История Полтавы

Соборность украинских земель: теория и практика местных большевицких организаций (апрель 1917 – апрель 1918 годов)

• 

Подробности

Просмотров: 14922

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук.
Соборність українських земель: теорія та практика місцевих більшовицьких організацій (квітень 1917 – квітень 1918 років)

Соборность украинских земель: теория и практика местных большевицких организаций (апрель 1917 – апрель 1918 годов)

У статті висвітлюється антиукраїнська діяльність більшовицьких організацій у 1917 – на початку 1918 років,, спрямована на розчленування територіальної цілісності Української Народної Республіки шляхом створення на її теренах псевдодержавних утворень і включення їх до складу радянської Росії.

Ключові слова: соборність, сепаратизм, українська державність, ленінська національна політика, радянська влада, більшовицька диктатура, Українська Центральна рада, національне самовизначення, пролетарський інтернаціоналізм.

In the article the actions of Ukrainian bilshovyks’ organizations during the years 1917 – the begginning of 1918 are described. These actions were aimed at deviding the united Ukrainian People’s Republic by making on its territory pseudostates and including them into the Soviet Russia.

Події останніх років, пов’язані зі сепаратистськими прагненнями окремих політиків і політичних сил (Всеукраїнський з’їзд місцевого самоврядування у Сєвєро-Донецьку 28 листопада 2004 року, діяльність проросійських організацій у Криму та ін.) знову привертають увагу до проблеми соборності українських земель, яка особливо гостро постала у період відродження української державності за доби Центральної Ради і пов’язана з антиукраїнською діяльністю місцевих більшовицьких організацій.

Питання соборності українських земель радянськими істориками розглядалося лише у плані здійснення в Україні ленінської національної політики, суть якої зводилася до встановлення тут більшовицької диктатури у формі радянської влади та підпорядкування її російському імперському центрові. У цьому ж плані аналізувалася й діяльність місцевих більшовицьких організацій. Протягом 20-их - першої половини 50-х років XX ст. полеміка велася між активними учасниками революційних подій 1917-1918 років. навколо питання: сприяли чи перешкоджали утвердженню в Україні радянської влади створені ними адміністративно-територіальні утворення. Лише у 60 - 70-их роках завдяки працям Супруненка М.І. ^[1], Рибалки І.К. ^[2], Куліченка М.І., Маланчука В.Ю. ^[3], Лихолата Г.В. ^[4] та інших у радянській історіографії остаточно утвердилася думка, що утворення Одеського Раднаркому, Донецько-Криворізької республіки і Радянської республіки Тавріди було серйозною помилкою у радянському національно-державному будівництві ^[1]. Цієї ж точки дотримувався і автор цих рядків ^[5].

В умовах державної незалежності України інтерес до історії радянського суспільства, крім окремих трагічних його сторінок, підупав. Це стосується й антиукраїнської діяльності місцевих більшовицьких організацій, які активно протидіяли становленню вільної і соборної Української держави за доби Центральної Ради. У такій постановці предмета дослідження це питання ще не знайшло належного висвітлення в українській історіографії.

Загальновідомо, що більшовицька партія створювалася Леніним як партія загальноімперська, всеросійська. Прикриваючись лозунгом „пролетарського інтернаціоналізму”, Ленін був категоричним противником створення партійних організацій за національною ознакою. „Ми повинні спиратись на весь пролетаріат, – писав він, – без різниці мови і національності, згуртований спільним постійним розв’язанням теоретичних і практичних, тактичних і організаційних питань, а не створювати організацій, які йдуть окремо, кожна своїм шляхом” ^[6, с.118]. У листах агентам „Искры” Ленін постійно вказував на необхідність непримиренної боротьби проти ідеї федералізму у партійному будівництві. „Підготовляти комітети проти Бунду, – вимагав він, – одне з найважливіших завдань моменту” ^[7, с.279]. Таке ж нетерпиме ставлення Леніна було й по відношенню до УСДРП та інших українських соціалістичних партій.

На II з’їзді РСДРП [1903 рік] прибічники Леніна відкинули домагання Бунду і польських соціал-демократів будувати партію за федеральним принципом, мотивуючи тим, що він буде перешкодою для класової згуртованості пролетаріату багатонаціональної Російської імперії і не сприятиме організаційній єдності РСДРП. Пропозиція УСДРП увійти на федеративних засадах до РСДРП також наштовхнулася на рішучий опір Леніна. Відстоюючи ідею єдиної загальноімперської РСДРП, Ленін керувався при цьому принципом „демократичного централізму”, який передбачав безумовне підпорядкування низових партійних організацій керівному центру.

Національно-визвольний рух пригноблених народів Росії на початку XX століття вже став реальною силою політичної боротьби, з якою більшовики не могли не рахуватися. Тому вони вирішили використати його у своїх інтересах. За словами О.Субтельного, Ленін сформулював досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати і навіть сприяти здійсненню права пригноблених народів на культурний розвиток та самоврядування, але доти, доки це не перешкоджатиме пролетарській революції ^[8, с.305].

Ленінська програма з національного питання базувалася на поєднанні двох засад: рівноправності націй і принципу пролетарського інтернаціоналізму, який на практиці виявився лише прихованою формою російського шовінізму. Пропагуючи з тактичних міркувань право націй, у тому числі й української, на самовизначення, Ленін у той же час пов’язував його з пролетарсько-інтернаціональною єдністю у середині багатонаціональної Російської імперії та перспективами світової комуністичної революції. Інакше кажучи, прагнення українського народу до національного самовизначення теоретично визнавалося, а на практиці – відкидалося.

