История Полтавы

Иван Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 1393

Михаил Яценко. Иван Котляревский.

Подається за виданням: Михайло Яценко. Іван Котляревський // Історія української літератури ХІХ століття. У трьох книгах. Книга перша: Перші десятиріччя ХІХ ст. За редакцією М. Т. Яценка. - Київ, "Либідь". 1995. Стор. 68-90.

Джерела: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Яценко М. Іван Котляревський — 68

Іван Котляревський

(1769—1838)

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього "універсалізму" і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовираження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, утверджуючого багатоманітність художніх форм і засобів, пов'язаних як з національними традиціями, так і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, із стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату, яка 1789 р. була внесена до списку дворян. Діставши початкову освіту у місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії у Полтаві. До курсу її навчання входили російська і латинська мови і літератури (згодом і французька мова), поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчення поетики і риторики пе-

Яценко М. Іван Котляревський — 69

редбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури — Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, проявив неабиякі здібності.

У 1789 р., не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім'ях Полтавщини. "У цю епоху свого життя, — свідчить біограф письменника, — за словами сучасників його, він спостерігав звичаї, повір'я і перекази українців, бував на зборищах і іграх простолюду та записував слова малоросійського наріччя"¹.

З 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806—1807 pp. брав участь у російсько-турецькій війні). У 1798 р. з'являються друком перші три частини його поеми "Енеїда". На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де в 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. У 1812 р. І. Котляревський, як колишній військовий, який до того ж уже зарекомендував себе як енергійний адміністратор (педагогічна діяльність його дістала відображення та високу оцінку у повісті Т. Шевченка "Близнецы"), за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеоном; у 1813—1814 pp. він виконує окремі доручення губернатора у Дрездені й Петербурзі. У 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі "Любов до істини", яку заснував у Полтаві член декабристського "Союзу порятунку" управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської і Чернігівської губерній М. Г. Рєпніна М. М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а в 1821 р. — почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей. Хоча Котляревський, ім'я якого згадане в "Алфавіті" декабристів" слідчої комісії у їх справі, і підтримував тісні зв'язки з М. М. Новиковим — автором першого в Росії республіканського проекту конституції, переконливих даних про близькість письменника до таємних політичних осередків немає. Склад полтавської масонської ложі, де Котляревський виконував обов'язки "вітії", одночасно будучи активним членом полтавського відділення Біблійного товариства, соціально й ідеологічно був досить

¹ С[теблин]-К[аминский] С. Биография поэта Котляревского // Северная пчела. 1838. 4 июля.

Яценко М. Іван Котляревський — 70

неоднорідним. "Масонство, — як справедливо зазначає Д. І. Багалій, — не було ні революційним, ні навіть яскраво опозиційним рухом, хоч і виникло частково теж на грунті незадоволення в суспільстві, — це було вираження у колективній формі самовдосконалення людини"². Саме ці ідеї і дістали відображення у творчості І. Котляревського, тоді як вплив революційної ідеології декабризму у ній відсутній.

У 1818—1821 pp. Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він докладав багато зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п'єс, здійснював велику організаторську роботу. Можна думати, що сама атмосфера театрального життя Полтави (з 1818 р. у театрі працювала частина харківської трупи І. Ф. Штейна), критичне ставлення Котляревського до тогочасного репертуару, зокрема до таких псевдонародних п'єс, як "Козак-віршотворець" О. Шаховського, розуміння настійної потреби у справді українському репертуарі, дружба письменника з М. С. Щепкіним (разом з М. Г. Рєпніним він брав участь у викупленні актора з кріпацтва) стали стимулами звернення його до драматургії. У 1818—1819 pp. були написані п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник". На початку 20-х pp. ім'я Котляревського як українського письменника і громадсько-культурного діяча вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії. Так, на засіданнях Вільного товариства любителів російської словесності у 1821—1823 pp. читали уривки з п'ятої частини його "Енеіди" (у 1822—1823 pp. вони були опубліковані в журналі товариства "Соревнователь просвещения и благотворения"). Друкуючи один з уривків, журнал подав таку примітку: "Повідомляємо його читачам журналу, сподіваючись, що дамо задоволення любителям цього твору ("Енеїди". — М. Я.), сповненого незвичайної веселості, дотепності і в багатьох відношеннях дуже оригінального"³.

