История Полтавы

Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata

• 

Подробности

Просмотров: 1741

Михайло Грушевський. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata

Подається за виданням: Грушевський М. С. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata. // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори : у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. - Т.11 / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка; Грушевський М. С. – Львів: Видавництво "Світ", 2008. – XХХІІ, 752 с. : іл. Стор. 3-15. Коментарі - стор. 581-585.

Джерело: е-архів Михайла Грушевського.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Коментарі перенесені під відповідні абзаци.

Перша публікація: ЗНТШ — 1893. — Т. II. — С. 147-161. Підпис: М.Сергієнко. Подається за першодруком.

Це перша публікація М. Грушевського про І. Котляревського, в якій автор визначає основні напрями подальшого вивчення українським літературознавством цієї теми. У літературно-критичній спадщині М. Грушевського до цієї тематики належать також рецензії на праці: Дашкевич Н. Вопрос о литературном источнике украинской оперы И. П. Котляревского "Москаль-чаривнык" // Киевская старина. — 1893. — Т 43. — Кн. 12. — С. 451—481 (Рец.: ЗНТШ. — 1894. — Т IV. — С. 184-188); Стешенко И. Иван Петрович Котляревский, автор украинской "Энеиды": Критическая биография. — К., 1902. (Рец.: ЗНТШ. — 1903. — Т. LI. — С. 50-55); Петров Н. Один из предшественников Ив. Петр. Котляревского в украинской литературе XVIII в. Афанасий Кириллович Лобысевич // Сборник по славяноведению. — Вып. 1. — СПб., 1904. — С. 57-63 (Рец.: ЗНТШ. — 1905. — Т. LXVI. — С. 2—33); на видання "Творів Івана Котляревського" під редакцією, з переднім словом та примітками С. Єфремова. — Видавництво "Вік", К, 1909. (Рец.: ЛНВ. — 1909. — Т. 48. — № 12. — С. 628-629). Крім того, М. Грушевський є автором передмови до книжки "Перше видання Енеїди І. Котляревського, передруковане в столітню річницю його" (Львів, 1898. — С. І-III); та публікації "Перші видання Енеїди Котляревського" (ЛНВ. — 1898. — Т 4. — Кн. 11. — С. 84-86).

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 3

ДЛЯ ЮВІЛЕЮ ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО
Desiderata

І

Мені давно вже хотілося звернути увагу громади й висловити кілька дезидератів з поводу близького нашого літературного свята, — як відомо, 1898 року мине сто літ з часу, як оголошено друком перші пісні перелицьованої "Енеїди" Котляревського.

Нема чого тут широко висловляти про значіння діяльності Котляревського — не для того зняли ми річ, та й не така се річ, не так вияснена, щоб зазначити її в малій замітці. Звичайно, тепер ніхто вже не зможе сказати, що Котляревський витворив нове українсько-руське письменство, сам собою, що його діяльність була якимсь зовсім новим фактом без попередників*. Добре відома річ: і в попередні часи не бракувало на Вкраїні письменників, які заводили народну мову в сфери письменські; мотиви, принаймні деякі, писань Котляревського досить виразно виявляються й у попередньому письменстві, і взагалі діяльність Котляревського стоїть в живому, непорваному зв'язку з культурним життям гетьманщини, з попереднім українським друкованим і недрукованим письменством. Але ж таки і при сучасному становищі студій над Котляревським, при всіх відмінах в поглядах на нього, незвичайне значіння його особистої діяльності в культурній історії України єсть факт безперечний. Котляревський так щиро обернувся до народної мови, так рішуче порвав, чи краще сказати — хотів порвати зв'язки з новою московською мовою й старим слов'янсько-українсько-польським язичієм, в писаннях своїх так талановито потрапив на основні ознаки української народної вдачі, що діяльність його різко визначилася з самого початку. Несвідомо, мабуть, і для себе самого Котляревський в своїх писаннях остільки ясно та виразно виявив змагання тогочасної громади до витворення своєнародної літератури, своєнародної й формою, й духом, що заступив своєю постаттю, примусив забути попередні невиразні, недужі прояви того змагання й зробив велике вражіння на сучасну громаду. Мотивів поезії Котляревського ухопилася зараз ціла серія письменників** і його писання за часу кількох поколінь мали й мають безпосередній вплив на письменство наше; ближчі сучасники Котляревського в письменстві безпосередньо в'яжуться з ним, ідуть за його приводом і прикладом. І ми, шукаючи в культурних обставинах

* ...зовсім новим фактом без попередників — про те, що І. Котляревський був продовжувачем традицій давнього українського письменства, писали багато дослідників. Найповнішу інфомацію можна почерпнути з монографії: Яценко М. На рубежі літературних епох: "Енеїда" Котляревського і художній прогрес в українській літературі. — К, 1977. Першим дослідженням на цю тему було: Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — К., 1900.

** Мотивів поезії Котляревського ухопилася зараз ціла серія письменників... — послідовники його, як правило, писали на значно нижчому мистецькому рівні, за що були справедливо критиковані. Це явище в українській літературі дістало назву "Котляревщина". Сюди зараховують П. Білецького-Носенка, П. Кореницького, С. Александрова, Я. Мішковського та ін. Див.: Українські пропілеї. — Том перший. Котляревщина /Ред., вступна стаття й прим. І. Айзенштока. — X., 1928.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 4

Гетьманщини*, в старому письменстві ґенези письменства Котляревського, знов-таки кажу, жадним чином не можемо заперечити незвичайному значінню його особи. З другого боку, неприємні прояви "котляревщини" в пізнішім нашім письменстві й культурному житті (що й досі дають себе іноді почувати) не заслонять від очей наших тих здорових, буйних паростів, що виросли з сім'я, посіяного полтавським дияконенком. Чи так чи сяк, не вважаючи на деякі свої слабі чи неприємні ознаки, поезія Котляревського проторила стежку українському письменству, очевидячки, як не цінувати її, а позитивні ознаки далеко, далеко в ній переважали. Можна сказати, що те, що звичайно робить для того чи іншого прямування ціла школа діячів, зробив у нас сам Котляревський своєю діяльністю. Писання його були правдивим поворотним пунктом в нашім культурно-громадськім житті.