Будучи прибічником унітарної держави із сильною політичною владою [пізніше названою тоталітарною], Ленін схвально ставився до асиміляції націй і їх злиття в єдину в перспективі. У „Критичних замітках до національного питання” він писав: „Уже кілька десятиліть цілком визначився процес швидкого економічного розвитку Півдня, тобто України, яка приваблює із Великоросії десятки і сотні тисяч селян та робітників у капіталістичні економії, на рудники, у міста. Факт „асиміляції” – у цих межах – великоросійського й українського пролетаріату безсумнівний. І цей факт безумовно прогресивний” ^[9, с.61]. Процес асиміляції українського робітництва в умовах Російської імперії, а пізніше – у складі СРСР, означав лише одне – його насильницьку русифікацію, яка стала основою національної політики більшовиків.

Прибічники більшовизму, як і російської соціал-демократії взагалі, ніколи не вважали себе частиною українського народу, а відтак – не були зв’язані з українським національно-визвольним рухом. За словами секретаря ЦК КП(б)У й відомого радянського історика М.Попова, „більшовики на Україні були партією росіян і русифікованого пролетаріату”. Більше того, більшовики, як і російськомовне населення взагалі, неприхильно, а часом і вороже, ставилися до прагнення українців до національного самовизначення. Вони не сприймали Україну не лише як державно-політичну, але і як територіально-географічну цілісність, продовжуючи розглядати її як сукупність „малоросійських” губерній унітарної Російської імперії. Коли ж постала Українська Центральна Рада, котра спиралася на національну інтелігенцію та селянство, й заявила про своє право представляти інтереси українського народу, російськомовне населення відчуло загрозу панівному становищу своєї меншості в українському суспільстві. Згідно з переписом 1897 року на етнічних українських землях проживало понад 30 млн. чоловік, з них українці становили 75 відсотків, росіяни – 11, євреї – 7, поляки і німці – по 2 і т.д. Серед сільського населення українці становили абсолютну більшість в усіх регіонах, але у містах – лише в Полтаві та Чернігові ^[10, с.34].

Для більшовиків, котрі після Лютневої революції 1917 року почали організаційно оформлятися як самостійна політична партія, стало проблематичним визнання самого факту існування українського народу як етнічної спільноти. М.Скрипник пізніше писав: „Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця”. Один з лідерів київських більшовиків Г.П’ятаков, виступаючи на Квітневій конференції [1917 року] РСДРП (б), заявляв, що вимога національного самовизначення пригноблених народів Росії є застарілою, реакційною як з економічного, так і з політичного погляду, а тому партія повинна його відкинути. Таких же поглядів дотримувалася і член Південно-Західного комітету РСДРП (б) Є.Бош ^{[11, с.213-215]}.

Серед більшовицьких організацій України мала поширення також думка, ніби національний рух узагалі, а в Україні зокрема, не має об’єктивних умов для свого розвитку і підтримувати його слід лише у боротьбі з великодержавною політикою Тимчасового уряду. Наприклад, цю точку зору поділяли Катеринославські більшовики, які за словами С.Гопнер, у національному питанні „погано орієнтувалися і наробили у ньому чимало помилок” ^{[12, с.83-84]}. Вони вважали, як писав В.Аверін, що „утворення Всеукраїнського центру (мається на увазі Української Центральної Ради – В.Р.) є більше поступка нездоровому національному домаганню українців, ніж здійснення одного з основних завдань пролетарської революції” ^[13, с.73].

Навіть після захоплення більшовиками влади у Росії серед їх однодумців в Україні не було єдиної думки щодо створення Всеукраїнського партійного центру та Української радянської держави. Частина більшовицьких функціонерів (Є.Бош, Г. Лапчинський, В. Люксембург та інші) заперечували навіть можливість всеукраїнського партійного об’єднання. На обласному з’їзді РСДРП (б) Південно-Західного краю, що проходив 3-5 грудня 1917 року в Києві, виявилася велика розбіжність у поглядах делегатів і, за словами Г.Лапчинського, резолюція з цього питання у закінченій формі прийнята не була ^[14, с.76].

Першими на шлях розколу України стали більшовики Румчероду – утвореного у травні 1917 року об’єднання рад солдатських, матроських і робітничих депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського військового округу, яке поширювало свою діяльність на Херсонську, Бесарабську та частково Таврійську й Подільську губернії. У першому складі Румчероду переважали представники українських партій соціалістичної орієнтації, меншовики та есери. Вони підтримували, хоч і з певними застереженнями, Тимчасовий уряд Росії та Українську Центральну Раду.

Відразу після одержання повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді комітет Центральної Ради (Мала рада) на терміновому засіданні 25 жовтня 1917 року утворив комітет для охорони революції в Україні, який заявив про поширення своєї влади на всі дев’ять українських губерній, тобто значно розширив територію, що згідно з „Тимчасовою інструкцією” Тимчасового уряду перебувала під юрисдикцією Центральної Ради, включаючи і райони діяльності Румчероду. Це рішення було підтверджене III Універсалом Центральної ради, було визнане Румчеродом, котрий також осудив більшовицький переворот, назвавши його узурпацією влади однією політичною партією.

