История Полтавы

Формирование Серой дивизии во Владимире-Волынском

• 

Подробности

Просмотров: 11931

Микола Бутович. "Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському".

Публікується за виданням: Микола Бутович. Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському // "За державність". Матеріали до історії війська українського. Збірник XI. Видає Український воєнно-історичний інститут. Торонто. 1966. Стор. 18-41

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат і — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Явні помилки виправлені без застережень. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки.

Використані фотографії з сайтів: uk.wikipedia.org та io.ua.

— 18 —

ФОРМУВАННЯ СІРОЇ ДИВІЗІЇ
У ВОЛОДИМИРІ-ВОЛИНСЬКОМУ

На початку лютого 1918 року Українська Центральна Рада склала з Урядом Австро-Угорщини угоду щодо формування дивізії з полонених українців. Тоді в Австрії було два табори українських полонених: старшинський у Йозефштадті і стрілецький у Фрайштадті. Ці два табори й дали основу для майбутньої дивізії, бо через них перейшли майже всі, хто до дивізії зголошувався.

Завдання цієї статті описати формування дивізії в самому Володимирі Волинському. Мало воно кілька етапів. Перший — це приїзд до Володимира Волинського першої групи з 30 старшин із старшинського табору в Йозефштадті. У процесі формування доводилося спостерігати одночасно паралельну акцію перешкод з боку поляків, а пізніше білих і червоних росіян.

Уже на самому початку іще в Йозефштадті, коли прийшла пропозиція старшинам українцям зголошуватися до формування української військової частини, то зредагована вона була досить підозріло, приблизно так: "Австрійське Військове Міністерство пропонує українським старшинам табору в Йосефові віддати себе до розпорядимости Міністерства для добра України"... Певну частину старшин така редакція пропозиції знеохотила зголошуватися до "розпорядимости міністерства", але потрібних 60 старшин таки знайшлося, і вони виїхали двома групами по 30 чоловік. У другій половині лютого, мабуть 25 дня, перша група, не знавши, куди її направляють, після затяжної подорожі прибула до Володимира Волинського, що перебував тоді в запіллі австрійського фронту. У дорозі група дістала в Кракові довірочну інформацію від галичанина — австрійського старшини — залізничника, що повільний рух групи в дорозі відбувається в наслідок польського саботажу.

Дивно було також, що група тільки по приїзді на місце постою довідалася, де вона опинилася; її зустріли кілька австрійських старшин на чолі з гавптманом Добржанським — поляком, що мав нею заопікуватися й помагати формувати українську частину. Правда, при Добжанському було кілька молодших старшин українців-галичан, які

— 19 —

намагалися зробити все можливе, щоб допомогти справі формування. Власне від поляка Добжанського група й довідалася, що вона має створити українську військову формацію з російських полонених якихось прифронтових робітничих команд.

Ця початкова фаза формування була дуже прикра і на добре не заповідалася. Формуватися ця частина мала в колишніх касарнях козацького Донського полку, що мав постій у Вол. Волинскому за царських. часів. Тепер ці касарні виглядали жалюгідно й потребували негайно направи. Віддаль від міста 2 кілометри й непролазне болото між будинками. Ні печей, ні палива, повибивані вікна, — воєнна "мєрзость запустіння"...

Проте група, яку очолював підполковник Іван Перлик, рук не опустила, а з ентузіязмом взялася до праці. Поприбирала, скільки могла, в одній з касарень та вичистила власноручно манеж. Спершу малося на меті зформувати курінь. І справді, за яких два дні пригнано нещасних обідранців із прифронтових робітничих команд. Виявилося, що це були переважно москалі, які нічого про Україну не знали й знати не хотіли, тим то, розуміється, довелося відіслати їх туди, звідки вони прийшли.

Така сама процедура повторювалася кілька разів. Очевидно, і тут був польський саботаж, бож кожного разу підполковник Перлик домагався полонених українського походження, а присилали якусь збиранину. Та все ж серед цих обідранців знайшлося якесь число й українців, і вони й утворили той перший зав'язок майбутньої дивізії в самому Вол. Волинському.

Незабаром стало відомо, що має прибути до Вол. Волинського головна основа — Товариство "СІЧ" із Фрайштадту, в якій було близько тисячі чоловіка, а за ними прибуватимуть і дальші доповнення теж через Фрайштадт. Стало легше дихати, зміцніла надія на реалізацію формування української частини.

Та щойно по приїзді 9-го березня до Володимира Вол. капітана австрійського генерального штабу Кватерника справа формування дістала фундамент і повний розмах. Кватерник — середнього росту, із малою сивиною брюнет, хорват з походження, щирий австрійський патріот, був типовий австрійський генерал-штаблер. Він дотримувався всіх форм австрійського традиційного стилю, був певний себе й умів дійти чого хотів. Певно в цьому допомагали йому "плечі" в військовому міністерстві. Брат його був начальником штабу австрійської армії на італійському фронті, пізніше, за Павеліча, хорватським військовим міністром. Кватерник працював довший час при російському відділі австрійської розвідки й добре орієнтувався як у російських так і в українських справах. Він був якийсь час також начальником штабу Українських Січових Стрільців. З ним приїхав і сотник У.С.С.

— 20 —

Іван Коссак, як його дорадник і адьютант. Кватерник не говорив по українському, зато не зле володів російською мовою, якою й звернувся до українських старшин в своїй першій промові. Провідною думкою її, як і всіх наступних промов, було: "Хочете України — буде Україна, — не хочете — не буде!" Звідси висновок: праця, праця, і ще раз праця, і над самим собою, і над стрільцями. Узявся й він до роботи завзято і з ентузіязмом. Видно було, що ця робота його й цікавила, і в ній він бачив, мабуть, свою майбутню кар'єру. Від нього старшини довідались, що з полонених українського походження, які голоситимуться до українського війська, буде у Володимирі Вол. формуватися дивізія. Формування її буде поставлено солідно, а не так нашвидку, як то роблять німці т. зв. "СИНЮ ДИВІЗІЮ", формуючи її в Ковелі.

Дивізія матиме 4 піші полки 3-ох курінного складу, гарматний дивізіон, інженерну сотню, кінну сотню, валки, шпиталь та допоміжні майстерні, як шевська, збройна тощо, а також хлібопекарні.

На майбутнє всі добровольці з полонених, як старшини, так і козаки, прибуватимуть до дивізії з Фрайштадту, де переходитимуть відповідну селекцію й підготовку.

Відразу ж, як тільки прибув Кватерник, почався потрібний ремонт будинків, його провадили прислані австрійські технічні відділи. Незабаром касарні, подвір'я, палісадники, кущі, хідники змінилися до невпізнання. На головному будинку, де містився штаб дивізії, завішено великий синій шильд з плястичними золотими літерами, — "Перша Українська Стрілецько-Козацька Дивізія", а над шильдом тризуб. Над будинком маяв національний прапор.

Тим часом у Володимирі з прифронтових робітничих команд уже утворився перший курінь майбутньої дивізії. Одночасно з від'їздом до Володимира Вол. першої групи старшин із Йозефштадту виїхало звідти ж кілька старшин до Фрайштадту, щоб перебрати провід над заложеним уже у Фрайштадті курінем "Січі" зформованим з Т-ва "Січі" ім. гетьмана Петра Дорошенка. Це були: сотник (кадровий капітан) Петро Ганжа із старшинами (колишніми прапорщиками) Байком, Сергієвським, Михальчуком і Сичем.

6 березня 1918 року цей фрайштадтський курінь прибув після довшої подорожі до Володимира Вол. Його на двірці вітали підполковник Перлик, прапорщик Грабів та від галичан — поручник австрійської армії Ковалів. Цей новоприбулий курінь свідомого козацтва, що з піснею на устах, із своїм прапором промаршерував через Володимир Вол., і приніс із собою правдиву основу майбутньої, свідомої своїх завдань, дисциплінованої високопатріотичної Сірої дивізії.

23 квітня 1918 р. прибув із Фрайштадту ще один курінь. Таким чином Перший полк три-курінного складу був готовий.

— 21 —

13 березня прибула з Йозефштадту до Володимира Вол. друга група старшин із 30-тьох осіб.

