История Полтавы

Котляревський і Артемовський. (Відповідь д. Ів. Стешенкові)

• 

Подробности

Просмотров: 490

Кирило Студинський. Котляревський і Артемовський. (Відповідь д. Ів. Стешенкові).

Подається за виданням: Студинський К. Котляревський і Артемовський (Відповідь д. Ів. Стешенкові). Львів, Накладом А. Хойнацького, 1901. 53 с.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 1

 

КИРИЛО СТУДИНСЬКИЙ

 

КОТЛЯРЕВСКИЙ і АРТЕМОВСКИЙ

 

(Відповідь д. Ів. Стешенкові)

 

ЛЬВІВ.
Накладом А. Хойнацького.
З друкарні В. А. Шийковского
1901.

 

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 2

Пуста сторінка

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 3

Перед кількома місяцями появила ся перша книжка моїх "Літературних Заміток", в якій я старав ся вияснити погляди Котляревского на козаччину і гайдамаччину та подати огляд творів Петра Гулака-Артемовского.

Ся книжка визвала широку рецензию д. Ів. Стешенка, поміщену в 42. томі "Записок" наукового товариства ім. Шевченка ("Біблїоґрафія стр. 16-28), в якій піднесено против моїх поглядів цїлий ряд замітів, з якими я, з виїмкою одного, з чисто наукових причин згодити ся не можу. Д. Стешенко може бути певний, що колиб его заміти були оперті на наукових доказах, я перший признав би їх стійність, бо вважаю річию людскою і помилити ся і признати ся до помилок. На великий жаль, п. Стешенко пустив ся воювати фразами і то в такім поганім, пасквільнім тонї, що мені приходить ся здвигнути плечами та на особисту лайку, до якої я д. Стешенкови в цїлім моїм житю не дав найменьшого приводу, — відповісти мовчанєм. Такий тон, яким пописує ся рецензент, може бути міркою єго інтелїґенциї і ним хиба д. Стешенко не в силї нїкого обидити.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 4

І.

Першій, моїй невеличкій розвідцї, в якій я виказував, що Котляревский симпатизував з козацтвом і осуджував гайдамаччину, присьвятив д. Стешенко повних вісїм сторін. Сам рецензент стверджує, що Котляревский відносив ся з симпатиєю до козацтва, що "Енеїда" була апотеозою сеї верстви суспільности і додає, що "зазначеннє в сїм творі подібної риси мусить бути заслугою вченого". Однак дальше пише д. Стешенко: "Заслуга ся зменьшаєть ся тим, що таке обясненнє "Енеїди" було вже зроблено далеко ранїйше і так би сказати, в кількох примірниках, — а через те д. Студиньский не являєть ся в сїм пунктї ориґінальним і тільки стверджує відкрите ранїйше". По що піднїс д. Стешенко сей заміт? — я не розумію. Треба би бути дуже наївним, щоби в сїм місци полювати на ориґінальність. Ориґінальним в сій частині розвідки я уважаю се, чого д. Стешенко не доглянув, — зіставленє поглядів україньского люду і Котляревского на Запороже і гетьманщину та виясненє суперечностий, які між ними заходять.

Рівнож не розумію дальшого заміту, в якім рецензент докоряє мені, що я не вияснив близше відносин Котляревского до кріпацтва. Рецензент пише: "По гадцї автора, "поет горячим співчутєм обіймав простий, покривджений нарід і ставав по стороні закріпощених селян" — се вірно, але хиба се сказати досить? Хиба ми бачимо з сього відносини його самого до крепацтва, як до інституциї — і коли їх бачимо, то

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 5

невже їх не можна швидше назвати неворожими до сеї інституциї?"

Я зневолений відповісти д. рецензентови, що в моїй статийцї я писав про козацтво і зовсім не мав потреби широко розводити ся з моїми увагами на тему відносин Котляревского до кріпацтва. Я згадав про них мимоходом і то лише в тій цїли, щоби вияснити, длячого нарід вихвалював Запороже а не любив гетьманщини і длячого Котляревский так Запороже як і гетьманщину обіймав однаковою симпатиєю. Що моє пояснене випало вірно, — се признає й сам д. Стешенко.

Сказати по правді, то і на тему відносин Котляревского до кріпацтва, можна би ще з д. Стешенком спорити, головно в тім місци, де він радби вивести, що з творів Котляревского "тхне" фільозофією Квітки. З сим поглядом д. рецензента згодити ся тяжко. Квітка пише виразно про кріпацтво: "Та яка се неволя? Та ви не знаєте, як тепер добре за панами жити. І казьонні дівчата, аж вибрикуючи, йдуть у села за паньских; одна одну попережа" ¹⁾. Чогось подібного д. Стешенко в творах Котляревского не дочитає ся і до повисшого виводу рецензента нема нїякої підстави. І хотьби, не знати як, хотїв д. Стешенко натягати зворот Котляревского "пани людям льготи не давали", то се єму не на богато придасть ся.

¹⁾ Онишкевич: "Руска библіотека" Т. И. стр. 442 в "Сватаню на Ганчарівцї". Гляди також мої "Лїтературні Замітки" стр. 43.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 6

Д. Стешенко не годить ся з моїм спостереженєм, що й Котляревский, хоть вихвалював гетьманщину, то мимо сего дав натяк на те лихо, яке она несла, — на панщину. Мое спостереженє основав я на уступі з поеми Котляревского, в якім Юпітер обіцює Венері, що єї син, Єней, "козак", "кошовий", "гетьман" "на панщину ввесь сьвіт погонить".

Д. Стешенко каже, що цитовані мною слова з поеми Котляревского "не богато значать — в них тільки виявляєть ся вищий ступінь власти Єнея в відповідній часу формі — кріпацке володїннє та й усе..." В чім здогад д. Стешенка лїпший від мого спостереженя? — нехай судить читатель. В нїм бачу я одну фразу і єсьм пересьвідчений, що она в нїчім мого спостереженя не ослабила. В сій справі додає ще д. Стешенко такі два реченя: "Але хиба самий факт кріпацкого володїня може сьвідчити про яке-б там не було становище підвластних душ? Очевидно анї трохи — бо тодї-б можна з гори обвинювати богато людий, а в тім числї і Котляревского, що до своїх підданих були вельми прихильні". В якій цїли причіпив д. Стешенко сї два реченя і що він ними хотів сказати ? — се, мабуть, і для него самого — загадкою.

Дальше пише д. Стешенко: "На ховзкий ґрунт стає також д. Студиньский, малюючи погляди Котляревского на Полтавский бій. "Поета, — каже він — не стає на протест" в такім випадку, бо він був монархістом. Чи-ж отсе твердженнє не буде в суперечности з тими вільно-

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 7

любивими пориваннями Котляревского і його гуманности, яку ми завважаєм в "Енеїдї?" На певно, поет подібного типу був би противним Полтавскій події, колиб вона в його очах здавалась справою демократичною і дїйстно народньою... Очевидно, значить, дїло стояло инакше. Утиски Мазепою народа і його аристократичні тенденциї не могли подобати ся поетови, героями якого були Сагайдачний, Дорошенко, Залїзняк (?) і другі. Вчинок Мазепи, запевно, здавав ся йому справою особистою — через то й мірка до нього приложена була дуже вибаглива. Дїйстний-же монархізм Котляревского, певно, не грав тут жадної ролї, бо поет на козацкі справи дивив ся тільки з демократичного погляду; тримаючи ся монархізму, яко провідної ідеї, при розглядї социяльних фактів, поет напевно не вихваляв би так горячо україньских національних героїв, а особливо не робив би такого "ріскованого" порівнаня устрою гетьманщини з сучасним, яке ми бачимо в "Епсїдї". Так, що і в данім разі, як завсїди, поет лишаєть ся вірним собі: на козаччину він дивить ся, як на оборонницю народньої волї і осуджує єї тоді, коли вона зраджує останню. Політичні формули Котляревского тут не мають виливу".

І знов цїлий ряд фраз! Чи думає д. Стешенко, що революціонер, Рилєєв, був меньшим демократом від Котляревского? А предсї він, хоть Великорос, вкладає в уста Войнаровского такі слова про Мазепу:

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 8

               ..."не знаю,
Что въ глубинѣ души своей
Готовилъ онъ родному краю;
Но знаю то, что затая
Родство, и дружбу и природу,
Єго сразилъ бы первый я,
Когдабъ онъ сталъ врагомъ народу". ¹⁾

А в иньшім місци велить Рилєєв Войнаровскому оплакувати смерть Мазепи:

               ..."всѣ мечтали,
Что мы сь Мазепой погребали
Надежду родины своей". ²⁾

А звістний поет, Степан Руданьский, чи не дав в своїх поезиях примірів горячого, щирого демократизму? А предсї демократизм сей дозволив ему звеличати Мазепу в поемі, яку починає слонами:

Не орел то сивокрилий
Квилить серед степа:
В Білій-церкві свою гадку Гадає Мазепа. ³⁾

Возьмім ще третого письменника, Ів. Сьвітленка, в демократичних поглядах на скрізь згідного з д. Ів. Стешенком. В історичних картинах п. з. "Мазепа" велить Іван Сьвітленко таке промовляти Мазепі:

¹⁾ Сочиненія К. Рылѣева. Берлинъ 1860. стр. 132.

²⁾ Тамже. стр. 136.