У відповідь радянський главком М.Криленко за вказівкою Раднаркому РСФРР наказом від 3 листопада 1917 року розпустив Румчерод і призначив комісаром Румунського фронту С.Рошаля, який мав розігнати створені у військових частинах непідконтрольні більшовикам військово-революційні комітети й створити нові – з більшовиків. Створений 2 грудня з його ініціативи з фронтовиків більшовицький ревком проголосив радянську владу на Румунському фронті, але за наказом командуючого фронтом генерала Щербачова його було заарештовано. Влада на фронті продовжувала залишатися в руках військового командування та Центральної Ради в особі її комісара полковника В.Поплавка, а в Одесі – міської думи. Проте група більшовиків на чолі з С.Рошалем знову оголосила себе «фронтовим ревкомом». 7 грудня під час переговорів фронтового командування із самозваним ревкомом більшовик Корнєв намагався вчинити замах на генерала Щербачова. У відповідь члени ревкому були заарештовані ^{[15, с.339]}. Але на допомогу місцевим більшовикам з Петрограда прибули посланці ЦК РСДРП (б) на чолі з Володарським (Гольдштейном).

Вибори делегатів на II з'їзд Румчероду відбувалися під контролем більшовиків з порушенням установлених норм представництва. Одночасно більшовики розгорнули шалену агітацію за оголошення Одеси «вільним містом», зваблюючи її мешканців майбутніми економічними вигодами. На з'їзді, який проходив протягом 10-23 грудня 1917 року, були присутні 1202 деле­гати, серед котрих більшовиків і їм співчуваючих було 400, лівих есерів – 220, правих есерів – більше 180, меншовиків - близько 70 та інші. Більшість делегатів з’їзду становили військовослужбовці російської армії й Чорномор­ського флоту, які не були місцевими жителями, але саме гони вирішували майбутнє краю. При цьому повністю ігнорувалася воля українського насе­лення, адже в Херсонській губернії, до складу якої входила й Одеса, українці становили 68 відсотків. Протягом 2-3 грудня 1917 року відбувся Херсонський губернський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, волосних і повітових земств та міських дум, який визнав владу Центральної Ради й обрав за зразком Генерального Секретаріату вищий орган влади – губернський секретаріат у складі 9 секретарів: 5 - від українців і 4 - від національних меншин ^{[16, с.581]}.

В обраному на II з’їзді Румчероду виконкомі переважали більшовики та їх спільники - ліві есери, а головою Румчероду став В.Юдовський. 21 грудня 1917 року на об'єднаному засіданні президій рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Одеса була оголошена "вільним містом" у складі УНР. 23 грудня це ж зібрання затвердило положення про особливий статус міста та направило до Генерального Секретаріату Центральної Ради спеціального делегата для погодження цього питання з урядом УНР.

Політична ситуація на півдні України змінилася, коли російські червоногвардійські загони, прикриваючись маріонетковим харківським радян­ським урядом, розпочали агресію проти УНР. Більшовицьке керівництво Румчероду не було впевнене в тому, що червоним військам удасться зак­ріпитися в Україні, а тому вони намагалися відірвати від неї південні райони з Одесою, перетворивши їх на оплот російського більшовизму. 5 січня 1918 року в Одесі паралельно з Румчеродом був створений військово-революційний комітет («комітет 15-ти»), який також очолив В.Юдовський. Наказом №1 від 12 січня Румчерод було оголошено верховним органом влади на півдні України. Цим же наказом скасовувалися всі розпоряджен­ня комісара Центральної Ради в Одесі В.Павелка. 14 січня більшовики підняли повстання проти Української Центральної Ради і після важких триденних боїв встановили в Одесі радянську владу. 18 січня 1918 року вони створили одеський Раднарком у складі 14 комісарів. Очолив його голова ЦВК рад Румчероду і військово-революційного комітету В.Юдовський. ЦВК рад Румчероду оголосив себе у стані війни з Румунією й розпочав мобілізацію добровольців в Одеському, Тираспольському, Херсонському, Аккерманському та Бендерському повітах.

У лютому 1918 року одеські більшовики ще раз поділили владу. Рад­нарком став обласним виконавчим органом влади, який мав працювати під контролем ради робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів. ЦВК рад Румчероду залишався координуючим органом та мав займатися військовими питаннями й зовнішньою політикою ^{[17, с.363-366]}. Головою ЦВК рад Румчероду залишався все той же В.Юдовський, а головою Раднаркому було призначено В. Старостіна.

Після проголошення УНР більшовики Донбасу виступили категорично проти включення південно-східних промислових районів до складу України. Вис­тупаючи 17 листопада 1917 року на пленумі обласного Донецько-Криворізького комітету рад, Артем (Ф.Сергєєв) закликав «створити незалежну від київських центрів самоврядну Донецьку область і домагатися для неї всієї влади рад» ^{[18, с.177]}. Пленумом була прийнята підтримана меншовиками та російськими есерами постанова, яка пропонувала «розгорнути широку агітацію за залишення Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської Республіки» ^[19]. Як свідчив у своїх спогадах М.Скрипник, ці плани дістали підтримку в ЦК РСДРП (б) ^{[20, с.172]}.