Обіймаючи у 1827—1835 pp. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нужденному чолобитнику. У пам'яті сучасників письменник лишився привітною, доброю людиною, яка користувалася симпатією і любов'ю усіх тих, кому доводилося з ним спілкуватися. Він був душею товариства, прекрасним оповідачем і цікавим співбесідником. Про серйозні речі, згадував С. Стеблін-Камінський, він умів говорити

² Багалій Дм. Декабристи на Україні. X., 1926. С. 19.

³ Соревнователь просвещения и благотворения. 1822. Ч. 17. С. 98—99.

Яценко М. Іван Котляревський — 71

весело; мова його була яскравою, пересипаною народним гумором, прислів'ями і приказками. Всі, хто зустрічався з Котляревським, відзначають його глибокі знання української історії, народного побуту і поезії. З ним підтримували зв'язки та користувалися його порадами М. Гнєдич, О. Сомов, М. Максимович, Д. Бантиш-Каменський; М. Гоголь, М. Погодін, В. Пассек, І. Срезневський та інші спеціально відвідали його в Полтаві. У 1835 р. Котляревський залишає службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 p., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського "Енеїда", що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим вираженням нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі XVIII—XIX ст. Перші три її частини під назвою "Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским" були видані без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Парпури (за походженням із конотопських дворян, вихованець Київської академії, людина освічена, яка цікавилася літературою) за участю Й. К. Каменецького. У 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а в 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, підготовлених до друку автором. Повністю "Енеїда" була видана в Харкові у 1842 р.

За словами І. Франка, ще до Котляревського "у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення, але тільки від часу Котляревського українське письменство "приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб" [38, 7].

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є "Енеїда" Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах "Енеїди" він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності і відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї і побут, власна точка зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його словами, можна б укрити "зверху вниз Парнас", слід розуміти як заперечення поширеної тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики. Він закликає собі на допомогу нову музу — "веселу, гарну, молоду". Слідування правді у змалюванні історичного життя і національних звичаїв виступає Котляревський і в "Наталці Полтавці" на противагу п'єсі "Козак-віршотворець" О. Шаховського, який

Яценко М. Іван Котляревський — 72

"взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю ні знавши обичаєв і повір'я нашого".

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітителів одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в "Енеїді", і в п'єсах письменника об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу і вірність обов'язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, — представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки "Енеїди" Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки вводить у свою травестію новий зміст, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного відношення до дійсності. Створену за класичними нормами й принципами героїко-патетичну епопею Вергілія, персонажі якої виступають як символи абстрактних ідей благочестя та вірності обов'язку, пасивними виконавцями волі фатуму й богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну "казку" (як він сам називав "поему), розраховану на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету, його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що виникли на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний життєрадісний дух, енергію і витривалість народних мас.

О. І. Білецький так писав про персонажів поеми: "Це люди винятково здорової і могутньої плоті, ненаситні їдці, нестримні у вживанні горілки. У них здоровенні кулаки, червоно-сині щоки, страшні, здатні перегризти й перемолоти будь-яку кістку зуби, незвичайні за здатністю вмістити будь-яку їжу животи. Це люди неймовірної сили, із залізними м'язами, громовими голосами. Коли вони вступають в бій, — а в бій вони йдуть дуже охоче, — тільки й чути хрускіт

Яценко М. Іван Котляревський — 73

вибиваних зубів, тріск розколюваних черепів, крик і лайку, невичерпну в каскадах своїх комбінацій. Цей людський світ — апофеоз тілесності, надзвичайної витривалості, здоров'я, що вихлюпується через край, повнокров'я. Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги — і в той же час лицарі, герої, титани... Спробуйте позмагатися з таким народом... Тим, хто мав сумнів у існуванні українського ("малоросійського") народу, Котляревський показав його як незвичайну своєю могутністю стихію"⁴.

"Енеїда" Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми класицизму та просвітительського реалізму. За справедливим зауваженням О. І. Білецького, "незважаючи на свою комічну зовнішність", "Енеїда" Котляревського є твором "серйозним за своїм суспільним значенням"⁵. Суть її полягає не в пародіюванні "Енеїди" Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова, Котельницького певною мірою прислужився Котляревському), а в намаганні віднайти гармонію між традиціями "природного" національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядками, які запанували в Україні наприкінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.

Перехід від "природних" традицій народної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у народній сміховій культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від "природи" і "природного" життя людини яскраво виявився в "Енеїді" Котляревського у прагненні не тільки наблизити суспільні порядки до розумного ("природного") начала, а й якось поєднати інтереси українського народу з ідеєю загальноімперського "общого добра". Гармонію окремого (національного) і загального (імперського) письменник у формі завуальованих

⁴ Білецький О. "Энеида" И. П. Котляревского // Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. Т. 2. С 117-119.