* І ми, шукаючи в культурних обставинах Гетьманщини... (с. 3-4) — Гетьманщиною називалась територія Лівобережної України разом з Києвом, яка після Андрусівського перемир'я 1667 р. (між Росією і Польщею) управлялась гетьманом і користувалася автономією в складі Російської держави. За умовами названого перемир'я, Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі. Остаточно гетьманство було ліквідоване в 1764 р.

Одначе вони разом з тим не зосталися при самому історичному значінні; вони не заховалися тільки по історіях літератури та по хрестоматіях, не залічилися до числа тих класичних утворів, які всі багато хвалять, та мало хто читає. Навпаки, не вважаючи на свій столітній майже вік, писання Котляревського обертаються в дуже широкій громаді; "Наталка" й "Чарівник" належать до найширше розповсюджених п'єс українського театру, а "Енеїда" належить до найпопулярніших книжок, і мала досі (залічуючи й повні видання писань) більш п'ятнадцяти видань. Можна сказати, що після Шевченка Котляревський єсть найпопулярніший письменник український; ба навіть він має свою окрему, властиво, свою громаду прихильників, котрої нема у Шевченка. Простий та веселий тон його поезії, не виявлені гостро, яскраво національні й соціальні ідеї здобули йому сих прихильників: поляки, котрих навіть Шевченкові "Псалми Давидові" "застрашали своїм вибором"**, з охотою похваляють Котляревського; те ж і з москалями. Правда, сі самі ознаки викликали дорікання Котляревському з сторони наших патріотів, і я маю на меті тільки зазначити сей факт спеціальної популярності Котляревського, а не ставити його на заслугу йому; хоч з другого боку, не вважаючи на той благодушний тон, і національні, і соціальні погляди Котляревського досить симпатично й виразно відбилися в його писаннях, аби пильніше до їх придивитися, і під сим веселим, непретензіозним покривалом провадились помалу ідеї національні й громадські, часом дуже добрі, як те й доводили останніми часами історики нашого письменства. Але про се нам нема чого широко балакати. Я нагадав тільки про історичне й сучасне значіння писань Котляревського, аби довести, що, при таких навіть чи інших поглядах на вартість писань його, вони заслуговують і вимагають від усіх прихильників нашого слова великої уваги й доброго студіювання. Тим часом не можна, як мені здається, заперечити, що Котляревського в нас студійовано дуже мало, і, щодо нього, багато існує важних питань не досить вияснених, а то й цілком непорушених. Нагадаємо про сі питання хоч здебільшого.

* ...Шевченкові "Псалми Давидові" "застрашали своїм вибором"... — "Псалми Давидові" — цикл віршів Шевченка, написаний у грудні 1845 р., є переспівом "Псалтиря", однієї з книг Біблії. За легендою, автором цих творів був цар Давид. Форма переспіву канонічних текстів давала змогу легально вводити у творчість елементи соціального протесту, викривальні мотиви, громадянську тематику.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 5

II

По правді, досі й загальна фізіономія, щоб так сказати, й значіння Котляревського в історії розвитку письменства нашого, як мені здається, не вияснені добре. Остра, стороннича Кулішева критика* могла б була бути початком такого студіювання, бо порушила дуже важні питання з сього погляду; але, може, для того, що надто вже брала через край, що сторонничість її сама в очі кожному різала, вона не привела до такого пильного, основного студіювання над Котляревським, якого треба було жадати. Вона, правда, була примусила покинути перекази старих панегіриків та придивитися пильніше до Котляревського (в сьому, безперечно, її заслуга), але як сама вона, властиво кажучи, майже не йшла далі кількох гарячих закидів, так і антагоністи Кулішеві** мало що поступили далі того, щоб відбити сі закиди кількома цитатами, кількома, хоч і дотепними, фразами; властиві ж студії над Котляревським незначно посунулись, правда — і не над одним Котляревським. Правда й то, що від загальних оглядів українського письменства, які ми досі мали, не можна й вимагати сього; на се треба студій спеціальних.

* Остра, стороннича Кулішева критика... — йдеться про публікацію П. Куліша "Обзор украинской словесности. И. Котляревский" (Основа. — 1861. — Кн. 1. — С. 235-262). Автор різко критикує творчість І. Котляревського за карикатурність та афектацію у зображенні народного життя. Через цей комізм вважає "Енеїду" шкідливою. Про театральні п'єси Котляревського Куліш також невисокої думки, називає їх анахронізмом, який зберігає вартість лише як перші пам'ятки нової української літератури.

** ...антагоністи Кулішеві... — першим у часі полемізував з П. Кулішем з цього приводу О. Терещенко в статті "Иван Петрович Котляревский" (Основа. — 1861. — Кн. 2. — С. 143-160). Згодом негативну оцінку діяльності І. Котляревського неодноразово заперечували і спростовували науковці: М. Костомаров, М. Пипін, М. Петров, М. Дашкевич та ін. Детальніше див.: Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик 1798-1968 / Склав М. Мороз. — К., 1969.

Так, досі ми не маємо навіть докладної життєписі Котляревського***; кілька дат з служебного формуляра, кілька загальних уваг двох-трьох сучасників його, 2—3 анекдоти — от трохи чи не все, що ми маємо про нього; про внутрішнє життя його ми майже нічого не знаємо. Звичайно, що сі недостачі почасти вже не можна й надолужити, але дещо-таки можна було б зробити й тепер. Прошукавши добре, можна було б допитатись і до тих паперів його, що передані були в Петербурзьку царську бібліотеку, й звідси пропали¹ ****, знайшлися б, може, й інші, досі невідомі документи й папери, принаймні хоч офіціальні. Переказів сучасників запевне можна було б зібрати далеко більше, як ми маємо. З часу смерті Котляревського минуло тільки 54 роки; і в Полтаві, й по Полтавщині мусить бути немало людей, що ще пам'ятають Котляревського, живуть, певно, ще вихованці полтавського "дому бідних дворян" і "благородного заведенія", котрим управляв Котляревський; ще більше знайдеться таких, що чули цікаві звістки за нього від його сучасників².

¹ Про пропажу паперів Котляревського див. замітку Горленка в "Київ[ській] стар[ині]". 1883, V, С. 146.