Командантом майбутньої дивізії призначено було підполковника Івана Перлика. Кватерник склав негайно і штаб дивізії. Начальником штабу і фактичним організатором був він сам, а з українського боку призначив на паралельного начальника штабу сотника (колишнього капітана) Пилипенка, а на адьютантів або, як тоді називано, — значкових — старшин (підпоручника) Миколу Бутовича та (прапорщика) Горбика. При Кватернику лишився далі його адьютант і дорадник сотник Іван Коссак. На командира полку призначено (капітана) сот. Петра Ганжу.

Начальник дивізії підполковник Іван Перлик був непересічної вдачі людина. На перший погляд — людина лагідної вдачі, зовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга. А насправді то був чоловік сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий. Мав високу військову освіту, скінчив академію генерального штабу. Не знати точно, з яких причин він залишив був військову службу в ранзі підполковника і працював на півдні України в кооперації. З вибухом першої світової війни був мобілізований і командував другочерговим полком. Під час одного з боїв попав у полон Австро-Угорський, але його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому було залишено його кавказьку шаблю, яку він тепер мав із собою. Знав Перлик добре психіку українського селянина й тому умів підійти до серця нашого козака. Умів до нього промовити. Звичайно ключем його промови, виголошуваної доброю українською мовою, була "пшеничка". Суть зазіхань москалів на Україну він зводив до простого і зрозумілого для кожного козака символу "пшенички". — "Пшенички їм захотілося, — от чого вони пхаються в Україну!"

Начальником штабу дивізії з українського боку, як уже згадувано, був колишній капітан, а тепер осаул — Пилипенко. Чернігівець, бльондин, атлетичної будови, ще молодий чоловік. Перед війною був адьютантом у штабі одного з кавказьких корпусів і мав певний досвід у штабовій роботі. Був це чоловік амбітний, енергійний і легко орієнтувався в різних ситуаціях. Хиба його була така, що не вмів ирихиляти до себе людей, а швидше робив собі ворогів, беручи всіх "згори". "Згори" він брав і "австрійські порядки" та систему організації війська, яку хотів запроваджувати Кватерник.

Капітан Ганжа, який командував тепер полком, як досвідчений старшина, орієнтувався добре в своїй роботі. Він із захопленням працював, організучи свій полк, і це захоплення та цілковиту відданість українській справі вмів передати й своїм старшинам та користувався популярністю й симпатією, як старшин, так і козаків полку.

— 22 —

Відразу ж з прибуттям Кватерника почали приїздити до Володимира Вол. й австрійські інструктори, потрібні при організації дивізії. Організаційно Кватерник орієнтувався на схему організації австро-угорської армії, і тому ті інструктори були конче потрібні. Правда, на практиці робота пішла по лінії компромісу. Інструкторами були головно старшини й підстаршини галичани, допомічні при вишколі, а німці й чехи були інструкторами при організації рахунково-господарської справи.

Взаємини між наддніпрянцями й галичанами тоді були якнайліпші. Усіх об'єднувала спільна мета — відродження України.

З поміж галичан-старшин пригадуються такі прізвища: сотник Мирон Луцький, поручник Михайло Хроновят, сотник УСС Іван Коссак, сотник Стельмах, сотник Слюсарчук, чотар Дубик, хорунжий Гринишин, військовий лікар Воронич та інші. Усіх щось із 30 старшин. З поміж старшин виділявся хорунжий УСС Михайло Гаврилко, — політичний еміґрант із Полтавщини — відомий різбяр, що пізніше, за повстання проти гетьмана, відіграв помітну ролю.

Почалася жвава організаційна робота. Гасло Кватерника було: "Не революція, а солідна будова армії на міцних підвалинах". Він як би перебирав на себе завдання українського генерального штабу й військового міністра. Були організовані комісії з мішаним українсько-австрійським складом для випрацювання статутів та інструкцій. Незабаром появилися друком: "Обов'язки та поведення козаків взагалі й особисті приписи для всіх посад", "Вказівки для вишколення в стрільбі на стрільниці", "Вказівки для виховання і вишколення будучої отаманної старшини й козаків українського війська", "Інструкція для піднесення гігієни", "Інструкція фельдшерів, рятівників і носильників". Випрацювати ці інструкції допомогли статути УСС-ів. Одночасно виробляли нові військові терміни й назви.

Комісія для вироблення уніформи незабаром подала свої проекти сірих жупанів з колосковими відзнаками пшениці. Шукалося при цьому компромісу між: козацьким жупаном старих часів, віддаючи данину романтиці відродження України, та практичною модерною уніформою. Довгі жупани "Синьожупанників" відкинули, як непрактичні. Щодо колоскових відзнак, то не можна відмовити їм ориґінальности, хоч можливо, не були вони такі практичні. Срібні колоски металеві — один, два, чи три були відзнаками для підстаршин. Золоті — для старшин. Отаманна старшина (як тоді називано штаб-старшину) мала на австрійський спосіб срібні підлоги лід золотими колосками, а генерали такі самі підлоги, а на них золоті булави, теж — одну, дві чи три. Як бачимо, і тут був певний українсько-австро-угорський компроміс, бо відзнаки ці нашивалися на комірах. Були теж вироблені спеціяльні нашивки за родами зброї, які пришивалися на лівих рука-

— 23 —

вах: кінська голова для кіннотчика, колесо для валковика, кулемет для кулеметчика і т. д.

Негайно дивізійний кравець виготував зразок жупана, що його запроектувала комісія, той кравець шив у Фрайштадті жупани для таборового театру, зразок жупана затверджено й післано до австрійських військових майстерень замовлення на 7 тисяч повної уніформи. Крім жупанів, був поданий проект кашкета для звичайного ношення й шапки з коротеньким пришитим шликом. Замовлені були й кокарди з тризубами та темляки. Не забув Кватерник навіть про відзнаки за стрільбу. Піхота мала дістати австрійські черевики з обмотками, кіннота й гарматники — чоботи.

Кватерник хотів, щоб дивізія мала й свої сурмові сиґнали. Дістав через сотника І. Коссака зі Львова потрібний музичний етнографічний матеріял і дав австрійському капельмейстрові чергові завдання виробити на підставі цього матеріялу потрібні сиґнали. Тим часом український композитор Ярославенко (Вінцковський) з Перемишля, довідавшись про формування дивізії, прислав кілька маршів власної композиції.

Дбаючи про устаткування дивізії потрібним матеріялом, Кватерник вічно мав перешкоди й затримки. Дошукуючись причин через свої плечі у вищих штабах та у військовому міністерстві, він все знаходив те саме — польський саботаж. Казав: "У поляках маєте страшних ворогів!"

Дивізія, що формувалася, не була цілком відтята від України. Час від часу приїздили з Києва різні відпоручники уряду й, виступаючи перед зібраними в каре козаками, інформували про події на батьківщині. Уже 10 березня приїхали були до Володимира Вол. представники Центральної Ради: сотник Сиротенко та значковий військового міністерства Байлів. 12 березня прибув член Центральної Ради отаман Пількевич, а з ним член Центральної Ради Кость Мисевич, делеґат від селянства з Проскурівщини. Вони теж докладно розповіли про події на Україні. 27 квітня загостив до Володимира полковник Шаліга-Марковський. Отаман Пількевич завітав був до Володимира ще раз проїздом до Відня.

Події в Україні розвивалися темпом. Незабаром від'їжджала з сусіднього Ковеля "Синя Дивізія", що її зформували німці з українських полонених у таборах Німеччини: Раштат, Зальцведель і Вецляр. Козацтво у Володимирі також нетерпеливилось, щоб вирушати в Україну, але покищо про те не могло бути й мови. Це не передбачалося в далеко йдучих плянах Кватерника.

12-го травня 1918 р. 1-ий Стрілецько-Вояцький полк розгорнувся в 1-шу Стрілецько-Козацьку дивізію в складі 4-ох полків піхоти, гарматного полку, інженерної сотні та кінного дивізіону. Піший полк мав 3 курені 4-ри сотенного складу й кулеметну сотню.

