Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Иван Петрович Котляревский

Омелян Огоновський. Іван Петрович Котляревський.

Подається за виданням: Огоновський Омелян. Іван Петрович Котляревський // Історія літератури руської. Написав Омелян Огоновський. Частина II. 1 відділ. - Львів. 1889. - Накладом Товариства імені Шевченка. З друкарні Товариства імені Шевченка під зарядом К. Беднарського.

Пам'яті Івана Котляревського і Маркіяна Шашкевича присвячує автор.

Джерело: wikimedia commons.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Подається за правописом джерела.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 186

Писателѣ.

1. Иванъ Петровичь Котляревскій1).

Ôнъ родивъ ся на Украинѣ лѣвобережнôй въ Полтавѣ 29. серпня 1769. р. Дѣдъ его бувъ діякономъ въ Полтавской соборнôй церквѣ, а отець служивъ судовикомъ въ мѣсцевôмъ маґістратѣ. Той дôмъ, въ котрôмъ родивъ ся Иванъ, стоявъ при соборнôй церквѣ на горѣ "Панянцѣ"; бувъ се невеличкій будынокъ зъ дубового дерева, поставлений въ 1705. р.2).

Першу науку переймивъ Иванъ ôдъ дяка, ôдъ котрого навчивъ ся церковнои грамоты, часослова и псалтыри. При тôй науцѣ давалась єму добре въ-тямки "березова каша", щó звалась "собôтками", и вже ôдъ вѣку XVII. явилась конечною прикметою доброи науки елементарнои3). Коли отець запримѣтивъ, що сынъ єго Иванъ зъ охотою бере ся до книжки, то въ 14. роцѣ житя ôддавъ єго до науки въ семинарію; ґімназіѣ въ тôмъ часѣ не було ще въ Полтавѣ, а посылати сына на науку въ чужій городъ не спромôгъ ся батько за-для своєи бѣдно-

1) Важнѣйша литература: "Котляревскій", статья П. Кулѣша въ Петербурскôй "Основѣ", 1861, январь, стор. 236-262. — "Иванъ Петровичъ Котляревскій", статья А. Терещенка въ "Основѣ", 1861, февраль, стор. 163-175. — "Вітчити з історіі русько-украінського письменства XIX. віку". (Статья Ол. Кониського у Львôвскôй часописи "Сьвіт", 1881; число 2., стор. 28. 29.) — "Иванъ Петровичъ Котляревскій". Критико-біографическій очеркь. ("Новь", общедоступный, иллюстированный двухнедельный Вѣстникъ современной жизни, литературы, науки, нскуства и прикладныхъ знаній. С.-Петербургъ. 1885. Томъ I. Nr 4. 5.

2) На сволоцѣ въ сѣмъ домѣ було вырѣзано: "Создася домъ сей во имя Отца и Сына и св. Духа. 1705, 30 августа". Теперь вже нема сего дому; на его мѣсци стоить якійсь шинокъ.

3) Про "березову кашу" або "чашу школьную" гляди I., стор. 125., замѣт. 1.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 187

сти. Въ семинаріи Полтавскôй Иванъ вчивъ ся добре, и нишкомъ складавъ свои вѣршѣ, изъ-за чого товаришѣ прозвали его "рифмачемъ". Мѣжь сами товаришами находивъ ся Микола Гнѣдичь, щó опôсля переложивъ Гомерову Иліяду на мову россійску1).

Окончивши семинарску науку Котляревскій не хотѣвъ бути священикомъ, а волѣвь приняти приватнû лекціѣ въ родинѣ деякихъ помѣщикôвъ. Жиючи учителемъ на селѣ, Котляревскій бачивъ неразъ, якъ тяжко згнущають ся паны надъ мужиками, щó не-давно були людьми вольными2). Тогдѣ мôгъ ôнъ справдѣ задуматись надъ недолею крѣпакôвь, по-за-якъ ясно бачивъ, що єще не швидко прийде помôчь народови, не швидко верне ся запропащена воля. Люблячи отже щиро сѣльскій людъ, Котляревскій скидавъ часто панске убранє и одягавъ ся въ народну одежу; ôдтакъ ишовъ на всчерницѣ або на досвѣтки, щобъ лучше пôзнати, щó думає крѣпацтво3). А вже-жь тогдѣшне панство остогидло єму такъ дуже, що кинувъ учительство и пôшовъ въ судовики; однакже и тая служба не була єму по-нутру, тому-що товаришѣ-судовики були хапуги, щó принявши хабарѣ робили справу й розправу. Все-жь таки въ городскôмъ магістратѣ Полтавскôмъ выдержавъ Котляревскій 6 рокôвъ: вступив-

1) Зъ Гнѣдичомъ живъ Котляревскій въ приязни ôдъ-малку и удержувавъ зъ нимъ опôсля дружну кореспонденцію письменну.

2) Коли Котляревскій писавъ Енеиду, то замѣстивъ ôнъ такихъ панôвъ въ пеклѣ. Порôвн. отъ-се мѣсце:

Панôвъ за те тамъ мордовали,
И жарили зо всѣхъ бокôвъ,
Що людямъ льготы не давали
И ставили ихъ за скотôвъ.

("Писання И. П. Котляревського". С.-Петербургъ 1862; стор. 87).

3) Порôвн. статю п. з. "Вітчити з історіі русько-украінського письменства XIX. віку". ("Сьвіт", ві Львові, 1881; ч. 2., стор. 28.)

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 188

ши въ сю службу 1789. р. ставъ ôнъ (1790) пôдъ-канцеляристомъ, ôдтакъ (1792) канцеляристомъ, а въ-конець )1793) губернскимъ регистраторомъ. Въ 1796. р. кинувъ судову службу и вступивъ кадетомъ въ сѣверско-карабинієрскій полкъ, котрый опôсля перетворено въ полкъ кôнно-єґерскій. Тогдѣ було єму 27 рокôвъ ôдъ роду. Ще того року поставлено Котляревского авдиторомъ, ôдтакъ именовано єго прапорщикомъ (1798), пôдъ-поручикомъ и поручикомъ (1799), опôсля штабсъ-капитаномъ (1806) и адъютантомъ генерала Майендорфа. Въ службѣ вôйсковôй проявлявъ ôнъ лицарске завзятє и второпну обережнôсть. Коли ôдтакъ ще того року (1806) вôйска россійскû вступили въ Бессарабію и Молдаву, то Котляревській показавъ велику хоробрôсть, якъ Россіяне здобували турецку твердыню Бендеры; потôмъ перейшовъ (1807) до псковско-драгоньского полку и ôдзначивъ ся въ битвѣ зъ Турками при Измаилѣ1). Про-те генералъ Майендорфъ полюбивъ Котляревского и велѣвъ ему вести журналъ воєнныхъ дѣлъ. Въ часѣ той вôйны Майендорфъ пôславъ его до Буджацкихъ Татаръ2), щобы приклонити ихъ на сторону россійского правительства. Коли Котляревскому по великихъ трудахъ повелось, втихомирити дику орду и єѣ для Россіѣ зъєднати, то одержавъ ордеръ св. Анны III. клясы. Опôсля изъ-за частыхъ и довгихъ походôвъ Котляревскій ставъ нездужати, и въ 1808. р. выступивъ зъ вôйска въ чинѣ капитана зъ "мундиромъ". Ôнъ туживъ тогдѣ за волею и говоривъ неразъ, що "коли козакъ въ поли, тогдѣ ôнъ на воли". Та отъ, выступивши

1) За свою хоробрôсть, заявлену въ тôй вôйнѣ, одержавъ Котляревскій ôдъ царя двѣчи письмо похвальне.

