так і на етногр.-побутовий театр пізнішої доби. Відзначають також вплив К. і поза межами укр. літератури (письм., що пішли в рос. літературу: В. Наріжний і М. Гоголь, білор. «Энеїда навыварат» та ін.). Кладучи початки нової літератури, К., як про це свідчать і жанры, і стиль його творів, належав більше до доби клясицизму, ніж розпочинав нову, що наближалася (романтичну). У своїх суспільних поглядах К. керувався не так соц.-політ. як моральними критеріями, і тому співчуття до соц. й нац. поневоленого народу сполучалося в нього з льояльністю до рос. самодержавства. Див. також ЕУ I, стор. 751.

Література: Житецький П. «Энеида» Котляревського и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы 18 в. К. 1900, по укр. 1919; Комаров М. Бібліографічний покажчик вид. Котляревського, творів та писань про нього. Зб. На вічну пам’ять Котляревському, К. 1901; Зеров М. Нове укр. письменство. К. 1924; Айзеншток Я. Студії над текстами І. Котляревського. ЗІФВ УВАН. К. 1927; Рулін П. Рання укр. драма. К. 1927; Горецький А. І. Котляревський. О. 1928; Залашко А. (ред. І. І. Котляревський у критиці та документах. К. 1959.

П. Петренко

Радянська енциклопедія історії України : у 4 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: А. Д. Скаба та ін. — К. : Головна редакція УРЕ, 1970. — Т. 2 : ДЕРЖАВЫН - ЛЕСТРИГОНИ — 566 с. Стор. 488 (Радянська енциклопедія історії України).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович (9.ІХ.1769 — 10.ХІ.1838) — видатний укр. письменник, класик нової укр. л-ри періоду її становлення. Н. в Полтаві в сім'ї дрібного урядовця. В 1796-1808 перебував на військ, службі, брав участь у рос.-тур. війні, що почалась 1806. В 1808 К. вийшов у відставку, з 1810 — наглядач Будинку виховання дітей бідних дворян. Під час Вітчизняної війни 1812 за дорученням ген.-губернатора сформував на Полтавщині козачий полк. У 1818-21 — директор Полт. театру. В 1827-35 обіймав посаду попечителя «богоугодних закладів». З 1835 — у відставці. Був близький до декабристів (його ім'я згадується в «Алфавіті декабристів»— див. Повстання декабристів, т. 8. Л., 1925). Літ. діяльність почав бл. 1794. Автор поеми «Енеїда» (1798 вийшла ч. 1-3, 1842 — повний текст поеми), написаної нар. мовою, в якій продовжував традицію давнього укр. бурлеску. Використавши сюжетну канву «Енеїди» Вергілія, К. в своєму творі реалістично відобразив життя та побут, соціальні відносини різних верств укр. суспільства 2-ї пол. 18 ст. У 1819 написав п'єсу «Наталка Полтавка» (опубл. 1838) та водевіль «Москаль-чарівник» (опубл. 1841), що поклали початок новій укр. драматургії. Працював у галузі укр. лексикографії, етнографії, вивчав усну нар. творчість, історію України. В 1903 в Полтаві відкрито пам'ятник К., 1952 засновано літ.-меморіальний музей. У 1969 за рішенням Всесвітньої Ради Миру та ЮНЕСКО відзначалось 200-річчя з дня народження Котляревського.

Тв.: Твори. В 2 т. К., 1969; Повне зібрання творів. К., 1969; Рос. перекл.— Энеида. X., 1961; Сочинения. Л., 1969.

Літ.: Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969; Волинський П. К. Іван Котляревський. К., 1969; Xропко П. П. Іван Котляревський. К., 1969; Кирилюк Є. Живі традиції. К., 1969; Еремин И. П. Иван Петрович Котляревский. М., 1952; Шабліовський Є. С. Іван Петрович Котляревський. В кн.: Історія української літератури, т. 2. К., 1967; Мороз М. О. Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик 1798-1968. К., 1969.

Є. П. Кирилюк (Київ).

Шевченківський словник. У двох томах. / Відповідальний редактор: Є. П. Кирилюк — К., Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР, Головна редакція Української Радянської Енциклопедії. 1976. — Т. 1 (А - МОЛ). — 416 с. (http://izbornyk.org.ua).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович (9.IX 1769 — 10.ХІ 1838) — український письменник. Творчість К. знаменувала ранній, просвітительський етап розвитку реалізму в українській л-pі. Водночас К. вдавався інколи й до романтичних художніх узагальнень.

Новаторство К. виявилось і в утвердженні принципу народності: висунувши новий естетичний ідеал, він підніс народ до ролі центрального героя в літературі. Починаючи від К. нар. мова стала мовою нової української літератури, яка досі значною мірою розвивалася шляхами, що їх визначила творчість К.

На початку своєї літ. діяльності Шевченко захоплено оцінював творчість К. У вірші «На вічну пам’ять Котляревському» (1838) підносив К. як народного співця, прославляв його як автора «Енеїди». Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» свідчить про еволюцію поглядів Шевченка на творчість К. Поет, обстоюючи революц.-демократичне розуміння народності, висловив критичні зауваження щодо «Енеїди» («Енеїда добра, а все-таки сміховина...»), з полемічною загостреністю виступив проти надуживання в укр. л-рі бурлескно-травестійним стилем. В повісті Шевченка «Близнецы» є критична згадка про оду К. «Пісня Куракіну». В цій самій повісті Шевченко створив перший художній образ К., писав про нього як про педагога, що любив «все благородное, в каком бы образе оно не являлось», називав його знаменитим поетом, прихильно цитував рядки з «Енеїди» в повістях «Наймичка» й «Художник». До кінця свого життя він шанобливо ставився до К. Шевченко сприйняв елегійно-романтичні традиції К., творчо переосмислив елементи бурлеску й надав їм сатиричного звучання (у творах «Сон», «Єретик», «І мертвим, і живим...», «Царі» тощо). За традиціями «Наталки Полтавки» він написав драму «Назар Стодоля», а 1857 в Нижегородському театрі за його сприянням поставлено п’єсу К. «Москаль-чарівник» з участю М. С. Щепкіна й К. Піунової.

В 1845 Шевченко намалював «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві».

Літ.: Івакін Ю. О. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961; Кирилюк Є. Шевченко і Котляревський. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971; Волинський П. К. Новаторство Котляревського. В кн.: Слава сонцем засіяла. К., 1972; Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.

П. К. Волинський.

Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1980. — Т. 5 : Кантата — Кулики. — 566, [2] с., [24] арк. іл. : іл., портр., карти + 1 арк. с. Стор. 455-456 (https://leksika.com.ua).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович [29.VIII (9.ІХ) 1769, Полтава — 29.Х (10.ХІ) 1838, там же] — укр. письменник, перший класик нової укр. літератури. Н. в сім'ї дрібного чиновника. Вчився в Полтав. семінарії (1780—89). Працював канцеляристом, домашнім учителем у сім'ї поміщика. У 1796-1808 був на військ. службі, брав участь у рос.-тур. війні. З 1810 — наглядач "Будинку виховання дітей бідних дворян". Під час Вітчизняної війни 1812 сформував 5-й козачий кінний полк, одержав чин майора. У 1812—21 — директор Полтав. театру, в якому виступав М. Щепкін. Сприяв викупові Щепкіна з кріпацтва. Був близький до декабристських кіл (через М. Новикова), його ім'я згадується в "Алфавіті декабристів". У 1818 К. обрано членом Харків. Т-ва аматорів красної словесності, 1821 — почесним чл. петерб. Вільного т-ва аматорів рос. словесності. В 1827-35 — попечитель "богоугодних" закладів. У формуванні К. як письменника значну роль відіграли просвітительські ідеї, традиції укр. л-ри 18 ст., фольклор, рос. сатирична л-ра. Найголовнішим джерелом творчості К. була тогочасна дійсність, що зумовило реалізм і народність його творів. Реалізм К. мав просвітительський характер. Літ. діяльність почав бл. 1794 переробкою в бурлескному стилі (див. Бурлеск) "Енеїди" Вергілія. "Енеїда" К. відразу поширилася в списках. У 1798 в Петербурзі без відома автора було надруковано перші три частини поеми, 1808 — вдруге. В 1809, додавши четверту частину, К. видав поему в Петербурзі під назвою "Виргилиева "Энеида" на малороссийский язык переложенная...". Повний текст твору (шість частин) видано посмертно 1842 в Харкові. "Енеїда" К. — перший твір нової укр. л-ри, написаний нар. мовою. В поемі відтворено побут різних верств укр. суспільства. В пародійних образах богів сатирично зображено поміщиків-кріпосників, чиновників, духівництво. В 3-й частині твору в картинах пекла і раю розкрито суспільні суперечності, критикується кріпацтво. Твір пройнятий любов'ю до народу, патріотичними почуттями. За мотивами поеми створено опери "Еней на мандрівці" (Я. Лопатинський) та "Енеїда" (М. Лисенко, лібретто М. Садовського). Запорізький театр імені М. Щорса 1978 здійснив виставу за "Енеїдою" К.

В 1804 Котляревський написав "Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (надруковано 1849), 1817 переклав рос. мовою "Оду Сафо" (надр. 1844). В 1819 для Полтав. театру написав п'єси "Наталка Полтавка" (надр. 1838) і "Москаль-чарівник" (надр. 1841), які дали початок новій укр. драматургії. В основі п'єси "Наталка Полтавка" лежить соціальний конфлікт. К. створив типові пар. характери, показав високі моральні якості народу. Важливу роль у п'єсі відіграють пісні, жива нар. мова. М. Лисенко, дещо використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки), написав музику до "Наталки Полтавки". Сценічні образи в п'єсах К. створили М. Щепкін, К. Соленик.

Творчість К. високо оцінювали Т. Шевченко, В. Бєлінський, І. Франко, М. Горький. Вона вплинула на дальше становлення нової укр. л-ри. У 1898 широко відзначено століття "Енеїди". В 1903 в Полтаві споруджено пам'ятник К. (скульптор Л. П. Позен). 1904 видано літ. зб. "На вічну пам'ять Котляревському". В радянський час (1952) відкрито Котляревського І. П. музей. В 1969 громадськість різних країн світу відзначила 200-ліття з дня народження К. У 1973 відкрито пам'ятник К. в Києві (скульптор Г. Н. Кальченко). У Полтаві створено меморіальний комплекс — Садиба І. П. Котляревського.

Іл. див. також на окремому аркуші, с. 448—449.

Тв.: Повне зібрання творів, т. 1—2. К., 1952—53; Повне зібрання творів. К., 1969; Рос. перекл.— Энеида. М., 1964; Сочинения. Л., 1969.

Літ.: Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969; Волинський П. К. Іван Котляревський. К., 1969; Кирилюк Є. П. Живі традиції. Іван Котляревський та українська література. К., 1969; Хропко П. П. Біля джерел української реалістичної поезії. К., 1972; Яценко М. На рубежі літературних епох. К., 1977; Мороз М.О. Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик. К., 1969.

Є. П. Кирилюк.

Большой энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1993. — 1632 с. Стр. 640 (http://klassikaknigi.info).

КОТЛЯРЕВСКИЙ Ив. Петр. (1769-1838), укр. писатель. Ироикомич. поэма «Энеида» (опубл. 1798) содержит картины жизни разных слоев укр. об-ва; пьесы «Наталка Полтавка» (пост. 1819: одноим. опера Н. В. Лысенко) и «Солдат чародей» (пост. 1819) проникнуты любовью к народу, насыщены нар. юмором.

Українська літературна енциклопедія / Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка; Редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. – Київ: Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1995. Т. 3 : К-Н (http://izbornyk.org.ua).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович [29.VIII (9.IX) 1769, Полтава — 29.Х (10.XI) 1838, там же] — укр. письменник, театр. і громад. діяч, перший класик нової укр. л-ри. Нар. в сім’ї канцеляриста міського магістрату. Навч. 1780-89 в духовній семінарії (Полтава). В 1789-93 — чиновник Новорос. канцелярії (Полтава), 1793 — 96 — домашній учитель у поміщ. маєтках Золотоніського повіту, 1796-1808 перебував на військ. службі, учасник рос.-тур. війни 1806 — 12. Вийшовши в чині капітана у відставку, працював з 1810 куратором Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Під час Вітчизн. війни 1812 сформував 5-й козачий полк. Один з організаторів Полтав. профес. театру, 1818-21 — його худож. керівник. У цей час К. познайомився з М. Щепкіним і разом з М. Рєпніним та ін. сприяв викупу актора з кріпацтва. 1818 вступив до масонської ложі «Любов до істини» у Полтаві. Того ж року його обрано членом. Харків. Т-ва прихильників вишуканої словесності, 1821 — почес. членом петерб. Вільного товариства любителів російської словесності. В 1819-30 К. — скарбник і книгохранитель полтав. відділення Рос. біблійного т-ва (1823-38 працював над перекладом рос. мовою уривків з 30-томної праці Дюкена «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...»); 1827-35 — попечитель полтав. богоугодних закладів.

Літ. діяльність почав бл. 1794 переробкою в бурлескному (див. Бурлеск) стилі «Енеїди» Вергілія. 1798 коштом укр. культур.-осв. діяча М. Парпури без відома автора виходить у Петербурзі «Малороссийская Енеида в трех частях» (на титульному аркуші — «Енеида на малороссійскій язык перелиціованная И. Котляревским») з присвятою «любителям малороссийской словесности». Друге видання перших трьох частин здійснене 1808 у Петербурзі. 1809 поема, виправлена і доп. автором четвертою частиною, виходить під назвою «Виргилієва Энеида, на малороссійскій язык переложенная И. Котляревским». 1822-23 у журн. «Соревнователь просвещения и благотворения» (ч. 17, кн. 1; ч. 24, кн. 11) надр. два уривки з п’ятої частини «Енеїди»; уривок з шостої частини опубл. у Харків. альм. «Утренняя звезда» (1833, кн. 2). Повністю поема вийшла у Харкові 1842.

