Воспоминания Владимира Леонтовича

Подробности: Просмотров: 6356

Публікується за виданням: Володимир Леонтович. Спогади // Тризуб: Тижневик політики, культури, громадського життя й мистецтва – Париж, 1928. – № 22, стор. 9-15; № 24, стор. 9-15; № 26, стор. 7-12; № 27, стор. 7-12; № 28-29, стор. 25-27; № 30, стор. 5-11; № 41, стор. 11-14; № 42, стор. 7-10; № 44, стор. 15-18; № 45, стор. 7-9.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

Тризуб, № 22, стор. 9-15

— 9 (22) —

Спогади *).

Василь Федорович Симиренко.

Починаючи мої спомини про Василя Федоровича Симиренка, почуваю себе не в силі скільки небудь відповідно змалювати його надзвичайно милий, дійсно чарівний образ. Особливою його, так зрідка властивою людям, прикметою була цілковита знеохота до яких будь хвали, слави та розголосу. Він не тільки не шукав їх, вони просто були йому прикрі;

*) Цими сторінками, присвяченими пам'яті мало широким колам громадянства відомого, але вельми заслуженого діяча нашого недавнього минулого, розпочинаємо друк уривків із спогадів В. Леонтовича, нашого відомого письменика і діяча.

— 10 (22) —

здавалося, він разом і соромився їх і не няв їм віри. Ця особливість його була в такій мірі підкреслена, що він не любив навіть згадувати про щось, що можливо було-б залічити в хвалу йому і, хіба випадково, можно було почути від його уривчасту згадку про щось подібне. Ще важче виявити в словах ту особливу моральну красу спокійної, переконаної в собі, відданої обов'язкам людини, з великим критичним розумом і щирими добрістю та веселістю, відчуття якої не блідло і не слабло і при найближчих, майже щоденних з ним зносинах.

Невдовзі як я скінчив університета, у мене склалися дуже добрі відносини з Василем Федоровичем і його жінкою, моєю тіткою з материного боку, а протягом останніх десяти років життя Василя Федоровича я бачився з ними трохи не що-дня. Я глибоко любив їх обох; відчуваю і зараз згадку про їх як святощі і з правдивим почуттям гордощів похваляюся тим, що і вони обоє любили мене. Їхнє відношення, близкість з ними були однією з найкращих сторін мого життя. Їх я вважаю своїми духовними батьками. Завжди, коли я щось писав, для мене було потребою перечитати їм написане, почутти їхню думку. Обоє вони були людьми широкої освіти, з виробленним літературним смаком і їхня оцінка та їхні уваги мали для мене непорушний авторитет. І зараз Василь Федорович і Софія Іванівна часто встають переді мною в моїй уяві так виразно як живі, і треба часом напруження волі, щоб вернути себе до свідомости, що їх вже нема.

Відданність Василя Федоровича Україні, його гарячий патріотизм складали зміст цілого його життя. Для сторонніх це не завжди було помітне в такій мірі, але ближчі люде гаразд знали, що ці почуття відбиваються, складають зміст кожного його вчинка, кожного його кроку. Коли з якихсь причин захоплення, здвиг почуття перемагали природню стриманність Василя Федоровича, вияв цього почуття в небагатьох і простих на вигляд словах набірав вражаючої сили.

Пригадуються мені два таких випадки, обоє на початку нашого зближення, коли національна свідомість, мушу те признати, ще не стала неподільною частиною моєї психіки. Якось Василь Федорович почав читати мені докладну записку чи подання Київської Старої Громади до уряду з приводу утисків українського письменства, оскільки пам'ятаю складену і подану одним з членів тієї Громади Іващенком (пізніше я ніколи нічого за його не чув). Враз посеред читання сльози здавили голос Василеві Федоровичеві і ледве чутний, але тяжкий та глибокий стогін примусив на хвилю перервати читання. В людині остільки стриманній, остільки на вигляд спокійній цей вибух почуття вражав особливо.

В ті-ж саме часи, невдовзі, як написав я перше моє українське оповідання «Салдацький розрух», мені схотілося змалювати одного з моїх товаришів по Московському університету і я почав був писати російською мовою (воно ніколи не було скінчене). Трапилося, що невдовзі приїхали до моїх батьків Василь Федорович та Софія Іванівна. Я перечитав їм вже написані перші три-чотирі глави того оповідання. Василь Федорович слухав мовчки, а коли я попрохав його висловити свою думку, він тихо, ніби не хотячи, але з таким почуттям та переко-

— 11 (22) —

нанням одказав: «Написано добре, але боляче, що не для нас, не для свого народу та що знов і ви підете на чужий ґрунт, — що слова його наче випекли карб на моєму сердці.

Мені було год п'ять, коли я вперше побачив Василя Федоровича. Хоч моя мати і його дружина були рідні сестри, але через те, що Симиренки мешкали на Київщині, а мої батьки на Полтавщині, залізниця проходила од нас далі як за сто верстів, а обидві родини вельми дбало працювали кожна у своєму ділі, бачилися та перевідували вони одні одних зрідка, навіть не що року.

Пригадую, як вперше на моїй пам'яті, — мені було тоді год 5, — приїхали до нас Симиренки; довго перед тим розмовляли про це у нас в домі, бо це була подія, яка не часто траплялася. За ними послано коні далі як за сто верстів, до Кременчуку. Пригадую перші хвилі зустрічі, і як мене вразила краса моєї тітки, яка справді була красунею та ще дужче виразив мене привітний та милий вигляд дядька.

Де далі ті вражіння зростали і були вони якісь незвиклі, а разом і чарівні, бо ніхто у нас не тримався і не поводився так, як Василь Федорович, ніхто з великих так багато і так цікаво не розмовляв з нами — дітьми, як він. Він розповідав нам щось такого, що захоплювало дитячу уяву до самої глибини і розповідав усе по українському і це було нам дивно, але чомусь і приємно. Він показував нам дивні штуки: пересягнув через обідянний стіл вподовж, обійшов на руках довкола нашої чималої залі, кидав разом три мячі і ловив їх усі, не даючи впасти жадному, кидав вієром з однієї руки цілу колоду карт і другою рукою ловив їх усі. Над вечір тітка сіла до роялю, який стояв у нас ніколи не розчиняючись, і вдвох з дядьком вони співали: «Ой п'є Байда», «Максим козак», «Як була я молодою преподобницею» і багато инших пісень, усе українських.

Не виразне, але дуже сильне і миле вражіння залишилося у мене від цієї зустрічі і якось сумно та порожнє здалося мені у наших горницях, коли від'їхали Симиренки.

* * *

Батько Василя Федоровича і дядько його з материного боку, Яхненко народилися на Київщині. Були селяне кріпаки на оброці, наймали водяні млини і забогатіли на млинарстві остільки, що викупилися на волю. Провадили і далі свої млини, але коли ґраф Бобринський, близько маєтку якого вони мешкали, поставив першу у Росії цукроварню, Яхненко та Симиренко придивившись, поставили і собі цукроварню, що була другою тоді на цілу державу.

— «Що ви собі гадаєте, якщо розоритесь?» — перестерігав їх Бобринський. — «Та я якщо розорюся, то знов чоботи шитиму», — одказав Яхненко, який ззамолоду був шевцем, — «а що ви, ваше сіятеєльство, робитимите, як розоритесь?»

Малим хлопцем Василь Федорович пам'ятав себе ще на млині коло якогось великого села і згадував, як бавився та гуляв з селянськими дітьми. В тих забавах він завжди водив перед над товаришами, бо був межи

— 12 (22) —

їх найспритніший та найметкіший. Та незабаром батько і дядько його перейшли на цукроварство, закупили у ґрафа Воронцова у Млієвському Городищі клапоть землі для заводського двору та поставили цукроварню.

В ті часи цукроварство виносило величезні прибутки. Обидва товариші були дуже добрими господарями та упорядниками, мали велику енергію і за поміччю покликанних спеціялістів стежили за техничними поліпшеннями в своїй промисловості та не боялися видатків, щоб їх заводити. Незабаром Млієвська цукроварня виросла начеб як городок. Поруч з нею попереду для її обслуговування, а далі як самостійне підприємство, були упоряджені техничні майстерні, у яких вироблялися ріжні машини і для себе і по замовленням. Господарі вимагали бездоганного виконання і, коли наприклад в ціліндрі вже готової машини помічали хоч найменше дупельце, його розбивано без жалю на очах в господарів. Одночасно вони дуже дбали, щоб життя служачих та робітників впорядити краще. Для їх були побудовані добрі помешкання, школа, бібліотека, лікарня, навіть театр.

Ставши у перші ряди тодішньої буржуазії, Яхненко та Симиренко не піддалися загальній в ті часи на Україні серед тих верств пошесті денаціоналізації, а завжди підкреслювали свою українську національність. Коли якось Яхненкові, котрий, яко старший віком, був керманичем в ділі, принесли з почти дуже важливого, але заадресованного Яхнову листа, він не схотів його принята: «Я Яхненко, а це якомусь Яхнову», казав він. Родинною мовою в обох родинах була українська... Звідки збереглася у їх ця національна свідомість при загальнім в ті часи її занепаді в людности? Може на ґрунті якихсь родинних спогадів, як те було і в Шевченка. Василь Федорович між иншим чув в дитинстві родинний переказ, ніби прізвище «Симиренко» повстало з того, що його предок козак так побивав ворогів, що його наіменовано семиренким себ-то семируким. Цей настрій заховався і в обох синів старого Симиренка. Як відомо Платон Федорович видав своїм коштом перше видання шевченкового «Кобзаря». В часи його керування Млієвським заводом в його адміністрації були українці: проф. Кістяківський — юрісконсультом, Чубинський і инші. Що до Василя Федоровича теж доводить усе життя його.

І Яхненко, і Симиренко піклувалися, щоб дати дітям найкращу освіту. Василь Федорович вчився попереду у французькому пансіоні у Петербурзі, а за спеціяльною-техничною освітою поїхав до Парижу, де вчився у вищому політехнікумі (якому саме не пам'ятаю). Чужоземна освіта та життя на чужині само собою не могли сприяти витворенню національної свідомости, але дитячі вражіння в родині та серед товаришів селян витворили міцну українську стихію, а зустріч з Кістяківським та Чубинським сприяла, певно, увторенню національної свідомости. Вони-ж таки мабуть приєднали його до тогочасних українських гуртків, серед яких особливо близькі відносини склалися у Василя Федоровича з Володимиром Боніфатієвичем Антоновичем.

— 13 (22) —

* * *

Так широкий та раптовий розвиток підприємтва, хоч воно і видавало добрі прибутки, вимагав таки користування кредитом і, як звичайно на великих підприємтвах, і на Млієвському заводі були великі борги тим паче, що господарі користувалися загальним довіррям, а покладалися на свої сили і на своє діло і не боялися позичатися для його розвитку.

Після їх смерти керування підприємством перейшло до рук старшого брата Василя Федоровича Платона і розвивалося далі, але коли Василь Федорович кінчав паризького політехнікума, ціла низка нещасливих обставин звалилася на діло і воно захиталося.

Через що так сталося, я ніколи не чув од Василя Федоровича, але тільки од родичів. Зазначували такі причини:

1) Фірма позичала гроші переважно у польських панів. Коли почалося повстання, усі кредитори поляки почали правити раптового повернення боргів, а це для кожного підприємства не легко.

2) На нещастя в касіра, якому було доручено виплачувати борги, викрадено чемодана з виплаченими вже тратами на 200.000 карбованців і виплату по частині з їх почали вимагати вдруге.

3) Управитель маєтком ґрафа Воронцова, земля якого простяглася верстів на 25 довколо цукроварні Яхненків-Симиренків вимагав великого хабаря, загрожуючи намовити ґрафа поставити свою цукроварню і не давати для Млієвської ні буряків, ні землі на буряки, а не діставши хабаря погрозу свою доконав. Буряки довелося везти здалеку хурою (бо тоді залізниць ще не було), і вони ставали дорогше як иншим цукроварам, а це робило конкуренцію неможливою.

Підприємство захиталося, було призначене конкурсове управління. Під вагою неприємностей та надсильної праці Платон Федорович збожеволів, і Василя Федоровича викликано з Парижу, щоб приняв на себе цей тягар, не давши скласти останніх іспитів. Симиренки користувалися такою повагою, що на конкурсовому зібранні Василя Федоровича обрано за керманича діла і протягом кількох років він силувався його врятувати, але тіж таки кредитори, які доручили йому діло, на кожному кроці перешкоджали Василеві Федоровичеві досягти мети. Серед своєї тяжкої та скрутної праці Василь Федорович познаємився з Софією Іванівною Альбранд, з якою й оженився. Маєток її батька був верстів за 35 од Млієва: Софія Іавнівна була унукою французьких еміґрантів часів першої революції. Батько її народився у Росії, але вчитися їздив до Франції та, скінчивши науку, повернувся до Росії і тут щасливо хазяйнував і дуже забогатів. Між иншим він теж мав цукроварню і противно звичаям свого часу платив удержання своїм кріпакам, що працювали на їй. Пізніше, обранний за мирового посередника першого обрання, він, обороняючи інтереси селян, пересварився з багатьма сусідами панами. Але така непослідованість людської вдачі: у його, як і звичайно у французьких панів, панської пихи було ще більше ніж у українських панів і це відбилося на його відношенні до сватання Василя Федоровича. До освідчення старий Альбранд дуже радо

— 14 (22) —

вітав його у себе, сам казав, що Василь Федорович на голову розумніший від усіх околишніх панів, але, коли дочка його і Василь Федорович покохалися і Василь Федорович освідчився, батько Софії Іванівни не дав згоди на шлюб та не став приймати у себе Василя Федоровича.

Коли же Софія Іванівна, одпрохавшись на гостини до заміжньої сестри, обвінчалася у неї з Василем Федоровичем без батькового дозволу, батько одцурався од неї, дарма, що вона була його улюблиницею, і протягом семи років не читав її листів, хоч вона часто писала до його, прохаючи вибачення. Тільки по семи роках пощастило якось усім його синам і дочкам, з'їхавшись разом до старого, ублагати його помиритися з Софією Іванівною та Василем Федоровичем.

Само собою, що усі сім років, коли становище молодих Симиренків було особливо тяжке, він нічим не підтримував дочки матеріяльно, тай пізніше його поміч була невелика, бо, наділяючи у заповіті синів та дочок рівно, він за життя висилав кожному тільки по тисячі карбованців річно.

А саме в ці часи Василеві Федоровичеві було особливо скрутно. Справи фірми Яхненків та Симиренків не кращали, а відносини з кредиторами та соспадкоємцями так загострилися, що і Василеві Федоровичеві, залишаючись у тому ділі, загрожувало збожеволіти слідом за братом. Отже, щоб визволитися звідти, Василь Федорович одмовився од великого як на ті часи удержання, — 12000 річно, яке одержував як керманич фірми, одмовився од своїх прав на спадщину, з якої всеж таки йому щось упалося б хоч згодом, і покинув предківську оселю.

За ті роки, поки працював у Млієві, живучи дуже ощадо, він зберіг щось 30-35 тисяч карбованців і на ці гроші купив з торгів запущену руїну невеликої державної цукроварні у селі Сидорівні на Канівщині. Щоб її полагодити та на їй робити, треба було ще значно більше грошей і доводилося їх позичати на дуже тяжких умовах. — Я часом платив і по 84 відсотків річних, що правда позичаючи на короткий час, — згадував якось Василь Федорович, бувши вже заможньою людиною.