Будучи частиною загальноросійської партії більшовиків, їх місцеві організації, що існували з Україні, навіть теоретично не допускали можливості існування Української держави і загальноукраїнського партійного центру. Створення останнього, на їх думку, могло стати небезпечним пре­цедентом для перетворення централізованої партії на федерацію обласних партійних організацій. Тому коли більшовики Південно-Західного краю зініціювали обласний (крайовий) з’їзд у Києві (3-5 грудня 1917 року), на ньому були присутні лише по одному представникові від Катеринослава і Херсона та декілька чоловік як гостей від Харкова і Миколаєва. Донецько-Криворізький обласний комітет РСДРП (б) відмовився від участі у роботі з'їзду в Києві й на противагу йому скликав власну партійну конференцію, яка пройшла 5-6 грудня у Харкові. Делегати конференції виріши­ли, що Донбас має бути окремою від України адміністративно-господарською і політичною одиницею у складі радянської Росії. З резолюції про ставлення до Української Центральної Ради учасники конференції оголо­сили її ворогом усіх трудящих ^{[21, с.379]}.

Не приїхали делегати Донкривбасу і на Перший Всеукраїнський з'їзд рад, який відкрився 4 грудня 1917 року в Києві. На противагу йому вони 9 грудня скликали у Харкові III обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну, на котрому була представлена лише третина рад [46 із 140], у складі яких переважали більшовики. Нехтуючи волею більшості рад ба­сейну, його делегати переобрали обласний виконком, до президії котрого ввійшли лише більшовики: С.Васильченко (голова), М.Жаков, Б.Магідов і М.Тевелєв. Перші двоє тільки-но прибули до Харкова з Ростова-на-Дону у зв’язку з антибільшовицьким виступом генерала Каледіна і відразу ж посіли керівні посади в обкомі РСДРП (б). Вони прагнули відірвати Донбас від України та включити його до складу радянської Росії з тим, щоб за її допомогою встановити більшовицьку диктатуру в басейні, де у більшості рад усе ще переважали меншовики та есери. При цьому думка не лише українського населення, яке становило більшість у Харківській і Катеринославській губерніях, але й органів місцевого самоврядування, громадських організацій та рад повністю ігнорувалася, про що свідчать такі факти.

11 червня 1917 року Харківська губернська рада робітничих, солдатських і селянських депутатів висловила підтримку діяльності та визнала Центральну Раду вищим органом влади в Україні. 529 делегатів Українського національного з’їзду Слобідської України (24-26 вересня 1917 року), які представляли політичні партії, робітничі, селянські й військові організації, кооперативні товариства та профспілки, ухвалили: «на всій Україні в етнографічних межах вищою владою є Українська Централь­на Рада і відповідальний перед нею Генеральний Секретаріат. Слобідська Україна (губернія Харківська та українські частини Вороніжчини й Курщини) з цього часу повинна бути приєднана до автономної України та, як і всі українські губернії, вона буде підкорятися Временному правительству тільки через Генеральний Секретаріат» ^{[22, с.36-37]}.

Після обговорення III Універсалу Центральної Ради Харківська міська дума у своїй постанові від 2 грудня 1917 року (36 – за, 17 – проти, 6 – утрималися) заявила про «приєднання м. Харкова до Української демократичної республіки як складової частини Російської демократичної республіки на основі прийнятих Центральною Радою положень».

3 грудня 1917 року окружний з’їзд у Таганрозі представників (делегатів) волосних комітетів, робітничих, українських, культурно-просвітніх і політичних організацій проголосував за прилучення Таганрозької округи до України (78 – за, утрималися – 2, проти – не було), вибрали до складу Центральної Ради «т. Пастернака» і винесли резолюцію про українізацію земства та окружної Таганрозької управи ^{[23, с.215]}.

Не змінилася позиція щодо України керівництва Донкривбасу і після проголошення у Харкові радянської влади й створення українського ра­дянського уряду - Народного Секретаріату. Відомо, що у роботі Першого Всеукраїнського з’їзду рад (11-12 грудня 1917 року) взяли участь представники 89 рад із близько 300 створених на той час в Україні, але не було жодного делегата від селянства. Тому його рішення не можна вва­жати легітимними, позаяк делегати з'їзду представляли лише незначну частину населення України. Незважаючи на те, що в роботі з’їзду взяли участь і 73 делегати від Донецько-Криворізького басейну, а їх лідер Артем (Ф.Сергєєв) у Народному Секретаріаті обійняв посаду секретаря торгівлі та промисловості, більшовицьке керівництво області не припиняло сепаратистських дій, намагаючись за будь-яку ціну відірвати від України, тепер уже радянської, промислові райони Півдня й Сходу і це при тому, що Перший Всеукраїнський з’їзд рад проголосив Українську радянсь­ку республіку федеративною частиною Російської республіки. У цьому вони повністю солідаризувалися з меншовиками і російськими есерами, які на з’їзді голосували проти самовизначення радянської України, заперечуючи її право на власне державне життя, навіть у складі радянської Росії. Більшовики Донкривбасу цілком поділяли великодержавні амбіції керівництва РСДРП (б), котре назвало свою державу Всеросійською федерацією радянських республік. Але від зміни назви імперська суть політики більшовиків у національному питанні не змінилася.