² Не можу здержатися, щоб не зауважити при сій нагоді, що взагалі наші земляки дуже скупо й ліниво діляться з громадою споминками про своїх славних сучасників. Через те ми так мало знаємо навіть про головніших заступників нашого письменства. Тимчасом як, напр., московська мемуарна література так широко розвилась останніми часами, навіть щодо другорядних і третьорядних діячів, в нас вона майже зовсім не існує, виключивши хіба Шевченка. Справді, що ми, напр., маємо про Гулака, Квітку, Костомарова? А скільки в нас таких, одначе, поважних письменників, що про їх ми знаємо те тільки, що самі вони повідали за себе в своїх писаннях?

*** ...не маємо навіть докладної життєписі Котляревського... — ймовірно, що саме ця стаття М. Грушевського стала своєрідним "планом-проспектом" праці І. Стешенка над науковою біографією І. Котляревського. Однак молодий науковець не зумів створити таке масштабне дослідження, як його намітив М. Грушевський.

**** ...й звідси пропали... — про помилковість твердження щодо втрати деяких автографів поета (Горленко В. Из бумаг И. П. Котляревского // Киевская старина. — 1883. — Т. 6. — Кн. 5. — С. 146—156) писав В. Срезневський: О нескольких автографах И. П. Котляревского // Журнал Министерства народного просвещения. — 1902. — Ч. 340. — С. 119-131. Автор повідомляв, що архів зберігається в Імператорській публічній бібліотеці в Петербурзі, детальніше зупинився на деяких автографах Котляревського, зокрема, — на його перекладі праці Дюкена "Размышления", опублікував його заяву з 1834 р. про звільнення від служби.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 6

Не можна сказати, щоб зовсім добре були вистудійовані писання Котляревського з погляду їх провідних ідей, ідейного змісту. Над сим питанням застановлялись, переважно з поводу Куліша, як то сказано, деякі думки, що не втратили ваги й тепер, й ми раз по раз мусимо вертатись до них, хоч і він сам перемінив потім погляди на Котляревського*. Але ще не досить; задоволялись звичайно, підібравши для своїх поглядів по кілька цитатів, часто цитувалися вірші: "Так вічной пам'яти бувало у нас в Гетьманщині колись", дещо з мук пекельних**, але маємо бажати, щоб заналізовано було дрібніше, крок за кроком, всі писання Котляревського й висліджено докладно соціальний, культурний і національний світогляд автора — його відносини до народної маси, до тогочасної інтелігенції й до новонародженої української шляхти, погляди на історичне минуле свого народу й на сучасні авторові політичні обставини, на своєнародні й займовані культурні елементи, щоб довести, в якій мірі виявляється у автора національна самосвідомість. Праця така марною не буде.

* ...сам перемінив потім погляди на Котляревського — у збірнику "Хуторна поезія" (Львів, 1882), у "Зазивному листі до української інтелігенції" П. Куліш висловлює високу, подекуди схожу на панегірик оцінку літературної спадщини І. Котляревського (с. 123—124).

** "Так вічной пом'яти бувало у нас в Гетьманщині колись", дещо з мук пекельних... — перша цитата з четвертого розділу "Енеїди". Картини мук, які терпіли грішники в пеклі, І. Котляревський зображає в третій частині поеми. Увагу дослідників, які цікавилися реаліями тогочасного суспільного життя, громадського устрою та соціальними симпатіями автора, часто привертали саме такі фрагменти.

Далі, не вияснено добре той ґрунт, ті культурно-громадські обставини, в яких виростав Котляревський, їх вплив на нього. Тим часом пора була дуже характерна, дуже важна. Старі культурні й громадські форми й традиції Гетьманщини руйнувалися; знищено гетьманство, Січ***, заведено губерніальний устрій, вже за пам'яті Котляревського "грамотою дворянству" санкціоновано заведені нові громадські відносини, українське кріпацтво й українську шляхту. Польща впала****, польський культурний вплив на масу зовсім зникає по Гетьманщині; одержує вплив московське письменство, що з другої половини XVIII в. стає вже помалу на власні ноги, з рук українців перейшовши до тубільців*****. Намість старої академічної освіти й поруч з нею потрошки розповсюджується між вищими верствами скептична західна освіта, разом з невиразними мріями про натуральний стан і права чоловіка. Під сими ріжномастними впливами на старім культурно-історичнім ґрунті Гетьманщини витворялися характерні, дивні комбінації. Посідателі кріпацьких душ, перейняті думкою про свою нескінченну вищість над "подлим" народом, перейняті афоризмом, що "в простого мужика простий єсть обичай, а в письменного — особий, політичний звичай"******, нахилялися до сентиментального народолюбства; "благородні шляхтичі", що тільки-тільки затвердили за поміччю московського уряду свої привілегії, виступали оборонцями української (хоч провінціональної) автономії, кохалися в українській етнографії й історії й марили про козацькі часи, так ворожі й небезпечні для шляхоцьких прав. На сьому ріжноманітному ґрунті зросла й початкова наша національна самосвідомість і ріжноманітні складники її (і дають себе почувати й пізніше). Ґенеза творчої діяльності Котляревського єсть в значній мірі ґенеза українського націоналізму, й доки не вияснено буде його культурних і громадських обставин, того важного з погляду культурного розвитку нашого народу моменту, доти не можна буде докладно зрозуміти й того повороту в культурній історії нашої громади, провідником котрого

*** ...знищено гетьманство, Січ... — гетьманство (управління виборного воєначальника — гетьмана) було своєрідною українською формою демократичної республіки. Після підписання Переяславської угоди 1654 р., хоч формально Гетьманщина користувалася автономією у складі Росії, царський уряд почав обмежувати права гетьмана і військової ради в Україні. Цей процес закінчився у 1775 р. остаточною ліквідацією Запорозької Січі та покріпаченням українських селян.

**** Польща впала... — децентралізаторська політика польських феодалів і війни XVII ст. призвели до ослаблення Польщі та втрати нею державності. Пруссія, Австрія і Росія у 1772, 1793, 1795 роках здійснили поділ території Польщі. Внаслідок цього значна частина Правобережної України, яка, згідно з Люблінською унією (1569) , входила до Речі Посполитої, відійшла до Росії (Волинь, Підляшшя, Київщина, Брацлавщина).

