Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Шевченко про Котляревского

Осип Маковей. Шевченко про Котляревского.

Подається за виданням: О. Маковей. Шевченко про Котляревського. — «Літературно-науковий вісник», 1898, т. 4, кн. 11, с. 137-145.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 137

Шевченко про Котляревського.

(Виривки з повісти Шевченка: "Близнюки").

В росийській повісти Шевченка "Близнюки" читаємо дещо про Котляревського. Не богато тут тих споминів про Котляревського, але вони інтересні для характеристики його, як чоловіка, і тому під теперішну пору ювилею Котляревського годить ся їх пригадати. Особливо важні вони тим, що сеж ніхто иньший, тілько сам Шевченко описує свого попередника, поет пише про поета, котрого так високо цінив, котрого по смерти звеличав у знаній поемі "На вічну память Котляревському". Шевченко бував у тих сторонах, де жив Котляревський, і як майже всі свої повісти, так і "Близнюків" написав з живого житя; отже і спомини про Котляревського в сій повісти не придумані, тілько основані на правді.

Тарас Шевченко оповідає тут про житє двох близнюків, Саватия і Зосима, котрих хуторянин, сотник Никифор Федорович Сокира і його жінка Параска Тарасівна приняли за рідних, бо своїх дітей у них не було. Хлопці підросли і батьки приняли до них учителя, дячка Степана Мартиновича Левицького, чоловіка на погляд сьмішного і брусоватого, але з дуже добрим серцем і доволі осьвіченого. Левицький привчив хлопців і прийшла пора дати їх до середних шкіл у Полтаві. Один з них, Ватя (Саватий) мав піти в ґімназию, а другий, Зося (Зосим), в кадетський корпус. Так от з ними і вибрали ся Сокири в дорогу до Полтави.

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 138

Тимчасом, як ті їхали в Полтаву, добрий учитель Степан Мартинович, без відома їх, сам вибрався пішки в Полтаву і иньшими дорогами зайшов туди скорше, ніж ті приїхали. "За той час — оповідає Шевченко, котрому тут уже даємо слово, — наш дячок педаґоґ полагодив усі критичні орудки в хосен своїх вихованців, сам того не підозріваючи.

В самий день свого приходу в Полтаву він удався в ґімназию; до кадетського корпусу він боявся підійти близько, бо каже: "все Москалі, може ще й застрілять". Довідавшись від швейцара, де живе їх головний начальник (швейцар показав йому маленький домик на горі против собора; там, каже, живе наш начальник), Степан Мартинович сказав: "спасибі за науку" і пішов до показаного домику. У воріт стрітив його високий худий дідусь в білім полотнянім халаті і в соломянім простім селянськім капелюсі і спитав його:

— Кого ви шукаєте?

— Я шукаю попечителя.

— На що вам його?

— Я хочу його просить, що як буде Саватий Сокира здавати екзамен в ґімназиї, то щоби попечитель поміг йому.

— А Саватий Сокира хиба рідня вам? — спитав дідусь, усьміхаючись.

— Не рідня, а тільки мій ученик. Я для того і в Полтаву прийшов із П-ва, щоби помогти йому здати екзамен.

Така запопадливість про свого ученика подобалася авторови перелицьованої "Енеїди", бо сеж і був не хто иньший, тільки сам Іван Петрович Котляревський. Йому, що любив все благородне, яким би способом воно і не виявлялось, авторови знаменитої пародиї дуже подобався мій добрий дивак. Він попросив Степана Мартиновича до себе в хату і, щоб не показати йому, що він сам є попечитель, завів його в кухню і посадив на лаву, а на другий кінець стола сам сів і мовчки любувався профілем Степана Мартиновича. А Степан Мартинович читав тимчасом напись, вирізану церковними буквами на сволоці: "домъ сей сооруженъ рабомъ Божіимъ Н. року Божого 1710". Іван Петрович казав своїй старій і одинокій наймичці

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 139

подавати обід тут же в кухні. Обід був поданий. Він попросив Степана Мартиновича поділитися з ним убогим обідом, на що той і згодився без церемонії, тим радше, що після решетилівських бубликів від вчерашного дня не їв нічого.

Попоївши борщу з сушеними карасями, Степан Мартинович сказав: "хороший борщик".

— Насип, Гапко, ще борщу! — сказав Іван Петрович і Гапка насипала.

Степан Мартинович став знову їсти борщ і по довгій мовчанці промовив:

— Я хочу ще просити попечителя і за мого другого ученика, також Сокиру, тілько Зосима.

— Просіть і дасться вам, — відповів Іван Петрович.

— Зосим Сокира буде здавати екзамен в кадетський корпус, то чи не поможе він йому бідному?