«Енеїда» — перший твір нової укр. л-ри, який на матеріалі сусп. життя України 2-ї пол. 18 — поч. 19 ст. представив світові укр. народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиц. побутом, етичними й естет. поглядами. Поема є високоінтегрованою ідейно-худож. системою, в якій поєднуються міфологія, елементи антич. л-ри, нар. сміхова культура, фольклор. бурлеск, класицизм і просвітит. реалізм. Травестуючи (див. Травестія) епопею Вергілія, К. зберігає її фабульно-сюжетну основу, гуманіст. пафос та в образах представників укр. народу утверджує дух бойового товариства, мужність і патріотизм. Написану за класич. нормами і принципами героїко-патетичну «Енеїду» Вергілія, персонажі якої виступають як символи римського благочестя й вірності громадянському обов’язкові, пасивними виконавцями волі богів, К. перетворює на ірої-комічну поему, простонар. «казку», розраховану на сприйняття найширшими читацькими.колами. «Профанація» антич. міфа у К. виявляється не тільки у зниженні богів і героїв, у розгортанні суто побутового плану, а й у появі істор. мислення (від згадок про істор. події до розуміння істор. розвитку суспільства). Таке переосмислення антич. сюжету свідчило про появу в укр. л-рі нового типу худож. бачення, якому притаманні проблематика, ідеї і погляди на життя, типи й ситуації, що виникли на матеріалі, взятому письменником з нац. історії і дійсності. Письменник увів у л-ру героя, відомого з укр. фольклору, бурлескно-пародійних творів, інтермедій, який уособлює незнищенний життєвий дух, енергію і витривалість нар. мас. «Цей людський світ — апофеоз тілесності, надзвичайної витривалості, здоров’я, що вихлюпується через край, повнокров’я. Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги — і в той же час лицарі, герої, титани... Спробуйте позмагатися з таким народом!..» (Білецький О. І. Зібр. праць, т. 2. К., 1965, с. 118). Поема К. у жартівливій формі по суті утверджувала серйозний підхід до сусп. життя укр. народу; автор намагався віднайти гармонію між традиціями «природного» нац. буття і держ. порядками, що запанували в Україні з кін. 18 ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним. Критикуючи соціальні й загальнолюдські вади, занепад моральності в суспільстві, К. у ряді випадків підноситься до сатир. висміювання панівних верхів та проголошує просвітит. ідею про морально-етичне самовдосконалення людини, підпорядкування її загальній справі, про гуманізацію всіх сфер сусп. буття. «Енеїда» відзначається діалект. єдністю прекрасного і потворного, «низького» і «високого», комічного і трагічного та героїчного, що не руйнує цілісності її бурлескно-гумор: стилю. Персонажі поеми залежно від ситуації виявляють часто різні риси своєї натури (на перший погляд протилежні, суперечливі). І хоч це чергування суперечливих рис має ще в поемі лінійний характер, амбівалентна природа сміху К. поглиблює розуміння сутності явищ, параметрів людської натури, що в перспективі відкривало укр. л-рі можливості для створення різноманітних людських характерів. «Енеїда» К. близька до бурлескно-травестійних творів — «Вергілій переодягнений» П. Скаррона, «Вергіліева „Енеїда“, або Життя й пригоди благочестивого героя Енея» А. Блюмауера, «Перелицьована Вергілієва „Енеїда“» М. Осипова й О. Кстельницького, перебуває в одному типологічному ряду з такими європ. творами гуманіст. л-ри, як «Декамерон» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, нац. комічними епосами епохи Просвітительства («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» С. Гневковського, «Боротьба мишей і жаб» М. Чоконаї-Вітеза та ін.). Твір близький до рицарського роману і крутійського роману: «Роман про Енея», «Роман про Трою», романи т. з. бретонського циклу Кретьєна де Труа. «Енеїда» позначена синкретизмом рис, що належать різним періодам розвитку поеми як жанру: зображення «героїчного стану світу» (Г. В. Ф. Гегель), посилення інтересу до морально-філос. проблем, морального самовизначення особистості, романічно-новелістичний тип сюжету. Вплив просвітит. ідей виявився в поемі в раціоналіст. підпорядкуванні особистих інтересів загальнодержавним, в активності автор. позиції (відступи дидактично-оціночного характеру). Як ірої-комічна бурлескна поема «Енеїда» разом з тим руйнувала зсередини нормативну класицистичну поетику. Віршова структура «Енеїди» була новаторською, утверджувала в укр. л-рі силабо-тонічне віршування; талановито модифікуючи чотиристопний ямб, К. надав йому виняткової виразності і пластичності. Синтаксис поеми містить традиц. риси укр. книжної поетики 18 ст. «Енеїда» К. мала популяризаторів та наслідувачів не лише в Україні. Під її впливом з’явилася білорус. бурлескно-травест. «Енеїда навиворіт». Про ідейно-худож. єдність творчої спадщини К. свідчить його бурлескно-гумор. ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1804; опубл. 1849 у журн. «Пчола», № 16). Зберігаючи риси традиц. класицистичної оди (проблематика, «високий» об’єкт зображення, десятирядкова строфа тощо), вона разом з тим є типовим бурлескним твором, в якому «низьким» стилем утверджується висока ідея служіння особистості «общому добру». У «Пісні...» крізь панегіричний шар пробиваються елементи критики панства, яке загарбало козацькі землі, та тогочас. судочинства. Автор тут уперше в укр. поезії вжив чотиристопний хорей. Інтерес К. до антич. спадщини засвідчує і переклад (з вільного франц. перекладу Н. Буало) вірша давньогрец. поетеси Сапфо «Ода Сафо» (здійснений рос. мовою 1817; опубл. у зб. «Молодик», 1844). Звернення до Сапфо у К. ймовірно було зв’язане з появою в укр. л-рі преромантичних віянь (див. Преромантизм).

1818 К. написав для полтав. театру п’єси «Наталка Полтавка» (опубл. в альм. «Украинский сборник», 1838, кн. 1) і «Москаль-чарівник» (опубл. там же, 1841, кн. 2), якими започаткував нову укр. драматургію. У них К. вивів на сцену представників простого народу як героїв, достойних поваги і наслідування. Письменник прагнув показати типові нац. риси характеру в типових нац. обставинах. В основу характеристики персонажів він кладе нар. етичні й естет. уявлення й ідеали, де мірою прекрасного є працьовитість, природний розум, душевна доброта, почуття власної гідності. «Наталка Полтавка» на сцені тогочасного театру була найбільш репертуарною п’єсою. 1898, характеризуючи 80-річчя сценічного життя «Наталки Полтавки», І. Карпенко-Карий назвав її «праматір’ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі» [Карпенко-Карий І. (І. Тобілевич). Твори, том 3. К., 1985, стор. 275, 278]. До першої постановки «Наталки Полтавки» музику створено невід, автором; згодом музику до п’єси писали А. Й. Барсицький, А. Єдлічка, І. Ляндвер, О. Горілий, М. Васильєв-Святошенко; муз. оформлення п’єси в його нинішньому вигляді належить М. Лисенку (1889).