***** ...з рук українців перейшовши до тубільців — з кінця XVII ст., коли в українських землях почали зміцнюватись позиції російського самодержавства, розпочалася активна міграція певного прошарку людей, в основному освічених, з України до Росії. Осідаючи там, вони поширювали вищий, ніж на той час був у тубільців, рівень освіченості, культури. Отже, українці стали потужним чинником культурного прогресу росіян, зокрема, у сфері красного письменства. Одним з яскравих прикладів може слугувати доля Феофана Прокоповича — ректора Київської академії (з 1710 р.), видатного публіциста, поета, драматурга, теоретика літератури, реформатора українського, а потім і російського віршування. У 1716 р. за наказом Петра І він виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву.

****** ..."в простого мужика простий єсть обичай, а в письменного — особий, політичний звичай"... — фразу з вірша "О пьяных и о неписьменных" Климентія Зіновіїва, українського поета кінця XVII ст., М. Грушевський цитує за публікацією П. Куліша "Обзор украинской словесности. Климентій" (Основа. — 1861. — № 1. — С. 159-234. Цей фрагмент Куліш цитує на с. 176). У сучасному виданні: Климентій Зіновіїв. Вірші і приповісті посполиті. — К., 1971, — це текст № 107, С. 90.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 7

був Котляревський.

Котляревський, вихованець Полтавської семінарії, безперечно зріс на культурних традиціях старої Гетьманщини. Отже, перша задача — докладно вислідити, що взяв він у свої писання з її культурного запасу. Правда, се річ нелегка; культурна історія, духове життя Гетьманщини лежить ще в нас облогом, письменство XVIII в. ще жде пильних студій, але колись треба буде зробити сю роботу¹. На основі сих студій треба буде порівняти світогляд Котляревського з світоглядом громади гетьманської, його писання з попереднім письменством друкованим і недрукованим з погляду їх мотивів, форм, мови; на основі усього того вияснити питання, оскільки був своєнародним Котляревський у своїм писанні. Кілька дотепних уваг щодо сього питання в праці д. Дашкевича* — се тільки перші начерки й натякання, се тільки завдаток на дальші ширші й глибші студії.

¹ Студії коло історії книжного слова й просвіти Гетьманщини в останній праці д. Житецького ("Мысли о народних думах", гл. 2 і 3) ще раз виразно показують, як багато цікавого, важного було в культурнім житті минулого віку й як ми мало його знаємо.

* ...в праці д. Дашкевича... — йдеться про дослідження М. Дашкевича «Отзыв о сочинении г. Петрова: "Очерки истории украинской литературы XIX столетия"». (Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова: Приложение к 59 тому "Записок Императорской академии наук". — СПб., 1888). У цій праці значне місце присвячене аналізові творчості І. Котляревського.

З другого боку, писаннями своїми Котляревський подає руку новим прямуванням чужих письменств — реакції проти псевдокласицизму й сентиментально-романтичному народолюбству. Важно вислідити, оскільки Котляревський тут підляг впливові сих чужих письменств і що він взяв з своєнародної культури. Питання про відносини перелицьованої "Енеїди" до інших пародированих "Енеїд" (французької Скаррона, німецької Блюмавера й московської Осипова) кілька літ тому було поставлено в анонімній розправі д. Н.М.В.² **, потім в розправі д. Дашкевича, але не вияснено рішуче й досі; зафактовано зв'язок між "Енеїдами" Котляревського й Осипова, але відносини їх (хто за ким слідкував) після останніх виводів д. Дашкевича зостаються ще непевними і ждуть ще подрібніших спостережень. Поважні, особливо біблійні теми перелицьовувались на український лад і до Котляревського, й такі проби були широко розповсюджені; не бракувало й макаронічних жартів, яких потім ужив і Котляревський. Треба б вияснити відносини перелицьованої "Енеїди" до сих попередників своєнародних поруч з чужесторонніми творами. Так само з "Москалем-чарівником", що має перед собою багату літературу інтермедій***, де вже ясно визначились й уставились типи пізнішої української комедії (так щодо Котляревського, цікаво звернути увагу на тип москаля) і з тим разом має аналогічні з'явища в письменстві московськім (як показують на "Мельника" Аблесимова), а особою свого москаля в'яжеться безпосередньо з резонерами тогочасної західної і московської драматургії (не забудьмо, що Котляревський був прихильний до тогочасного московського театру і сам виступав яко актор). Не ясніше й становище "Наталки"; зв'язок сеї п'єси з "Козаком-стихотворцем" ****, на котрого вказують яко на повід

² Петербурзька часопись "Новь", 1885 р., кн. 4 і 5.

** ...в анонімній розправі д. Н. М. В. ... — під цим криптонімом був опублікований критико-біографічний нарис М. Віленкіна "Иван Петрович Котляревский" (Новь. — 1884. — Т. 1. — С. 702-703; 1885. — Т. 2. — С. 126-133).

*** Так само з "Москалем-чарівником", що має перед собою багату літературу інтермедій... — детальніше про мандрівний сюжет названого водевіля І. Котляревського див. у цьому томі рецензію М. Грушевського на статтю М. Дашкевича "Вопрос о литературном источнике украинской оперы И. П. Котляревского "Москаль-чаривнык".

**** ...зв'язок сеї п'єси з "Козаком-стихотворцем"... — згадано водевіль на українську тему російського письменника і театрального діяча О. Шаховського, поставлений у Полтаві 1817 р. Чимало літературознавців, починаючи від М. Петрова (див. його "Очерки истории украинской литературы XIX в." — К., 1884), вважають, що п'єсою "Наталка Полтавка" її автор своєрідно полемізує з водевілем О. Шаховського "Казак-стихотворец" — одним із найслабших творів цього драматурга, фактично сатирою на українців. Громадськість дуже критично сприйняла цю п'єсу. М. Петров зауважив: «Можливо, неуспіх цієї опери, що мала претензію на зображення українського побуту, й спонукав Котляревського написати свою "Наталку Полтавку"» (названа праця, С. 23). Див. також: Кирилюк Є. Живі традиції: Іван Котляревський і українська література. — К., 1969. — С. 143-146.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 8

до написання "Наталки", треба б ще вияснити. Не показано відносини сеї п'єси й до тогочасних українських культурно-громадських обставин, до вдачі до української етнографії, що виразно зазначилася вже коло тих часів; відносини її до сучасного західного й російського сентименталізму также ще треба б постудіювати; хороше порівняння "Наталки" з "Бідною Лізою" Карамзіна маємо у тій розправі д. Н.М.В., та того не досить; відносини до західних зразків не зачеплено майже, хоч ми й знаємо, що Котляревський кохався в романах Ляфонтена, Коттен, Жанліс.

