История Полтавы

Партизанская борьба на территории Гадячского района (осень 1941-зима 1942 года)

• 

Подробности

Просмотров: 14655

Віктор Ревегук, Надія Кочерга, кандидати історичних наук, доценти
Партизанська боротьба на теренах Гадяцького району (осінь 1941-зима 1942 років)

У передвоєнний час радянська воєнна доктрина мала виразно наступальний характер. Тому ні армія, ні народ не були морально підготовлені до можливих поразок Червоної армії на фронті, до підпільної й партизанської боротьби на власній території. Лише після перших поразок Червоної армії у війні з Німеччиною, коли стало зрозумілим, що воєнні дії вестимуться на території СРСР, радянське державне і партійне керівництво почало вживати термінових заходів щодо організації масового антифашистського Руху опору.

29 червня 1941 року Раднарком СРСР і ВКП(б) прийняли директиву для партійних і радянських організацій прифронтових областей, яка вимагала перебудови всього життя на воєнний лад. Особлива увага приділялася організації масової партизанської боротьби в тилу ворога. На виконання цієї директиви постановою ЦК КП(б) У від 5 липня було створене республіканське управління по організації і керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними батальйонами на чолі із Тимофієм Строкачем – заступником наркома внутрішніх справ УРСР, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР.

Починаючи із серпня 1941 року, партизанські загони почали створюватися і на Полтавщині, адже виникла реальна загроза її окупації німцями. Формуванням загонів займалися начальники райвідділів НКВС разом із першими секретарями райкомів КП(б) У.

Під час перевірки органами держбезпеки стану винищувальних батальйонів із бійцями проводилися індивідуальні бесіди на предмет залишення їх у тилу ворога для ведення партизанської війни. У першу чергу відбиралися колишні партизани часів громадянської війни. Майбутні партизани звільнялися від мобілізації до Червоної армії, підписували письмову заяву і давали партизанську клятву такого змісту:

«Я, червоний партизан, даю партизанську клятву перед своїми бойовими товаришами – червоними партизанами, що буду сміливим, дисциплінованим, рішучим і нещадним до ворога.

Я клянусь, що ніколи не видам свого загону, своїх командирів, комісарів і товаришів-партизанів, завжди буду зберігати партизанську таємницю, якщо б навіть це мені коштувало життя. Я буду до кінця вірним Батьківщині, партії, своєму вождю, вчителю товаришу Сталіну. Якщо ж я порушу цю священну партизанську клятву, нехай на мене впаде сувора партизанська кара» ^[1].

Протягом усього часу перебування в загоні за партизанами зберігалася середня заробітна плата за місцем роботи до війни.

Центром партизанського руху на Полтавщині мав стати багатий лісами Гадяцький район, що прилягав до Сумщини. Саме його підпільний обком партії обрав місцем свого перебування. Тут було створено 11 партизанських загонів (Гадяцький, Плішивецький, Книшівський, Рашівський, Краснолуцький, Веприцький, Великобудищанський, Сарський, Лисівський, Соснівський і Вельбівський) та чотири партизанських групи загальною чисельністю понад 150 чоловік. Керівницто ними мав здійснювати підпільний райком КП(б) У на чолі з першим секретарем Василем Михайловичем Степаненком, 1903 року народження, білорусом за національністю. Він пройшов типовий шлях партійно-радянського номенклатурного працівника: протягом 1929-1932 років працював на комсомольській роботі, а з 1932 року – на партійній. В 1939 році В.М.Степаненка було обрано першим секретарем Гадяцького райкому партії.

Членами підпільного райкому КП(б)У були призначені Микола Іванович Кукольницький – голова Гадяцького райвиконкому, Іван Терентійович Сахно – інструктор райкому партії і Семен Ілліч Мартиненко – голова промартілі «Червоний кооператор». Базою підпільного райкому КП(б) У стало віддалене від райцентру село Плішивець, там же знаходився і підпільний обком партії. У повному складі підпільний райком КП(б) У не діяв, позаяк після поранення у Вельбівці 27 вересня М.І.Кукольницький евакуювався в тил. Під час війни він був політпрацівником у штабі армії, мав військове звання капітана. З жовтня 1944 року працював першим секретарем Гадяцького райкому партії.