³⁾ Твори Степана Руданьского. Т. IV. Видав Василь Лукич, стр. 106.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 9

О краю мій, величний, любий краю,
Коли ярмо неправди та недолї,
Що налягло на тебе лихом злим,
Спаде з твоїх надбитих горем грудий
І впавши геть в своїм розмасї дужім,
Зламає й тих, що нас печуть що дня... ¹⁾
-----------------
Ой засяй-же ти красне сонечко,
Засни над долиною, —
Та засяй жо сьвіт хоч в віконечко
Понад нашою Україною...
Бо на нїй уже, ненцї радістній,
Анї сьвітла, анї просьвітку.
Бєть ся змучений люд, люд наш, жалісний
І в ночі і у досьвітку.
Гей, сповий же нас, сонце краснеє
Мов та шата променистая,
Хай зазнає тепер щастя яснеє
Наша мати, Вкраїна пречистая!... ²⁾

В творі Івана Сьвітленка говорить Мазепа про свої наміри:

Наш замір єсть — Москву перемогти,
Розбить ярмо, що нас гнїтить безмірно
І волю дать Вкраїнї дорогій,
Що в пута злі забита ворогами.
Але-ж така, брати мої, мета
Повинна буть трудна для нас і грізна.
І щоб її доконче досягти,
Повинні ми зажить турбот доволї,

¹⁾ Ів. Сьвітленко (псевдонім): "Мазепа", історичні картини в пяти дїях. Львів 1896. р. Накладом редакциї "Правди" стр. 3. Сей твір не вийшов в цїлости. Всего надруковано 108 сторін. Останнї карти не напечатані тому, бо "Правду" застановлено видавати.

²⁾ Тамже. стр 5.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 10

Повинні ми і душу положить,
Безщасну кров ллючи за край свій рідний! ¹⁾

Мабуть буде досить сих примірів, щоби доказати, шо не я став "на ховзкий ґрунт", лише д. Стешенко, що не демократичні погляди Котляревского, не "утиски Мазепою народа і єго аристократичні тенденциї" велїли поетови відозвати ся неприхильно про полтавский бій, — але як раз его монархічні пересьвідченя, виявлені ним дуже виразно в "Енеїдї" ²⁾. Впрочім я піду ще дальше і зазначу, що д. Стешенко уміє нераз в своїх поглядах, після потреби, роздвоювати ся: осуджувати людий, а між ними і Мазепу відповідно до своїх обставин та намірів. На сей докір можу служити д. Стешенкови, на єго жаданє, доказами в кождій хвилї. Таке роздвоюванє особи вказує ясно, що сам д. Стешенко не радби, щоби єго заміт про Мазепу, висловлений в рецензиї, — брати з поважної сторони.

На фразу д. Стешенка, що Котляревский, "тримаючи ся монархізму, яко провідної ідеї, при розглядї социяльних фактів, не вихваляв би так горячо україньских, національних героїв (Сагайдачного, Дорошенка), я зневолений відповісти словами Миколи Маркевича:

"Довольно забавно видѣть гримасы любви

¹⁾ Тамже. стр. 87.

²⁾ Дашкевич: "Малорусскія и другія бурлескныя Энеиды". "Кіевск. Старина" з р. 1898. том 62. стр. 183. і мої "Лїт. Замітки" стр. 17.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 11

къ отечеству дурно понимаемой нашими господами писателями. Злодѣй Сагайдачный, говоритъ Голиковъ! Почему злодѣй? нападаніе его на Москву было до Хмельницкаго, и гораздо прежде, чѣмъ Запорожская Сѣчь просила у Русскаго Царя покровительства. И так Конашевичь нападалъ не на соотечественниковъ; это не подвластный шелъ противу своихъ правителей, это шелъ воинъ, Царь, избранный народомъ, ибо Гетманъ тотъже Roi, Круль і Rex. Гетьманьство тоже правленіе Монархическое избирательное. Какъ не грѣшно этакъ не обдумавши, уничтожать славу великаго человѣка, отнимать свободу дѣйствовать у вольнаго Гетьмана; по щастью, что онъ умеръ давно вже и отношенія Голикова не могли ему повредить" ¹⁾.

Меже тепер зрозуміє д. Стешенко, що Котляревский не потребував бояти ся колїзиї зі своїми монархічними поглядами, коли звеличував україньских національних героїв.

Коли читатель пригляне ся дотеперішним замітам д. Стешенка, то начислить їх чотири, а в дїйсности (поминаючи, два перші,) лише два. Хоть они нечисленні, дрібні та на скрізь нестійні, д. Стешенко пише: "Але допускаючи ріжні неточности і неясности в першій половині своєї працї про Котляревского, д. Студиньский проте дав взагалї вірне, як ми сказати, розумінє ідей поета". З підчеркнених мною слів читатель зрозуміє, як д. Стешенко пише рецензиї.

¹⁾ Н. Маркевич: "Украинскія Мелодіи". Москва 1831. стр. 121.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 12

Та доси був ще д. Стешенко для мене дуже ласкавим. Не таким він вже в осудї другої частини моєї розвідки про гайдамаччину в "Енеїдї" Котляревского. По гадцї д. Стешенка ся частина "повна помилок". Перейдемо заміти д. Стешенка по черзї.

Д. Стешенко невдоволений, що на основі твору Стороженка "Гаркуша" я прийшов до виводу про єго неприхильність до гайдамаччини. Рецензент каже, що "досить рісковано робити якісь виводи про думки авторів зі слів ріжних персонажів їх творів"; що "з самої пєси "Гаркуша" можна витягнути иньші думки про гайдамаччину, нїж виставлені мною"; що досить знати "Кіндрата Бубненька Швидкого", де "гайдамаччина малюєть ся о стілько виразними і прихильними рисами, що записувати Стороженка в число противників колишнього руху можна тільки через непорозумінє"; що "вчитавши ся в твори Стороженка і не знавши навіть Бубненка (спасибіг за комплїмент!), львівский учений міг би уже a priori збагнути, що Стороженко, яко ворог усякої шляхти, нїколи не міг бути прихильним до такого антигнобительского руху, яким була гайдамаччина, навіть при всїх сполучених з nejo нелюдскостях".

На перший погляд виглядали би сї заміти д. Стешенка оправданими. Коли однак приглянемо ся творам Стороженка близше, то пересьвідчимо ся, що тут не я помилив ся, не я заризикував, лише д. Стешенко.

Що в "Гаркуші" виявив Стороженко свою не-

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 13

прихильність до гайдамаччини, се річ зовсїм певна. Історичний "Гаркуша" виглядає цїлком инакше, як "Гаркуша" Стороженка. В драмі Стороженка сотничка, дізнавши ся, що Гаркуша не "честний лицар" а "розбишака, харциз", велить єму бути Сїчовиком, бороти ся з невірними, а "тодї буде она єго на віки вічні". Гаркуша сповняє єї волю.

Історичний Гаркуша був Сїчовиком, боров ся з невірними під Очаковом і Ханджибеєм, але ще тодї, коли не був гайдамакою. З гайдамаччини він вже до Сїчи не вернув ¹⁾.

Гаркуша Стороженка красний як сонце. Історичного Гаркушу вже в початку его гайдамацких грабежий ловлять, засуджують на каторгу, виривають ніздря і значать на лобі та обох щоках пятнами. ²⁾

Між простим людом ходило чимало лєґендарних оповідань про Гаркушу. ³⁾ Однак нема нїякої основи думати, що тема драматичного образу Стороженка про любов сотнички з єї закінченєм взята з уст народа, хотьби длятого, що україньский люд симпатизував з гайдамаччиною. Значить ся, в уста сотнички вкладає Стороженко свої власні думки, а в них виявляє неприхильність до гайдамаччини. Тим то міг я на основі "Гаркуші" прийти до мого висновку.

¹⁾ К. Кошовикъ: "Семенъ Гаркуша". Кіевск. Старина з р. 1883. Т. V. стр. 531. і дальші.

²⁾ Тамже. стр. 536.

³⁾ Тамже. стр. 537. Про се є також згадка в "Гаркуші" Стороженка.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 14

Натомість не втягнув я нарочно "Кіндрата Бубненька Швидкого", бо в нїм виступає Стороженко яко етноґраф. Тут не Стороженко, але Кіндрат Бубненько Швидкий виявляв свої симпатії до гайдамаччини, коли про "Уманьску тризну", в якій сам брав участь, каже: "То гуляла скажена наша недоля; то вихопитця вона поломям і спалить кілька городів, сел і місточок, то хлине крівавою хвилею і захопить тисяч людий, то розстелитця по краю пекельним чадом і на десятки лїт не опамятуєтця народ од того діявольского курева!... Відкіль же беретця те поломя, та кров, той пекельний чад? Із козачої сльози!* ¹⁾

Що в сім оповіданю і в богато иньших Стороженко вважав себе етноґрафом, попробую доказати.

До недавна думали критики, що Стороженко в значній части своїх оповідань виідеалїзував козаччину. Тимчасом і в оповіданях з ко-

¹⁾ "Основа" стр. 1862. Априль. стр. 59. Огоновский: "Истор. лит. рус." Т. III. ч. І. стр. 368. В критицї (Пипіна?), поміщеній в "Современнику" з p. 18C3., в якій автор силкує ся висьміяти оповіданя Стороженка, підчеркнені слова: "Із козачої сльози!" причім додано: "Чи не правда, читачу, який любий сей реторично-палкий, через лад горячий монольоґ на вустах старого дїда? Чудово, дуже чудово!" Гляди "Лїт.-науков. Вістник", май 1901. р. стр. 107. де поміщений переклад сеї критики. Що і тут несправедливо обійшов ся зі Стороженком критик, не підлежить сумнївови, коли згадаємо, що не хто иньший, а сам люд зложив чудові, поетичні пісні та оповіданя.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 15

зацкого житя Стороженко не передавав своїх гадок, лише гадки і почуваня україньского люду. Докажемо се власними словами Стороженка.

При посилцї каигареви Білому поезиї Артемовского п. з. "Козацкая Мати" писав Стороженко:

"Гулаку Артемовскому очень не нравилось направленіе украинской литературы, направленной къ восхвалепію козащины, вызваной въ краѣ бѣдствіями и преслѣдованіемъ православія, козащины, принесшей съ собою и панство и крипатство и въ настоящемъ времени потерявшей всякое политическое и соціяльное значеніе. Въ посланію къ Пантелеймону Алекс. Кулишу Артемовскій очень мѣтко, съ свойственнымъ его таланту юморомъ, посмѣялся надь всѣма козаколюбцами минувшаго времени. Это стихотворенье будеть золотою странницею для сборника" ¹⁾.