Як відомо, письменство Котляревського обіймає немалий час; перші згадки про "Енеїду" ідуть від 1795 р., перші три пісні її були видані 1798 р., четверту — 1809 р.; дальші пісні автор друкував уривками пізнішими часами й їх видано було вповні тільки після його смерті*. "Наталка" з'явилась вперше на сцені 1819 р. **, як пишуть (я не знаю, оскільки ся дата певна й се треба було б ще вияснити). За такий чималий час письменство, мусить бути, не зоставалося без відмін. Ще той же таки Куліш доводив ***, що останні три пісні "Енеїди" відріжняються від перших і з погляду духу, й з погляду мови: "Грубий, але щирий комізм міняється у автора й все більше перероблюється на штуковану карикатуру. Сама мова, спочатку вільна й подібна до зразків бесіди українських шинків, під кінець стає незграбною і мішається з книжною московською" ¹. Основну ріжницю між першими й останніми піснями — народовством несамосвідомим, що мало на меті тішити цвічену громаду сценами з простого побуту, й народовством самосвідомим з поетичним змалюванням народного життя (с. 709-710) признає й д. Н.М.В., до такого погляду нахиляється й д. Петров; бачить градацію в них і д-р Огоновський ****, хоч виводить її не з відмін в поглядах самого Котляревського, а з його змагання — приготовити помалу непризвичаєну ще громаду до національної самосвідомості й патріотичної діяльності (творча діяльність Котляревського, як здається д-ру Огоновському, спочатку й до кінця уявляється яко самосвідома). Д[обродій] Дашкевич виступає проти острого розріжнювання перших і останніх пісень (с. 32-33). Такий погляд здається мені більш справедливим, але у всякім разі сі самі відміни в поглядах показують, що справа ся не вистудійована ґрунтовно; очевидячки, треба покинути загальні уваги та пильно й дрібно з'аналізувати писання Котляревського; тоді тільки й можна буде вислідити відміни в його писаннях, розвиток поетичної його діяльності. При сій нагоді, не задоволяючись сучасним текстом його писань, треба звернути увагу й на попередні редакції. Як відомо, видання "Енеїди" 1809 р. було "виправлене", як значиться на окладці його; сучасні видання четвертої пісні мають теж хоч і не так значні відміни; дано було знати, що в рукописі останньої пісні були цікаві поправки автора ² *****. Отже, безпремінно треба

¹ Основа, 1861, І, С. 247.

² Основа, 1861, II, С. 174.

* ...видано було вповні тільки після його смерті — перше повне видання "Енеїди" — всі шість частин — вийшло у Харкові 1842 р.

** "Наталка" з'явилась вперше на сцені 1819 р. ... — п'єса справді була створена 1819 р., того ж року у Полтаві відбулась її перша постановка. (Див.: Є. Кирилюк. Живі традиції: Іван Котляревський і українська література. — К., 1969. — С. 142).

*** ...той же таки Куліш доводив... — далі автор цитує працю П. Куліша "Обзор украинской словесности. И. Котляревский" (Основа. — 1861. — Кн. 1).

**** ...бачить градацію в них і д-р Огоновський... — дослідженню творчості І. Котляревського присвячений розділ об'ємної праці О. Огоновського: Історія літератури руської. Часть 2. — Львів, 1889. — С. 186-210.

***** ...дано було знати, що в рукописі останньої пісні були цікаві поправки автора — М. Грушевський посилається на анонімну (автор — О. Терещенко) публікацію: Иван Петрович Котляревский // Основа. — 1861. — Кн. 2. — С. 163-175.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 9

звернути увагу й на сі редакції, бо і в сих поправках, може, знайдеться щось цікаве для розвитку поглядів і писання поета. Може б, таке студіювання відміни в писанні Котляревського дало зв'язатися з громадськими тогочасними обставинами, з відносинами громади до писань Котляревського.

III

Отакі здебільшого питання постають щодо ґенези писань Котляревського; нова низка питань виникає, якщо здіймемо річ про значіння сих писань в історії своєнародного розвитку нашої громади, в історії нашого письменства й про сучасну ролю його творів. Хоч деякі з сих питань также зачіплювано й трактовано в студіях коло історії нашого письменства, може й, більше, як попередні, але все-таки зостається зробити чи не більше ще. Так, наприклад, ми не знаємо докладно, як обернулась українська громада з перших же часів до писань Котляревського; як і в яких верствах вони були розповсюджені, яке робили вражіння, в якому напрямку, себто, як громада розуміла сі писання, на які ознаки писання Котляревського звертала увагу, що в їх подобалось, впливало на громаду, чи тільки поверхова їх форма, чи й глибше заложені провідні ідеї, може, під сим взглядом і з самого початку ріжні верстви, ріжні круги громади неоднаково прийняли писання Котляревського. Тепер все, що ми знаємо й що звичайно мусять переказувати наші історики літератури, — се тільки, що "Енеїда" Котляревського ще до друку розійшлася в рукописях і за короткий час кілька раз була видана.

Далі, треба вислідити вплив Котляревського в письменстві українськім, вислідити зв'язки й відносини до його писань дальших українських письменників по їх творах; тут єсть ще над чим застановитись. Головні питання — які мотиви писання Котляревського впливали на тих чи інших письменників, як відмінялись сі мотиви, і оскільки сей вплив був добрий чи шкідливий в розвитку нашого письменства й його культурного значіння. Колишніх закидів Куліша *, що писання Котляревського було "найстрашнішою пробою нашому писаному слову українському", що "визволення від Котляревщини" було доказом геніальності пізніших українських письменників ¹, як нам здається, не вважаючи на тридцятилітню полеміку, ще й досі не розправлено рішуче й коло сього важного питання нашої культурної історії треба ще добре й добре попоратись.

¹ Хата, [1860], вид. 2, С. XVII; Основа, 1861, І, С. 262.

* Колишніх закидів Куліша... — поряд зі згаданою публікацією в "Основі" тут цитується передмова П. Куліша до альманаху "Хата" (1860): Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність. — С. VII-XXII, де він також висловлює негативну оцінку "Енеїди".