2) Буджацкû Татары кочували тогдѣ на правôмъ березѣ Днѣстра, по пôвнôчно-захôднôй сторонѣ Чорного моря до устя Дуная.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 189

зъ вôйска, не зазнавъ гаразду, хоча живъ на воли. Колишній капитанъ бувъ приневолений, поѣхати въ далекій Петербургъ, щобы найти яке пристановище въ цѣли удержаня житя. Хоча-жь бивъ чоломъ передъ "сильными міра", то не почувъ нѣгде привѣтливого слова: бѣдный Украинець оставъ ся въ чужôмъ городѣ безъ помочи й нротекціѣ. Не помогла єму нѣчого й "перелицьована" Енеида, котру надруковано въ 1798. р., коли ще бувъ прапорщикомъ, и ôдтакъ прийшлось єму въ чужинѣ гôрко бѣдувати. Мабуть въ тôмъ часѣ написавъ ôнъ про долю свою отъ сей вѣршь, щó єго опôсля въ "Наталцѣ Полтавцѣ" вложивъ въ уста "возного":

...Безъ розуму люде въ свѣтѣ живуть гарно,
А зъ розумомъ та въ недоли вѣкъ проходить марно.
Ой, доле людськая, чомъ ты не правдива,
Що до иншихъ дуже гречна, а до насъ спесива?1)

Не здобувши собѣ въ Петербурзѣ нѣякого пристановища, Котляревскій затуживъ за Украиною и вернувъ въ Полтаву. Тутъ дôставъ ôнъ мѣсце "надзирателя" въ домѣ "воспитанія дѣтей бѣдныхь дворянъ" (1810). Хочь за сю свою службу бравъ рôчно лишь 300 рублѣвь, то бувъ вдоволеный своєю долею, бо придбавъ собѣ тихій захистъ ôдъ невзгодинъ житя. Тогдѣ перероблявъ свою Енеиду и ставъ писати драматичнû творы.

Небавомъ опôсля (1812) загорѣлась вôйна зъ Французами; и Котляревскому приказавъ малороссійскій генералъ-губернаторъ князь Лобановь-Ростовскій, спорудити "пятый кôнный козачій полкъ". Зъ тымъ дѣломь опоравъ ся ôнъ въ вельми короткôмъ часѣ, се-бъ-то въ 18 дняхъ. Пôсля вôйны живъ ôнъ опять мирно въ Полтавскôмъ домѣ "воспитанія дѣтей бѣдныхъ дворянъ".

1) "Писання И. П. Котляревського". С.-Петербургъ 1862; crop. 322.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 190

Мѣжь-тымъ єго Енеида попалась въ руки Французôвъ, що завезли єѣ зъ Москвы въ Парижь, изъ-за чого она найшлась въ библіотецѣ цѣсаря Наполеона I.1).

Коли опôсля (1817) царь Александеръ I. навѣстивъ Полтаву, то ôдвѣдавъ ôнъ такожь той институтъ, въ котрôмъ Котляревскій бувъ "иадзирателемь". Царь похваливъ педаґоґичну дѣяльнôсть колишнього капитана, и нагородивъ єго чиномъ майора, брилянтовымъ перстенемъ и досмертною пенсією 500 рублѣвъ.

Князь Лобановъ-Ростовскій любивъ театръ и про-те зъ єго принуки отворено въ Полтавѣ театръ аматорскій въ котрôмъ Котляревскій гравъ по-найбôльше ролѣ комичнû. Але-жь все ще скрывавъ ôнъ свои драматичнû творы и ажь въ 1819. р. ôдваживъ ся ôнъ, передати сценѣ "Наталку Полтавку". Коли ôдтакъ его землякамъ сеся оперетка вельми вподобалась, то ще того року написавъ другу оперетку п. з. "Москаль чарôвникъ". Саме-тогдѣ збиравъ Котляревскій такожь народнû пѣснѣ и списувавъ деякі замѣтки про народнû звычаѣ й обычаѣ. Въ тôмъ часѣ выбрано єго членомъ Харкôвского "общества словесности", а въ 1822. р. поставлено его членомъ Петербурского "общества любителей русской словесности". Тогдѣ помѣщувавь Котляревскій деякû ôдрывки изъ пятои и шестои части Енеиды въ россійскихъ журналахъ, въ "Соревнователѣ", "Утреннѣй Звѣздѣ" и "Украинскôмъ Вѣстнику". Онъ удержувавъ письменну кореспонденцію зъ историкомъ Н. Бантышь-Каменскимъ, котрый пишучи "исторію Малой Россіи" користувавъ ся деякими поясненями и замѣтками Котляревского. Наконець въ 1827. р. поставлено его "почетнымъ попечителемъ Полтавского

1) "И. П. Котляревскій". Собраніе сочиненій на малороссійскомъ языкѣ. Издано подъ редакцией С. П. Катранова. Изданіе второе. Кіевъ 1875; стор. VI.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 191

богоугодного заведенія", однакже головну свою дѣяльнôсть присвячувавъ ôнъ справамъ того института "для воспитанія дѣтей бѣдныхъ дворянъ". Ôдъ сей своєи службы увôльнивъ ся ôнъ ажь въ 1835. р., за три роки до смерти, лишивши по собѣ память розумного н доброго "надзирателя".

Нездужаючи переставъ Котляревскій бувати въ товариствѣ приятелѣвъ, та й у себе не приймавъ уже гостей. Товаришѣ єго жалкували, що не стало душѣ въ ихъ забавѣ; давнѣйше бо, коли Котляревскій бувъ здоровъ, звеселявъ ôнъ ихъ шутками, казками и прислôвями, поза-якъ вызначувавъ ся рѣдкимъ гуморомъ украиньскимъ. Та навѣщавъ не тôлько панôвъ, але й мужикôвъ, котрû єго вельми любили за людяну єго вдачу, называючи єго своимъ "кумомъ". Була се чиста душа, щó добачала свôй идеалъ въ братерствѣ братнѣмъ. Передъ смертію давъ ôнъ волю двомъ крѣпацкимъ родинамъ, щó въ него служили, а своє майно роздавъ своякамъ и приятелямъ. Умеръ въ Полтавѣ 29. жовтня (октября) 1838. р. На могилѣ єго поставлено пирамиду зъ цеголъ. На однôй сторонѣ надгробного памятника видно мѣдяну таблицю зъ отъ-сею надписію:

"Иванъ Петровичъ Котляревскій, авторъ Энеиды, Наталка-Полтавки и Москаля-чаривныка на малороссійскомъ нарѣчіи".

