История Полтавы

К характеристике семинарских времен Ивана Котляревского

• 

Подробности

Просмотров: 195

Гнатюк Владимир. К характеристике семинарских времен Ивана Котляревского.

Подається за виданням: В. [Гнатюк В. М.] До характеристики семінарських часів Івана Котляревського // Літературно-науковий вістник. 1903. Том 24. Книга 12. Стор. 209-215.

Джерело: онлайн-бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 209

До характеристики семінарських часів
Івана Котляревського.

По причині відслоненя памятника Ів. Котляревського в Полтаві появилося в російській пресі багато заміток про нього и то як у щоденних часописях, так і в тижневниках та місячниках, як у дрібних и провінціяльних виданях, так и в поважних, столичних. Замітки переважно були принагідні, передавали найчастійше біографію поета та характеристику його творів. Нового — не приносили вони майже нічого. Через те й не зазначували ми їх у нашім журналі тим більше, що не всі вони були нам доступні тай що ми надіялись и надіємось далі, що хтось из наших співробітників у Росії подасть нам бібліоґрафію сих заміток, зробивши її ліпше і повнійше, як могли-б се зробити ми.

Між іньшим появилася статя про нашого поета і в поважнім московськім місячнику "Русская Мысль" (кн. X, ст. 125-140), підписана криптонімом W. В сій статі подані коротеньки спомини про семінарське житє за шкільних часів Котляревського. Вони на стільки інтересні, що ми зважуємось подати їх отут у перекладі нашим читачам.

"Відслоненє памятника в Полтаві батькові нової української літератури Іванові Котляревському — пише д. W. — се дуже важний факт українського громадського житя за останні часи. День 30 серпня 1903 р. повинен стати для України початком нової ери, задатком красшої будучности.

"Від тої знаменної пори, коли Микола Павлович, тоді ще великий князь, познайомився з Котляревським і висловив бажанє

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 210

дістати два примірники його "Енеїди", се перший випадок офіціяльної санкції української літератури. В епосі русифікаторських змагань у другій половині XVIII і XIX ст. її переслідували і викорінювали; на початку XIX ст. її не добачували. Дозвіл публічних складок на памятник і його відслоненє повинні стати на нашу думку початком нових, толерантнійших і справедливійших відносин. При нововідслоненім памятнику зійшлись по братньому представителі ріжних фракцій української і галицької інтеліґенції; про українське сьвято відізвалися прихильно найкрасші елементи російської преси й російської інтеліґенції. Так скінчилася всенародня регабілітація Котляревського і над його могилою заблиснув уже раз на все "промінь безсмертності."

Згадавши про ріжні неоправдані оцінки творів Котляревського та про новійші праці про нього, пише автор далі:

"Є щось рідне в долі Пушкіна й Котляревського, при цілій ріжниці їх поетичних талантів і сьвітового значіня. Завертаючи старий цикль розвитку літературних форм, манер і ідей, вони наложили нестерту печать своєю сильною і ориґінальною індивідуальністю на ввесь новий період розвитку рідної літератури; їх імя було довго девізою боротьби громадських і літературних партій, перерваної аж — у столітній ювілей та закінченої при памятнику братерством та дружніми похвалами недавних іще ворогів.

"Аж тепер, хоча й з сильним опізненєм, попав і Котляревський в кінці "на свою поличку." .......

"Ми дуже мало знаємо про житє Котляревського. Він сам не полишив ніяких автобіографічних вказівок; сучасники, тай то не дуже численні, дали про нього більше сумнівних анекдотів, ніж позитивних відомостей. Слабо відомі навіть зверхні факти його житя, а зовсім майже невідома історія його внутрішнього розвитку; дуже неясний процес повстаня його творів. Гірш усього, що трудно числити на нові відкритя в тім напрямі; всі пошукуваня аматорів і спеціялістів дали поки що дуже скупі результати.

"Його предки вийшли з козацьких верств, належали до дрібної шляхти і деколи займали духовні гідности — факт дуже розширений на Україні в тім часі. Він родився в 1769 р. і на початку 80-их років поступив у полтавську семінарію, яку й скінчив у 1789 р.