Я думаю, що сей виїмок з листу Стороженка говорить дуже богато. Стоpоженко осуджував козаччину за те, що она принесла з собою і кріпацтво і панщину, а ідеалїзованє козацтва в своїх оповіданях він уважав лише етноґрафічним передаванєм поглядів україньского народа. Инакше дивним видав би ся насьміх над "козаколюбцами минувшаго времени", до яких критики причислювали і самого Стороженка.

Колиж Стороженко осуджує козаччину, хоть

¹⁾ "Кіевск. Старина" з р. 1900. Том 68 стр. 293-4. і мої "Лїтерат. Замітки" стр. 120.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 16

розуміє, що єї визвали "бѣдствія и преслѣдованія православія", то тим більше мусїв він осуджувати гайдамаччину, що повстала з тих самих причин, а виявила ся жорстокою нелюдяностию та зьвірством. От, чому д. Стешенко надармо хотїв би "з самої пєси "Гаркуша" витягнути иньші думки про гайдамаччину"; от, чому помиляє ся д. Стешенко в своїм твердженю, що Стороженко "яко ворог шляхти не міг бути неприхильним до гайдамаччини". Стороженко міг бути ворогом шляхти, але не був також сторонником сего лиха, яке несло з собою для україньского люду козацтво, анї прихильником "харцизства, розбишацтва" (говоримо словами Стороженка), яке проявило ся в гайдамаччинї.

З иньшої причини і рівнож нарочно не згадав я також про деякі твори Кулїша, в яких він в противвагу давній своїй аиотеозї гайдамаччини в "Колїях" ²⁾, писав хотьби таке про неї:

Я прежнїй вам догоджував словами
Порожнїми, як розум ваш козацкий,
Пишав ся розбишацкими дїлами
І прославляв пожежі гайдамацкі... ¹⁾

Вправдї д. Стешенко дивним дивом не робить менї з сего заміту, однак для повноти додаю, що творів, в яких Кулїш осуджував гайдамаччину, я не підтягнув до розвідки тому, бо

¹⁾ Гляди: "Лїтер. Замітки" стр. 21.

²⁾ "Дзвін", стр. 55. Порівнай: Ос. Маковей: "Панько Олелькович Кулїш". Львів 1900. стр. 161.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 17

они могли бути лише сьвідоцтвом подражненя поета, з яким в науцї годі числити ся.

Коли д. Стешенко намагав ся силоміць втягнути Стороженка між прихильників гайдамаччини, то те саме хоче він зробити з Котляревским і то за всяку цїну. В браку наукових доказів д. Стешенко пускає ся воювати або наївностию, або адвокатскими викрутами, якими д. Стешенко відзначив ся і в иньших своїх, впрочім цїнних працях ¹⁾, або грубою несовістностию.

Висше чули ми гадку д. Стешенка, що "героєм" Котляревского був Залїзняк. В другім місци каже д. Стешенко: "На гадку д. Студиньского ганьбою для гайдамаків був ще у Котляревского образ Залїзняка (Мезапа), якого поет малює яруном, розбишакою і т. п. Я не розумію, якої особливої характеристики для бойця хоче д. Студиньский, щоб назвати його нормальним?" (стр. 22).

Не вжеж д. Стешенко справді такий наївний, що у него характеристикою для лицяря мусить бути епітет: "розбишака"? Коли так, то годї про се більше спорити! Але у д. Стешенка, на виправданє своєї наївности, найде ся зараз під рукою нефортунний адвокацкий викрут, в роді такого: що "тактику війни годї взагалі оцїнювати з боку етики, коли самий факт війни —

¹⁾ На адвокацкий тон, яким д. Стешенко заступає нераз наукові докази, звернув вже увагу др. Франко в рецензиї двох праць названого автора про Котляревского. "Записки Наук. тов. ім. Шевченка", т. 26.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 18

незвичайна дикість, що виключеною з сего мусить бути так звана війна за свободу і коли в нїй боєць виявляє чималу відвагу, то за се його можна тілько похв:лити та що Залізняк в нашій традициї і у Котляревского являє ся як-раз борцем за свободу" (стр. 23).

По моїй думцї, кожда війна, без огляду на єї мотив, мусить зійти на "незвичайну дикість". Що Залїзняк в традициї (людових піснях, оповіданях і т. п.) являє ся, подібно як і гайдамаччина, в дуже принадних красках, се річ певна і те зазначив я в моїх "Літературних Замітках" (стр. 19). Натомість д. Стешенко минає ся з правдою, коли твердить, що і у Котляревского Залїзняк являє ся борцем за свободу. Навіть натяку на щось подібного у Котляревского не найде а сам рецензент не попирає своєї фрази нїякими доказами. Колиб д. Стешенко прочитав був з увагою мої "Лїтературні Замітки" (стр. 30.), то бувби там ще й се вичитав, що Вірґілевий Мезап є на скрізь симпатичним богатирем-лицарем, якого не йме ся нї зелїзо, нї огонь, а не "розбишакою", як у Котляревского. Колиб д. Стешенко був роздумав над сими двома, суперечними характеристиками Мезапа у Вірґіля і автора україньскої "Енеїди", то бувби трохи більше здержаним у своїм пустословнім виводї.

Та сам д. Стешенко бачить, що на основі "Енеїди" гайдамаччина виідеалїзувати не дасть ся. Щоби однак хоть в части виправдати своє твердженє, що Котляревский симпатизував з нею, д. Стешенко пускає ся знов на адвокатскі

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 19

викрути. Він пише: "Поет, безперечно, відрізняв у гайдамаччинї ідеальний бік боротьби проти пана і неґативний — у деяких(?) індивідів — охоту покористувати ся чужим добром" (стр. 20).

Се "бeзпeречно" дуже цїкаве, особливо щодо першої частини твердженя д. Стешенка про "ідеальний бік боротьби проти пана", раз тому, що нїяким доказом не поперте, а друге тому, що д. Стешенко перечить своїм, раньше висказаним словам. На ст. 17-18 своєї рецензії твердив д. Стешенко, що "відносини Котляревского до кріпацтва були неворожі, що з них "тхне" фільософією Квітки", а дві сторони дальше читаємо, що "Котляревский відрізняв в гайдамаччинї ідеальний бік боротьби проти пана". Д. Стешенко знов роздвоїв ся. І говори тут поважно з такими рецензентами!..

Розуміє ся, що одна суперечність веде за собою дальші. Д. Стешенко завважав, що Котляревский бачить в гайдамаччинї також "неґативний бік — у деяких(?) індивідів — охоту покористувати ся чужим добром". На основі, хоть-би лише сего неґативного боку, Котляревский мав повне право помістити гайдамаків в пеклї в однім місци з "ворожбитами, злодїями, паливодами і плутами". Се і д. Стешенко, на основі свого власного поміченя про неґативний бік повинен був признати. Так нї! Д. Стешенко вважає се нехибним фактом, що Котляревский умістив гайдамаків у пеклї в такім непочестнім товаристві, однак каже, що "факт сей означає одну цїкаву річ, якої, на жаль, д. Студиньский

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 20

не підносить: се власне дуже невитриманий, неконсеквентний, не то серіозний, не то жартливий тон, з яким веде і мусить вести своє комічне оповіданє Котляревский" (стр. 20.).

Річ ясна, що нема нїчого лекшого, як ударити на неконсеквентний тон в поемі Котляревского, але в сїм разї годї, — хотьби з огляду на неґативний бік в гайдамаччинї, за який заслуженою карою було пекло, а який сам рецензент розширює не на одні грабежі, але й на нелюдскости. На доказ, що Котляревский веде своє оповіданє в невитриманім, неконсеквентнім тонї, підносить д. Стешенко те, що разом з гайдамаками умістив Котляревский в пеклї шевцїв, кравцїв, ковалїв а потім цехи: різницкий, коновальский, кушнїрский, ткацкий, шаповальский. "Не вжеж всім сим словам, питає д. Стешенко, можна надавати серіозне значінє? Не вже поет дїйстно міг всадити до пекла всїх ремісників тільки за те, що вони ремісники, або horribile dictu — всїх християн, не кажучи вже про невірних — навіть незвістно за що?" (стр. 21.)

Мушу признати ся, що істориєю та житєм ремісничих цехів я займав ся лише принагідно, тому повної відповіди на заміт Д. Стешенка не дам. Але і се, що наведу, повинно пересьвідчити рецензента, що він знов пустив ся на фрази.

Деякі з уміщених Котляревским в пеклї ремісничі цехи мали за собою дуже лиху славу. Так прим, знаємо, що шаповали (ремісники, що вирабляють з вовни шапки і рукавицї), за-

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 21

мешкалі в Новім Ропску, мають ще до нинї свій щаповальский цех. В місцях своїх подорожий і у себе дома мають шаповали славу дуже метких злодіїв і обманщиків. Украсти у мужика не лише вовну, але і що небудь друге, не вважає ся по гадцї більшости шановалів гріхом. Бували случаї, що шаповали займали ся поменьшими крадїжами на торгах, за що їх бито без пощади. В Ропску пересьвідчені люди, що нї один шаповал не жив довго тому, бо в него повідбивані печінки. Для лекшого порозуміня між собою мають шаповали свою окрему, тайну мову ¹⁾. Росийскі кушнїрі мають також свою окрему мову, до якої переняли чимало слів з мови офенів (дрібних, росийских торговцїв). Мову, подібну до офеньскої, мають в Росиї жебраки, злодії, конокради ²⁾. Правда, що доси, о скілько менї звістно, не роз'яснено в науцї причин спорідненя тайних говорів, офенів, жебраків, злодіїв і конокрадів, всеж оно подає нам здогад про якісь близші взаємини між всїми тими елєментами. Один з дослїдників істориї краківских цехів до половини XVII віку каже нам про учеників сих

¹⁾ Ѳ. Николайчикъ: "Отголосокъ лирннцкаго языка". Кіевск. Старина з р. 1890. Априль. стр. 123-4.