Самі вони з жінкою жили вдвох усього на 600 карбованців річно. Софія Іванівна сама робила усе по господарству, прала, штопала і т. д. Надзвичайно енерґійна та працьовита кохала вона Василя Федоровича як сонце і справді була йому подругою та помішницею.

Багато пізніше чув я од одного містечкового жида, який бачив їхнє життя в ті часи: «Е, чому Василеві Федоровичеві не бути богатим? Як би і у мене була така жінка, то і я був-би багатий».

Але безперечно тільки дякуючи особливому розумінню діла, орґанізаційному хисту та працьовитості Василя Федоровича куплений їм завод-руїна без грошей міг виносити прибутки та зробив Василя Федоровича багатою людиною. Його видатне знаття механіки і талант до неї доводить вже те, що саме їм були зконструїровані вперше декільки цукроварських машин на основі принціпів фізики та механики вперше Василем Федоровичем пристосованних, на яких і досі роблять ті машини, хоч і з де-якими поліпшеннями.

Після цілоденної праці Василь Федорович часто до пізньої ночі працював теоретично та над винайденням нових конструкцій.

— 15 (22) —

В ті часи, коли це трапилося, я не мав жадного відношення до цукроварства, але таки пам'ятаю, як серед спеціялістів гомоніли про знамениту полеміку з якимсь видатним ученим по цукроварству французьким чи бельґійським: у якій нікому не відомий Вишемирський розбив на голову того видатного ученого на сторінках «Сюкріер Індіжен» в якомусь важливому в цукроварстві питанню. Справжній Вишемирський, п'яничка чертежник Василя Федоровича, навіть не умокав пера для тих статей. Писав їх Василь Федорович, підписуючись Вишемирським, само собою з його дозволу. І тут, як завжди, Василь Федорович уникав всякої хвали та розголосу і тільки дуже сміявся, коли переможений учений написав з роздратованням: «Вишемирський, якого навіть імені я не чув».

Не меншою любов'ю та відданністю відповідав і Василь Федорович Софії Іванівні. Коли пізніше вона заслабла тяжкою формою безсониці, Василь Федорович був для неї безвідступною милосердною сестрою. Він стежив за найменшими виявами її хвороби і занотовував все для лікарів, щоб дати їм змогу зрозуміти її і властне він своїм доглядом та піклуванням і поборов хворобу.

Взагалі, це була зовсім виїмкова родина, яких не кожному пощастить зустріти і за ціле життя. Обоє працювали дуже багато, кожен в своєму обсягу, але в часи одпочивку вони завжди були вкупі і інтереси в їх були спільні. З їми не могло бути так, як найчастіше трапляється в родинах, що зійшовшись чоловік та жінка мовчать, не знаючи, щоб сказати одно одному. Для їх було потребою переказати одно одному про те, що робив сам і як воно робилося, було потребою і почути про справи иншого і не стільки тому, щоб цікавили самі справи, скільки з співчуття до праці та інтересів другого. Софія Іванівна мала все-ж таки більше вільного часу і багато читала. Вона переказувала Василеві Федоровичеві усе, що начитувала цікавого. Зросши у напівфранцузькій родині, де залізна воля її батька француза надала усьому родинному життю характер відповідний його уподобі, Софія Іванівна не мала української стихії і ззамолоду не знала української мови і навіть не знала про існування українського питання. Але теоретично вона переконалася в правоті поглядів Василя Федоровича, до певної міри перенялась його настроєм, завжди співчувала усьому, що робив він для української справи, а після його смерти продовжувала його роботу. В молодших роках вона була членом «географическаго общества» у Київі та збірала для цього товариства матеріяли по праворозумінню та правним звичаям на Україні.

(Далі буде).

В. Леонтович.

Тризуб, № 24, стор. 9-15

— 9 (24) —

Спогади *).

І.

Василь Федорович Симиренко.

Сама оселя Симиренків у Сидірівці відбивала на собі їхнє життя в постійній праці та їхню вдачу. Коли дядько і тітка були вже старі і мешкали у Київі, я по їхньому дорученню їздив часом до Сидірівки наглядати за господарством. Якось поїхав туди зі мною мій знайомий, який саме гостив у мене письменник Е. А. Г...р. Він казав, що на його оселя Симиренків справляла особливе вражіння: кожна дрібниця у нїй свідчить про повне праці та розуму житя господарів, та заохочує кожного до праці. Такий вплив я відчував і на собі самім, — ніде не писалося мені так легко і ніде я не писав стільки за короткий час, як у Сидірівці, коли там мешкали дядько і тітка, а я приїздив до їх на гостини.

Маленька подробиця. Велику їдальню в старих купленних горницях Симиренки зробили другим кабінетом Василя Федоровича, а обідали у передпокою, куди навіть і під час обіду приносили Василеві Федоровичеві записки з завода та контори з запитаннями, як поступити-

*) Диви «Тризуб» ч. 22-23.

— 10 (24) —

ся в тій чи иншій справі. Записки писалися і одписував на них Василь Федорович українською мовою.

До останніх років свого життя, коли здоров'я його дуже підупало, Василь Федорович був веселої вдачи і в рідкі хвилини спочивку, коли вони упадалися, любив жартувати, співати, робити ґімнастичні вправи, навіть бігати. Він любив селян, любив з ними розмовляти та і умів знаходити стежку до їхнього почуття та розуму.

Безперечно, що саме своєю невсипущою, тямучою працею Василь Федорович переміг усі труднощі сам і, коли на початку восемидєсятих років помер батько Софії Іванівни і їй упалася чимала спадщина, це тільки зміцнило матеріяльний стан Симиренків, який і без того вже був на добрій дорозі.

Ще заздалегідь перед тим, ледве вибившись з найтяжчих боргів, лід час одного з своїх навідувань до Київа, Василь Федорович заїхав до Володимира Боніфатієвича Антоновича, щоб сказати йому, що з того часу передаватиме через його кожен рік десять відсотків з своїх Прибутків того року на українські справи та для початку передав йому перший такий внесок.

З Володимиром Боніфатієвичем у Василя Федоровича були дуже добрі відносини і Василь Федорович надзвичайно поважав Володимира Боніфатієвича. (Між иншим мармуровий, зроблений по замовленню якимсь добрим скульптором бюст його в розмірах дійсного зросту стояв у кабінеті Василя Федоровича у Сидірівці). А проте це були скоріше ділові на ґрунті національної роботи, а не такі близькі приятельські відносини, які були напр. між Володимиром Боніфатієвичем та Фаддеєм Ростиславичем Рильським. Так напр. я знаю тільки про одно відносно довше пробування Володимира Боніфатієвича на гостинах у Симиренків у Сидірівці. І взагалі хоч Василь Федорович здавна був звязаний з українськими колами, у його були тільки приязні, а не склалися приятельські особисті відносини ні з ким з сучасників українців. Може причиною цьому було те, що Василь Федорович жив у инших умовах, працював на иншому полі та серед инших обставин, як усі українські діячі; може розріжняла їх і діловитість Василя Федоровича, бо риса діловитости була чужою й навіть неприємною для українців тих часів. Може нарешті до певної міри спричинилася тому і Софія Іванівна, бо, як не спочувала вона національній роботі чоловіка, а була занадто західнє-европєйської вдачі і трималася занадто по західнє-европейському для нашого громадянства...

Бувши здавна членом Київської Старої Громади, до якої вступив ще в молодих роках, Василь Федорович ні в яких инших українських громадах та товариствах участи не брав, а і в Старій Громаді на зібраннях бував дуже зрідка, може і через те, що мешкав не у Київі, а приїздячи до Київа, мав багато ріжного клопоту. Часто даючи великі гроші на українські справи, він ніколи не вязав громадянства своїми бажаннями чи вказівками, на що їх обертати. Тільки у випадках, коли до його зверталися за додатковими допомогами, од його залежало дати чи не дати гроші на ту чи иншу справу. «Кожен мусить робити те, до чого вдатний» — казав він. — «Вони тямляться на громадських справах, хай їх і

— 11 (24) —

роблять, а тямлю заробляти гроші, той мушу заробляти їх для України». «А нащо-б я силувався так заробляти, як-би для України не були потрібні гроші, я-б стільки не працював», — сказав він вдруге.

Це зовсім не визначає, щоб він не цікавився та не стежив за тим, що робиться в українських справах. Навпаки це його дуже обходило і його завжди повідомляли у подробицях про все зроблене давніше Володимир Боніфатієвич, пізніше по його смерті инші.

Цілком покладаючись на громаду і особливо на авторитет Володимира Боніфатієвича, Василь Федорович часом вважав потрібним зробити щось, чого не хотіла чи не вважала потрібним громада, але в таких випадках робив він це вже з додаткових своїх коштів. Так, коли у Володимира Боніфатіевича і в Старої Громади сталися непорозуміння з Драгомановим, який тоді був на еміґрації, і Громада припинила йому підтримку, Василь Федорович таки передав йому гроші на його видання. Принаймні про один такий випадок, коли під час подорожі за кордоном Василь Федорович бачився з Драгомановим у Швейцарії та передав гроші до його розпорядження, я знаю од Софії Іванівни.

В ті часи тяжкого тиску на українців та ослаблення національного почуття на Україні сливе жадне українське видання не виходило на наддніпрянській Україні без допомоги Василя Федоровича. Протягом багатьох років підтримував він «Кіевскую Старину», «Раду», «Громадську Думку», «Громаду»,«Літературно-Науковий Вістник» та видання ріжних книжок; коштом його або за його допомогою вийшло де-кільки видань «Кобзаря», допомагав він також окремим письменникам та діячам українським, як напр., Коцюбинському, Шрагові і т. д. Рідше і не так охоче, але таки давав він гроші, і на де-які галицькі національні справи. В кожнім разі він багато перевищив призначену їм колись міру датків — десять відсотків свого прибутку. В останні роки свого життя розуміючи, що надходять рішучі часи, він навіть ущербив свій раніше придбаний капітал. По його смерті Софія Іванівна, виконуючи волю чоловіка, ще ширше видавала кошти на національне діло. Між иншим її коштом куплена була для українських видавництв друкарня.

В ті часи, коли усі російські підданці терпіли утиски та обмеження переважно в своїм духовнім життю, на українців були навалені вже зовсім нелюдські утиски. Уряд поставив собі метою винародовити, зденаціоналізовати українців, перевернути їх на росіян. Цей замах, неможливий до остаточного виконання, дуже зле впливав і на духовний і на економичний розвиток України, позбавляючи її людність способів повного та свідомого засвоєння знаття та думок і натискуючи на волю кожної людини, був замахом на саму осібність народу, на його душу.

Зрозуміло, що в тих обставинах головною метою українців в першу чергу перед усіма иншими було перемогти цей найгірший та власне на їх напрямованний утиск, підтримати розвій в своїм народі національної свідомости та утворити для того засоби.

Отже для українців найголовнішим завданням в ті часи були боротьба проти обмежень їх слова та плекання в дуже тяжких умовах своєї літератури та історії.

Відповідно цьому і Василь Федорович давав свою допомогу сливе

— 12 (24) —

виключно на літературні та наукові, а не на політичні завдання. Я знаю тільки один випадок, коли до його звернулися, а він дав і то невеликі гроші (500 карбованців) в допомогу на утворення замаху на Плеве, себ-то на чисто політичну боротьбу.

Я не знаю, чи ще коли брав він участь у загальній державно-політичній боротьбі, а і за цей випадок він ніколи далі не згадував, як і взагалі про все, що робив. Але знаю, що першими та найбільшими своїми метою та обов'язком він завжди вважав підтримувати український національний рух.

* * *

Свою промислову діяльність Василь Федорович облишив, ще бувши при повних силах, хоч тоді йому було за малим не сімдесят год, року 1905, з такої нагоди. В ті часи загального хвилювання служачі Сидірівської цукроварні по змові поставили Василеві Федоровичеві вимогу збільшити їхнє удержання, здається, у двоє. Сидірівська цукроварня була стара, мала, стояла в недобрих умовинах, за 26 верстов од залізниці, поруч (одна за 8, друга за 12 верстов) з двома иншими цукроварнями, через що для усіх їх не вистачало землі на буряки і тому збільшити на їй продукцію було неможливо, а буряки через конкуренцю обіходилися дорого. До того ще саме тоді цукроварська помисловість перебувала крізіс.

Бажаючи на те усе, Василь Федорович відповів служачим, що завод не в силі доконати їхні вимоги, але натомісць він пропонує їм пріч тієї платні, що вони дістають, згори забезпеченої, ще велику участь у прибутках. Отже коли мине крізіс, а з другого боку служачі в своїх інтересах більше дбатимуть про діло, то певно вони діставатимуть стільки, скільки хотіли-б. На це нарада служачих відповіла, що допоминається здійснення своїх перших вимог, а на пропозицію Василя Федоровича не згожується, бо вони не бажають самі визискувати робітників та селян, так ніби зобов'язуючи робити це на їхню користь Василя Федоровича.

Таку відповідь Василь Федорович відчув як тяжку та незаслуговану образу собі. Дійсно він завжди опікувався своїми служачими та робив для їх усе можливе і вони мали досить нагоди переконатися у цілковитій правдивості його слова. Вважати-ж Василя Федоровича визискувачем робітників та селян було просто смішно. В якій мірі він оберігався, щоб не порушити їхні інтереси і як обмежував себе, щоб того не сталося, між иншим, можно бачити з такого випадку. Ще за довгий час до руху 1905-го року за 7-8 верстов од Сидірівки продавався великий Стеблівський маєток з конкурентною цукроварнею і продавався дуже поцінно. У Василя Федоровича вистачило-б грошей, щоб його купити, а для Сидірівської цурокварні це визначало-б насамперед забезпечитися буряками, а подруге позбавитися найгіршого конкурента. Але Василь Федорович не схотів і балакати, коли йому пропонували купити Стеблів. На моє запитання чому так, він відповів: «Земля тепер дуже потрібна селянам і я не хочу ставати їм на перешкоді та зменшувати їм можливість купити землю».

— 13 (24) —

Ображенний тим, як поставилися до його служачі, Василь Федорович не схотів далі сам провадити завод, а віддав його в аренду та оселився у Київі, звідки тільки на літо на недовгий час приїздив до Сидірівки.

* * *

Покинути звиклу працю, одійти од звиклих інтересів та діла, залишитися без обов'язкової праці це завжди дуже зле відбивається на здоров'ї старих людей, особливо на здоров'ї людей діяльної вдачи. У свої 70 років Василь Федорович був ще при повному здоров'ї та при повній енерґії і для його бездіяльність була і особливо тяжою і особливо шкодливою. Перші роки він ще держався, але таки нудьговав і часом вигадував собі якесь діло, але, як людина тверезого розуму, бачив безхосенність такої праці і кидав її з досадою. За 6-7 років він помітно постарішав і в обсягу серця почало сливе постійно відчуватися неприємне тиснення. Дуже видатний київський доктор І. В. Фаворський робив усе, що було можливе, і сподівався, що за сталим лікарським доглядом недуг не буде швидко посуватися і недужий ще може жити і 20 років. Хвороба про те наростала, а це відбивалося і на настрою Василя Федоровича. Приходячи до його, я з жалем помічав часто, що йому важко дихати, що його тисне за серце, що настрій у його тяжкий, на очі навертаються сльози й гризуть думки. Він почував, що наближається кінець, він не бачив здійснення своїх мрій і, може, не усе, що робили та як робили ті, хто прийшли на зміну його покоління, подобалося йому.