"Родился 29-го августа 1769 года.
Скончался 29-го октября 1838 года".

Верху таблицѣ сего памятника замѣщено въ лавровôмъ вѣнку рôкъ 1869., се-бъ-то рôкъ столѣтного ювилея, а въ-низу выображено лиру.

Котляревскій бувъ середнього росту, плечистый и сильный. Лице єго було вельми миле, хочь являло слѣды колишньои ôспы; чорнû очи горѣли живымъ огнемъ, а

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 192

уста складались часто до любого усмѣху. Се бувъ типъ справдѣшнього Украинця, щó вызначувавъ ся вдачою поетичною. Хоча бувъ холостъ до смерти, то дививъ ся весело ва свѣтъ Божій. У себе дома живъ Котляревскій вельми скромно и, покôль бувъ здоровъ, приймавъ лишь невеличкій кружокъ приятелѣвъ. Въ библіотецѣ єго находились деякй латиньскй авторы клясичнй в такожь декотрû писателѣ францускû добы псевдо-клясичнои. Ôдтакъ зберегались тутъ россійскû переклады романôвъ Вальтера-Скотта и Купера, ба, Котляревскій любувавъ ся такожь въ испаньскôмъ лицарскôмъ романѣ "Донъ Кихотъ", котрого читавъ въ российскôмъ перекладѣ Жуковского. Въ загалѣ уважано Котляревского мужемъ ученымъ, щó нѣсъ свѣтло науки мѣжь товаришѣвъ письменныхъ и мѣжь людъ неграмотный.

Головнымъ творомъ Котляревского есть Вергилієва "Енеида", на украиньску мову "перелицьована". Ôнъ ставъ єѣ писати въ 1795. р.1) и зладивъ єѣ въ трохъ частяхъ въ 1798. р., бувши прапорщикомъ въ службѣ вôйсковôй. Кажуть2), що Котляревскій позволивъ перечитати свою Енеиду якомусь М. Пурпурѣ, помѣщикови губерніѣ Черниговской, котрый безъ вѣдомости автора напечатавъ єѣ въ Петербурзѣ въ 1798. р. Въ сѣмь першôмъ выданю єсть ось-такій заголовокъ: "Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ" (8°)3). Въ 1808. р. зъявилось въ Петербурзѣ друге выданє Енеиды, надруковане въ "типографіи Ивана Глазунова" пôдъ тымъ-

1) "Новь", 1885, томъ I. Nr. 4., стор. 705. 706.

2) С. П. Катрановъ, "И. П. Котляревскій. Собраніе сочиненій на малороссійскомь языкѣ". Изданіе второе. Кіевъ 1875; стор. VII.

3) Се перше выданє "Енеиды" зберегає ся въ Петербурзѣ, въ библіотецѣ императорскои Академіѣ наукъ.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 193

самымъ заголовкомъ ["Енеида ва малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ"] въ трохъ частяхъ (8°, сторôнъ 148+26)1). — Небавомъ опôсля доповнивъ Котляревскій Енеиду частію четвертою, и присвятивъ свôй твôръ Семенови Михайловичеви Кочубею, помѣщикови губерніѣ Полтавскои. Се третє выданє напечатано въ Петербурзѣ 1809. р. въ "медицинскôй тапографіи" пôдъ тымъ-самымъ заголовкомъ (въ чотырохъ частяхъ). — Ôдтакъ въ рокахъ 1824. и 1825. написавъ Котляревскій ще пяту и шесту часть Енеиды, и право печатаня продавъ за 2000 рублѣвъ надворному совѣтникови Волохинови, котрый ôдтакъ надруковавъ повный твôръ въ Харковѣ въ "университетскôй типографіи" 1842. р. пôдъ заголовкомъ "Виргиліева Энеида, на малороссійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ". (вел. 8°, стор. 38 + 42 + 75 + 71 + 77 + 90 + 32)2). Котляревскій переробивши и доповнивши свою Енеиду, спôмнувъ такожь про того Пурпуру, щó "чужеє добро ôддавъ въ печать" и велѣвъ єму ôдбувати муки въ пеклѣ межи проклятущими грѣшниками. Ось и слова сатиричнû, замѣщенû въ III. части Енеиды:

Якусь особу мацапуру
Тамъ шкварили на шашлику,
Горячу мѣдь лили за шкуру
И роспинали на быку.

1) Въ другôмъ выданю "Енеиды" находить ся въ додатку (стор. 1-26) словарець п. з. "Собраніе малороссійскихь словъ содержащихся въ Енеидѣ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ малороссійское нарѣчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ россійскихь, но неупотребительных". — Се друге выданє Енеиды зберегає ся въ библіотецѣ акадомичного товариства "Сѣчь" у Вѣдни.

2) Въ четвертôмъ выданю находить ся (въ додатку) такожъ "Словарь малороссійскихъ словъ, оодержащихся въ Энеидѣ, съ русскимъ переводомъ" (стор. 1-32).

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 194

Натуру мавъ ôнъ дуже бридку,
Крививъ душею для прибытку —
Чужеє оддававъ въ печать;
Безъ сорома, безъ Бога бувши,
И восьму заповѣдь забувши,
Чужимъ пустивъ ся промышлять1).

Мѣжь иншими выданями "Енеиды" вызначують ся именно отъ-сû два: а) Выданє П. Кулѣша п. з. "Писання И. П. Котляревського зъ ёго портретомъ и картинкою ёго будиночка въ Полтаві. Вергиліева Енеида. Наталка Полтавка. Москаль-чарівникъ. Ода до князя Куракина". Санктпетербургъ 1862. (12°). — б) Выданэ С. П. Катранова п. з. "И. П. Котляревскій. Собраніе сочинений на малороссійскомъ языкѣ. I. Энеида. II. Наталка-Полтавка. III. Москаль-Чаривныкъ. IV. Ода до князя Куракина". — Изданіе второе. Кіевъ 1875. (вел. 8.)

Енеиду Котляревского зовуть епосомъ комичнымъ, се-бъ-то травестією, по-за-якъ въ сѣмъ творѣ поважна, клясична давнина одягає ся въ комичну форму и перелицьовує ся одвѣтно до звычаѣвъ и обычаѣвъ добы сучаснои2). И справдѣ придержуючись историчнои подѣѣ Енеиды Вергилієвои Котляревскій представивъ у формѣ шутливôй суспôльно-национальный побутъ Украины пôсля зруйнованя Запорожскои Сѣчи. А вже-жь травестована Енеида не єсть выдумкою Котляревского; першимъ творцемъ такого комичного éпоса бувъ Италіянець Giovanni Battista Lalli,

1) "Писання И. П. Котляревського". С.-Петербургъ 1862, стор. 92.