"Всі дотеперішні біоґрафії Котляревського не дають ні одного факта для характеристики того періода його житя. Нам уда-

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 211

лось знайти кілька цікавих рисок у споминах І. І. Мартинова, товариша Котляревського по семінарії, невідомих усім, що писали про автора Енеїди.

"До річи сказати, у всіх біоґрафіях Котляревського згадується про те, що його другом і співучеником був перекладач "Іліяди" М. І. Гнідич. В дійсності Гнідич був значно молодший від Котляревського і безумовно не міг бути рівночачно з ним у семінарії. Очевидно з ним помішали Мартинова, також відомого перекладача з грецької мови.

"Мартинов уводить нас, хоч очевидно не без властивої йому добродушності, у внутрішні порядки тодішнього семінарського житя, чого досі біографи Котляревського зовсім не давали.

"Він родився 1771 р. і був сином переволоченського сьвященника (Полтавської губернії). Коли до Переволочної приїхав епархіяльний архієпископ Никифор, мати Мартинова подала йому просьбу і він велів їй привезти І. І. і його старшого брата в полтавську семінарію."

"На девятім році мого житя — оповідає Мартинов — відвезли мене в полтавську семінарію, недавно перед тим засновану знаменитим наукою архієпископом Евгенієм Булгаром, що був тоді вже на власне бажанє увільнений від усіх справ в управі єпархією. Приїхавши до Полтави ми пішли до ректора, соборного протоєрея Якима Яновського, який через день заявив нам рішенє преосьвященного, що ми приняті на державний кошт до так званої бурси, заложеної при семінарії для бідних сиріт.

"Обезпечений що до удержаня, я вчився радо всіх предметів, які тоді викладано в сій школі. Переходячи звичайні кляси від фари до богословія по звичайному тоді в семінарії порядку, побіч головних предметів науки, якими вважалися латинська і російська граматика, поезія, риторика, фільософія і богословіє, я навчився тут грецької¹⁾, трохи німецької мови й аритметики; иньших наук і мов не вчили тодї в сїй семінарії. Мої учителі були майже всі люди гідні місць, які займали. Назву бодай одного з них, єромонаха Гавриїла, що в сім чині вчив фільософії і грецької мови, а опісля в чині архимандрита і в гідности ректора вчив лише грецької мови. Сей поважаний мій учитель був опісля ви-

¹⁾ Із Мартинова виробився опісля визначний на той час гелєніст.

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 212

висшений на перший степень єрарха і був Кишиневськиї та Хотинським екзархом-митрополитом. Як ученик я діставав нераз на публічних зібранях із рук преосьвященного Никифора за успіхи, пильність і обичайність нагороди, а особливо незабутній для мене той день, коли я в присутності молдавського господаря Маврокордата і добірної публіки дістав від преосьвященного кілька срібних рублів і дві книжки: Новий Завіт у грецькій і латинській мові, за поступи в грецькій мові та Бавмайстрову фізику в російській мові, за поступ у фільософії. Тимчасом, як я вчився сам, будучи в клясі риторики, дякуючи Господу, я міг уже вчити иньших росийської й латинської граматики, а опісля поезії і риторики. Будучи на державнім удержаню і жиючи разом із багатьома инь-шими сиротами з низших кляс, я переважно вчив їх усего, що сам знав, без усякої платні. Потому я вийшов на кондицію, себто на кватиру, винайману на кошт плати, одержуваної від моїх учеників, які або жили разом зо мною, або приходили до мене з иньших кватир.