Провідною ідеєю водевілю «Москаль-чарівник», пов’язаного з народнопоет. джерелами, інтермедією, є утвердження природної рівності людей, позастанової цінності людської особистості, переваги морально-етич. нар. принципів над мораллю представників поміщ.-чиновницького суспільства. У п’єсі осміяно чиновників-перевертнів, які зреклися нац. мови, звичаїв, нац. моралі. Сценічну славу п’єсам «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» забезпечив М. Щепкін, який створив ролі виборного і Чупруна. Він, за свідченням С. Т. Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом» («Русско-украинские литературные связи». М., 1951, с. 98). К. цікавився питаннями історії України, укр. мови, записував усну нар. творчість (у зб. «Русские в своих пословицах и поговорка» І. Снєгірьова, 1831, вміщено понад 70 укр. прислів’їв і приказок, записаних письменником). Такі діячі науки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін, І. Срезневський консультувалися в нього з питань історії й етнографії.

Творчість К. не тільки явила читачам нац. світ у його цілісності, а й започаткувала в укр. л-рі принципово нові засоби худож. освоєння дійсності, відкрила цілу ідейно-худож. епоху. Тільки від часу К. укр. письменство, на думку І. Франка, «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз відповідніше до його потреб» (Франко І. Зібр. тв., т. 38. К., 1983, с. 7). К. увів в укр. л-ру той осн. словниковий склад нар. побутової мови, яким великою мірою послугувалися укр. письменники дошевченківського періоду. Тільки «Енеїда» містить 7 тис. слів різноманітних семантичних груп: назви одягу, хатнього інтер’єру, будівель, сільськогосп. занять, нар. харчування, рослин, плодів, тварин, іншомовну лексику тощо. К. довів здатність укр. мови до творення високохудож. літератури.

Характерні для творчості К. розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до нар. світобачення і нар. культури означали насамперед рішуче наближення л-ри до нового об’єкта зображення — народу, а відтак — і до можливості пізнання його як великої сили істор. розвитку. К. утверджує ідею нац. самобутності укр. народу, його істор. побуту, мови і звичаїв, права на самостійний розвиток. Творчість К. містить й елементи класової самосвідомості різних верств суспільства, дух нар. гуманізму, що виявляється у прагненні людини до соціальної свободи, у співвіднесенні естет. ідеалу і самої мети худож. творчості з життєвими інтересами нар. мас. Письменницька практика К. сприяла руйнуванню худож. універсалізму в укр. л-рі, переходу від ідейно-худож. обробки традиц. літ. версій до утвердження конкретно-істор. бачення дійсності, творення ориг. худож. структур, розширення проблематики і розвитку в укр. л-рі індивідуального творчого начала. «Наталка Полтавка» і фрагменти «Енеїди» перекладені лит., узб., груз., франц., португ., чес. мовами. Творчість К. досліджували в Англії, Франції, Німеччині, Італії, США, Канаді, Бразилії, Польщі, Болгарії, Югославії, Чехії, Словаччині, Угорщині. Його твори інсценізовані («Енеїда», 1903; 1913; 1986) й екранізовані («Москаль-чарівник» — 1909, 1911; «Наталка Полтавка» — 1911; 1936; 1978). 1898 в Україні широко відзначене 100-ліття від дня появи «Енеїди». На честь цього ювілею 1903 у Полтаві відкрито пам’ятник К. (скульптор Л. Позен). 1904 виданий зб. «На вічну пам’ять Котляревському». 1952 відкрито Котляревського І. П. музей у Полтаві, а до 200-ліття від дня народження К. (1969), що відзначалось у багатьох країнах світу, реконстр. філію музею — мемор. комплекс «Садиба І. П. Котляревського». 1973 споруджено пам’ятник К. у Києві (скульптор Г. Кальченко). Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Собрание сочинений на малороссийском языке. К., 1874; Полное собрание сочинений на малороссийском языке. К. — Одесса, 1890; Повне зібрання творів, т. 1 — 2. К., 1952 — 53; Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. К., 1982; Енеїда. К., 1988; Рос. перекл. — Энеида. М., 1953; Наталка Полтавка. В кн.: Украинская классическая комедия. М., 1954; Энеида. К., 1986; Сочинения. Л., 1986.

Літ.: [Грінченко Б. Д.]. Иван Котляревский. Описание его жизни. Полтава, 1898; Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. К., 1900; Ефименко А. Котляревский в исторической обстановке. В кн.: Ефименко А. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т. 2. СПБ, 1905; Зеров М. Нове українське письменство, в. 1. К., 1924; Новицький М. «Енеїда» І. П. Котляревського. В кн.: Котляревський І. Вергілієва Енеїда. К., 1936; Шамрай А. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. В кн.: Котляревський І. Повне зібрання творів, т. 1. К., 1952; Еремин И. П. Иван Петрович Котляревский (1769 — 1838). М., 1952; Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. К., 1959; Хропко П. П. Іван Петрович Котляревський. К., 1961; Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969; Волинський П. К. Іван Котляревський. К., 1969; Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. К., 1977; Кирилюк Є. Іван Котляревський. К., 1981; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Яценко М. Т. Творчество И. П. Котляревского в идейно-эстетическом контексте нового времени. В кн.: Котляревский И. Сочинения. Л., 1986; Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється. В кн.: Україна. Наука і культура, в. 25. К., 1991; Мороз М. О. Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик. 1798 — 1968. К., 1969.

М. Т. Сценко.

Юридична енциклопедія : В 6 т. /Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998-2004. Т. 3 (К - М) — К.: «Укр. енцикл.», 2001, с. 792 (https://leksika.com.ua).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович [29.VIII (9.ІХ) 1769, Полтава - 29.Х(10.ХІ) 1838, там же] — укр. письменник, педагог, театр, і громад, діяч, перший класик нової укр: л-ри. Закін. 1789 Полт. духовну семінарію. Займався самоосвітою, володів латинською, давньогрец., новогрец., франц., нім., польс., рос., татар. та ін. мовами. Більшу частину активного життя віддав літ. творчості, адм. та військ, службі на різних (у т. ч. судових) посадах. Твори К. — поема «Енеїда» (1798), п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» (обидві — 1818). Правничих праць К. не залишив, але в літ. творах відобразив особливості політ.-правового розвитку України кін. 18 — поч. 19 ст. Найбільш насичені політ.-правовою проблематикою — «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (1804), «Журнал бойових дій 2-го корпусу...» (1806—08), «Кантата про переможну війну...» (1814) та окр. листи до офіц. і приват. осіб.

Бачення К. права базується на таких засадах:

1) джерелом права є воля правителів і «простонародне життя, що закарбувалося у звичаях і традиціях»;

2) осн. правонаділитель — просвітницька (монархічна) д-ва;

3) «практичний правотлумач» — держ. службовець (адміністратор, суддівський чиновник);

4) «вищий правокуратор» — гуманний закон;

5) «найвищий правий суддя» — народна совість (мораль).

