История Полтавы

К началам новой украинской литературы

• 

Подробности

Просмотров: 586

Михаил Марковский. К началам новой украинской литературы.

Подається за виданням: Марковський М. М. До початків нового українського письменства. — «Україна», 1930, заг. числа кн. 42, липень—серпень, с. 8—34.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 8

МИХАЙЛО МАРКОВСЬКИЙ.

До початків нового українського письменства.

Питання про утворення перших трьох пісень «Енеїди» Котляревського, а значить і про початок нового українського письменства ще й досі, на мою думку, не з'ясоване в нашій критичній литературі так, як-слід. Остання праця, присвячена цьому питанню, це відома книжка І. М. Стешенка, в якій небіжчик, перевівши позверхово порівняння «Енеїди» Котляревського з «Енеїдою» німецького письменника Блюмауера та російського Осипова, приходить до тієї думки, що взірцем для Котляревського була поема російського письменника Осипова, і що деякі схожі у Котляревського і Блюмауера ситуації й вирази перейшли до першого через твір Осипова. Ця думка тепер твердо встановилася в нашій критичній літературі і повторюється у всіх підручниках, напр., й у нарисі М. Зерова «Нове українське письменство». Але, коли детальніше проаналізувати це питання, то виходить зовсім інакше. Правда, на перший погляд, справжнє розв'язання цього питання, здавалось би, не має великої ваги. Відомо, що в літературних творах важить не першенство, а те, як автор обробив свій сюжет, — і щодо цього всі критики згідно віддають перевагу Котляревському. Але коли ми бачимо в обох письменників схожі «не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», — як каже один критик, то тут питання про першенство набирає особливої ваги. Чим же був Котляревський, навіть на початку своєї літературної діяльности, — простим перекладачем, хоч і талановитим, російської поеми, чи самостійним мистцем, який утворив всі ті влучні вирази й образи, які й досі живуть серед українського громадянства? Це перше. А друге, коли ми розв'яжемо це питання так, як воно розв'язане у Стешенка, то ми зовсім не зрозуміємо того ліберально-інтеліґенського настрою, яким перейнята поезія Котляревського й особливо його «Енеїда», і якого майже зовсім нема в Осипова, а значить, не зрозуміємо й тієї демократичної течії, яка ввійшла в українську поезію з творами Котляревського і з різними відтінками надовго запанувала в українській літературі. Ось через що я і взявся за перегляд цього питання і прийшов до таких висновків. Передовсім, в «Енеїді» Котляревського ми бачимо безпо-

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 9

середнє знайомство як з «Енеїдою» Блюмауера, так із «Енеїдою» Скарона, бо у нього є такі вирази, які трапляються тільки у цих письменників. Французьку мову Котляревський, як відомо, добре знав, вчили добре у Полтавській семінарії і німецької мови і коли Котляревський добре вивчив французьку мову, то міг хоч читати німецьку книжку. За наказом по семінарії (1787 р.) навчитель німецької мови повинен був «читать немецких лутших Авторов, напр., Мосгейма, Иерусалема, Лесса и прочая. Старатся, возможно приучать учеников говорить по-немецки, и для того самому учителю говорить с ними, когда можно, по-немецки, також задавать для выучивания наизусть домашние немецкие разговоры. Обучать сему языку во все дни, не выключая вторника и четверга, кроме субботы, пятой и шестой час после обеда» (Біднов, Документы, 1912, 26). Навчителів німецької мови було декілька: проф. Шаль, виписаний з Ляйпціґу, Пепчій (1781-1796), родом з города Уйфака на Угорщині; 1782 р. жовтня першого дня склав умову з ректором семінарії поручник Карл-фон-Роткірх, щоб учити йому учнів «немецкому языку — читать, писать и говорить по регулам граматическим фундаментально и чисто» (ibid с. 7). У журналах про успіхи учнів за 1788 р. ми знаходимо такі помітки: «(кроме философіи, чему обучается) — греческому и немецкому языкам с успехом похвальным, немецкому языку с успехом превосходным — Николай Паськевич, сын уездного города Полтавы умершего полкового Асоула Павла Паськевича), немецкому яз. (с) препохвальным успехом» — це в клясі філософії (ibid., 35-38); в клясі реторики «немецкому яз. с успехом препохвальним (тричі), с успехом хорошим» (тричі — 39-48). У журналі про богословську клясу за 1788 p., де тоді вчився Котляревський і його товариш Мартинов, у графі — «кроме латинского яз., каким наукам обучается», нема ніяких поміток ні про кого, але сам Мартинов у своїх спогадах («Русская Мысль», 1903, № 10, с. 127), каже, що в семінарії вивчився «несколько немецкому языку». Очевидно, в богословській клясі вже не вчили чужоземних мов, вчили їх у нижчих клясах. Чому в журналі за 1788 р. ніде не говориться про навчання французької мови, напевне сказати неможна; може її того року чомусь не було, не було може навчителя, але за інші роки називається навчителів французької мови. Отже з мовами — німецькою й французькою К. міг обізнатися в семінарії, а що він добре вивчив французьку мову, доказ тому, що в останні роки свого життя він перекладав з французької мови Дюкеня «Размышления о св. евангелии Луки» ¹⁾. Як же міг К. здобути в семінарії ці книжки — «Енеїду» Скарона і Блюмауера?

¹⁾ Французької мови навчали в семінарії — документи називають двох навчителів: Петра Антона і Бароці (1784 p.). Біднов, Документы, 1912 р., с. 16.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 10

«Енеїда» Скарона частенько попадається в бібліотеках українських поміщиків XVIII в. разом з творами Вольтера, Руссо й інш. Між іншим, у бібліотеці судді земського повіту Погарського Степана Лашкевича 1764 р. були такі книжки: Пригоди Телемака, твори Корнеля, Расіна, Мармонтеля, Жіль-Бляза, романи й оповідання Вольтерові, окремо його Генріяда, твори Скарона — Roman comique і потім зазначено ще — De m. Scarron і далі стоять крапки.

А життя в Полтавській семінарії було вільне: хто мав родичів у Полтаві, жив на вільній кватирі, поміщики частенько брали до себе на «кондиції» за навчителів своїх дітей риторів, філософів і богословів, і восени 1788 p., коли хотіли його вирядити до Олександро-Невської семінарії, Котляревського не було в Полтаві, — мабуть, він був десь улітку на кондиції в якогось поміщика, — там він легко міг познайомитися з «Енеїдою» Скарона, коли не познайомився з нею в семінарії від навчителів французької мови. Щождо «Енеїди» Блюмауера, то, по виході у світ, вона мала такий успіх, що зараз же явились контрафакції, і автор мусів одержати від цісаря привілей, щоб ніхто не міг її передруковувати. Можна думати, що навчителі німецької мови, такі, як проф. Шаль, Пепчій, патріоти своєї батьківщини, стежили за рідною літературою і здобули «Енеїду» Блюмауера з-за кордону. Перші чотири пісні Блюмауерові, що відповідають першій пісні К., вийшли 1784 p., 5-6, що відповідають 2 і 3 К., вийшли 1785 р. До 1788 p., коли К., покинув семінарію, ці пісні могли ж попасти до семінарії. Могли їх занести туди й навчителі самі безпосередньо, бо могли ж вони подорожувати влітку за кордон, а ще легше могли її завезти до Полтави українські полтавські купці. Річ у тому, шо торговельні зносини з закордоном до Великої французької революції на Україні були дуже жваві. Ми ще й раніше знали, що наші поміщики, козацька старшина виписували й купували закордоном книжки. Серед книжок Якова Марковича, генерального підскарбія (1696-1770), були книжки богословські, медичні, історичні та інші російською, латинською, польською та іншими мовами, каже В. Модзалевський («Книгарь», 1918, ч. V). Українські поміщики — лубенський полковник Петро Апостол, Іван Скоропадський, Клим Шафаренко, Петро Іванович Симоновський і інші купували багато книжок у Брацлавського крамаря Корна, каже той же В. Модзалевський, серед яких були такі, як «Похождение Жилблаза, Сочинения Вольтеровы, Дела Скарроновы». Недавно М. Тищенко подав дуже цікаві відомості «З історії торгівлі книжками в XVIII с.» ¹⁾, з яких ми дізнаємось, що 1778 р. до Чернігівського полку прибув «итальянской нации местечка Мелян» крамар Йозеф Бинда для продажу латинських книжок та

¹⁾ Україна, 1929 p., липень-серпень, сс. 38-45.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 11