27 вересня 1941 року підпільний райком і обком КП(б) У провели спільну нараду командирів партизанських загонів, які дислокувалися в Гадяцькому районі, на якій обговорювалися питання розгортання партизанської боротьби в тилу ворога. 8 листопада підпільний обком і райком партії вирішили об’єднати всі гадяцькі загоні в один під єдиним командуванням, але зробити цього не вдалося, позаяк більшість із них розпалися або були знищені німцями уже в перші ж дні окупації.

Гадяцький партизанський загін у складі 15 чоловік очолив голова міської ради І.Д. Темник. При наближенні німецьких військ загін перебрався до Вельбівського лісу, але відразу ж був виданий зрадником Кузьменком і припинив існування. Частина партизан була схоплена поліцією і розстріляна. 21 листопада за підозрою у зв’язках з партизанами поліцаї схопили жителя Вельбівки І.П.Пішняка і повісили перед будинком командира місцевого партизанського загону Ю.К.Орла, але мотузка обірвалася і його довелося вішати на тому ж місці вдруге. І.Д.Темник протягом листопада-грудня 1941 року переховувався в селі Гречанівці, а пізніше в Миргородському районі. Розстріляний німцями восени 1942 року ^[2].

Рашівський загін у складі 14 партизан очолив малограмотний, але партійний Дудзь, а комісаром було призначено Лиходіда. Проте напередодні окупації комісар загону разом із головою місцевого споживчого товариства Підшивайлом захопили з каси сільського споживчого товариства (ССТ) шістдесят тисяч карбованців та виділені для загону продукти і пішли разом із відступаючими частинами Червоної армії у радянський тил. Залишені без партійного керівництва партизани пробули тижнів зо два у лісі і розійшлися по домівках. Поліція виловила їх поодинці й розстріляла.

Призначений командиром Краснолуцького партизанського загону завідуючий овочевою базою Макаренко разом із комісаром – директором Гадяцької медшколи і директором Гадяцького міськторгу Германом забрали виділені для загону продукти та гроші, виручені за торгівлю, і втекли автомобілем ще до приходу фашистів. Загін розпався. Командир Веприцького загону Матвієвський був розстріляний німцями у перші ж дні окупації, а комісар Панченко переховувався у родичів аж до повернення радянської влади в 1943 році і ніякої антифашистської боротьби не вів.

Партизанська група в Римарівці (І.Р.Сушко, Я.П.Клочко, І.І.Придатко і С.М.Павленко) була видана зрадником у листопаді 1941 року і розстріляна. Після її загибелі в селі виникла невелика молодіжна підпільна організація під керівництвом І.Ф.Литовки. Її учасники допомагали виходити з оточення бійцям Червоної армії, забезпечували їх харчами і переправляли через річку Грунь. У кінці 1941 року всі вони були викриті поліцією і також розстріляні ^[3]. Розпалися із причин неорганізованості Великобудищанський (командир –С.О.Магда) і Книшівський (командир – Ф.К.Ніжинець) партизанські загони. Повністю було знищено Лисівський загін кількістю 14 чоловік (командир –П.С.Гузь). Частина його бійців загинула 23 листопада, а решту німці розстріляли 9 грудня 1941 року.

Плішивецький загін (командир – С.І.Мартиненко) у складі 15 чоловік мав охороняти Полтавський підпільний обком партії і підпільну друкарню, але в січні 1942 року він припинив існування. Більшість його бійців загинула від рук поліції. У лютому 1943 року німці розстріляли і старосту села Федора Миколаєнка за звинуваченням у зв’язках з партизанами.