Особливо похитнулося його здоров'я під час війни. Він боляче переживав поновлення утисків на українців; він боявся за рідну людність, боявся зруйновання та глуму і передчував щось лихе в майбутності. Завжди пригнічений настрій дуже шкодив і так слабому серцеві, а на лихо його постійний лікарь лежав вже і сам засуджений на смерть (рак).

Один час, коли німці раптом посунулися наперед, Василь Федорович так зхвилювався, що виїхав до мене на Полтавщину, але це напруження ще дужче пошкодило йому. Мені часом страшно було дивитися на його, таким ослабленим, наче навпівзомлілим виглядав він часом. Коли на фронті трохи заспокоїлося, Симиренки повернулися до себе у Київ і Василеві Федоровичеві наче трохи полегшало та не на довго. Серце не хотіло вже працювати. Останні три дні його хвороби були власне повільним уміранням його тіла, однієї частини за другою; почали чорніти пальці на ногах, далі ноги все вище і вище, чорнота виявилася і на руках. Василь Федорович вже нічого не говорив, певно був вже не при повній свідомості, але иноді тихо стогнав. Він упокоївся на прикінці свого восемидесятого року, в самім початку грудня 1915 року.

Поховано його на Аскольдовій могилі, де поруч з ним, під одним помником було залишено по бажанню Софії Іванівни і місце для неї. На помнинку малося-б тоді додати напис і про її смерть.

На труну поприносили люде багато вінків, чимало і людей йшло за труною, але-ж таки менше ніж вартий був небіжчик та його праця. З промислових кол, серед яких він давніше працював і для технично-

— 14 (24) —

го удосконалення своєї промисловости зробив багато важливих винаходів, мало хто завдав собі праці проводити його в далеку дорогу, — доказ яка коротка є людська пам'ять. Українців було більше, але таки не відповідно заслузі небіжчика, менше навіть ніж останніх років бувало на погребі другорядних письменників.

В. Леонтович.

Тризуб, № 26, стор. 7-12

— 7 (26) —

Спогади *).

II.

З часів 1890-1917 років.

На початку дев'яностих років Василь Федорович Симиренко, пріч своїх щорічних даток на українські потреби, передав Володимирові Боніфатієвичеві Антоновичеві якийсь капітал в процентових паперах (скільки саме, я зараз вже не пригадаю), який до скрайної потреби мав залишатися нерухомим, але відсотки з його мали і зараз витрачатися на біжучі потреби. До розпорядження цими відсотками Василь Федорович та Володимир Боніфатієвич за обопільною згодою обібрали кількох земляків, в тім числі, запевне з бажання Василя Федоровича, обрано було і мене. Таким чином склався ніби окремий новий гурток, який збірався тільки раз або двічі на рік саме з цією метою.

Варто уваги, що гроші ці були доручені заново складенному гуртку, а не Старій Громаді, яка існувала здавна і членом якої був і Василь Федорович. Може так сталося через те, що саме тоді Володимир Боніфатієвич через якісь непорозуміння виступив був з Старої Громади, а він в очах Василя Федоровича мав найбільший авторитет в справах національних.

У першому складі цього гуртка були: В. Б. Антонович, Ф. Р. Рильський, І. Л. Шраг, В. П. Науменко, М. В. Лисенко, М. Ф. Комаров, М. Багалій і я. Згодом склад його иноді відмінявся через смерть, далекий від'їзд і т. д. когось з членів та обрання натомісць нових.

Само собою, що для потреб цілої України цих грошей було мало, хоч і витрачалося з їх виключно на літературні, почасти на художні, потреби (на допомогу видавництвам, окремим письменникам і т. д.) і нам доводилося бути дуже скупими та розгадувати над кожною копійкою.

Це був власне зародок інституції, подібної російському літературному фонду, з тієїю ріжницею, що при тодішніх умовах вона не могла бути дозволеною та існувала нелеґально, а це робило неможливим її дальший зріст та збільшення її капіталів через нові офіри. Володимир Боніфатієвич доконче вимагав додержувати найбільшої конспірації. Коли він скликав нас, оповіщаючи про день, призначений для зібрання, ми одержували од його листи з запросинами, ніби на родинне свято у його. Ми зобов'язалися нікому нічого не говорити та нічим не виявляти існування нашого гуртка і доручених йому грошей. Гурток наш не мав виконавчого орґану і сам ніякої практичної роботи не виконував, гроші асиґнувалися або комусь з членів з дорученням зробити те чи те, або на допомогу иншим гурткам чи особам в їхній роботі; та Володимир Боніфатієвич був завжди в подробицях освідомлений про все, що діялося і мало діятися в українському громадянстві, знав усі блищі пот-

*) Диви «Тризуб», ч. 24.

— 8 (26) —

реби і наперед укладав проект потрібних видатків для нашого ствердження. Гроші ми видавали наче допомогу од когось з земляків, хто не хотів, щоб його мення було відомо.

* * *

В ті часи український рух був дуже ослаб. Навіть у Київі українські гуртки були нечисленні та малолюдні, а Київ вважався українським осередком, де національний рух був найбільший. Це смутило українців, і часто бідкалися на це і на зібраннях нашого гуртка. Тільки Володимир Боніфатієвич завжди дивився оптимістично і розважав инших: «Щоб ви казали, як-би вам довелося бачити наше становище за тих часів, коли я приїхав до Київа студентом. Тоді шукаючи по усьому Київу, я ледве знайшов п'ять людей національно свідомих, та ще з їх двоє були з ґедзиком. Дійсну вагу має тільки те, що є ґрунт для розвитку нашого діла та що ростуть спритяливі для його умови».

* * *

Кільки років пізніше, приїхавши до Київа, був я свідком народження дуже важливої новини в нашому життю. Якось зайшовши до старого нашого письменника і громадянина Коніського я здибався у його з кількома з молодших земляків. Розпочалася розмова про наші справи і з неї сама собою випливла думка, яку першим висловив, здається, Міхновський, що треба хоч раз на рік скликати з'їзди представників од усіх українських громад, де вони не є, для обміркування наших потреб та керування національною роботою.

Ця ідея, раз висловлена, швидко поширилася по-між київських громадян та це було і на часі. За останні роки, після довгого періоду прибитости та занепаду, помічалося відживлення українського руху. По багатьох і малих містах складалися нові громади, вони шукали звязку з центром та могли його мати тільки через приватні знаємства; попит на закордонну українську літературу (бо у Росії сливе нічого не дозволялося друковати) дуже збільшився; пересилано з-за кордону книжки по одному аркушу, яко листи у копертах, для чого з кожного видання частина примірників друковалася на дуже тонкому папері; з'явилося кільки молодих письменників і література відживала як по поширенню тем, так і по формі.

Ідея з'їздів знайшла відгук і в нашому гурті. Він зробив асиґнування на подорож емісарів по містах для поширення цієї думки та закликання існуючих громад на з'їзди, а також для згуртовання нових там, де їх не було, але мався відповідний ґрунт.

Емісари не мали змоги об'їхати усю Україну, на це не вистачало коштів, проте вони таки звязали Київ з кількома старими громадами, з якими раніше звязку не було, та заснували кільки нових.

Значіння цієї поророжі та цього звязку між громадами було дуже велике. В ті часи нашому громадянству бракувало громадських навичок та громадського настрою в такій мірі, що людям просто не впадало

— 9 (26) —

на думку об'єднуватися в якісь кола, гуртки чи партії навіть і там, де людей одного напряму було чимало, і часом однодумці, живучи поруч, не сходилися між собою, а товаришували з людьми, з якими по поглядах не мали нічого спільного. Примушена відчуженність нашої людности протягом довгого часу від громадських справ, неможливість, здавалося, робити якусь громадську роботу без наказу та підтримки уряду, витворила таку негромадскість в наших людях. Навіть у тих провінціяльних містах, де громади таки складалися, жили вони тільки невиразним почуттям патріотизму, без жадної національної роботи, без виробленного погляду на національні завдання та без звязку з українським громадянством.

Аґітація емісарів, а ще більше самі з'їзди, навіть чутка, яка незабаром поширилася, про те, що у Київі збіраються з'їзди представників громад з цілої України, дуже допомогла перемогти цей негромадський настрій, будила у розріжнених земляках національне почуття, заохочувала до громадської роботи, зняла надії та збільшила самий нтерес до долі рідного краю навіть в тих, хто і тепер залишався осторонь. Все-ж таки і такий чоловік, залишаючись на одинці з своєю мрією, знав, що хтось дбає про її осягнення, і чекав.

Не мало сприяли з'їзди і зросту рішучости, сміливости голосно висловлювати свої думки і вимоги та протест проти утисків.

Не на самій Україні, а і по усій Російській державі люде усіх народів, що належали до неї, до початку XX сторіччя не вміли чи не зважувалися одверто, в леґальних формах, але одностайно змагатися проти уряду чи за поширення своїх прав, чи для їх оборони од порушення. Здавна траплялися поодинокі сміливі люде, які рішуче без страху висловлювали свій протест, але самі на одинці; були революційні вибухи, були революційні партії, які йшли на терор, але робили вони свої терористичні акти нелеґально, потай, у звязку з невеликою купкою людей і з надією затаїтися, утікти, але леґального, одвертого громадського протесту чи вимоги сливе не можна знайти прикладів у Росії до початку XX сторіччя, як що не лічити дуже обережних заяв де-яких земств по потребу конституції.

Леґальний громадський протест у Російській державі, це з'явище початку XX сторіччя, коли інтеліґенція почала часто користуватися такою формою протесту, — але маси так і не встигли її засвоїти, а трималися старої форми — бунту.

Перший в Російській державі такий одвертий, громадський, леґальний протест було переведено українцями з нагоди відчинення пам'ятника поетові Котляревському, і я пам'ятаю, яке здивовання та уважність викликала ця подія в російських радикальних колах, напр., серед співробітників «Русскаго Богатства».

Те, що українці випередили в цьому росіян, залежало мабуть од того виховання, яке справляли серед їх громади, а особливо з'їзди їх представників.

Полтавська мійська дума і полтавський городський голова надумалися поставити пам'ятника славетному українському письменникові Котляревському, який був мешканцем та громадянином Полтави,

— 10 (26) —

Відомий скульптор Позен, теж рожденний на Полтавщині, даремно виконав чудові бюст та барельєфи на теми з творів Котляревського. І у Полтаві, де стояв пам'ятник «Полтавской победы» і другий на тому місці, де після неї спочивав царь Петро, себ-то пам'ятники знищення України, малося поставити пам'ятника її відродженню.

Після одчинення пам'ятника малося відбутись урочисте свято у будинку мійського театру з промовами, читанням адресів і т.д. під головуванням мійського голови, себ-то і за його відповідальністю.

На свято це з'їхалося дуже багато людей з цілої України, представники громад, міст, земств, письменники та окремі люде. Були й представники Галичини...

Все здавалося іде добре, але в переддень перед святом почала шириться чутка, ніби уряд заборонив читання на святі українських адресів, українські промови, взагалі яке-будь українське слово на цьому святі українського письменства.

Головою мійської думи був тоді у Полтаві Віктор Павлович Трегубів, родом також з Полтавщини, де був і великий маєток його жінки. Не був він лихий чоловік, навіть не цурався свого рідного і часом любив закинути слово по українському, але найдужче любив бути багатим, любив повагу од людей, що мають силу, та спокійне, безжурне життя без клопоту.

Не міг не відчути він свого хибного становища — свого обов'язку не допускати українського слова на українськім святі, але ж не хотів і наражуватися на неприємності з ґубернатором, а може і ще вище і, діставши згадану заборону, почував себе дуже ніяково, та ще покладав надію на загальну заляканність, що ніхто не зважиться порушувати державного наказу.

Зовнішній святочний вигляд, взагалі форму, належало таки додержати і свято розпочалося зовсім неначе як годиться. Заля була повна аж через край, ложі густо набиті, ззаду ослонців та у проходах стояв натовп людей, яким ніде було сісти. На кону сидів голова та члени мійської управи. Голова виголосив коротку промову по російському.

Секретарь повідомив, що буде промовляти представник «почитателей поэта изъ города Чернигова» (власне Чернігівської Громади).

На кон виступив відомий усім українцям, ще молодий тоді, та вже видатний український письменник, Коцюбинський і голосно сказав довгу промову українською мовою.

Як грім розляглися по залі довгі оплески.

Голова сидів похилившись і не вимовив ні слова. Секретарь оголосив: «Будетъ выслушанъ адрессъ отъ...» не пам'ятаю вже, од якої иншої чернігівської орґанізації.

Тим часом хтось з тих, що сиділи на кону, звернувся до голови і пошепки та настирливо щось казав йому з помітним хвилюванням.

На кон вийшла панна Андрієвська маленька і худенька, дуже несмілива і дуже соромлива. Вона передчувала мабуть, що саме на неї першу впаде заборона, що їй доведеться якось поставитися до неї... Але становище зобов'язує і хоч тихо, але твердо почала вона читати свою українську адресу.

— 11 (26) —

І враз почувся голос голови: «По малороссійски здѣсь говорить не разрешено. Не угодно ли изложить вашъ адрессъ по русски»...

Він навіть і не скінчив. Почулися вигуки з ріжних кінців залі: Що? Як? і враз знявся гомін, загуркотіли одсовані ослонці і усі, хто був у залі, з протестом вийшли. За кільки хвиль заля лишилася порожнєю, тільки на кону стирчали сторопілі постаті президіума. Вийшли навіть і тих де-кільки чоловік з публіки, які відомі були яко ворожі або байдужі до усього українського, а прийшли тільки подивитися. Чи вони піддалися гіпнотизуючому впливу загалу, чи з несподіванки не вгадали, що їм робити.

— 12 (26) —

Вражіння від цієї маніфестації було дуже велике. Але серед провінціальної людности тих часів була так мало розвинута вдатність оцінювати події з громадського погляду, а панувала оцінка з погляду приватних інтересів окремих людей, що навіть від де-якого з освічених полтавців доводилося чути докори українцям за те, що вони «поставили бідного Віктора Павловича Трегубова у таке неприємне становище».

* * *

Після подорожі емісарів з того-ж року з'їзди почали збіратися щорічно, иноді і двічі на рік. На погляд старших людей вони були дуже численні; на погляд молодших — занадто малолюдні, але збіратися в дуже великій кількості було-б і неможливо, бо доводилося робити збори у приватних помешканнях, неначе на родинні свята. Через те була зроблена постанова, що кожна громада має право надіслати тільки одного представника, та зрідка для особливо видатних по громадській роботі людей робилося виключення і їх допускали персонально.

На зборах обмірковувалися усі українські справи на майбутній рік та робилися постанови, а для їх виконання обірався, так мовити, загальний український уряд, який мусів ті постанови виконувати чи сам, чи через окремі місцеві громади або і окремих людей і в такому разі наглядати за їх виконанням.

Для зручности доводилося вибірати уряд з саміх киян, бо Київ вважався українським осередком, де мусить бути місто уряду. Число членів уряду в ріжні часи було не однакове.

В. Леонтович.

(Далі буде).

Тризуб, № 27, стор. 7-12

— 7 (27) —

Спогади *).

З часів 1890-1917 років.

В ті часи, коли вперше зорґанізувалися з'їзди, українці ще не ставили на чергу політичних та соціяльних завдань. Головною метою усі визнавали пробудження в людності національних почуття, свідо-

*) Диви «Тризуб», ч. 26.

— 8 (27) —

мости та гідности, завмерлих під тяжким многолітнім утиском, витворення засобів морального та розумового розвитку народу — його письменства, науки, штуки і т. д. та здобуття умов, за яких така праця буде можливою.