різних «напечатанных кунштов». Постачали книжки й українські крамарі, які мали зносини з Данціґом, Кеніґсбергом, Ляйпціґом, Бродами та іншими закордонними містами. У другій половині XVIII с. багато книжок привозили полтавські крамарі, що були об'єднані в одно товариство. До складу цього товариства належали Гр. Паськевич з братами, О. Максимович, Федір Лук'янович та інші. У травні 1781 p., прикажчик цього товариства Гр. Сем. Паськевич привіз з Бреславля 725 медичних книжок німецькою мовою. У жовтні того ж таки року прикажчик того ж товариства Йосип Пащенко привозить звідтіля ж 140 медичних книжок німецькою, французькою та латинською мовою. 1781 р. з Ляйпціґу купець Ф. Лук'янович привозить до свого товариства в Полтаві 1.200 книжок німецькою та латинською мовою. «Зміст цих книжок не наводиться», — каже М. Тищенко. Привозили мабуть і потім, до 1796 р. ¹⁾. Цікавий ще ось який факт. Генерал-губернатор кн. Куракін 1796 р. пише в своєму обіжнику, що молодь, яка вчилась за кордоном, надсилала своїм родичам і знайомим «развратные и непозолительные сочинения», які переходили з рук до рук і погано впливали на мораль суспільства, і він наказує своїм урядовцям запропонувати цим юнакам повернутися додому і не робити цього, інакше їхнє майно буде конфісковане. Це, очевидячки, було явище масове, коли воно викликало такий суворий обіжник. Можна думати, що серед тих книжок, які привозили полтавські купці, а також надсилали юнаки, могла траплятися й «Енеїда» Блюмауерова. Усе це я навожу тому, що деякі критики, які виступили проти мене, вважають за неможливе, щоб до Полтави дійшов такий твір, як «Енеїда» Блюмауерова (про «Енеїду» Скарона вони мовчать), і щоб К. міг з нею обізнатись. Так, Я. Айзеншток, навівши уривок з праці М. Слабченка «Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX ст., т. І» про те, що на кінець (але на кінець) XVIII в. припадає остаточне закріплення торговельного капіталу на Україні, що тоді російські підприємці й купці починають уростати в ґрунт України й випирають навіть купця й підприємця тутешнього, випирають, щоправда, не без опору, що на Україні появляється сила російських урядовців, а сама козацька старшина присвоювала собі шляхетські привілеї та ще і пнулася вирівняти себе з московським дворянством і т. д., і т. д., нарешті каже, що оці політичні й економічні процеси мусіли знайти собі відбиток і в сучасній літературі («Енеїда», вид. Книгоспілки, с. 36). «Сила нових приходців, переважно Росіян з роду і з виховання, принесла з собою й російську літера-

¹⁾ Рубан (Краткие географические, политические и исторические известия о Малой Ромсии, СПБ., 1773 г.) каже, що "из Полтавы отправляется знатный торг быками в Силезію". Про це згадує і Котляревський в "Енеїді", і його Невтес бував і в Шліонському з быками.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 12

туру, п.о випирала літературу українську на село, в глухі закутки, понижаючи її значення до значення літератури простонародньої, мужицької. Усе потягнулося до російської культури, до рос. літератури». Тому й К. повинен був перебувати під широким і значним упливом російської літератури (ibid.) й утворив свою «Енеїду» під упливом Осипова. Але ті умови, серед яких повинен був розвиватися К., Я. Айзеншток намалював дуже однобічно. Насамперед, та картина, яку намалював Я. Айзеншток за Слабченком, припадає на кінець XVIII і на початок XIX. Але й на початку XIX в., коли вже російська культура зовсім насунулась на Україну, ми бачимо, що Гулак-Артемовський перероблює «Рибалку» Ґетеву, користується з польських письменників, напр., Красицького. Крім того, сам же Я. Айзеншток каже, що процес русифікації відбувався не без опору. Далі у того ж Слабченка Я. Айзеншток міг прочитати, що, незважаючи на наведення нових порядків, окремі губернії довгий час зберігали особливості старовинного укладу різних територій (с. 8). Після смерти Румянцева виникла навіть думка відновити гетьманат, зробивши гетьманом вел. кн. Костянтина Павловича й при ньому настановити регентом Українця Гудовича, одного з генеральних старшин (с. 5, пор. с. 6). Разом з московськими купцями на Україні поралися й французькі купці — на Степову Україну були кинуті великі французькі капітали. Ціла низка посідачів грошових фондів (французьких, що лежали мертвим багатством у Франції, після завоювання Росією Криму, зробивши добрі рекоґносцировки, не злякались кинути свої гроші на південь України. Сікар, Антуан, Рено, Гамба та інші нав'язали тут жваві зносини, втягли до орбіти своїх упливів (і тим підготовили до злиття з останньою Україною) Правобережжя, а за переляком від революції й самі переселились на береги Чорного моря (сс. 9-10). Думаю, що все це повинно ж було якось відбиватися на житті українському, та й виходить, за словами Я. Айзенштока, якесь непорозуміння: усі захоплювались рорійською літературою, а К. писав укр. мовою. Очевидячки, К. продовжував стару місцеву традицію, тільки надав їй нової форми, про що скажу далі, а тепер ще трохи звернуся до цієї місцевої традиції. Колись О. Єфремов запитував: «Чому один провінціяльний семінарист Котляревський пише укр. мовою «Енеїду» та «Н. Полтавку», а другий провінціяльний семінарист Ґнєдіч перекладає «Іліяду» російською мовою? Чому один поміщик Квітка врешті, по довгих блуканнях, прибився до рідного берега, а другий такий самий поміщик Капніст так і лишається російським письменником? Чому один петербурзький службовець Гребінка свої задушевні думки виливає якраз укр. мовою, а його земляк і мало не шкільний товариш Гоголь у тому ж таки Петербурзі поза всім своїм інтересом до затишної старосвітчини по-українському виписує тільки епіграфи до своїх ранніх оповідан-

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 13

нів? («Записки Іст.-Філ. Від. ВУАН», кн. VI-—VIII, 1926 р., сс. 504-505). Я. Айзеншток з'ясовує це тим, що Ґнєдіч і поміщик Капніст не є представники українського хуторянства, бо вони перебували виключно під російським культурним впливом. Щодо Гребінки, то, по-перше, російською мовою він писав значно більше, ніж укр., а, по-друге, він, приїхавши до Петербургу, опинився в літературному оточенні, напоєнім українськими симпатіями, Гоголь же мусів в значній мірі цю обстановку створювати («Укр. Пропілеї», с 37). Так спочатку, як ми бачимо, Я. Айзеншток правильно підійшов до з'ясування творчости К. — місцевою традицією, але потім під упливом думки М. Зерова про суто хуторянський характер цієї творчости, про те, що вся творчість К. була якоюсь випадковою, не з внутрішньої потреби вислову, але з якогось зовнішнього підгону і являє собою коректив, а то й простий відгук на відповідні твори рос. літератури, а особливо, захоплений думкою про переможний вплив тодішньої російської літератури на Україні, Я. Айзеншток пішов уже манівцями і початок літературної діяльности К. теж з'ясовує російськими впливами. Але сам же він в іншій своїй статті каже, що «на початку 90 років XVIII в. ні в кого з читачів (російських — М. М.) не могло виникнути сумніву про естетичну вартість творів Ломоносова, Сумарокова, Державіна, Хераскова та інших другорядних поетів... У 20 роках (XIX ст. — М.М.) мало хто читав Хераскова, а вже нема що й казати про Сумарокова» («Енеїда», видання Книгоспілки, с. 37). Коли в Росії ще на початку 90 років XVIII в. захоплювались псевдокласичною літературою, а на такі нові явища, як «Елисей» Майкова, «Душенька» Богдановича, «Енеїда» Осипова (1791-1796 р.) мало хто звертав увагу, то що й казати про Україну: відомо ж бо, як у провінцію не скоро доходять нові смаки, а особливо за тих часів. Крім того, з приписів навчителям поетики й риторики по полтавській семінарії ми довідуємось, що там учні повинні були вивчати оди «господина» Ломоносова, Сумарокова, читати Верґілія, Горація, Овідія й перекладати їх російськими віршами. За кодекс піїтики правили «Правила пиитические о стихотворении российском и латинском» ректора Московської академії Аполлоса, які ґрунтуються тільки на прикладах з Кантеміра, Ломоносова, Тредьяковського і Сумарокова. Отже тяжко собі уявити, щоб мало відомий твір Осипова, який почав виходити з 1791 р. і не звернув на себе спочатку особливої уваги в російській літературі (я найшов про нього тільки одну рецензію 1792 р. у «Московському Журналі» за 1792 p., № 6, де, визнаючи, що в цьому творі є «много хороших и даже в своем роде прекрасных мест (?)», автор признається, що, на жаль, в ньому є багато «и слабого, растянутого, слишком низкого, много также нечистых или противных ушам стихов» (2 вид. 1802 р., № 6, сс. 194-197), скоро попав на Україну, (перше повне видання

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 14

всіх 4 частин «Енеїди» Осипова вийшло 1796 p., друге ж видання вийшло 1800 р. в Петербурзі, а третє — 1801 р. в Москві, — мабуть це було одно видання, але з комерційних розрахунків зроблене в двох містах), і став відомий К. Крім того, тут ще є такий факт. Ми маємо список «Енеїди», який заховався серед паперів м. Болховітінова, і на якому ми маємо такий напис: «Перецыганенная Енеида С Руского языка на Малороссийский 1794-го года — Октября ll-ть дня». Правда, напис «Перецыганенная с руского языка», здавалось би, розв'язує цю справу остаточно, ясно бо сказано, що «Енеїда» К. перероблена з російського. Але такий напис ми знаходимо тілько в цьому одному, правда, найдавнішому списку, але явно великоруського походження; в інших списках ніякої вказівки на те, що «Енеїда» К. перероблена з російської мови нема. Навіть у старому списку 1799 р. П. Житецького, який дуже близько стоїть своїм стилем до рукопису Болховітінового, у кінці першої пісні ми маємо допис тою ж самою рукою, що нею написано й весь рукопис: «Конец первой части виргилія Энеиды». Це зробив не переписувач цього описку, який був людиною мало освіченою, цілком необізнаною з римською мітологією й літературою, бо він пише — «венера, трои, риму, зевесу, юнона», хоч трапляється і «Дидона, Карфаген», і скрізь Эней. Ніяких поправок до переписуваного тексту він не робить і ніякі вирази в ньому у нього не викликають сумніву, — він точно переписує все, що в ньому найшов. Очевидно, й цю вказівку на те, що перша частина «Енеїди» К. є переробка «Енеїди» Верґілія, він найшов у своєму ориґіналі. У списку 1817 р. студента риторики маємо такий заголовок — «Виргилиева Энеида» ч. 1-4». Сам К., видаючи свою поему 1809 p., пише: «Виргилиева Енеида на малороссийский язык переложенная» й уміщує Мацапуру ¹⁾, який украв його твір, у пекло. В інших списках просто маємо заголовок «Енеида» або «Малоросийская Енеїда». Щождо списку Болховітінова, то його зроблено по 1796 p., бо на папері стоять водяні знаки 1796 p., і значить дата 1794 р. Октября 11-ть (?) дня стояла на його ориґіналі. У цьому ориґіналі було чимало огріхів, які і зазначив його хазяїн (очевидно, рукопис, з якого він списував, нечітко був написаний): на 20 арк. проти вірша «не дуже лаяв словом грешным» тою самою рукою, що нею написано і весь список Болховітінова, стоїть: «в оригинале написано против сего. Ошибка». Теж саме ми бачимо в строфах 9, 35, 38 першої пісні і в строфах 55, 57, 88 другої (III друкованої), причому скрізь на берегах показано: «нет стиха» або «стих пропущен». Цікаво, що в строфі 88 пропущено

¹⁾ Цікаво, що в 40 роках XVIII ст. на Україні вславився один злодій — розбишака, якого прозвали Мацапурою, і про якого ходили різні леґенди ("Наукові Записки Науково-дослідчої катедри історії укр. культури", ч. 6).

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 15

перший вірш (рук. 23 арк.) і теж показано, що «стих пропущен», хоч без нього і важко зрозуміти, про що каже автор, і сам автор так починати строфи не міг. Отож хазяїн оригіналу Болховітінова списку переписував, очевидячки, не з автографу К., а з якоїсь нечіткої копії. Очевидячки, це була людина освічена, яка уважно поставилась до тексту, але, не розуміючи укр. мови, не робила ніяких своїх поправок, а тільки, відчуваючи якусь помилку, це зазначала. Може це був якийсь семінарист воронізької семінарії, великоруського походження, з ориґіналу якого й переписав ці пісні для Болховітінова його переписувач, і вони опинились в одному зшитку серед паперів Болховітінова разом з одою Державіна й адресою Болховітінову; яку він одержав 1800 p., коли залишав воронізьку семінарію. Серед воронізьких семінаристів, як показує ця адреса, було багато «питомцев муз», про самого Болховітінова говориться, що він сприяв «процветанию муз». Отож якийсь семінарист міг зацікавитися «Енеїдою» К. і зробити для себе копію його поеми, з якої переписано рукопис для Болховітінова. Чи так, чи не так, а правопис заголовку «Перецыганенная Енеида» (з м'ягкими є) й особливо фразеологія приміток до тексту явно видає московське походження хазяїна ориґіналу Болховітінового списку. А море злиха аж реве» — він пояснює — з лиха — з серцов, «зась» — сие говорится, унимая собак от лаю, «захляв» — занемог, «ланцями», — пише він, — називають взрослых, избалованных парней, годных в рекруты. Повеса. Сорванец. «Дотеп» — удача, «дотепных» — удалых, «схопить лунь» — колотье. Він навіть пояснює, що таке неділя (воскресенье), грубка (печка). В українських списках ми ніде не знаходимо пояснень слів і виразів, бо це було й непотрібне; вони є у Парпури й самого К., але це тому, що вони «Енеїду» призначали й для Великоросів, але в них пояснення не такі, як у списку Болховітінова. Отож московське походження хазяїна ориґіналу Болховітінового списку не викликає ніякого сумніву. Свій список цей хазяїн зробив 1794 р. Октября 11-ть (?) дня, коли вже відома була друком «Енеїда» Осипова, і далекий від тодішніх літературних справ він гадав, що «Енеїда» К. є перерібка «Енеїди» Осипової, і зробив свою добавку — «Перецыганенная с руского языка».

Тепер про цю дату: 1794 г. Октября 11-ть дня. Ясно, що це не дата, коли переписано список Болховітінова, бо водяні знаки на папері вказують на 1796. Ясно також, що трудно цю дату застосовувати до всіх трьох пісень К., коли вважати, що він користувався «Енеїдою» Осиаюва, бо II частина «Енеїди» Осипова, яка відповідає III пісні К. в списку 11 жовтня 1794 p., вийшла тільки 1794 p., і трудно собі уявити, щоб К, який тоді вчителював у глухих кутках Золотоноською повіту, міг її швидко здобути з Петербургу і закінчити свою III велику пісню того ж таки 1794 р. 11 жовтня. Тоді

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 16

треба припустити, що ця дата стосується тільки до І пісні, як думає М. Зеров, але з рукопису Болховітінова видно, що вона стосується до всіх трьох пісень, вона стоїть на титульному аркуші, а потім кожна пісня має окремий заголовок: Малороссийская Енеида, Енеиды Малороссийской часть 2-я. Але це спірне питання найкраще розв'язується аналізою текстів К. й Осипова.

Коли ми подивимося на образ Енея, як він намальований у Котляревського, то побачимо, що він взагалі видержаний дуже гарно: це козак, який може і випити добре, і до жінок ласий, але який нарешті не забуває своїх обов'язків, за що його люди й шанують. Коли ж ми подивимось на образ Енея в Осипова, то побачимо, що він у нього якось роздвоюється: з одного боку, це фертик (щоголь), як його малює і Скарон, і Блюмауер, а з другого боку, в ньому є риси, які нам нагадують моторного козака Котляревського. Кажучи промову своїм старшинам про смерть свого батька, Еней «по-козацки ус погладя, такую им сварганил речь» (V—83). Цікаво, що в другому виданні, яке уже вийшло в світ по смерти Осипова (він помер 1799 p.), перший вірш цього місця хтось змінив так: И по-гусарски ус погладя (V—83). Може це зробив Котельницький, який продовжував Осипова і який не надавав своєму творові ніякого українського кольориту, а скрізь говорить про москалів, гусарів, драгунів і т. д. і тільки часом користується деякими укр. виразами, може під загальним упливом перших 3-4 пісень «Енеїди» Котляревського. Скористатися з нього Котельницький не міг, бо не було тоді ще у К. потрібних йому пісень.

Троянці сідають в Осипова «Запорожским кругом» (VII—34). Відкіля ці й інші риси в Осипова? Їх тільки й можна тим з'ясувати, що Осипов, складаючи свою поему, мав перед собою й «Енеїду» Котляревського, особливо беручи на увагу деякі риси Енеєві в Осипова (фертик, перук і т. д.), які він, очевидячки, запозичив у Скарона й Блюмауера.

Далі в обох письменників ми зустрічаємо багато схожих виразів, але про деякі з них ми напевне можемо сказати, що вони не могли прийти в голову Осипова без впливу Котляревського.

Про дочку Латина:

У Котляревського — А старший (посел) рацію сказав, в Осипова — Стал рацію свою читать. Це слово рація — зустрічається у К. кілька разів: Іул похвальну рацію сказав, Латинець, старший по породі, к Енею рацію сказав. В Осипова воно трапляється тільки раз,

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 17

у відповідному у Котляревського місці; у Котельницького ж ми зустрічаємо — рацею: Зачал предлинную рацею.

У Котляревського цей чин військовий згадується разом з іншими — сотники, осаули, урядники з отаманами, в Осипова ми бачимо тільки хорунжого. Цікаво, що в «Росписи чиновных особ в государстве (російському) при начале сего 1784 р.» чин хорунжого показано тільки в «Малоросийских наместничествах». Правда, всі ці слова, про які ми казали, зустрічаються й у великоросійській мові, вони є і в словнику Даля, але вони рос. мові не звичайні і не могли безпосередньо прийти в голову петербурзькому письменникові, який писав чистою московською мовою, навіть з зворотами на а, напр., начовки. Вони могли появитися у нього тільки через те, що він побачив їх у творі Котляревського, тим більше, що вони йому зовсім не були потрібні, він їх легко міг замінити суто московськими і навіть рима б не порушилась:

Доступна всем и не спесива.

Стал речь свою читать.

Цікаво, що в іншому творі Осиповому — «Овидиевы любовные творения, переработанные в Энеевском вкусе» 1798 року, виходить, скоро по закінченні Енеїди (1796 р.), ми ніяких українізмів не бачимо, і нема там нічого, що нагадувало б «Энеевский вкус». Очевидячки, травестійний стиль, як й українізми, були для Осипова чимсь незвичайним.

Далі, коли ми подивимось на те, як утворював свою «Енеїду» Осипов, то ми побачимо, що він компонував її, беручи часто без всякого глузду різні епізоди з багатьох джерел. Зупинимось на двох епізодах.

І: Одвідини Еола Юноною. Коли Юнона побачила Енея на морі, то за Вірґілієм вона пішла до Еола, який держав вітрів в глибокій печері. На прохання Юнонине потопити Енея, Еол зараз же згоджується, б'є списом у печеру і випускає вітрів. Те ж саме ми бачимо й у Скарона. У Блюмауера ж сказано, що вітри в Еола сиділи в мішку — «in einem grossen Sack». Коли Юнона попрохала Еола, щоб він потопив Енея, то він їй відповів, що він не хоче таїтися перед нею, який він бідний на вітри (arm), і далі розповідає, куди у нього порозлітались вітри, але нарешті каже, що може потопити Енея і з тими, які у нього є, щоб вона міцно трималась, розв'язує мішок і випускає тих вітрів, які у нього всетаки залишились. У Котляревського Еол каже, що у нього нема жодного вітра дома, бо він усіх порозпускав, далі він каже, щоб Юнона йшла додому, а сам, зоставшись на господі скликає вітрів і велить

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 18

їм, щоб вони підняли бурю. Що ж ми бачимо в Осипова? Спочатку Осипов, слідуючи за Вірґілієм або Скароном, каже, що вітри в Еола сиділи «в трущобе, в земной запрятаны утробе, виглядывая, как сычи». Коли Юнона попрохала Еола, щоб він потопив Енея, то Еол сказав, що вія і рад би це зробити, але вітри у нього «все в расходе и дома нет ни одного», і далі розказує, куди порозлітались у нього вітри. Але нарешті він всетаки в присутності Юнони «мешок поспешно развязал і ветрам всем свободу дал». Відкіля така плутанина? Вона походить з того, що Осипов без всякого глузду бере епізоди, де тільки можна. Мотив про те, що вітри в Еола сиділи в печері, він бере у Вірґілія, а потім за Блюмауером у нього Еол випускає вітри із мішка, хоч двома строфами вище казав, що «все ветры у меня в расходе и дома нет ни одного». А відкіля Осипов взяв мотив, що в Еола не було дома жодного вітра? Ясно, що у Котляревського, бо тільки у нього одного є цей мотив, — і він не находиться ні в якому логічному зв'язку з тим, що каже Осипов на початку цього епізоду і в кінці його: спочатку він каже, що «сидели ветры там в трущобе, в земной запрятаны утробе, выглядывая, как сычи». В кінці ж епізоду у нього Еол випускає вітри з мішка, а в середині епізоду говориться, що вітрів зовсім дома не було. Який би письменник не був невдалий, але все таки голова у нього на плечах була, була значить і логіка, і самостійно так плутати Осипов не міг.

II. Коли Нептун кинувся заспокоювати море, то він у Котляревського:

Зараз взяв мітелку
І море вимів, як світелку,
Тут сонце глянуло на світ (Болх.).

Тут Котляревський утворив дуже гарний художній образ: так і бачиш перед собою господаря, який взяв мітелку, підмів свою хату, бо буря її засмітила, тоді чисто і ясно стало в господі — тут сонце глянуло на світ. У Вірґілія цей епізод розказується так: Нептун заспокоїв бурю, знов показав сонце, а потім почав тризубом піднімати затоплені човни і рівняти хвилі. Теж і у Скарона. У Блюмауера Нептун їде на колисниці і рівняє хвилі, певне, тризубом. Що ж ми бачимо в Осипова?

Потом он (Нептун), севши в одноколку,
Поехал по морю гулять,
Трезубец взявши и метелку,
Он море начал тем равнять.

Чим «тем»? Певне, тризубом? А при чому ж тут «метелка» і відкіля вона взялась? Її тільки і можна з'ясувати тим, що її Осипов знайшов у Котляревського і знов без глузду вставив у свій вірш.

Цікаво, що в інших письменників, які теж перелицьовували

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 19

«Енеїду» і користувались з Блюмауера, такої плутанини нема. Так відомі ще «Енеїди» М. Невєдомського (Энеида, Комическая поэма, СПБ, 1828 p., 245 сс. in. 8°) і «Юмористическая Энеида» И. Бойчевского (СПБ, 1896 р., 268 сс., in. 16°). Обидва користувались без ніякого сумніву з Блюмауера. Так, у Невєдомського Дідона, коли її покинув Еней, читає Вертера, як у Блюмауера, Дідона у нього, як у Блюмауера, повісилась і т. д. Але у Невєдомського ми бачимо вільне користування Блюмауером, він тільки запозичає деякі епізоди з блюмауерової поеми. Щождо Бойчевського, то він просто переробив поему німецького письменника ¹⁾, кажучи сам у примітці, що «предлагаемая Энеида представляет воспроизведение мотивов известной травестии немецкого юмориста Алоизия Блюмауера, «Virgils Aeneis travestiert» (1784-88 pp.). І от цікаво порівняти, як обробили ці письменники зазначені вище епізоди. Про те, де були вітри в Еола, Невєдомський нічого не говорить, а Бойчевський, наслідуючи Блюмауерові, каже, що Юнона поїхала до Еола, який

Едва кончался бурь сезон,
В мешок все ветры прятал он
Для dolce forniente (9).

Почувши прохання Юнонине потопити Енея, Еол у Невєдомського каже:

Мне больно,
Сударыня, но доложу,
За час, не больше, перед вами
Я вовсе обеднял ветрами (arm у Блюмауера):
Борей к издателю газет
Пошел в сотрудники с досады,
Что в храмах Феба и Паллады
Ему в углу местечка нет,
Мой Нот без вида и без спросу
Живет в ученых головах,
Зефир давно не кажет носу —
Он у поэтов на вестях
Богатым общими местами,
Последней моды словарем,
Нашептывает о былом.
О, не стращайте так глазами!
Еще осталось ветерков:
Эней отведает валов!
Нельзя ли попросить в сторонку,
И не разсудите ли вы
Руками придержать уборку
Столь благородной головы.
Забушевал народ летучий (14—1) і т. д.,

що відповідає Блюмауерові ¹⁾.

¹⁾ Він навіть узяв ту саму віршову форму, що у Блюмауера, тоді як Невєдомський ужив іншої форми, яку можна побачити з тих прикладів, які я навожу далі.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 20

У Бойчевського, почувши Юнонине прохання, ¹⁾

Умильно жмурясь, словно кот,
Эол хранил молчанье,
Глотая слюнки наперед
При мысли о свиданьи (з німфою).
«Изволь», он буркнул наконец,
«Попридержи-ка свой чепец!
«Раз, два, три — начинаю».

¹⁾ Навожу тут паралельні тексти з інших письменників, щоб ясна була метода Осипова компонувати епізоди:

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 21

Мешок развязан. Ветры шасть
И понеслись на волю (10).

Далі, почувши бурю, Нептун у Невєдомського

Прыг в одноколку, пара в шорах
Топтала волны перед ней,

і накричав на вітри (19).

Здається, з цього порівняння ясно, як скомпонував Осипов цей епізод і як появились у нього ті протиріччя, про які я казав вище.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 22

У Бойчевського Нептун, почувши бурю,

До пупа вылез из воды

і, побачивши «ад кромешний», накричав на вітри, а потім,

взявши свой трезубец (13),
От гнева красный, как пион,
Верхом на щуке, Посейдон
Поплыл в объезд по царству

і почав

Шальные волны ну чесать
Трезубцем в хвост да в гриву» (14).

Ніякої нема плутанини у Бойчевського і щодо тих чуд, які побачив Еней в пеклі (у Неведомського про них зовсім не згадується).

Наслідуючи Блюмауерові, Бойчевський розказує, що в пеклі був

и треглавый Герион (144),
Нашла (там) и Химера кров,
И Бриарей (145),

зазначаючи в примітці, що Бріярей це був сторукий велетень з 50 головами; Осипов же, наслідуючи Скарона, а певніше Котляревського (бо тут у нього повний з ним збіг), спочатку каже про Геріонів, а потім, за Блюмауером, уже розказує про одного Геріона (деталі див. у моїй праці — Найдавніший список «Енеїди» Котляревського...).

Цікаво, що у Невєдомського нема майже ніяких українських рис, виразів і слів, хоч тоді, коли Невєдомський писав свою «Енеїду», у російській літературі дуже були поширені українські мотиви, та й сам автор бував на Україні, і неначе її знав, про що він сам каже:

А к ротику, в дверях приемной,
Прижался носовой платок (це так у
Дідони, коли вона зустрічала Енея).
В богатой, но довольно темной
Малороссийской стороне (додає він),
Обычай сей встречался мне (176).

Коли додати до цього, що Дідона частувала Енея малороссійским борщем, який

С изрубленною ветчиной
И с чесноком, в горшке немалом,
На радость сердца, заплыл салом» (52),

то це будуть і всі українізми, які ми бачимо у Невєдомського ¹⁾.

¹⁾ Повинні у всякому разі зазначити один цікавий збіг у Невєдомського й у Котляревського: у Невєдомського, як й у К., Зевес каже Венері, що Еней "пошлет на барщину весь свет (пор. у К. — На панщину ввесь світ погонить), чого нема ні в яких джерелах. Може і Невєдомський читав "Енеїду" К., що могло бути, бо "Енеїда" К. користувалася великим успіхом і на півночі, але не скористався з неї, наслідуючи тільки одного Блюмауера.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 23

Щождо Бойчевського, то у нього і цього нема. Дивно, як попали українізми до Осипова.

Теж саме ми бачимо в білоруській «Енеїді», автор якої навіть користувався, але розумно, з кількох джерел: Котляревського, Скарона й Осипова, як це я доказую у своїй праці (с. 15). Ніякої плутанини в епізодах в усій білоруській «Енеїді» нема. Погляньмо на той же самий епізод про одвідини Юнонині. На прохання Юнонине потопити Енея Еол відповідає:

А вох ци мне моя Юнона,
Ниводного ж нет ветру дома,
Што буду робиць я цяперь.

Далі він, як у Котляевського, розказавши, куди порозлітались Борей, Нот, Зефір і Евр, додає:

Як хочешь, ты сябе смекай.
Да ель дзявуху доставай,

і обіцяє потопити Енея. І коли Юнона пішла від нього, він

На панщину гукаць почав.
І вось ен, ветры распусьцивши,
Бурлиць им моря наказав.

Цікаво, що Осипов, закінчивши 1796 р. частину IV (пісню 7), що відповідає IV пісні К., яку вже в ті роки К., можна думати, написав (див. мою працю сс. 56-57), не продовжував Енеїди, хоч 1798 р. написав «Овидиеві любовные превращения» (помер 1799 p.): очевидячки, не було з чого скористатися. Продовжував і закінчив «Енеїду» інший письменник, Котельницький, уже 1802-1808 p., письменник хоч і не першорядний, але справжній письменник, бо видавав твори тільки суто літературного характеру (найвідоміший його твір «Похищеніе Прозерпины» 1795 p.), а не спекулював так, як Осипов, усякими творами, які нічого спільного з літературою не мають (про це далі).

Не міг навчитися такої мішанини різних фарб і епізодів Осипов й у своїх сучасників — напр., у Майкова або Богдановича.

Майков теж писав підо впливом Скарона. Звертаючись до нього, він каже:

А ты, о душечка, возлюбленный Скаррон,
Оставь роскошного Приама пышный трон,
Оставь писателей кощунствующих шайку,
Приди, настрой ты мне гудок иль балалайку.
Щоб я возмог тебе подобно загудить,
Бурлаками моих героев нарядить,
Щоб Зевс мой был болтун, Эрмий шальной детина,
Нептун как самая преглупая скотина,
И словом, чтоб мои богини и божки
Изнадорвали всех читателей кишки
(Венгеров, Рус. поэзия, т. I, с. 279).

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 24

Але ось як Майков між іншим малює Нептуна, надаючи йому російських простонародніх рис:

Нептун с предлинною своєю бородою
Трезубцем или сказать яснее острогою,
Хотя не свойственно угрюмому толь мужу,
Мутил от солнышка растаявшую лужу
И преужасные в ней волны воздымал
До тех пор, что свой весь трезубец изломал.

І такої плутанини, як в Осипова, ми не найдемо ні у Майкова, ны у Богдановича, ні у співробітника Осипового Котельницького. Ця плутанина походить тільки з того, що він без глузду користувався з різних джерел, між іншим, і з Котляревського, не зводячи їх до купи.

Коли ми будемо аналізувати список Болховітінова, то ми побачимо, що він являється найдавнішим своїм стилем серед відомих нам списків «Енеїди»: крім інших рис, на це вказує той грубий натуралізм, яким він виділяється. Цього натуралізму вже менше в списку 1799 p., що його опублікував Житецький, зробленому теж з якогось давнього ориґіналу, ще менше його в виданні Парпури 1798 р. і нарешті в виданні самого Котляревського 1809 p., але в головному текст перших трьох пісень на протязі 15 років не змінився (від 1794 р. до 1809 p.). Крім цих списків і видань, нам відомі ще два списки — один 1839 p., який має три пісні, і 1817 p., який уже має 4 пісні. Обидва вони зроблені не за друкованими виданнями, бо є значні різниці між ними і друкованими виданнями. Але, список 1839 р., не вважаючи на свою пізню дату, деякими своїми рисами являється навіть старіший за список Болховітінова, наприклад, у ньому говориться, що Еней збудує римське царство — в інших сильне, про «ноги святої постіл» і т. д.

Отже ми бачимо, що 1794 р. був уже відомий список, який у всякому разі не являється першою редакцією трьох пісень «Енеїди»: хоч в ньому і більше грубости, ніж у списку 1839, але нема вже деяких рис, які могли бути тільки в ранішому тексті, ніж список 1794 р. (детально див. у моїй праці). І є всі дані думати, що дата 1794 р. 11 октября означає не час, коли Котляревський закінчив перші три пісні поеми або тільки одну першу, а час, коли було закінчено або почато переписування ориґіналу нашого списку. В цьому ориґіналі, з якого переписувач Болховітінова робив копію уже нема деяких рис, які могли бути тільки в ранішому тексті (риси 1839 p.). Щоб все це могло трапитися, треба було значного часу — треба було Котляревському скласти свої три пісні, треба було їм пережить деякі авторські поправки (різниця текстів 1839 і 1794) і треба було цьому вже виправленому текстові дійти до якогось переписувача московського походження. Аналіза ж текстів

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 25

К. й Осипова явно нам показує, що Осипов користувався з К.: ті нісенітниці, які я навів, а їх є ще більше (див. мою працю), могли виникнути в Осипова тільки тому, що він без глузду, механічно компілював різні джерела, між іншим і «Енеїду» Котляревського. Узагалі це був письменник, т. б. мовити, спекулянт, який промишляв на літературі. Серед його творів, які він випустив у світ, ми не бачимо творів самостійних; все це переклади і то здебільшого з спекулятивною метою, напр.: «Старинная русская ключница и стряпуха», «Новейший и совершеннейший рус. конный знаток», «Новый и совершенный расчетливый картежный игрок», «Российский винокур, пивовар», «Крестьянин скотовод», «Новый и современный русский садовник», «Карманный коновал», «Псовый лекарь», «Лакировщик». Це саме був такий писака, який міг накинутися на «Енеїду» Котляревського і переробити її для прибутку.

Але як міг Осипов познайомитись з «Енеїдою» Котляревського? Завезти рукописи «Енеїди» до Петербургу могли товариші Котляревського Даміян Ілічевський, Дмитро Стефановський й Іван Мартинов, яких восени 1788 р. командировано з Полтави до Олександро-Невськюї семінарії. Відомо, що товариші називали Котляревського ще в семінарії рифмачем, дуже його поважали, і коли начальство запитало, кого послать до Петербурзької семінарі, то той же Мартинов указав на Котляревського. В 1788 р. уже могла бути готова перша редакція трьох пісень «Енеїди» Котляревського, яку він написав ще в семінарії. В 1788 р. Котляревському було вже 20 р. такий вік, коли Пушкін уже витворив свого «Руслана та Людмилу». Коли ж вийшла «Енеїда» Осипова, про яку товариші Котляревського зараз же повинні були оповістити товариша, і яку вони певне йому переслали ¹⁾, то Котляревський, познайомившись з нею, дечим з неї скористувався, хоч і повинен був дуже обуритись проти того нахабного пляґіяту, який він побачив у російській поемі. Котляревський і сам користувався різними джерелами, але робив це так, як робили всі мистці: він брав ідею якої-небудь сцени (напр., намалювати вітри, як ледачих службовців), але розвивав її зовсім самостійно — чужими образами, чужими виразами, так, як це ми бачимо в Осипова, він не користувався. Різницю в манері Котляревського й Осипова найкраще можна побачити з такого прикладу. В старих списках «Енеїди» Котляревського нема епізода про те, як Дідона

¹⁾ Узагалі три товариші Ілічевський, Стефановський і Мартинов (можна думати і Котляревський) жили дружно і допомагали один одному. Стефановський, від'їжджаючи до Полтави 1793 р. з Петербургу, передав свої кондиції Мартинову. Скоро після свого приїзду в Полтаву Стефановський прислав Мартинову листа, в якому він його рекомендував одному петербурзькому громадянинові, див. "Заря", VI, 87. Той же Стефановський міг привезти "Енеїду" Осипова Котляревському (1793 p.).

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 26

скаржиться своїй сестрі Ганні на те, що Еней її покинув, хоч цей мотив є і у Вірґілія і Скарона. Коли Котляревський познайомився з поемою Осипова, то він найшов для себе можливим увести цей мотив і в свою поему, але якого-небудь запозичення виразів в Осипова ми тут не бачимо. Котляревський тут дав зовсім самостійний художній малюнок страждань покинутої жінки. Те ж ми повинні сказати і про ставлення Котляревського до Котельницького. В останніх частинах своєї «Енеїди» Котляревський, без ніякого сумніву, користувався і Котельницьким, але такого збігу в виразах між Котляревським і Котельницьким, як між Котляревським й Осиповим, ми не бачимо. Можна сказати, що майже ніякого збігу нема — тільки де-де можна зазначити, що яке-небудь місце Котельницького зробило вплив на нашого автора. Те ж треба сказати і про інші джерела: неможна зазначити, щоб Котляревський брав з них цілими «параміями», як це ми бачимо в Осипова. Звертаючи увагу на цю літературну манеру двох письменників, ми повинні сказати, що коли в обох письменників трапляються подібні місця, то той запозичив, хто мав такий літературний хист.

Цікаво, що в старіших списках К. ми не знаходимо ще деяких таких сцен, які очевидячки Котляревський утворив підо впливом Осипова. Так, у рукопису Житецького (1799 p.), а також 1839 р. (у списку 1794 р. цієї пісні немає), коли Еней побачив пожежу в своїй фльоті, то він кричить: «Гасить и швидче воду лийте». У Парпури і К. цей вірш читається так: «Рубай, туши, гаси, лій, нуйте», що нагадує вираз Осипова: «Ломай, хватай, бей, лей, туши». Очевидячки, Котляревському тут сподобалась в Осипова картина руху, яка буває підчас пожежі, і він, користуючись ідеєю, знов витворив самостійні вирази. Таких прикладів можна навести декілька, і всі вони вказують на пізнє знайомство Котляревського з поемою Осипова, бо трудно собі уявити, щоб наш автор кілька разів перечитував цей твір, щоб скористатися з нього для своєї поеми, коли у нього було (без Осипова) багато інших джерел. До цих джерел я й перехожу. Такими джерелами були для Котляревського Вірґілій, Скарон, Блюмауер і навіть польський переклад «Енеїди».

Я не можу наводити тут усіх паралелів, які безперечно вказують нам на те, що Котляревський користувався з зазначених джерел. Зупиняюсь тільки на найвиразніших.

Вірґілія Котляревський вивчав у семінарії, мусів навіть перекладати його рос. віршами. Що Котляревський безперечно користувався Вірґілієм, на це вказують імення героїв: Котляевський пише Мезентій Тирренський, як у Вірґілія — в Осипова Меценз, у Скарона Mezence, причому в обох нема прикметника Тирренський (у Блюмауера зовсім нема цього ймення), Цекул, як у Вірґілія, у Скарона Cecule, в Осипова Сетул. Котляревський називає такі

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 27

народи, яких нема в інших джерелах, крім Вірґіліія. Справа, здається, ясна ¹⁾.

Щодо Скарона і Блюмауера, то у Котляревського ми бачимо часом такі вирази, які вказують тільки на кого-небудь з цих двох письменників, в інших джерелах їх знов нема.

Але найцікавіше таке місце: Блюмауер кілька разів каже про католицький звичай цілувати папський постіл: у І пісні — Füsse küst, у VI — küsst Pantoffle і в VIII — den heiligen Fuss zu küssen. Цим трьом виразам Блюмауеровим ми знаходимо відповідні в Осипова й у Котляревського тільки раз — в Осипова в І пісні — «будут ноги целювать» (цілком відповідно до Блюмауера), у Котляревського тут нема цього виразу, а є в III пісні: «покіль не будуть цілувати ноги святої постола (так у Болховітінова, у Житецького і 1839 p., у Парпури ноги якоїсь постола, у виданні самого Котляревського ноги чиєїсь постола). Трудно собі уявити, щоб Котляревський так уже начитався Осипова, щоб, коли йому довелося в III пісні писати про майбутнє Енеєве, він згадав тут вираз Осипова й ужив його, тим більше, що й текстовно його вираз відповідає Блюмауеровому як раз у відповідному місці.

Крім таких текстовних збігів, які ж не могли появитися у Котляревського випадково, ми бачимо у нього і той травестійний стиль, який бачимо у Скарона й Блюмауера. Колись Мінський прохопився, що Котляревський, «как и Осипов, главное внимание обра-

¹⁾ Деталі див. у моїй праці.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 28

щал на элемент смехотворный и даже не погнушался позаимствовать у него элемент, который мы называем кабацким» (Венгеров, Русская поэзия, т. I, с. 808). Але далі Мінський ніде не підкреслює цього кабацького елементу у Котляревського, а навпаки каже, що що б не малював Котляревський, усе у нього має фарби національні, українські:

«Описывается ли попойка...» «все блещет своеобразными украинскими красками, на всем печать живой правды». «Это описание малорусской пирушки следует назвать образцовым, по верности и яркости красок. Подобные пирушки описуются у Котляревского не раз, и всякий раз Котляревский находит новые подробности». «Забавы, песни... пристрастие к выпивке и жирному столу, женихание и ухаживание молодых людей все это описано у Котляревского с истинным искусством» (809).