²⁾ Даль: "Толковый словарь живаго великорусского языка" СПБ. 1880. Том I. стр. LXX-LXXII: "О искуственныхъ явыкахъ". Більше жерел про офенів відмітив я в моїй етнографічній розвідцї п. з. "Лїрники", Львів 1894. стр. 23-4. Там дав я також легкі натяки про можливысть зносин лїрників з офенами і т. п.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 22

цехів, що они відзначали ся розпустою, браком карности, бунтами і т. п. ¹⁾.

Може ті невеличкі натяки вияснять д. Стешенкови, що Котляревский не длятого посилав кравцїв, шевцїв і т. п. до пекла, що они були ремісниками, або тому, що тон в "Енеїдї" невитриманий, неконсеквентний, лише тому, що репутация чи то більшости їх, чи частини, чи навіть поодиноких людий була некористна. Не длячого иньшого уміщені також в пеклї "невірні" і християни. Тепер повинен зрозуміти д. Стешенко, що єго твердженє, будьто "Котляревский яко поет комізма граєть ся словами і що надавати його комізму серіозну вагу можна лише при великих натяганях" на сїм місци є лише натяганєм і помилкою.

Легкий спосіб витрясаня з рукава безосновних, або противорічних фраз, повів д. Стешенка на ще більше ховзку дорогу, против якої в науцї треба рішучо застеречи ся. В рецензиї д. Стешенка слїдні не лише брак розваги і пасквільний тон; по при них виступила ще груба несовістність.

Д. Стешенко пише: "Д. Студиньский каже, що Котляревский був ворогом гайдамаччини і дає сьому ілюстрацию. На його гадку, Низ і Евріяль дають сьому найкращі докази і власне через те, що вони крадькома вбивали своїх во-

¹⁾ Zbіgniew Рazdro: "Uczniowie і towarzysze cechów krakowskich od drugiej połowy wieku XVII". Lwów 1900. стр. 90-1.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 23

рогів, а Низ ще називає себе "неквіссімус, гайдамака, розбишака" і т. п. Незрозуміннє прочитаного д. Студиньским повне! Він не зважає на те, що Низ та Евріяль ідуть на певну смерть, що вони роблять се для добра родини, що сам Котляревський каже, що вони зробили "славнії услуги на вічність памяти своєй". Автор не зважає нї на що і осуджує гайдамаків за те лиш, що вони в двох не виступили против усього війска! Хиба-ж се дивно! Хиба не дивно також, що д. Студиньский ставить в догану Низови лайливі слова, які він уживає на те, щоб навмисне виставити себе в найгіршім сьвітлї та сим відвести очи ворогів від Евріяля, і взявши на себе провину, визволити друга, від смерти? Не-вже значіннє і мета подібних подїй не ясні як день? Ми ще більше дивуємось д. Студиньскому, що він висловлюючи означені погляди, на гайдамаків в "Енеїдї", не удав ся до критики думок иньших дослїдників, що були далеко иньшої гадки про названий факт, нїж д. Студиньский. Чому він не спинив ся хоча-б на думках д. П. Житецкого? Думаємо, що по збільшеній працї та увазї йому-б поталанило не так, як нинї, і він би оминув надто явної помилки" (стр. 19-20).

Я напятнував сей уступ з рецензиї д. Стешенка властивим іменем, бо рецензент воює против мене тим, що я дуже точно, на основі порівнань твору Вірґіля з "Енеїдою" Котляревского, вияснив в моїх "Літературних Замітках" (стр. 27-8). Так дійшов я до дослїду (не зроблено-

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 24

го раньше анї в працях Житецкого анї Стешенка), що всї патріотичні відзиви у Котляревского в оповіданю про Низа і Евріяля є лише відгомоном латиньского первовзору. Рівнож виясняв я ріжницї, які в описї сеї подїї заходять між обома творами. І Вірґіль і Котляревский годять ся в однім: они ідеалїзують мотив, який завів Низа і Евріяля до табору Рутулцїв, а була ним не лише жажда слави, але й бажанє, передерти ся через ворожий табор і звістити Енея, віддаленого від свого війска, про небезпечність, яка грозить єго дружинї від Турна. Мотивом сего бажаня була охота, прислужити ся вітчинї. Коли однак Вірґіль апотеозує також їх вчинок, різню виправлену між спячими лицарями, — Котляревский іде в розріз в латиньским твором. Тут він на скрізь ориґінальний. В єго "Енеїдї" (про се д. Стешенко не хоче чути) і Низ і Евріяль — вовки, що дусять смирних овець, тхорі, що висмоктують мозок курятам, злодїї, що накуривши хлїв сїркою, крадуть гусий і качок. Утїкаючих з поля різнї Низа та Евріяля зове Котляревский "Одважними розбишаками", "зарізами". Осуджуючи нелицарский, але розбишацкий вчинок, різню між безборонними, спячими ворогами, Котляревский зовсїм консеквентно, без огляду на намір Низа, щоби спасти товариша, вкладає в уста Низови лайливі епітети: "я стультус, лятро, розбишака, неквіссімус і гайдамака". Осудженє вчинку і консеквентний добір епітетів в поемі Котляревского велїли менї бачити в сїм образї легкий натяк на гайдамаччину і від сего

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 25

погляду не всилї мене відвести анї пасквільний, менторский тон, анї несовістність рецензента, що над всїми моїми, на сім місци лише точнїйше спрецизованими виводами і над недогідними для него уступами з поеми Котляревского переходить до порядку дневного.

На наївний дотеп д. Стешенка, що "д. Студиньский не зважає нїнащо і осуджує гайдамаків за те лиш, що вони в двох не виступили проти усього війска" я не уважаю потрібною річию відповідати, бо я сего нїкуда не сказав і чоловік доброї волї навіть подібного вражіня не міг би винести з моєї розвідки.

В сїй справі питає ще мене д. Стешенко: "Не вже д. Студиньский хоче, щоби війна зробила ся якимсь поєдинком а не масовим битєм, як тепер, бо поєдинковий спосіб війни д. Студиньский вважає, очивидно, якимсь особливо чесним" (стр. 23.). Хоть я піддаваного менї погляду на війну також нїколи не висказав, то мимо сего годї менї не відповісти, що коли маю вибирати поміж "поєдинковим способом війни" а "масовим битєм", — то волю перший. А і перший і другий спосіб симпатичнїйші для мене, чим різня, виправлена в ночи між спячим ворогом.

На тім приходить ся менї скінчити полєміку з д. Стешенком в справі інтерпретованя оповіданя Котляревского про Низа і Евріяля.

В цїлій своїй рецензиї про гайдамаччину у Котляревского піднїс д. Стешенко против мене один-одинокий оправданий заміт. На 29. стр.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 26

моїх "Лїтературних Заміток" скавав я, що "Котляревский в "Енеїдї" для козацтва і его старшини в пеклі місця не найшов. Д. Стешенко виказує справедливо, що козацтво уміщене не лише в небі, як я се підніс, але і в пеклї, де Еней стрінув ся з цїлою громадою свого війска ¹⁾.

За сю "страшну" помилку, за сей "тяжкий" гріх, що і так в нїчім не зміняє моїх головних висновків, приймаю всї комплїменти, якими обдаровує мене рецензент, в родї: "дивовижне розумінє", "непорозумінє предмета студиї", "неуважність до текста "Енеїди" і т. п. in dulce infinitum. Всеж таки шкода, що навіть вагу сего оправданого заміту обнизив сам рецензент через те, що одїв єго в одежу пасквілю, уквітчав хлопячим дотепом, зверненим против мене та що рівночасно злегковажив науковий дослїд такого поважного ученого, як пок. Mux. Драгоманов. Так прим. д. Стешенко пише:

"Треба, розумієть ся, бути наівним, щоби накидати Котляревскому думку про сьвятість козацтва; але у д. Студиньского козаки, дїйстно, виходять сьвятими. Щоб розігнати таку його приємну мрію, нагадаємо цитовані самим-же автором вірші Котляреаского про козаків (Запорожцїв) — вони такі, що

¹⁾ Між своїм війском пізнав Еней в пеклї:

Педька, Терешка, Гелифона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сизона,
Пархома, Їська і Феська і т. п.

Онишкевич: "Руска біблїотека" Т. І. пісня III. стр. 26.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 27

Чи вкрасти що, язик дістати,
Кого живцем, чи обідрати,
Нї сто не вдержить їх гармат.

або

жінок там (в Сїчи) на тютюн міняють
В день пяні сплять, а крадуть в ніч.

"Не думаємо, щоб означені риси були прикметою сьвятости, бо такі самі гріхи, значить і козаки карають ся у Котляревского в пеклі".

Дотеп д. Стешенка про "сьвятість козацтва" зістане без відповіди, бо подібної гадки я нїкуда не висловив. Д. Стешенко міг з цитованого мною уступу з "Енеїди" дізнати ся, що Котляревский помістив у небі лише тих з козацтва, "які правдиву жизнь вели" ²⁾.

В моїй розвідцї відзначив я також вірші "Енеїди", в яких автор по при своїй симпатиї до Запорожцїв, характеризує їх вдачу некористними чертами, однак притім додав я таку замітку:

"Запорожцїв зображає поет так, як про них розказують народні пісні та оповіданя. Останні бачуть в Запорожцях великих силачів, від яких віддиху ворог утїкає, або падає на землю, то знов людий, що знають випити, або яких обовязком є, уміти красти, розуміє ся, не в дома. Погляд сей на Запорожцїв, як вже завважав Драгоманов, невірний, хоть переняли его, по словам сего ученого, "деякі прихильні начальству

²⁾ Тамже. стр. 28. пісня III і "Літературні Замітки" стр. 29.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 28

письменні люди". По гадцї Драгоманова, "Запороже було для Українцїв зовсїм не тим місцем, де-б можна лежати боком, пити горівку та драпіжничати, але місцем, де люди жили на своїй волї і господарювали вільно, на громадскій землї і воді, ломлячи рибу а також пасучи скот, а в останні часи і хлїб орючи" ¹⁾.