Дуже було б цікаво вияснити відносини, погляди на Котляревського в нашій громаді й письменстві ріжних часів. Історія критики літературно-публіцистичної (сими словами я хочу відрізнити її від критики самої естетичної); історія вимагань громади від письменства з поглядів громадських і літературних — єсть безперечно одна з найцікавіших сторін в історії культурного розвитку народу й літературна історія такого першорядного факту українського

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 10

культурного питання, як діяльність Котляревського, варта уваги для усіх, кому цікава історія нашої національної й громадської самосвідомості. Цікаво було б также довідатись і про погляди на писання Котляревського в сусідніх громадах і письменствах — московськім і польськім.

На останку вимагає вияснення ще питання про сучасну ролю й значіння писань Котляревського, оскільки живо ще він зацікавлює сучасну українську громаду, з яких поглядів й як ми маємо уважати на його популярність; оцінювати, оскільки писання його корисні для культурно-національного виховання української громади в наш час, який вплив вони мають; дуже цікаво знати, як приймає й як задивляється на писання Котляревського сільський люд український.

IV

Я зумисне не зачепив поміж іншими ще одно дуже важне питання, чи краще — групу питань щодо Котляревського, щоб виріжнити її й зупинитися трохи коло неї; се мова Котляревського й значіння його в історії витворення нашої літературної мови — справа майже не порушена, тим часом дуже важна. В сьогочасному напівнепризнаному становищі української літературної мови*, при тому значінні, яке Котляревський займає в історії нашої літератури, — се питання не тільки історичне, а живе, пекуче.

* В сьогочасному напівнепризнаному становищі української літературної мови... — через бездержавність, розірваність української території, жорстке переслідування свідомого українства в Росії та інші причини наприкінці XIX ст. не існувало єдиної загальноприйнятої унормованої української літературної мови.

Треба б поперед усього знов-таки вияснити відносини Котляревського з погляду мови до попереднього українського письменства. Вже попередніми студіями доведено, що і в раніші часи поруч з язичієм існували змагання до запровадження в письменство живої, народної мови, і вона доволі широко входила в писання деяких письменників; для XVII в. українські елементи письменської мови висліджено в недавній розправі д. Житецького** в "Київській старині"; письменство XVIII в., й із сього, як і з інших поглядів, ще чекає студії. На основі таких студій і треба було б докладно висвітити ролю Котляревського, в якій мірі він тільки вів далі розпочату вже справу й оскільки був самостійним ініціатором, що він узяв у своїх попередників і що дав нового. В зв'язку із сим питанням треба буде вислідити елементи мови Котляревського й її витворення. Перший елемент, звичайно, єсть жива народна українська мова. Треба б довести, оскільки пильно держався Котляревський народної мови, і оскільки самосвідомо. Чи держався він виключно місцевого, полтавського діалекту, чи не цурався лексики сусідніх діалектів українських. Другим елементом має бути стара українська книжна мова в ріжних її прямуваннях — слов'янщини, штукованого язичія й мови більш близької до народної. Вихованець старої української школи, Котляревський виростав під впливом її, й цікаво знати, оскільки відбився на мові Котляревського вплив сеї старої книжної мови й ріжних знов-таки її елементів слов'янщини, польщини, латини, московщини. Цікаво знати, чи слов'янізми Котляревського були тільки спадком по сій старій мові, чи Котляревський сам з власної охоти обертався

** ...висліджено в недавній розправі д. Житецького... — згадується дослідження П. Житецького: Очерк литературной истории Малорусского наречия в XVII в. Додаток: Словарь книжной малорусской речи по рукописи XVII века // Киевская старина. — 1888. — № 1-6, 8, 9, 12.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 11

до них; слов'янщина ж мала таку значну ролю в витворенні нашої літературної мови! Третім важним елементом мови Котляревського має бути московщина. Московська мова з другої половини XVIII в. починає розповсюджуватись по Вкраїні, й мова Котляревського прийняла дуже багато московізмів — такі вирази, як "балагур", "розможжу", "невклюжій", "шутка", "зівнув", "искорчившуюся", "хотіте", "волнах" (2 все з другої пісні), побачиш, куди не глянеш; ще те треба мати на увазі, що в новіших виданнях Котляревського мову таки трохи підправлено, українізовано; в виданні самого Котляревського (1809), напр., пишеться не де, десь, а где, гдесь, пишеться раз у раз но, де в пізніших виданнях стоїть та, ей замість їй, раз у раз вернется, женется, погонит, наплодит замість м'яких флексій, і інше подібне. Треба тільки в сих висліджуваннях московських елементів мати на оці полтавський діалект; бо інакше, як то часто в наших філологічних суперечках трапляється, можна залічити до займовання лексичний матеріал з щиро народного обходу, тим більше, що народна лівобережна мова підупала-таки впливові московському з погляду лексики й складні, й можливо, що трохи такий вплив давав себе знати ще й у минулому віці. На се треба звернути увагу, щоб довідатись, що брав сам Котляревський просто, безпосередньо з московської мови; разом з тим цікаво б вислідити, як користувався Котляревський московською мовою — чи се залежало від браку потрібних виразів в його лексиконі, чи просто з недбальства. Розправивши сі питання, знайдемо рішенець — в якій мірі близька до народної була мова Котляревського, й оскільки сам він змагався підійти ближче до народної мови й держатись її. Далі треба буде хоч в головних рисах показати долю витвореної Котляревським мови у дальших українських письменників, відміни в мові й тих головних елементах, які ми зазначили вище, й відносини до сеї мови української громади.

Вияснити питання, в якій мірі мова Котляревського єсть добра українська мова, — се важно, як я вже зазначив, не тільки з погляду історичного, але й публіцистичного. З табору неприхильних до сучасного прямування українського письменства часто доводиться чути похвали мові Котляревського, як і декотрих інших старих письменників, на докір штукованій, "кованій" мові нових українських авторів*. У Котляревського справді не дають себе знати скомпоновані, чи то, як кажуть, ковані слова (приглянувшись ближче, може, й тут прийдеться перемінити думку, й се также річ буде важна); натомість він щедро уживає, де треба, де не треба, московських виразів, а также й слов'янських; таку методу помічаємо й у інших старих письменників наших. На наше переконання, се не було добре, й через таку методу мова линяла, втрачувала свій виразний своєнародний характер, ставала бліда, позбувалася краси й пластичності¹. Тим часом такої методи нав'я-

¹ Отже, треба з сього погляду бодай дуже обмежати думку про "благотворний вплив" московської мови на вироблення української мови й її чистість, що знаходимо хоч би й у д. Дашкевича (с. 72, 80), як не зовсім відкинуті.

