История Полтавы

Поэтическое наследие Котляревского

• 

Подробности

Просмотров: 1765

Волынский Петр Костантинович. Поэтическое наследие Котляревского.

Подається за виданням: П. К. Волинський. Поетична спадщина Котляревського. // Іван Котляревський. Енеїда, поезії. Серія "Бібліотека поета". — Упорядкування, вступна стаття та примітки П. К. Волинського. — К., Радянський письменник, 1962, 328 с. Стор. 3-46.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 3

ПОЕТИЧНА СПАДЩИНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Котляревський-поет — насамперед автор невмирущої «Енеїди», яка чарує численних читачів уже понад сто шістдесят років. Ця травестійна поема почала завойовувати серця чималого числа читачів і шанувальників ще до появи друком її перших частин. Про це свідчать численні рукописні копії поеми, які зберігаються в багатьох архівах (кілька з них, безумовно, відносяться до часів перед надрукуванням поеми). Рукописні копії поеми перейшли навіть державні кордони і заблукали до Галичини (див. І. Франко «Писання Котляревського в Галичині», Твори в двадцяти томах, т. 16). Та й саме надрукування перших частин поеми в 1798 році було здійснене заходами читачів-шанувальників, а не самого поета.

Котляревський перебував на військовій службі на Полтавщині, коли М. Парпура видав у Петербурзі перші три частини «Енеїди». Хай це видання, зроблене за однією з рукописних копій, і включало чимало перекручень та помилок (порівняно з справжнім авторським текстом), поема пішла в широкий світ, число читачів її в багато разів зросло, вона здобула популярність і славу.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 4

Перший біограф Котляревського С. Стеблін-Камінський, посилаючись на самого поета, розповідає, що поему знали навіть запорожці, які жили на Дунаї. Зустрівшись з поетом під час війни з Туреччиною (це могло бути, найімовірніше, в 1807 році), вони запрошували його до себе за «старшого», коли довідались, що він «той, що скомпонував «Енеїду» (слід мати також на увазі, що Котляревський як ад'ютант командира корпусу за його дорученням клопотався долею запорожців, які вийшли з Туреччини в Росію в 1806-1807 роках).

З 1798 року «Енеїда» і досі виходить новими й новими виданнями українською мовою, перекладається на мови інших народів (зокрема російську, чеську), послужила зразком для створення білоруської «Энеіды навыварат». За сюжетом написано однойменну оперу М. В. Лисенка.

В чому причина величезного успіху української «Енеїди» в сучасників і невмирущості її у віках? Це питання важливо з'ясувати в зв'язку з такими обставинами. «Енеїда» Котляревського — бурлескний твір, травестійна поема. Твори цього жанру взагалі належать до побічної лінії в літературах різних народів, не визначають головного шляху в розвитку їх (літератур). А між тим «Енеїда» Котляревського мала великий вплив на розвиток української літератури першої половини XIX ст., створила досить сильну й тривалу бурлескну традицію. Завдяки впливу «Енеїди» бурлеск виріс у найсильнішу стильову течію в нашій літературі перших десятиріч XIX ст.

Бурлеск (від італійського burla — жарт) на час створення української «Енеїди» був явищем далеко не новим у літературі. Ще в добу Ренесансу з'явилися твори, в яких у жартівливому, «зниженому» тоні розповідалось про поважні події, явища й осіб, які раніше були предметом «високої поезії». Широкого розвитку набув бур-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 5

леск у XVII-XVIII ст.ст., коли було написано чимало комічних поем, які становили жартівливу переробку того чи іншого відомого зразка «високої» поезії. Такі поеми називають також травестійними (від італійського travestire — переодягати). В них певні поважні або й величні герої виступають як би «переодягненими» в невідповідне вбрання, діють у комічних ситуаціях, роблять вчинки, які викликають сміх, отже, змальовуються в «зниженому» вигляді. Особливо «повезло» щодо бурлескних переробок «Енеїді» Вергілія (вже в XVII ст. з'явилися переробки її італійською мовою — Лаллі, французькою — Скаррона, в XVIII ст. німецькою мовою — Блюмауера, російською — Осипова та ін.). Про авторів травестійних поем відомий російський поет XVIII ст. О. Сумароков в «Епистоле о стихотворстве» писав:

Он в подлу женщину Дидону превращает
Или нам бурлака Энеем представляет,
Являя рыцарьми буянов, забияк...

В західноєвропейських літературах бурлеск розвивався, головним чином, у формі комічних поем, зв'язаних з запереченням «високих» форм класицистичної поезії, хоч теоретики класицизму (Буало, Сумароков) і визнавали бурлеск. Комічна поема бурлескного типу посіла помітне місце і в російській літературі XVIII — початку XIX ст., але тут не завжди вона була переробкою якого-небудь твору «високого» стилю. Найбільш відомими зразками цього жанру були поеми В. Майкова («Елисей или раздраженный Вакх»), М. Чулкова («Стихи на качели», «Стихи на семик»), М. Осипова («Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку»), О. Котельницького («Окончание Энеиды»), Є. Люценка («Похищение Прозерпины»).

Дещо іншим шляхом ішов розвиток бурлеска в українській літературі XVIII ст. Тут мали значне поширення

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 6

бурлескні вірші. Це були, по-перше, пародії на твори релігійного характеру (пародійні ірмоси, тропарі, кондаки, гумористичні величання вареників-мучеників, горілиці-мучениці, пародії колядок, молитов тощо). Другою поширеною на Україні формою бурлеска були жартівливі твори, здебільшого на релігійні теми (зокрема різдвяні і великодні вірші, які давали жартівливу обробку відомих християнських легенд), рідше на побутові теми. Українські автори переносили дію в побутову обстановку старого українського села, переодягали біблійні персонажі і християнських святих у своїх земляків. Релігійні мотиви й сюжети, подаючись у зниженому тоні з виразними ознаками місцевого українського побуту, ставали предметом веселої розваги. Складачами й поширювачами бурлескних віршів на Україні були, головним чином, «мандрівні дяки» та школярі (студенти Київської академії та різних колегіумів).

Не можна забувати про одну обставину, на яку недостатньо зважали літературознавці, пишучи про давній український бурлеск. Українські бурлескні вірші були в обігу не тільки в XVIII ст., а й пізніше і не тільки серед «мандрівних дяків», а чимало їх пройшло в народ і стало народними піснями. Про це свідчить той факт, що немало їх збереглося не тільки в старовинних рукописах і було записано в різних варіантах уже в XIX і навіть у XX ст. (див. записи М. Максимовича, видані М. Драгомановим *, тексти, видані П. Чубинським **, записи початку XX ст., подані С. Гаєвським ***, та ін.). Це по-

* «Житє і слово», 1894, № 1.

** «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край», т. III.

*** «Записки українського наукового товариства в Києві», т. XI.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 7

казує, що давній український бурлеск органічно зв'язаний з фольклором — з жартівливими піснями, гумористичними оповіданнями, анекдотами, пародіями на думи тощо.

Найближчим зразком для Котляревського послужила російська переробка античної «Енеїди» Осипова й Котельницького. Це питання тепер уже не є предметом дискусії. Наша наука показала повну неспроможність вигадок буржуазно-націоналістичних літературознавців, нібито Котляревський написав свою поему раніше за Осипова і нібито останній якось використав твір українського поета в рукопису. Не будемо вдаватись в докладний розгляд цього питання, згадаємо тільки, що перша й друга частини «Энеиды» Осипова вийшли в світ у 1791 році, третя — в 1794, четверта — в 1796, а Котляревський, як можна судити з його пізніших листів, почав писати свою поему в 1794 році.

Але «Енеїда» Котляревського, як давно встановлено, є твором цілком оригінальним. Не тільки «сила таланту», як колись писала критика, дала їй перевагу над «Энеидой» Осипова, а відмінний багато в чому метод змалювання дійсності, суттєва різниця в ставленні автора до життя, в його естетичних оцінках, у характері і спрямованості його сміху.

В бурлескних творах сміх спрямований насамперед на те, щоб розважити читачів. Однак у них зустрічаються в більшій чи меншій мірі і елементи сатири. Наприклад, у бурлескних творах епохи Ренесансу звучало заперечення середньовічної обмеженості. Поеми Скаррона, Майкова, Чулкова, Осипова висміювали класицистичну високу поезію. В деяких з них (у Скаррона, Майкова) сатиричні мотиви виявлені досить виразно. Поема Блюмауера була твором, пройнятим антипанською тенденцією. В розважальному тоні давніх українських бурлескних віршів теж пробиваються сатиричні елементи. В них

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 8

висміюються то представники сільської влади (війт, десятник), то стара школа і т. д.