К. ставив у епіцентр своєї системи «простолюдина» як носія і «споживача» цих прав, що зумовило виділення трьох галузей права:

1) Судове право (з природними для того часу елементами процесуальності, звичаєвості, цивільності та ін.). Ототожнюючи «правову істину» і «правду-правдивість», К. засуджував інтерпретаторів цієї істини — суддівських чиновників, які, обстоюючи здебільшого інтереси можновладців, перетворювали суд на судилище. Ввів у літ. обіг два терміни: «простонизинні способи спротиву» гноблених людей своїм гнобителям, зокрема через подання до суду скарг; «народоправське судочинство» (подання позову до суду, формулювання «наявності складу злочину», введення особи у власність і виведення з правовласності тощо).

2) Державне право (з елементами адм., дип., міжнародної та ін. галузей права). Допускаючи певне ототожнення понять «держава» і «суспільство», «державний службовець» і «адміністратор», К. вважав, що ці норми права залишатимуться «нежиттєвими вказівками», доки на держ-. службі перебуватимуть «начальники — пиявки людські»: «десятські і сотські», «прокляті писарі і управники», «судді і стряпчі безтолкові», «повірені і секретарі».

3) Канонічне (церковне) право. В цій галузі К. перебував під впливом давніх (грецької та римської) правових систем. У літ. творах, передусім в «Енеїді», основою правової системи проголошував совість, якою мають керуватися держ., адм., церк. та суд. діячі у своїй діяльності, що повинна бути спрямована насамперед на захист «убогих людей».

Літ.: Стешенко И. Иван Петрович Котля ревский. Крит, биография. К., 1902; Олійник Л. В. Сусп.-політ, та істор. погляди І. П. Котляревського. УІЖ, 1969. № 8; Кири-люк Є. П. Іван Котляревський. Життя і творчість. К., 1981; Павлишин М. Риторика і політика в «Енеіді» Котляревського. «Сучасність», 1994, № 4.

І. М. Варзар.

Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон - Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2008. - 568 с.: іл. Стор. 236 (Інститут історії України).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович (09.09(29.08).1769–10.11(29. 10).1838) – письменник, театральний і громад. діяч. Н. в м. Полтава в сім'ї канцеляриста міськ. магістрату. Спочатку навч. в Катериносл. г-зії, 1780–89 – у духовній семінарії (Полтава). Працював канцеляристом та домашнім учителем у сім'ях поміщиків. Літ. діяльність розпочав бл. 1794 переробкою в бурлескному стилі "Енеїди" Публія Вергілія Марона. Від 1796 (і до 1808) перебував на військ. службі. 1798 в Санкт-Петербурзі без його відома були надруковані перші 3 ч. його "Енеїди" (2-ге вид. – 1808). 1804 написав оду "Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку, князю Олексію Борисовичу Куракіну" (опубл. 1849). Брав участь у російсько-турецькій війні 1806–1812. 1809 опублікував виправлену і доповнену 4-ю частиною "Виргилієву Энеиду, на малоросійській язык переложенную И.Котляревским" (повністю вийшла 1842 в Харкові). Від 1810 – куратор Будинку виховання дітей бідних дворян. Під час Війни 1812 сформував 5-й козац. полк, отримав чин майора. 1817 переклав вірш давньогрец. поетеси Сапфо "Ода Сапфо" (опубл. 1844). Був одним з організаторів Полтав. професійного театру, а 1819–21 – його худож. керівником. Разом із кн. М.Репніним-Волконським сприяв викупу з кріпацтва М.Щепкіна. 1818 вступив у масонську ложу "Любов до істини" (див. Масонство). 1819 для Полтав. театру написав п'єси "Наталка Полтавка" (опубл. 1838) і "Москаль-чарівник" (опубл. 1841), які поклали початок нової укр. драматургії (п'єси були поставлені 1819 за участю молодого М.Щепкіна). М.Щепкін ставив їх також у Москві, С.-Петербурзі та ін. містах. В основу характеристик їх персонажів було покладено нар. етичні та естетичні ідеали. Від 1819 (і до 1830) служив скарбником і книгохранителем полтав. від. Рос. бібл. т-ва; з 1827 (і до 1835) був також попечителем полтав. богоугодних закладів. Записував укр. фольклор. У зб. "Русские в своих пословицах и поговорках" І.Снєгірьова (1831) вміщено 70 зібраних і записаних ним укр. приказок і прислів'їв.

П. у м. Полтава.

"Енеїда" стала першим твором нової укр. літератури, що був написаний нар. мовою. В ньому запроваджено нову на той час віршовану форму – десятирядкову строфу чотиристопного ямба з правильним чергуванням рими замість панівного силабічного віршування. Широке й талановите зображення життя українців у широкому контексті їхньої мови, історії, звичаїв, традицій і побуту принесло авторові й поемі великий успіх серед сучасників, викликало багато наслідувань і привело до того, що укр. нар. мова остаточно витіснила з літ. вжитку стару книжну мову.

За мотивами "Енеїди" Я.Лопатинський створив оперу "Еней на мандрівці" (1911), М.В.Лисенко написав музику до "Наталки Полтавки" (1890) та "Енеїди" (1911). Сценічні ролі у п'єсах К. зіграли М.Щепкін, К.Соленик, М.К.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Його твори були інсценізовані ("Енеїда" – 1903, 1913, 1986) й екранізовані ("Москаль-чарівник" – 1909, 1911; "Наталка Полтавка" – 1911, 1936, 1978).

1903 було споруджено пам'ятник К. в Полтаві (скульп. Л.Позен), а 1973 – у Києві (скульп. Г.Кальченко). 1990 встановлено премію в галузі драматургії і театрального мист-ва ім. І.Котляревського.

Літ.: Гринченко Б.Д. Иван Котляревский. Описание его жизни. Полтава, 1898: Горецький О.І. Котляревський Іван. Біографія 1904–1928. Одеса, 1928; Еремин И.П. Иван Петрович Котляревский (1769–1838). М., 1952; І.П. Котляревський у критиці і документах. К., 1959; Волинський П.К. Іван Котляревський: Життя і творчість. К., 1969; Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969; Кирилюк Є. Живі традиції: І.Котляревський та українська література. К., 1969; Мороз М.О. Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик. 1798–1968. К., 1969; Хропко П.П. Іван Петрович Котляревський. К., 1969; Кирилюк Є. Іван Котляревський. К., 1981; Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології: Збірник наукових праць. К., 1990; УЛЕ, т. 3. К., 1995.

П. М. Бондарчук.