* ...штукованій, "кованій" мові нових українських авторів — в кінці XIX ст. багато українських письменників перекладали зарубіжну класику. Намагаючись розширити межі вживання української мови, перекладачам нерідко доводилось бути першопрохідцями, винаходити і запроваджувати слова й вирази, незвичні для побутової народної мови, які сучасники назвали "кованими", тобто штучними. Зокрема, досить вдало це робили М. Старицький та Олена Пчілка. Звичайно, не всі нововведення були бездоганними, однак багато з тих "кованих" слів прижилося і є невід'ємними в сучасній українській мові, напр.: байдужість, вплив, ідея, мрія, темрява та ін.

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 12

зати українським письменникам хотіли б багато сучасних. Розправа коло витворення й елементів літературної української мови може дати найліпше рішенець у сій справі.

На сьому докінчимо ми перегляд головніших питань, що виникають з студій коло писань Котляревського. Може, кому здадуться вони часом надто дрібними, малоцікавими, так що й шкірка за вичинку не стане. Але ми певні, що не так воно. Великому значінню діяльності Котляревського ніяк не можна заперечити, його признають усі; навіть Куліш у ті свої ворожі для Котляревського часи признав, що "з усіми своїми хибами, був він один з тих небагатьох українців, що чи просто, чи посередньо повели нас ще з тих часів до сучасної нашої самосвідомості"¹. Доки не буде вистудійовано широко й ґрунтовно того повороту в історії нашої громади, що в'яжеться з іменем і діяльністю Котляревського, доти не можна буде вияснити ні розвитку нашого націоналізму й взагалі культурно-громадського життя нашого народу за новіші часи, ні рішити докладно багатьох тих питань, які ставить сучасне культурне життя української громади. І коли ж краща доба для того, щоб зробити се, як не століття перелицьованої "Енеїди", століття нового українського письменства і у зв'язку з ним — українського національного самопорозуміння.

¹ Основа, 1861, І, С. 262.

V

Століття нового українського письменства єсть таке свято, що справді заслугує урочистого святкування, такого святкування, яке б показало, що українська громада з погляду національної самосвідомості й культурного розвитку значно виросла за сі сто літ. Найліпшою пробою, де б вона могла показати себе, було б, на нашу думку, докладне, наукове й артистичне видання писань Котляревського.

Не завадить зупинитися коло сього плану: ачей теперішній поклик наш не пролунає марно. Я проектував би видання писань Котляревського з науково рецензованим текстом, з варіантами й коментаріями, артистичне, оздоблене ілюстраціями до писань, з додатком студій коло писань, що, можливо, вичерпали б вище зазначені питання.

Наукова рецензія тексту Котляревського — се єсть пильна потреба як для студіювання сього автора, так і з погляду практичного. З того часу, як на писання вийшла "авторська давність" і вони підлегли "книгарській оргії", дуже треба б мати нормальний, перевірений добре текст, що мав би бути зразком для звичайних, дешевих видань. "Енеїда" дуже багата на варіанти, я перевірив, наприклад, "виправлене" видання самого Котляревського 1809 р. з виданням 1876 р. й у перших піснях знайшов кілька доволі цікавих перемін; на зразок наведу кілька (в сучасній правописі) так,

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 13

наприклад, з самого початку в вид. 1876 р. стоїть:

Еней болячка був Юноні,
Як жорна, серце їй давив,
Бо був тугійший від супоні,
Ні в чім Юнони не просив (с. 2)

в виданні 1809 р.:

Еней був тяжко не по сердцю
Юноні, все її гнівив;
Здававсь гірчійший їй од перцю (с. 8)

або в вид. 1876 р.:

Нептун дочувсь в скляних будинках,
Що пробі закричав Еней;
Він в жінчиних метнувсь патинках,
Мов кіт од сала до дверей (с. 5)

в виданні 1809 р., може, й краще:

Нептун іздавна був драпічка,
Почув Енеїв голосок,
Шатнувся зараз із запічка,
Півкопи для єго кусок!.. (с. 10).

Або ще, в виданні 1876 р.:

Ішов, ішов, що аж із чуба
В три ряди капав піт на ніс (с. 63)

натомість в старому виданні важкі москвітизми:

Ішов, ішов, аж з русих кудрів (3 пісня, С. 4).

В четвертій пісні поправлено історичну помилку:

Як Муромець Ілля гуляє,
Як б'є варяг і проганяє (с. 14)

в старому виданні, в новому ж натомість:

Як б'є половців, проганяє (с. 133).

Єсть багато відмін і в літерах. Як казав я й вище, пізніші видання значно українізовані. Се теж варто уваги.

Коментарій мав би бути двоїстий: лексикальний — бо Котляревський багато уживає жаргонних слів тогочасної Полтавщини, що не вживаються, бодай по інших українських краях, тепер цілком, — і історичний. Малюючи український побут минулого віку, писання Котляревського містять в собі багато згадок, натякань на такі речі, що давно минулі й рядовому, а часом і передовому читачу маловідомі або й зовсім незрозумілі; почавши від таких речей, як деякі причандали тогочасного заможного побуту (побут сільський з того часу не перемінився) і до термінів старого урядового устрою, деяких давноминулих обставин громадського й економічного життя, від яких-небудь дульєтів і охвотів, линських скатертин, піярських граматок, волів, що гонено до Шльонська, й греків, що возили риж та маслини, і до ріжних возних, підсудків, карвасарів — все оте вимагає докладних коментарів і не для

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 14

самого тільки неосвіченого читача. Для людей не дуже знаємих з класичною мітологією й змістом правдивої Верґілієвої "Енеїди", — а таких знайдеться немало, добре було б доложити й такі коментарі, що рівняли би текст нашої "Енеїди" з змістом первотвору й об'ясняли властивий характер і значіння пародированих дієвих осіб — без сього й гумор Котляревського часто зостанеться незрозумілим. Взагалі в об'ясненні треба мати на оці ті дуже різномасті верстви, в яких обертаються писання Котляревського: не кажу се властиво про те ювілейне видання, про яке зняв я тут річ, а про менші популярні видання, що разом з тим, на підставі сього editio major [академічного видання] мали б бути видані для ширших кругів громадських; хоч звичайно треба б поклопотатись про те, щоб і ота editio major була можливо більше розповсюджена.