— 24 —

Начальником дивізії лишався й далі підполковник Перлик. Штаб теж лишався попереднього складу з тим, що до нього були долучені відповідні референти, паралельні — українські й австрійські. Командиром 1-го полку лишався далі сотник Ганжа, на командира 2-го полку було призначено полковника Тимошенка, 3-го полку сотника Яковлева, а пізніше підполковника Александровича, 4-го полку — сотника Ткаченка.

Багато довелося старшинам працювати, як над собою, так і над вихованням свідомого й дисциплінованого козака. Режим був суворий, напружена муштра цілий день: практичні вправи, теоретичні, або національно освідомлювальні години. Старшини перебували з козаками в касарнях майже цілий день. Певний відсоток колишніх полонених не витримували такого режиму, та й харчі на початках були недостатні. Тому стала була, хоч і невелика відсотково, але помітна дезерція. Автім полова відсіювалась від свідомого зерна.

Старшини провадили розмови з козаками на різнородні теми. Часто доводилося торкатися й політичних питань, не вдаючись у політиканство.

У червні налагодилося постачання харчів з України. Кватерник слідкував не тільки за настроями й поведінкою козацтва. Окрему увагу приділяв він і старшинству, нерідко входячи з старшинами в особистий контакт та видаючи "довірочні" накази для старшинства, де торкався питань старшинських обов'язків та поведінки. Знаючи, що певний процент старшинства був селянського походження й не мав нагоди ближче пізнати правил поведінки в товаристві, він у цих "довірочних" наказах давав вказівки й щодо цього. В загальному між старшинами політиканства не було, а коли траплялися такі випадки, Кватерник без вагання відсилав таких старшин назад до полону.

Бажанням його було стягти до дивізії якнайбільше колишніх кадрових старшин. Він боявся, що скоро по повороті в Україну некадрові залишать дивізію й повернуться до своїх попередніх професій, і тоді дивізія лишиться без своїх корінних старшин, що з нею зрослись і творили її кістяк. З Фрайштадту присилано списки старшин, що голосилися до дивізії. Переглядаючи їх, Кватерник насамперед підкреслював кадрових. Доводилося брати інформації про них від певних колишніх Йозефштадтців і, хоч частково, вносити корективи в ці списки. Не рідко можна було побачити тут прізвища осіб, українофобство яких було загально відоме. Натомість частина старшин певних українців, але некадрових, так до дивізії й не попали. Автім треба ствердити дивний факт, що революція й самий факт існування Української Народньої Республіки зробила в багатьох колишніх українофобів психічний переворот. Раз вступивши до дивізії, вони як ті Савли, що стали Павлами, залишилися вірними Україні до кінця.

— 25 —

Пізніше Кватерник звірявся із своїми плянами на майбутнє щодо дивізії. Вважав, що старші річники слід відпустити додому, молодшим дати ступнево можливість побувати вдома, поповнити ряди кадрових старшин, одержавши їх з Києва, а потім поділити кадри дивізії на три і поставити їх у Луцьку, Ковелі та Володимирі. Це зона, що була по цей бік фронту і була ізольована від революційних розкладових впливів. До цих кадрів влити свіжий набір новобранців, не зіпсованих революцією в армії. Це була б мурована тридивізійна основа української армії. Не без того, що в цьому напрямі підсовував йому думки його прибічник — сотник У.С.С. Ів. Коссак.

Можливо, що й австрійський уряд мав щодо цього якісь свої плями, пов'язані, приміром, з ім'ям Василя Вишиваного. Але при пізнішому (через 20 років) побаченні з Кватерником, коли зайшла про це мова, він рішуче заперечив.

Тим часом дивізія кріпла та одночасно виявляла себе не тільки як муштрова одиниця, але й патріотично-культурна цілість, свідома своїх завдань. Створився прекрасний хор під дириґентурою хорунжого Калитенка та драматичний гурток ім. Івана Котляревського. Більшість членів його працювала ще у Фрайштадті. Був улаштований імпозантний вечір пам'яті Т. Шевченка для громадянства м. Володимира й околиць. Відбулося теж і кілька театральних вистав і концертів.

Між свідомим українським громадянством Володимира Вол. й дивізією був живий контакт. На жаль, воєнні події змусили великий відсоток прифронтової людности евакуюватись.

Заходами приділеного до дивізії польового священика, буковинця о. Голея, був відкритий славний Володимирський собор і в ньому відбувалися регулярні служби Божі для козацтва й людей з околиць. Пізніше духовну опіку над дивізією перебрав, прибувши з Києва, отець Іван Теодорович (теперішній митрополит православної церкви у С.Ш.А.). Ідейно близько до дивізії стояла праця української школи, що її організували для місцевої людности усусуси. Управителькою школи була молода панна Северина Сидорович із Галичини, а учительками були Ліщинська і пані Цецилія Ґардецька (дівоче прізвище Волянська), тепер відома діячка в українському громадському житті в Філадельфії, а з місцевих була панна Люба Маслі. Усі вони були патріотки й високо ідейні працівнички над вихованням дітей місцевого населення. Відомий український діяч, редактор "Свободи", д-р Лука Мишуга, що в тих часах був приділений до місцевої австрійської комендантури, був у постійному зв'язку з старшинами дивізії.

Відвідував дивізію також і капітан — професор Степан Смаль-Стоцький, що працював над національно-культурним вихованням полонених у фрайштадтському таборі. На час його приїзду велика заля

— 26 —

в головному будинку, де містився штаб дивізії, була вже прикрашена дивізійними артистами фаховими малярами, як от Юрій Балицький і ін. Довкола віком і дверей та на стелі були зроблені кольорові розписи в характері українського орнаменту. На стінах висіло кілька олійних образів на історичні теми, а на чільному місці великий портрет Т. Шевченка.

Уже були побудовані в палісаді перед головним будинком спеціяльні старшинські бараки-їдальні, теж відповідно удекоровані. Старшини дивізії мали теж право вступу до австрійського гарнізонного касина і взаємини в австрійськими старшинами були цілком товариські.

Від ранку до вечора на величезному майдані касарень відбувалися вправи. Українська пісня висіла в повітрі, особливо, коли частини поверталися з вправ до касарень. Національний гимн, що співали його після молитви кожного вечора, став у Володимирі Вол. знаним і популярним. Його співала вже й жидівська дітвора, що бавилася на вулицях у піску.

Велика подія була, коли прибула уніформа — сірі жупани, від яких дивізія дістала пізніше свою популярну назву серед людности "Сірожупанники" або "Сіра дивізія". Приємно було тепер глянути на колону сірожупанників у поході. Щоденні вправи, сонце, чисте повітря, добрий харч — зробили своє. Не можна було впізнати вчорашніх полонених. Дивізія дістала назовні своє обличчя.

Були одержані теж рушниці, кулемети, шаблі, гармати, кухні, австрійського взірця вози для валок, польові пекарні, польові шпитальні уладження. Гірше було з кіньми. По них, чомусь до Одеси, їздила спеціяльна українсько-австрійська комісія (сотник Ядрило і гавптман Вобожіл з козаками), але повернулися ні з чим. Сказано було, що коней дістане дивізія в Україні. Дивізія вже мала близько 6 тисяч дуже доброго, здисциплінованого, національно свідомого, козацтва.

Тим часом події в Україні розгорталися. Стався гетьманський переворот. Не можна сказати, щоб уряд Української Народної Республіки дуже дбав про Сіру дивізію, але не шкодив. Він очевидно мав багато справ до полагодження. Переворот викликав велике настороження в дивізії. Треба було очікувати змін. Начальник штабу дивізії з українського боку — сот. Пилипенко (тоді його титуловано осаулом) поїхав до Києва зі звітом про дивізію. Він пояснював, що мета його подорожі підготувати переїзд в Україну, поінформувати, щоб гетьманський уряд не боявся дивізії, та щоб дивізію було перевезено, як не до Києва, то бодай до Одеси.

У наслідок перевороту було призначення командного складу дивізії, але осаул Пилипенко залишався на своєму становищі начальника штабу.

— 27 —

Одночасно з прибуттям нового командного складу прибула й спеціальна комісія, щоб перебрати дивізію від австро-угорського уряду, та була переведена присяга на вірність гетьманові.