Під час роботи Першого Всеукраїнського з’їзду рад Я.Яковлєв (Епштейн) намагався переконати делегатів, що українське селянство є курку­льським за своєю природою. А оскільки без підтримки селянства всякі спроби встановити радянську владу є авантюрою, то «потрібно надати дрібно­буржуазній Україні створити собі владу за образом і подобою своєю, а самим намагатися врятувати від рук дрібнобуржуазного шовінізму Центральної Ради пролетарський Донбас, що тяжіє значно більше до Москви, ніж до Києва» ^{[24, с.172]}. Подібні заяви окремих лідерів Донкривбасу були не пооди­нокими.

Ідею виділення Донбасу і Криворіжжя з Харковом з України посилено пропагували й меншовики. Зокрема, на Першому Всеукраїнському з'їзді рад вони наполягали на тому, що Донецько-Криворізька область має бути цілком автономною і незалежною як від України, так і від радянської Росії ^[25, с.24]. Більшовики Донкривбасу не вірили, що радянська влада в Україні, навіть при підтримці радянської Росії, може закріпитися і протриматися трива­лий час, позаяк більшість українців їх не підтримувала. Під час виборів до Всеросійських Установчих зборів в Україні за більшовиків проголосува­ло лише близько 10 відсотків виборців. Тому серед керівництва Донецько-Криворізького басейну продовжувало посилюватися нігілістичне ставлення до штучно створеної української радянської державності й ідея включення басейну до радянської Росії знову набула нового звучання. Виходячи з того, що утворення єдиного політичного і господарського центру для всього економічного району могло б дати кращі результати у проведенні там комуністичних експериментів, вони вважали доцільним встановити безпосередній зв’язок з Раднаркомом РСФРР та Вищою радою народного господарства у Петрограді, обминаючи уряд радянської України, який до того ж був практично невідомий широкому загалу української людності.

Слід урахувати також, що серед більшовиків Харкова і Донбасу були поширені погляди на будівництво майбутньої радянської держави не за національно-територіальною ознакою, що відповідало офіційним гаслам про право націй на самовизначення, а шляхом створення федерації адміністративно-економічних районів. Особливого поширення ці погляди набули після приїзду з Ростова-на-Дону до Харкова "емігрантів" С.Васильченка, М.Жакова та В.Філова й призначення їх 13 грудня 1917 року редакторами газет "Донецкий пролетарий" та "Известия Юга", які вони стали використовувати як трибуну для поширення своїх ідей. Вони намагалися теоретично обґрунтувати свою лінію плутаними міркуваннями про всесвітню комуністичну революцію й злиття націй у майбутній єдиній радянській державі. Так, 30 грудня 1917 року у редакційній статті газети "Донецкий пролетарий" стверд­жувалося, що єдиний з точки зору економіки Донецький та Криворізький ра­йон має бути єдиним і політично, а включення його до складу України на­чебто порушує принцип національного самовизначення російського населення області.

Тертя між радянським урядом України і партійними та радянськими працівниками в Харкові, відомі пізніше як суперечки між "киянами" й "харків’янами", особливо посилилися після прибуття до міста російських, так званих "північних", червоногвардійських загонів. Більшовики Харкова і Донбасу дивилися на радянський уряд України як на небажаного і нікому не потрібного конкурента в боротьбі за владу в південно-східному регіоні України. Питання про взаємовідносини між ними розглядалося 28 грудня 1917 року на нараді харківської партійної організації й харківській за­гальноміській більшовицькій конференції та на партійній нараді РСДРП (б) 31 грудня 1917 року – 1 січня 1918 року, на якій були присутні також члени ЦВК рад України, виконкому обласної ради робітничих і солдатських депутатів, а також представник Раднаркому РСФРР в Україні С.Орджонікідзе. Попри публічні заяви про єдність більшовицьких організацій, сепаратистські домагання обласного керівництва Донкривбасу продовжувалися. "Резолюцію, – згадувала пізніше Є.Бош, – прийняли одностайно, але прези­дія утрималася, чим не мало вразила збори, які були неповідомлені про опозицію в комітеті" ^{[26, с.104]}.

Сепаратистські настрої керівної верхівки Донкривбасу ще більше поси­лилися після проголошення 9 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради державної незалежності України і повернення до Харкова після за­кінчення роботи III Всеросійського з’їзду рад (10‑18 січня 1918 року) Артема. «Харків’яни» не були впевнені в тому, що їм удасться встановити більшовицьку диктатуру на теренах усієї України, а тому хотіли шляхом включення найбільш розвинених у промисловому відношенні районів до складу РСФРР зберегти в них свою владу. Зважаючи на це, члени радянського уряду України В.Затонський і С.Бакинський 23 січня 1918 року надіслали до ЦК РСДРП (б) листа, у якому просили "провести в ЦК питання про небажа­ність утворення окремої автономної республіки Донецького басейну... Виділення Харківської і Катеринославської губерній зі складу України створить із неї дрібнобуржуазну селянську республіку й примусить жити у вічному страхові, що на якому-небудь іншому з'їздові рад перевагу візьме селянська більшість, бо єдиними суто пролетарськими округами є гірничі округи Донецького басейну та Криворіжжя" ^[27]. Побоювання були небезпідставними, адже селянство становило близько 80 відсотків населення України.

Як видно з листа, більшовицьких очільників найбільше хвилювала не політична єдність України, а страх без підтримки більшовиків Харкова і Донбасу втратити владу в Україні. Тому вони й шукали захисту в ЦК РСДРП (б), який завжди виступав арбітром у суперечках між "киянами" та "харків"янами". На жаль, відповідь на лист В.Затонського й С.Бакинського невідома. Можливо, її і не було, позаяк питання соборності українських земель в ЦК РСДРП (б) було розв’язане на користь "харків’ян".