Отже тут жадання українців виходили на політичний ґрунт, а їхнє становище пригніченного народу виховувало в їх симпатії до політичної волі, народоправства та федералізму для більшости, а у небагатьох тоді до самостійности.

Все ж таки розвязання цих жадань здавалося остільки далеким, що не ставилося на черзі, а на черзі були завдання розвитку національної свідомости та національної культури. Тому від учасників з'їздів не вимагалося такого чи иншого політичного кредо, і на з'їдах бували люде ріжних політичних переконаннь. Так само не вимагалося, і одностайности соціяльних поглядів.

Справедливо вважалося, що національне почуття треба будити тільки на ґрунті відданности рідним краю та народові, не заохочуючи до його ніякою особистою користю, хоч би й у вигляді поліпшення становища класа, та що вимагання тих чи инших соціялвних переконань могло б тільки роз'єднувати громадян та, зменшувати гурт робітників національного відродження. Отже протягом кількох років на з'їздах можна було зустріти і бачити за спільною працею і людей поміркованих і соціялістів ріжного напрямку.

Перші поставилися проти цього нові тоді ще зовсім молоді, українські покоління. З властивою нашій молоді погордою до старших віком, легковаженням їхньої роботи та самозакоханням молодь склала свої, переважно соціялістичні, гуртки та зреклася посилати своїх представників на загально-українські з'їзди.

Одначе не усі, хто тримався соціялістичного напряму, пішли цим шляхом і де-хто з їх і далі співробітничали з старшим поколінням в справах національних у всеукраїнській орґанізації аж до часів революції.

Серед молоді-ж узяла перевагу думка, що привернути нарід до національних інтересів в такій мірі, щоб він діяльно пішов на їх оборону, можливо тільки на ґрунті матеріяльних інтересів, сполучивши аґітацію національну з аґітацією соціялістичною.

Цією думкою молодь тим легше захоплювалася, що в ті часи на всіх просторах російської держави соціялістичні погляди були модними, а для українських націоналістів були вони особливо спокусливі ще й тому, що заможні верстви на Україні були дуже зденаціоналізовані.

Ця ідея зробила, як після показалося, дуже багато шкоди українській справі, але молодь захоплювалася нею в такій мірі, що у багатьох, хто її тримався, національні справи відсунулися на другий план, порівняючи з соціялістичними. Були між їми і такі, що казали: «Мені без соціялізму і України не треба».

Все те розріжняло українське громадянство, сіяло незгоду між старшими людьми та молоддю та перервало традицію у національній роботі, а молодь ставилася згорда та вороже і до тих старших віком, хто теж співчував соціялістичним ідеям, але, вважаючи здійснення їх

— 9 (27) —

в близчому часі неможливим, у практичній роботі обмежувався національними завданнями.

Не вважаючи на те з'їзди представників громад робилися з року в рік многолюднішими і на збори почали приїздити представники з найдальших кутків України, напр., з Кубані, а иноді і з Галичини. Трохи згодом це об'єднаня громад та громадян України прибрало назву «Товариство українських поступовців», в скороченню «Туп».

Де-які з місцевих громад розвинули значну діяльність, почасти виконуючи доручення з'їздів, почасти і з власної іниціятиви. В обох тих випадках про все, їми зроблене, вони завжди здавали справоздання на з'їздах.

В першу чергу треба зазначити громаду перебурзьку, од якої і саме місто її пробування вимагало особливої діяльности. Коли тій чи иншій громаді треба було дістати який дозвіл від уряду або що инше, клопоти в цих справах доручалися петербурзькій громаді і провадилися єю.

Позаяк петербурзька громада знайдовалася в осередку політичного життя держави і літературного життя російського, на петербурзькій громаді був обов'язок заводити звязки з російськими літературними та громадськими колами, освідомлювати їх з тим, які утиски терпить Україна, з її потребами та вимогами, переконувати російську суспільну думку в справедливості їх, впливаючи на утворення в російському суспільстві ідейного співчуття до українського руху. Заходами петербурзької громади було зняте напр. Академією Наук питання про особливість української мови, наслідком чого було видання Академією відомого збірника та її заява уряду в оборону українського письменства. Тоді українське громадянство надавало цим завданням дуже велику вагу, бо в йому трималося глибоке переконання, тепер вже знищене, що усі утиски українцям робить тільки уряд і сам він тільки і винен в їх, а поступове російське громадянство (і не окремі люде, які таки дійсно бували, а усе в цілості) не співчуває урядові в цім і, як би те од його залежало, поставилося б до української справи зовсім инакше.

Працею петербурзької громади існувало і жило засноване кільки років пізніше «Общество для изданія общедоступныхъ и полезныхъ книгъ для жителей юга Россіи», бо власне члени петербурзької громади виконували у йому усю роботу. Вона-ж видала першого в межах Росії неокраяного «Кобзаря» Шевченка з дуже цінними примітками до його. У виклопотанні дозволу на це видання дуже попоміг громаді сенатор Маркович.

Петербурзька громада підтримувала також звязки з українською молоддю у Петербурзі, впоряжала шевченковські свята та инші українські вечірки і т. д.

Зіму 1896-1897 року я по своїх справах мешкав у Петербурзі. В ті часи там ще не було української громади (вона заснувалася саме тієї зіми). Про петербурзьких українців тоді я тільки й чув, що там мешкають старі Бернштам та Цвітковський, колись за українофільство вислані з Київа, на посади до Петербурґу, та ще старіший з їх Д. Л. Мордовець. Усі вони там якось одійшли од українських справ, увійшли

— 10 (27) —

в російські літературні кола і виявляли свої українські симпатії тільки раз на рік на шевченківські свята, хоч пізніше Бернштам, повернувшись до Київу, знову працював на українській ниві.

Коли і на Україні, ще недовзі перед тим національний рух був зовсім ослаб, а тоді тільки починав відживати, то не диво, що у Петербурзі старі українці не відчули зразу того відживлення... Отже по первах у мене склалося таке вражіння, ніби у Петербурзі і не було ґрунту для української роботи.

Але якось у вечорі тієї зіми зайшли до мене двоє незнайомих земляки, з яких один назвав себе К. О. Білиловським, а другий лікарем О. І. Волянським. Білиловського я знав по його творах яко письменника, а за Волянського чув од Е. X. Чикаленка, бо обоє вони були членами Одеської громади. Волянський приїхав до Петербурґу складати докторські іспити та боронити діссертацію, розшукав Білиловського, який мав у Петербурзі посаду. Вважаючи, що у Петербурзі дуже важно заснувати громаду, вони прийшли закликати і мене до неї. Коли до думки приєдналося дванадцять чоловік, ми, щоб не відтягати справи, заснували громаду у такій кількості (згодом вона збільшилася) і головою її для представництва обрали Мордовця. Найбільшу ж і справді велику та важку працю у громаді відбували П. Я. Стебницький та О. Г. Лотоцький. Громада увійшла в звязок з Київськими та иншими громадами та в орґанізацію «Туп», і ті зразу накинули їй багато доручень.

Думка про заснування «Общества изданія полезных книгъ для жителей юга Россіи» виникла не у громаді, а незалежно від неї, але усю практичну роботу у йому: листування з письменниками, коректуру, зносини з друкарнею та книгарями робили також петербурзькі громадяне.

Заснувалося те «Общество» так. Мешкав у Петербурзі старий військовий ґенерал Федоровський, якого гризла совість за те, що нічого не зробив для рідного краю, але що саме зробити, — він не мав жадної ідеї і кидався за порадою до таких, як сам, старих українців, насамперед до Мордовця.

Хоч у Федоровського не було жадного проекту чи думки, але своєю щирістю він таки звернув на себе увагу кількох чоловік і примусив їх скликати нараду. На цю нараду запрохали вони і В. В. Лесевича. Володимир Вікторович Лесевич був родом з Лубенщини і хоч з 13 років виростав у Петербурзі, вперше навідався на Україну вже дорослим і на короткий час, а і пізніше приїздив додому не що-року на 2-3 місяця, і відданий науці та загально державній боротьбі, стояв осторонь од українського руху, але завжди лічив себе українцем і колись підтримував зносини з Драгомановим. Цим разом він також узяв участь в цій нараді. Він дістав таке вражіння, що зібрані не знають, щоб зробити, а і не мають досить грошей потрібних для кожної роботи і, зваживши те, пропонував заснувати товариство для видання книжок (популярних) українською мовою. За цю думку вхопилися. Назвисько довелося прибрати російське, дозвіл виклопотав Федоровський, але практичну роботу усю, як я вже казав, робили громадяне.

Лубенська громада склалася по первах з самої молоді. Віддані

— 11 (27) —

патріоти брати Шемети [Володимир, Микола, Сергій], ще бувши студентами, заснували у Лубнях громаду серед лубенських ґімназістів та студентів, що приїздили на канікули до Лубень. З роками перші її члени дійшли до старших літ, пристали до громади і старші люде.

З-посеред цієї громади вийшли кільки чоловік, які після відоґрали значну ролю в українському життю, инші дуже поважну, инші ж і дуже лиху, але громада не була винна у їхньому моральному попсованні, — воно залежало од їхніх родинних обставин та инших впливів на їх.

Число членів лубенської громади було велике і не в саміх Лубнях, а і в сусудніх повітових містах. Згодом почали приєднуватися до громади і селяне.

Коли впала заборона української періодичної преси, громада, а власне Шемети почали видавати «явочнымъ порядкомъ» без попереднього дозволу часопис «Хлібороб» не дивлячись на те, що закон вимагав діставати наперед дозвіл на видання. Само собою через кільки номерів часопис було сконфісковано та заборонено, але розголос та сенсацію він справив великі.

Мешкав у Лубнях корреспондент російських часописів д. Варшавський, разом і лікарь і казенний рабин. Стративши почуття міри, він у одній корреспонденції наіменував Лубні «українськими Афинами» зовсім не на глум, а од подиву.

Подаю для прикладу, що згадую, про діяльність цих двох місцевих громад, у яких де-який час брав участь. Про инші місцеві громади, бажанно було-б, щоб подали відомості ті, хто ближче до їх стояв.

* * *

Після 1905 року український рух почав приєднувати до себе і симпатії де-кого з зросійщенних українців. В кадетській київській ґрупі склався гурток кадетів-українців, які на центральних кадетських зборах доводили справедливість українських вимог, а у Київі ввійшли в звязок з українцями. Пріч давнього нашого громадянина В. Науменка у цьому гуртку були між иншими: барон Ф. Р. Штейнгель, Полторацький, Вязлов, Уляницький. З їх Вязлов згодом перейшов остаточно до української партії с. ф., виступивши з кадетської, коли помітив, як він казав, серед кадетів нещире відношення до української справи.

Зріст українського руху звернув вкінці увагу на себе і російських поступових діячів. П. Н. Мілюков, який один з перших відчув зріст сили цього руху, приїздив до Київа умисне, щоб порозумітися з українцями. На зібранні, з цієї нагоди зкликанному, були з українського боку уряд «Тупу», з боку російських ка-де Мілюков, а пріч того чоловіка 4 чи 5 представників київської української кадетської группи.

На українців ця зустріч з Мілюковим не справила приємного вражіння. Мілюков в значній мірі не визнавав україньких вимог, хоч тоді вони не йшли далі федерації, і силувався довести, що для українців буде досить куцої автономії; а ще відчувалося, що власне і те, на що він згожувався, не припадало йому до душі і він радніший був би ще обмежити українські права, а в кожнім разі поставити діло так, щоб на

— 12 (27) —

далі визнання чи скасування вже раз визнанних за Україною прав цілком залежало од доброї волі росіян. Так, між иншим, він ніяк не згожувався з ідеєю окремого українського війська.

— «Точнісінько тобі той московський крамарь» — висловив жартом свої вражіння один з українців участників цього зібрання, — «який ладнається накинути покупцеві гнилий крам».

Очевидячки Мілюков, хоч і шукав цієї розмови з українцями тільки тому, що спостеріг зріст українського руху і вже не вважав його за «кантіте неґліжабль», як ще невдовзі перед тим вважали його в російських як правих, так і лівих колах, але таки ще недоцінював його і тому не годився на більші уступки.

Українці намагалися показати цьому контраґентові свою силу, хоч би у потенції, можливо більшою, більшою навіть, ніж самі її по щирості визнавали. Але і вони її недоцінювали, і в дійсності український рух, як виявилося з початком революції, значно перевишав не тільки ті розміри, які визнавали за їм українці по щирості, а і ті, в яких, беручи, на їхню думку, гріха на душу, вони силувалися переконати Мілюкова.

На доказ цього наведу малий приклад. Коли на початку березня, після зречення Миколая ІІ, по Київу почали ходити ріжні маніфестації жодна з їх ні по кількості, ні по святочному захопленню, ні в якій мірі не дорівнюється маніфестації, упорядженій українцями. Потік людей густою хвилєю залив на усю шириню вулиці Велику Володимирську, починаючи од Маріїнсько-Благовіщенської до Софійської площи, Михайлівську та значну частину Хрещатика. Серед цього тиску змішалися в одно, обхопленні однім настроєм люде усяких станів. Очевидячки за останні роки український рух пробудився та розростався не тільки під впливом аґітації свідомої інтеліґенції, а в значно більшій мірі, ніж могла б вплинути та інтеліґенція і незалежно від неї, тим паче, що звязана, без волі слова, без права видання книжок інтеліґенція мала дуже мало змоги провадити аґітацію. Але ті самі умови, які серед загальної летарґії, заподіяної довголітніми утисками, виплекали свідому та діяльну українську інтеліґенцію, діяли очевидячки не на саму її, а і на усе громадянство, будячи і серед його почуття патріотизму.

Це громадянство було не зорґанізоване, не звикло до громадської праці і діяльности та до боротьби за свої переконання і права. Тому до революції воно і не виявляло свого настрою. Та раптом почувши ріжні гасла, ринуло туди, де відчуло відгук своїм, може не завсіди навіть свідомим, почуттям та бажанням. Коли українська маніфестація у Київі, а українські гасла по цілій Україні знайшли найбільше співчуття, це доводить, що ці гасла найдужче припали до серця людності цього краю.

В. Леонтович.

Тризуб, № 28-29, стор. 25-27

— 25 (28-29) —

Спогади *).

II.

З часів 1890 — 1917 років.

Року 1905 під натиском першої революції впав і закон 1876 року, що забороняв видання українських часописів та місячників, тай окремих книжок наукового чи публіцистичного змісту, навіть популярних викладів, взагалі чого будь пріч белетристики та поезій, а і їх піддав подвійній цензурі: місцевій та столичній, при чому цензорі ще мали невиголошений наказ особливо прищепливо ставитися до українських творів.

Новий закон, здавалося, порівнював українське письменство що-до цензури з російським, і українці заклопоталися, щоб впорядити та розпочати видання принаймні одного часопису та одного місячника.

Перші труднощі були з грішьми. Видання коштувало дорого, а на перший час тяжко було сподіватися, щоб воно сплачувалося передплатою, бо інтеліґенція переважно була зросійщена, а ще українці могли видавати тільки один часопис та один місячник, які не могли задовольнити разом читачів ріжних напрямів.

*) Диви «Тризуб», ч. 27.

— 26 (28-29) —

Грошеві труднощі були усунені тим, що В. Ф. Симиренко обіцяв забезпечити видання цих двох орґанів на рік та ми з Чикаленком внесли по 5000 карбованців. (Пізніше Е. X. Чикаленко кільки років видавав часопис «Раду» своїм коштом).

Та, коли перебороли грошеві труднощі, виявилися несподівано нові. Хоч закон тепер принціяпіяльно і дозволяв видання української періодичної преси, але все-ж таки на видання кожного орґану треба було достати дозвіл місцевого цензурного комітету.

На чолі київського комітету тоді був професор Флорінський, запеклий ворог усього українського. Ховаючись по-за спину свого помішника Сидорова, він нікому, хто не звертався до комітету, не давав дозволу на видання та редаґування українського періодичного видання. Цензурному комітетові тим легче було поневірятися з українських прохань, що в українських колах було мало заможніх людей, а в ті часи уряд як що і прислухався иноді до вимог людности, то тільки до бажань заможнішої її частини.

Після того, як багато людей надаремне запитувало щастя дістати дозвіл, Сидоров якось сказав, що з-поміж усіх українців він може дати дозвіл і на видання і на редаґування тільки мені. Я і досі не можу зрозуміти, через що він зробив для мене таке виключення; може через те, що знав, що я дуже обтяжений иншими справами та сподівався, що я не схочу узяти на себе редаґування.

Дійсно, я не міг узяти на себе цих обов'язків як через те, що не мав часу, так і через те, що була певна ріжниця в поглядах моїх і тих співробітників, які вже згуртовалися біля майбутніх орґанів; потрапити-ж у становище фіктивного редактора було дуже неприємно, як через зазначену ріжницю в поглядах, так і через те, що не можна було не передбачати, що і по виконанню перші українські періодичні видання залишатимуть багато до бажання. Співробітництво у часопису вимагає зовсім особливого письменницького хисту, особливої манери викладу тай навички працювати швидко на строк.

Гаразд розуміючи неминучість ріжних неприємностей, я проте вважав своїм обов'язком (вважали це і земляки), взяти на себе цей тягар. Для української справи мало велику вагу, а разом було питанням чести почати періодичні видання зразу по скасуванню їх заборони. Тому я звернувся до цензурного комітету з проханням дозволити мені видання під моїм редаґуванням щоденного часопису «Рада» і місячника «Громадська Думка», наперед умовившись з співробітниками, що фактично ні видавцем, ні редактором не буду.

Те, що я передбачав, справдилося. Мені часом було неприємно читати у підписаному моїм ім'ям часопису те, що не відповідало моїм поглядам. Цензурний комітет не раз викликав мене та докоряв за напрям, а мені доводилося обороняти часом і те, з чим я не згожувався.

Нарешті, через недогляд, зрозумілий при браку навички до керування щоденного часопису, у «Раді» було уміщено кореспонденцію, за яку мене, ніби як редактора, потягли до суду за обмову. Обмови у тій кореспонденції не було, але друкувати її таки не годилося, бо вона торкалася приватного життя. Але дійсному редакторові не було часу її

— 27 (28-29) —

переглянути, йому довелося самому скласти цілий номер, бо того дня співробітники нічого не наготовили, і він доручив перегляд кореспонденцій одному з дрібних співробітників, а той по нетактовності пустив її до друку. Я мусів п'ять разів їздити до Кам'янця на допити та суд; одного разу трохи не втопився, переїздячи Дністро по льоду, бо пішов полій, сани пливли по воді, а крига лускотіла під ногами у коней. Врешті мене виправдили, але я не міг позбутися дуже неприємного почуття.

Через брак досвіду у ґазетярському ділі, траплялися і инші помилки. Редакція займала більшу частину кожного числа статтями, які були за довгі для часопису, і мало дбала за повідомлення про біржу чи події. Їх давано мало і вони зпізнялися. Часто у «Раді» повідомлялося про те, про що з російських часописів усі знали ще вчора або і позавчора. Були тому і не залежні од редакції причини. Телеґрами для часописів надсилалися до Київа тільки в російській мові, їх доводилося перекладати і частина з їх через те і не друковалася у ближчому числі. Але часто повідомлення спізнялися і тоді, коли цього можливо було-б обминути. Тим часом це впливало на кількіть передплатників і передплати не вистачало на видатки. Першого року Симиренко мусів доплатити 36000 карбованців; на другий рік, не зовсім задоволений виданнням, він обмежив свої датки, а вкінці (не пам'ятаю з якого року) Чикаленко видавав «Раду» вже виключно своїм коштом. «Громадська Думка» закрилася, а натомісць до Київа перейшов невдовзі з Галичини «Літературно-Науковий Вістник».

Поволі українські письменники пристосовувалися до ґазетярської роботи і часопис робивсь цікавішим, але і до кінця «Рада» не прибрала ще цілком відповідного часописові характеру, усе аґітація переважала у їй освідомлення.

Незабаром стало можливим мені зняти своє ім'я з редакторства та видавництва. Не бувши публіцистом, я сливе не співробітничав у «Раді» і тільки зрідка містив там якусь статтю, але відносини з «Радою» та її редакцією у мене завжди були добрі, і, коли з оголошенням війни знов були заборонені усі українські періодичні видання, а в тім числі і «Рада», редактор її прохав мене піти разом з їм до голови цензурного комітету Флорінського, щоб спробувати оборонити часопис. Закликаючи мене з собою, він сподівався на те, що колись цензурний комітет дозволив тільки мені видання часопису.

Та не тільки я, а хто-б не був, не міг-би нічого вдіяти. Поновлення утисків на українське письменство йшло з Петербурґу, а Флорінський аж тремтів з радощів, що може тепер придушити ненавистне йому українське письменство. Він зразу став на ворожий тон і ми почули од його, наприклад, таке:

— «Вы считаете развитіе малороссійской литературы полезнымъ, а мы — вреднымъ». «Мы вовсе и не нуждаемся и совсѣмъ не ищемъ отъ васъ вашего сочувствія и вашего патріотизма» і т. д. Само собою, що наша розмова з Флорінським скінчилася гострою суперечкою, бо і ми не лишили його без належної відповіді.

В. Леонтович.

Тризуб, № 30, стор. 5-11

— 5 (30) —

Спогади *).

II.

З часів 1890 - 1917 років.

З війною погінки на усе українське розлютилися більше ніж коли будь. Вороги українства були роздражнені навіть тими невеликими обмеженнями свого самоправства та поневірення з українців, якими в'язала конституція 1905 року, і тепер намагалися використувати часи військового стану. Отже війна несла українцям все нові та нові кривди та образи.

В українців було одібрано найменшу змогу леґальної роботи, усі українські інституції заборонялися, хотіли навіть зачинити український клуб і його пощастило врятувати тільки тим, що він власне перестав існувати, влаштувавши у своєму помешканні шпиталь для поранених на 50 чоловік, який таки дозволили утримувати і українцям. Клуб перестав бути клубом у звичайному розумінні, там не можно було робити вечірок, танцювати, робити відчити, але у помешканні залишилася одна велика кімната для адміністрації; адміністрація, сестри і лікарі були українські і туди раз-у-раз надходили свої люде, там призначалися побачення, і можна було почути новини.

Коли російські війська перейшли за австрійський кордон, почалися арешти та заслання українців з галичан. Їх засилано у дальші ґубернії, навіть на Сибір у великій кількості, бо висилали не самих громадських діячів, а і батюшок і простісіньких обивателів; і тільки за дуже небагатьох пощастило виклопотати, щоб їх залишили у Київі. А карали їх власне за те, що вони залишилися вірні своїй державі та своїй церкві, бо російський уряд вимагав, щоб українці поробилися росіянами, а унія-

*) Див «Тризуб» ч. 28-30.

— 6 (30) —

ти — православними. Вхоплено та заслано і митрополита галицького, Шептицького. Дійшли звістки про знищення по Галичині українських книгарень, про зачинення леґальних інституцій, навіть про кари на горло.

Висланих галичан пересилано через Київ, де їх тримали по острогах. Тутешні українці клопоталися, скільки могли, допомагати їм їжею, одягом і т. д. Збіраючи з цією метою серед моїх знаємих, зросійщених українців, приношений одяг, я бачив, що серед їх ці вчинки уряду викликали загальне осудження. Навіть ці зросійщені земляки, хоч і вважали галичан за чужих, але поводження уряду визнавали безпідставним, нерозумним та жорстоким.

Ця погінка не могла не лютовати українців, вона поширювала серед їх «пораженство», яке, правда, в ті часи було звичайним і серед російських радикалів. Вона также не мало спричинилася до зміни серед українців федералістичних настроїв на самостійницькі. Перевага самостійницьких настроїв стримувалася тільки вірою (поки вона трималася), поширеною тоді між українців, що відношення до України поступового російського громадянства спірається тільки на ідеях права та справедливости і ні в чім не подібне до відношення уряду та ультраправих росіян. Але, коли ця віра упала, це дало ґрунт до перемоги самостійництва.

* * *

Перші дні після перевороту серед українців панував святочний настрій. Несподівано для самих давніх діячів українських широкі кола громадянства виявили співчуття до української справи, а серед саміх українських діячів ще не помічалося незгод та розбрату. Навіть і ті, хто передбачав, що почнуться революційні крайності, не уявляли ще тоді, до чого вони дійдуть, і відчували радість за рідний край, дожидаючи для його в дальшому тільки добра.

Та так тривало не довго. Одною з перших пересторог була хитра заява профессора М. Грушевського на черговому засіданні уряду «Тупа» (уряд збірався що тиждня). М. Грушевський з приводу обмірковання думки про скликання представників людности з цілої України для виборів до загального українського сойму (думка ця обговорювалася тоді в українських колах) запитав поради, чи не користніше буде для справи, як що він на час ніби одійде од «Тупа», та ввійде у ближчі стосунки з українськими соціялістами-революціонерами та соціял-демократами, щоб керувати їх настроями, стримувати їх в певних межах, вплинути на обрання до сойму більше статечних, досвідченійших у громадських справах та дужче відданних національним інтересам представників. Роблячи свою заяву, Грушевський вдавав, ніби прохає чи поради, чи дозволу, але думаю, остаточно на те зважився і рішення свого не змінив-би, щоб йому уряд «Тупа» не сказав, бо бачив, на чиїм боці перемога та сила в ближчі часи.

Разом з тим Грушевський радив, щоб ті з членів «Тупа», хто мають шанси бути обраними од лівіших групп, оббіралися од їх, а щоб «Туп»

— 7 (30) —

оббірав правіших з-поміж себе. Може і тоді мав вже він на меті викинути з Центральної Ради цих обранців «Тупа», як це і було зроблено її постановою під головуванням Грушевського.

Діставши згоду товаришів, він далі вже не приїздив на засідання «Тупа», та незабаром вони і перестали збіраться. Формально це мало рацію, бо витворилася ніби змога обрати предстаників од усієї людности, а не од окремих гуртків, а партією «Туп» не був, бо складався з людей ріжних поглядів. Формально це було так, але в дійсности представництво тоді зібране ще менше, ніж «Туп» можна було вважати всегромадським — у йому були представлені тільки ліві напрями, а не усі, які були в людності.

* * *

Протягом близько двох десятиріч, з того часу, як недуга, а далі і смерть В. Б. Антоновича одібрали його од українського громадянства, М. С. Грушевський був найвпливовішою людиною серед його. Видатний історик і видатний публіцист, людина широкої освіти та великого знаття, він сполучав разом з тим надзвичайну орґанізаторську здібність, умів об'єднувати, заохочувати до праці, використовувати людей кожного відповідно його хисту. Разом з тим був він надзвичайно працьовитий та працездатний. Треба було дивуватися, коли в його вистачало часу, де він набірав сили, щоб виконувати усю ту розмаїту роботу, яку він двигав. Спав він дуже мало, не проминав жадної хвилини, яку міг працювати і, здавалося, зовсім не потрібував спочивку. Коли він писав, писав з таким захопленням, вкладаючи у працю максімум напруження своїх сил, що мусів, наприклад, серед роботи виставляти на кільки хвилин у зімні морози за кватирку свою голову, так вона перегрівалася через особливо сильний приплив крови.

Те, що він зробив до революції для української справи і на Галичині і на Наддніпрянській Україні, було дійсно дуже значним. Він розвинув, зсистематизував; збогатив відомостями українську історичну науку; написав великий науковий курс історії України і два популярних її виклади, безліч розвідок по окремим її питанням, багато публіцистичних видатних статей, утворив цілу школу своїх учнів, викладав лецкії на Львівському Університеті, редаґував «Записки Наук. Т-ва імени Шевченка» та «Літературно-Науковий Вістник», заснував кільки дуже важливих інституцій, заохочував і притягав людей до праці, підтримував зносини з російськими, польськими та європейськими науковими та літературними колами та здіймав у їх повагу до українсвкого руху. Та тим дужчий бере жаль, що в часи революції цей видатний чоловік так втратив розуміння законів громадського життя, так схибив з шляху здорової політики та доклав і своїх рук до тієї руїни, наслідки яко тягнуться й досі.

Політикування, нещирість, бажання усім та всіма керувати і усіх та усе вести по своїй думці завжди були прикметами Грушевського та його діяльности. Маючи такий вплив серед українських діячів, працюючи разом з їми, він нікого не любив, нікого не поважав та до

— 8 (30) —

усіх ставився тільки як до матерьялу, приховуючи це зовнішньою ввічливістю.

Українці наддніпрянські, вдячні за його працю дарували йому ці його хиби, в кожнім разі легковажили їх, вважали дрібними, але в Галичині, де Грушевський професорував і стало мешкав багато років, громадянство ставилося до їх гостріше.

Переїхав Грушевський до Львова щось на початку дев'яностих років, коли дістав там посаду професора української історії. Одночасно він був там, так мовити, представником Наддніпрянської України та звязком галицьких українців з наддніпрянськими. Зразу привітали його галичане дуже радо і дійсно він зробив там дуже багато і на полі науки, і на полі політичнім, але згодом він своїм політикуванням та верховодництвом так дозолив багатьом місцевим людям, що проти його обурилися сливе усі і була навіть мова про громадський суд над усією його діяльністю та поведінкою. В разі суду, а він був неминучий, дальше перебування його у Львові було-б дуже тяжке, сливе неможливе. Київські українці, представником од яких був він у Галичині та які менше тоді знали його хиби, бо він тільки раз чи два на рік на короткий час приїздив до Київа, були дуже тим зтурбовані, тай дійсно тоді від'їзд Грушевського зі Львова був-би великою шкодою для справи. Тому було вирішено послати до Львова делеґацію і попередити галичан, що наддніпрянці вважатимуть осуд Грушевського за образу собі. З цім дорученням їздили тоді Чикаленко, В. Шемет і я. Після попередніх приватних розмов, було скликане велике зібрання, на якому нам довелося бачити величезні обурення та ненависть до Грушевського, але заява киян таки вплинула і суда не було.

* * *

Вийшовши з «Тупу», Грушевський умішався в гущу ес-ерів, більшість яких була дуже молоді люде, записався і сам до партії ес-ерів і в значній мірі переличкувався та втратив свою індивідуальність, так що власне скоріше можна було-б сказати, що не він веде за собою молодь, а вона попиха його та кида їм мов м'ячем. В кожнім разі він схвалював їхню руїницьку роботу і допомагав їм своїм авторитетом, а нічим не справдив своєї обіцянки нахиляти їх до обміркованности. В ті часи тільки ліві і виявляли велику енерґію та діяльність, бо у революційному вирі вони єдині почували себе зовсім приємно і тільки їх не вражали вияви негромадськости та неморальности, яких тоді було так багато.

Приєднуючись до лівих, Грушевський сподівався певно стати на їх чолі, використувати їх, примушивши робити по його наказам, за їх поміччю повести Україну тим шляхом, яким накаже, зробитися, так мовити творцем нової України. Але ці заходи були засуджені згори на неуспіх не тільки через неприятливі обставини, а ще в більшій мірі самою вдачею Грушевського, не віповідною для такого завдання.

Як не сумно це, а мусімо признати, що для того, щоб правити таким не високої вартости матеріялом, як рід людський, керовник мусить мати досить прикрі з морального погляду хиби. Без їх не слухатимуть і

— 9 (30) —

за їм не підуть. Це особливо треба признати для часів великих змін у державнім житті, насамперед для часів революційних. Такий керовник не може бути щирим, мусить в глибині души неповажати людей взагалі і тих зосібна, яких підпорядковує до нового життя. Ці риси, як ми бачили, малися на придозвілля у Грушевського, та їх не було ще досить. Такий керовник повинен ще бути сміливим, навіть гордим відносно загалу, не боятися піти проти його та не хитатися, як лозина за вітром, за усякими настроями того загалу. Він мусить уміти приказувати і ні в якому випадку не сміє запобігати ласки, підлещуватися, коритися. А цієї сміливости не було у Грушевського, як не було її, правда, і ні в одного з діячів революції української, так і російської. Так мабуть прибив нас віковий монархичний нагніт, а українців ще і їхня національна залежність. Грушевський міг верховодити серед розважних старших українців, які на користь справи самі скорялися йому, але не серед революційної молоді, де буяли самолюбство та заносливість і кожен вважав себе вищим та вдатнішим за усіх.

До згаданих вище вимог од керовника, треба додати ще: він може бути новатором, прямувати до значних змін життя, але-ж не сміє втратити тверезости розуму і зазіхати на зміни, противні природі людській, навіть тоді, коли здається, що маси цього вимагають. Скоритися їм у цьому, це було б створити умови, за яких орґанізація людности, державність, лад неможливі, а наступає руїна.

Коли це необхідно, керовник може навіть збрехати, але тільки у скрайній пригоді; не сміє він повторювати брехні часто, повірити їй самому, набиватися з нею людности раз-у-раз, щоб тим прихиляти її до себе. А ці дві убійчі помилки були як раз ґрунтовними рисами революційної діяльности Грушевського, так само, знов підкреслюю це, як і революційних діячів російських. Тому і не знайшлося серед їх нікого, хто-б стримав революцію в певних межах та не дав їй знівечити саму себе.

Дякуючи цим своїм прикметам, Грушевський все хитрував, все політикував, піддавався лівим, щоб заробити їхнє довірря і тоді вже верховодити їми. Він потакував їм, щоб вони не казали, пропускав без уваги їхні надужиття на виборах на користь своєї партії, змовчав навіть, коли ліві постановою Центральної Ради під його головуванням виключили із ради обраних до неї представників «Тупа», на тій підставі, що «Туп» занадто поміркована орґанізація, так ніби помірковані вже виключалися з громадянства або Центральна Рада боялася хоч од малої менщости почути критику своїх поглядів та постанов. Цією дивовижною постановою були виключені представники тієї орґанізації, яка протягом довгих років в самих несприятливих обставинах єдина провадила національну роботу та членом якої був і сам Грушевський, а він не розкрив і рота в оборону її...

Яко неофіт, Грушевський в такій мірі стерігся не догодити своїм новим напористим товаришам, що почав на людях обминати та ухилятися від де-кого з тих людей, з якими він раніше працював разом протягом багатьох год, особливо якщо вони належали до «буржуїв або голосно заявлялися не соціялістами. Особливо він соромився та

— 10 (30) —

обминав, щоб його не побачили разом з «буржуями» салдати та робітники, до яких він прямо підлещувався. Я мав неприємну нагоду сам відчути це на собі. Він брав участь у мітінґах та зібраннях, де салдатам з фронту та робітникам і селянам с.-р. та с.-д. втолковували соціялистичні ідеї, накидали їм скрайні вимагання та манили обітницями можливого і неможливого.

А тим часом, знаючи самого Грушевського та його життя, тяжко повірити, щоб він дійсно зробився раптом соціялистом. По життю своєму він був «буржуй з буржуїв», а в додачу ще дуже скупий та жадібний на гроші. Мав він вєлике майно, більше як де-хто з тих, кого він помітував як буржуїв, та по змозі з тим крився і бідкався на борги та недостатки. Тим часом життя своє упорядив він досить вигідно, держав для себе помешкання у великому своєму будинку у Київі, дім особняк у Львові та дачу у Криворівні, усі помешкання добре упоряджені та умебльовані, кохався на старовинних річах і не мало витрачався, щоб їх скуповувати. А разом був скаредний остільки, що вимагав з друкарні повертати йому рукописи, щоб писати на білих сторінках новий текст. Коли громадська друкарня помилилася у рахнуку з їм на одну копійку, він вимагав її доплатити. Ні на які громадські справи ніколи не поступив він нічого з своїх грошей та не зрікався навіть одержувати ґонорар за свої дрібні статті.

Людині з такими нахилами навряд чи міг щиро подобатися соціялістичний лад, хиба припустити підозрення, що його манило знищити тільки певні ґатунки властности ті, яких у його не було, залишивши непорушними ті, що мав, щоб ще дужче відріжнятися од загалу та мати більший вплив, позбувшися конкурентів.

Певніше одначе, що завело його на цей шлях честолюбство. Та він помилився у своїх сподіванках верховодити соціялистичною молодью. Тоді звідусіль наїхало до Київа сила українських соціялистів, до соціялистичних партій щиро і не щиро повписувалося багато нових людей, лави втеклих салдат затопили місто, на селянські з'їзді, дякуючи штучному підбіранню , приїздили тільки лівіші селяне і Грушевський, злякавшись, що втратить вплив, скорився та пішов за гуртом.

В числі инших лівих, що збіглися тоді до Київа, приїхав і Винниченко — цей «Bête noire» українського руху та української державности. Талановитий письменник (по темам, настрою та способу малювання, параллель Горькому у російській літературі), хист якого ґрунтовався на великій здібності спостерігати та змалювати, а успіх — на завзятості але цілком позбавлений вдатности аналізу і почуття моралі та права і розуміння обов'язку, бо малюючи людей та вчинки морально огидні та несовістні, він сам їм віддавав свої симпатії.

Здавна с.-д., по поглядах дуже близький до комунізму, що не раз поривався до порозуміння з большевиками, кинувся він на політичну арену і своїм запалом, своїми невиразними та сповненими запеклої ненависти промовами захопив молодь Центральної Ради і був обраний головою Ґенерального Секретаріяту, а пізніше і Директорії.

Та у цій людині, пріч здатности роздрочувати маси та моральної байдужности, не було нічого. Не було у йому жадної риси, потрібної

— 11 (30) —

людині, що вдатна керувати та впоряжати життя, — ні тверезого розуму, ні знаття державних справ, ні розуміння соціяльних законів, ні витривалости та упертости в досягненні призначеної мети, ні почуття та вдатности стати по-над масами, ввесь час з невідступною увагою наглядати за хитаннями маси, щоб де треба використувати її настрії де треба їх зтримати. Тому Винниченкові найбільше має завдячувати Україна, що на їй почалася руїна і не вдалося завести та зміцнити ладі утворити державність.

В. Леонтович.

Тризуб, № 41, стор. 11-14

— 11 (41) —

Спогади *).

ПЕРША БОЛЬШЕВИЦЬКА НАВАЛА НА КИЇВ.

Ще до перемоги большевиків «временное правительство» в дійсності втратило владу. Розбігаючись озброєні з фронту, салдати чотирнадцятимільонової армії витівали, що хотіли, і сливе цілком перервали зв'язок між ріжними територіями та столицею; у Петербурзі юрба натискувала на уряд; село хвилювалося, повсякчас хто хотів порушував закон і ці порушення залишалися непокараними. Все те нищило повагу до влади і уряд втратив можливість управляти та керувати подіями, а своїми розпорядженнями, як от «приказъ № 1» або звільнення усіх злочинців і т. д. ще згіршував становище.

Та і большевики, захопивши владу у Петербурзі, не опанували ще через те усією державою. В ріжних її країнах, де на ґрунті і національнім і протибольшевицькім, де тільки на цьому останньому, намагалися згуртоватися ворожі большевикам сили.

Усі вони, щоб мати змогу діяти, мусіли утворити і дійсно утворили свої місцеві уряди, але жоден з них, як-що його не підтримали або не досить підтримали чужоземні держави, не зміг власними силами подолати большевиків. Головніші причини їхнього неуспіху були такі: 1) разом з столицями большевики захопили усі грошеві засоби держави, головніші військові заводи, арсенали і т. д. 2) в ті часи людність скрізь була, хоч тимчасово, хоч через несвідомість, а на боці большевиків. Користуючись з того, що людність не мала навички до розв'язання державних та соціяльних питаннь, большевики одурили її що до своїх дійсних завдань та намірів; 3) керовники скрізь були незвиклі та недосвідчені в справах державного будівництва; 4) окремі противобольшевицькі сили не тільки не змогли об'єднатися, а ще ворогували між собою і 5) скрізь майже поруч з владою, що там утворилася, виникли ворожі ґрупи чи з людей иншого напрямку, чи з авантурників, які силувалися перехопити владу і чи потай, чи й одверто боролися з нею.

* * *

Ще влітку за «временнаго правительства» Україна оголосила себе автономною частиною російської держави, що з'єднується з нею на федеративних основах. Скликаний був місцевий парламент — Центральна Рада та утворений місцевий виконавчий уряд — Ґенеральний Секретаріят. З «временнымъ правительствомъ» ввесь час йшла суперечка що до обсягу законодавчих та адміністративних прав України, але фактично «временное правительство» зовсім не мало тай не могло мати в ті часи якого-будь впливу чи влади на Україні. Коли керував

*) Див. «Тризуб» ч. 30 (136).

— 12 (41) —

хтось місцевим життям, то скоріше Ґенеральний Секретаріят, хоч і він, вkасне, мав значно менше впливу та сили, ніж вимагає державне порядкування.

З перемогою большевиків у Петербурзі Центральна Рада і Ґен. Секретаріят оголосили самостійність України і свою владу суверенною.

Але ж поруч з ними у Київі склалася инша ґрупа — «совѣтъ солдатскихъ и рабочихъ депутатовъ», яка, хоч владою себе і не оголошувала, та фактично мала велику силу, натискуючи на Ґен. Секретаріят і Центральну Раду та примушуючи їх вдовольняти свої вимоги.

Споріднені по духу з київським «совѣтомъ» утворилися «совѣты» і по усіх більших містах України і, хоч київський совіт юридично не мав залежних од його місцевих орґанів, та мав зв'язки з утеклими солдатами та з цими місцевими совітами і через їх, даючи їм поради та гасла, натискував і на місцеву адміністрацію, поставлену Ґенеральним Секретаріятом. Позаяк останній мав до свого розпорядження дуже мало і не зовсім надійного війська, отже не міг підтримати авторитет своеї адміністрації. Тут на Україні поновилося те, що було у Петербурзі, — натиск совітів на уряд — ще до большевиків.

Оскільки я, яко звичайний київський мешканець, міг бачити становище, мені здається, що на початку Ґен. Секретаріят міг-би не дозволити совітам скластися, міг-би утворити надійні війська та утримати лад, та і Рада і Ґен. Секретаріят складалися з соціялістів ріжних ґатунків, а в додачу з людей дуже молодих та неосвідомлених з механікою державного урядовання.

Яко соціялісти, вони вважали совіти до певної міри близькими собі та не почували себе у праві забороняти їх. Вони дозволили їм упорядкуватися, аґітувати, діяти, де-хто з членів Центральної Ради увійшли навіть, яко члени, до складу совітів, сподіваючись утворити там свій вплив. Та поруч з тим, а надто після того, коли совіти набралися сили, і Секретаріят і Рада побоювалися їх і робили під їх натиском розпорядження часом протилежні своїм поглядам та замірам. Так само впливав на Раду та Секретаріят і настрій селян, що під впливом аґітації робився де-далі забагливіший та роздратованіший.

Під тим подвійним нагнітом Ґен. Секретаріят в чотирьох, один по одному оголошених, Універсалах послідовно виголошував все лівіший й лівіший соціяльний проґрам.

А до того голова Секретаріяту Винниченко був і сам дуже схильний до большевизму, пропонував большевикам угоду і, складаючись на їхні брехливі обіцянки, завіряв, що большевики не підуть проти України, співчуваючи цій соціялістичній республиці.

Склад київського совіту був переважно з росіян і виключно соціялистичний. В йому було не мало і большевиків або людей, у яких невиразний соціяльний проґрам сполучався з большевицьким настроєм, було багато с.-р. та с.-д., що лічили большевиків за товаришів, які тільки у де-чому помиляються і вже зовсім небагато менше лівих соціялістів.

— 13 (41) —

Безперечно київський совіт широко провадив соціялістичну аґітацію, а заразом і аґітацію проти Ради та Секретаріяту, які здавалися йому занадто поміркованими та яким своїм повсякчасним втручанням він заважав розглянутися на становищі та перейти до улаштовання ладу, до чого часто саме діло примушує і лівих, коли вони приходять до влади. Дуже можливо також, що сам совіт або частина його членів налагодили у Київі повстання частини робітників на користь большевиків та підтримували з ними зносини. Рада та Секретаріят не могли не помічати цього і в їх здіймалося роздражнення на совіт, але ужити проти його рішучих заходів вони таки не зважалися.

Звичайні риси революційних урядів, брак авторитету і сили, необхідність піддобрюватися, поступатися, обіцяти нездійсниме і тим ще згіршувати дезорґанізацію, які в свій час так виразно виявилися у «временномъ правительствѣ», тепер так само виявилися у Секретаріяті та Раді.

З усіх помешкань, які малися у Київі, совіт по пролетарській сумірності обрав для своїх зібрань колишній царський дворець, що дуже швидко заподіяло попсовання його внутрішніх прикрас та обстанови. Дорогого рояля було обернуто на попільницю, куди скидали недопалки цигарок, на волохаті, товсті килими депутати приходили в покаляних необтертих чоботях, а один з них, робітник, що дивував російських інтеліґентів ніби надзвичайним своїм розвитком, кидав на килими непогашені недопалки та пригашував їх, розтираючи чобітьми. «Фу, чортї возьми, — вихопилося у його якось, — даже лестно затушить цыгарку на царскомъ коврѣ».

* * *

З осени почалися мітинґи. Київ мітинґував з ранку до ночі. Не можно було перейти містом і трохи, щоб не побачити більшу чи меншу купку мітинґуючих, скрізь, де була хоч невелика площа, люде зтовплювалися, і в середині стирчав оратор.

Люде закидали роботу, забувалися за свої справи, сливе не бували, в себе дома, в родині. Любителі мітинґів, почувши на вулиці випадково якесь слово з розмови ідучих на зустріч, чеплялися з своїми увагами, починалося змагання, наоколо збіралася купка і починався мітинґ.

А прислухаючись до уваг та промов на мітинґах, дуже зрідка доводилося почути не то, що розумне слово, а хоч щось подібне до його, промовці балакали за те, чого не знають і не розуміють, і усі слова було перенято лютістю, ненавистю, жадібністю.

Ці мітинґи нервували і тих, хто брав у них участь, і тих, хто проходив повз, поспішаючи скоріше пройти, обминаючи їх, яко мога далі. Люде нервувалися, бо вже відчувалося, що насуває лихо.