⁵ Так же. С. 116.

Яценко М. Іван Котляревський — 74

натяків, алюзій бачить, зокрема, у відновленні в Україні гетьманського самоврядування, українських "нерегулярних" збройних сил*.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу часи гетьманщини. У піднесено-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину — Сагайдачного, Залізняка, "славні полки козацькі", Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави. На його думку, автономність українських військових з'єднань у складі Російської держави не суперечила б загальноімперським інтересам, оскільки ці сили могли б успішно "справляти повинність" в охороні кордонів імперії від зовнішніх ворогів. Для проведення ідеї автономії збройних сил України Котляревський вдається до патетичних слів про оборону "общого добра", ілюструючи це на прикладі подвигу Низа й Евріала як патріотів "спільної вітчизни".

Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це — троянські юнаки, сповнені запалу до бою. Їх помисли злиті з помислами свого народу; вони виховані на бойових традиціях своїх батьків — захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім'я своєї батьківщини. Хто такі Низ і Евріал у Котляревського? Вони не троянці, а представники іншого народу: "В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок, Пішли к Енею на вербунок". (Перелицьовуючи Вергілія на український лад, Котляревський далі зазначає, що батьком одного з названих юнаків-земляків був "сердюк" — воїн найманих піхотних полків на Лівобережній Україні у XVII— XVIII ст., що набиралися з добровольців селян і козаків-утікачів.) Отже, вони б'ються за чужу вітчизну, "справляючи повинность" як найняті на службу воїни. Суть цього патріотизму Котляревський при описі останньої битви Енея з Турном формулює узагальнено так:

Зроблю лиш розпис іменам
Убитих воїнів на полі
І згинувших тут по неволі
Для примхи їх князьків душам.

* Ідею перетворення українського козацтва на своєрідний військовий стан у часи Котляревського висували й деякі царські сановники. Таку думку про збереження і в мирний час козацьких формувань 1812 p., призначених для війни з Наполеоном, відстоював Я. І. Лобанов-Ростовський, а в 1831—1834 pp. М. Г. Рєпнін. Останній у кількох своїх реляціях Миколі І та в листах до голови Державної ради і Комітету міністрів В. П. Кочубея намагався довести відданість українського козацтва "престолу і вітчизні". Однак Кочубей виступив рішучим противником "федеральних об'єднань провінцій" з автономними правами.

Яценко М. Іван Котляревський — 75

Таким чином, Низ та Евріал у порівнянні з героями Вергілія" — образи, кардинально переосмислені Котляревським. Лишаючися живими людьми, вони значною мірою й логічні моделі, за допомогою яких автор досить виразно проводить свою думку про відновлення українських збройних сил, дипломатично прикриваючи це словами про любов до імперської вітчизни. І разом з тим Котляревський у концепції особистості принципово близький до Вергілія: "Ідея батьківщини, своєї держави, — говорив Гегель про римлян, — ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу..."⁶. Просвітительська концепція особистості, інтереси якої мають бути підпорядковані "общому добру" ("суспільна угода" Руссо) поширюється Котляревським на всі сфери діяльності персонажів щодо держави. Як і у Вергілія, тут виступає особистість, яка мусить розчинитися в загальному, "общому добрі", через служіння якому вона тільки й дістає сенс свого буття.

В кінцевому підсумку, як і у Вергілія, ідея патріотизму підноситься Котляревським як найвища громадянська доблесть:

Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.

І сама військова "повинность" із зовнішнього примусу переростає в просвітительському дусі в усвідомлений громадянський обов'язок:

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять.

Такий тип особистості в поемі, яка є, зрозуміло, проекцією на людину структури централізованої імперії, що не цікавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього загальної мети. Це, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір'ю у Вергілія й у Котляревського. В її тужливому голосінні звучить мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого натомість. Але оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як "егоїстична" щодо "загальної справи", вона має викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котляревського — осміяння ("кувікала, мов порося").

⁶ Гегель Г. В. Ф. Эстетика. М., 1973. Т. 4. С 25.

Яценко М. Іван Котляревський — 76

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в "Енеіді" показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично лишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперативові "общого добра". Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і фатуму, скільки в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставляється світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах "природної" моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться іронічно, а то й негативно), а являють собою спонтанний вияв історично вихованого їх бойового завзяття, природної "сродності".

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу в часи Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення "Енеїди" — побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій проявляється класова структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегруючому аспекті.