Характерно, що питання про відокремлення від України південно-східних промислових районів та включення їх безпосередньо до складу РСФРР не обговорювалося населенням регіону й, навіть, рядовими членами РСДРП (б). За словами Є.Бош, опозиційно налаштована до радянського уряду України частина членів харківського та обласного комітетів РСДРП (б) "не виносила свого ставлення на загальні партзбори, вела агітацію персонально ^{[28, с.105]}.

Лише в надрукованому газетою "Донецкий пролетарий" повідомленні про нараду в Харківській міській організації РСДРП (б), яка відбулася 23 січня 1918 року, є невиразна згадка про те, що прибічники проголошення Донецько-Кризорізької республіки (далі – ДКР) усе ж намагалися винес­ти свою ідею на загальне обговорення комуністів і М.Жаков та С.Васильченко дали "приблизну схему нової організації", проте вона зустріла заперечення зборів, які вирішили, що всі сторони цього питання "вимагають детальної розробки й обговорення". Учасники зборів запропонували обкому РСДРП (б) висвітлити ці питання в партійній пресі ^{[29, с.192]}. І дійсно, 28 січня, тобто вже під час роботи IV обласного з'їзду рад Донецько-Криво­різького басейну, у газеті "Донецкий пролетарий" з’явилася редакційна стаття під назвою «Національний чи економічний принцип федерації», в якій поряд з твердженням, що "будь-яке самовизначення за принципом на­ціональним тепер, на порозі соціалізму, зжило себе", висувалася вимога "створення центру, котрий би об’єднав навколо себе всю роботу у Донецько-Криворізькому басейні" та вимагалася автономія області в складі РСФРР.

Питання про створення ДКР було розв’язане вузьким колом більшовицького керівництва Харкова та обкому РСДРП (б). Як свідчив Б.Магідов, у кінці січня 1918 року у харківському готелі "Метрополь" відбулася нарада, на якій були присутні Артем, С.Васильченко, В.Філов, М.Жаков, В.Межлаук, М.Руднєв, С.Шварц і декілька інших осіб. Серед ініціаторів створення ДКР А.Каменський називає також себе й М.Рухимовича, які не брали участі у нараді. Зібрання відкрив Артем, який накреслив мету і завдання та обгрунтував необхідність проголошення ДКР. Його пропозиція не зустріла особливих заперечень учасників наради і вони намітили склад обласного Раднаркому ^[30, с.65].

У спогадах сучасників існують великі розбіжності щодо ставлення Леніна до ідеї виділення з України південно-східних промислових районів у авто­номне утворення у складі РСФРР. Так, А.Каменський писав, що ДКР була створена "із санкції ЦК партії" ^[31, с.76]. Б.Магідов також стверджував, що напередодні її утворення Артем, будучи у Петрограді, "спочатку говорив з т. Леніним. Ленін поставився вельми співчутливо до цієї ідеї" ^[32].

Але маємо й інші свідчення. Після завершення роботи III Всеросійсь­кого з'їзду рад делегати від Донецько-Криворізького басейну мали розмову з Леніним та Й.Сталіним, під час якої Артем порушив питання про виділення із складу України Донкривбасу і включення його до РСФРР. Проте за словами В.Затонського, який начебто був присутній при цій розмові, Артем не дістав згоди в них ^{[33, с.169]}. М.Скрипник – один з найбільш послідовних провідників політики українізації 20-их років, характеризуючи ставлення "вождя світового пролетаріату" до питання соборності українських земель, писав: "Ленін цілком згоджувався з конечністю висунути проблему об'єднання в одній радянській державі всіх територій, залюднених українською більшістю, не тільки Південно-Західного краю, а й Лівобережжя України: Харківщини, Катеринославщини, Кривого Рогу та навіть місцевостей Курщини й Воронежчини з людністю українською" ^[34, с.52]. Твердження М.Скрипника не є переконливими, позаяк його публіцистичні праці написані через багато років після подій січня 1918 року, коли Леніна вже почали канонізувати його послідовники.

Як бачимо, свідчення "киян" і "харків’ян" цілком протилежні, а тому встановити позицію Леніна щодо ідеї проголошення ДКР неможливо, хоча, враховуючи пануючий в РСДРП (б) принцип "демократичного централізму", можна припустити, що без санкції ЦК партії це питання не могло бути розв’язане позитивно.

Рішення про скликання IV з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну було прийняте обласним виконавчим комітетом 10 січня 1918 року. 21 січня воно було опубліковане у газеті "Донецкий пролетарий". З’їзд мав розгля­нути поточні справи і економічну політику радянської влади в Донбасі. Питання про організацію ДКР у порядкові денному не було. Представництво селян, які становили більшість населення краю, на з’їзді не передбачалося.

IV обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну відкрився 27 січня 1918 року в Харкові. На ньому були присутні 74 делегати з ухвальним голосом: з них – 48 більшовиків, 19 есерів, 5 меншовиків і 2 безпартійних. У робо­ті з’їзду також узяли участь член радянського уряду України й "агент ЦК" (так він себе називав) М.Скрипник та делегація ВРНГ з Петрограда на чолі з В.Оболенським. Установити представництво рад Донбасу і Криворіжжя й прізвища делегатів, які не виступали, неможливо, позаяк у матеріалах з"їзду ці дані відсутні. Матеріали з”їзду були опубліковані в окремому додатку до газет "Донецкий пролетарий" і "Известия Юга", а також у скороченому вигляді в інших харківських газетах .