Але наявність сатиричних елементів у бурлескних творах звичайно не змінювала загального блазенського характеру їх сміху. Наприклад, стиль травестії Осипова до того «низький», що його давно назвали кабацьким, або — за термінологією XVIII ст. — «бурлацьким».

Критики й дослідники не раз розглядали «Енеїду» Котляревського лише з погляду того спільного, що ріднить її з іншими бурлескними творами, незважаючи на наявність істотних відмінностей в її стилі від стилю інших травестій та бурлескних віршів. І це призводило до невірних у більшій чи меншій мірі її оцінок.

Котляревський дійсно продовжив традиції як травестійних поем, так і старовинних українських бурлескних віршів, поєднав їх, але разом з тим вніс у бурлеск нові якості.

На ці нові якості «Енеїди» Котляревського вказав М. Дашкевич. Розглядаючи поему в ряді інших травестійних переробок поеми Вергілія, дослідник прийшов до висновку, що вона займає серед них перше місце щодо народності, що в ній бурлеск поєднується з глибшими думками і, зокрема, з освіченим прониканням в суспільні відносини. І він підніс слушну й важливу думку, що для правильної оцінки «Енеїди» Котляревського необхідно розглядати її переважно з боку відмінностей від інших бурлескних «Енеїд» *.

Насамперед Котляревський поставив перед собою завдання, відмінні від тих, які ставили інші автори травестійних переробок поеми Вергілія. Українська «Енеїда» — не чисто літературна травестія. Спрямована вона не тіль-

* Н. Дашкевич, Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды». «Киевская старина», 1898, IX.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 9

ки на зниження високопоставлених «героїв», а й на реалістичне змалювання життя свого часу.

Котляревський узяв від своїх зразків — латинської поеми Вергілія і її російської бурлескної переробки — сюжетну схему, запозичив ряд деталей і навіть окремих виразів, але це не стало для нього перешкодою в цілком самостійному змалюванні життя, в створенні колоритних образів і соковитих картин тогочасної дійсності.

Так, «Енеїда» Вергілія уславлює подвиги знаменитих предків, зокрема легендарного предка роду римських імператорів Юліїв — Енея, і оспівує завойовницьку політику Риму. Осипов та Котельницький осміюють неосвіченість, грубість і водночас виступають проти «високої» класицистичної поезії. Автор української «Енеїди» змалював у своїй поемі широку картину життя різних верств українського суспільства другої половини XVIII-початку XIX ст.

І читачі, і критики в образах троянців, латинців, сіцілійців та ін. побачили тогочасних українців з їх вдачею, побутом, звичаями, мовою. В їхній поведінці читачі й критики побачили прояви українського національного характеру, а в змальованих епізодах — суспільні взаємовідносини свого часу.

Еней та його ватага були сприйняті як образи запорожців, яким після скасування Запорізької Січі в 1775 році довелось чимало поблукати, поки значна частина їх осіла на Кубані. В їхніх образах поет оспівує такі характерні риси запорізьких козаків, як волелюбність, відданість батьківщині, хоробрість, одчайдушність, молодецтво в гулянках і т. п.

Новим і незвичайним в історії бурлеска явищем було поєднання в деяких місцях української «Енеїди» жартівливого тону з героїчним. Про блукання троянців по морях, пригоди їх у Карфагені, Сіцілії, Латії, мандрівку

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 10

Енея в пекло і т. п. поет розповідає в жартівливому тоні. Троянці виступають при цьому як «бурлаки», «ланці», «голодрабці», п'яниці, які за горілкою забувають про все на світі. Але поет переходить з бурлескного тону на героїчний, коли згадує їх патріотизм і доблесть на полі бою, коли виводить їх готовими «до останньой каплі крові свою свободу боронить». У бурлескному тоні спочатку змальовано Енея як «завзятішого од всіх бурлак», паливоду, легковажного в жениханні з Дідоною, надмірного прихильника горілки. В цьому ж тоні показуються взаємовідносини його з богами (з начальством, що вершить долю його ватаги). Але поет відходить від жартівливого тону, коли починає розповідати про його боротьбу за поселення троянців на нових землях, про його військові подвиги. Тут Еней виведений як досвідчений ватажок, що «зна воєнне ремесло», що «в війні і взріс і постарів». На полі бою він виступає

Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий...
                                                                                          (ч. VI)

В тоні поета з'явились героїчні нотки, які досить помітно звучать у V і VI частинах поеми, в змалюванні образів Енея та троянців. У дусі героїчного народного епосу характеризує тут Котляревський силу і могутність троянського ватажка:

Як вихри на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорватися хотять;
Еней так в лютім гніві рветься...
                                             (ч. VI)

Махне мечем — врагів десятки
Лежать, повиставлявши п'ятки.

                                             (ч. VI)

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 11

Навіть вороги називають Енея богатирем і люблять його, бо він великодушний до переможених, «лежачих не займає», «правдивий чолов'яга», «к добру з натури склонний». Еней готовий пощадити пораненого Турна і вбиває його тільки, щоб помститись за глум з Палланта.

Сильно відчутний героїчний тон і в змалюванні образів двох юнаків — Низа й Евріала. Це рядові бійці, відважні юнаки, що гинуть за батьківщину. В їх образах автор оспівує патріотизм, готовність для блага батьківщини на героїчні вчинки. З приводу їх подвигів Котляревський від себе зауважує:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка.
Там лицар — всякий парубійка.
Козак там чортові не брат.
                                             (ч. V)

Любов до батьківщини — святе почуття для героїв поеми і для автора. Оспівуючи це почуття, автор переходить на героїчний піднесений тон. У тоні високої громадянської поезії показано ті мотиви, які керують вчинками героїв-патріотів. В них сильна свідомість громадського обов'язку, вони підпорядковують йому свої особисті інтереси.

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять, —

каже Евріал Низові (ч. V).

Вони б'ються «за честь і к князю за любов», виявляючи вірність присязі.

Поет взагалі ставить честь вище за особисті інтереси, вище за найдорожче в особистому житті. Розповіда-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 12

ючи про виступ аркадського війська на допомогу Єнеєві, він пише:

Пішли, розвивши короговку,
І сльози молодіж лила;
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У інших милая була.
Тоді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
За милу все терять готові:
Клейноди, животи, обнови,
Одна дороже милой — честь.
                                             (ч. V)

Знаменною є і бойова дружба Низа та Евріала.

З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой, —

каже Евріал Низові, коли той збирається на вилазку. Низ готовий пожертвувати собою для врятування друга, коли той попався в руки ворогів. Називаючи їх «вірними козаками», «козарлюгами», Котляревський підкреслює і їх вірність героїчним заповітам батьків. Показові слова Евріала:

Мій батько був сердюк опрічний.
Мовляв (нехай покой му вічний):
Умри на полі, як герой.

Щоб пояснити нові риси в образах Енея та троянців і новий тон у їх змалюванні, високий громадянський пафос в оспівуванні любові до батьківщини, потрібно, насамперед, поставити питання в історичні рамки.

Останні (V і VI) частини «Енеїди» були написані в кінці другого — в третьому десятиріччі XIX ст. В ідейному змісті їх знайшли виявлення ті зрушення, які від-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 13

булися після Вітчизняної війни 1812 року. Оспівуючи, героїзм троянців як патріотів і захисників своєї свободи, Котляревський у трактуванні патріотизму наближається до декабристів. Для нього любов до батьківщини означає боротьбу за її свободу та «общее добро», честь, підпорядкування особистих інтересів загальним. Поет протиставляє війну, яка провадиться з метою захисту батьківщини, війні в особистих інтересах начальників, з метою наживи. Не випадковим збігом є те, що ці ж мотиви сильно звучать у творах декабристів. Очевидно, що той високий громадянський пафос, з яким поет оспівує любов до вітчизни, «общее добро», честь, службу, зріс у нього в зв'язку з впливом ідей російських дворянських революціонерів, з якими в нього були зв'язки.

З новим етапом розвитку літератури зв'язані і ті нові риси творчого методу поета, які виявились у змалюванні Енея і троянців в останніх частинах поеми. Ці частини писались у той час, коли вже могутньо зростав романтизм як новий творчий метод, коли вже російські прогресивні романтики (зокрема письменники-декабристи) виявили великий інтерес до славного минулого, до героїчних подвигів предків і оспівали їх, щоб збудити патріотичні почуття. Зокрема важливо згадати, що вони звернулись і до героїчних образів українського народу (Ф. Глінка — «Зиновий Богдан Хмельницкий или освобожденная Малороссия», 1816-1819; далі «Думы» К. Рилєєва). Тогочасні журнали («Украинский вестник», «Соревнователь просвещения и благотворения», «Северный архив» та ін.) теж друкують матеріали і статті про героїчне минуле України. Пишуться і великі праці з історії України («История Малой России» Д. Бантиша-Каменського).