Українська музична енциклопедія / Національна Академія Наук України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського; Редкол.: Г. Скрипник (голова) та ін. — Том 2 (Е-К). Київ. 2008. Стор. 572 (Українська музична енциклопедія).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович [29.06(9.09). 1769, м. Полтава — 29.10(10.11).1838, там само] — письменник, драматург, військовий. Навч. у Полтав. семінарії (1760-89). 1819-21 — директор Полтав. т-ру. Його "малоросійська опера" "Наталка Полтавка" й водевіль "Москаль-чарівннк" (обидві 1819) започаткували укр. муз.-театр. драматургію. За змістом і формою вони повністю відповідали жанру європ. комічної опери (введений нар. пісень як арій — муз. характеристик, ансамблів — рушів дії, хор. фіналів, розмовних діалогів тощо). Ці твори входили до репертуару всіх укр. груп і завжди користувалися величезною популярністю на території всієї кол. Рос. імперії, виконувалися за кордоном. Композитори неодноразово зверталися до муз. редагування "Наталки Полтавки". Свій внесок у цю справу зробили О. Борцицький (1833), А. Єдлічка (1850-і), О. Маркович (1857), М. Васильєв (1882), В. Костенко (1935), В. Йориш (1936). Незважаючи на муз. нашарування, основні муз. номери (пісні) залишалися недоторканими. Загальновизнаною і класичною вважається редакція М. Ласенка (1-а ред. 1864, 2-а — 1889). Композитор написав увертюру, здійснив інстр. обробки нар. пісень. Саме "Наталкою Полтавкою" М. Лисенка (з М. Заньковецькою в гол. ролі) розпочав роботу 1-й укр. стаціонарний т-р п/к М. Кропивницького в Єлисаветграді, тепер Кіровоград, 1882). У складі рос. драм. трупи в СПб. у ролях Чупруна ("Москаль-чарівник", 1851) і Виборного ("Наталка Полтавка", 1852) з вел. успіхом виступав С. Гулак-Артемовський.

Упродовж 19 ст. сюжети й принципи драматургії цих творів були об'єктом наслідування для багатьох укр. літераторів. У Зах. Україні була поширеною практика т. зв. "перелицьовування" "Наталки" й "Москаля" — надання їм регіонального колориту завдяки перейменуванню персонажів і залученню місцевого фольклору, зокр., п'єси "На милування нема силування" й "Жовнір-чарівник" І. Озаркевича (1848) тощо. За мотивами поеми К. "Енеіда" М. Лисенко написав однойм. сатиричну оперу. Я. Лопатинський — комічну оперу "Еней на мандрівці" (обидві 1911). До 100-річчя першого видання "Енеїди" М. Лисенко створив кантату "На вічну пам'ять І. Котляревському" (1895). Муз.-драм. версію "Енеїди" С. Бедусенка (1985) поставлено в Нац. акад. драм. т-рі ім. І. Франка (Київ). Композитор визначив її жанр як "бурлеск-оперу" (музику написано для рок-гурту). М. Скорик написав музику до м/ф "Енеїда". К. присв. також кантату Й. Кишакевича "Великі роковини" (1898). 1903 у зв'язку з відкриттям пам'ятника К. у Полтаві членами Літ.-арт. тов-ва в Києві на чолі з М. Лисенком було організовано концерт. 1952 у Полтаві створено літ.-мемор. музей К. Ім'я К. присвоєно Харків. конс. (згодом — ін-т мистецтв, тепер ун-т мистецтв). 1990 встановлено Премію імені К. у галузі драматургії й театр. мистецтва.

Літ. тв.: Котляревський Ш. Повне зібрання творів. — К., 1969.

Літ.: Яценко М. Не рубежі літературних епох. — К., 1977; Сікарська І. Українська комічна опера: генезис, тенденції розвитку: Автореф. дис. ... канд. мист-ва. — К., 1994; Корній Л. До характеристики особливостей музики в "Наталці Полтавці" І. Котляревського // Творчість І. Котляревського в контексті сучасної філології. — К., 1990.

І. Сікорська.

Шевченківська енциклопедія : в 6 т. — Т. 3: I–Л / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К., 2013. — 888 с. : [1176] іл. + кольор. вклейка. Стор. 539-542 (Інститут історії України).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович (29.08/9.09.1769, Полтава — 29.10/10.11.1838, там само) — укр. письменник, театр, і громадський діяч, зачинатель і перший класик нової укр. л-ри. Не закінчивши Полтав. духовної семінарії (навчався 1780-89), працював урядником Новорос. канцелярії (Полтава), домашнім учителем у поміщицьких маєтках (1793-96), а після перебування на військ, службі (1796-1808) — куратором у полтав. Будинку виховання дітей бідних дворян (1810-35), а потім ще й боговгодної (благодійно-лікувальної) установи (1827-35). Один з організаторів профес. Полтав. вільного театру, його директор і худож. керівник (1818-21). Автор бурлескно-травестійної поеми «Енеїда» (авторське вид. перших 4 частин — СПб., 1809; повне вид. поеми — X., 1842).

В уста Сошенка-оповідача в автобіогр. повісті «Художник» Шевченко вклав спогад: «Давно, очень давно, еще в приходском училище, украдкою от учителя читал я знаменитую перелицованную "Энеиду" Котляревского» (4, 144). За здогадом Є. Кирилюка, оскільки мова тут іде про «приходське училище», а не про дяка, в якого насправді вчився читати Шевченко, то цю згадку про «перелицованную» «Енеїду» (так її названо у вид. 1798 і 1808) можна віднести до спогадів І. Сошенка (Біографія 1984, с. 19). Шевченко, напевно, ознайомився з «Енеїдою» К. в гуртку Є. Гребінки (1837-38), хоча міг читати її й раніше з якогось друк. прим. чи з рукописного списку (Там само. С. 42).

На звістку про смерть К. Шевченко в листоп.—груд. 1838 в Петербурзі склав елегію «На вічну пам'ять Котляревському». Вірш не ввійшов до «Кобзаря» 1840, мабуть, тому, що був переданий Є. Гребінці для першодруку в альм. «Ластівка» (СПб., 1841), де його й було оприлюднено. У рецензії на «Ластівку» у квітневому числі варшав. двомовної польс.-рос. газ. «Денница — Jutrzenka» (1842. № 7. Апрель) Ф. Євецький відзначив, що Шевченко вшанував пам'ять К. прекрасним віршем, «исполненным одушевления и чувства». «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника» Шевченко, імовірно, тоді ще не бачив на сцені (про це немає свідчень), тому в елегії К. вшановано лише як автора «Енеїди». У вірші почуття суму від смерті К. поєднується з афористичним вираженням віри у його духове, літ. безсмертя. Концептуальним заспівом, що має народнопісенний характер, Шевченко виводив «Енеїду» К. не від Верґілія, М. Осипова та рос. ірої-комічної поеми і бурлескних великодніх віршів мандрівних дяків, а від народної, пісенної лірики (Кирилюк Є. П. 1981. С. 153). Знайомий тоді ще тільки з першими 4 частинами «Енеїди», молодий Шевченко вбачав у поемі насамперед відображення «слави козацької». Так за часів романтизму окреслилася тенденція до сприйняття поеми в романтичному дусі поетизації козаччини.

Доба романтизму призвела до поборювання бурлескного сміхотворення, а з ним — і до погордливого ставлення до «Енеїди». Тип народної сміхової культури, що його значною мірою реконструював К., виявився чужим романтичному світобаченню автора «седнівської» Передмови до нездійсненого вид. «Кобзаря» (1847) — зрілого Шевченка, до того ж демократично налаштованого. Дивлячись на «Енеїду» вже не так романтично-козакофільськими, як «мужицькими» очима, Шевченко закидав її авторові неглибоке зображення уярмленого народу, а особливо селянської душі, невідповідність патетиці й спрямуванню народних дум і пісень, поверховий підхід і зверхнє, насмішкувате ставлення освіченого автора до «мужиків», зрештою — авторське незнання заповітних, затаєних помислів і сподівань укр. кріпаків (того, «як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать»). А звідси робив висновок: «"Енеїда" добра, а все-таки сміховина на московський шталт» (5, 208). Тут мав на увазі, очевидно, те, що «Енеїду» К. перелицьовано за зразком бурлескно-травестійної поеми рос. письменника М. Осипова «Вергилиева Енейда, вывороченная наизнанку» (перші 4 ч.: СПб., 1791—96) та її продовження О. Котельницького (5-та і 6-та ч.: СПб., 1802—08). Тож, мабуть, не випадково вірш «На вічну пам'ять Котляревському» Шевченко не вмістив до вид. «Кобзаря» 1860, хоча додав кілька нових творів, у т. ч. й три з тих, що вперше опубл. в «Ластівці». Можливо, позначився і вплив П. Куліша, який тоді крит. ставився до К. і в друкарні якого мали друкувати збірку.

Про особистість К. і його діяльність у Полтаві Шевченко знав іще з часів навчання у петерб. Академії мистецтв — із розповідей свого товариша А. Мокрицького, який у 1818-22 навчався у Полтаві в Будинку виховання дітей бідних дворян, що його курирував у 1810-35 К., а потім із розповідей М. Рєпніна-Волконського під час свого перебування у його маєтку в Яготині з серед, жовт. 1843 до поч. січ. 1844 та з розповідей А. Лук'яновича, друга К., якого Шевченко відвідав у 1-й пол. лип. 1845 в його маєтку в с. Шедієвому під Полтавою (Жур 1985, с 84, 87, 90). Завдяки цьому в повісті «Близнецы» Шевченко створив перший худож. образ К., зокр. його словесний портрет. У характеристиці К. як людини, в описуванні його звичок і побуту міг спиратися й на друк, свідчення сучасників, як-от «Биографию поэта Котляревского» С. Стебліна-Каменського (Северная пчела. 1839. 4 июля), «Биографические заметки о Котляревском» М. Сементовського (Северная пчела. 1846. 15 апр.), та його ж ст. «Полтава», де було вміщено біогр. відомості про К. та репродуковано його портрет (Иллюстрация. 1846. № 20). Водночас, зображуючи К., Шевченко поєднав почуті й прочитані раніше відомості про нього з вигаданими сценами й епізодами. К. подано як куратора навч. закладів (гімназії та кадетського корпусу) і як «автора знаменитой пародии» (4, 40), котрий охоче дарує її з власноручними інскриптами, а також нагороджує найкращих випускників гімназії розкішним вид. Верґілієвої «Енеїди» в лат. оригіналі. Згадано й рукописну газ. «Полтавська муха», в якій, за спогадами сучасників, брав участь К. (не збереглася) (4, 57). Один із персонажів повісті, Саватій Сокира, «назвал свой недельный дневник, в подражание своему благодетелю Ивану Петровичу Котляревскому, "Оренбургская муха"» і щотижня надсилав цей свій рукописний звіт батькам-хуторянам. За словами розповідача, «покойного Котляревского "Полтавская муха" была настоящая пчела, а это было только невинное подражание в одном названии. Эта муха ни на какую пошлость или низость людскую не [на] падала, подобно полтавской; это было просто описание вседневной, прозаической жизни честного и скромного молодого человека» (4, 85). Загалом ставлення персонажів повісті до постаті К. зідеалізовано: «наш знаменитый поэт Котляревский» (4, 49—50), «муж великий» (4, 51), «Ессе homo!» («Це людина!», євангельський вислів латиною) (4, 58), «праведный И. П. Котляревский» (4, 101). Герої повісті залюбки читають і з захватом відгукуються про «Енеїду» К.: «Неоцененная книга!», «Чудная книга!» (4, 51). У повісті «Близнецы» описано й будинок («хату»), де жив К. Цей будинок Шевченко бачив під час одвідин Полтави на поч. лип. 1845, коли намалював акварель «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» (Жур 1985, с 82, 84). Ймовірно, побував тоді Шевченко і на могилі К., похованого на кладовищі біля Кобеляцького шляху на околиці Полтави (Жур 1985, с 87).

Шевченко прихильно цитував «Енеїду» в повістях «Наймичка» (3, 103) і «Художник» (4, 144) (з пам'яті, тому з деякими неточностями). У повісті «Близнецы» вустами героя — сотника Никифора Федоровича Сокири — негативно відгукнувся про поширювану в списках оду К. «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», вважаючи її мовностильовим наслідуванням («сколком») «винегретных песень» Г. Сковороди, тобто штучним поєднанням елементів різних мов, з тією лише різницею, що Сковорода, «как истинный философ, никому не льстил» (4, 26).

Восени 1844 в Петербурзі Шевченко, напевно, бачив «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника» на сцені Александринського театру під час гастролей (9 верес. — 1 листоп.) М. Щепкіна, який виконував у цих виставах ролі Виборного і чумака Михайла Чупруна (Біографія 1984, с 124-125; Жур 2003, с 107). З цим пов'язана поява віршованого послання М. Щепкіну «Заворожи мені, волхве» (13 груд. 1844). Вистави «Москаля-чарівника» та «Наталки Полтавки» К. Шевченко мав би бачити і в інсценізації самодіяльного «домашнього театру» Медико-хірургічної академії у Петербурзі на Різдвяні свята у груд. 1844 та на Масницю 1845, коли було поставлено і його п'єсу «Назар Стодоля» (Жур 1985, с 14-16). Про те, що «на Різдвяних святках наші земляки отут компонують театр у Медицинській академії» та «розучують "Москаля-чарівника" <...> і "Назара Стодолю"», Шевченко повідомляв Я. Кухаренка в листі від 26 листоп. 1844 з Петербурга, а в грудневому листі до нього писав про свій захват од самих вистав. За спостереженням І. Стешенка, «в тоне "Назара" звучит очень много чувств и оттенков, весьма напоминающих тон и настроение "Наталки"» (Стешенко И. И. П. Котляревский в свете критики // КС. 1898. № 10. С. 27).