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, Котляревський помітно абстрагується від класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А. П. Шамрай водночас справедливо зауважує: "Етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибокого розкриття соціальних процесів"⁷. Тому Котляревський, за словами І. Франка,

⁷ Шамрай А. П. Проблема реалізму в "Енеіді" І. П. Котляревського // Котляревський І. П. Повне зібр. творів: У 2 т. К., 1952. Т. 1. С. 55.

Яценко М. Іван Котляревський — 77

"не вичерпав... ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції"⁸.

Гумористичне змалювання народного ("природного") життя, різних подій та вчинків персонажів в "Енеїді" свого часу дало привід для неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, яку найбільш виразно представляв П. Куліш (та й Т. Шевченко назвав "Енеїду" "сміховиною на московський кшталт"), першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя "точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості"⁹.

Поєднання пародії та бурлеску з "більш глибокими думками" бачив у "Енеїді" М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка "здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світлом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української "Енеїди" набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою..."¹⁰. Думка М. Дашкевича про гуманізм "Енеїди", про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу й почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.

"Природний" світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей), у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської свободи

⁸ Рукописні фонди Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 3, од. зб. № 576, арк. 3.

⁹ К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киев. старина. 1888. Т. 23, кн. 2. С. 390.

¹⁰ Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды // Там же. 1898. Т. 62, кн. 9. С. 187, 188.

Яценко М. Іван Котляревський — 78

й суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи й соціальною нерівністю, не могли мати в реальному повсякденному житті. Це "друге життя" будувалося як пародія на щоденне, реальне, як "світ навиворіт", у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками), панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Типологічно характер сміху у Котляревського подібний до сміху Гоголя, який називає його чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його "набагато важливіший і глибший, ніж гадають", бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, "виводить на світло те, що може промайнути без уваги"¹¹.

Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює "Енеїду" Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками, великою мірою близькі були й міфологічна сторона твору античності, ексцентричність та афективність поведінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І водночас це був світ новий, український, представлений крізь призму народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.

До сфери карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців, унаслідок чого "Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу"¹². Суто серйозний і незмінно похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються "в правах" представники

¹¹ Гоголь Н. В. Театральный разъезд после представления новой комедии // Собр. соч.: В 6 т. М., 1949. Т. 4. С. 256-257.

¹² Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. М., 1979. С. 154.

Яценко М. Іван Котляревський — 79

всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жаским пеклом розквітає безтурботність веселого раю. І водночас крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса та потойбічне царство, прозирають і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна українська дійсність, суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від "природного" світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в "Енеїді" засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності. Тут він по-своєму продовжує традиції української і російської сатиричної літератури XVIII ст. та Г. Сковороди.

Показуючи суспільство соціально неоднорідним, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість експлуатованих верств, яка сформувалася протягом історичного часу і сприймається як узагальнена оцінка їх життєвої долі: "Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!" Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну мораль; у людських стосунках немає нічого святого, навіть у сфері родинних взаємин:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий.
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.

Оскільки суспільство основане не на засадах природної рівності людей і справедливості, а на "праві" сильного, який, керуючися своїми егоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власне збагачення та владу, соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно в пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі,

Начальники, п'явки людськії,
І всі прокляті писарі.
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові.
Повірені, секретарі.
........................................
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за осотів.

Яценко М. Іван Котляревський — 80

Тим часом у раю — "бідні, ниші, навіжені", "вдови бідні, безпоміщні, яким приюту не було". Є там "также старшина правдива, — бувають всякії пани". Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті "трохи сього дива".

Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше виявлятиметься у творчості послідовників Котляревського, аж доки не виллється у Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, уже наявна в нього, хоч і не стала ще провідним ідейним принципом. Тому в "Енеїді" представники одних і тих же суспільних станів і груп перебувають і в раю, і в пеклі. У пеклі не всі пани, не вся старшина, не всі судді, а тільки ті з них, які "людям льготи не давали" чи "по правді не судили". Так само духовенство, попи й "крутопопи" відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов'язками і не показували прикладу в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників — це люди із загальнопоширеними морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими і скупі тесті, сердиті шурини й сварливі зовиці, невістки, ятрівки, п'яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, "що вийшли заміж за старих", "гуртові" діти й т. п. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, "писарчуки поганих вірш"; тут пани й мужики, шляхта й міщани, багаті й убогі, миряни й попи.

"Енеїда" засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях — не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях. Картини раю і пекла, зокрема, демонструють принципову подібність до есхатологічного апокрифу "Хождєніє Богородиці по муках" (українська редакція 1747 p.). Новозавітні апокрифи у свою чергу стали матеріалом для шкільної української драми різдвяного циклу XVII-XVIII ст., для якої характерні зниження постатей святих, заземленість високих понять та опрощення великих людей, демократизація божества, зведення його поведінки на рівень побутових відносин у простонародному середовищі. Усе це повною мірою розкрилося в "Енеїді". Разом з тим, хоча природа сміху в поемі органічно пов'язана з народною сміховою культурою, з бурлескною традицією мандрівних дяків та певними елементами української сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Взаємно

Яценко М. Іван Котляревський — 81

опосередковані утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводять цей сміх за межі суто розважального у сферу серйозного.

Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення й звеличення "моральної суті" людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах "природності" й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до проблеми "людина і суспільство". На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Гумор "Енеїди" не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобічної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького й потворного) взагалі не включає в себе комічний елемент, в "Енеїді" з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного явища.

Глибоко народна й специфічна природа сміху "Енеїди", що є організуючим центром усієї поеми й визначає характер естетичного відношення до дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого й малопродуктивного в історико-літературному плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ європейської літератури, осяяний світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до "Морганте" Л. Пульчі, "Декамерона" Дж. Боккаччо, до гуманістичної сатири переддня європейського Просвітництва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервантес), до творів німецької бюргерської сатири, "гробіанської літератури" (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних національних епопей часів Просвітництва ("Мишоїда" й "Монахомахія" І. Красіцького, "Девін" Ш. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї "Боги ділять здобич" та "Боротьба мишей і жаб" тощо). "Енеїда" засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII-XVIII ст. та бурлескною комедією XVIII ст.

Як і в більшості справжніх майстрів художнього слова, в Котляревського простежується ідейно-художня єдність спадщини. Це повною мірою стосується і його бурлескно-жартівливої оди "Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (написана 1804 p., опублікована 1849 p.). "Пісня..." не тільки органічне явище

Яценко М. Іван Котляревський — 82

художнього світу письменника, а й яскравий приклад своєрідності прояву класицизму в українській літературі. У роки навчання Котляревського в семінарії ще живими були навчально-практичні традиції наслідувального віршування, що культивувалися в Київській академії, — складання за прикладом римських авторів різних панегіриків, урочистих та хвалебних промов, адресованих, як правило, іменитим особам з нагоди дня народження, нового року, різдвяних та великодніх свят тощо.

Містячи в собі риси традиційної класицистичної оди (тематичний зміст, настанова на вивищення об'єкта, десятирядкова строфа, розташування рим, розмір), "Пісня" — типовий для української літератури XVIII — початку XIX ст. бурлескний твір, що, з одного боку, позначений просвітительським піднесенням до ідеалу служіння особистості "общому добру", а з іншого — своєрідна пародія на "високий" класицистичний "штиль", де "висока" тема трактується, як і в "Енеїді", в простонародному дусі.

Уже на самому початку "Пісні" одична урочистість обертається жартівливо-зниженим зверненням не тільки до Орфея, а й до державного мужа. Похвала царському сановнику, який мав об'єктивні заслуги в упорядкуванні Полтави та проявляв певну увагу до чолобитників, викладається в дусі орацій українських дяків-пиворізів, які зображали святих апостолів і навіть Богородицю в комічно-зниженому плані. Автор навмисне виступає в ролі простака, який оцінює діяльність Куракіна за поняттями і мірками простолюду. Він звертається до князя запанібрата, фамільярно хвалить його за те, що в Петербурзі "не валявся... за пічкою", а тягнув ярмо, "як добрий віл", що потіє від своїх трудів так, що "ніколи борщу хльобнути" та приглянути, щоб жінка й діти були "обуті і одіті" і "не голодні були". Така позиція дає змогу авторові не тільки похвалити Куракіна, а й показати ненажерливе панство, яке загарбало козацькі землі, та тогочасне судочинство, що "у правду не вникає", потакаючи панам. Водночас ця жартівлива ода, в якій надія на соціальну справедливість пов'язується з додержанням існуючих законів, не піднімається до тієї художньої пластики й афористичності поетичного слова, які характерні для "Енеїди".