2) Въ Россіи зовуть Енеиду Котляревского пародією. Однак-же назвою пародіѣ вызначують естетики той рôдъ комичного éпоса, щó въ нѣмъ проявляє ся поважна форма зъ богатырскимъ патосомъ, мѣжь-тымъ коли змѣстомь такого твору эсть смѣшна нѣсенѣтниця.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 195

щó въ Римѣ 1633. p. надруковавъ комично-сатиричне писанє п. з. "Eneide travestita". Опôсля Французъ Павло Скарронъ выдавъ въ Парижи (1648-1653) цѣнний твôръ "Virgile travesti en vers burlesques", де смѣявъ ся клясичнымъ богамъ и богатырямъ, и дорѣкавъ всякимъ фарисейскимъ святошамъ1). Минуло сто лѣтъ и се зъявилась у Вѣдни знаменита травестія Нѣмця Алойса Блюмауера (1784-1788)2), котрый въ комичнôмъ cвoѣмъ писаню выступивъ именно проти монахôвъ, проти забобонôвъ, фанатизму и религійнои нетерпимости. Одтакъ россійскій писатель Николай Осиповъ переробивъ (1791) нѣмецку Енеиду Блюмауера, тôлько-жь не поваживъ ся выступити зъ докоромъ проти чepцѣвъ и фанатикôвъ въ Россіи, а натомѣсць писавъ ѣдку сатиру проти пяниць и неукôвъ. Въ Енеидѣ Осиповаа пють до-дуру не тôлько смертнû люде, але й богове олимпійскû, и ôдтакъ въ цѣлôмъ стихотворѣ бачимо богато такихъ образôвъ, въ котрыхъ проявляэ ся моральна погань богатырѣвъ клясичного свѣта3).

Тая-то Енеида, "вывороченная на изнанку Осиповымъ", послужила Котляревскому подекуды взôрцемъ до писаня Енеиды "перелицьованои"4). Ôдъ Осипова переймивъ Котляревскій засновокъ писаня й особливо сатиричне высмѣванє всякихъ пяниць; опроче украиньскій поетъ корыстувавъ ся тою-самою формою писаня, яку выбравъ собѣ Осиповъ. Се бо добачаємо въ "перелицьованôй" Енеидѣ Котляревского такû самû чотыро-етоповû

1) Порôвн. Paul Scarron's "Virgile travesti" von Heinrich Paul Junker. Oppeln 1883.

2) Заголовокъ тои нѣмецкои травестіѣ єсть такій: "Virgils Aeneis, travestirt von Blumauer".

3) "Новь", 1885, томъ I., Nr. 4., стор. 707.

4) ibid., стор. 708.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 196

ямбы, зложенû въ строфы по десять стрôчокъ, и таке-саме римованє, щó й въ Енеидѣ Осипова1). Все-жь таки єсть велика рôжниця мѣжь обома сими творами. Енеида Осипова єсть проста сатира супроти двохъ головныхъ моральныхъ хибъ россійскои суспôльности, Енеида же Котляревского уважає ся цѣлющимъ и живущимъ лѣкомъ люду украиньского, щó по затратѣ волѣ попавъ ся въ безодню загибели національнои, суспôльнои и просвѣтнои. А вже-жь не такъ легко прийшлось Котляревскому сповнити свою культурну миссію посередъ украиньскои интелиґенціѣ, щó була зноровилась бажанємъ панованя в подекуди полюбила вже порядки московскû. Паныкозаки ôдносились до козакôвъ-хлѣборобôвъ и до прочого поспôльства зъ великимъ презирствомъ; они покинули звычаѣ й обычаѣ батькôвскû и забували переказы про колишню народну славу. Вразъ зъ россійскимъ панствомъ украиньскû перевертнѣ звеселялись неразъ казками й анекдотами про побутъ простого люду, по-заякъ въ потомкахъ славного лицарства добачали бѣдолашнихъ гольтѣпакъ, щó своими обычаями ставались предметомъ панскои потѣхи. Всякій отже украиньскій патріотъ, щó бувъ бы поваживъ ся написати якійсь поважный твôръ въ мовѣ рôднôй, ставъ бы ся посмѣховискомъ въ высшихъ верствахъ суспôльности украиньскои и россійскои. Змѣрковавъ се добре Иванъ Котляревскій, и про-те зладивъ травестію въ мовѣ украиньскôй, виступаючи передъ зноровленымъ панствомъ зъ такимъ шутливымъ писанємъ, котре єму було до-вподобы. Взявъ собѣ отже основою такій твôръ комичный, котрый письменнымъ людямъ добре бувъ звѣстный, и зладивъ "перелицьовану" Енеиду такъ, щобъ схотѣло єѣ читати панство россійске та украиньске.

1) ibid.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 197

Принявши отже ôдъ Осипова цѣлый апаратъ низшои комики, яка проявляє ся при піятицѣ, зъумѣвъ Котляревскій всякû шутливû ситуаціѣ оживити гуморомъ украиньскимъ в ôдтакъ принаднымъ писанємъ змалювати суспôльный побутъ люду украиньского. И справдѣ, трояньска ватага "парубка моторного и козака" Енея въ очахъ российского и украиньского панства була вѣрнымъ образомъ потомкôвъ колишнього козацтва. Тому-то въ I. и II. части Енеиды Котляревскій звеселявъ теє панство шутливыми подѣями зъ побуту трояньскихъ бурлакôвъ, и ажь въ III. части, описуючи пекло, сказавъ ôнъ людямъ высшои верствы суспôльности не одно слово гôркои правды. Въ пеклѣ мучать ся паны, щó на сѣмъ свѣтѣ простымъ "людямъ льготы не давали и ставили ихъ за скотôвъ" (III, 87)1), тамъ живуть не тôлько "еудьѣ, пôдсудки, писарѣ", але й "розумнû филосопы, ченцѣ, попы в крутопопы" (III, 89)... Все-жь еще не смъвъ авторъ зъявити своєи симпатіѣ до Украины: навпередъ треба було передъ людьми культурными розкрыти всю скарбницю мовы простого люду2), ôдтакъ можно було спонукати перевертнѣвъ, щобы, поглядаючи на образъ упадку Украины, стямились у своѣмъ безголовю и серцемъ прихилились до полишеного поспôльства. Зъєднавши собѣ читателѣвь мôгъ авторъ ôдкрывати свои сердечнû гадки и будити патріотизмъ у тыхъ, щó забували свою батькôвщину. Такъ отже описуючи, явь бучна Латинь до вôйны зъ Троянцями знаряжалась, спôмнувъ поетъ про часы давнои гетьманщины, присвячуючи згадцѣ про славну бувальщину отъ-сû патріотичні слова:

1) Всякû цитаты наводять ся туть зъ того выданя Енеиды, котре Кулѣшь надруковавъ въ Петербурзѣ 1862. р.