От у цих умовах з'явився в Котляревського новий тон в змалюванні давнього українського козацтва в обра-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 14

зах Енея і троянців. «Козацтво, лицарі, трояни» (ч. VI) оспівуються тепер поетом у плані, в якому виразно відчуваються героїчно-романтичні елементи. Між іншим, героїчно-романтичні нотки звучать і в згадках про козацтво в написаній у той же час «Наталці Полтавці» (наприклад, у пісні Миколи).

Козацтво оспівано в «Енеїді» не тільки в образах Енея і троянців. У поемі є і чимало безпосередніх згадок автора про минуле українського народу, і в них знову-таки звучить народно-епічннй героїчний тон, часом з окремими елегійними нотками, наприклад:

Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись.
Так просто військо шикувало,
Не знавши: стін, не шевелись;
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак, цвітуть,
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять —
То мов мітлою все метуть...
                                             (ч. IV)

Було, полковник так Лубенський
Колись к Полтаві полк веде.
Під земляні полтавські вали...
Полтаву-матушку спасать.

                                             (ч. IV)

Тепло згадує поет козацьке військо, яким «величались» його ватажки, завзятих «запорожців-чуприндирів», Залізняка, пісні «козацькі, гарні, запорізькі» і т. д. Симпатії до козацтва звучать у багатьох місцях поеми. Не випадково українські романтики першої половини XIX ст. (Максимович, Бодянський та ін.) згадували й цитували рядки, присвячені козацтву: «Так вічной пам'яті

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 15

бувало...» Не випадково і молодий Шевченко, сумуючи з приводу смерті свого видатного попередника в українській літературі, писав, що Котляревський

Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
                   («На вічну пам'ять Котляревському»)

Це був голос молодого поета-романтика, який захоплено називає померлого письменника соловейком, кобзарем, співцем козацької слави, який сам у той час у героїчно-романтичному дусі оспівував козацьку славу і козацьку волю.

Згадки про козацтво були живі в різних верствах українського суспільства в першій половині XIX ст. З одного боку, народні маси України, борючись проти гніту поміщиків, згадували «козацьку волю», свої вільнолюбні прагнення втілювали в домагання козацьких «вольностей». Таке домагання підносилось у багатьох селянських виступах на Україні в кінці XVIII — на початку XIX ст. (повстання в Турбаях, заколот київських селян-ополченців у 1807 році, що брали участь у Молдавському поході проти Туреччини, та ін.). З другого боку, розвинулось і дворянське «козакофільство». В умовах перетворення козацької старшини в дворянство, під прапором «усердя до співвітчизників» і «любові до батьківщини», піклування про її «славу і користь» розгорнулось надзвичайно ретельне вивчення козацьких літописів, польських хронік, різних гетьманських документів і т. п. і складання різноманітних «мнений», «історичних записок», «прошений», в яких доводилось, що потомки козацької старшини повинні мати всі права дворянства і, крім того, користуватись давніми старшинськими привілеями, які вони називали «козацькими вольностями». В основі цих домагань, прикритих облудною терміноло-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 16

гією і аргументацією, лежало прагнення мати в своїх руках безроздільну владу над трудящими масами України. Дворянське «козакофільство» оформлялось то в домаганні автономії України, а то і в сепаратистських виступах.

Коріння симпатії Котляревського до козацтва в настроях народу, а не націоналістичного дворянства.

В образній тканині свого твору поет оспівує в героїчному плані, головним чином, представників козацьких низів (троянці, зокрема Низ і Евріал). У спогадах про минуле він славить то взагалі козацьке військо, то тих діячів і ті події, які славила і народна творчість.

Уславлення козацтва в «Енеїді» має патріотичне звучання. Дуже показово, що в згадках поета про славне минуле поєднується патріотизм український і загально-російський. Котляревський славить такі історичні події, як Полтавський бій 1709 року, тепло згадуючи участь у ньому українських козаків і зневажливо зазначаючи про загарбників: «Пропали шведи тут — прочвари».

Майстерність Котляревського як митця виявилась у тому, що образи Енея і троянців сприймались і сприймаються як типові образи козаків. Вони змальовані в тих характерних проявах, в яких зберегла козаків народна пам'ять у переказах, історичних піснях, героїчних думах.

Відмінною є «Енеїда» Котляревського від інших травестійних поем своїм виразним сатиричним характером.

У сатиричному плані поет змалював у ній українських панів і чиновників того часу в образах богів і царів. Олімпійські боги в поемі, за виразом Зевса, «на сутяжників похожі і раді мордувать людей». Котляревський показав їх життя в таких характерних для бюрократичного світу проявах, як хабарництво, знущання над людь-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 17

ми, система здирства, корупції, інтриги, безперервні бенкети тощо. З першого епізоду поеми, в якому розповідається про те, як бог вітрів Єол за хабара викликав бурю на морі, висміюються відносини між людьми і богами, вершителями людської долі. Як основа цих відносин показані свавілля, хабарництво, інтриги. Олімп нагадує тогочасну бюрократичну канцелярію, де возсідають боги на чолі з самодуром і п'яницею Зевсом, де Юнона і Венера плетуть нескінченні інтриги. «Дряпічка» Нептун, ласий до хабарів Еол, бог підземного царства Плутон нагадують свавільних сатрапів і здирщиків.

Не випадково віщунка Сівілла, «ясного Феба попадя», говорить Енеєві про порядки серед богів:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.
                                             (ч. III)

Описуючи взаємовідносини між людьми й богами, автор не тільки пародіює міфологічні уявлення, а й осміює тогочасні суспільні відносини. І тут бурлеск набирає сатиричного звучання.

Сатиричне забарвлення мають і ті епізоди поеми, в яких даються картини життя Дідони, Латина, Евандра, Ацеста та їх близьких. У цих образах Котляревський змалював життя українського помісного панства кінця XVIII — початку XIX ст. Головним змістом їх життя є непробудне пияцтво, обжерливість, сварки, інтриги і т. д.

Бачачи Дідону, «пані працьовиту», що проводить час у бенкетах та жениханні; «старого скупиндю» Латина, що «дрижав, як Каїн, за алтин»; гульвісу Турна, що «топив печаль в питейнім морі»; панича Авентія — «до-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 18

бродія песиків і сучок»; світську панночку Лавісю, що після смерті матері

Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась вмах;
В маленьке дзеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах,
                                             (ч. VI)

читач пізнавав у них типові образи своїх сучасників, яких чимало було навколо. Типовим панським недоростком свого часу вивів Котляревський аркадського царевича Палланта. Це молоде паруб'я, що «уміє і склади читать» і до виступу з військом «грав у паці», ганяв з дівками, крав голубів.

В IV-VI частинах поеми Котляревський показує панство свого часу не тільки в побуті, а і в ставленні до суспільних та державних справ. Розповідаючи про підготовку латинців до війни, поет викриває політичну злочинність панства. Латинові вельможі намагаються розв'язати війну, насамперед, у цілях власної наживи. Це розуміє навіть незадачливий Латин, докірливо зазначаючи:

Хто буде з вас провіантмейстер,
Або хто буде кригсцальмейстер,
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тільки хочете нажитись.
                                             (ч. IV)

Якщо військові подвиги в ім'я любові до батьківщини поет звеличує, то антипатріотичну поведінку вельмож він рівко засуджує. Його обурювала злочинність та нікчемність вищого урядового панства, і він перекидає місток з античної давнини в сучасність, роблячи такий відступ:

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 19

Були златії дні Астреї *
І славний був тоді народ:
Міняйлів брали в казначеї,
А фіглярі писали щот.
К роздачі порції — обтекар;
Картьожник — хлібний добрий пекар,
Гевальдигером ** був шинкар,
Вожатими — сліпі, каліки,
Ораторами — недоріки,
Шпигоном — з церкви паламар.

                                             (ч. IV)

В недвозначно прозорій формі цей відступ згадує часи царювання Катерини II, яку численні автори вірнопідданських од, поем, комедій, комічних опер, журнальних статей величали богинею справедливості, а правління її вихваляли як «вік Астреї», «царювання Астреї», «златії дні Астреї». Котляревський у наведеному уривку викриває «славний народ» катерининських вельмож як казнокрадів (міняйлів і фіглярів), шинкарів, недорік і т. п. Цим самим поет, разом в іншими передовими письменниками, зривав маску «величності» і в самої Катерини II, яка доручала керувати державними справами подібним злочинцям і крізь пальці дивилась на їх дії.