З’їзд відкрив більшовик А.Каменський і попросив делегатів особливо серйозно поставитися до роботи, оскільки на з’їзді має розв’язатися дуже важливе питання – "виділення Донецького басейну в автономну одиницю" ^[35]. З’їзд почався із загальнополітичної дискусії між більшовиками, з одного боку, та меншовиками й есерами – з другого, яка виявила цілком протилежні погляди на характер більшовицького перевороту та перспекти­ви розвитку соціалістичної революції з Росії. З доповіддю про економічну політику радянської влади в Донбасі виступив народний секретар пра­ці радянського уряду України М.Скрипник. Схарактеризувавши стан еко­номіки Донбасу, він назвав його катастрофічним. Єдиний вихід для по­долання розрухи він убачив у націоналізації всієї паливної й металургій­ної промисловості басейну. З цією метою М.Скрипник запропонував ство­рити обласний економічний орган – Раду народного господарства півдня Росії з осідком у Харкові, яка мала діяти "згідно вироблених для всієї Російської радянської федерації планів", а також районні та підрайонні ради народного господарства на місцях. Їх створення розглядалось як підготовчий етап для націоналізації промисловості й створення необхідних умов для переходу до соціалізму ^[36]. Більшістю голосів запропоноване М.Скрипником рішення було прийняте. На думку більшовиків, тільки одержавлення промисловості Донбасу і підпорядкування її загальноросійському центрові у Петрограді здатне було подолати економічну кризу й розруху, які були породжені світовою війною, революційним безладом та некомпетентним утручанням революціонерів різного гатунку в роботу промислових підприємств.

Гарячі дебати на з’їзді викликало питання про організацію влади в Донецько-Криворізькому басейні, доповідачем із якого від більшовиків виступав С.Васильченко. Необхідність проголошення Донецько-Криворізької радянської республіки вже була вирішена заздалегідь, тому на з’їзді дебатувалося інше питання: який принцип - економічний чи національний необхідно класти в основу організації радянських республік. Основні по­ложення доповіді С.Васильченка зводилися до того, що по мірі зміцнення влади більшовиків на місцях федеративний устрій Російської соціалістичної республіки буде будуватися не за національними ознаками, а за особливостями економічного розвитку окремих регіонів. Доповідач переконував, що "звільнений пролетаріат не може нікого пригноблювати, отже, це не може бути національний принцип... В соціалістичній республіці може бути лише федерація господарських одиниць". З огляду на те, що Донецько-Криворізький басейн є цілком сформованою в господарському відношенні еко­номічною одиницею і "може стати зразком соціалістичного господарюван­ня для інших республік", а включення його до складу радянської Украї­ни «недопустиме з точки зору інтересів усієї Російської федерації», С.Васильченко переконував делегатів з’їзду в тому, що Донкривбас пови­нен мати самостійні органи не лише економічного, але й політичного само­врядування. Він запропонував створити автономну Донецько-Криворізьку республіку, виділити її із складу України і включити до Російської федерації ^[37]. Таким чином, пропозиція С.Васильченка повністю запере­чувала проголошене більшовиками на Квітневій (1917 року) конференції РСДРП (б) та в ленінській "Декларації прав трудящого та експлуатованого народу" право народів, у тому числі й українського, на національне самовизначення.

З різкою критикою прибічників розчленування України виступив М.Скрипник. Він намагався переконати делегатів з’їзду, що ставити в основу організації радянських республік економічний принцип – правильно, але це принцип майбутнього, а не сучасного ^[38]. М.Скрипник доводив, що основу зміцнення більшовицького режиму і встановлення співдружності народів радянської держави, яка ще не мала назви, становить справедливе розв’язання національного питання згідно з принципом права націй на самовизначення. "Виділення Донецького басейну, – говорив він, – означало б підрив радянської влади і зміцнення Генерального Секретаріату" ^{[39, с.255]}. М.Скрипник уніс резолюцію, в якій пропонував Донецько-Криворізькій республіці, якщо все ж вона буде створена, бути автономною частиною радянської України й лише через неї входити до складу Російської федерації. Як і всі інші більшовики, М.Скрипник дбав не про національні інтереси українського народу, а про оптимальний варіант встановлення радянської влади в Україні.

Резолюція М.Скрипника зустріла серйозні заперечення делегатів з'їзду. М.Жаков та С.Васильченко звинуватили М.Скрипника у націоналізмі, у прагненні насильницьким шляхом підпорядкувати пролетарський Донбас ра­дянському урядові України. Необхідність виділення Донкривбасу з України вони мотивували тим, що "відсталі селяни України є лише важким каменем на шиї донецького пролетаріату і будуть ослаблювати успішність його боротьби" ^[40, с.53].

С.Васильченко, виражаючи переконання більшості харківських і донецьких комуністів, заявив, що "аграрні райони України не мають бази для розвитку пролетарської резолюції, а Рада (Центральна Рада. – В.Р.) загинула під натиском сил ззовні України" ^[41]. Тим самим він визнавав, що більшовицький режим у формі радянської влади принесли в Україну російські червоногвардійські загони і він не має тут ґрунту для свого існування.