Думаю, що д. Стешенкови не вільно було іґнорувати сего спростованя Драгоманова. Гадаю також, що совістний чоловік не сьмів би виступити з ложною, а другими людьми справленою арґументациєю. Щож робити, коли д. Стешенко має свою окрему, "наукову" методу!...

Д. Стешенко підносить ще одна і то останний заміт. Він каже, що в словах Латина: "не зьвір я людску кров пролити і не харциз, людий щоб бити, для мене гидкий всякий бой" не яло ся бачити натяку на гуманність самого поета, "бо сих слів ужив лише Котляревский для характеристики боязливого і скупого Латина", бо сим словам суперечить "вояцкий запал поета, який отримував ріжні нагороди за хоробрість на війнї". Таку інтерпретацию уважав д. Стешенко моїм "гріхом, який зменьшуеть ся тільки через те, що він подїляєть ся і иньшими людьми, хоть помилка, що лежить в основі його, лишаєть ся все помилкою" (стр. 23-4.).

Я думаю, що найзавзятїйший лицар, на вид крови, окалїчуваня жовнїрів, осирочуваня родин назве таки війну найбільшим зьвірством,

¹⁾ "Літер Замітки", стр. 9-11.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 29

видуманим людскою захланностию. I хоть наведені слона з "Енеїди" справдї дуже вірно обрисовують вдачу Латина то все таки маємо повне право бачити в них натяк на людяність поета, котрий і так дав нам чимало обявів своєї високої гуманности.

Годить ся ще завважати, що на кінци своєї рецензиї д. Стешенко твердить, що Котляревский виявив "повні симпатиї слова" до гайдамаччини (стр. 24.), які певно можна відмітити лише в буйній фантазиі рецензента ¹⁾.

¹⁾ О скілько можна догадувати ся, то сї "новиі слова симпатиї" до гайдамаччини бачить д. Стешенко в патріотичних відзивах Котляревского, ввернених до Низа і Евріаля. Щоби "розігнати таку його приємну мрію", замічу що їй перечить не лише ся обставина, що патріотичні відзиви з Котляревского є точним відгомоном твору Вірґіля, але також сам зміст сих відзивів, в яких вияснений мотив, що завів Низа і Евріяля до табору Рутулцїв. Зложили ся на него тяжке положенє трояньского війска, присяга, зложена Енеєви, охота заслужити собі на честь і любов вітчини. Тяжке положенє трояньского війска є тим "общим добром в упадку", що разом з присягою для Енея велить "повинность ісправлять" "за честь і к князю за любов". Найкрасше хиба з'ілюструють нам мотив Низа і Евріяля вірші Котляревского:

Любов к отчизнї де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильнїйша від гармат.

До гайдамаччини сих відзивів примінити не можна, бо єї визнали не любов до вітчини, але в першім ряді факт, що "селяньску масу, не вважаючи на довге і сильне противленє, закріпощено, позбавлено землї і всяких навіть найелєментарнїйших прав, що єї дражнено релї-

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 30

Так перейшов я по черзї всї заміти д. Стешенка, не вилучаючи навіть найдрібнїйших і виказав, що не моя розвідка "новна помилок" (в ній лише одна дрібна помилка), лише замітки д. Стешенка. Киданє безосновних фраз, довільне натяганє доказів, роздвоюванє своїх поглядів в одній і тій самій справі, перекручуванє чужих слів, іґнорованє чужих дослідів, несовістність а вкінці пасквільний тон довели до того, що місто наукової рецензиї написав д. Стешенко — звичайний пасквіль.

 

II.

Не инакше, як з попередною статиєю, обійшов ся також д. Стешенко з моєю працею про Артемовского. Рецензент поставив собі мету, за всяку цїну обнизити єї вартість, а заміти, які він против неї піднїс, роблять на мене нераз комічне вражінє. Мимо сего буду обговорювати їх поважно, щоби виказати, що они поставлені рецензентом радше для декорациї і доповненя пасквілю на мою розвідку про Котляревского

ґійною нетерпимостию" ("Лїтер. Замітки стр. 19.) Що Котляревский, осуджуючи гайдамаччину, яко нелицарску різню, ставав рівночасно по сторонї бідних, закріпощених селян, на се звернув я також увагу (Тамже. стр. 31.) На сїм місци додам ще, шо до україньских творів, в яких ідеалїзувано гайдамаччину, треба причислити недавно добуті на сьвіт поезиї пок. Анатоля Свидницкого "Лїтературно-Науковий Вістник" з p. 1901. цьвітень стр. 43-4.) і оповіданє В. Левицкого "За Коліївщини" ("Кіевск. Старина" з р. 1901. том 73. юнь, стр.460-92).

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 31

як на те, щоби сам рецензент міг вірити в їх безсторонність та стійність.

Для проби наведу зразки совістности рецензента. Він пише: "Поглянемо тепер, як упорав ся д. Студиньский з узятим на себе завданєм — аналїзу поезий Гулака. Хоч такий аналїз не трудна річ, але за автором його ми всеж таки повинні признати заслугу "досить" вірного проведення його" (стр. 24.). На сей заміт можу хиба д. Стешенкови нагадати звістну історию про... яйце Колюмба. Не трудна річ... тілько нїхто єї перед тим не зробив. А і се відоме, що нема нічого лекшого, як дивити ся на чужу, вже готову працю... Безсторонність рецензента видна найкрасше з сего, що коли на однім місци рецензент признає моїй працї "досить вірне проведенє аналїзу, то на другім (стр. 28.) називає вже сей аналїз лише "елєментарним". От так, як д. Стешенкови потреба!

Возьмім иньший зразок з рецензиї д. Стешенка: "Першим мотивом у творчости Гулака д. Студиньский уважає протест против кріпацтва — се зовсїм справедливо, хоч і не оригінально, бо всїми давно признано" (стр. 25.). Ну, і говори з д. Стешенком, коли й тутки навіть не снило ся менї, полювати на ориґінальність. Менї ходило лише о зведенє всїх поезий Артемовского в одну цїлість після мотиву та о виказанє, чи і о скілько в виданях нових поезий (Комара в "Зорі" з р. 1896 та "Кіевскої Старины" з р. 1897) поет пішов дальше, чим в давно звістних.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 32

Не зашкодить привести ще один цїкавий примір. Д. Стешенко пише: "Другим мотивом творчости Гулака д. Студиньский називає сьпіви про "марність сьвіта" і зазиви до горівки, яво лїку в тузї.

Тут заслугою вченого стає ствердженє факту, що означеного типу твори Гулака се пересьпіви лїрики Горация, але й ся заслуга зменьшуєть ся через те, що при самих творах Гулака є здебільшого вказівки на походженє їх від Горация" (стр. 25). Спитаю д. Стешенка, чи я закривав се в моїй працї, що при пересьпівах з Горация Артемовский дає мотто з єго творів? Не маю претенсиї на "велику" заслугу — а всеж таки подрібних порівнань з творами Горация передімною ніхто не зробив і ріжниць, які поміж ними заходять, нїхто не виказав. Колиб д. Стешенко не поминув був легким серцем невеличкої частини моєї працї про родинний мотив у Артемовского, то був би прийшов до сего пересьвідченя, що нераз учені читають при поезиї Артемовского прольоґ чи епільоґ з Горация, а однак не впаде їм на гадку, порівняти єї з латиньским ориґіналом та ствердити, що она є рівнож пересьпівом. Маю на думцї поезию: "До Любки". В хронольоґічнім списї творів Артемовского додав заслужений учений Петров вістку, що ся поезия має епільоґ з Горация, а однак доперва я виказав, що она не ориґінальна, але що в нїй треба бачити "свобідний, артистичний пересьпів XXIII оди Горация "Ad Chloen" (кн. І.), в який поет вложив богато нїжного чутя,

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 33

серця і знаня дївочої душі" та що "сей пересьпів не в порівнаню красший від ориґіналу, в котрім недостає сеї глубини чувства, сего ідеального розуміня любови, який стрічаємо у Артемовского" ¹⁾. Нагадаю також д. Стешенкови, що й при иньших двох "поезиях Артемовского п. з. "Упадок віка" і "Хороший чоловяга" є мотта з Лєрмонтова і Некрасова, а однак доперва менї судило ся подрібно виказати, що в обох наведених поезиях (перша з них дуже цїкава для характеристики самого Артемовского) маємо до дїла з пародиєю, чи наслїдованєм росийских поетів ²⁾. Та все те д. Стешенка мало що обходить!...

Признаючи за моєю працею "досить" вірний, чи там "елєментарний" аналїз творів Артемовского, д. Стешенко каже, що "сей аналїз мав би ще більше значінє, колиб не були сполучені з ним загально-фільозофічні поясненя, на які д. Студиньский далеко не майстер" (стр. 34-5). Не лише брак "майстерства", але навіть помилку і недорічність бачить д. Стешенко в моїм поясненю поезиї Артемовского п. з. "Дві пташки в клїтцї". В нїй дорікає старий снигир молодому за се, що він все плаче на свою долю, хоть має всего подостатком і сїмени і проса і пшеницї. Молодий відповідає:

Ти рад пожарнї сїй, бо зріс в нїй і вродив ся,
Я-ж вільний був, тепер в неволі опинив ся.

¹⁾ "Лїтературні Замітки" стр. 62-5.

²⁾ Тамже, стр. 58-62 і 123-7.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 34

До сеї поезиї додав я таку примітку: "Чи під старим снигирем не розумів поет Великороса і его родинної неволї, що давала лекше зносити кріпацтво в порівнаню з суспільною і родинною волею Українця ³⁾?