Щодо ілюстрації, то, проектуючи їх, я зовсім добре знаю, що се річ нелегенька. Не кажу про "Чарівника" та "Наталку" — ілюструвати їх не трудно (застерігаю, одначе, від шаржу щодо "Чарівника"), але рисунки до "Енеїди" добре зробити, на мою думку, чи не трудніше, може, як до чого іншого. Се залежить від того, що головний тон "Енеїди", можна сказати, не видержаний стало, й головні діячі также не мають здебільшого сталого характеру. Еней, наприклад, виступає то розумним, порядним ватажком, добрим товаришем своєї ватаги, то бундючним нікчемним полупанком з того панства, що вилупилось за часи Котляревського, добрим тільки на випивку; він хоробрий, поважний проводир, то розпусний гульвіса, що лає на всі заставки своїх батьків; подібні неконсеквентності кидаються в вічі і щодо характеристик і поводження інших осіб, як Дідона, Латин і ін. "Енеїда" єсть збір окремих малюнків, доволі слабко зшитих докупи; щоб пришити зайвий малюнок, гумористичний пасаж, кинути зайву приказку, Котляревський легко відбивається, збочує від зазначеного характеру, розпочатої схеми. Се й зрозуміти легко, його мета — перекривити класичну мітологію й разом змалювати сучасну Україну; фабула не має для нього значіння, се тільки форма, в яку можна вкладати все, що могло відноситися до властивої мети. Невідома, може, для самого Котляревського друга мета, змалювання українського побуту, бере гору над першою, справді, мабуть, початковою метою його утвору; не що як се й здобуло йому невмирущу цікавість. Основний тон "Енеїди" — се, щоб так сказати, теплий гумор; автор з замилуванням малює сучасну Україну, посміх його не злий, а привітливий, навіть з злих прояв усміхається як звичайно українець, без злоби. Але тон сей не витриманий у нього стало; раз по раз він збивається на карикатуру або незграбні тривіальності. Суворі для Котляревського критики, як мені здається, з того й виходили, що не звернувши досить уваги на загальний тон поеми, ображалися сими збоченнями автора.

Певне, що маляру, який хотів би малювати "Енеїду", нема чого збочувати за Котляревським, жадним побитом не треба йому бути карикатуристом. Своїми ілюстраціями має він коментувати те, що єсть доброго, по сей час живучого в "Енеїді", — картини побуту українського в кінці

Грушевський М. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata — 15

минулого віку, писані рукою великого артиста. Де Котляревський не ухиляється в карикатуру, де не веде, що также іноді трапляється за ним, по вивченій шабльоні доволі банальні картини пародійні, там раз у раз дає він, часом в кілька словах, чудові малюнки, що перейняті незвичайним гумором і трохи не дишуть своєю реальною правдою. Тут артиста знайде собі багатої здобичі; най тільки перейметься він тим же чудовим реалізмом, тою ж теплою вдачею й легким, незлобним гумором. Такі сцени, наприклад, як зустріч поважної пані Дідони з "ватагою гольтіпак" троянців, тих бурлаків, що ходили колись на Дін на зарібки, на рибу на лиман або що (с. 9—10 вид. 1876 р.), весела гульня у Дідони, з скоками і танцями, з молодецьким гоцаком (с. 13); парастасні столи у "благородної старшини" пана Енея з кумпанією, співи школярів, сліпці з кобзами, перебийці й "литвини" з ведмедем (с. 43), бучний виїзд пані сотнички Венери (с. 55), школа латинщиків з субітками й тройчатками (с. 130); авдиєнція у Латина якого-небудь заможного військового товариша, що ще не вкусив фруктів московської або західної культури й живе "на старосвітському" (с. 134), "нахід" дворні і підданих пані царської няньки, сцена звичайних тоді сусідських наїздів або находів (с. 149), серія картинок з козацького обиходу — класична картина полків у строю ("так вічній пам'яти бувало", с. 157), збори козаків до війська ("бояри вмиг скомпонували", С. 156), полки на поході (с. 165) — подібні сцени так і просять олівця*.

* ...подібні сцени так і просять олівця — найбільш вдалими на сьогодні вважаються ілюстрації до "Енеїди" українського графіка А. Базилевича (1968).

Щодо наукових студій коло писань Котляревського і в зв'язку з тим — коло родоводу нової української літератури, то я вгорі зазначив коротку програму, на яку б бодай мали відповісти такі студії; до сього можу додати, що при виданні писань Котляревського добре було б доложити начерк українського громадського побуту, як він змальований в писаннях Котляревського, й порівняння "Енеїди" яко пародії з іншими пародіями подібними (сього писання помалу дотикались, особливо в розправі д. Н.М.В., але не заходились коло нього докладніше).

Певне, що всю ту справу має виконати не один чоловік; для сього треба праці цілого гурту людей, що поділили б межи собою роботу згідно з своїми спеціальностями. Така збірна робота могла б краще від усього показати культурні сили української громади. Істориків України взагалі й ближче Гетьманщини, істориків українського письменства, філологів у нас не бракує, й вони manu coniuncta змогли б добре виконати таку роботу; єсть і артистичні сили; знайшлись би, мабуть, при охоті матеріальні засоби для видання.

Правда, ще за півстоліття до Котляревського помічено було, що в нас "не в о ден гуж тягнуть"*, український розбрат пішов в приказки яко національна ознака, і один з сучасних українців доводив мені, що в нас тільки такий план, тільки такий гурт може бути сталим і згідливим, що складається з одного чоловіка; але на столітті нашого нового культурного життя треба було б показати, що сі сто літ не пройшли в нас марно й громада наша придбала за сей час трохи культурного виховання.

** ...в нас "не в оден гуж тягнуть"... — цитується вірш гетьмана І. Мазепи "Дума". У автора перша строфа така:

"Всі покою щире прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття, тото диво!"