Затятим прихильником відриву Донецького і Криворізького басейнів від України, навіть радянської, виступив Артем. Він переконував делегатів з’їзду, що захопивши владу в Росії, більшовики знищили національний гніт у будь-якій формі, а тому національне самовизначення пригноблених народів втратило свою актуальність. "Національні забобони, – говорив він, – загинули разом з Центральною Радою" ^[42]. Іншим аргументом Артема на користь створення Донецько-Криворізької республіки була мобілізація донецького пролетаріату для боротьби з антибільшовицьким повстанням генерала Каледіна на Дону. Згадуючи пізніше дискусію з Артемом на з’їзді, М.Скрипник писав: «Донбас проти Дону. Це була його постійна ідея. З цьо­го приводу на з’їзді довелося з ним сперечатися, але тов. Артем твердо стояв на своєму: не з заходу йде наступ світового капіталізму проти радянської влади, а з південного сходу, з Дону. Чергове завдання – підняти Донбас проти Дону, організувати пролетарські шахтарські маси проти куркульського донського козацтва» ^[43].

Аргументи Артема не витримують критики, адже у другій половині січня 1918 року основні сили протибільшовицького повстання на Дону вже були розгромлені, а генерал Каледін, переконавшись у безнадійності подальшої боротьби, 29 січня застрелився.

Будучи переконаними прибічниками комуністичної ідеології, М.Скрипник і Артем гадки не мали відстоювати соборність українських земель у єдиній державі. Загальновизнану українським народом представницьку Центральну Раду та її уряд Генеральний Секретаріат вони вважали владою буржуазною, контрреволюційною. Тому суперечки між ними на з'їзді точилися лише з питання: сприятиме чи перешкоджатиме встановлення більшовицького режиму в Україні виділення з неї південно-східних промислових районів. З цього приводу Артем заявляв: "Ми, як більшовики, не розходимося з тов. Скрипником. Ми розходимося з ним, як з офіційним представником українського ЦВК» ^{[44, с.188]}.

Зрештою, дотримуючись партійної дисципліни, М.Скрипник зняв свою резолюцію й з’їздом було прийнято рішення "Про утворення уряду Донецької республіки Рад" та обрано обласний виконавчий комітет у складі 5 бі­льшовиків, 3 лівих есерів і одного меншовика. 14 лютого на першому засіданні обласного виконкому була обрана його президія у складі С.Васильченка (голова), М.Жакова (товариш голови) та І.Варейкіса (секретаря), а також затверджений склад Раднаркому Донецько-Криворізької республіки (так офіційно вона стала називатися) на чолі з Артемом.

У зв’язку з тим, що на IV з’їзді рад Донкривбасу представників від селянства не було, ліві есери відмовилися ввійти до Раднаркому ДКР. Передбачаючи з часом домовитися з ними, більшовики залишили за лівими есерами посади комісарів землеробства, управління нерухомим майном і лікарняно-санітарного, проте ці наркомати так і не були створені. Отже, уряд ДКР виявився виключно більшовицьким, незважаючи на те, що ліві есери до літа 1918 року офіційно вважалися спільниками більшовиків у боротьбі за радянську владу в центрі й на місцях.

Територія Донецько-Криворізької республіки включала Харківську і Катеринославську губернії, північні повіти Таврійської й гірничі райони Херсонської губерній та Війська Донського ^[45]. Вона практично збігалася з тими українськими землями, які згідно з «Тимчасовою інструкцією» від 4 серпня 1917 року Тимчасовий уряд вилучив з підпорядкування Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. У цьому плані донецькі й харківські більшовики виявилися солідарними з Тимчасовим урядом Росії.

Реакція ЦК РСДРП (б) і Раднаркому РСФРР на утворення Донецько-Криворізької республіки була неоднозначною та залежала від того, наскільки впевнено почували себе російські більшовики в Україні. Коли 31 січня 1918 року Артем повідомив голову ЦВК Рад РСФРР Я.Свердлова про утворення ДКР як "частини загальноросійської Федерації Рад", останній 17 лютого телеграфував у відповідь: "Відокремлення вважаємо шкідливим" ^{[46, с.113]}.

На той час російські червоногвардійські загони при підтримці місцевих більшовиків уже встигли окупувати майже всю Україну і в них з'явилася надія, що зони протримаються тут надовго, а тому відпала потреба відривати від України промислові райони. Коли ж стало відомо, що умови Бере­стейської угоди Центральної Ради з центральними державами поширюються на всю територію Української Народної Республіки й Україна для більшовиків буде втрачена, позиція керівництва РСФРР різко змінилася. Ознайомившись з протоколами засідання об­ласного виконкому рад Донкривбасу, секретаріат РСДРП (б) у листі від 3 березня 1918 року вітав комуністів Донбасу за ту послідовну лінію, яку вони "провели при формуванні Ради Народних Комісарів" ^{[47, с.117]}.

Проголошення ДКР відбулося без широкого розголосу та не одержало підтримки ні серед робітництва, ні серед більшовицьких організацій області, адже куди б не належали промислові райони – до радянської Росії чи радянської України, влада у них все одно залишалася в руках комуністів. Для більшості партійних організацій Донбасу, як зауважував у свій час М.Острогорський, виникнення ДКР "було цілком несподіваною справою" ^{[48, с.111]}.

Для Таганрозької ради робітничих депутатів також "було новиною утворен­ня Донецького робітничого уряду" ^[49]. