История Полтавы

Румянцев-Задунайский, Петр Александрович

Подробности

Просмотров: 69188

Румянцев-Задунайський, Петро Олександрович — Румянцев-Задунайский Петр Александрович — (4/15.01.1725, Москва — 8/19.12.1796, с. Ташань Переяславського повіту, тепер Переяслав-Хмельницького району Київської обл.) — полководець і державний діяч, генерал-фельдмаршал (1770 р.), граф (1744 p.), генерал-губернатор Малоросії (1764-1790 pp.), президент Малоросійської колегії (1764-1786 pp.).

Походив із давнього аристократичного роду. Україну знав з дитячих літ: його батько — генерал-аншеф, граф Олександр Іванович Румянцев (1679—1749), відомий полководець і дипломат, у 1736 р. був Головним Правителем Малоросії. В Україні ж одержав початкову освіту; вчителем його був місцевий педагог Т.М. Сенютович, котрий закінчив Чернігівський колегіум, а потім вивчав "в иностранных землях разные языки". Записаний у солдати в шестирічному віці, П. О. Румянцев у 1740 р. став кадетом Сухопутного шляхетського корпусу, де провчився всього 4 місяці, віддавши перевагу армійській службі. Військова кар'єра П. Румянцева була стрімкою: у 1743 р. став полковником, у 1757 р. — генерал-майором, у 1758 р. - генерал-поручиком, у 1760 р. - генерал-аншефом, у 1770 р. — генерал-фельдмаршалом. Здобув славу в Семилітній війні 1756—1763 pp., де командував бригадою і дивізією. Відзначився в боях під Гросс-Єгерсдорфом, Кунерсдорфом, облозі й взятті Кольберга. Користувався необмеженою довірою імператора Петра ІІІ; за його наказом у 1762 р. прийняв командування армією. З воцарінням Катерини II, вважаючи свою кар'єру закінченою, подав у відставку. Однак узурпаторка трону знайшла П. Румянцеву нове поле для застосування талантів: у 1764 р. він був призначений генерал-губернатором Малоросії, президентом Малоросійської колегії, Головним Командиром Малоросійських Козацьких полків, Запорозьких козаків і Української дивізії.

На цьому уряді П. Румянцев активно проводив політику скасування всіх відмін в устрої Гетьманщини та зведення тут російських порядків. Під час виборів до Комісії для складання нового "Уложення" 1767 р. протидіяв автономістичним прагненням української старшини й духовенства. За Ініціативою П. Румянцева проведено реформу козацької служби, податкової системи (встановлення подушного податку), поштової справи. З метою запровадження нового державного оподаткування протягом 1765-1769 pp. провів перепис-ревізію населення і господарств Лівобережної України (Румянцевський опис Малоросії). За урядування П. Румянцева ліквідовано рештки української автономії: скасовано Малоросійську колегію й полковий устрій, поділено Гетьманщину на три намісництва, поширено на Україну російську систему адміністрації й судочинства, ліквідовано козацьке військо й замінено його карабінерськими полками, втілено вжиття катерининську "Жалувану грамоту дворянству" 1785 р. й міське "Уложення" 1775 p., закріпачено українське селянство (1783 p.), секуляризовано церковне майно (1786 р.). Сам П. Румянцев одержав і придбав собі величезні маєтності на Лівобережній Україні.

З початком російсько-турецької війни 1768—1774 pp. П. Румянцев був призначений командуючим 2-ю армією, в завдання якої входила пасивна оборона кордону. Але невдовзі Катерина II, невдоволена повільністю князя О. М. Голіцина, який командував діючою 1-ю армією, призначила П. Румянцева на його місце. Вже в першій рішучій битві під Ларгою (7.VII.1770 р.) П. Румянцев із 25-тисячним військом розбив 80-тисячний турецько-татарський корпус. Ще більше прославила його ім'я перемога, одержана над вдесятеро сильнішим противником при Кагулі (21.VII.1770 p.). Переслідуючи ворога, російський полководець оволодів Ізмаїлом, Кілією, Акерманом, Браїловим, Ісакчою, Бендерами і переніс воєнні дії за Дунай (1771 p.). Успішним наступом у Болгарії в 1774 р. змусив Туреччину укласти Кучук-Кайнарджійський мирний договір. У складі румянцевської армії воювали також козацькі полки. Після завершення кампанії одержав фельдмаршальський жезл і почесне найменування Задунайського. 3 боку царського уряду П. Румянцеву були виявлені всі знаки поваги та уваги - пам'ятні обеліски в Царському Селі й С.-Петербурзі, ордени, придворні урочистості. Однак від пропозиції "в'їхати в Москву на тріумфальній колісниці через урочисті ворота" П. Румянцев відмовився, розуміючи, що самодержці не прощають слави своїм полководцям і за популярність рано чи пізно доведеться розплачуватися. В російсько-турецькій війні 1787— 1791 pp. був командуючим 2-ю (Українською) армією, але являв собою вже другорядного керівника — першим став Г. Потьомкін. Вважаючи себе обійденим, після нетривалих акцій у Молдавії самоусунувся від справ. Із 1789 р. жив у своєму ташанському маєтку. Перебуваючи у зв'язку з російськими опозиційними колами, що орієнтувалися на царевича Павла й були ворожі до суперника П. Румянцева — Г. Потьомкіна, заприязнився з українськими автономістами. Увага й пошана з боку українського шляхетства виявилася, між іншим, у позитивній оцінці П. Румянцева в "Історії Русів". Така метаморфоза викликала велике незадоволення Катерини II, яка у 1790 р. усунула П. Румянцева від керування колишньою Гетьманщиною, призначивши на це місце генерала М. Кречетнікова. У 1794— 1795 pp. П. Румянцев номінально числився головнокомандуючим армією, що діяла в Польщі.

П. Румянцев був суворою людиною: підлеглі тремтіли перед ним. Некрасивий зовні, він зачаровував своєю гарячою енергією, здатністю вести за собою. Не знав хвороб (у 70-річному віці їздив верхи по 50 верст щодень), помер раптово від апоплексичного удару. Похований у Соборній церкві Успіння св. Богородиці Києво-Печерської лаври. Над могилою споруджено пам'ятник (1797—1805 pp., скульптор І. Мартос). Діяльність П. Румянцева як полководця значною мірою визначила розвиток російського воєнного мистецтва у II пол. XVIII ст. О. Суворов уважав його своїм учителем.

23-річним П. Румянцев одружився з 34-річною Катериною Михайлівною Румянцевою, уродженою княжною Голіциною (1723—1779). З плином часу різниця в роках проступила нараз різко, може тому подружжя жило окремо. Дружина з дітьми мешкала в Москві. Троє синів графа — Микола, Сергій і Михайло — стали відомими державними діячами.

Джерело:

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 223-224