Досить гостру суспільну сатиру становлять описи пекла й раю в третій частині поеми. Дуже показово, як починається опис мук грішників у пеклі:

Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх ва скотів.

Тут ясно говориться про взаємовідносини в кріпосницькому суспільстві. Поет не тільки змалював широку

* Астрея — богиня справедливості в грецькій міфології.

** Гевальдигер — офіцер, що мав поліцейський нагляд за військом.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 20

картину цих взаємовідносин, а й піднісся до розкриття протиріччя між владущою верхівкою і трудящими, між гнобителями і гнобленими. Це протиріччя повністю розкривається, коли зіставити, кого помістив автор у пеклі і кого в раю.

В пеклі, крім гнобителів-поміщнків, зустрічаємо хабарників-суддів, здирщиків-попів, обманщиків-купців, крамарів, відьом тощо. Чимало «грішників» у сатиричному плані виводить поет, описуючи місце перебування тих, хто ще не пройшов суду в підземному царстві. І тут у першу чергу подано багатих, скупих, сутяг, суддів, лікарів, що людей морили, тих, що «дівок охочі бить», і т. п. Вони вільно розмовляють про свої діла — і в цих розмовах засуджуються певні суспільні пороки, наприклад:

Суддя там признавався сміло,
Що з гудзиками за мундир
Таке переоначив діло,
Що, може б, навістив Сибір.

Подаючи опис раю, поет спочатку в заперечній формі зазначає, хто не попав в число праведників.

Не думай, що були чиновні, —
Сівілла сей дала одвіт: —
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт;
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах, або сап'янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки,
Не ті се, що кричать: «і паки»,
Не ті, що в золотих шапках.

Отже, в раю не пани, не чиновники, не духовенство. А хто ж? Бідні вдови, старці, що «жили голодні під тинами», сироти, що «без родичів остались», а потім

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 21

«вбгались і в оклад» (тобто були закріпачені) і т. п. Правда, Котляревський зазначає, що в рай попали й деякі пани, але зауваження його дуже промовисте.

Тут также старшина правдива, —
Бувають всякії пани;
Но тільки трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!

«Правдиву жизнь» автор вважає, як бачимо, для панського середовища явищем не характерним, винятком, а не правилом.

Деякі літературознавці і досі пробують применшити сатиричне звучання «Енеїди» взагалі і змальованих у ній картин пекла та раю зокрема. Як підстава для цього висуваються такі аргументи: 1) «Енеїда» як травестія за самою своєю природою не могла, мовляв, відгукнутися на ті важливі проблеми сучасності, на які відгукувались сатира в вузькому розумінні (сатира як жанр), комедія, роман тощо; 2) в пеклі Котляревський вміщує не тільки панів, а взагалі розпусників, порушників моралі й зокрема пише, що тут «були пани і мужики», «шляхта і міщани», «багаті і убогі», «панські і казенні», «шевці, кравці і ковалі» і що основний критерій засудження тих чи інших явищ життя у поета — моральний, а не соціальний.

Однак ця аргументація однобічна.

Бурлеск, дійсно, є не головною, а побічною лінією в розвитку реалістичного мистецтва. В травестії, справді, на перший план виступає розважальне начало, прагнення посмішити читачів.

Така традиція цього жанру, але, як уже зазначалось, чимало представників бурлеска спрямовували свій сміх на заперечення певних явищ життя. Сатиричне зображення дійсності не є чимсь неприродним і зовсім не властивим для бурлескних творів. І поява сатиричних

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 22

елементів в «Єнеіді» Котляревського була явищем цілком природним і закономірним. А те, що поет відгукнувся в своїй поемі на важливі проблеми сучасності, зумовлене було його передовим світоглядом, його близькістю багато в чому до народних мас. «Енеїда». звичайно, не є твором чисто сатиричним, сатиричне зображення дійсності поєднується в ній з просто розважальними епізодами, образами, способами вислову, але не можна не бачити, що Котляревський у більшій мірі, ніж інші представники бурлеска, змальовує реалістичні картини життя і більше вносить елементів сатири в свій твір.

Перелічуючи «грішників», які попали або мають попасти в пекло, поет, дійсно, називає велику кількість всяких розпусників — «мартоплясів», «ласощохлистів», лигоминців, «піддурювали що дівок», «мандрьох, хльорок і діптянок», зводниць, «приздигльованок», «панночок фільтифікетних» і т. п. Проте в цьому переліку теж виявляється критерій у більшій мірі соціальний, ніж моральний. Ще П. Житецький цілком слушно зауважив, що тут Котляревський картає не стільки загальні, скільки станові пороки *, тобто пороки дворянства. Отже, позиція автора, коли він засуджує розпусників, не абстрактно-моральна. Згадка про те, що в пеклі були «багаті і убогі», «пани і мужики», «панські і казенні», дається в переліку в надто загальній формі, щоб на підставі її применшувати протипанську спрямованість багатьох промовистих і розгорнутих місць поеми. Не слід теж при цьому забувати, що «Енеїда» — травестія і що сатиричне начало в ній виступає на фоні загальної бурлескної розповіді.

* П. Житецкий, «Энеида», Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века, К., 1900, стор. 160.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 23

В сатиричному переважно тоні згадуються в поемі і представники духовенства. Серед «грішників» у пеклі помітне місце відводиться духовенству. Тут згадуються

Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали.

Перелічуючи тих, хто не попадає в рай, поет не забуває назвати попів і, зокрема, вище духовенство. В VI частині духовенство характеризується як здавна «хаптурний рід».

Осміяно в поемі і виконання релігійних обрядів. Поет їдко вазначає, як «харамаркали дяки» (ч. III), як служитель культу збився, проголошуючи надгробне слово (між іншнм, у чорновому автографі VI частини поеми, який зберігається в Інституті літератури АН УРСР, автор називає його «соборний протопоп», а не «якийсь їх філозоп», як у друкованих виданнях поеми).

Особливо ж показове щодо цього звертання людей до богів. У релігійних культах — це молитви, прохання. В поемі — це обіцянки хабара або лайки. Так, Еней, звертаючись до Нептуна з проханням утихомирити бурю на морі, обіцяє сунути в руку «півкопи грошей». В іншому місці (коли горить троянський флот) він «олімпських шпетив на всю губу» (Зевса називає проклятим стариганем, Нептуна — старим шкарбуном, Плутона — поганцем, матір свою Венеру — навісною, зводницею і т. п.), а поет, навівши кілька десятків рядків лайок, несподівано зазначає:

Тут тільки що перемолився
Еней і рот свій затулив;
Як ось із неба дощ полився,
В годину весь пожар залив.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 24

Котляревський не тільки осміює стародавні уявлення про богів, а, називаючи лайки молитвою, збуджує зневажливе ставлення взагалі до всякої молитви.

Облудність релігії, хоч і посередньо, викривається в поемі в образах ханж і святош, яких виведено в картині пекла. Це — «святі понури», «чесні пустомолки», скромні при людях і розпусні насправді.

Завдяки всьому цьому чимало місць «Енеїди» мають антицерковне і антирелігійне звучання. В тоні поета, коли він пише про предмети та явища релігійного культу, про його служителів, відчувається скепсис, іронія, чути голос просвітителя.

Художня сила Котляревського виявилась і в змалюванні картин старовинного українського побуту. В дослідженнях про «Енеїду» не раз відзначалось, що поема рясніє побутовими деталями свого часу та соковито написаними картинками побуту. Хто не пам'ятає картин вечорниць, ворожіння (ч. III), похорону й поминок (ч. VI), старовинної школи в учителями-дяками, підручниками — культовими книгами, методом заохочення — «субіткою»; готування Латина до зустрічі гостей (оздоблення світлиць клечанням, шпалерами, «малюванням первіших майстрів», добір одежі); збору війська, розваг та ін.

З великою майстерністю за допомогою побутових деталей поет творить образи й картини. Ось, наприклад, побутові деталі, які поет вживає, змальовуючи відвідання Венерою свого батька Зевса, дядька Нептуна, матері богів Цібелли, до яких вона звертається з проханням допомогти її синові Енеєві:

Умилася, причепурилась...
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий,
Пішла к Зевесу на ралець.
                                             (ч. І)

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 25

«Очіпок грезетовий» і «кунтуш в усами люстровий» — цих двох деталей жіночого одягу цілком досить, щоб викликати в уяві образ багатої жінки, старовинної пані, а не селянки.

Панею виведено Венеру і в картині виїзду до Нептуна.

Поїхала в своїм ридвані.
Мов сотника якого пані,
Баскими конями, як звір,
Із кінними проводниками,
З трьома назаді козаками,
А коні правив машталір.
Була на йому біла свита
Із шаповальського сукна,
Тясомкою кругом обшита,
Сім кіп стоялася вона.
Набакир шапочка стриміла,
Далеко дуже червоніла,
В руках же довгий був батіг;
Їм грімко ляскав він із лиха,
Скакали коні без оддиха;
Ридван, мов вихор в полі, біг.
                                             (ч. II)

Добором таких деталей, як «ридван», «баскі коні», «кінні проводники», дороге вбрання машталіра, їзда під голосне ляскання довженного батога, створюється живе уявлення бундючної і помпезної панської їзди.

Не так виїжджає Венера до матері богів Цібелли.

Богиня сіла в просту будку,
На передку сів купідон;
Кобила їх везе кривая...
                                             (ч. V)

Цей жалюгідний виїзд зв'язаний з тією обставиною, що Венера в своєму проханні до Цібелли намагається обійтися зовсім «бідним» хабарем:

... мусила їй обіцяти
Купити збитню на алтин.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 26

Побутові картини и деталі подано в поемі з правдивістю, характерною для письменників-реалістів. Візьмемо, наприклад, перелік подарунків, які Латин одіслав Енеєві в знак дружби:

Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив,
Горіхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п'ять кіп яєць;
Рогатого скота з Лип'янки,
Сивухи відер в п'ять Будянки,
Сто решетилівських овець *.
                                             (ч. IV)

Ці «дари» показують Латина як багатого полтавського пана (адже вони походять, крім київських оріхів, з міст і сіл Полтавщини). Вони характерні і як продукти натурального поміщицького господарства. І разом з тим вони точно зазначають, чим славилися в той час окремі села й містечка Полтавщини (Опішня — сливами, Решетилівка — вівцями й смушками, Лип'янка — рогатою худобою). Взагалі чимало побутових картинок (вечорниць, ворожіння, похорону та ін.) наближаються за своєю точністю до етнографічних описів, як не раз указували дослідники, і водночас вони є майстерним поетичним відтворенням дійсності, а не науковими описами.

Характерною особливістю творчого методу Котляревського є те, що ряд образів в «Енеїді» створено в суто побутовому плані. Ось, наприклад, образ ворожбита Невтеса змальований шляхом прямої характеристики:

Се був пройдисвіт і непевний...
Упир і знахур ворожить,

* Курсив у цитатах наш.— П. В.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 27

Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить,
Бував і в Шльонському з волами,
Не раз ходив за сіллю в Крим;
Тарані торгував возами,
Всі чумаки братались з ним.
Він так здавався і нікчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох,
Уже в чім, бач, порахувати,
Що розказать — йому вже дати;
Ні в чім не був страхополох.
                                             (ч. II)

У цій характеристиці висуваються дві риси персонажа: 1) володіння таємницею ворожить і 2) бувалість та неабиякі знання. Обидві ці риси розкриваються за допомогою відповідних деталей (уміння «трясцю одшептати», «кров христьянську замовляти», «добре греблі гатить»; бував у Шльонському, в Криму, дружив з чумаками, «був розумний, як письменний» і т. д.).

І це не поодинокий випадок.

В «Енеїді» є чимало образів, змальованих так само в побутовому плані (образ Аматиноі няньки, цилюрика Япіда, ворожки в картині пекла та ін.); навіть Дідона, Латин, Евандр виведені, головним чином, у побутових обставинах.

Важливо відзначити, що в цих образах, побутових картинах і численних деталях побуту виявились художні узагальнення, що цим образам і картинам життя властива типовість. В них виявився не тільки інтерес поета до зображення деталей повсякденного життя, як пишуть деякі літературознавці, а й свідоме прагнення до правдивого відтворення життя.

Велика кількість побутових картин дала привід деяким дослідникам охарактеризувати реалізм «Енеїди» Котляревського

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 28

як побутовий. На наш погляд, така характеристика є однобічною.

На відміну від інших травестійних творів «Енеїда» дає широку галерею типових образів тогочасного панства, чиновництва, козацтва в характерних для них життєвих виявах, у характерних вчинках, звичаях, взаємовідносинах. Поет показує їх поведінку в певних суспільних умовах, отже, по суті як соціально обумовлену. Звичайно, ступінь художніх узагальнень в усіх цих образах ще не той, який становлять образи майстрів критичного реалізму в літературі наступних десятиріч, проте це не дає підстав взагалі заперечувати їх типовість. Поема Котляревського є важливим кроком у типізованому зображенні дійсності, незважаючи на недостатню індивідуалізацію ряду персонажів, а також на наявність елементів емпіризму в змалюванні деяких дійових осіб (Еней, Венера). Українська «Енеїда» стала значним досягненням у розвитку реалістичного мистецтва, в той час як в інших травестійних поемах виявлялись лише реалістичні тенденції.

Багато в чому відмінний і сміх «Енеїди» Котляревського від сміху її попередниць у жанрі травестії.

В бурлескних творах взагалі осміюються якісь явища життя. Сміх у літературному творі є виявленням ставлення автора до зображуваних явищ і людей, виявленням його естетичних оцінок. Сміх звичайно містить заперечення певних форм життя, певних рис поведінки і взаємовідносин людей. Джерелом його звичайно, як давно спостерегли дослідники, є якась невідповідність, наприклад, між змістом і формою, метою і засобами її досягнення, суттю явища і зовнішнім його образом і т. д. Комічне породжується, насамперед, суперечностями суспільного характеру. «Істинна галузь комічного, — писав Чернишевський, — людина, людське суспільство, людське

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 29

життя, тому що лише в людині розвивається прагнення бути не тим, чим вона може бути, розвиваються недоречні, безуспішні, безглузді претензії» *.

В творах літератури і мистецтва дуже часто піддаються осміюванню явища старого, відживаючого. І це має об'єктивну підставу, відбиває певну об'єктивну закономірність історичного розвитку. Цю закономірність розкрив Маркс. У вступі «До гегелівської філософії права» він так характеризував один з фазисів старих форм життя, говорячи, зокрема, про політичний лад Німеччини середини XIX ст.: «... Сучасний німецький режим — цей анахронізм, ця кричуща суперечність до загальновизнаних аксіом, ця виставлена напоказ усьому світові нікчемність ancien regime, — лише уявляє, що вірить у себе, і вимагає від світу, щоб і той уявляв це. Якби він дійсно вірив у свою власну сутність, хіба він став би приховувати її під видимістю чужої сутності і шукати свого рятунку в лицемірстві та софізмах? Сучасний ancien regime — скоріш лише комедіант такого ладу, дійсні герої якого вже вмерли. Історія діє грунтовно і проходить через багато фазисів, коли бере в могилу застарілу форму життя. Останній фазис всесвітньо-історичної форми є її комедія. Богам Греції, які були вже раз — в трагічній формі — смертельно поранені в «Прикутому Прометеї» Есхіла, довелось ще раз — в комічній формі — померти в «Бесідах» Лукіана. Чому такий хід історії? Це потрібно для того, щоб людство весело розлучалося з своїм минулим» **.

Осміюючи старе, те, що заважає розвиткові нового, рухові вперед, люди заперечують це старе. Сміх може

* Н. Г. Чернышевский. Полное собрание сочинений, т. II, стор. 186.

** К. Маркс и Ф. Энгельс об искусстве, т. І, М., 1957, стор. 53-54.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 30

зривати покров пошани й величності, розвінчувати традиційні авторитети, викликати зневагу, презирство, а то й ненависть, збуджувати критичне ставлення до певних форм і явищ життя, закликати до їх знищення. Так, указуючи на розвиток у фольклорі сатиричних пісень, Франко писав: «...се свідчить про вищий розвій народного самопізнання, коли народ зачинає критично розглядати суспільний устрій, який його окружає, а не сміючи або й не вміючи висказати своїх вражень просто, висказує їх гумористично-іронічним способом, у їдких, насмішливих пісеньках» *.

Сміх може набувати революційного значення, коли він стає грізною, бичуючою сатирою, що осміює потворності старого, відживаючого, в ім'я нового, прогресивного. Цю силу сміху завжди використовували передові письменники-сатирики, будучи активними учасниками суспільної боротьби свого часу.

Проте грізний сатиричний сміх не є одним його видом. Комічне в житті і мистецтві різноманітне, сміх може мати різноманітні відтінки. Ми осміюємо не тільки відживаюче негативне, але часом вбачаємо деякі смішні сторони і в позитивному. Зокрема з сміхом ми сприймаємо наявність у позитивному деяких рис старого, віджилого, яке перебуває в суперечності з основним, що визначає його сутність. Смішний, наприклад, дід Щукар у «Піднятій цілині» Шолохова з своїми забобонами і простодушною наївністю в розумінні деяких складних питань, але сміх автора й читача в ставленні до нього не сатиричний.