2) "Новь", ibid., стор. 709.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 198

Такъ вѣчнôй памяти бувало
У насъ въ гетьманщинѣ колись:
Такъ просто вôйсько шиковало,
Не знавши: стôй! не шевелись!
Такъ славніи полки козацькû,
Лубенській, Гадяцькій, Полтавській,
Въ шапкахъ було, якъ макъ цвѣтуть.
Якъ грянуть, сотнями ударять,
Передъ себе списы наставлять, —
То мовь мѣтлою все метуть (IV, 157).

Опôсля въ V. и VI. части Енеиды звернувъ Котляревскій остру сатиру бôльше до зноровленого панства, нѣжь до бѣдолашного люду, и закôнчивъ свôй твôръ моральною наукою, котру могли собѣ стямити окаяннû перевертнѣ. Ось его слова:

Живе хто въ свѣтѣ необачно,
Тому нѣгде не буде смачно,
А бôльшь, коли и совѣсть жметь (VI, 297).

Изъ сего огляду можь дôзнатись, що "перелицьована" Енеида Котляревского не єсть творомъ комично-карикатурнымъ, якъ думавъ П. Кулѣшь1). Вже-жь авторови сеи травестіѣ не прийшло й на гадку, пôдлещуватись панамъ в за-для ихъ забавы высмѣвати звычаѣ й обычаѣ темныхъ, незрячихъ своихъ братôвъ. Ôнъ переймивъ ся высокою идеєю, здвигнути своихъ землякôвъ изъ упадку морального и побудити перевертнѣвъ, щобъ полюбили покинену, заплакану матѣрь. Справедливо отже замѣтивъ Кониській2), що любовю до свого народу дыше кожде слово Котляревского, та що ôнъ якъ зъумѣвъ, и

1) "Основа", южно-русскій литературно-ученый вѣстникь. Петербургъ. 1861; январь, въ статьѣ "Котляревскій", стор. 259-261.

2) "Сьвіт". Ві Львові 1881; число 2., въ статьѣ: "Відчити з історіі русько-украінського письменства XIX. віку"; стор. 28.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 199

якъ можно було, такъ и говоривъ про тяжкій побутъ украиньского народу, хоча не забувавъ згадати й иншû рѣчи, котрû здавались єму негôдными и надъ котрыми ôнъ смѣявъ ся смѣхомъ сатиры. Ôдтакъ по словамъ Кониського Котляревскій являє ся народовцемъ, демократомъ, сатирикомъ, осмѣюючимъ схолястичну науку и панованє чужоземскои мовы въ школахъ и науцѣ; ôнъ стоить за гуманнôсть, се бо устами царя Латина розказує, що треба бути звѣремь, щобъ на вôйнѣ проливати людску кровь, або вбивати людей (IV, 153). Опроче Котляревскій натякавъ зъ-легка на неволю крѣпакôвъ, вложивши въ уста Зевеса тû слова, що Еней "на панщину ввесь свѣтъ погонить" (І, 8).

Про-те змаганє Котляревского не було лишь опозицією противъ псевдо-клясицизму, якій зъявлявъ ся ще подекуды въ россійскôмъ письменствѣ1), — авторъ-патріотъ зволôкъ на землю богôвъ зъ Олимпа и зрôвнавъ ихъ зъ людьми зъ-за-того, що поставивъ ихъ репрезентантами власти й управы земскои, вкладаючи въ уста Зевеса отъ-сû слова до сварливыхъ богôвъ:

Поступки вашû всѣ не божû:
Вы на сутяжникôвъ похожû,
И радû мордувать людей (VI, 229).

Ôдтакъ пôдъ личиною королятъ-паненятъ и богатырѣвъ клясичного свѣта скрывъ авторъ панску величь суспôльности россійскои й украиньскои и про-те пôдъ покривкою комичнои травестіѣ мôгъ ôнъ высказати тû кривды, якû терпѣвъ людъ украиньскій ôдъ своихъ мучителѣвь. И справдѣ повелось Котляревскому осягнути цѣль свого литературного змаганя. Люде культурнû въ

1) Про опозицію Котляревского до клясицизму спôмнувъ такожь А. Пыпинъ въ "Исторіи славянскихъ литературъ". С.-Петербургъ 1879; томъ I., стор. 358.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 200

Россіи пôзняли красу мовы украиньскои и придивились близше окремому побутови Украинцѣвъ, а свои перевертнѣ бачили въ Енеидѣ мовъ въ зеркалѣ руину колишньои батькôвщины, щó єѣ помогли занапастити чужимъ супостатамъ. Простû-жь люде могли дôзнатись, що ихъ упадокъ не есть ще такъ-великій супроти моральнои загибели у высшихъ верстóвъ суспôльности. Коли бо въ "перелицьованôй" Енеидѣ культурнû люде побивають ся муками въ пеклѣ, то неписьменнû бѣдолахи звеселяють ся житємъ щасливымъ1). Ôдтакъ твôръ Котляревского ставъ вельми популярнымъ не тôлько мѣжь людьми письменными але й мѣжь бѣдними потомками колишнього славного козацтва. Ба, рукопись Енеиды попалась въ руки тыхъ Запорожцѣвъ, щó пôсля зруйнованя Сѣчи зайшли ажь за Дунай въ Туреччину. Розказують2), що въ часѣ турецкои вôйны (1806) Иванови Котляревскому треба було переплысти човномъ черезъ Дунай. Керманичами того човна були два Запорожцѣ. Вдавлюючись въ лице капитана, Запорожцѣ пôзнали въ нѣмъ свого земляка и про-те забаглось имъ, дôзнатись про єго прôзвище. Котляревскій назвавъ себе, а керманичѣ запыталиеь: "Чи не той, щó скомпонувавъ Енеиду?" — "Той самый", усмѣхаючись ôдповѣвъ капитанъ. — "Такъ це ты, батьку нашь рôдный?!"— кликнули радôсно Запорожцѣ, в припавши до него, стали цѣлувати его руки. — "Иди, батьку

1) Порôвн. отъ-се мѣсце въ Енеидѣ:

Се бѣднû нищû, наваженнû,
Щó дурнями счисляли ихъ,
Старцѣ, хромû, слѣпорожденнû,
Зъ якихъ бувъ людській глумъ и смѣхъ;
Се, щó зъ порожными сумками
Жили голоднû пôдъ тынами... (III, 108. 109).

2) С. П. Катрановъ, "И. П. Котляревскій. Собраніе сочиненій на малороссійскомъ языкѣ". Кіевъ 1875; стор. V. и VI.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 201

до насъ!" сказали они Котляревскому, коли выходивъ зъ човна, "мы тебе зробимо старшимъ!"

Такъ отже "перелицьована" Енаида стала справдѣ лѣкомъ цѣлющимъ для безталаннои Украины, котру чужû супостаты и свои перевертнѣ засудили на загибель вѣковѣчну. Ось ôджило слово украиньске и ôдтакъ повѣяло теплымъ леготомъ не тôлько на хаты мужицкû, але й на деякû домы панскû, изъ-за чого до рôднои мовы стало нахилятись богато письменныхъ людей, котрû дотôль придержувались культуры российскои або польскои. Правда, що той починъ нового словесного житя бувъ породомъ тяжкимъ, по-за-якъ радикальнымъ лѣкомъ мусѣла бути комична травестія, однакъ иншимъ способомъ нѣякъ не могло-бъ ôдбутись на Украинѣ ôдродженє просвѣтне и національне.