Існують декілька версій загибелі Плішивецького загону. Як свідчив після війни С.І.Мартиненко, його особовий склад видали німцям зрадники. Коли почалася облава на плішивецьких партизан, С.І.Мартиненко, втікаючи від поліції, зустрівся вночі з трьома радянськими льотчиками. Їх літак був підбитий і вони зробили вимушену посадку на ворожій території, а потім обміняли в селян військові однострої на цивільний одяг і пробиралися до лінії фронту. Під час переходу дороги Гадяч-Полтава їх затримали німці і змусили допомагати їм витягувати автомобіль із снігового замету, а потім забрали їх із собою до Полтави. На одному з поворотів С.І.Мартиненко вискочив на ходу із кузова вантажівки і втік. Долаючи чисельні труднощі, він дістався Миколаївської області, звідки його примусово вивезли до Німеччини і додому він повернувся лише в 1945 році.

17 грудня зрадник С.Терещенко, який був зв’язковим у плішивецькому партизанському загоні, а потім перейшов на службу до поліції, привів німців на хутір Лозова Лебединського району, де у знайомих переховувалися В.М.Степаненко та І.Т.Сахно. Поліцаї запропонували їм здатися, але підпільники вчинили опір. Під час перестрілки В.М.Степаненко був убитий кулею в голову, а пораненого в обидві ноги І.Т.Сахна поліцаї захопили в полон  і стратили ^[4].

Із плішивецькими партизанами була зв’язана і група із села Гречанівки, яку очолював начальник військово-облікового столу Гадяцької районної міліції О.О.Коноплянко. Таємно партизанам допомагав староста села М.Г.Горобець. У грудні 1941 року всі п’ять членів групи, крім командира, були схоплені і розстріляні. О.О.Коноплянко під час затримання вбив одного поліцая і втік. У 1962 році в результаті додаткової роботи по виявленню учасників антифашистського Руху опору до складу гречанівської партизанської групи було включено ще 8 чоловік.

30 листопада 1941 року перший секретар Полтавського підпільного обкому КП(б) У С.Ф.Кондратенко послав секретаря Гадяцького райкому партії по кадрах М.П.Завгороднього, який був його особистим охоронцем, на явочну квартиру в селі Максимівці з тим, щоб він зв’язався з ЦК КП(б) У. Проте М.П.Завгородній завдання не виконав: майже весь період окупації переховувався спочатку у Веприку, а потім у О.Р.Підсадної у Плішивцях. З нею він мав інтимні стосунки, пиячив і розкрив конспіративні квартири підпільників. Окрім того, М.П.Завгородній привласнив цінності, у тому числі й золоті годинники, які були надані Гадяцькому райкому партії для підпільної роботи напередодні окупації. Рішенням Гадяцького райкому КП(б) У від 19 лютого 1944 року його було виключено з партії ^[5].

Найбільш успішно розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із села Сари. Командував ним уродженець Зінькова А.В.Граніт, який партизанив на боці червоних ще в часи Української революції 1917-1921 років у районі Опішне. На початку 30-х років, перебуваючи на посаді голови Веприцької сільської ради, активно займався здійсненням колективізації і пов’язаним з нею розкуркуленням місцевого селянства. З 1934 року і до початку радянсько-німецької війни А.В.Граніт працював начальником Гадяцької районної контори зв’язку.

Підготовкою свого загону, який налічував 26 чоловік, А.В.Граніт займався ґрунтовно: запаси зброї і продуктів, включаючи і 600 літрів спирту, були зроблені з розрахунку на 5-6 місяців і надійно заховані у 14 ямах у різних лісах навколо Сар. Три з них видав фашистам зрадник Герасько, якого там же й було розстріляно новими господарями.

На третій день перебування у лісі партизани викопали підземний бункер із опаленням на 35 чоловік, а також встановили зв'язок із іншими партизанськими загонами сусідніх сіл, які базувалися в лютеньських лісах. Дисципліна серед бійців загону, згадував пізніше А.В.Граніт, бажала кращого: від бездіяльності партизани почали пиячити, сварки між ними часом переростали в бійки. Щоб утримати в загоні на належному рівні дисципліну і задати партизанам «роботу», А.В.Граніт вирішив провести військову операцію. На дорозі Сари-Рашівка партизани влаштували засідку, в яку потрапили німецькі мотоциклісти. Двох ворожих вояків партизани вбили, а мотоцикли спалили.