«Москаля-чарівника» Шевченко дивився і 24 лип. 1845 на Іллінському ярмарку в Ромнах (Пилипчук Р. Я. Т. Г. Шевченко в Ромнах // РЛ. 1979. № 5. С. 37), згадавши згодом у Щоденнику (20 лип. 1857), що тоді вперше бачив «гениального артиста Соленика в роли Супруна» (точніше — Чупруна): «Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина». Запрошуючи Щепкіна до Нижнього Новгорода, Шевченко в листі від 4-5 груд. 1857 запропонував поставити «Москаля-чарівника» «навдивовижу нижегородським людям» і додав, що є тут друк, текст п'єси. На прохання М. Щепкіна під час його приїзду до Нижнього Новгорода (24-29 груд. 1857) місцевий театр за два дні поставив цей водевіль. М. Щепкін знову справив у ролі чумака незабутнє враження на Шевченка: «У меня все еще стоит перед глазами <...> Михайло Чупрун <...>. Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек <...> Михайло Семенович Щепкин» (запис у Щоденнику 30 груд. 1857). У відгуку на бенефіс К. Шунової 21 січ. 1858 Шевченко згадав її вдале виконання ролі Тетяни в тій грудневій виставі з М. Щепкіним: «г-жа Пиунова в роли Татьяны была очень хороша, так что наш ветеран-артист был в восторге». 10 квіт. 1858 (згідно зі щоденниковим записом від цього числа) Шевченко переглянув «Москаля-чарівника» в Петербурзі «в цирке-театре» (тобто імператорському цирку, де давали також театр. вистави) і був захоплений грою С. Гулака-Артемовського в ролі Михайла Чупруна: «Очаровательный Семен. А прочие чушь».

У сатиричній поезії Шевченко творчо використав і розвинув засоби бурлескного комізму, що їх виробив К. На думку Є.-Ю. Пеленського, коли Шевченко задумав написати «цикл сатир на царів» («Царі»), то «з непереможною силою накинулася тут йому схема епопеї-пародії в стилі Котляревського», зокр. у вст. до «Царів», як і в травестійній «Енеїді», поет звертається до «старенької» Музи (Пеленський Є. Ю. Шевченко-класик: 1855—1861. Краків, 1942. С 103). За спостереженням Л. Онишкевич, вірш «Чи не покинуть нам, небого» «наслідує тон, атмосферу і словник "Енеїди" Котляревського» (Онишкевич Л. 3. «Моя сестро, дружино святая!» як шлях до остаточного поєднання двох симбола // Світи 2001, с 86—87) — маються на увазі іронічні алюзії до образів із греко-римської міфології (Ескулап, Харон, Парка, Лета, Флегетон, Стікс), пародійні натяки на наслідування античного міфоепосу, висловлені в бурлескному стилі («Творили б, лежа, епопею, / Парили б скрізь понад землею, / Та все б гекзаметри плели»), фольклор, мотив, що полягає у спробі обдурити смерть (долю).

За спогадами Р. Земкевича, Р. Подберезький 1839 читав Шевченкові білор. перекл. «Енеїди» К., що його здійснив І. Маньковський: «Про "Енеїду" Маньковського Шевченко зауважив, що цей твір найбільше має суто білоруського елемента і що тим самим він найбільш для нього цікавий» (Земкевич Р. О. Тарас Шевченко і білоруси // Спогади 1982, с 75). Йшлося про позначену впливом травестій К. та Осипова анонімну поему «Энеіда навыварат», автором якої дехто вважав білор. просвітителя та публіциста І. Маньковського (1765-1831). Тепер її найвірогіднішим автором називають білор. поета і драматурга В. Ровінського (1786-1855).

У повісті Б. Левіна «Солнцем засияла» (Радуга. 1988. № 11) розглянуто тему «К. і Шевченко» з безпідставними домислами та перекрученими фактами, насправді ж чи знав К. про Шевченка — невідомо (Ротач П. Художній домисел чи недбалість? // СІЧ. 1992. № 2. С 81).

Літ.: Єфремов С. Шевченко й Котляревський. К., 1915; Крижанівський С. Шевченко і Котляревський // Літературний журнал. 1938. № 11; Ротач А. О. І. П. Котляревський і Т. Г. Шевченко // Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського. 1959. Вип. 2; Бурячок А. А. Семантико-синтаксичні функції прийменників у творах І. П. Котляревського і Т. Г. Шевченка (за, над, по) II Джерела мовної майстерності Т. Г. Шевченка. К., 1964; Іван Котляревський: Бібліогр. покажч. 1798—1968. К., 1969; Кирилюк Є. Шевченко і Котляревський // НШК 18; Шубравський В. Є. Від Котляревського до Шевченка. (Проблема народності української літератури). К., 1976; Жур 1979; Кирилюк Є. Я.Іван Котляревський: Життя і творчість. К., 1981; Жур 1985;ЛисенкоЕ. С. І. Котляревський в оцінці Т. Шевченка// Т. Г. Шевченко — поет, революціонер, мислитель: Тези доп. і повідомл. обл. наук.-теорет. конф., присвяч. 175-річчю від дня народж. Великого Кобзаря. Івано-Франківськ, 1989; Шерех Ю. Критика поетичним словом. Молодий Шевченко визначає своє місце в історії літератури та дещо про «білі плями» // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. X., 1998. Т. 3; Варенікова О. В. Шевченко та Котляревський у висвітленні Сергія Єфремова // /. П. Котляревський — перший класик нової української літератури: 36. наук. ст. Полтава, 1998. Ч. 1; Грабович Г. Семантика котляревщини // Грабович Г. До історії української літератури (Дослідження, есеї, полеміка). К., 2003; Сарапин В. Апеляція «основоположника» до «зачинателя»: Шевченко про Івана Котляревського // Тарас Шевченко і народна культура: НШК 35. Кн. 2.

Євген Нахлік.

Енциклопедія «Britannica» (Britannica).

Ivan Kotlyarevsky, Kotlyarevsky also spelled Kotliarevsky, (born Sept. 9 [Aug. 29, old style], 1769, Poltava, Ukraine, Russian Empire—died Nov. 10 [Oct. 29, O.S.], 1838, Poltava), author whose burlesque-travesty of Virgil’s Aeneid was the first work written wholly in the Ukrainian language; it distinguished him as the father of modern Ukrainian literature. The Eneida (1798) transmutes Aeneas and the Trojans into dispossessed Cossacks of the period after the suppression of the Zaporizhska Sich (Cossack territory) in 1775. The work brings together valuable materials not only from the vernacular but also from various distinctive idioms; e.g., those of seminarians, wanderers, and thieves. Kotlyarevsky held a position in Poltava’s bureaucracy and also wrote several plays that still form a part of the classic Ukrainian repertoire.

Ссылки на эту страницу

1	К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского Оксман Ю. К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского. — в кн.: Атеней. Историко-литературный временник. — Л., 1926. — Кн. 3. — С. 152-154.
2	Первое произведение новой украинской литературы ("Энеида" И. П. Котляревского) Шамрай А. П. Перший твір нової української літератури ("Енеїда" І. П. Котляревського) / А. П. Шамрай ; Т-во для поширення політ. та наук. знань Укр. РСР. — Київ : Рад. Україна, 1951.
3	Письмо И. П. Котляревского к Н. И. Гнедичу Ляшенко А. Письмо И. П. Котляревского к Н. И. Гнедичу — у кн.: Литературные портфели. — Петроград, 1923. — T. l — С. 36-42.
4	Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами

История Полтавы

Иван Котляревский в энциклопедиях и словарях

Ссылки на эту страницу