Здається, де б міг виявитися найбільше кабацький елемент у Котляревського, як не тоді, коли він описує п'яні бенкети, але цього кабацького елементу Мінський не бачить у Котляревського, тоді як у Осипова він його підкреслює:

Осипов, оставив в стороне духовенство (що ми бачимо у Блюмауера), позаимствовал (у нього) только паштеты и вина, приправив свое описание кабацкими словечками, так что получается нечто балаганно-смехотворное, не имеющее никакой художественной ценности (809). Эней и его товарищи (в Осипова) наполняют животы сивухой, то, сварганив селянку, начинают плотно куликать, то развеселяются, хватив крючок винной кашки, от которой по животу пошли мурашки. Зевс пьет чашку отъемной водки для прочищенья пьяной глотки. Вместе с тем язык Осипова поражает ненужной грубостью; все таращат глаза, ревут, жрут и т. д. Также грубы и отношения героев друг к другу: все горланят, ругаются, дерутся. Все это сильно напоминает кабак, балаган и совершенно отсутствует у Скаррона и Блюмауера (807).

Нічого подібного ми не бачимо й у Котляревського. Сам він 1821 p. казав, що «я сам чувствую, что есть много нескромности или вольности в «Энеиде», но сему причиною С.-Петербургская цензура, не удержавшая меня на первых порах и пропустившая напечатать в 4 частях довольно ощутительнейшую соль; впротчем (?) нет кажется ничего открытого, а предоставляется догадке и толкам, что уже не моя беда» (Лист до Ґнєдіча, Литературные портфели, I. Время Пушкина, Атеней, 1923 р., 36 с.). Такий же стиль ми бачимо й у Скарона, й у Блюмауера. Скарон іноді змальовує Дідону, як просту жінку, що вміє лаятися, неначе якась перекупка на базарі. Коли вона дізналася, що Еней хоче її покинути, вона заходилася його лаяти: des fripons le plus fripon, franc soudrille, grippe-charon (11—59), sot larron, coureur de tranches lippées, chien, loup, lion, tigre (1—66—69). Багато є у Скарона описів, як Еней з товаришами пиячить; навіть Іліоней перш, ніж виголосити промову перед Дідоною, просить, щоб йому дали випити:

Commandez, qu'on me donne à boire,
Et je vous contevai l'histoire (1—50).

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 29

Але такого смакування в пияцтві, як в Осипова, нема.

Те ж саме бачимо й у Блюмауера. Дідона лає Енея: Schelm und Dieb, hergelaufner Bube, ehrvergess'ner Bengel Galgenschwengel, Kerl, вона каже, що матір'ю Енеєвою була не Венера, a «ein Wäscherweib» (54).

Є в обох письменників і непристойності: коли латинці зажадали, щоб Латин воювався проти Троянців, то його, каже Блюмауер,

Drum kriegten seine Majestät
Vor Angst auch das Laxieren (117).

Латин, за словами Блюмауера, був тихий і не любив воювати: він воювався тільки іноді з жінкою на ліжку, коли його трохи вона дражнила. Згадаймо у Котляревського.

Латин стичку тільки мав на ліжку,
Аматі, як не грав під ніжку,
І то тоді, як підтоптавсь.

Такі ж самі непристойності ми бачимо й у Скарона. Дідона, вилаявши Енея,

Apràs ce joli compliment,
Ou'elle fit un peu brusquement,
Elle lui turne le derrière
D'une dedaigneuse manière (II—69).

Коли Еней покинув Дідону, то автор каже про неї, що

Un jour, pissant, la pauvre Elise,
Elle pissa dans sa chemise (II—76).

І далі:

Lors elle tremble, elle pâlit,
Et même pissa-t-elle au lit,
Et meme fait-elle autre chose,
Sale an vers aussi bien qu'en prose (I—78).

Але поруч з цією фривольністю Котляревський набрався від своїх зразків і того ліберального духу, яким вони перейняті і якого майже нема в Осипова. У Скарона ми бачимо багато випадів проти правників, урядовців, малюнок громадянства вищої верстви з його пияцтвом, розкішшю і недбальством про загальний добробут, що знаходимо й у Котляревського. Такі ж випади, а особливо проти католицтва в дусі просвітньої філософії, ми бачимо й у Блюмауера. Це відбилось й у Котляревського: — Ченці, попи і крутопопи, мирян щоб знали научать, щоб не ганялись за гривнями, щоб не качались з попадями, та знали церков щоб одну, ченці до баб щоб не іржали (Болхов. III—76).

Крім зазначених уже джерел — Вірґілія, Блюмауера, Скарона, Котляревський мав ще під рукою якийсь польський переклад Енеїди, мабуть у виданні Кохановського, яке вийшло 1754 р. Це ви-

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 30

дання являється повторенням старого перекладу «Енеїди» ще XVII в., попсований примірник якого зберігається в бібліотеці кол. К. Д. А. Що Котляревський користувався цим перекладом, про це свідчать деякі вирази (z brodą wieiką wąs siwy pomszył się, — як повстка борода скомшилась), а головне деякі назви, які посилають нас уже до польських джерел: так Ацеста Котляревський називає королем, що ми бачимо й у Кохановського, Юпітера — Йовиш і т. д. Треба зазначити, що в старому польському перекладі «Енеїди», як це ми бачимо і в тодішній польській схоластичній проповіді — у Скарги, у Млодзяновського, римським подіям, наскільки це було можливо, надано польських національних рис — це могло бути приводом і для Котляревського переробити всю фабулу на національний кшталт, тим більше, що в передмові до польського видання перекладу «Енеїди» 1754 р. прямо оказано, що тут Вірґілій «z Rzymskiego w Polski stroy przestroiony czy z Togata Kuntuszowym uczeniony".

Отже ми бачимо, що поема Котляревського перш за все виникла на основі знайомства нашого автора з видатними творами західноєвропейської літератури на ту ж тему — цим і з'ясовується той ліберально-демократичний тон, яким вона перейнята, і якого нема в Осипова. Але Котляревський був сином свого народу, членом певного оточення, і повинен був продовжувати ту стару традицію українського письменства, яка існувала до нього. Попередником його в перелицюванні чужих сюжетів на українську мову був відомий Лобасевич, який ще до 1776 р. написав Вірґілієвих пастухів «в малорусский кобеняк переодетых», і які певне знав Котляревський. Далі в деяких місцях поеми Котляревського можна зазначити певні впливи інших творів старого українського письменства, особливо апокрифів про «Мандрівку богородиці по муках» в українських редакціях і т. д. Про вплив на Котляревського народньої поезії уже говорилось досить, і тому я цього питання не торкаюсь. Але, щоб геній молодого письменника міг відразу, так яскраво заграти, як це ми бачимо вже в перших піснях його «Енеїди», йому треба було перейти через серйозну школу, і такою школою і були для нього, можна сказати, передові зразки тодішньої європейської літератури, до яких належала і «Енеїда» Блюмауерова.

Щодо будови самого твору, то ми повинні сказати, що «Енеїда» Котляревського являє собою останнє кільце в довгому ланцюгу старої римської фабули. Коли Скарон ще багато користується Вірґілієм, коли навіть Блюмауер де в чому багато запозичає у того ж римського поета, то Котляревський взяв тільки основні моменти фабули, без яких ніяк не можна було обійтись, — й утворив, можна сказати, суто національну поему. У Вірґілія він взяв ідею великої національної поеми, героєм якої являється Еней, який хоче відбу-

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 31

дувати свою батьківщину, а у Скарона й особливо Блюмауера він узяв методу того сатиричного освітлення дійсности, що надає такого значення його поемі. Своїх власних епізодів Котляревський майже не утворив. Щождо поеми Осипова, то вона являється кроком назад, бо він без глузду переказує майже всі ті епізоди, які найшов у своїх джерелах. Правда, не все з цього боку гаразд і у Котляревського, й у нього є деякі зайві, хоч маленькі, епізоди, напр., про Кака і т. д., — але вони майже не помітні. Заперечуючи мою думку, що Котляревський скористувався зразками західньо-европейської травестії (Скароном і Блюмауером, спочатку без ніякого впливу Осипового), критики один по одному кажуть, що я нібито відірвав Котляревського від його оточення (почав це Я. Айзеншток, продовжив М. Зеров, а закінчив П. Филипович). Але я повинен сказати, що навпаки вони відривають Котляревського від йото оточення. Котляревський народився і жив у Полтаві, яка навіть до імперіалістичної війни 1914 р. заховала виразні ознаки ориґінального укр. життя. Далі він учився в Полтавській семінарії. До цієї семінарії могли давати своїх дітей, за закликом начальства, і дворяни, і горожани — крамарі, і вони відгукнулись на це, і навіть більше — брали участь у семінарському житті — за першого куратора Полтавської семінарїіі був Петро Федорович Паскевич, бунчужний товариш («Записки Одесского Общества истории и древностей», 3, с. 111, пор. Біднов, Документы, с. 16). Якийсь Г. С. Паскевич з братом, як ми бачили, привозили багато книжок з-за кордону. Серед учнів семінарії були діти різних станів. За журналами 1788 р. звичайно переважали поповичі, дяківські та пономарські сини, але було й синів колезьких реґістратів 2, колезького радника 1, колезького асесора 1, «надворного» радника 1, поручників 8, прапорщиків 4, підпрапорщиків 2, ротмистрів 3, штаб-лікаря 1, був навіть один синок «пример-маіора» і два князівських синки, один полтавського бургомістра, один вахмістра, три полкових осаулів, один військового старшини, один бунчукового товариша, три значкових товаришів, міщан було 6, козаків 3, крамарів 10 — два Греки з Смірни. Серед учнів 1788 р. у філософській клясі був «Николай Паскевич, сын уездного города Полтавы умершего полкового осаула Павла Паскевича». Було й два сини Полтавського попа Ивана Симоновського, третій син якого Петро Иванович, що вчився «в иностранных землях», замовляв у Корна книжки для різних осіб («Книгарь», 1918, V, 2371). Увесь цей люд набрався здебільшого з Полтави, але багато було й з околишніх сіл — троє з Решетилівки, один з Мильців, один з Пушкарівки, 8 з Будищ, двоє з Келеберди — всі ці місцевості згадуються в «Енеїді» Котляревського, і навіть коли йому довелося вже пізніше у V пісні говорити про Пандора, то він називає його Келебердянською верствою (у Котельницького Коломен-

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 32

ська верства, 158). Як бачимо, люд у семінарії був різноманітний; багато було попівських, дяківських і пономарських синків, які прийшли з околишніх сіл полтавських і звичайно принесли з собою знання побуту народнього, пісні і т. і. Але були й козацькі діти, і діти полкової старшини, в яких були старі козацькі спогади і т. д. Це було своєрідне Запоріжжя, яке і могло дати мотиви й фарби Котляревському для його поеми. Крім того, як правдиво каже А. Музичка, «окрім новоіспечених дворян і закріпаченого селянства, була ще тоді, правда незначна, але й не так маловажна, козацька верства, що особливо викристалізувалася після указу з 3 травня 1783 p., що користувалася певними правами громадськими й економічними. До тієї козацької верстви приближувалось і міщанство, куди записалось багато козаків, що не попали до «генеральной описи». Це козацтво, як привілейована верства, мало ще нібито військову силу й опору до 1755 на Січі, а потім за Дунаєм і на Кубані, і ця верства мусіла мати відбиток у літературі, тим більше, що якраз козацтво й міщанство вважало себе головним представником укр. народу — «козацький народ». А згадаймо, яка ще була боротьба за вдержання запорізьких вольностей, яке змагання закріпачених козаків, щоб їх затвердити в козацьких правах, як «малороссийский народ целыми селениями поднялся на подачу об отыскании козацтва», як теж і змагання російського уряду не нищити зовсім козацтва, що могло стати йому в пригоді, а з другого боку, не дати йому зрости в силу, то зрозуміємо, що ця верства мусіла мати велике значення. На ню звертала бачно увагу вища козацька старшина, що переходила в російське дворянство і навіть селяни-кріпаки зв'язували свої інтереси з нею і на ню покладали надію. Додаймо до того ще дрібну козацьку старшину, як от значкові, «і сотники й бунчукові», що їх Котляревський поміщає в раї, а також і духівництво, всю оцю інтеліґентну плівку козацької верстви, то будемо мати й соціальну базу і культурний осередок, що породив нове укр. письменство» («Червоний Шлях», 1925, сс. 1-2).

Далі А. Музичка каже, що коли приглянутися до початків нової укр. літератури, цебто другої половини XVIII в. та початку XIX ст., то бачимо, що це ідеологічний фронт цього козацького народу, в повному того слова значінні, зі своєрідним козацьким, військовим, жартівливим стилем, в якому маємо багато грубих слів, з формою, виробленою в школі. Зразок такого військового, козацького, жартівливого стилю маємо ми у відомому листі запорожців до султана. Уже пізніше Думитрашко про свою «Жабомишодраківку» каже, що вона «з греческого лиця на козацький виворот нашвидку перештопана».

Треба тут ще згадати і про ті події з Запоріжжям і запорож-

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 33

цями, які ж повинні були хвилювати тодішнє українське суспільство, і які відбились так виразно в «Енеїді» Котляревського.

Ось те оточення, в якому виростав Котляревський, а не та зрусифікована атмосфера, про яку говорять критики. В цьому оточенні, спершу бурсацькому, й утворились перші три пісні «Енеїди» Котляревського у грубому бурсацькому стилі кантів студних, бурлескних віршів (курваль, курва і т. д.), а також і підо впливом західніх травестій Скарона й Блюмауера, що своїм стилем, як ми бачили, також підходили до тієї бурлескної літератури, яка була поширена тоді на Україні. З протягом же часу, коли Котляревський побачив, яке вражіння справляє його поема, коли він і сам став серйозніший, він почав згладжувати в міру можливости цей грубий стиль і надавати своїй поемі вже рис виразно національної української поеми, героєм якої є Еней, що бореться за свою батьківщину. Коли Низ і Евріял виявили надзвичайну відвагу, то Іул і зібрані на нічну раду військові старшини кажуть:

Яка ж відвага в смутне время,
Так не пропало наше племя.

Евріял, коли Низ відмовляє його йти на певну небезпеку, нагадуючи про матір, каже:

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять.

І вже від себе Котляревський додає:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь алтин, а смерть копійка,
Там лицар — всякій парубійка,
Козак там чортові не брат ¹⁾.

Про самого Енея Котляревський каже:

Я кошовий Еней, троянець,
Скитаюсь по морю, мов ланець,
По всім товчуся берегам.

Це відгуки тих подій, особливо з запорожцями, які відбувались на очах Котляревського, і які він мав на оці, коли утворював свої перші три пісні, або пригадував, коли продовжував свою «Енеїду» — недурно ж ще в II пісні Котляревський згадує про злого чорноморського козака.

Правда, і Котляревський скористався де в чому з тої російської

¹⁾ Нехай розмови про загальне добро були й дуже поширені в російському письменстві XVIII, але такі розмови могли виникнути й на українському ґрунті, бо багато було приводів до них у самому житті.

Марковський М. М. До початків нового українського письменства — 34

культури, яка тоді насувалась на, Україну: зовнішню форму — 10 рядкову ямбічну строфу він узяв від Ломоносова, якого тоді вивчали в Полтавській семінарії і, здається, ні в чому не відступив від її канону ¹⁾. Але сама думка скористатися формою оди, а не гексаметром або олександрійським віршем для епосу, могла спасти на думку Котляревському під упливом того ж таки Блюмауера, в якого він побачив 7 рядкову строфу, тільки він узяв не 7 рядкову строфу, а 10-рядкову, найбільше поширену тоді в рос. літературі і в творах самого Ломоносова й, очевидячки, найбільше йому відому. Звичайно, що своїм змістом оди Ломоносова, Сумарокова і Тредьяковського не могли зацікавити семінаристів Полтавської семінарії, що звикли до живих зразків своєї літератури: такі російські взірці могли викликати тільки здебільшого гумористичне ставлення, хоч звичайно бували й такі, які за цими взірцями вихваляли всяких високих осіб.

Отже, т. зв. нове укр. письменство народилось на своєму власному ґрунті, під значним упливом західньо-европейської літератури, яка тоді була поширена на Україні. Відсіля і той ліберально-демократичний настрій, який так яскраво на свій час виступив у перших піснях «Енеїди» Котляревського і потім передався з різними змінами й дальшому укр. письменству, напр., хочби Кореницькому, про якого за його поему «Куряж» і «Дяк і гуси» т. Коряк каже, що він заслуговує на почесну згадку від історика літератури за його напади на поміщицький лад і його носіїв (Річицький, Основи українознавства, 86). Заслуга Котляревського полягає в тому, що він, об'єднавши всі ті елементи, які існували в старому українському письменстві, перший дав твір, т. б. мовити, європейського масштабу: до нього існували інтермедії, окремі поемки (Некрашевича), він перший дав зразок великої поеми, яка своїм значенням дорівнювала до поем Скарона і Блюмауера, вводячи таким чином українське письменство в коло європейських літератур.

¹⁾ Правда, в старій укр. літературі давно вже існувала форма оди з таким же самим десятирядковим розміром, як в "Енеїді" Котляревського, але скоріше можна думати, що на таку форму наштовхнули Котляревського ті вправи які він робив у семінарії, вивчаючи оди Ломоносівські.