Новим начальником дивізії призначено було генерала-хорунжого Сокиру-Яхонтова, колишнього інспектора Воронізького Кадетського Корпусу. На його помічника — полковника Пещанського. На командира 1-го полку призначено полковника Галятовського, 2-го полку — полковника Перлика, 3-го — полковника Троянова й 4-го — полковника Гудиму. Приїхав також новий командир гарматнього дивізіону — сотник Таранушенко, але чомусь через кілька днів від'їхав і більше не вертався.

Передача дивізії австро-угорським урядом українській комісії супроводилася великою парадою, на яку прибув і командувач австро-угорської 4 армії генерал Гойдінґер із своїм штабом.

Ген. Гойдінґер висловився дуже похвально про вигляд дивізії. Ціла парада була зфільмована. Після неї відбулася присяга на вірність гетьманові. Були окремі одиниці, що не погодилися присягати, але присяга таки відбулася, хоч багато з козаків не повторювало слів із присяги: "...і вірно служити ясновельможному панові гетьманові..." Назагал було спільне вирішення виконати свій обов'язок супроти України, незалежно, чи то буде республіканський, чи гетьманський уряд. По параді відбувся у великій дивізійній залі парадний обід, на якому був і командувач 4-ої австро-угорської армії із своїм штабом та старші старшини дивізії включно до курінних командантів.

Тепер, коли від тодішніх подій минуло 40 років і маємо вже велику літературу про них — нашу і чужинецьку, можемо ствердити, що до відомого польського саботажу при організації дивізії прилучилися тоді ще: російський та большевицький саботаж і шкідництво.

Головну керівну ролю в тому відіграв помішник начальника українського генерального штабу полковник Какурін, що пізніше, по упадку гетьмана, був одним із головних організаторів большевицької академії генерального штабу. Річ ясна, що він грав вирішну ролю у призначенні нового командного складу для дивізії. Незабаром нове начальство себе показало. Уже в своїй промові до зібраних підстаршин дивізії новий командант дивізії ген. Сокира-Яхонтів сказав: "Пам'ятайте, що риба від голови гниє!" Цього гасла він тримався за цілий час свого короткого командування дивізією. Був у дивізії тільки сім днів, а решту часу пішли на подорожі до Відня, а з Відня до Києва, скрізь купував і перепродував жіночі панчохи. Його заступник полк. Пещанський колись у відвертій розмові в штабі згадав, що перед революцією Сокира-Яхонтів був просто Яхонтов, а сокиру причепив собі по революції, спекулюючи на українстві. Для того самого носив криву шаблю й довгі козацькі вуса, які навіть Кватерникові заімпонували. Був

— 28 —

революційно недбалий і неохайний: чоботи нечищені, без пояса, навіть на параді, а шаблю мав на допотопній скісній портупеї. Часом замішувався між козаків, подалі від старшин, і вів балачки, в яких можна було несподівано почути: "Спасайтесь і тікайте хто куди зможе..."

Пізніше, по повороті в Україну, його замінив інший генерал, але, видно роботу свою для Совєтів Яхонтов так полюбив, що провадив її далі в формі шпигунської роботи у Варшаві. На цій роботі поляки його заарештували, сидів він у вязниці, а потім Совєти обміняли його на польського шпигуна. При тому він і в Варшаві вмів сполучати свою шпигунську роботу із спекуляцією.

Заступник начальника дивізії полк. Пещанський не являв собою нічого виразного і старався достосуватися до нових обставин. Командувати першим полком призначено було полк. Галятовського — старорежимного царських часів полковника, що нічим не змінився та був завжди більше, або менше п'яний. У такому самому стилі був і командант 3-го полку полк. Троянів. Поведінка обох була просто провокаційна — виглядало, що завдання їх було привести дивізію до дезерції, дезорганізації, бунту й розформування. Теж старорежимний, уже в літах полковник Гудима, що командував 4-тим полком, тримався стримано й якось невтрально, займаючи вичікну позицію.

Незабаром полковника І. Перлика, що тимчасово командував ще 2-им полком, усунено з посади. Зроблено його ніби нервово-хворим і перевезено десь до відповідної лікарні, і то так несподівано й таємно, що про це довідалася дивізія щойно на другий день.

Руйнаційна праця нового командування незабаром дала свої наслідки. Вишукувано свідоміше козацтво, що мало вплив на оточення, щоб заарештувати й повернути, можливо, до полону. Попереджені про це, вони почали втікати, а далі втеча, що її підтримував також, як згадано, сам ген. Сокира-Яхонтов, перейшла майже в масову. Одного дня втікло кілька сот козаків. Коштувало старшині великих зусиль, щоб припинити втечу. Це вже був великий удар для дивізії, бо втікло багато доброго національно-свідомого козацтва. На щастя незабаром дивізія переїхала в Україну й події набули іншого розвороту.

ПЕРЕЇЗД СІРОЇ ДИВІЗІЇ НА ЧЕРНІГІВЩИНУ

Незабаром стало відомо, що нема надій на переїзд Сірої дивізії до Києва чи Одеси, тільки на увагу приходила Чернігівщина, а саме Конотопський район. Малося на увазі, що Сірі будуть стояти в резерві охорони кордонів Чернігівщини. Одержано було розпорядження вислати туди квартир'єрів, які під проводом сотника Петра Ганжі через яких два дні від'їхали.

Почали готуватися до переїзду. Коли подали ешелони, почали вантажити дивізійне майно, валки й гармати без коней, а пізніше й

— 29 —

козаків. Для тих Сірих, що витримали півроку Володимирської муштри і, не зважаючи на всі провокації, з дивізії не втекли, і під час переїзду на Чернігівщину ні один із них не втік, хоч декотрі, як говорилося, бачили рідну стріху з вагону. Переїзд відбувся у взірцевому порядку. Людність в Україні, що пережила бурхливі революційно-анархічні часи, зазнала розперезаної революції, з цікавістю спостерігала якесь мало ймовірне на ті часи явище — порядок і взірцеву дисципліну.

У переїзді частини одна за одною тільки коротко зупинялись на київському двірці, і негайно їхали далі на Чернігівщину. Останнім їхав 4-й полк, який на бажання гетьмана, був у Києві вивантажений. Гетьман у присутності свого супроводу й німецького штабу армії та інших достойників зробив йому перегляд на майдані Катериненської вулиці. Цей перегляд був сфільмований. Розказувано пізніше, що гетьманові не дуже сподобався вираз облич козаків, в якому він правдоподібно прочитав недовір'я до себе, але порядок, муштру й дисциплінованість він похвалив, запросив старшин 4-го полку на обід і в пізнішій промові до них приобіцяв, що зачислить Сіру дивізію разом із Сердюцькою до української ґвардії.

Гетьман П.Скоропадський обходить фронт Сірожупанної дивізії. Фото. Серпень 1918 р.

Фото. Серпень 1918 р.

Про цю подію "Вісник політики, літератури і життя", Відень ч. 37, 15 вересня 1918 р. розповідає так: "Після приїзду цілої дивізії до Києва, в неділю на майдані Катериненської вулиці відбувся великий парад. Біля 11-ої год. ранку на майдані вистроїлись частини Сірої дивізії, куди прибули: головнокомандуючий німецькими військами на Україні генерал фон-Кірбах, начальник його штабу ген. Ґренер, німецький посол барон фон-Мум, австро-угорський посол граф Форґач, військовий міністр ген. Рогоза, товариш військового міністра Ліґнау, товариш міністра закордонних справ Платов, майор німецької служби Кроні, чини військового міністерства, німецького та австро-угорського командування, гетьманського штабу та гетьманського конвою.

Рівно об 11-й год. ранку прибув на автомобілі гетьман у супроводі старшого осаула Зеленевського та осаула Криги. При наближенню гетьмана військо взяло "на караул", хор Сердюків виконав національний гимн. Пан гетьман перейшов уздовж фронту дивізії, вітаючися з козаками. Після цього на майдані відбувся молебен, під час якого священик дивізії сказав тепле слово. Опісля військо пройшло перед гетьманом церемоніяльним маршем. Пан гетьман дякував війську і звернувся до нього з такими словами: "Вітаючи вас, козаки, з поверненням із полону і разом із тим від душі радію, що Господь Бог пособив вам вернутись до своєї Батьківщини — Української Держави, яка так нетерпляче чекала на вас. Ваша дивізя — перша дивізія української армії і я глибоко вірю, що той порядок, який я бачив сьогодні у вас на параді, буде підвалиною до утворення вашої рідної, могутньої

— 30 —

української армії на національних підвалинах і на ґрунті суворої дисципліни. Прошу твердо пам'ятати, що вашій дисципліні, як і у всій армії полягає основа сили на сьогоднішньому вашому параді і за ваше щире бажання, не шкодуючи своїх сил, послужити на користь рідної нашої держави. За славу і процвітання Української Держави крикнемо від душі своє козацьке "слава"!

Слова гетьмана покрито окликами "слава", які довго не стихали. Під захоплені вигуки "слава" пан гетьман прибув до палати, де відбувся сніданок, на який запрошено командний склад і офіцерів першої української дивізії, представників німецького та австрійського командування й дипломатичного корпусу. Після снідання гетьман фотографувався в гурті з офіцерами дивізії*.

Гетьман, правдоподібно, хотів зробити з дивізії одну з частин, на яку міг би опертися і обіцянки його в промові до 4-го Сірого полку, думаю, були щирі, але підлегла йому військова машина уміла повести справу по своєму хотінню. У кожному разі прислане з Києва до Володимира Вол. руйнаційне командне начальство з переїздом на Чернігівщину було замінене новим, кваліфікованішим і надійнішим.

Начальника дивізії ген. Сокиру-Яхонтова було усунено, як і його помішника полк. Пещанського. Усунено було також і інших полковників. Ніхто з них на Чернігівщину вже не проїхав. "Маври зробили своє діло і могли відійти". Лишився з попереднього начальства тільки полковник Гудима.

Тим часом ешелони дивізії прибували на стацію Конотоп, звідки мали удаватися на нове місце постою. Ні коней, ні авт дивізія не мала. Допомогли німці. Як тільки прибув перший ешелон, адьютант штабу дивізії разом із головним квартир'єром сотн. Ганжою зразу зголосився до штабу німецького корпусу, що мав постій у Конотопі, і дістав транспортові засоби перевезти майно частин. Штаб дивізії затримався був у Києві, щоб узяти участь у перегляді гетьманом 4-го Сірого полку, а частини дивізії були, на наказ з Києва, розташовані ось так: штаб дивізії, 3-й полк, інженерна й кінна сотня дістали постій у самому Конотопі. Звісно, касарень для них не було. Майже всі вони були зайняті німцями. Довелося порозпихати частини по хатах. 2-й полк до Кролівця, а 4-й до Коропа.

За якийсь час прибуло й новопризначене начальство. Командиром Сірої дивізії був призначений ген. Василів-Чечель, колишній начальник котроїсь військової школи в Одесі, що справив на всіх, хто

* Примітка: У фотоальбомі "Любіть Україну" видання М. Борецького в Нью-Йорку 1954 р. на стор. 239 в горі є фотографія, що про неї вище згадується. В кашкеті в третім ряді є тодішній начальник штабу Сірої дивізії сотник Пилипенко Натомість на стор. 238 в правому куті внизу помилково подано, що то є штаб Синьої дивізії.

— 31 —

встиг його пізнати, досить позитивні враження. Говорив не зле по українському. Видно було, що хотів піти по лінії пропозицій сірожупанників, по лінії створення правдивої української військової частини. Начальником штабу дивізії призначений був генерального штабу ген. Піонтковський, який у російській армії командував одним із кавказських корпусів. Тримався офіційно. Був замкнений у собі і тяжко було його розпізнати. Теж до штабу дивізії на одну з посад приїхав сотник Морозевич, який за війни скінчив курси академії генерального штабу, і зразу ж хотів дати зрозуміти старим сірожупанникам, що він не абиякий собі українець, бо жонатий з донькою самого "артільного батька" Миколи Левитського, популярного в Україні кооператора. Прибув також і дивізійний інтендант, з походження москаль, але не зле говорив каліченою українською мовою. Здається одночасно з ним приїхав і дивізійний лікар-українець. Бракувало тільки кадрових гарматних старшин. Полки також дістали нову команду, правда не всі. Командиром 1-го полку був призначений бойовий кадровий старшина полк. Антін Пузицький, 2-гим полком приїхав командувати полковник Локощенко, на 3-й полк прислано полк. Мазуренка, а в 4-ому лишився полк. Гудима.

Звісно, старшини й козацтво, мавши вже попередній досвід, до нового начальства поставилося з недовір'ям, як з недовір'ям ставилося взагалі до цілої політики гетьмана, добачаючи скрізь виразну проросійську політику. Впадали в очі надужиття місцевої влади, неофіційні перешкоди в національно культурній діяльності, арешти українських діячів, жорстоко-злочинна діяльність карних відділів. Наокільні селяни, пізнавши Сірих, часто приходили шукати оборони й поради в Сірій дивізії. Та Сірі хотіли дивитися на все це, як на тимчасове явище, терпіли й сподівалися, що це незабаром припиниться. Правдоподібно те начальство, якому залежало на знищенні правдивої української частини, навмисне поставило дивізію по селах, що вже сильно були розаґітовані большевиками. Але частини Сірих впливали на оточення, освідомлюючи його і причин для ліквідації дивізії не було, Та, як видно, в Києві доля Сірих була вирішена. Їх задумали переробити, або, вірніше, підмінити. Почалося нищення "небезпечних" кадрів дивізії — поступова демобілізація. Наказано було звільнити в резерв старші роки козаків, а далі рік за роком звільнити майже всіх, тим то під час повстання проти гетьмана в полках залишилося по 80-100 козаків та по 30-40 старшин. А молодими козаками дивізію поки що не поповняли.

Наприкінці жовтня Сіру дивізію інспектував генерал Приходько [Приходькин]*, той самий, що провадив провокаційні розмови на двірці в Києві та закидав старшинам сірожупанникам "Узкій шовінізм". При цій нагоді запитав він згоди старшин про приняття до Сірих частин москалів

^* Дивись Микола Бутович. Повстання проти Гетьмана.

— 32 —

для сильної боротьби з большевизмом. Та сірожупанники рішуче не погодилися, зазначивши, що для українських частин вистарчить в Україні й українців.

Підвищення старшин, старих сірожупанників, до вищих ранґів не було і їм у майбутньому загрожувала доля зайняти посади молодших старшин і навіть бунчужних. А в цей час в інших частинах козаки, що стали на службу добровільно, одержували від 90 до 150 карбованців місячно, а сірожупанникам платилося від 10 до 15 карбованців. Задоволення харчовими засобами відбувалося неакуратно. Відпустки були дуже обмежені.

Отже, перед самим повстанням проти гетьмана з дивізії лишився тільки кістяк. Напередодні повстання прийшли до штабу дивізії списки новобранців. Та приїхати їм уже не судилося.

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ГЕТЬМАНА

Універсал гетьмана про федерацію з Росією поставив Сірих самостійників проти нього і, коли стався вночі проти 18 листопада 1918 р. переворот, Сірі прилучилися до повстання й визнали владу Директорії.

На чолі дивізії став, призначений від Директорії У.Н.Р. сотник Палій, а тимчасовим начальником штабу хорунжий Михайло Гаврилко. Обидва були колишнші сірожупанники, що разом із поручником П. Середою у Володимирі Волинському, коли за командувача дивізії був ген.-хор. Сокира-Яхонтов, рішуче виступили проти нього за його розмову з козаками, яка спонукала їх масово розбігатися, за що й були звільнені з дивізії. Перед повстанням проти гетьмана сот. Палій служив у залізничій охороні Конотопсько-Бахмацького району, разом із хор. Гаврилком.

Призначення на команданта дивізії сотника Палія виявилося невдалим. Був він справді порядний та ідейний чоловік і бойовий старшина, але на таке становище, та ще й за революційних обставин був непридатний, бо заслабкий. Думав дуже повільно, був надто довірливий і несамостійний. Тим то зразу він підпав під вплив т. зв. "революційних" елементів, що ним керували, як хотіли. Були то переважно або писарі зі штабу, або якісь "гохштаплери", що заблукали до Конотопу на повстання.

Для ілюстрації тодішніх взаємин подам епізод із сот. Пилипенком, який нічого не знавши про початок повстання, вартував у штабі дивізії й пішов в якійсь потребі з невеличким відділом козаків до складу зброї дивізії. Хтось повідомив, що якісь люди розбирають зі складу зброю. І сталося так, що сот. Пилипенка заарештували й привели на двірець, (де мав свою канцелярію сот. Палій) просто до повстанського штабу. У штабі вже було кілька приблудних "спеців" від повстання та кілька старшин сірожупанників. між ними й хорунжий Гаврилко.

— 33 —

Сотник Пилипенко, що був тепер старшим адьютантом штабу дивізії, був взагалі людиною в дивізії не популярною, а тут ще повівся, як оберігач гетьманського добра й порядку. Сот. Палій не міг вирішити, що з ним зробити, тим часом романтик і трохи "Дон-Кіхот" — Гаврилко вийняв шаблю й конче хотів тут таки зарубати сот. Пилипенка. Інші старшини відмовили його від цього скороспілого вчинку.

Повстанський штаб осів у 2-ох кімнатах залізничо-охоронної канцелярії сот. Палія на другому поверсі Конотопського двірця. Складався він із якихось людей, що приїхали з Києва. Між ними був, пізніше дуже популярний на Чернігівщині, отаман Ангел, якого правдиве прізвище було Олександер Грудницький. Інж. Туркало в своїй книжці "Тортури" каже про своє перебування в большевицькій в'язниці, де він сидів із Ангелом в одній камері. Він пише про от. Ангела, як людину ідейну й великого патріота. Ангела розстріляли большевики в м. серпні 1921 року. Також прибули тоді до штабу для пропаґандивної роботи відомий мистець-графік Павло Ковжун і поет Павло Тичина і студент Павло Дубрівний — колишній козак сірожупанник, та військовий слідчий (так він себе рекомендував) один галичанин. Чи то сот. Палій, чи Директорія, чи сам військовий слідчий призначив себе на начальника штабу, годі сказати. Але телеграфом і телефоном пішли розпорядження й накази. Були повідомлені про це й полки та штаб дивізії. У полках старшини й козаки відразу перейшли на сторону Директорії, а з полковників зголосивсь командир 1-го полку полк. Пузицький. Він зразу наказав полкові вантажитись у ваґони та поїхав із ним до Конотопу. Інші полковники проголосили невтральність, а пізніше десь позникали. Хоч у спогадах деяких сірожупанників згадується так про невтралітет генералів — Василева-Чечеля і Піонтковського, але так не було. Обидва дали себе до розпорядження сот. Палія, чи, власне, Директорії, але жадного призначення не дістали.

Повстанський штаб незабаром перетворився в штаб Армії Чернігівщини й Полтавщини, поповнився ще якимись особами з неясними ролями, а командантом Армії став сотник Палій. Такий він мав наказ від Директорії. За кілька днів появився інший начальник штабу Армії — військовий старшина Калюжний. На жаль, як і його попередник не був на висоті свого становища та й роля його була якась неясна, бо покищо армія складалася тільки з кістяка Сірої дивізії, яка дістала теж нового начальника — курінного (колишнього підполковника) 4-го полку Абазу. На начальника штабу дивізії сот. Палій призначив сотника штабу дивізії.

Як пізніше виявилося, підпол. Абаза теж не надавався на таку відповідальну посаду, хоч безперечно був людиною дуже порядною, відданою українській справі, і навіть з певним досвідом у штабній роботі, як колишній адьютант штабу одного з Кавказських корпусів.

— 34 —

А сотник Морозевич досить добре орієнтувався в своїй роботі, але всілякі життєві особисті справи, спокуси та брак ідейности стояли йому на перешкоді.

Події розгорталися швидко. Повстанський штаб добув інформацію через залізничників, що всі були на боці Директорії, про наближення від Ніжина відділу гетьманців. Треба було когось вислати проти них. Нашвидку із 3-го полку, що стояв у Конотопі, був складений відділ, який мав негайно від'їхати назустріч ворогові. А команду над цим відділом запропоновано перебрати не кому іншому, як заарештованому сотн. Пилипенкові, що сидів замкнений у пивниці на двірці. Сот. Пилипенко, навантаживши у вагони цей невеликий відділ, виїхав на стацію Калинівку. На перегоні Бахмач — Калинівка розпочався бій з гетьманцями.

У самому Конотопі переворот і розброєння державної варти перепровадив уночі відділ сірожупанників при активній участі отамана Ангела, який при цьому був легко ранений ручною гранатою.

З наказу сотника, а тепер уже отамана Палія полки Сірих стяглися до Конотопу. Першим прибув до Конотопу 19-го листопада 1-ий Козацько-Стрілецький (Сірий) полк з усім своїм великим військовим майном під командою полковника Антона Цузицького та гарматний полк із тимчасовим командиром, поручником Яськевичем. На другий день прибув 4-ий полк під командою сотника Любича. 2-ий Сірий полк залишено в м. Кролевці для ліквідації гетьманських карних загонів і потім для боротьби з большевиками, бо німці вже почали залишати фронт Новгород-Сіверський — хутір Михайловський — Глухів. Командування 2-гим полком перейняв сотник Паньківський, а потім сотник Шелер.

Становище 2-го полку в перших днях було дуже важке. Полк мав 120 баґнетів при 8 кулеметах і всього щось із 1000 набоїв, а в розпорядженні повітового старости була повітова й міська охорона, кінна сотня з 4-ма кулеметами й піша сотня баґнетів з 2-ма кулеметами з великою кількістю набоїв. Німецький курінь — 400 баґнетів з 16 кулеметами й відповідною кількістю кінноти — узяв повітового старосту під свою охорону. Німці, хоч і заявили про свій невтралітет, проте вороже ставилися до повстанців. Але наказ про роззброєння гетьманських частин був виконаний. Піша сотня оборони була несподівано для неї оточена й роззброєна. Почувши про роззброєння пішої сотні, кінна розбіглася. Потроху стосунки з німцями налагодилися, і в повіті була утворена влада, прихильна до Директорії У.Н.Р.

*     *
*

20-го листопада, коли гетьманці зайняли вузловий залізничий пункт Бахмач, німці поставили Сірим ультиматум — відійти від залізниці на 20 км праворуч і ліворуч і рішуче відмовилися видати на-

— 35 —

бої та бойовий припас, що був на хуторі Вербівцях біля Конотопу. Становище Сірих було дуже прикре — нема набоїв, а 8 гармат гарматного полку без панорам і мірників з попсованими компресорами і ні одного набою.

На пропозицію полковника Пузицького командування дивізії поставило німцям контр-ультиматум — не вмішуватися в боротьбу і передати склади з боєприпасами у Вербівцях до розпорядження Сірих. У противному разі погрожували підняти загальне повстання проти німців, попсувати залізницю і не дати можливости виїхати їм до Німеччини.

Одночасно штаб Армії вислав делегацію до Таращанської української червоної дивізії, яка стояла в невтральній зоні в Новгород-Сіверському районі на схід від хутора Михайлівського та м. Глухова, у селах Микитівцях, Голунівці, Ясмані, Студенівцях. Зопропоновано їм порозумітися в справі спільної боротьби з гетьманцями. Оголошено також мобілізацію запасних козаків на Чернігівщині.

Тим часом 21-го листопада гетьманці натиснули на невеличкий відділ під командою сот. Пилипенка і він примушений був залишити ст. Калинівку. Сотник Пилипенко, залишивши відділ битися з гетьманцями, сам прибув до Конотопу та поінформував про великі сили гетьманців. Штаб Армії вже хотів наказати відступати через ст. Ворожбу на з'єднання з армією Лівобережного фронту отамана Балбачана, але ситуацію на фронті відразу поправив відділ Сірих під командою полк. Цузицького, що вирушив на допомогу тим, що відступали. Контр-наступ спільними силами вибив гетьманців із Калинівки і прогнав їх до стації Бахмач. Сили того відділу складалися: 1-го полку 80 баґнетів і 2 кулемети, 4-го полку 50 багнетів і 2 кулемети та з відділу 3-го полку коло 50 баґнетів і 3 кулемети. Дві гармати гарматного полку в цей час спішно лагодилися в залізничому депо стації Конотоп та монтувався на плятформах імпровізований бронепотяг "Палій". (Пізніше, на Волині, він дістав іншу назву — "Гандзя").

Сили гетьманців складалися з 400-500 баґнетів і 10-12 кулеметів із великим запасом набоїв, а на стації Бахмач вони мали 2 польові гармати. У цьому бою були в Сірих легко ренені 2 козаки, а в гетьманців забито 3-ох і попали в полон та перейшли на бік Сірих близько 15 козаків.

У цей час 2-ий курінь 2-го полку, що вже мав чимало добровольців і числив близько 600 багнетів, роззброїв на стації Терещенській карний відділ Закорки в складі 100 шабель та численну стаційну міліцію, і встановив на стації українську владу. На другий день той самий відділ роззброїв у Шостці відділ гетьманців, ядром якого був загін 5-го Глухівського полку.

Одночасно довелося провадити боротьбу агітаційного характеру

— 36 —

з повстанськими ватажками соціялістичного, або вірніше анархістичного напрямку. Пізніше з ними довелося й збройно боротись. А поки що ці червоні повстанці ширили різні неймовірні провокаційні чутки про утворення в Києві нової царсько-деспотичної влади, за яку ніби боряться сірожупанники. Раніш вони казали, що Сірі служать німцям, а тепер "окрайонському цареві". Понад 50 козаків було розіслано по селах, щоб протидіяти цій злочинній агітації.

*     *
*

При штабі Армії в Конотопі було створене Інформаційне Бюро. Воно видавало інформаційну газету "Воля", а також різні протибольшевицькі проклямації, відозви, летючки тощо. До складу співробітників Бюра й Редакційної Колегії входили сірожупанники — хорунжий Микола Букшований, поручник Гарасим Драченко й козак Павло Дубрівний, а також прислані з Києва поет Павло Тичина та артист-ґрафік Павло Ковжун. Інформбюро розвинуло широку національно-освідомчу роботу серед людности прикордонної смуги Московії. Своєю роботою воно дуже допомогало Сірим у збройній боротьбі з ворогом.

22 листопада 1918 р. німці згодились виконати всі вимоги Сірих, себто оголосили себе невтральними в боротьбі з гетьманцями і віддали до розпорядження Сірих склади з бойовими припасами і провіянтом на хуторі Вербівцях. Охорону складів доручено дивізійній кінній сотні Сірих. Делегація, яка їздила до Таращанців, повернулася, не дійшовши з ними до порозуміння, бо вони домагалися спільної боротьби під червоним прапором, а Сірі, крім жовтоблакитного, іншого не признавали.

Тоді ситуація багато поліпшилася, бо вже були й набої і провіянт, прибуло більше добровольців, та й мобілізовані запасні почали зголошуватися до дивізії. Того самого дня набої приставили на позиції, де їх тоді вже було тільки по кілька на одну рушницю, або й зовсім не було.

23-го листопада бронепоїзд "Палій" був готовий, і з гарматами та набоями рушив на Калинівку.

На поступку німців вплинули також: події на їхній батьківщині та на їхніх фронтах. Залізна дисципліна, що була перед тим, підупала, почали творитися салдатські комітети.

Того самого 23-го листопада 1-ий курінь 2-го полку під командою пор. Пархомюка в складі близько 500 багнетів з 4-ма кулеметами й 10 кіннотниками узяв із боєм м. Глухів, вибивши звідти карний відділ Бивара на 100 шабель, і Глухівський командантський курінь на 300 багнетів. Майже половину гетьманців взято було в полон, і вони перейшли на сторону Сірих; решта відступила через Путивль на Харків-

— 37 —

щину, щоб протиснутися на Донщину, але по дорозі їх зустріли Запорожці й роззброїли.

24-го листопада відділ Сірих під керуванням полк. Пузицького, з допомогою бронепоїзду, зайняв стацію Бахмач, відтиснувши гетьманців до стації Плиски.

Мобілізація запасних козаків у Конотопському, Кролевецькому і Сосницькому повіті пройшла дуже успішно. Мобілізовані дуже швидко вдягалися у військове вбрання, озброювались і маршевими сотнями під командою Сірих старшин негайно вирушали на фронт.

25-го листопада був висланий до м. Ромни відділ 1-го полку в складі 100 баґнетів з 3-ма кулеметами під командою хор. Бородавки для ліквідації тамошнього відділу гетьманців. Цей відділ виявив невеликий опір Сірим, а 26-27 листопада був остаточно зліквідований.

26-го листопада відділ Сірих, поповнившись мобілізованими, в складі 1-го полку — 300 баґнетів і 6 кулеметів, 3-го полку — 250 баґнетів і 4 кулемети, 4-го полку — 200 баґнетів і 4 кулемети та бронепотягу "Палій", під командою сот. Любича вибив гетьманців зі ст. Плиски і зайняв її.

28-го листопада Сірі повели рішучий наступ на ст. Крути, де гетьманці мали понад 1000 баґнетів, 15 кулеметів і 2 польові гармати. Вони одночасно намагались оборонити й другу залізничу лінію на Чернігів. Сірожупанники, мавши щось із 200 баґнетів і 3 кулемети пішли в обхід на Бурківку, а головними силами повели наступ на лінії залізниці з Плисок на Крути. Зав'язалася жвава рушнична, кулеметна й гарматна стрілянина, але коли гетьманці побачили, що їх обходять, заметушились і почали тікати, залишивши Сірим 2 гармати, близько 10 кулеметів і багато військового майна й вогнеприпасу.

У цьому бою зпоміж Сірих було забито 3 козаків і ранено 2 старшин та 5 козаків. У гетьманців було забито коло 10 чоловік і в полон узято коло 30 чоловік. Частина гетьманців розбіглась, а частина відступила до м. Ніжина.

У перших днях м. грудня відділ 3-го полку близько 300 баґнетів з  6 кулеметами та бронепоїздом "Палій" під командою сот. Дейнеки зайняв м. Ніжин і розгромив рештки гетьманців. У цих боях допоміжну ролю відіграв уже й окремий кінний загін отам. Ангела, що його він організував у Конотопі з добровольців Треба признати, що от. Ангел мав великі організаційні здібності, великий запал і вмів передавати його своїм підлеглим. Його помішником був Голуб. Обидва вони були молоді люди — високошкільні студенти, що брали участь у світовій війні, як старшини воєнного часу. Здається Ангел колишній поручник. Пошивши своїм козакам уніформи, нашвидку, в "ударному порядку" зорганізувавши шевсько-кравецькі майстерні, здобув сідла, мобілізаційним порядком добув коней, що треба реквізував, і його

— 38 —

відділ був готовий до бою. Запровадив гостру дисципліну, караючи кого слід навіть шомполами, і тим прибрав до рук навіть надто революційно-буйних вояків. Проте самочинно організована акція роззброєння німецьких ешелонів, що їх багато стояло на двірці в Конотопі не вдалася. Німці дали організований спротив і акція його цим разом не повелася.

Пізніше операції загону отам. Ангела відбувалися вже незалежно від Сірої дивізії. Було відомо, що Ангел впровадив партизанську боротьбу проти большевиків і загинув.

Так само загинув і запальний, великий патріот хорунжий-романтик Михайло Гаврилко — скульптор. Він також був у партизанці, а загинув в печі льокомотиви, куди його вкинули большевики живим і він там згорів.

Про колишнього першого командира Сірої дивізії полковника Івана Перлика була чутка, що він також організував на Полтавщині, у районі Ромна, партизанський відділ, і теж; згинув у бою, чи був розстріляний.

Здобувши Ніжин, відділ сот. Дейнеки — 120 баґнетів і бронепоїзд "Палій" — зайняв м. Городно і роззброїв там відділ ген. Іванова, що мав щось із 500 баґнетів. При цьому відібрано було 3 пуди золотих "ґеорґіївських" хрестів і 6 пудів срібних. Все це було пізніше передано до державної скарбниці в Києві.

Коли звільнилася залізнича лінія на Чернігів, 3-й полк Сірих під командою сотн. Пилипенка, колишнього начальника штабу Сірої дивізії, пізніше старшого ад'ютанта, що його хотів був зарубати хор. Гаврилко, 7 до 10 грудня зайняв без опору м. Чернігів, зліквідував усі, що там були, гетьманські організації і настановив владу Директорії У.Н.Р. Була надія, що стосунки з большевиками налагодяться мирним способом тим більше, що оголошення ними війни Україні не було.

Поповнення Сірої дивізії мобілізованими тоді було закінчене. До кожного полку ввійшло їх по 1200-1400 чоловіка. Усі вони були одягнуті в нові сірі жупани, штани, шинелі, було видано їм білизну та всі потрібні речі, включно до гребінців та щіток. Поки провадилася боротьба з гетьманцями, мобілізовані поводились, як належиться, але коли дійшло до конфліктів і боротьби з новим ворогом — большевиками, переважна більшість мобілізованих під впливом комуністичної агітації, не захотіли з ними битися. Почалося глухе незадоволення гострою дисципліною, що була в Сірих полках, забороною грабувати "буржуїв", а далі майже відкрито почалися озиватись голоси, що старшини-сірожупанники — "буржуї", що їх треба всіх перевішати. За старшин вступилися старі кадрові козаки, до них прилучилися невелика кількість мобілізованого свідомого козацтва. Службу виконували надбало, або й зовсім не виконували Зокрема варто згадати випадок

— 39 —

з охороною вагонів заарештованих російських добровольчих старшин що їхали в перших днях повстання через Конотоп на Дон, а тоді чекали на можливе слідство й суд, що його мав перепровадити штаб Армії.

Декілька з цих старшин добровільно зголосилися до Сірої дивізії, решта сиділа замкнена у вагонах під охороною варти Сірих з 3-го полку. Одного ранку виявилося, що ті ваґони були порожні, бо варта пішла собі кудись, а офіцери розбіглись. А перед тим залізничий комісар у Конотопі Лісовенко, що працював, як політичний дорадник при Палієві, запропонував ужити супроти них "геніяльний плян", для нас безкровний. А саме, радив, замкнувши ваґони, причепити до них ззаду льокомотиву, підвезти їх до большевицької границі, причепити спереду велику вивіску з написом: "Ваше г.... Вам" і з розгону пустити їх большевикам. Але з того пляну, як бачимо, нічого не вийшло.

Друга несподіванка трапилась у Глухові, куди було вислано Сірий відділ. Мобілізовані, яких було три чверти, заарештували Сірих і повели їх на розстріл під залізничий насип. Урятував їх сірожупанник кулеметник, що сидячи у льокомотиві цільним вогнем розігнав збольшевичену банду.

Почався заколот і небезпека відкритого бунту. Щоб уникнути цього, за порадою командира 1-го полку полк. А. Пузицького, командувач армії. Палій оголосив часткову демобілізацію. У наказі Армії висловлювалася подяка мобілізованим за успішну боротьбу з гетьманцями й надія, що козацтво Чернігівщини, коли надійде слушний час, встане на захист України також від навали чужинців-москалів.

Не здаючи не то що одягу й спорядження, а навіть зброї та набоїв, мобілізовані, не зголошуючись у переважній більшості по документи, розійшлися по домах.

За мобілізацією, а також і добровільно, в полки вступили старшини й урядовці з резерви. Вони до приняття громадою старшин три місяці вважалися за приділених. До того часу ніхто з них не мав права називатися Сірим. Серед цих старшин траплявся й елемент ворожий самостійності України та злочинний, але їх швидко старшинська громада розпізнавала і, або віддавала під суд, або просто виганяла. А взагалі авантурники й не націоналісти серед Сірих не могли довго пробути, а тим більше шкодити.

У прикордонній смузі стояли напоготові спеціяльні большевицькі частини, готові вдарити на Україну. Тепер вони стали дуже активні і їх аґенти просякли в наше запілля. Німці відтягли свої відділи, кордону не було кому стерегти. Частини Сірих після демобілізації дуже змаліли. Часом до смішного. Приміром, у гарматному полку було 6ільше коней, як козаків.

Телефонні дроти перерізувано щоночі. Одного разу до штабу Армії

— 40 —

нахабно з'явився сам червоний отаман Шуба — один із большевицьких ватажків з прикордонної смуги з гранатами в кишенях. Бочкою пороху були великі Конотопські залізничі майстерні, де збольшевичене робітництво було переважно Москвини. Палій зі своїм адьютантом, — колишнім писарем зі штабу дивізії, який у перших днях повстання зголосився хорим, бо не знав, чим то пахне, а пізніше він увійшов в довір'я отам. Палія, який зробив його вже старшиною, кілька разів у товаристві залізничного комісаря Лісовенка їздив на робітничі віча і промовляв, стараючись обіцянками утихомирити робітництво. Давав їм гроші, щоб сиділи лише тихо. Одного разу це робітництво почало скликати на сполох церковними дзвонами прилюдне віче на вулиці. Невеличкий кінний відділ Сірих розігнав це віче.

Ґрунт ставав що-раз гарячіший і непевний, а розпорошеність дивізії була дуже велика.

Усе треба було десь висилати більший, чи менший відділ для ліквідації якихось місцевих вибухів і заворушень проти української влади. До того ще треба було стерегти, крім збройних складів на Вербівцях, ще фабрику зброї в Шостці.

Зменшена до мінімального по демобілізації Сіра дивізія, що чомусь мала ще назву Армії Чернігівщини й Полтавщини, пробувала тримати зв'язок з головним повстанчим командуванням під Києвом і Директорією, але це довший час було дуже важко здійснити, бо перешкоджали гетьманці, які тримали в своїх руках деякі вузлові пункти й не дали можливости підтримувати правильний зв'язок телеґрафом, хоч залізничний і телеграфічний персонал був на стороні повстання і як тільки міг допомагав Сірим. Зв'язок із своїми частинами штаб дивізії тримав головно прямим дротом телеграфу.

При штабі Армії від самого початку появилося досить багато різних підозрілих революційних діячів та не менше підозрілих старшин, які пробували "ловити рибку в каламутній воді" й через наївну довірливість отамана Палія якийсь час мали успіх. Один із них видав себе за військового летуна, і Палій хотів його використати, але бракувало літака. Запитали німецький штаб корпусу й дістали згоду продати Сірим один аероплян, але "Летун" зник і більше не показувався. Інший спекулянт зголосився, як військовий лікар, дістав призначення та різні медично-хірургічні інструменти, і зник разом із ними.

Десь тоді пощастило нав'язати контакт із отаманом Болбочаном; йому, як командувачеві цілого Лівобережжя, підлягала й Армія Чернігівщини й Полтавщини. Обидва отамани — Болбочан і Палій — з'їхались на побачення, щоб обміркувати загальну ситуацію, але та ситуація зовсім не була рожева, бо большевицькі сили вже виразно скупчувалися в прикордонній смузі.

Начальник штабу Сірої дивізії сотник Морозевич організував

— 41 —

спеціяльний відділ таємної розвідки, і хоч цей відділ складався з дуже підозрілих цивільно-військових осіб, проте давав якусь надію на майбутнє. Ясно було, що треба було рятувати першорядні кадри Сірої дивізії, щоб, вливши до них новобранців, мати солідну й національно свідому частину. Коли осадний корпус здобув Київ, отаман Палій поїхав зі звітом до Директорії й Головного Отамана. Він дістав згоду на те, щоб перевезти Сіру дивізію в район Бердичів-Житомир, де вона мала дістати поповнення. На місце Сірих мала прибути Чорноморська дивізія. Незабаром ешелони Чорноморців почали прибувати до Конотопу, а Сіра дивізія навантажувалась і від'їздила через Київ на Правобережжя.

Склади на Вербівцях і в Шостці перейшли під охорону Чорноморців. Кінна сотня Сірої дивізії вирушила з Вербівців до Києва на конях, але до Києва не дійшла. Доля її так і залишилася невідома. Складалася ця сотня переважно зі старих сірожупанників, отже на бік ворога перейти вона не могла, але куди ділася, невідомо.

Після відходу Сірих із Чернігівщини, большевики змобілізували знову тих козаків, що за повстання побували в дивізії, і зформували з них "Красноармейскую Серую дівізію".