"Удержуючи себе кондицією я скінчив курс фільософії, значить льоґіки, метафізики, фізики і етики і перейшов на богословський курс. Під той час правив уже єпархією, в якій була полтавська семінарія, знаменитий архієпископ Амврозій, під іменем катеринославського і херсоно-таврицького. Архіпастирю сьому став я особисто знаний по причині посьвяти йому в день його іменин уложеної мною оди. Мої стихи, як я сам опісля відчував, були слабі, але преосьвященний по прикметі великих душ приняв їх прихильно, подарував мені 25 рублів, що на ті часи чинило велику суму, і риторику написану ним по російськи під час пробуваня в Москві, при чім промовив: "От і я свого часу займався творами. Продовжуй! Най Бог благословить твої труди." Підбадьорений такою ласкою я не щадив сил, аби своїми успіхами звернути на себе ще більшу увагу архипастиря. Незабаром притрафилася відповідна нагода. Ректор семінарії, архімандрит Гавриїл, зрікся по причині слабости викладів грецької мови і на своє місце представив мене. Преосьвященний визвав мене до себе, заявив про те і благословляючи велів піднятися сього обовязку, але й не покидати далі слухати богословія. "Я рад — сказав він — що такий учений уважав тебе достойним заняти його місце." Се було з початком 1788 р. Та сього самого року, в вересні, присилає він знов за мною і заявляє, що він одержав найвисший приказ ви-

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 213

слати в петербурську Александро-Невську семінарію трьох або чотирох студентів для науки на учителів і питає мене, чи бажаю я їхати туди. Се питанє викликало в мені такий захват, що не лиш мої слова, але ціла моя фіґура вказувала на моє бажанє їхати до столиці. Преосьвященний завважавши те сказав із усьміхом: "Дуже гарно, але ти мені потрібний тут, ти ведеш грецьку клясу." Сі неждані слова після такої підхлібної пропозиції витиснули в мене сльози: я плакав і просив не збавляти мене сього щастія. Давши себе переконати моєю усильною просьбою, преосьвященний згодився післати мене і спитав, кого я уважав би ще достойним такого пазначеня. "Товариші — сказав він — можуть ліпше знати один одного як що до талантів, так і що до поведеня." Я осьмілився назвати трьох : "Стефановського, Котляревського (І. П. Котляревський прославився опісля "Енеєдою", перелицьованою на українське нарічє) і Іллічевського. Преосьвященний казав мені прийти з ними другого дня. В назначенім часі явився я зі Стефановським і Іллічевським, а Котляревського не можна було знайти, бо його тоді не було в городі. "Що-ж, ви не всі?" — спитав мене архипастир. Я сказав причину, і він розпитавши, хто знає які язики крім латинського, велів нам через два дні зібратися в дорогу і коли будемо готові, приїздити просто в манастир, звідки будемо вислані. "Не беріть із собою — сказав він — нічого зайвого, там буде для вас усе готове. Я накажу також префектові видати вам гроші." Діставши гроші і покупивши все потрібне на дорогу, ми наймили візників, попрощалися з учителями, з префектом, із приятелями, товаришами, а я і з братом, що лиш перед тим оженився, і приїхали в манастир під вечер третього дня по данім нам приказі. Зараз визвав нас преосьвященний до себе. Перше його слово було: "Ви попрощалися з усіми?" Ми відповіли, що прощались. "Були ви в ректора?" Ми остовпіли. "Ні" — говорить один із поміж нас. "Як? Ви не були в головного свого начальника?!" — "Ми не зважувалися турбувати його — відповідає другий з нас — тому що він дуже хорий." А я не сьмів сказати ні слова тому, що чув, що ми провинились. "Тим більш обовязані ви були попрощатися з ним тому, що може бачите його в останнє." Ми кинулися в ноги архипастиря просити прощеня. "Ні! Се непростимий проступок — із гнівом сказав він; — зараз їдьте до нього в моїй кареті, перекажіть йому, що я вас післав, признайтесь йому до свойого проступка проти нього, просіть у нього про-