Та й справдѣ Енеида Котляревского есть творомъ высокои стôйности литературнои. Лишь подекуды не мôгъ авторъ ôдвязатись ôдъ поваги свого взору, се-бъ-то ôдъ Енеиды Осипова. Переймавши ôдъ сего твору сатиричне высмѣванє пяниць, Котляревскій въ "перелицьованôй" Енеидѣ денекуды "пересоливъ", по-за-якъ майже въ кождôй комичнôй ситуаціи сивуха являє ся неначе искрою, щó дожидає лишь сухого пôдпалу, щобъ запалахкотѣти поломямъ. Такъ отже въ Енеидѣ Котляревского пють до-дуру не тôлько бурлаки, паны й князьки, але й богове олимпійскû (II, 39. 42), ба й праведники на тôмъ свѣтѣ въ раю "полягавши курять люльки або пють горѣлочку" (III, 106). Дальшимъ наслѣдкомъ безнастаннои піятики являють ся деякû недоладнû слова, котрû навѣть въ комичнôмъ творѣ натякають на грубый реализмъ1).

1) Описуючи пожежу човнôвъ Котляревскій малює ось-такъ великій страхъ Енея:

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 202

А вже-жь свѣтоглядь поета єсть въ загалѣ ясный и веселый. Тому-то й въ пеклѣ гомонить иногдѣ реготня и дружна балагурня (III, 102. 103), ба тутъ проявляє ся подекуди майже такій побутъ проклятыхъ, якій вели грѣшники, въ сѣмь свѣтѣ (III, 98. 99). Въ загалѣ въ Енеидѣ Котляревского вызначує ся шутлива вдача Украинца, котрый и въ недоли смѣє ся крôзь сльозы, мѣжь-тымь, коли въ комичнôмъ творѣ Блюмауера добачаємо бôльше сарказму й ироніѣ, нѣжь справдѣшнього гумору.

Котляревскій блиснувъ своимъ талантомъ особливо въ III. части Енеиды, одвакже и въ иншихъ частяхъ єсть богато мѣсць вельми поетичныхъ. Мѣжь ними вызначує ся описъ бурѣ на морѣ (І, 4. 5; II, 28; IV, 119), оповѣданє про роботу Вулькана въ кузни, коли на просьбу Венери для Енея ковавъ збрую (V, 183). Чудово описана такожь проява бѣлоликои, краснои Венери, сидячои на хмарѣ золотôй, коли сеся богиня подавала нову збрую свому сынови Енеєви (V, 187-189). До такихъ же мѣсць, щó вызначують ся драматизмомъ, належить описъ ворушнѣ богôвъ въ Олимпѣ, коли гнѣвливий Зевесъ загрозивъ богамь, що поспихаэ ихъ зъ неба, та що богинѣ пôшле въ запорожску Сѣчь за-те, що тôлько сварять ся та мѣшають ся въ людскû справы (VI, 229-236). Опроче въ цѣлôй Енеидѣ єсть богато гарныхъ епизодôвъ, порôв-

Пôднявшв голову у-гору,
Кричавъ, опарений мовь песъ,
Олимпськихъ шпетивъ на всю губу,
И неню лаявъ свою любу,
Добувсь и въ ротъ и въ нôсъ Зевесъ.
"Гей ты, проклятый стариганю,
На землю зъ неба не зиркнешь?!..." (II, 48).

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 203

нань1) и образôвъ поетичныхъ, котрыми оживляє ся подекуди довше оповѣданє про справы воєннû.

Такъ отже Енеида Котляревского изъ-за высокои литературнои стôйности есть доси окрасою руско-украиньскои литературы, мѣжь-тымъ коли Енеиды Осипова нѣхто вже въ Россіи не читає; ба й травестована Енеида нѣмецкого поета Блюмауера уважає ся творомъ прùстарымъ, щó втративъ давнѣйшу свою принадну силу.

Меншу вартôсть литературну мають оба драматичнû творы Котляревского "Наталка Полтавка" и "Москаль-чарôвникъ". Хоча-жь авторъ въ писаню сихъ творôвъ не придержувавъ ся правилъ драматурґіѣ, то однако на сценѣ подобають ся они вельми, по-за-якъ въ нихъ зъявляє ся вѣрна характеристика суспôльного побуту на Украинѣ. Особливо-жь въ Наталцѣ Полтавцѣ добачаємо майже таку свѣжу й чудову красу, якою визначують ся безсмертнû творы людовои поезіѣ украиньскои, изъ-за чого сеся народна оперетка зъєднала собѣ загальну симпатію не то на Украйнѣ, а й въ Московщинѣ. — Ось и змѣсть сего твору драматичного: Наталка Полтавка любить убогого парубка Петра, котрый давнѣйше бувъ годованцемъ у старого Терпила, батька Наталчиного, и зрôсъ вкупѣ зъ гарною дочкою свого добродѣя. Але-жь

1) Мѣжь поетичными порôвнанями вызначує ся именно отъ-се:

Не хмара сонце заслонила,
Не вихоръ порохомъ вертить,
Не галичь чорна поле вкрыла,
Не буйный вѣтеръ се шумить:
Се вôйско йде всѣма шляхами,
Се ратнэ брязкотить збруями,
Въ Ардею городъ поспѣша.
Стовпъ пороху пôдъ небо вэтця,
Сама земля, здаэтця, гнетця;
Енею! де теперь душа? (IV, 166).

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 204

тогдѣ бувъ ôнъ бѣдний и не мавъ надѣѣ зъ Наталкою подружитись, хочь любивъ эѣ щиро. Ôдтакъ старый Терпело розпивъ ся и выгнавъ Петра зъ хаты. Коли-жь не стало й послѣднього сего робôтника, Терпило зовсѣм извѣвъ ся, вмеръ въ бѣдности и лишивъ жену й дочку безъ кусника хлѣба. Стара Терпилиха рада-бъ була выдати Наталку за якого дячка або за волосного писаря, думаючи, що такою женитьбою полегшаэ ихъ тяжка доля; та отъ, Наталка, тужачи за Петромъ, щó пропавъ безъ вѣсти въ чужинѣ, не хотѣла й чути про якûсь сваты. Саме-тогдѣ зъявляє ся новый богатый женихъ, панъ возный Тетерваковскій. Макогоненько, сельекій выборный, чоловѣкъ вертливый, бувъ прв сѣмъ сватаню старостою. Бѣдна Наталка, не дождавшись свого Петра, зъ тяжкимъ серцемъ покорилась своѣй матери, котра конче бажала сего подружя. Коли подали вже ручники, зъявивъ ся Петро и сейчасъ найшовъ собѣ вѣрного товариша въ Миколѣ, далекôмъ родичу Терпилихи. Петро довѣдує ся, що Наталка вже посватана за возного, и въ розпуцѣ серця радь бы ще разъ єѣ побачити. Микола викликує Наталку зъ хати, та отъ, дѣвчина радѣючи радостію, що вернувъ ся Петро, вже й не думаэ выдаватись за возного, кажучи: "не хочу, не пôду, — та й кôнцѣ въ воду" (стор. 364). Супроти такой рѣшучои волѣ Наталки не вдѣяла нѣчого зажурена мати. Коли-ж выборный и возный стали докоряти "пройдисвѣту" Петрови, то бѣдний парубокъ сказавъ Наталцѣ, щоби покорилась своѣй доли, послухала матери и полюбила пана возного. Тогдѣ-то возный, пôзнавши сердечну вдачу Петра ôдступивъ ôдъ свого жениханя и заявивъ, що ôдказуэ ся ôдъ Наталки та уступає єѣ Петрови "на вѣчноє и потомственноє владѣнѣє зъ тимъ, щобъ зробивъ ѣѣ благополучною". Ôдтакъ стара Терпилиха поблагословила своихъ дѣтей,