— Я добре знаю, що поможе.

— Так попросіть його, будьте ласкаві.

— Попрошу, попрошу. Се діло таке, що зробити можна, а він хоч не дуже мудрий, та дуже не лукавий.

За той час Степан Мартинович вивязував із кратчастої хустки гроші, вибрав з дрібних гривеника і всунув в руку Іванови Петровичеви, кажучи, шепотом: "здасться на бублики".

— Ні, спасибі вам, не турбуйтесь! — сказав попечитель.

Степан Мартинович бачив, що його гривеника не хотять, і завязав його знову в хустку, повторив ще два рази свою просьбу, і діставши в десятий раз запевненє сповненя її, взяв свою палицю і капелюх, попрощався з Іваном Петровичем і з Гапкою і вийшов з хати. Іван Петрович, провожаючи його, сказав:

— Чи не доведеться ще раз бути в наших місцях, то не цурайтеся нас.

— Добре, спасибі вам! — сказав Степан Мартинович і пішов майданом до дому Лукіяновича, щоби звідси лучше подивитися на монастир та, помолившись Богу, в дорогу!" — —

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 140

Примістивши діти в школах, аж після півшести тижнів вернулися Сокири на свій хутір. Тут їх радістно привитав Степан Мартинович, а небавом приїхав і приятель Сокирів, аптикар Карло Осипович. І почала ся розмова про те, що бачили і чули в дорозі і в Полтаві. Старий сотник Сокира оповідає свою стрічу з Котляревським:

— "Еге, — почав Никифор Федорович, — благословенє Боже таки не покинуло наших діточок. Я, правду сказати, ніколи в Полтаві не бував і не маю там нікого знайомого; тільки з чутки знав, що попечителем ґімназиї є наш знаменитий поет Котляревський. Дізнавши ся, де він живе, я пішов просто до него. Подумайте собі, що він живе в домику сто раз гіршім від нашого, просто хата. А прислуги в него стільки, що одна наймичка Гапка і наймит Кирик. Він сам вийшов мені назустріч, завів у хату, посадив коло себе і почав мене розпитуватися, яка в мене орудка до него. Я йому сказав і прошу його помочи. А він усьміхнув ся і питає ся: "Як вам на імя?" — Сокира, кажу я. — "Сокира, Сокира, повторив він. У вас двоє дітей, Зосим і Саватий."

Степан Мартинович сидів, як на голках, а Никифор Федорович говорив далі.

— "Одного ви хочете дати в ґімназию, а другого в кадетський корпус?"

— Так справді, — кажу, але й спитати не посьмів, звідки він те все знає.

— "Ви мабуть дивуєтеся, каже він, що я знаю, як звуться ваші діти."

— Дивуюся — кажу — і немало.

— "Слухайте, каже, я вам розповім історию."

Степан Мартинович затремтів зі страху.

— "Ходжу я собі раз коло своїх воріт, — почав він оповідати, але в той час увійшов високий лакей, і каже, що княгиня Р.*) просить його до себе на чай. Він сказав, що прийде, а я, взявши шапку, хотів попрощатися і пійти собі, — а він і каже мені:

*) Очевидно: Рєпніна.

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 141

— "Не гнівайтесь на мене, зайдіть завтра рано, та приведіть і своїх козаків."

Степан Мартинович зітхнув свобіднійше.

— Та чого й спішитися? Час не втече, каже; а істория в трох словах. Так ходжу я собі коло воріт, дивлюся, підходить до мене...

При тім слові Степан Мартинович кинувся в ноги Никифорови Федоровичеви і скрикнув:

— Пощадіть мене, недостойного раба; я нарушив вашу сьвяту заповідь; я покинув ваш дім і пішов в слід за вами у Полтаву.

Никифор Федорович зрозумів, о що йде, і, цілуючи Степана Мартиновича, підняв його на ноги, посадовив на крісло, і коли той успокоївся, він розповів цілу історию, як йому оповідав сам попечитель.

— Господи, прости мене окаянного! А я, не гідний розвязати ремені у чобіт його, я осьмілився не тілько сісти коло нього, а ще й їв з ним, а до того і гривеника давав за протекцию моїх любих ученнків. О! прости, прости мене, Господи! З таким великим мужом, з попечителем — і сидіти в купі, як із своїм братом! Ох, аж страшно! Завтра, зараз завтра іду в Полтаву і впаду йому в ноги і скажу...

— Не йдіть завтра, — сказав Никифор Федорович, — а на то літо поїдемо разом.

— Ні, не діжду ся, умру до того літа, умру без покути. О! щож я заподіяв!

— А ви заподіяли те, що через вас тепер наші діти приняті на державний кошт: один в ґімназию, другий в кадетський корпус. Ви так подобалися Іванови Петровичеви, що він через вас не тілько зробив таке нашим дітям, а ще посилає вам в подарунку свою "Енеїду" з власноручною посьвятою. І мені також, дай йому Боже здоровля, подарував свою "Енеїду" і також з власноручною посьвятою. Але ходім радше в хату; тут уже темно, а в хаті я вам і книжку дам і свою покажу.

Не описую вам одушевленя Степана Мартиновича, коли він власними очима побачив книжку і прочитав: "високоповажаному С. М. Левицькому на память І. Котляревський."

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 142

— І прізвище моє знає! О! муж великий! — і ридаючи він цілував напись." — —

Прийшовши до дому, Степан Мартинович зараз в ночи прочитав цілу Енеїду, і не спав навіть. А коли рано прийшов до него Никифор Федорович, учитель не міг нахвалитися книжки. "А я все, каже, читав тай читав книжку. Неоцінена книжка! Колись я прочитаю вам її в голос у пасіці. Прегарна книжка!" Никифор Федорович так само думав, що се книжка прегарна. І оба вони ходили часто з Енеїдою в руках, а учитель ніколи з нею і не розлучався.

"Надходили сьвята — оповідає далі Шевченко. — Степан Мартиновин уже почав розпускати своїх школярів до дому. На хуторі закололи уже кабана одного і другого; Параска Тарасівна власноручно взялася за ковбаси і иньшу начинку на сьвята. Всюди і по всіх видко було, що празник по улиці ходить, а в хату ще боїться зайти.

В такий то критичний вечір приїхав на хутір Карло Осипович і привіз лист з почти; лист сей був з Полтави від дітей і — якби ви думали, від кого ще? — від І. П. Котляревського. Параска Тарасівна, коли почула, що лист з Полтави, вбігла в комнату і забула ковбасу лишити в кухні.

— Деж сей лист? Голубчику, Карле Осиповичу, деж лист? Прочитайте мені, дайте мені його, я хоч поцілую.

— Віднесіть перше ковбасу на своє місце, а потім уже приходіть слухати лист, — сказав Никифор Федорович, отвираючи лист.

— Ах, я божевільна! І не схаменуся! — скрикнула вона і вибігла за двері.

Небавом всі засіли довкола стола і почалося дуже поважне читанє листу.

Але що вже починало смеркатися, то догадлива Марина, без ніякого приказу господині, внесла в комнату сьвічку і поставила на стіл. Никифор Федорович отворяв лист Івана Петровича, спершу подивився на підпис, а потім почав читати.

"Мої приятелі ласкаві, Никифоре Федоровичу, Параско Тарасівна і Степане Мартиновичу!"

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 143

Всі мовчки переглянули ся між собою. Лист був писаний по українськи.

До звичайних поздоровленях з сьвятками Іван Петрович описував добрі прикмети дітей і дивувався, що вони такі незвичайно до себе подібні, і фізично і морально. Писав, що лише по мундурах може їх пізнати. "Я, каже, посилаю за ними що суботи. Неділю проводять вони зі мною і я не можу ними доволі налюбуватися. Я не бажав би і собі лучших дітей, як ваші діти. Моя муза наповняється що тижня описом їх дитячих прегарних прикмет." Дальше він пише, що красше було би повести їх якою небудь одною дорогою: воєнною або горожанською. А далі пише, що нема лиха без добра, що від їх ріжного вихованя вийде психічний досьвід, котрий і покаже, яка може повстати ріжниця від вихованя між двома зовсім однаково організованими особами. А потім пише, що немало здивувався, коли дізнався, що вони читають гарно по нїмецьки і ще лучше по латині, і питаєся, хто їх учив (тут мовчки Карло Осипович і Степан Мартинович переглянулися). Потім пише, що Гапка полюбила їх також і що неділі дає їм пирогів і бубликів на цілий тиждень. "Раз у мене Зося попросив гривеника на якусь кадетську потребу, але я йому не дав; з досьвіду знаю, що не добре давати дітям гроші."

— А може воно бідненьке учителеви хотіло дати, щоби лучше показував, — промовила Параска Тарасівна; але Никифор Федорович подивився на неї по свойому і вона замовкла.

І каже: "Ви будьте за них спокійні! Сьвята проведуть вони у мене, а на сьвятий вечір з вечерею пішлю їх до мого приятеля Н. В нього також є діти; вони там вееело будуть сьвяткувати Різдво." Дальше пише, щоби вони не забували його старого і щоби в вакациї приїхали в Полтаву, і що в Полтаві мешканя дуже дешеві, і що його Гапка варить дуже добрий борщ з сушених карасів. "Вже як вона то робить, Бог її знає."

Оставайтеся здорові, не забувайте одинокого І. Котляревського.

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 144

В.S. Поклоніться, як побачитесь, мойому доброму Степану Мартиновичу Левицькому."

Прочитавши лист, Карло Осипович встав, понюхав табаки і сказав: ессе homo! Степан Мартинович також встав і заплакав із зворушеня. Та якже тут було і не заплакати! Йому, мізерному дячку, пише поклін, і хто ще? Попечитель ґімназиї! Параска Тарасівна встала також і обернувшись до образів, перехрестилася і зі слезами в очах говорила: "Дякую Тобі, милосерний Господи, за Твоє милосердє, за Твою сьвяту благодать. Післав Ти ангела-опікуна моїм малим сиротам на чужині!" І вона мовчки молилася далі, а Никифор Федорович сидів, спершись на лікті над листом, глубоко зітхнув, встав ізза стола і мовчки вийшов у другу комнату. За пів години вернув, і його очи мов би почервоніли. Параска Тарасівна обернулася тепер до нього з питанєм:

— Чи є в нього пасіка? Я тоді, як була в Полтаві, забула спитати в Гапки. А то післати-б йому хоч бочку меду. На сьвята уже не поспіємо, то хоч на великий піст.

— Пішлем дві, — сказав Никифор Федорович і почав мовчки ходити по комнаті.

Гості попрощалися і пішли до дому з миром, дивуючись тому, що стало ся."

Під доглядом Котляревського вчилися обидва хлопці, Зосим і Саватий, гарно, хоч добрий був здогад Котляревського, що красше було повести хлопців одною дорогою, бо вже у Зосима прокидалися лихі норови, які його опісля і звели зовсім на манівці. Ватя писав до дому листи, з котрих — як каже Шевченко — "можна було пізнати костюм, привички, занятя, словом щоденне житє автора "Наталки Полтавки", "Москаля чарівника" і перелицьованої "Енеїди". Під конець четвертого року науки Зосим і Саватий поздавали іспити. Звіщаючи батьків про се, Зосим підписався вже не Сокира, лише Сокирин, а добрий Саватий подавав вістку, що "вчера і сегодня наш добродій (Котляревський) нарікає на біль в ногах і поясници і вже третій день не виходить з дому. Помоліться разом зі мною за його дорогоцінне здоровлє." Старий Сокира зараз на другий день післав подяку Котляревському

Маковей О. С. Шевченко про Котляревського — 145

і просив ще заопікуватися дітьми, заким підуть до висших шкіл.

І дальше вже в повісти Шевченка нема широкої розмови про Котляревського. Зосим пішов служити в полку, Саватий вчився у київськім університеті — Котляревський уже не мав їх під своїм доглядом. Та він небавом і помер (1838) — і ми з повісти Шевченка стільки і дізнаємося, як Саватий і його батьки та учитель люблять читати Котляревського Енеїду. У Степана Мартиновича Енеїда все лежала під подушкою. Котляревського всі згадували добрим словом. По смерти його, Саватий Никифорович, бувши в Полтаві, "зайшов поклонити ся домику Івана Петровича. Назустріч йому вийшов молодий, доволі брусоватий чоловік і сліпа Гапка. Відслуживши панахиду в домику за упокій душі свого добродія, сумний виїхав він з Полтави, благословлячи память доброго чоловіка." Потім, уже лікарем, Саватий, на лад Котляревського "Полтавської Мухи", посилав батькам з Оренбурга "Оренбурську Муху", де описував свое житє і пригоди. Старий же Сокира і вмираючи не забув Котляревського, а приказував що року в день Покрови служити панахиду за його душу і Котляревського. І не стало старого сотника Сокири, але Котляревського, як і він собі бажав, згадують і нині.

О. М.

 

Ссылки на эту страницу


1 И. П. Котляревский — корифей украинской литературы
Є. С. Шабліовський та Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури. // Котляревський, Іван Петрович. Повне зібрання творів. [Підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. Відп. ред. Є. С. Шабліовський. Вступ. стаття: Є. С. Шабліовський та Б. А. Деркач. — К., «Наук. думка», 1969. — 510 с. з іл. і факс.; 9 л. іл., портр. і факс. Стор. 5-37.
2 И. П. Котляревский: жизнь и творчество
П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість // П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — Київ : Держ. вид-во худож. літ., 1951, 175 с.
3 Иван Котляревский
М. Т. Яценко Іван Котляревський. // Іван Котляревський. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. / Упорядкування і примітки М. Т. Максименко; вступна стаття М. Т. Яценка; редактор тому М. Т. Яценка. — К., Наукова думка, 1982. — 320 с. (Бібліотека української літератури). Стор. 5-35.
4 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
5 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
6 Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель
Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654