* * *

Тим часом большевики зорґанізувалися. Одначе у них ще обмаль було війська і тому вони спробували повалити Київ внутрішнім вибухом. По їхньому загаду робітники, найбільше робітники, що працю-

— 14 (41) —

вали в арсеналі, захопили його та зняли повстання. Їх було не багато і в Секретаріята годі ще вистарчило сили, правда, більше не військової, а з охочої молоді, щоб після тижневої стрілянини арсенала узяти: повстання було зламлене. Але вже і те, що на це було треба цілого тижня, було недоброю прикметою. У Секретаріята було так мало війська, що навіть блокади арсеналу не було переведено. Я з вікон свого помешкання (за два квартали од арсеналу) бачив як діти, тулячись по-під стінами, щоб менше було небезпеки потрапити під кулі, прокрадалися з їжею, а певно і з відомостями, до своїх батьків в арсенал.

А тим часом аґітація у війську збільшувалася. Військо складалося переважно з салдатів, що погодилися піти до війська, що набірав Секретаріят; було чимало й втікачів з фронту. Полки, що складалися таким чином з салдатів ріжніх полків та ріжної зброї, не були ще міцно об'єднаними полками. Одні з тих салдатів залишалися у війську, иншим швидко обридало і вони розходилися по домах. Може бути, що в той спосіб врешті пощастило-б набрати хоч невелику та віддану армію, та на те не вистарчило часу, а в додачу салдатів ввесь час розбещували, псуючи їх військову здатність, розбещували аґітатори, розбещував сам уряд і настановлене їм військове начальство. До їх підлещувалися, їх, що нічого ще не зробили, іменовано порятовниками рідного краю, сам голова Центральної Ради пр. Грушевський обнімався та цілувався з невідомими йому салдатами, для їх упоряджували мітинґи з неминучими обіцянками... Але-ж большевики завжде обіцяли більше.

Правда чи ні, та коли і вигадано, то влучно, розповідали, що за кільки день по захопленню Київа большевиками по київських трамваях їздили якісь дід-та баба, що прибули з села навмисне, щоб обдивитися на свої придбання. Від часу до часу, побачивши якісь особливо великі чи гарні будинки, баба питалася: «Невже-ж і це наше?». І дід кожного разу відповідав з певністю: «Наше, усе наше, немає нічого не нашого». Не зазіхав він тільки на церкви... Так перетворялися в народній уяві большевицькі обітниці. Не диво, що вони спокушали.

В. Леонтович.

Тризуб, № 42, стор. 7-10

— 7 (42) —

Спогади *).

III.

Коли большевикам не пощастило подолати Київ через повстання, вони, не рахуючись, само собою, з своїми обіцянками Винниченкові, вирядили на Київ військо під командою Муравйова (якого згодом вони таки розстріляли) і незабаром після того, як ущухла стрілянина з арсеналом, кияне почули гуркіт гармат з-за Дніпра.

Секретаріят одержував звістки і раніше, що большевики швидко посуваються, посідаючи ґубернії Чернігівську, Харьківську та Полтавську. Дбаючи, щоб по змозі за те не розголошувати, він таки спробував покликати охочих з-поміж студентів. Зголосилося усіх тільки чоловіка 100-150. Їх приточили до ненадійного війська та вирядили на Муравйова, але десь коло Бахмачу частина цих військ передалася до большевиків, частина розбіглася од першого стрілу, не попередивши покинутих студентів і їх, сливе до останнього, перебили та порізали большевики.

Як і завжди на переді большевицького війська йшла аґітація і серед несвідомих військ Секретаріяту вона мала вплив. У війську почалися мітінґи, хвилювання, більшість поросходилася до дому, дехто передався до большевиків, а залишилося так мало, що йти з ними на зустріч проти большевиків неможна було і думати, не надійно було, чи й можна оборонити з ними Київ.

За Дніпром з'явилися війська Муравйова.

Та й у його не було їх багато, приближно рахували 10-15 тисячів збройних. Вони були тільки дуже добре, навіть над міру, озброєні (дійсно до зубів) та мали багато гармат.

Як-би людність київська виявила хоч якусь однодушність та енерґію, зроду Муравйов не подолав-би Київа, але місто роздирала ворожнета безлічи партій, а людність не появила ні найменшої енерґії, вікове примусове віддалення од громадських справ дало свої наслідки. Навіть київські большевики, нещодавно перед тим розбиті, не запиталися знов зняти повстання, а обмежилися шпигунством.

Протягом трьох день Муравйов не облягав Київ, а лише обстрілював з-за Дніпра, збіраючи певно відомості про стан оборони у городі. Чимало будинків було пошкоджено, було небагато забитих, серед інтеліґенції знялася паніка, але таки ніхто не уявляв виразно, які порядки заведуть та яку жорстокість виявлять большевики перемігши. Тоді в нас сливе не було відомостей про те, що діялося у Петербурзі, Москві тай взагалі по усіх місцевостях, вже захоплених большевиками.

Приблизно з четвертого дня почали вони облягати місто, було очевидячки перевезено і частину гармат, стріли почали лягати в таких частинах міста, куди вони раніше не долітали. Два будинки було спалено фугасним огнем очевидячки умисне, один належав голові

*) Див. «Тризуб» ч. 41 (147).

— 8 (42) —

Центральної Ради — Грушевському, у другому мешкав голова Секретаріяту — Винниченко, що перед тим за кільки день виїхав з Київа. Те, що вогонь справлено було так влучно, що він влучив саме у ці доми, будило підозрення, що з Київа були подані знаки, куди націляти.

Останні два дні облоги гуркіт гармат не вгавав, по ночах різали небо вогнені стежки од стрілів, палахкотіли відблески пожеж... Від часу до часу чути було по околицях міста вже і кулеметну стрілянину і стріли рушниць. Останню ніч усі мешканці того будинку, де я мешкав, мусіли ховатися по підвалах, бо од гуркота гармат висипапися усі шибки з зікон з дніпрового боку тай залишатися по помешканнях було небезпечно: в дім влучило кільки бомб. Біля самого ганку оборонці міста поставили гармату. З вечора вона стріляла на большевиків, а вранці була вже обернута проти міста. Позаяк з нас ніхто не важився вночі витикатися, то, хоч ми і не спали цілісіньку ніч, залишилося непоміченим, коли саме большевики одбили нашу вулицю та повернули гармату.

* * *

Ледве розвиднілося, прийшов до подвалу червоноармієць перевіряти мешканців. Дикий, злодійський вигляд, нечемне поводження, гострі, нахабні покрикування переможця виразно доводили, що большевицька революція не в оборону вільности знялася.

Того дня я не зважився виходити з дому. Досить було-б глянути у вікно, щоб зректися такого наміру, як-що він і був. Від часу до часу чулися подекуди окремі постріли, иноді зненацька розтинався залп і то десь зовсім зблизька. Значіння залпів зразу ми не могли вгадати, але пояснення невдовзі принесли слуги, яким не було небезпеки виходити, бо їх не займали... Тут таки близько біля двірця, де сидів їхній суд, большевики ставлять до стінки цілі партії заарештованих та розстрілюють. По вулицях і юрбами і по одинці никали червоноармйці, виряжаючи лихими та ворожими поглядами тих прохожих, що мають культурний вигляд. Часто вони вели арештованих, а арештовували, як після розказувано, не тільки тих, за кого мався такий наказ, не тільки тих, в кого в помешканні було зроблено трус та знайдено щось компромітуюче, але часом і на вулиці, як-що вигляд ідучого здавався підозрілим. Арештовували не тільки люде на те уповноважені, а міг арештувати кожен червоноармієць, коли хтось йому не подобався, а червоноармійці часто були п'яні.

Не дивлячись на те, що значна частина депутатів совіта салдацьких та робітничих депутатів співчувала большевикам, вони одразу-ж одібрали у їх помешкання у двірці під свою «слідчо-карну» інституцію: їх теж тягло таки до царських покоїв. Туди згонили тепер арештованих і там без довгих розпитувань та дослідження сортували, инших відпускали, більшість же розтрілювали.

Ця інституція, цей ніби «суд», містився у двірці, та не завжди од його залежала доля арештованого. Його могли і не приставити до «суду», а чи одпустити, чи розтріляти тут таки перед двірцем

— 9 (42) —

червоноармійці, що тут і товклися, а навіть і кожен з їх зосібна по своїй уподобі. Порятунок запежав од випадку.

Розповідали: один з пригнаних не вподобався червоноармійцеві, що вартував на воротях, і той вирішив розстріляти його зразу, не дожидаючи «суду». Надаремне арештований завіряв, що він пролетарій та «пролетарського походження», червоноармієць штовхав його до стінки.

Але під загрозою смерти у того блиснула щаслива думка , і вона врятувала його. Він голосно висякався пучками і вмазані пучки обтер об груди шинелі червоноармійця.

«А ти мабуть і справді наш!» — вирячив очі той і звільнив його.

У будинку, де я мешкав, у реквізованих кімнатах мешкало декільки членів салдацького та робітничого совіту. Тієї страшної ночі, якої прийшли большевики, коли усі мешканці товклися з тяжким настроєм по підвалах, ці депутати почувалися спокійніше од инших, хоч і їм на обличчя набігала часом хмарка. Один з їх, лівий с.-р. навіть заспокоював нас, завіряючи, що хвилюватися дуже немає чого, адже і большевики люде.

На гіркому досвіді довелося йому переконатися в неправдивості свого погляду.

Першого-ж большевицького дня, коли найбільше було розстрілів, я зустрів його на чорних сходах нашого дому. Вид в його був темний як земля, губи тремтіли, а очі наче застигли. Він виходив з дому і оце повертався:

«Що з вами?» — спитав я.

«Негідники, злодії!» — тільки і зміг вимовити він і вид йому ще зтемнів , а голос уривався.

Згодом він розповів. Яко соціяліст, він не припускав можливости переслідувань проти себе. Вийшов обдивитися, розпитати. Дуже швидко його заарештовано і поведено до двірця. Він протестував, казав, що є депутатом совіту салдатів та робітників, а по поглядах лівий с.-р.

«Нам саме таких і треба. Ставай до стінки!» і, не звертаючи уваги на його допоминання одвести його до суду, поставлено його поруч з иншими. Було їх чоловіка з десять.

На його щастя проходив знайомий робітник, певно большевик, пізнав його, сказав, що знає, і заступився, тоді його одпустили, решту постріляли. Відходячи, він чув стріли.

За рогом нашої вулиці червоноармійці вели до двірця двох арештованих — сина голови Державної Думи Родзянка та ще когось. Хоч до двірця було вже зовсім близько, раптом двоє з конвоірів через щось, може і через те, що їм подобалися чоботи або одяг арештованих, забили їх обох з револьверів, стрільнувши в голову з-заду. Вони ще тріпотіли, а конвоіри вже стягали з їх чоботи, одяг, витрушували кишені.

Протягом того дня траплялося, що червоноармійці, никаючи без діла по місту, хапали когось з стрічних і розстрілювали тут таки на вулиці, надто коли це був офіцер або в людини знаходили якийсь

— 10 (42) —

папірець, що виявляв причетність до військових або і горожанських українських інституцій. З такими папірцями розстрілювали навіть салдатів, хоч взагалі їх не займали. Офіцерам не помагало часом і те, що вони передягалися у штатське: їх познавали по ході, по тому, як трималися, і убивали.

Ця безглузда та безладна різанина тяглася три дні, але найдужча була першого дня. Певно большевичня мала на оці залякати ту частину людности, що мала нахил критично ставитися до їх влади та її вчинків, щоб раз на завжди витруїти бажання втручатися до своїх розпоряджень. Цим пояснюється і те, що вони не жалували і тих, хто хоч і співчував їм, але не остаточно, а з застереженнями та до певної міри, от як депутатів совіту, не большевиків.

Рахують, що за ці три дні у Київі було розстріляно більш-менш 5000-6000 душ. Забитих скидано у дві величезні ями, викопані насупроти двірця біля воріт до Маріїнського парку і над їми висипано дві могили. Робилося це одначе не пильно, бо смород довго відчувався досить далеко. Своїх забитих під час облоги, чоловіка 100-150 (коли не припустити підозріння, що частину з їх поховали потай де-инде, щоб не появити справждньої кількости своїх втрат) большевики поховали з учтою у самому парку довкола галявини проти воріт, ло-над доріжкою, що обходила довкола галявини, і прикрасили могили вінками з червоними биндами та квітками, створивши тим з чудового парку місце страху та прокльону, куди люде не схотіли і заходити.

В. Леонтович.

Тризуб, № 44, стор. 15-18

— 15 (44) —

Спогади *).

III.

Після перших трьох днів кількість рострілів значно зменшилася. На людську, не большевицьку міру їх було багато та все-ж менше ніж що-дня день-у-день за часів другого захоплення Київа большевиками.

Тоді-ж вони ще не чули себе досить міцно, війська в їх було мало, а найдужче в'язали та пригнічували їх звістки, які вони діставали з Бресту, де саме йшла мова з німцями про мир. Було їм відомо, що цим разом не достанеться їм довго затриматися у Київі і тому вони вирішили, раз залякавши людність, надалі не дуже її дратувати, щоб' коли прийде час вдруге брати Київ, на що вони і тоді сподівалися, не знялася проти них загальна та запекла оборона.

Через те вони обмежувалися тим, що по змозі винищували тільки тих, хто особливо їм спроневірився, провадили яко мога ширшу аґітацію серед нижчих верств, ну і, звісно, грабували, але таки менше, ніж прийшовши у Київ удруге.

Грабіжка провадилася і велика, і дрібна. Банки оголошено сконфіскованими і до кожного з їх настановлено за наглядача свого комісара, але позаяк большевикам довелося незабаром тікати, то вони встигли захопити відходячи тільки те, що малося по банках на той день. Пріч того забрали вони усі приватні вартості, що були передані у банки до схову, а також поховані по сейфах. Большевики наказали усім, хто наймали сейфи, поприносити ключі від них. Позаяк, не див-

*) Диви «Тризуб» ч. 42 (148).

— 16 (44) —

лячись на погрожування, не усі принесли ключі, большевики заходилися ломати сейфи, але відчинити їх усі таки не встигли. Само собою пограбовано було «казначейства» і усе, що малося грошей по усіх державних установах; з цукроварень забірано цукор, з маєтків збіжжя, де ще залишилося трохи не пограбованого селянами; з багатих помешкань забірано меблі, кожухи, годинники і т. д.; від мешканців правили білизну та одяг, загрожуючи карами тому, хто лишить собі більш од трьох змін білизни та одного зайвого убрання. Але в бідніших селян хліба ще не забірали, в їх реквізували саміх коней та худобу, бо де-инде того вже не було. Загалом-же зачіпати бідніших селян стереглися.

За те інтеліґенція була цілком безборонна, віддана «на потік та пограбування». До інтеліґенції і до усіх заможніх влада ставилася вороже і їм до неї звертатися за обороною було не тільки безхосенно, а і небезпечно; розважніше було не звертати на себе її уваги. Тим часом серед червоноармійців склалися банди, які по ночах, ніби за-для трусу, вдералися до багатших помешкань та грабували. Позаяк у мешканців зброю було одібрано, то оборонятися було нічим та і не легко було пізнати по вигляду чи то шелест чи таки посланець «влади». Аґенти тієї влади теж не показували наказів, на підставі яких роблять трус чи арешт, а вимагати, щоб їх показали, було не можна, щоб не наражуватися на гірші неприємності, арешт або і ростріл. Нарешті і представники влади, як і шелести, і собі не цуралися грабувати при трусах і не криючись забірали з помешкання усе, що їм вподобалося.

Але пригноблені де-далі все гіршими для їх звістками з Бресту та, щоб хоч трохи притлумити вражіння од вчинених їми злочинств і перекласти в очах людських одповідальність за їх з себе на неслухняність червоноармійців, большевики погодилися врешті на прохання есдецької мійської думи та дозволили заводити сторожу для оборони од шелестів як окремим домовим комітетам, так і загальномійську. Ця остання об'їздила вночі місто, а коли її викликали, повинна була виїздити негайно обороняти помешкання, на яке зроблено напад. Большевики видали навіть зброю для сторожі.

Грабування буржуїв ані трохи не журило большевяків, але-ж політичні обставини вимагали удавати, що вони дбають про заведення ладу, а заразом вони мали на оці цим шляхом руками городян хоч трохи приборкати свавільство свого війська. Тоді у большевицькій армії не було ще жадної дисципліни. Запровадили її одразу після того, як аґітацію проти неї використувати, щоб викликати повстання проти попередньої влади, було не можна, большевики запровадили дисципліну, і багато тяжчу од колишньої, але згодом; тоді-ж, якби вони спробували те зробити, могли-б залишитися без війська.

В тій обстанові поновився лад, відповідний первісному суспільству. Влада сама не переслідувала злочинців, але дозволяла громадянам самім обороняти себе од їх. Дозвіл цей проте був зовсім не певний. Обороняючись громадянин маз рацію побоюватися, що за цю оборону,

— 17 (44) —

може посилаючись на що инше, його можуть ростріляти, як що ті, хто нападали, мали вплив серед большевиків або їм потрібні.

У Київі тих часів кожен будинок виглядав яко фортеця. Здебільшого парадні двері забивали з середини дошками. Заходили у дім та виходили з його через чорні двері у двір, а далі через ворота, які теж було загорожено дровами або лантухами з землею так, що лишали тільки вузький прохід. Ночами мешканці по черзі вартували у дворі проти воріт, щоб на випадок небезпеки побудити ввесь дім. Там, де квартиранти були заможніші і їм пощастипо щось приховати, звичайно наймали сторожу на ніч з колишніх офіцерів, що в нових обставинах були в дуже тяжкому матеріяльному становищу.

Знов таки через ті-ж причини — свідомість, що не затримаються довше у Київі та боязнь занадто роздратувати людність, щоб не зустріти одностайного та запеклого опору, коли братимуть Київ удруге, большевики цим разом не заводили ладу, цілком відповідного їхньому проґраму, та проминали, мов не помітивши, де-які порушення своїх наказів городянами. Користуючись з цього, людність усю свою увагу віддала не боротьбі з большевиками, а дрібним викручуванням од їхніх вимог та рятуванню рештків свого майна, не розуміючи, що в будучині загрожують багацько гірші небезпечності.

Але становище таки зобов'язувало большевиків, хоч почасти, виявити свій проґрам, видати хоч де-які постанови, які-б відповідали найважливішим та ґрунтовним комуністичним принціпам, хоч-би і без наміру дуже намагатися на їх цілковитім виконанні. З другого боку жадібність та бажання пограбувати примушували і поодиноких комуністів і їхню владу раз-по-раз порушувати це підказане обережністю рішення.

Так, не порушуючи своего проґраму, не могли большевики не заборотнити усяку приватну торгівлю. Таку постанову і справді було оголошено, алеж, коли приставка купцям великих кількостей продуктів і справді не дозволялася, меншій торгівлі большевикам довелося попускати немов через недогляд, а найдрібніша — базарна розрослася за їх так, як ніколи. Вони не мали змоги наладнати постачання для людности, або хоч для пролетарської її частини, державними заходами, як це відповідало їхньому принципу, і без базарів їм і самім довелося-б голодувати.

Саме через те, що більша торгівля була заборонена, ціни на усі харчові продукти страшенно знялися у Київі, а це спокушало околішніх селян, часом і за 100-150 верстів, везти до Київа на базарі або для продажу по домах якийсь один клунок борошна, один, а то і пів пуда сала і т. д.

Через заборону торгівлі, усе постачання для великого міста виконувалося по дріб'язку безліччю дрібних підприємців та селян, що під загрозою за те покарання та реквізіції продуктів привозили їх в такій кількості, в якій кожен здужав нести на руках. Так утворилося «мішоцництво». Усі ваґони по залізницях, що йшли до Київа, були набиті до несхочу отими підприємцями та їхними клунками. Через брак місця по ваґонах мішечники з лантухами здиралися на дахи ваґонів,

— 18 (44) —

тулилися на паровозі, сиділи верхи на тендерах, а через те часто траплялися каліцтво та смерть.

Така торгівля обходилася краю без міри дорожче од великої, забіраючи з роботи величезну кількість людей, та городянам продукти ставали ще в багато разів дорожче, ніж вимагала дорожнеча приставки, бо мішочники і терпіли багато і ризикували дуже, а тому зважувалися везти свої продукти тільки заради величезного заробітку та сподіваючись придбати за дурно у місті потрібні їм фабрикати.

В ті часи городяне, хто втративши заробіток, а хто одібране майно, мусіли рятуватися од голоду випродуючи одяг, посуд, меблі по якій будь ціні. Все те забірав мішочник часом за ціну у сто разів дешевшу од дійсної вартости речи або вимінюючи за якесь трошки продуктів. На початку він шукав тільки речей, необхідно потрібних у селянському життю, але швидко величезний зиск та дешевість городянських речей поманила його купувати і усякі забаганки. Траплялося, що мішочники везли з міста великі трюмо і навіть роялі (само собою лише ті, хто жили ближче і мали змогу одвезти їх на свойому возі, бо доправити залізницею щось більше було тоді сливе неможливо); траплялося, що завізши таку річ додому, він не знав, де з нею подітися, у хаті вона заважала, тай затягав її до повітки по-між корови та коні.

Та було-б помилкою думати, що таким шляхом збогачувалися усі, або хоч багато селян. На таку торгівлю квапилися тілько особливо жадібні до зиску, а величезна більшість селян не зважувалася наражуватися на ті образи та небезпеки, які часто доводилося терпіти мішочникам. Незносимий та небезпечний був вже і самий переїзд залізницею до Київа. Пріч того, на кожному кроці загрожувало пограбування. Пограбувати могли ще в дорозі червоноармійці, вони-ж могли пограбувати і у Київі, в дорозі з вокзалу до базарю, нарешті і на самому базарі большевики від часу до часу робили наскоки; часом це була банда червоноармійців, часом якась частина червоного війська, що не дістала вчасно од начальства харчів, иноді не могло перемогти спокуси і серце самої большевицької влади і вона посилала нарочиті загони розгонити базарі. Тоді на базарях здіймався переполох, усі кидалися врозтіч, силкуючись винести і свої клунки; часто з цим не щастило, утікачів переслідували, били нагаями, забіраги те, що вони несли, доводилося, тікаючи, і самім викидати, що важче. Після такого розгону усе, що залишалося на базарі або було одібрано у тих, хто тікали, ставало військовою здобиччю грабіжників. В тих випадках, коли базарі розганяли з наказу влади, розгоняли не один якийсь, а одночасно усі базарі у місті, і Київ таких днів голодував.

Більшість селян на такі неприємності наражуватися не хотіла, а краще продавала, що мала залишнього, за дешево мішочникам, а ті вже спродували покуплене у Київі. Витворилися особлива професія та особливий тип, не дуже милі. Таким чином своїми розпорядженнями самі большевики сприяли визискуванню працьовників та прискореному скупченню багацтва у небагатьох руках, себ-то тому, боротьбою проти чого вони виправдували свої злочинства.

В. Леонтович.

Тризуб, № 45, стор. 7-9

— 7 (45) —

Спогади *).

III.

З початку большевики мали метою впорядити в будучині такий лад, щоб гроші були непотрібні, отже мали згодом їх скасувати. Пізніше довелося їм тієї думки цілком зректися, але по первах, і розуміючи, що одразу перевести цього не можна, вони гадали, що занепад вартости грошей улегшить їм досягти згодом зазначеної мети. В зв'язку з цим вони не тільки не дбали про підтримання вартости грошей, а навіть хотіли її притлумити. Через це, мабуть, і визнавали вони усі папірові гроші, які залишалися в захоплених їми місцевостях од попередніх урядів. Треба признати, що саме в цьому завданні — обезвартити гроші мали большевики надзвичайний успіх. При них курс грошей скрізь спадав раптово та катастрофично.

Аґітація та обіцянки біднішим верствам були у большевиків справді могутнім засобом для привернення до себе співчуття цих верств, але і серед їх той лад, що большевики заводили, починав вже викликати невдоволення. Голодний пролетар, пограбований та побитий базарний продавець, селянин, що назбірав за свої продукти лантух грошей і зненацька побачив, що той лантух менше вартий, ніж ті гроші, що дістав би він за ті-ж продукти за старих умов, починали дратуватися та зневірюватися у большевиках. Їхнє порядкування робило такий розгардіяш у житті, що він тяжко відбивався і на бідніших верствах. Поки було що грабувати, поки провадилося роздавання майна заможніх, це невдоволення зацитькувалося, а як большевики того разу пробули на Вкраїні недовго, той не встигло розвинутися, але поки вони прийшли удруге, воно вже остільки склалося, що зразу почалися повстання. Та те, що невдоволення не вибухло зразу за першого нападу большевиків, поки вони не вкорінилися, мало величезні та дуже сумні наслідки. Це запізнення дало їм можливість зорґанізуватися остільки, що влада їхня і досі стоїть, дарма на загальну вже тепер ненависть.

Цим разом большевики дуже недалеко просунулися на захід од Київа. Половина Волині була занята німцями, а наближатися до них,

*) Диви «Тризуб» ч. 44.

— 8 (45) —

большевики не зважувалися. Усе Поділля, решта Волині і частина Київщини були затоплені бандами салдатів, що розходилися з фронту. Вони виконували те, що вважали своїм завданням і большевики, — нищили усі рештки давнього ладу, виготовляючи ґрунт для захоплення цього краю большевиками згодом. Тому вони і не вважали потрібним хапатися заволодіти їм, тим паче, що не сподівалися затриматися у йому довго. З другого боку вони таки і побоювалися узяти владу близько рештків армії, серед розбещеної маси озброєних салдатів, хоч аґітацією салдатам і було прищеплене співчуття до большевизму, та співчуття це ґрунтовалося на непорозумінню, і большевики мали рацію ухилятися виступати яко влада серед цієї анархичної маси, яка власне ненавиділа кожну владу. Тому вони з'являлися тут яко аґітатори, ще часом їхні загони робили сюди наскоки, але установ своїх тут вони не заводили.

Ще поки большевики і не брали Київа, анархія у цьому краї під впливом салдатів була дужча, ніж на лівому боці Дніпра; подекуди схвачувалися і аґрарні заколоти, але те, що Київ було узято, розворушило їх остаточно, бо місцева адміністрація втратила останню хоч би і номінальну підтримку.

Переказували, що салдати здіймали значно ще гіршу ворохобню, як селяне. З переказів про їх зазначу один про вбивство 80-літнього князя С. Юрба салдат прибилася до його в маєток. Князь загадав зготувати для них обід, дати коням пашу і оброк. На дяку за це, без жодного приводу вони вбили старого, а тоді пограбували та спалили його двірець з коштовним архивом, книгозбірнею, ґалереєю малюнків та численними художніми речами.

* * *

Людність Київа під ту хвилю страшенно збільшувалася. Хоч і у Київі на кожному кроці загрожувала небезпека, а таки малася надія якось загубитися серед люду, залишитися непоміченим, а по селах та повітових містах кожен, хто раніше займав хоч трохи помітне становище, був на видноці, зненавижений і тими, хто і нічого не знав про його давнішу діяльність, тільки за те його давніше становище.

Кияне сливе нічого не знали, що діється у Петербурзі, у Москві, у Европі, у Бресті, бо усі часописи було позакривано; отже люде жили з дня-у-день, тільки і дбаючи про те, як врятуватися од насильства, од голоду і не мали ні моральної сили, ні часу думати про боротьбу з большевиками та порятунок краю.

Але дивно якось з цим пригнобленням сполучалася уперта віра, що довго так тягтися не може і що незабаром мусить прийти, — ніхто не сказав-би звідки, — визволення. Через те мабуть тоді ще ніхто не забігав, щоб пристроїтися до большевиків, шукати у їх посади.

Визволення і справді швидко прийшло, та лише на малий час. Але цим разом термін большевицького панування таки кінчався. Німці, у яких не вистачало чим харчуватися, склали умову з Директорією і послали військо. На переді йшли війська Секретаріату, решта давніх з додачею наново набраних, але вони були ще остільки нечис-

— 9 (45) —

ленні, що самі не змогли-б битися з большевиками. Та п'ятисоттисячне німецько-австрійське військо, що сунуло позаду, рішало справу і большевики ані посміли оборонятися.

Ще за кільки день мешканці, помічаючи, як зростає серед большевиків розгубленість та метушня, догадувалися, що їм хтось загрожує. По місту забігали тягарові автомобілі, переїздили хури, навантажені майном військовим і не військовим, навіть награбованими меблями та білизною. Все те звозилося до вокзалу та на пристань, навантажувалося на ваґони та пароплави та одвозилося за Дніпро або Дніпром на північ. Вдень цей рух був менший, мабуть не хотіли звертати на його увагу, але з восьми годин вечора мешканцям було заборонено ходити на вулицю, і з цього часу на цілу ніч стукіт од руху не вгавав, і мешканці робили висновок, що евакуація почалася.

Впереддень, як прийшли німці, остатні большевики покинули місто без єдиного стрілу. Тільки вже з-за Дніпра стрельнули кількома залпами з гармат і пошкодили кільки церков та кільки будинків. Здається, що саме на церкви вони і націлялися. На де-кільки годин Київ залишився без влади, але вже в 9-10 годин ранку увійшли перші українські загони. Німці прийшли пізніше і того дня не військо, а окремі купки салдатів по кільки чоловік. Здається вони хотіли тим підкреслити, що прийшли не яко переможці, а яко союзники.

Пішовши з Київа, большевики слідом пішли і з усієї України, але відходили вони не поспішаючи, немов зупиняючись, з кожного міста тільки впереддень, як мали надійти українські та німецькі війська, і кожного разу не далі, як на один день ходу. Якщо з переляку вони коли і помилилися та відходили на два-три дні ран'ше, то, дізнавшися, що наступаючі десь забарилися, знову набігали на покинуте місто і розстрілювали тих, хто виявляв радість з приводу їхньої утечі. Так вони повернулися до Лубень усього на де-кільки годин, але встигли ростріляти усю братію (17 чоловік) лубенського монастиря за те, що вони, думаючи, що большевики зійшли остаточно, відслужили впереддень вдячний молебен з хрестним ходом.

Можна думати, що відходячи, большевики дожидали та сподівалися, чи не станеться чогось, що зупинить наступ, чи не повстане людність їм на оборону, але більшість людности вжє зневірилася у них, а ті, хто ще співчував большевикам, співчував тільки, рахуючи на якісь за те користі, але-ж ні за ці користі, ні тим паче за большевиків ризикувати не хотів, а якщо раніше і здіймав ворохобню та підтримував їх, то робив те тільки в надії, що кари не буде.

В. Леонтович.

Ссылки на эту страницу

1	Леонтович, Владимир Николаевич [Леонтович, Володимир Миколайович] - пункт меню
2	Памятник И. П. Котляревскому в публикациях Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження

История Полтавы

Воспоминания Владимира Леонтовича

Ссылки на эту страницу