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 205

а Петро сказавъ, що "Богъ поможе єму й Наталцѣ вѣрною любовію и порядочною жизнію бути примѣромъ для другихъ и заслужити прôзвище добрыхъ Полтавцѣвъ" (стор. 376).

Можно догадатись, що поетъ гарною Наталкою Полтавкою хотѣвъ зъобразити чудову Украину. Въ Енеидѣ не поваживъ ся ôнъ высказати явно своєи любови до рôднои батькôвщины. Коли-жь ôнъ панôвъ и въ загалѣ людей культурныхъ въ Россіи познакомивъ близше зъ мовою и суспôльнымъ побутомъ люду украиньского, то вже легче прийшлось єму звеличити свою Украину такъ, щобъ и "панъ возный" єѣ полюбивъ. Той-то возный покинувъ бувъ рôдну мову и горнувъ ся до чужого панства. А вже-жь пôзнавши Наталку Полтавку, прихиливъ ся до неи серцемъ и бажавъ зъ нею подружитись.

Хоча-жь сеся оперетка есть вѣрнымъ образомъ житя народного, то все-таки видно въ нѣй вплывъ сентиментального напряму литературного, котрый въ Россіи ôдъ р. 1792. ставъ проявлятись1). Котляревскій станувъ въ опозиціи до псевдо-клясицизму, и нахиливъ ся до сентиментальности, по-за-якъ сей напрямъ литературный лучше ôдповѣдавъ вдачи украиньскôй, нѣжь фальшивый клясицизмъ францускій. А вже-жь заявивши въ "Наталцѣ Полтавцѣ" наклôнъ до сентиментальности, Котляревскій потягвувъ за собою деякихъ иншихъ нисателѣвъ украиньскихъ, ба й самъ талантливый Квѣтка-Основяненко переймивъ сентиментальну афектацію ôдъ Котляревского, дарма, що тогдѣ въ россійскôй литературѣ сентимен-

1) Творцемъ сентиментального напряму литературного въ Россіи бувъ Н. Карамзинъ, написавши двѣ повѣсти п. з. "Бѣдная Лиза" и "Натяла, боярскаяя дочь".

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 206

тального напряму майже нѣхто вже не придержувавъ ся1).

Въ шутливôй оперетцѣ, написнôй пôдъ заголовкомъ "Москаль-чарôвникъ" скрыває ся мабуть сеся провôдна гадка, що Украину старає ся подолѣти культура россійска, що однако се змаганє не вдѣє нѣчого, по-за-якъ Украина придержує ся вѣрно рôдныхъ святощій. — Змѣстъ сеи оперетки єсть такій: До Тетяни, молодои жены чумака Чупруна, заходить судовый паничь Финтикъ, щó стыдає ся своєи матери, простои старушки, и говорить по-московски. Тетяна — се невѣста жвава, жартлива й глузлива, однакъ вѣрна свому мужеви. Чупруна не має дома, — поѣхавъ въ дорогу за сôлью. Саме тогдѣ въ хату Чупруна приходить на кватиру москаль (солдатъ), котрый чванить ся своєю грубою вдачею и опôсля просить хозяйки, щобы дала єму чого повечеряти, або хочь чарку горѣвки. Коли Тетяна не вволила волѣ москаля, то положивъ ся ôнъ въ запѣчку, и удаючи спячого, небавомъ ставъ хропти. Тогдѣ учувъ ôнъ, що у Тетяны есть пражена ковбаса, печена курка и пляшка запѣканки. Ажь ось вернувъ Чупрунъ зъ дороги, а Тетяна почувши єго голосъ велѣла Финтикови скрытись пôдъ припѣчкомъ. Чупрунъ побачивши солдата-постояльця, пытає ся жѣнки, чи єго нагодувала, та довѣдує ся, що у неи нема нѣчого, по-за-якъ она для себе рѣдко коли й варила. Ôдтакъ встає москаль зъ запѣчка и зъявляє Чупрунови, що ôнъ есть чарôвникъ, та що нагодує голодного чумака. Показує отже тû мѣсця, де Тетяна скрыла запѣканку й ѣду, та выганяє Финтика зъ-пôдъ припѣчка, звѣщаючи чумакови, що се є чортъ, котрый

1) Коли Квѣтка-Основяненко писавъ перші свои повѣсти, то въ Россіи славный поетъ Пушкинъ вытычивъ литературѣ напрямъ національний.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 207

принявъ стать судового панича. Однакже Тетяна признає ся чоловѣкови, що се таки справдѣшній Финтикъ, котрый такъ ѣй надоѣвъ и осоруживъ ся, що й ѣй задумалось, надъ нимъ поглумитись. Чупрунъ не мстить ся Финтикови, а дає єму науку, щобъ ôнъ нѣколи не забувавъ, якого ôнъ роду, щобъ почитавъ матѣрь свою, поважавъ старшихъ себе, та щобъ Тетяну обходивъ на тридевять земель.

Сеся оперетка не зовсѣмъ вподобалась Кулѣшеви; се бо закидує Котляревскому, що Чупрунъ являє ся придурковатымъ, мѣжь-тымъ, коли чумаки "самые развитые люди"1). А вже-жь Н. Петровъ доказавъ Кулѣшеви2), що основну гадку въ "комедіи" "Москаль-чарôвникъ" взявъ Котляревскій изъ украиньского народного переказу, що именно въ казцѣ "Москаль-рыбалка"3) чумаки супроти солдатôвъ являють ся справдѣ безглуздими, по-за-якъ сû пакостники ихъ пôддурюють и зъ возôвъ крадуть имъ рыбу. Опроче Чупрунъ єсть лишь забобоннымъ, а ве придурковатымъ; се бо бесѣдує второпно, ба, говорить про столицю одну й другу, про сенатъ, министрôвъ и т. и. (стор. 417. и 418). Вѣра-жь въ чары була тогдѣ прикметою не тôлько людей неграмотныхъ, але й письменного панства.

Народну оперетку4) въ 3 дѣяхъ п. з. "Наталка Полтавка" надруковано у-перве 1819. р. въ Харковѣ, а въ-друге 1838. р. такожь въ Харковѣ коштомъ И. Срезневского

1) "Основа", С.-Петербургъ, 1862; лютый; стор. 232.

2) "Очерки исторіи украинской литературы XIX. столѣтія". Кіевъ 1884; стор. 33-35.

3) И. Рудченко, "Народныя южнорусскія сказки". Выпускъ II., стор. 170-173.

4) Въ выданю Кулѣша зъ 1862. р. оба драматичнû творы "Наталка Полтавка" и "Москаль-чарôвникъ" названû "украинскою оперою".

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 208

(зъ предмовою и зъ додаткомъ словаря). У-третє выдано сю оперетку въ 2 дѣяхъ 1862. р. въ Петербурзѣ заходомъ Кулѣша. Одтакъ передруковано сей твôръ драматичный ще кôлька разôвъ. — Шутливу-жь оперетку п. з. "Москаль чарôвникъ" выдано у-перве 1841. р. въ Москвѣ коштомъ И. Срезневского, та й опôсля ще кôлька разôвъ єѣ надруковано.

Мѣжь печатаными творами Котляревского находить ся ще "Ода до князя Куракина"1). Хоча сеся ода есть нанеґирикъ, писаный по правиламъ середньовѣчнои науки схоластичнои въ честь малороссийского генералъ-губернатора, то однако проявляють ся тутъ такожь здоровû гадки, по-за-якъ поетъ выступав противъ деякимъ лукавымъ панамъ, щó бѣднымъ людямъ не давали пôльги, и ôдзыває ся зъ докоромъ про тыхъ судьѣвъ, щó людей не судили по правдѣ2).

1) У-перве надруковавъ сю оду П. Кулѣшъ въ Петербурскôй "Основѣ" зъ 1861. р. (январь, стор. 251-255).

2) Порôвн. отъ-се мѣсце въ "одѣ до князя Куракина":

— Крутенькую загадку
Нашимъ ты задавъ панамъ,
Бо, щобъ мали чистû душѣ,
Щобъ держали строго уши,
Ты собой ихъ учишь самъ....
И такихъ було доволѣ,
Щó прохали на панôвъ,
Що паны, по ихъ злôй воли,
Не дають пахати нивъ;
Що козацькими землями,
Сѣнокосомъ и полями
Вередують, мовъ своимъ.
Судъ у правду не вникає,
За панами потакає,
Щобъ було ёму и имъ. (стор. 445. и 446.)

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 209

Зъ-помѣжь рукописей, щó ихъ лишивъ Котляревскій, важнѣйшû суть отъ-сû:

1) "Размышленія о расположении, съ какимъ должно приступать къ чтенію и размышленію о св. Евангеліи Луки"1). Се есть украиньскій перекладъ тексту француского2), подѣлений на 359 главъ. Изъ однои замѣтки перекладчика можна дôзнатись, що ôнъ почавъ сю роботу въ жовтни 1823. р., а кôнчивъ єѣ 17. червня 1838. р.

2) "Замѣтки" про деякû народнû обычаѣ3).

И. Котляревскій єсть творцемъ новои добы литературы руско-украиньскои. Єго можь уважати "предитечею" Тараса Шевченка. Якъ бы не було автора Енеиды, то не мôгъ бы опôсля зъявитись безсмертний кобзарь украиньскій; навпередъ треба було утворити языкъ литературный и зъєднати для него людей культурныхъ, по чôмъ Украина могла зъ упадку двигнутись словами апостола правды й науки. И сказавъ Шевченко свому "предитечи" велике "спасибôгъ" за славный єго починъ просвѣтный, присвятивши єму "на вѣчну память" чудову пѣсню, въ котрôй визначують ся особливо ось-тû вѣщû слова:

Все осталось, все сумує,
Якъ руины Троѣ;
Все сумує, тôльки слава
Сонцемъ засіяла:
Не вмре кобзарь, бо на вѣки

1) Заголовокъ сего писаня подавъ А. Терещенко въ мовѣ россійскôй; однакже Котляревскій зладивъ свôй перекладъ въ мовѣ украиньскôй.

2) Се заголовокъ оригиналу француского: Évaogile medité distribué pour tous Іез jours de l' année, snivant la concorde des quatre évangelistes, augmenté d' une notice, par le P. Duquesne. XIII. tomes. Lyon 1816.

3) Порôвн. "Основу", 1861., (Февраль, стор. 172). Терещенко списавъ тутъ змѣстъ сихъ замѣтокъ.

Огоновський О. Іван Петрович Котляревський — 210

Ёго привûтала.
Будешъ, батьку, панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце зъ неба сьяє,
Тебе не забудуть1).

1) Т. Г. Шевченко. "Кобзарь". У Празі 1876.; І., стор. 191. — Такожь Яковъ Головацкій помянувъ Котляревского добрóмъ, написавши єго біографію, котру закôнчивъ сими словами: "Цѣла Украина съ почестью споминає Котляревского... Кождый Малорусинъ зъ глубины души вздыхає за нимъ. Дорогоцѣнне имя єго заховано буде на завсѣды въ памяти народной, якъ пѣсня народна, котра не умирає николи". ("Пчола", Львôвъ 1849; число 3. стор. 37-41).

 

Ссылки на эту страницу


1 Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata
Грушевський М. С. Для ювілею Івана Котляревського. Desiderata. // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори : у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. - Т.11 / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка; Грушевський М. С. – Львів: Видавництво "Світ", 2008. – XХХІІ, 752 с. : іл. Стор. 3-15. Коментарі - стор. 581-585.
2 И. П. Котляревский в свете критики
Стешенко И. И. П. Котляревский в свете критики. — «Киевская старина», 1898, т. 62, кн. 7—8, с. 83—151; кн. 9, с. 267—316; т. 63, кн. 10, с. 1—32.
3 И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении
Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении [І. П. Котляревський та Осипов у їх взаємовідносинах] — «Киевская старина», 1898, т. 62, кн. 7—8, с. 1—82.
4 Иван Котляревский
Лепкий Б. С. Іван Котляревський. // Cтруни: антольоґія української поезії від найдавніших часів до нинішніх часів: у 2 ч. Уклад. Б. Лепкий. Берлін, 1922. Ч. 1: Від «Слова о полку Ігоревім» до Івана Франка. Стор. 84-87.
5 Огоновский, Емельян Михайлович
Огоновський, Омелян Михайлович — твори
6 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
7 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
8 Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель
Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик
9 Украинская литература в XIX веке
Русова С. Ф. Украинская литература в XIX веке. Первый период с 1798 по 1862 г. — В кн.: История России в XIX веке. Т. 4, М., Изд. Бр. Гранат, 1910, с. 289-317.

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654