Перший успіх підняв настрій бійців загону і наступну засідку вони влаштували на торфорозробках між селами Соснівкою і Вельбівкою. Під час сутички, за даними А.В.Граніта, 9 окупантів було вбито, але декільком удалося втекти. Німецькі автомобілі партизани спалили. Наступного дня фашисти вчинили відплатну акцію: вони привезли і розстріляли на місці загибелі своїх вояків 12 євреїв із Гадяча ^[6]. Після вдалих антифашистських акцій до загону А.В.Граніта приєдналися шестеро партизан із харківецької партизанської групи (командир – І.Г.Кириченко), яка розпалася в перші дні окупації.

В листопаді 1941 року німці встановили контроль не лише над містами, але і над селами Полтавщини, насадивши там комендатури, старост і поліцаїв. Навколо партизанського краю, який охоплював територію на межі Миргородського, Гадяцького, Шишацького і Зіньківського районів, все тугіше стискалося кільце блокади. 26 листопада німці разом із поліцією вчинили напад на табір А.В.Граніта. Дорогу їм показував колишній партизан Козик, який став зрадником. Він же видав ворогам і партизанські бази зі зброєю і продовольством. Партизан із Лютеньки Щербань устиг застрелити зрадника, перш ніж його самого скосила автоматна черга. Під тиском ворогів партизани залишили обжиті землянки і відійшли до табору чекістів І.Копьонкіна. У кінці листопада туди ж перебралися  решки гадяцьких і миргородських партизанських загонів та секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С.Ф.Кондратенко та Г.Ф.Яценко.

А між тим кільце блокади навколо партизанського табору звужувалося, виникла реальна загроза життю партизан. Тому 13 грудня вони знову змінили місце базування у тих же лютеньських лісах, влаштувавши табір під відкритим небом. Нестача боєприпасів, теплого одягу і взуття в умовах суворої і надзвичайно сніжної зими (морози доходили до 30-35 градусів), а також безперспективність подальшої боротьби з ворогом на окупованій території при відсутності дієвої допомоги з боку місцевого населення, - все це привело партизан до думки залишити Полтавщину і прориватися за лінію фронту. Провідником партизанського з’єднання зголосився стати команди вельбівського партизанського загону Юхим Орел, який добре знав навколишні місця. У 1920-1921 роках він відзначився у боротьбі з повстанцями отамана Леонтія Христового, а напередодні радянсько-німецької війни працював лісником у Вельбівці.

Під час переходу лісами Гадяцького, Лебединського і Охтирського районів серед партизанів почалися незгоди: що робити далі? Одні пропонували продовжити шлях за лінію фронту на радянський бік, інші – повернутися на Полтавщину і вести боротьбу на окупованій ворогом території. Нарешті, 8 січня 1942 року поблизу села Журавне Охтирського району було прийняте остаточне рішення: загони енкаведистів І.Копьонкіна, І.Соболєва і Д.Безпалька  пішли за лінію фронту, а керівники Полтавського підпільного обкому КП (б) У С.Ф.Кондратенко та Г.Ф.Яценко разом із рештками полтавських партизанських загонів повернулися назад до лютеньських лісів. Там партизани сподівалися пересидіти зиму в теплих землянках, але вони виявилися зруйнованими, а закладені бази пограбованими. Послана за продуктами в село Харківці група партизан назад не повернулася. Надія на підтримку й допомогу місцевого населення виявилася примарною: залякане терором німців і партизан-енкаведистів воно всіх боялося і було заклопотане одним – вижити за будь-яких умов. Зневіра і безнадія охопила партизан. Про боротьбу з окупантами в зимових умовах уже ніхто не думав.

У Безвіднянському лісі полтавські партизанські загони знову розділилися. Гадяцький загін (всього близько 30 чоловік) разом із секретарями підпільного обкому партії вирішив іти у веприцькі ліси в місця попереднього базування Полтавського підпільного обкому КП (б) У. Вони не знали, що плішивецького партизанського загону вже не було. Партизани цього загону (колишній голова сільської ради Яків Цілуйко і Семен Куліш) видали німцям закладені бази, конспіративні квартири і типографію підпільного обкому партії. Вони добровільно вступили до поліції, але згодом з невідомих причин все ж були розстріляні окупантами ^[7]. Рештки миргородського і комишнянського загонів в (24 партизани і дві дівчини-медсестри) залишилися на  Миргородщині. Голодні і змучені вони вирішили,  розбившись на дрібні групи, переховуватися до весни, але їх вистежила поліція і майже всіх знищила .

Обставини загибелі гадяцьких партизан і підпільного обкому КП(б) У детально описані АВ.Гранітом у бесіді з науковим співробітником ЦК КП(б) У Я.Г.Залозним 3 липня 1945 року. Стояли люті морози, весь час мела хуртовина. Змучені партизани, які глибокими снігами пробиралися до веприцьких лісів, збилися вночі з дороги і потрапили до покинутого хутора Веселого, в якому після розкуркулення ніхто не проживав, але збереглися господарські приміщення. Голодні партизани, які протягом декількох днів долали снігові замети, вирішили обігрітися, приготувати гарячу вечерю і перепочити з тим, щоб до світанку наступного дня перейти дорогу Зіньків-Гадяч і вирушити до лісу, який знаходився за чотири кілометри від хутора.

Проте зморені партизани проспали, готувати сніданок ніхто не захотів та й було вже пізно: по дорозі розпочався рух . Тому було вирішено пересидіти день на хуторі і дочекатися наступної ночі. Вранці вартові затримали двох дівчаток і двох хлопчиків, які приїхали санчатами з найближчого від хутора села Вельбівки за соломою. Після нетривалої розмови їх відпустили, наказавши нікому не розповідати, кого вони бачили на хуторі, про що згодом гірко пошкодували. Після обіду з боку Вельбівки з'явилися німці і поліцаї, які йшли ланцюгом. Одночасно з дороги з вантажівки вдарили кулемети, відрізавши партизанам шлях до лісу, і вони були змушені у засніженому полі прийняти нерівний бій. На лівому фланзі серед партизан почалася паніка і вони стали тікати. Юхим Орел підвівся і почав кричати, щоб вони припинили паніку і повернулися до бою, але в цей час його зрізала кулеметна черга. На правому фланзі А.В.Граніт з декількома партизанами кинули зброю і повзком по снігу добралися до неглибокої балки, що була неподалік, і затаїлися. Тим часом почало смеркати і німці не стали розшукувати вцілілих.

Всього на хуторі Веселому загинуло 16 партизан і секретарі Полтавського підпільного обкому КП(б)У С.Ф.Кондратенко і Г.Ф.Яценко.

Деталі їх смерті невідомі. Серед загиблих були голова Гадяцької райспоживспілки .Ф.Шпилерой, помічник секретаря Гадяцького райкому партії І.П.Мигаль, штатний пропагандист цього ж райкому С.Н.Штанько, учитель Лютеньської середньої школи Д.П.Щербак, голова Веприцької сільської ради І.Д.Ященко та ін. ^[8].

Деякий час А.В.Граніт з товаришами переховувався у скирті соломи поблизу хутора Тютюрівщина, а коли німці з поліцаями зникли, партизани вночі повернулися на поле бою, але нікого в живих не виявили. Повечерявши рештками сніданку, вони пробули на хуторі Веселому до ранку, а потім  лісами вирушили до Великих Будищ, сподіваючись знайти там притулок на зиму. Проте їх надії виявилися марними: старі явки були провалені, а залякані терором селяни боялися надавати партизанам допомогу. У Великих Будищах А.В.Граніта залишили троє партизан. Залишившись сам, він пішов шукати притулку до своїх родичів у Зінькові, але ні брат, ні кум ні тесть не пустили його навіть переночувати. Ображений, нікому не потрібний, голодний пішов А.В.Граніт засніженими полями знову до лютеньських лісів. У старому таборі він знайшов п’ятьох партизан, які там переховувалися і голодували. Харчувалися вони картоплею, яку їм іноді приносив дід Бузало із Сар. Вони були останніми з тих гадяцьких партизан, які восени 1941 року зібралися у лютеньських лісах.

Партизани вирішили викопати нову землянку у глухому лісі і пересидіти в ній до весни. У Саранчиному хуторі вони випросили у людей хліба і сала, а лопату і сокиру просто вкрали. Після тривалих пошуків знайшли і частину закопаних улітку 1941 року продуктів. Щоб не викрити себе партизани всю зиму просиділи в землянці і виходили з неї тільки в разі крайньої потреби та щоб назбирати дров для багаття. Не витримавши мук голоду і самотності, двоє партизан, не попередивши решту, раптово зникли і їх подальша доля невідома.

З настанням весни поліцаї знову почали прочісувати ліси і А.В.Граніт із товаришами змушений був перебратися у веприцькі ліси. Ночами ходили вони по селах і випрошували у людей продукти харчування. На ночівлю їх до себе ніхто не пускав, навіть у господарські приміщення. Довелося знову повертатися у лютеньські ліси. Як і раніше, партизани майже не виходили із землянки. Харчувалися один раз у день, готували собі якесь вариво із борошна, сала і води. Про боротьбу з окупантами вже ніхто не думав, зброю вони погубили під час поневірянь полями і лісами.

У червні 1942 року поліцаї випадково виявили яму, в якій зберігалися рештки продуктів і партизани опинилися під загрозою голодної смерті. Вихід був один: пробиратися до лінії фронту. На трьох партизан залишилася лише одна гвинтівка, другу вони знайшли в лісі під Зіньковом. Дорога до фронту була повна небезпеки: відсутність документів, постійний голод, недовіра і підозрілість людей. На Харківщині А.В.Граніт утратив двох останніх своїх товаришів і далі пробирався сам. З величезними труднощами йому все ж вдалося у січні 1943 року в районі Кантемирівки перейти фронт на радянський бік ^[9].

Причинами поразки гадяцьких партизан, як і всіх інших, що діяли на теренах Полтавщини, була відсутність підтримки з боку місцевого населення. Партизани не довіряли йому і дивилися на всіх, хто не став на шлях боротьби з окупантами, як на ворогів. Вони не створили і не очолили масовий антифашистський Рух опору українського народу, а залишалися провідниками ідей сталінського соціалізму з його нетерпимістю, ненавистю і нещадністю до всіх, хто не поділяв їх переконань. Свідченням цього є той факт, що за весь час перебування у ворожому запіллі гадяцькі загони не поповнилися жодним місцевим жителем, в результаті чого їх чисельність постійно скорочувалася через втрати в боях, зраду і дезертирство. У час смертельної боротьби двох тоталітарних режимів український народ опинився між молотом та наковальнею і основним його завданням стало вижити за будь яку ціну, зберегти своє життя та життя своїх рідних і близьких.

 

ПРИМІТКИ

1. Органи державної безпеки на Полтавщині (1919-1991). – Полтава: АСМІ, 2005. – с.102-103. (До тексту)

2. Державний архів Полтавської області (далі - ДАПО). – Ф.ІІ – 105. Оп. 1. Спр. 38 – Арк.27. (До тексту)

3. Там само. – Спр.6. – Арк.6. (До тексту)

4. Там само. – Спр.157. – Арк.40.зв. (До тексту)

5. Там само. – Ф.П-23. – Оп.1 – Спр.166. – Арк.38. (До тексту)

6. Там само. – Ф.П-105. – Спр.20. – Арк.10. (До тексту)

7. Там само. – Спр.22. – Арк.8. (До тексту)

8. Там само. – Ф.П-15. – Оп.2. – Спр.525. – Арк.61. (До тексту)

9. Там само. – Ф.П-105. – Оп.1. – Спр.150. – Арк.19. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
© Кочерга Н. К
При використанні, посилання
на авторів обов'язкове.