Комічними для нас є й такі ситуації, коли людина чи персонаж твору діє і говорить не відповідно до обста-

* Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVI, стор. 22.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 31

вин. Таким, наприклад, часто виступає дурень у народних казках, класичним зразком такого образу в літературі є Дон-Кіхот.

Беззлобний сміх можуть викликати і різні життєві непорозуміння, прояви незграбності, неохайності, недоречностей в одягу людини, дефекти мови і т. п. Давно зроблено спостереження, що в збудженні сміху вирішальну роль звичайно відіграє несподіваність. Момент несподіваності є і в дрібних життьових недоречностях, які не відбивають ніяких серйозних суперечностей. До того ж дрібні недоречності в житті трапляються часто і в художніх творах вони використовуються теж часто.

Види комічного в житті й мистецтві різноманітні, тож і форми сміху в художній літературі різноманітні (грізний сміх сатири, сарказм, іронія, гумор, дотеп, жарт, глузування, усмішка). До того ж у різних авторів вони можуть мати свої відтінки (наприклад, між сатирою Гоголя і Щедріна є певні відмінності).

Який же характер має сміх «Енеїди» Котляревського?

Сміх поеми має чимало різних відтінків.

Коли поет показує руїни Трої як «скирту гною»; розгнівану богиню Юнону як «сучу дочку», що «розкудкудакалась, як квочка»; бога морів Нептуна, що «вирнув з моря, як карась»; Енея, що, збентежений бурею, «крикнув, як на пуп» і т. п., — читач сприймає це як безтурботний жарт, як чисто розважальну розповідь.

Така розповідь є основою бурлескного тону взагалі, і Котляревський додержується її протягом усієї поеми. Навіть про сумні, болісні взагалі події (як смерть, похорон, горе матері і т. п.) поет розповідає жартома. Жартівливо змальовується смерть Дідони, яка, мовляв, «послала душу к чорту в ад» (ч. І), поминки Анхіза, на яких Еней спочатку «обливсь слізьми гіркими», а потім

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 32

...прийнялися всі трепать;
Наїлися і нахлестались,
Що деякі аж повалялись...
                                             (ч. II)

В жартівливому тоні передає поет і горе матері вбитого Евріала:

А одійшовши, в груди билась,
Волосся рвала з голови,
Ревла, щипалася, дрочилась...
Кричала, гедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося.
                                             (ч. V)

Бурлескний тон поеми виразно виявляється і в розмовах та висловленнях персонажів. Ці розмови й висловлення звичайно пародійні: їх жартівливий тон здебільшого різко контрастний щодо ситуації, становища дійових осіб.

Наприклад, Венера, з сльозами скаржачись Зевсові на інтриги Юнони, в таких виразах передає злигодні свого сина Енея:

Куди йому уже до Риму?
Хіба як здохне чорт в рові!
Хіба б уже та не Юнона,
Щоб не вказала макогона,
Що й досі слухає чмелів!
                                             (ч. I)

Або ось розмова Дідони з троянцями, які висадились у карфагенській землі:

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 33

Дідона:

Відкіль такі се гольтіпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочани, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак?

Троянці:

Ми всі, як бач, народ хрещений,
Волочимся без талану,
Ми в Трої, знаєш, порождені,
Еней пустив на нас ману;
Дали нам Греки прочухана
І самого Енея-пана
В три вирви вигнали відтіль.
                                             (ч. І)

Автор у таких випадках викликає сміх несподіваним зіставленням явищ з різних сфер життя. Це — сміх розважальний, як і в інших травестіях, які становили відповідно до теоретичних поглядів того часу, «опис жартівливим і навіть низьким стилем тих самих подій, які раніше за важливістю своєю були описані стилем високим» *. Розважальний сміх взагалі є домінуючим у бурлескних творах.

Відповідно до тогочасних понять про смішне, в «Енеїді» немало фривольних сцен, натяків і нескромних у тій чи іншій мірі виразів, зокрема в розповіді про перебування Енея в Карфагені (ч. І), в описі мук грішників у пеклі (ч. III), в епізоді відвідання Венерою Вулкана (ч. V), в розмові Юпітера з Юноною (ч. VI) та в інших місцях. Проте такі місця і такий сміх не є лише вла-

* Н. Остолопов, Словарь древней и новой поэзии, т. II, СПБ, 1821, стор. 342.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 34

стивістю «Енеїди». Подібних сцен і виразів взагалі багато в комічних поемах XVIII — початку XIX ст., як «Елисей» В. Майкова, «Похищение Прозерпины» Є. Люценка, «Опасный сосед» В. Пушкіна та ін. Зустрічаються в чималій мірі такі місця і в романах та повістях того часу, як «Пересмешник», «Пригожая повариха» М. Чулкова, «Ночи» І. Крилова та ін. Багато їх у творах дуже популярного в той час Вольтера (навіть у філософських повістях його, як «Кандід»). Між іншим, Котляревський значно більше стриманий у фривольних сценах, ніж автори деяких інших комічних поем того часу (наприклад, В. Майков, В. Пушкін).

Але Котляревський не просто пародіює «Енеїду» Вергілія, не тільки розповідає «низьким стилем» про ті події, які раніше були описані «високим стилем», — він переодягає античних героїв в українську одежду, виводить їх в обставинах українського життя (що теж є джерелом сміху), а й змальовує своїх сучасників, земляків у комічному плані, використовуючи багатства українського народного гумору.

В багатьох картинах блукань Енея, численних бенкетів, розваг, старої школи, збору й спорядження війська та ін. відчувається, насамперед, народний гумор. Добродушно розповідає автор, наприклад, про бенкет у Дідони, в якому

... кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,

де розлягалась весела музика і учасники забавлялись жвавими танцями, сестра Дідони Ганна

... пред Енеєм вихилясом
Під дудку била третяка,
а Еней теж розходився

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 35

І не до солі примовлявши,
Садив крутенько гайдука.
                                             (ч. І)

В описі спорядження латинського війська виразно відчувається іронія автора щодо примітивного озброєння старого часу. В дусі народних жартівливих пісень автор описує старовинну військову зброю, зазначаючи, що латинці пристосовували «жлукта і улики на пушки», як допоміжне знаряддя «квачі, помела, макогони»; для куль «галушки сушили», бомби «ліпили з глини», картеч готували з солоних слив і т. д. Цей опис нагадує відому народну пісню про морков'яного панка-ляшка, в якого були «пістолети з качана, кулі з бараболі».

І вже не простодушна насмішка, а лукава іронія звучить в розповіді автора про те, як троянці вивчали латинську мову, а Еней у ролі вчителя

... всіх зачав сам мордувати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, зло, тло...

... від них не одступав,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи лінувався,
Тому субітки і давав.
                                             (ч. IV)

Разом з іншими передовими людьми того часу автор осміював стару школу, яку пройшов і сам і яку вважав не відповідною до нових вимог.

З такою ж іронією розповідається в поемі про патріархальні звичаї, старовинні повір'я, забобони, примітивні способи лікування хвороб тощо. В цій іронії звучить засудження тих явищ і форм життя, які автор вважав застарілими.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 36

Особливо заслуговує уваги те, що в багатьох випадках бурлеск української «Енеїди» переростає в сатиру. В сатиричному плані, головним чином, виведено образи олімпійських богів і царів у їх взаємовідносинах між собою та з людьми. В цих образах, як уже зазначалось, поет викриває бюрократів і поміщиків як самодурів, хабарників, інтриганів і т. д. Найбільше відзначаються викривальним тоном картини пекла й раю в третій частині поеми. Тут сміх автора — переважно картаючий, спрямований проти верхівки тогочасного суспільства.

Сміх «Енеїди» Котляревського, як ми бачили, має різні відтінки й переходи. То він звучить безтурботно й простодушно, то в ньому з'являються елементи добродушної іронії, то іронія стає лукавою, зневажливою, то сміх набуває характеру картаючого, викривального. Сміх автора, як певна естетична оцінка, змінюється залежно від об'єктів зображення. Добродушно сміється автор з троянців, але різко картає «начальників — п'явок людських», з їдкою іронією пише про Латинових вельмож як підбурювачів до війни для власної наживи і т. д. Поет навіть зовсім відмовляється від бурлескного тону й переходить до героїчного або й елегійного, коли пише про минуле українського козацтва, про патріотичні подвиги, любов до вітчизни, честь, вірність присязі і т. д.

Отже, до питання про характер сміху «Енеїди» Котляревського не можна підходити з вузькою міркою канонів бурлеска, сформульованих теоретиками класицизму (як Сумароков, Остолопов та ін.), та традицій жанру, як вони виявились у поемах Майкова, Осипова та українських бурлескних віршах. Котляревський продовжував ці традиції лише в певній мірі, але часто від них відходив, часто переборював їх.

Сміх «Енеїди» Котляревського — не «бурлацьке юродство», як кваліфікував його Куліш, а народний укра-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 37

їнський гумор. І це відзначила переважна більшість критиків і дослідників, починаючи з О. Сомова та М. Максимовича. І наші радянські читачі цінують в «Енеїді» саме народний гумор, гостре, дотепне народне слово. «Енеїди» владний сміх» оспівує М. Рильський в «Слові про рідну матір». П. Тичина ставить Котляревського в ряд сатириків (Гоголь, Салтиков-Щедрін, Шолом-Алейхем, Ованес Туманян), для яких сміх був знаряддям у боротьбі проти ворогів людства (стаття «Ованес Туманян»).

На сатиричну функцію бурлеска в «Енеїді» Котляревського вказував О. М. Горький, радячи українським радянським письменникам написати подібний твір про наших ворогів (українських буржуазних націоналістів, зарозумілих буржуазних дипломатів).

В «Енеїді» вже виявились інші естетичні принципи відтворення дійсності, ніж у попередників Котляревського в бурлескних творах. Це — ті принципи, які здобули далі широкий розвиток у творах письменників-реалістів XIX ст. Різні відтінки в тоні поеми і в характері сміху автора зв'язані з реалістичним зображенням життя поетом, з реалізмом української «Еиеїди». І цей реалізм зовсім не порушується від наявності в окремих місцях поеми інших стилів (героїчно-романтичного і навіть сентиментального) *.

Народний характер сміху «Енеїди» Котляревського відчули й відзначили ще його сучасники. Наприклад, Максимович називав гумор поеми старокозацьким, маючи

* При вираженні сумних почуттів і симпатії до персонажів Котляревський іноді використовує вироблену сентименталістами лексику й фразеологію (наприклад, у характеристиці Евріала як «чулого», в порівнянні втечі Низа и Евріала з «парою горличок невинних», в описах смерті Евріала, смерті Палланта та ін.).

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 38

на увазі і предмети осміяння в «Енеіді», і зв'язок сміху поета з народною творчістю та творами української літератури XVII-XVIII ст.ст., в яких оспівувалось козацтво. В пізніших дослідженнях (П. Житецького, М. Сумцова, далі наших радянських літературознавців) докладно розкрито зв'язок поеми Котляревського і з українською літературою XVII-XVIII ст.ст., і з народною творчістю.

Сміх «Енеїди» нагадує сміх народних гумористичних та сатиричних пісень, казок, оповідань, анекдотів, прислів'їв. Котляревський щедро використовує в своїй поемі фольклорні образи, вирази, народні приказки, примовки, фразеологічні звороти.

Читаючи «Енеїду», не раз згадуєш слова Шевченка: «Земляки мои, в том числе и я, самую серьезную материю не могут не проткать хоть слегка, хоть едва заметной шуточкой. Земляк мой (разумеется, невольно) в потрясающий финал «Гамлета» всучит такое словцо, что сквозь слезы улыбнешься» *.

Але «Енеїда» зв'язана з народною творчістю не тільки мотивами, окремими епізодами, висловами, а й точкою зору в оцінці багатьох явищ життя (наприклад, в оцінці суспільних взаємовідносин, в оспівуванні доблесті й патріотизму козаків та ін.). Народність української «Енеїди» теж є важливою рисою, яка відрізняє її від інших травестій, зокрема від її попередниць у цьому жанрі.

Нові якості, які вніс Котляревський у бурлеск своєю поемою, не можна зрозуміти без урахування певних історичних обставин.

Поет жив і творив у той час, коли вже почалась нова

* Тарас Шевченко, Повне зібрання творів в десяти томах, т. 4, стор. 292.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 39

історична епоха, «епоха швидкої ломки феодально-абсолютистських установ, які пережили себе» *. Йшла гостра боротьба нового й старого. Передові кола суспільства виступали проти феодальних порядків, старих суспільних взаємовідносин, панування релігійної ідеології, старої філософії, моралі тощо. Зазнає заперечення і високе класицистичне мистецтво, зв'язане з феодально-абсолютистським ладом. Як один з видів ідеологічної зброї в цій боротьбі в літературі використовується сміх. Європейські, російські і українські просвітителі пишуть сатиричні твори, спрямовані проти старого світу. Сміх «Енеїди» Котляревського теж спрямований на боротьбу проти старих форм життя. Нові якості бурлеска в українській «Енеїді» є виявленням нового творчого методу автора, нового бачення й оцінки дійсності.

Реалістичне відображення дійсності було не стихійним прагненням автора, а свідомим естетичним принципом, яким він керувався. Про це свідчать заяви самого автора в різних місцях поеми, де він говорить про правдиве відтворення життя (ч. III — вступ перед описом пекла, ч. VI — зауваження перед описом битви та ін.) **, а також критичні уваги письменника в «Наталці Полтавці» про п'єсу О. Шаховського «Козак-стихотворец». Тут устами дійових осіб своєї п'єси Котляревський підносить вимогу історичної і побутової правдивості (засуджує перекручення Шаховським історичних фактів і невірне змалювання звичаїв народу).

Дуже показові і ті ідейні позиції, з яких поет осміює ряд явищ сучасної йому дійсності. В перших чотирьох частинах поеми — це позиції просвітителя. В картинах

* В. І. Ленін, Твори, т. 21, стор. 119.

** Це питання докладніше розглядається в нашій кн. «Іван Котляревський. Життя і творчість», вид. 2, Держлітвидав, К., 1955.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 40

життя панів, чиновників, козацтва, в змалюванні пекла й раю виявляються ідеї й почуття, які ставлять Котляревського в ряди російських і українських просвітителів XVIII — початку XIX ст.ст. В них почувається ненависть до експлуататорів, любов до народу, до батьківщини. Змальовані в «Енеїді» сатиричні картини життя багато в чому близькі до образів і картин, які подають сатиричні журнали М. Новикова («Трутень», «Живописец»), І. Крилова («Зритель»), а також твори Г. Сковороди. Голос просвітителя звучить і в тих місцях поеми, де Котляревський пише про речі, зв'язані з релігією, про обряди, забобони і т. п.

Як просвітитель і гуманіст поет засуджує війну. Він оспівує захист батьківщини, але з приводу підготовки латинців до війни, яку ніяк не можна назвати справедливою, зазначає:

Гуде в Латії дзвін віщовий
І гасло всім к війні дає,
Щоб всяк латинець був готовий
К війні, в яку їх злость веде.
Там крик, тут галас, там клепало,
Тісниться люд і все тріщало.
Війна в кривавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожность і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть.
                                             (ч. IV)

Не випадково в бібліотеці поета почесне місце займали, як довідуємось від першого його біографа — С. Стеблін-Камінського, твори французьких філософів XVIII ст. і, зокрема, Вольтера.

В двох останніх частинах «Енеїди», написаних в роки близькості поета до декабристських кіл, виразно відчувається, як уже зазначалось, відгук деяких ідей декабризму. Котляревський проголошує гасло боротьби за

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 41

правду і втілення її бачить, насамперед, у народних масах.

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча, —

словами посла Венула поет передає свою думку.

Світогляд Котляревського, звичайно, не можна назвати революційним. У своїх творах взагалі і зокрема в «Енеїді» він не закликає до боротьби проти гнобителів, громадянський пафос його творів зв'язаний з вірою в освічених і гуманних правителів. Проте така віра була характерною для багатьох просвітителів того часу.

«Енеїда» Котляревського мала значний вплив на розвиток української літератури першої половини XIX ст. Великий успіх її сприяв тому, що чимало українських поетів цього періоду стали писати в бурлескному дусі. Створилася нова бурлескна традиція (порівняно з бурлеском у літературі XVIII ст.). Оскільки бурлескний стиль на певний час запанував в українській літературі, ця традиція розвивалася в різних напрямах.

У ряді віршів, написаних в перші десятиріччя XIX ст. про Вітчизняну війну 1812 року та зв'язані з нею події, бурлескний тон спрямований на висміювання ворогів і боротьбу з ними, поєднується він з високим громадянським пафосом і висловленням патріотичних почуттів (часто з мотивами цареславства). Помітні в ньому і елементи народного гумору (див. значну групу цих віршів у збірнику «Бурлеск і травестія в українській поезії половини XIX ст.», упоряд. Г. А. Нудьга. К., 1959).

У таких творах, як вірші невідомих авторів «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова», «Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнейшего Виктора, архиепископа Малороссийского, Черниговского..., простыми сельскими разговорами соображенные», К. Пузини «Ода—малорос-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 42

сийский крестьянин», байки П. Гулака-Артемовського, бурлеск поєднується з сатиричним змалюванням дійсності. Тут помітне критичне начало і розвиток елементів реалізму (зокрема в байках Гулака-Артемовського). Правда, в травестійних переробках од Горація («До Пархома», І—II) цей автор у бурлескному тоні змальовує, насамперед, побутові картинки.

Водночас з'явилось чимало творів епігонів бурлеска (П. Білецький-Носенко, К. Думитрашко, П. Кореницький, С. Александров, Я. Кухаренко, П. Морачевський та ін.), які звели бурлеск до грубих жартів, фривольних сцен, глузування з звичаїв та понять мас і т. п.

Розвиток бурлескного стилю набрав широкого розмаху в українській літературі першої половини XIX ст., і в зв'язку з цим уже в 30-х роках розгорнулась боротьба проти продовження традицій бурлеска. На цей час у літературах інших народів художнє відображення життя ступило далеко вперед, література давала широкі й різноманітні картини дійсності, розвивалась у різних напрямах, багатьох жанрах. Молоді українські письменники прагнуть зламати традиції бурлескного стилю і в своїх творах ідуть іншими шляхами, керуються новими естетичними традиціями.

Але елементи бурлеска і пізніше творчо використовуються навіть великими письменниками в окремих випадках у сатиричних творах. Так, в окремих місцях творів Т. Шевченка (напр., в описі царського палацу в поемі «Сон», вступ до поеми «Старенька сестро Аполлона») є елементи бурлескного стилю. Є вони і в сатиричних поемах І. Франка («Ботокуди», «Дума про Маледикта Плосколоба», «Дума про Наума Безумовича»).

Помітний вплив «Енеїди» Котляревського і на деяких творах російської літератури (повісті і романи В. Нарєжного, «Вечера на хуторе близь Диканьки» М. Гоголя).

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 43

Кращі традиції «Енеїди» творчо використовують і українські радянські письменники-сатирики й гумористи (О. Вишня, С. Олійник, С. Воскрекасенко, Д. Білоус та ін.).

*     *
*

Поетична спадщина Котляревського не обмежується «Енеїдою». Біографи поета (С. Стеблін-Камінський, Н. Сементовський та ін.) передають свідчення сучасників, що він у молоді роки писав чимало віршів, які або поширювались у рукописному вигляді, або залишались у нього, але не були надруковані й потім загинули. Стеблін-Камінський повідомляє також, що Котляревський перекладав українською мовою байки Лафонтена. Можна сподіватись, що в надрах архівів будуть знайдені ще не відомі досі вірші поета, а тим часом з віршової спадщини його нам відомо поза «Енеїдою» мало творів: «Пісня... кн. Куракіну» (укр. мовою), «Ода Сафо» (рос. мовою). Можливо, що Котляревський був автором кантати Олександрові І на щасливе закінчення війни з Наполеоном «Малороссийских губерний общий хор» *. Цікавими

* Рукопис цього вірша був знайдений в архіві Ленінградської державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна, але загинув під час Вітчизняної війни. Під текстом його були ноти. Внизу підпис — «С. И. Котляревский», який дослідники розшифровували «Сочинил И. Котляревский». Вірш був надрукований уперше в 1918 році в журналі «Наше минуле», передрукований у першому томі академічного видання творів Котляревського. Редактор видання проф. А. П. Шамрай вважає безсумнівною належність цього вірша Котляревському. Ця думка зазнала гострих нападок з боку деяких критиків, які, проте, ніяких серйозних аргументів для спростовання її не навели, крім загальних міркувань про демократизм поета та грубих окриків.

Наявні про вірш дані не можна вважати достатніми для остаточного розв'язання питання про авторство.

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 44

зразками поетичної творчості Котляревського є складені ним пісні до опери «Наталка Полтавка». Сам автор вважав їх творами, які можуть мати інтерес і поза п'єсою і можуть бути окремо від неї надруковані (про це він писав до Гнєднча в 1821 році). Одну з них («Ой мати, мати, серце не вважає») і було надруковано за життя поета в альманасі «Северные цветы» за 1830 рік.

За «Пісню кн. Куракіну» Котляревського не раз обвинувачували в прислужництві, вважаючи її твором, сповненим лестощів. Однак ці обвинувачення безпідставні.

Вітаючи правителя краю під новий рік віршем, за давнім українським звичаєм, і вказуючи, що його діяльність приносить добро, поет визначає це «добро» в просвітительському дусі. Його радує те, що правитель краю поставив суворі вимоги до панів.

... Крутенькую загадку
Нашим ти задав панам;
Бо щоб мали чисті душі,
Щоб держали строго уші,
Ти собой їх учиш сам.

Особливо підкреслюється в пісні уважне ставлення Куракіна до скарг на панів та чиновників. Описуючи приймальну генерал-губернатора, поет викриває знущання панів і чиновників з народу. В цьому «Пісня кн. Куракіну» співзвучна з «Енеїдою».

Крізь увесь твір проводиться просвітительський погляд на службу, як працю на благо народу, як чесне виконання своїх обов'язків.

Тон «Пісні» жартівливий, але під маскою простака автор підніс тут передові думки свого часу. Хай образ Куракіна, як правителя краю, в певній мірі ідеалізований, поет продовжив у цьому традиції літератури XVIII ст. Ломоносов і Державін, Фонвізін і Новиков не раз вдавались до зображення того, що вони вважали ідеальним,

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 45

як нібито реально існуючого, втіленого в живі образи. Цим шляхом пішов і Котляревський у «Пісні».

Інші сторони поетичного обдаровання Котляревського розкрились у піснях з опери «Наталка Полтавка». Серед вокальних номерів опери, поряд з народними піснями, є кілька пісень, складених самим автором у народному дусі. В п'єсі вони служать засобом передачі переживань героїв і розкриття ідейного змісту. Але деякі з них «Віють вітри», «Ой мати, мати», «Сонце низенько» та ін.) ще до надрукування п'єси стали поширюватись і жити незалежно від неї. Вони пішли в народ, вони як прекрасні твори пісенної лірики стали живими зразками для поетів-піснярів XIX ст.

Поетична творчість Котляревського була новаторською і в розвитку українського літературного вірша.

«Енеїда» і «Пісня кн. Куракіну» утвердили в українській поезії силабо-тонічний вірш, витіснили силабічну систему віршування, яка панувала в XVIII ст. Правда, в поезії XVIII ст. можна знайти окремі невеликі твори й віршові уривки, які звучать як силабо-тонічні вірші, наприклад:

Кажуть, буцім молодиці
Негодяйки, ледащиці,
І пугливі, як зайці, —
Аж неправда, молодці.
                    (Великодня вірша)

Або:

Родивсь Христос, Адам гуляє,
Є нова свитка і кожух
І Єва в плахті походжає,
І знов радіє дух.

Але це були окремі явища, які не становили послідовного запровадження відповідних силабо-тонічних розмірів (чотиристопного хорея в першому випадку і чоти-

Волинський П. К. Поетична спадщина Котляревського — 46

ристопного ямба в другому). Котляревський пише «Енеїду» одним з найпоширеніших у російській поезії того часу силабо-тонічних розмірів — чотиристопним ямбом, укладеним у 10-рядкові строфи з таким порядком рим — аб аб вв г дд г. Це була популярна одична строфа, відома ще з од Ломоносова. Осипов узяв її для комічної травестійної поеми, в чому теж був елемент заперечення класицистичних традицій. Шляхом Осипова пішов і Котляревський.

В «Пісні кн. Куракіну» вжито чотиристопний хорей, рядки якого об'єднані в 10-рядкові строфи з порядком рим — аб аб вв г дд г. Ця віршова форма теж вживалася в російській поезії XVIII ст. в одах і піснях (наприклад, у творах Державіна, Сумарокова та ін).

Після Котляревського силабо-тонічний вірш зайняв провідне місце в українській поезії. Ближчі наступники поета пішли його шляхом навіть у строфіці (див. оди про боротьбу з Наполеоном, «Горпиниду» П. Білецького-Носенка та ін.).

Складені автором пісні в «Наталці Полтавці» дають цікаві зразки використання народнопісенних розмірів і строф, зокрема 14-складового вірша («Віють вітри», «Видно шляхи полтавськії»). І ця спроба Котляревського знайшла плодотворне продовження в творчості українських поетів наступного часу, особливо в поезії Т. Шевченка, який геніально розкрив красу народнопісенних віршових форм.

Петро Волинський