Одним із прикладів того, що інтерес Котляревського до античної поезії був не випадковим, а закономірним і художньо продуктивним, може слугувати його переклад (з вільного французького перекладу Н. Буало) вірша давньогрецької поетеси Сапфо "Ода Сафо". Звернення Котляревського до Сапфо було не простою даниною літературній традиції; воно значною мірою пов'язане з появою в ук-

Яценко М. Іван Котляревський — 83

раїнській літературі преромантичних і романтичних віянь. Подібно до Сапфо, яка в своїй любовній ліриці використовувала фольклорні мотиви дівочих пісень, І. Котляревський у "Наталці Полтавці" на основі народнопоетичної традиції створює ряд оригінальних ліричних пісень, що несуть у собі риси преромантичної свідомості. У перекладі водночас збереглася та натуралізація стихійних сил людської психіки, зокрема любовного почуття як своєрідної біди, некерованої сили, а не духовно усвідомленого акту, що була характерна як для античної поезії, так і для "Енеїди" Котляревського. Любов — стихійна, некерована й незрозуміла сила, від якої "темніє світ в очах", втрачається дар слова, щось подібне до смерті. Явну тематично-стильову близькість до "Оди Сафо" (аж майже до текстуальної подібності до другої строфи) виявляє поезія О. Шпигоцького "Тільки тебе зобачила...".

Естетика Просвітництва в особі його найвидатніших теоретиків Дідро й Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної тиранії і станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вона висунула й обгрунтувала теорію міщанської драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва й літератури з життям. Героями її стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними клопотами й життєвими конфліктами.

Започаткувавши своїми п'єсами "Наталка Полтавка" й "Москаль-чарівник" нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від "високої" класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

Характерно, що коли Дідро висував на перше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), а Лессінг, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, дбав насамперед про зображення родових типів, Котляревський намагався у своїх п'єсах показати типові характери в конкретних національних обставинах свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту — між людиною і суспільством — у драматургії Котляревського з'являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в "Наталці Полтавці" досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму "Наталка Полтавка"

Яценко М. Іван Котляревський — 84

слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітительської міщанської драми.

П'єси Котляревського великою мірою були пов'язані з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою XVIII ст. та фольклорно-пісенною стихією, так широко представленою в цих творах.

Видатний український драматург і актор І. Карпенко-Карий назвав п'єсу "Наталка Полтавка" праматір'ю українського народного театру, зразком народної поезії в драматичній формі. Вказуючи на органічну близькість "Наталки Полтавки" до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що "і радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою"¹³.

Провідною ідеєю у "Наталці Полтавці" та водевілі "Москаль-чарівник", генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. Сценічну славу п'єсам забезпечив М. С. Щепкін. Завдяки п'єсам Котляревського цей актор, за свідченням С. Т. Аксакова, "переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя"¹⁴.

У своїх п'єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося в помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка, Финтика та інших персонажів. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, й певного матеріального розрахунку — з іншого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленні до Наталки входять у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступатися своїми мораль-

¹³ Карпенко-Карий І. Наталка Полтавка // Твори: У 3 т. К., 1959. Т. 3. С 176.

¹⁴ Русско-украинские литературные связи. М., 1951. С. 98.

Яценко М. Іван Котляревський — 85

ними переконаннями, Котляревський уперше в українській літературі виводить на сцену нових "героїв — Наталку й Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні ступити на шлях опору "нелюдським обставинам".

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність і зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: "У пана така жінка буде гірше наймички... Буде кріпачкою". І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.

На відміну від "ідеального", але дещо слабодухого Петра (образ його позначений рисами сентиментальної розчуленості) , цілісним за своєю "соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітними його рисами є розвинуте почуття власної людської гідності, прагнення до незалежності, сміливість, розум, почуття солідарності з бідними й знедоленими. Саме через образ Миколи проявляються критичне авторське ставлення до місцевих можновладців, викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.

Стара українська література показувала суспільне середовище й людину ще як паралельні і, по суті, незалежні одне від одного явища. Так, у Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично, не внаслідок суспільної практики, а є незмінним, оскільки визначається тією чи іншою вродженою "природою" людини. Етична норма виступає автономною як форма особистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована незалежно від стану моральної свідомості суспільства. Виходячи з просвітительського уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи інші риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда.

У п'єсі "Наталка Полтавка" Тетерваковський заявляє: "Я — возний і признаюсь, що от рожденія моєго расположен к добрим ділам: но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал". Ці слова, по суті, характеризують антигуманний характер усього суспільства. З них випливає, що в обов'язки возного як одного з функціонерів державного апарату не входить робити людям добро. Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами інших, зокрема

Яценко М. Іван Котляревський — 86

домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув'язненням. Разом з виборним він вимагає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. "А коли волею не підеш, — підтримує його виборний, — то туда заправторимо, де козам роги правлять". Суспільство, основане на неправді й насильстві над особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних протиприродних рис. "Бач, возний — так і бундючиться, що помазався паном, — каже про Тетерваковського Микола. — Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить!" Возний чітко усвідомлює, що в такому суспільстві можна чогось домогтися тільки підкупом і брехнею, бо

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить.

Суспільна детермінованість особистих якостей Тетерваковського, його життєвих принципів і поведінки знаходить основу й моральне виправдання в загальному протиприродному стані суспільства. У відповідь на репліку виборного, що брехати, обманювати інших "од бога гріх, а од людей сором", возний заявляє: "О, простота, простота! Хто тепер, теє-то як його, — не брешеть і хто не обманиваєть?"

Брехун і панський блюдолиз Финтик ("Москаль-чарівник"), який "в нынешнее просвещенное время" соромиться рідної матері "за мужичие наряды", теж втрачає совість і зрікається своїх природних почуттів під впливом моралі чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного "крапивного семени", в якого "совесть купоросом подправлена", принциповий пристосуванець і перекинчик, не боїться ніякого осуду за неповагу до своєї матері. Таке ставлення до неї випливає з моральних норм суспільства, що й є для нього головним: "Надобно сообразоваться времени и по оному поступки и чувства свои располагать".

Якщо в "Енеїді" моральна свідомість окремих членів суспільства виступає ще великою мірою як класово нейтральна, то в "Наталці Полтавці" вже виразно виявляється її класовий характер:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Переміщення конфлікту безпосередньо в суспільне середовище, у сферу повсякденних людських взаємин (це найкраще вдалося Котляревському в "Наталці Полтавці") об'єктивно наблизило письменника до виявлення причинних зв'язків між людиною і середовищем, до зображення особистості

Яценко М. Іван Котляревський — 87

як суспільного типу. Не можна сказати, що в "Наталці Полтавці" Котляревський обминає матеріальні умови життя героїв і характер суспільних відносин. Майнова, а отже, й соціальна нерівність саме стає причиною драматичних переживань Наталки й Петра. І Терпилиха, і її дочка добре знають із власного життєвого досвіду, що таке нестатки й бідність. Разом з тим суть конфлікту в творах Котляревського полягає не в зіткненні класових інтересів, а в порушенні індивідами загальнолюдських морально-етичних принципів.

Котляревський близько підійшов до розуміння єдності типових обставин і типових характерів, однак про типові реалістичні характери говорити ще рано. Логіка їх порушується внаслідок просвітительської настанови на примат у суспільних відносинах "природного" й раціонального начал. Певною мірою це пов'язане і з тим, що в "Наталці Полтавці" додержується класицистичний принцип трьох єдностей. І Тетерваковський, і Финтик "перевиховуються" й тим самим втрачають свої типові соціальні риси. (На самому факті морального "переродження" возного позначився і вплив сентименталізму). У Котляревського, насамперед у сфері творення характерів, ще немає органічного злиття типового через індивідуальне. Це особливо яскраво виявляється при змалюванні образів героїв, які представляють у тих чи інших ситуаціях позитивне начало. Так, позитивні риси Енея, Дідони, Ганни, Лавінії, Наталки, Петра, Миколи, Тетяни та матері Финтика варіюються в одному колі синонімічних ознак: моторний, гарний, проворний, хоч куди козак (Еней); гарна, весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна, проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна, добра, не спесива, красива, молода (Лавінія); красива, розумна, моторна, проста, до всякого діла дотепна, з добрим серцем, не спесива, весела і жартівлива (Наталка); добра, розумна і поважна (мати Финтика); хлопець славний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Петро). За змістом характеристика позитивних героїв відповідає нормам народної трудової моралі. У ній проявляється народний погляд на етичне й естетичне. Для Тетерваковського, Макогоненка, Финтика, Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоять позитивному началу, однаково притаманні лицемірство й підступність, обман, крутійство та інші вади. І водночас ці герої не є однозначно негативними. Це — живі люди, яким притаманні й позитивні риси. Мова персонажів драматичних творів Котляревського типізована (а не індивідуалізована) в рамках соціальних типів: селянин, чиновник, солдат.

Яценко М. Іван Котляревський — 88

Живе народне слово в XVI-XVIII ст. вже було представлене в творах українського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Він відіграв велику роль у наближенні письменства до широких народних мас, привернув увагу до художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики персонажів. Він увів у літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послугувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його. "Енеїда" Котляревського, — зазначав О. І. Білецький, — з'явилася в епоху, коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української літератури. Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії? Бути! — відповіла на це питання поема Котляревського"¹⁵.

Творчість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ із його неповторним комплексом історичної, соціальної та морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Виступаючи важливим фактором розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення й народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення — народу, а відтак — і до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється в прагненні особистості до свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу і самої мети художньої творчості з життєвими інтересами народних мас.

Життя у творах Котляревського є поліфонічним і багатобарвним, цілісним і неприкрашеним, як сама природа. Він не просто "реконструює" природні стосунки між індивідами чи показує родові людські риси, а наближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків між людьми, за яких особистість із кола емпіричних побутових уявлень і відносин починає виходити на орбіту загальнонаціональних історичних закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно людини чи цілої етнічної спільноти й виступають

¹⁵ Білецький О. "Энеида" И. П. Котляревского // Зібр. праць. Т. 2. С. 116.

Яценко М. Іван Котляревський — 89

витвором і результатом сукупної діяльності людей. Котляревський, таким чином, приходить до розуміння як провідного начала в житті суспільства й людини принципу історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (просвітительська ідея прогресу на відміну від циклічного круговороту його в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов'язане у Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторності світу. Елементи історизму в його творчості яскраво виявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життя своєї епохи та свого народу, у відтворенні їх неповторного образу й колориту, в здатності осягнути провідні тенденції суспільного розвитку.

Поява рис художнього історизму приводить Котляревського до відображення національної самосвідомості народу, розуміння ним своєї історичної долі й національної самобутності, утвердження права на самостійний розвиток. Національна самосвідомість народних мас у Котляревського містить також і елементи їх класової свідомості, внаслідок чого у читача виникає думка про тогочасну організацію суспільного життя як явища, протиприродного, несправедливого.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого головним чином народною масою ("Енеіда"), центральним об'єктом літератури сприяло переходу народного з царини низького й потворного (так воно розумілося тоді в класицистичній естетиці) у сферу ідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, до переходу від ідейно-художньої обробки традиційних літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння самої концепції буття й людини як явища історично змінюваного, до вдосконалення поетичної мови, зростання активного творчого начала в літературі.

Як письменник Котляревський пройшов шлях від літературного освоєння народного гротеску, що виступає у нього в усій багатогранності ідейно-естетичних функцій, від поетики бурлеску до просвітительського реалізму та преромантизму. Його відхід від прямолінійної художньої умовності в зображенні персонажів, від символіки й алегоризму попередньої літературної традиції, поява в його творах усупереч класицистичній нормативності вільного художнього вимислу як своєрідної "гри без правил" — важливий крок уперед в історії життя літературного образу на шляху творення

Яценко М. Іван Котляревський — 90

індивідуальних характерів. Його естетичні уроки дали могутній поштовх розвитку нової української літератури.

Великий вплив яскравого і самобутнього таланту Котляревського, розвиток його художньо-естетичних принципів позначилися на художній спадщині Гоголя і Шевченка, на творчості багатьох інших українських письменників. Його твори, що увібрали багатовікові художні традиції української і європейської культури, на рубежі нової історичної й літературної епох знаменували перехід до нового типу художнього мислення.

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. К., 1952-1953.

Котляревський І. П. Повне зібрання творів. 1969.

Котляревський І. П. Твори. К., 1982.

І. П. Котляревський у критиці та документах. К., 1959.

Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969.

Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик. 1798-1968. К., 1969.

Волинський П. К. Іван Котляревський. Життя і творчість. К, 1969.

Дашкевич. Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) "Энеиды" // Киев. старина. 1898. № 9.

Житецкий П. "Энеида" Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII в. К., 1900.

Мороз М. О. Іван Котляревський. Семінарій. К., 1969.

Нахлік Є. К. Творчість Івана Котляревського. Львів, 1994.

Хропко П. П. Іван Котляревський. Біографічний нарис К., 1969.

Шамрай А. П. "Наталка Полтавка" І. Котляревського // Шамрай А. П. Вибрані статті і дослідження. К., 1963.

Шамрай А. П. Проблема реалізму в "Енеіді" І. П. Котляревського // Шамрай А. П. Вибрані статті і дослідження. К., 1963.

Яценко М. Т. Іван Котляревський // Котляревський І. Твори. К, 1982.

Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. "Енеіда" Котляревського і художній прогрес в українській літературі. К., 1977.

Яценко М. Т. Творчество И. П. Котляревского в идейно-эстетическом контексте нового времени // Котляревский И. Сочинения. Л., 1986.