Мій здогад не припав до вподоби рецензентови, що пише: "Але і в сїм місци допущено дослідником помилку: говорячи про твір "Дві пташки" д. Студиньский уважає за потрібне нести недорічні паралєлї між Великоросом та Українцем та ще поясняти їх ріжницю не зовсїм вірно суспільно-родинними причинами. Шуканє отсих москальо-україньских конфлїктів, на якім так погрішив д. Огоновский, річ о стілько непевна і бесхосенна, що їх лїпше поховати в могилї забутя та покою: сї анальоґії не доводять нї до чого, і як у Огоновского, замість дїйсного пояснення річи, дають недоладні фантоми. Хіба не досить сказати, що в такім то творі стикають ся дві ріжні социяльні течії, анїж ще додавати, що се така а така народність, наче в самій народности, скажемо, україньскій не може бути двох ріжних социяльнпх течій, — як напр. гнобительских і пригноблених" (стр. 25).

Піднесені д. Стешенком заміти, мимо їх аподиктичного тону, не є знов нічим иньшим, як — фразами. Рецензент закидує менї вишукованє "москальо-україньских" конфлїктів. Раджу в такім разї рецеизентови, звернути всї свої претенсиї під адресою Костомарова, що

³⁾ "Лїтературні Замітки" стр. 41.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 35

в своїй студиї "Двѣ русскія народности" перший піднїс нам сей "москальо-україньский конфлїкт" і виказав, які ріжницї заходять між типом великоруским і україньским, між иньшим так у суспільнім, як і родиннім жітю.

Сли моє порівнанє можна взагалї назвати "вишукованєм москальо-україньских конфлїктів", то я вважав би себе навіть в сїм оправданим, бо сам Артемовский вишукує подібні "конфлїкти" між Великорусом і Українцем (прим. в справі мови) у своїм "Дещо про Гараська" ⁴⁾.

Д. Стешенко дає менї науку, що і в україньскій народности можуть бути дві социяльні течії, нк прим. гнобительских і пригноблених. Не перечу, але в поезиї "Дві пташки в клїтцї" розходить ся о дві неволені істоти, з яких одна виросла в неволї і привикла до неї, а друга уродила ся на волї і тужить за нею. Тому посьмів я зробити сю алюзию до родинної, а додам тут, і до суспільної неволї Великороса і від неї можуть мене відвести не фрази, лише річеві докази, на які д. Стешенка в сїм разї, в виду єго злої волї і стремленя до уложеня пасквілю, — не стати.

Дальшою помилкою вважає д. Стешенко се, що я при обговореню другого мотиву в поезиї Артемовского (горівка—лїком в журбі) згодив ся з гадкою Чуприни, що поезиї Артемовского н порівнаню з "Енеїдою" Котляревского є значним кроком наперед, бо Артемовский

⁴⁾ Тамже стр. 38.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 36

оминув щасливо промахи Котляревского в зображеню розгульного житя козацтва. Д. Стешенко каже, що сли хто, то сам Котляревский "зробив вже значний крок наперед" в таких творах, як "Наталка Полтавка" і "Москаль Чарівник" та вважає се методичною помилкою, що я порівную "основний тон усеї творчости Гулака з частинною рисою одного з творів Котляревского, власне "Енеїди" (стр. 25).

Не перечу, що Котляревский в своїх пізнїйших творах оминав давні похибки і д. Стешенко хиба може мати жаль до мене, що я сего, вже ствердженого спостереженя, в моїй працї не відзначив. Однак додам тут, що я не мав права порівнувати творів Гулака з пізнїйшими писанями Котляревского, хотьби тому, що мотивами і жерелами споріднений Гулак лише з "Енеїдою". Причину, яка спонукала мене до порівнаня творів Гулака лише з "Енеїдою" я виразно зазначив в моїй працї, коли писав: "Сей мотив, величанє чарки, виступив в нашім новім письменьстві вже в "Енеїдї" Котляревского. Близькі до себе Котляревский і Артемовский не лише самим мотивом, але і жерелами, на яких основували свої твори, а також стремленєм, зобразити поодинокі верстви україньского народа. Як колись Котляревский написав на латиньскім взірци свою "Енеїду" і приноровив єї до житя україньского козацтва, так слїдом єго пішов Артемовский, пишучи пародиї на піснї римского поета, в яких відбило ся житє україньских селян" ¹⁾.

¹⁾ Тамже стр. 54-4.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 37

Д. Стешенко пише ще: "Вдруге й питаннє про цинїзм дужо спірне, бо тодї такі твори як Декамерон, треба-б уже просто палити, а не вважати за артистичні твори і в усякім разї се питанє про артистичність чи краще естетичність твору, а істоти напряму не дотикає зовсім" (стр. 26).

На сей заміт не можу відповідати, бо за високо ставлю вагу і значінє "Енеїди", щобим для загальної єї оцїнки посьмів навіть ужити епітету "цинїзм". І сего слова для характеристики Котляревского я нїкуди не ужив — так, що на сїм місци полємізує д. Стешенко зі своєю власною фантазиєю.

При оглядї мотиву урядового патріотизму, який дуже сильно виступив в поезиях Артемовского і письменників харківского круга, звернув я увагу на чотири причини, які єго викликали. По моїй гадцї, були ними: надїя на реституцию козацких полків в р. 1831; вплив росийских письменників, Жуковского та Пушкіна; полекші для україньского письменьства і злучене з ним офіцияльне признанє самостійности україньскої мови. На сей мотив у Артемовского зложили ся ще й личні причини: а іменно після 1830 р. вдячність для царя, що особистою інтервенциєю висвободив єго від необчислимих наслїдків доносу, а після 1850 р. — надїя на ордер.

З тих чотирох причин приймає д. Стешенко лише останню. Колиб хто хотїв дочитати ся в рецензиї, чому д. Стешенко відкидає три перші причини, то найшов би хиба таку відповідь:

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 38

бо єму так хоче ся. Що не видумую сего, читатель перєсьвідчить ся.

Д. Стешенко пише: "Надїя на утвореннє полків" — що може бути "кумеднїйше" для причини урядового патріотизму? І хиба се поясненнє взагалї? Хиба по здїйсненню сеї надії тойже патріотизм, а властиво кажучи, сервілїзм, не лишив би ся у повній своїй силї? Нї, таке поясненнє цїлком невдатне..." (стр. 26).

Я викажу д. Стешенкови, що моє поясненє не є "кумедне" і що радше сю "кумедність" треба би приложити до єго недотепного заміту. Спитаю рецензента, що нам зробити з Артемовским, який в наслїдованю з Горация "До Терешка" сам вказує на сю причину урядового патріотизму, коли каже нам тїшити ся, що цар велїв "не некрута а козаків давать"? Або що маємо робити з поезиєю Бодяньского п. з. "Козацкая пісня", писаною як раз "по случаю возстановленія малороссійскихь козацкихъ полков 6. мая 1831. года"? ¹⁾ Вже сей додаток до заголовка "Козацкої піснї", вказує виразно, що надїя на реституцию козацких полків, скріплена давною ворожнечою між Україною а Польщею, визвала між Українцями велике одушевленє, яке відозвало ся струною урядового патріотизму в творах сучасних, україньских письменників, а між ними і в "Козацкій піснї". Д. Стешенко не признає сего, бо... єму так хоче ся.

Питає мене д. Стешенко, чи "по здійсненню

¹⁾ "Літературні Замітки" стр. 68. і 87-8.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 39

сеї надїї тойже патріотизм а властиво кажучи, сервілїзм, не лишив би ся у повній силї?" А я спитаю д. Стешенка, чи совісний рецензент міг би навіть поставити таке питанє? Чи літературна критика має на метї відгадуванє будучности? Таку забавку можу лишити д. Стешенкови. Я можу ствердити лише се, що під впливом полекш для українского письменьства і признаня самостійности україньскої мови в р. 1838 сей урядовий патріотизм віджив на ново.

Але д. Стешенко і в се не вірить. Він пише: "Та й справді, як ми можемо говорити серіозно про "полекшу* нашого письменьства в початку того столїтя, коли ми не можемо противставати їй жадної його заборони. Ся полекша тодї-б мала значіння, колиб наші лїтерати стрівали за свої писання якісь переслїдовання, але хиба нам незвістно, що піонер нашої лїтератури Котляревский власне і дістав признаннє від Миколи І. на своє україньске писаннє? Так що "полекша" була не полекшою, а спочутєм, і навіть, коли хочете, байдужістю уряду. Але-ж хиба спочутє уряду до росийского письменьства перешкодило Новікову та Рилєєву бути тими самими а не Бенкендорфами та Орловими? Значить, тут дїло не в урядових пільгах, а в тих індивідах, що реаґують на них так, а не инакше. Говорити-ж про "признаннє мови" яко причину консерватизму наших письменників зовсїм уже сьмішно. Що до мови, то ми й тепер стоїмо в таких же обставинах, як сто лїт назад — але колиб уряд признав нашу мову, не вже-б

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 40

мы стали через те консерватистами? Звісно, стали-б, коли владали-б психікою Гулака і йому подібних, але нїколи-б не стали, колиб були психіки противної" (стр. 27.).

Рецензент пустіш ся знов на пусті фрази. Він віддїляє письменьство від всего житя України. Він забуває, що почавши від Петра Великого, росийский ряд стремів до знищеня останків автономії України, до повного єї обєдиненя, до згнетеня всяких обявів "сепаратизму", що полохав і полохає ще до нинї і ряд і "відданих начальству письменних людий". Досить згадати про установленє "малоросійскої колєґії", знесенє гетьманщини, зруйнованє Запорожскої Сїчи, заведенє кріпацтва. Після всїх тих подїй, що дуже тяжко відбили ся на житю України, росийский ряд міг дивити ся байдужно на дїяльність Котляревского, міг нагородити єго ордером, бо значіня єго творчости не розумів, так як не розуміла єго довго навіть осьвічена верства україньскої суспільности і значна часть україньских письменників, що наслідували Котляревского в гуморі і карикатурі, не звертаючи уваги на поважні гадки, яких в "Енеїдї" найдемо чимало.

Чи росийский ряд відносив ся все байдужно до зростаючого лїтературного руху на Українї, — доси не вияснено. Варто би прослїдити, які були причини, що в р. 1829. застановлено виданє "Украинскаго Вѣстника" (чи з вини видавцїв, чи ряду), треба би також прояснити, чи в словах Основяненка "отже то начальство і подозволило менї об всїм до вас писати, та усе no

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 41

нашому" ¹⁾ (по україньски) маємо до дїла з грою слів, чи з вказівкою, що давнїйше всего не вільно було писати?