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 214

щеня і привезіть мені писемне посьвідченє, що він простив вам; коли-же він не простить, то не надійтесь і на моє прощенє!" Яке було наше положенє, може собі представити кождий, у кого не ступіло почутє стиду, вдячности, підданності, пошанівку думок начальства. Не слабість ректора була причиною тому, що ми не ходили до нього прощатися, але властиве молодим людям (?!) вирахуванє поважати лише тих, хто має на них більше впливу, а усувати з перед себе тих, що його не мають. Ректор не мішався зовсім до семінарських справ, і се — властива причина нашої поганої вини, на яку ми може-б і не наразили себе, коли-б мали більше часу для зібраня. Ми вже сумнівалися, чи будемо вислані до Петербурга, бо знали лютий характер ректора і бридоту нашого поступка. Але нічого було робити. Ми пустилися в город до ректора, докоряючи по дорозі один одному, що се не прийшло нікому до голови. З'явившись перед ректором, ми виповнили все, що нам приказано. "Бог вам простить — сказав він; — я й не прийняв би вас по причині слабости, хоча-б ви були прийшли й до мене." По сім дав нам записку до преосьвященного. Немов камінь звалився нам із грудий при сих словах; надія на прощенє архіпастиря і на висилку до столиці ввійшла на ново в наші серця і ми пішли до манастиря. Преосьвященний прочитавши записку сказав: "Дякуйте великодушності ректора; без нього не бувати-б вам у Петербурзі. Тепер і я прощаю." Ми кинулись йому в ноги. "Дивуюсь, як ви могли забути про найвисшого свого начальника! — говорив він дальше. А ти — звертаючись до мене — винен більш усїх; він був твоїм учителем, він поручав тебе на своє місце, він твій добродій і ти забув про нього. Коли ви забуваєте своїх добродіїв, Бог забуде вас!" При сій научцї я плакав як мала дитина. Плачу все, коли згадаю про сей проступок і тепер пишу про се зі сльозами. Сьвятитель міг би був іще додати у своїй бесіді до мене, що він удостоїв мене особливим своїм довірєм по причині назначеня нас для виїзду до столиці, а я показався на стільки недостойним його! Та мої сльози переконали його мабуть, бо здержався від таких слів. Після сього преосьвященний виніс із кабінета листи до ріжних осіб у Петербурзі і в тих городах, через які ми мали переїздити, благословив нас на дорогу і дав нам останню науку, щоб ми жили чесно, щоб не йшли за всім у столиці, де побачимо багато і добрих і злих прикладів, але старалися вибирати для наслідуваня моральности взірці, визначні гарними

Гнатюк В. М. До характеристики семінарських часів Івана Котляревського — 215

прикметами: до того додав, щоб ми в своїх потребах зверталися просто до нього. Так отже суворий перед кількома хвилями начальник перемінився на дітолюбного батька і попрощався з нами, як зі своїми дітьми.

"Все се характеризує — додав д. W. — добре й самого Мартинова з усею його старозавітністю і патріярхальні порядки тодішнього семінарського житя, може трохи з'ідеалізованого Мартиновим, та на всякий випадок далекого від страшної бурси часів Помяловского і навіть бурси Наріжного та Гоголя. Добре змальований тодішній семінарський курс, живо і випукло виступає семінарське і епархіяльне начальство з його відносинами до учеників. Ми дізнаємось у кінці, що Котляревський був одним із ліпших вихованків і лише припадково не попав до Александро-Невської семінарії.

"По вказівкам біоґрафів він скінчив полтавську семінарію в 1789 p."

Дуже характеристичний анекдот про Котляревського оповідає в одній зі своїх повістей Т. Шевченко; характеристичний він тим більше, що міг бути оснований на дійснім подібнім факті і переказаний Т. Шевченкові кимось із близьких знайомих поета. В тій повісти приходить до Котляревського семінарист просити за своїх учеників. Він уходить до кухні і застає тут господаря, хоч не пізнає його. Господар гостить виголоднілого юнака і випитує його про справу, все не називаючи себе. Семінарист просить його поклопотати у Котляревського, а той обіцяє, додаючи, що "се діло таке, що зробить можна, а він хоч не дуже мудрий, але дуже нелукавий." Семінарист всуває йому гривенника: "Здасться на бублички!" Котляревський говорить: "Ні, спасибі вам, не турбуйтесь!" — і запрошує юнака заходити до нього все, коли буде в городі.¹⁾

Д. W. кінчить свою статю отсими словами: "Розпочата ним (Котляревським) новійша українська література була одним із дуже важних ферментів розвитку російської літератури, просьвітленя її гуманітарним реалізмом і гумором. Без Котляревського не було би й Гоголя"...

Подав В.

¹⁾ Се Шевченкове оповіданє — виривок із повісті "Близнюки", було подане нами перекладом у Л. Н. Вістннку 1898, т. VI, 137. Ред.