Колиб навіть виявило ся, що росийский ряд тут нї при чім, то псе таки маємо прямий доказ, що факт признаня в "Журнал-ї минист. народн. просвѣщенія" (р. 1838.) самостійности україньскої мови і єї відрубности від польскої і росийскої визвав між україньскими письменниками щиру вдячність для "росийского ряду", висловлену устами Амврозия Метлиньского ²⁾. При подрібнім студийованю поезий Метлиньского не тяжко прийти до пересьвідченя, що під впливом признаня самостійности україньскої мови, поет годить ся вже з тою гадкою, що козацким полкам не вернути нїколи до житя ³⁾, та що під вражінєм сеї події сьпівак україньских могил дає вислів сьому урядовому патріотизмови ¹⁾.

Над всїм тим переходить д. Стешенко знов до порядку дневного, бо... єму так хоче ся. Колиб у д. Стешенка була добра воля, і колиб він лише мав був на тямцї з одної сторони обєдинюванє України і нищенє єї автономії а з другої факт признаня самостійности мови сеї-ж України, засудженої росийскими властями на

¹⁾ Гр. Основъяненко: "Малороссійскія повѣсти", в "Листах до любезних земляків" (1839) стр. 567.

²⁾ Амвр. Метлиньсвий: "Думки і піснї" стр. 17. (моє виданє).

³⁾ Тамже, стр. 53., в поезиї: "Гетьман".

⁴⁾ Тамже, стр. 48 і дальші в "Самотних сьпівцях".

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 42

смерть, то єму ся причина урядового патріотизму не видала би ся сьмішною.

Д. Стешенко каже, що спочутє уряду до росийского письменьства по спинило Рилєєва бути революціонером. Не відповідаю на сей заміт хоть-би тому, що д. Стешенко повинен би се знати, що иньшою була в Росиї роля российского письменьства а иньшою україньскої мови і лїтератури. А вже пряме здивованє викликує у мене заміт д. Стешенка "що до мови, то ми й тепер стоїмо в таких же обставинах, як сто літ назад". Д. Стешенко перечить не лише своїм словам, що за часів Котляревского росийский ряд відносив ся до нашої мови байдужно, але також дїйстному, нинїшному положен. нашої мови, против якої росийский ряд виступає дуже ворожо. Впрочім теперішнє положенє нашої мови в Росиї нїчим не може причинити ся до висьвітленн відносин росийского ряду до нашого письменьства в сорокових роках XIX віку.

"Не вже-ж стали би ми через те консерватистами, коли уряд признав нашу мову?" — питає д. Стешенко? Яким став би д. Стешенко — не знаю і се менї байдуже. Знаю лише те, що колиб росийский ряд дав україньскому народови права на єго повний, духовий розвій, — ми не мали би причини так як тепер, єго ненавидїти і осуджувати.

Щоби в остаточности пересьвідчити д. Стешенка, що надія на реституцию козацких полків і офіцияльне признанє самостійности україньскої мови могли бути причинами урядового патріотизму україньских письменників, додам,

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 43

що гнетені народи, нераз навіть під впливом марної надїї, віддають ся мріям, попадають в дивний стан гіпнози. Досить навести один примір з недавної історій не в порівнаню сильнїйшого народа — Поляків. До Варшави загостив цар Микола II. До єго приїзду привязували Поляки велику вагу. Говорено голосно про ріжні полекші. Один з польских письменників описує сю хвилю тими словами: "Всякі новини, вісти, поголоски розпалювали до живого імаґінацию товпи, нищили останки неохоти, виривали останнї сумніви. І нараз забило ся серце варшавского люду одним ударом, віддихало одною мислию, одним бажанєм, а було ним — упасти до ніг царя, покорити ся і стати найвірнїйшим з вірних, бо... цар милосердний, великий, великодушний, бо цар зглянув ся на зболілі польскі душі, бо цар соромить ся насилля, бажає мира, хоче щастя підвластних єму народів!.. І глядячи на сї непрозримі филї люду, дивлячи ся, як всї — від дїтий до старцїв, від бідних до богатнх, від парвенїїв до людий мисли та ідеї, лучила ся в тихій радости, солодкій надїї, як віддихали жаждою, приподобати ся монархови, заслужити собі на єго прихильність, як загасили спомини кайданів, каторги, кнута і цїлої низької роботи "обрусителїв" і "вішателїв", — можна було сказати сьміло, що від коли єствує дім Романових, від коли Мономахова шапка украшує чоло — ніколи не стрінули они на дорозї своїх тріюмфальних походів люду так пірваного, так пере-

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 44

нятою хвилею огляданя помазанника синоду, так розплащеного" ¹⁾.

Може сей опис научить д. Стешенка, якою буває нераз психольоґія народів, може пересьвідчить, що приписувати зміни в психіцї народів одним личним користям, є річию не лише ненауковою, але також несовістною.

Наведений примір з житя польского народа міг би також вияснити д. Стешенкови, як небезпечно кидати фразу, що причиною урядового патріотизму Гулака була "клясова психіка його осередку, не переломлена жадними(?) европейскими ідеями" (стр. 26).

Так само не вірить д. Стешенко, щоби вплив росийских письменників, Жуковского та Пушкіна, міг бути одною з причин урядового патріотизму україньских письменників. В моїх "Лїтературних Замітках" (стр. 67-109) навів я стілько примірів спорідненя в сїм напрямі між україньскими письменниками а Жуковским і Пушкіном, що полемізувати зі Стешенковим "менї так хоче ся" не яло ся. Хто прочитає уважно мою працю, сей пересьвідчить ся, що урядовий патріотизм письменників харківского круга є дуже точною копією такого самого патріотизму в творах названих росийских письменників. І тут і там маємо до дїла з тими самими виступами, зверненими против Наполєона і

^l) Wiesław Sclavus. "Ugodowcy" powieść. "Słowo polskie", з p. 1901. Фейлєтон 87.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 45

Поляків, з тими самими величанями царя і єго могучости ¹⁾.

Як не ласкавий д. Стешенко для мого висьвітленя причин урядового патріотизму Артемовского і письменників харківского круга, так само не годить ся він зі становиском, яке я в виду сего патріотизму зайняв. А предсї оно так оправдане, що я мимо неприхильности д. Стешенка з чисто наукових причин при нїм обстати мушу. Маючи на увазі всі причини, що сей патріотизм після 1830. р. визвали, всї обставини, в яких письменники харківского круга жили, я писав:

"Річ певна, що польско-рускі відносини давнїйших віків не були такі, щоби ними могли україньскі письменники одушевляти ся; і се для нас зрозуміле, що при відбудованю Польщі, яку мало на метї польске повстанє, входило в гру територияльне питанє, а ся обставина могла ввести Українцїв в трудне положенє; ясне вкінци для нас, що надїя на утворенє україньских козацких полків збудила на ново давну ворожнечу між двома, протягом віків злученими народами, — однак мимо всего того ми не о богато лекше осудимо україньских письменників, як осудили Пушкіна і Жуковского. Письменники харківского круга не відчули сих гарних, стремлень до

¹⁾ Артемовский так переймав ся творами російских письменників, що навіть єго гарний пересьпів з нїмецкого "Рибалка" писаний під впливом перекладу Жуковского. Дашкевич: "Отзывъ о сочинениии Петрова..." стр. 98.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 46

політичної свободи, які від часів воєн Наполєона находимо між частию росийскої суспільности і яких відгомоном були наведені нами лїберальні поезиї Пушкіна. А з поміж сего хору харківских письменників не дасть ся нїяким чином виправдати голос Артемовского, що посуває ся до неєлюдяности, коли тїшить ся, що цар Микола після повстаня вислав Поляків "погріти ся в Пелим па Сибіри" (стр. 109-110.).

З наведеного уступу виходить, що я осуджуючи сей патріотизм, лише, як каже д. Стешенко, "старав ся змякчити суворість присуду", що в присудї я не забув ствердити, що письменники харківского круга не відчули ідеалів Рилєєва і єго товаришів-декабристів. І в моїх словах "не відчули і т. п." містить ся вже осуд. Мимо сего д. Стешенко пише: "Щоби се виправдуванє було удатне, маю сумнїв, а особливо тодї, коли в добу Гулака і иньших письменників були люди далеко иньшого типу, як прим. декабристи, які власне і повинні стати міркою для оцїнюваня громадскої психіки тогочасних індивідів" (стр. 20.).

Згадуючи дальше про факт освободженя Артемовского царем від тяжких наслїдків доносу і видячи в нїм личну причину урядового патріотизму поета, я писав:

"Кождий признає, що така подія, яка була в силї раз на все зломити житє і будучність Артемовского, могла викликати в єго душі незатерте вражінє і глубоку вдячність для царя, а вислїдом їх міг бути сей урядовий патріотизм,

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 47

який бачимо в єго поезиях. І колиб ми може не були в проможности виправдати поета в цїлости за сю струну, то принайменше не могли би на него за се кинути каменем, без нїяких застережень" (стр. 113.).

Я думаю, що і сей уступ не повинен обєктивному рецензентови давати оружя до рук против мене.

По другу фазу урядового патріотизму Артемовского (після 1850. р.) писав я знов таке: "Але ми зневолені рішучо осудити Артемовского за другу фазу єго урядового патріотизму, яка виступає дуже ярко в єго поезиях, почавши від р. 1853. Україньскому поетови не вільно було апотеозупатп росийского царя в тім часї, коли Шевченко, Костомаров, Куліш та иньші україньскі письменники, чи то н салдатских шинелях, чи на засланю, зі скованими устами і руками терпіли свою нїчим непровинену кару, в часї, коли духове житє України було тяжко приголомшене і згнетене Миколаївскою реакциєю" (стр. 113-114.). "Сей патріотизм", писав я в иньшім місци, "ще й тому для нас такий дуже сумний, бо в кілька лїт пізнїйше сьпіває Артемовский Українї похоронну пісню ("Козацька мати"), тій Україні, якій служив своїми найкрасшими силами в молодих літах" (стр. 119). Вкінци писав я: "Як радо повторили би ми за Кониським, що "хоч Артемовский замовк з ляку, але чесно, що хоть не вдержав хоругви своєї високо — так зложив єї обережно, сховав у скриню і зберіг єї без плями, бо в Росиї задля україньских

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 48

письменників і се вже заслуга" — так годї! Нам все в тямцї з одної сторони лїберальна, майже революційна на свій нас казка: "Пав та собака" з другої апотеоза могучости царя і похоронна пісня для України. Тим то й ми не в силї не осудити поета. Та при тім всїм не повинні ми забувати, що як раз казка "Пан та собака", єї зміст, єї літературна та ідейна стійність повинні лагодити се прикре вражінє, яке виносимо з наведених стихотворів Артемовского" (стр. 120 до 121) ¹⁾.

І знов гадаю, що за змякченє суворости присуду на Артемовского задля єго давкої дїяльности — совістний критик не кинув би на мене каменем. Та д. Стешенко не з таких! Він жадає від мене того, против чого я в нашій науковій критицї рішучо виступити мушу. Він хоче, щоби я осуджував Артемовского уличними епітетами і брутальностию. Для оцїнки Артемовского уживає д. Стешенко епітетів: "сервілїзм" "лакейство" "низькопоклоньство і припаданє до всякого старшого", почім читаємо гидку грязь, з якої читатель пізнає дотепи д. Стешенка і єго пошанованє для памяти поета і для науки. Він пише:

"Та й сам д. Студиньский ніби чує, що

¹⁾ Замічу, що коли я лагодив прикре вражінє з творів Артемовского, то се робив я ще й тому, бо Гуляк не видрукував їх за жити, а може навіть не носив ся з таким пляном. Про иньших поетів, що в р. 1853. ударили в струну урядового патріотизму, подав вістки Дашкевич: Op. cit. стр. 98.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 49

його "причин" для лакейства Гулака мало і сам заговорює нарештї про особисті причини — з того, властиво кажучи, треба було-б і почати. Ми не скажемо, звісно, щоб і розгляд сеї особистої причини, яко "вдячности" до уряду, також був удатний, але самий факт звернення до сеї "особистости" мусить бути показчиком і для д. Студиньского, що його фільозофія не в добрім становищи. Друге дїло, коли автор торкаєть ся справжнього лакейства Гулака і називає його дїйсно лакейством ¹⁾ — тут, звісно, з ним ми можемо тілько погодити ся, але й то до певного ступня. "Не встигне, справдї, д. Студиньский висловити вірну думку, як зараз обгорне її в такі шати мірковання, що одержуєть ся Бог зна що. Так і тут, осудивши вибрики Гулака, він противставляє їм "Пана та собаку" яко лїберальну майже революцийну казку ²⁾ і думає, що сим можна полагодити "прикре вражінє" від полїтичних віршів Гулака. Привабна надїя, але цїлком противна всяким розумінням науковости: бо як же можна загальну рису творчости якогось поета порівнювати і навіть обмежувати тими першими його кроками, що колись були зроблені і, потім навіть забулись? Сеж противно всяким законам льоґіки! Може Гулак, як йому було десять років, був дїйстним рсволюціонером,

¹⁾ Против сеї інсинуациї я мушу застеречи ся. Прим. авт.

²⁾ Революційною назвав вже сю казку др. Коцовский в своїй студиї про Шашкевича. Гляди: Онишкевича "Руска библїотека* Т. III.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 50

але хиба се перешкода тому, що типічна його постать, яко людини зрілої повинна малюватись брудними рисами? Ми тільки можемо пожалкувати, що Гулак не лишив ся тим, чим він був, але заспокоювати себе тим, що він хоч і поганий чоловік, але був гарним та й то ще під сумнівом, се вже архидивно! Одно слово, критику полїтичних творів Гулака д. Студиньским ми повинні признати цїлком невдатною і не обміркованою — що, на жаль, стрічаєть ся і в иньших місцях його роботи" (стр. 27-8.).

На грязь, вимірену против мене, відповідати не стану. Я виказав вже, що "невдатність", "необміркованість" лежить не по моїй стороні а по стороні д. Стешенка. А полемізувати з д. Стешенком, що в браку розумних арґументів хапає за болото — хиба неможливо. Навіть брутальности д. Стешенка против памяти Артемовского я не відзначував би, колиб не се, що в останнім часї деякі письменники устроїли собі формальний спорт в плюгавленю памяти наших визначних письменників. Сї панове, а поміж ними д. Стешенко, ідентифікують понятє критики з брутальностию. Против таких критиків, кождий чоловік, що шанує науку, мусить рішучо застеречи ся!

Докоряє мені ще д. Стешенко, що я роблю Гулака "типічною постатию" мабуть через те, що я розділив єго твори після мотивів. Не вжеж через те, що один учений розглянув творчість Шевченка після мотивів ¹⁾, україньский кобзар

¹⁾ Сумцовъ: "О мотивахъ поезій Т. Шевченка". Кіевск. Старина з р 1898. Том 60. стр. 210-228.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 51

став "типічною постатию?" Д. Стешенко не повинен забувати, що один і той самий мотив може приходити у ріжних поетів і сам мотив не зробить їх типічними. Висше стане сей поет, що більше поглубить гадку, що артистичнїйше і ориґінальнїйше єї обробить.

Докоряв менї також д. Стешенко і то для декорациї аж двічи, що я не вияснив, до якої школи належав поет (стр. 24 і 28), або що я не висьвітлив еволюциї думок Артемовского (стр. 28). На оба заміти мушу відповісти, що на стр. 128 моїх "Літературних Заміток" я писав: "Впадає в очі, що в поезиях, виданих Комаром і "Кіевскою Стариною" поет повтаряє лише давні мотиви". Значить ся, до загальної характеристики творів Артемовского, поданої Дашкевичем в полеміцї з Петровим, я не міг би богато додати. Та не се здержало мене від загальної оцїнки Артемовского, яко поета. Зложила ся на те иньша обставина, а іменно сї прогалини, які легко відмітити можна в уложеній мною хронольоґії поезий Артемовского (стр. 129-131). За роки 1820-1827, 1829-1831, 1834-1841, 1843-1846, 1849-50, а вкінци за роки 1857-1865, отже за трийцять два роки житя поета не маємо ніяких вісток про єго творчість. По моїй гадцї, є річию виключеною, щоби Артемовский, який на дрібні нераз пригоди укладав поезиї або імпровізациї, мав в тих роках мовчати. Єсьм пересьвідчений, що віднайде ся ще чимало поезий Гулака ¹⁾, може не дуже цїнних, але певно важ-

¹⁾ В одній з останних книжок "Кіевскої Старини"

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 52

них для характеристики поета, а тоді можна буде дати загальну оцїнку поезий Артемовского і вияснити еволюцию єго думок. Для мене було се неможливо.

Переглядаючи всі повисші заміти д. Стешенка, я зі смутком ствердити мушу, що рецензент в нїчім не доповнив моєї працї, що він навіть не завдав собі труду, переглянути студії про Артемовского, порозкидані по ріжних росийских журналах а для мене недоступні, де може найшов би одно або друге цїнне доповненє моєї працї — а пустив ся на фрази, хлопячі дотепи арґументи в родї: "менї так хоче ся" і злучив їх зі зневагою памяти поета. Навіть в загальній оцїнцї моєї студиї д. Стешенко дивно неконсеквентний. На однім місци (стр. 16.) пише він, що я свою книжку назвав скромно "замітками", на другім признає мій аналіз творів Гулака досить вірним чи елєментарним, а на кінци пише, що "книжка д. Студиньского при хибности і нерозвитости у нїй поглядів на предмет студиї, повинна бути признана не дуже користною і користаннє з неї мусить провадити ся з великою обережностию" (стр. 28). Подивляти треба талант д. Стешенка в роздвоюваню, чи розтроюваню своїх поглядів

май р. 1901. стр. 75-80) поміщені три нові поезиї Артемовского і доповненє одної "Текла річка невеличка", поданої раньше Петровим. В них осьпіваний родинний мотпв — туга за дочкою, що поїхала до Полтави, мабуть, на карнавал. На основі сих поезий можна ствердити, що пересьпів "До Любки" написав Артемовский в дни заручин, або вінчаня своєї дочки.

Студинський К. Котляревський і Артемовський — 53

... відвагу, виступити з такою (sit venia verbo) рецензиєю.

Всеж я вдячний д. Стешенкови за его широкі замітки, бо як раз їх обєм виставив найкрасше сьвідоцтво вартости моїй працї, бо они дали мені можність, провірити мої погляди, їх основнїйше зарґументувати і пересьвідчити ся, що в моїй працї про Артемовского я використав все, що міг, що в нїй віддїлив я поезиї Гулака від чужих, хибно єму приписуваних, що виказав жерела, на яких они основані, що дав точний, навіть дуже точний аналіз єго творів, що вияснив причини, які визвали дуже прикру для нас струну урядового патріотизму Гулака і письменників харківского круга. Більше понад се я дати не міг.

Найтяжше діткнув мене заміт, кинений д. Стешенком про "недбалість в стилїзованю моєї працї". Простить д. Стешенко, що назву сей заміт звичайною видумкою, киненою от так на вітер, та що рівночасно відмовлю єму права говорити про правила стилістики. Д. Стешенко в своїх наукових працях, писаних україньскою мовою, а навіть в своїх увагах на мої "Літературні Замітки" виявив таку недбалість в стилїзованю і таке дилєтантске знанє україньскої мови, що треба чудовати ся. Не говорю сего зі ізлоби; такої самої думки є також дуже визначні галицкі письменники, які разом зі мною були референтами праць д. Стешенка, присиланих до наукового тов. імени Шевченка.

Львів, дня 6. липня 1901. року.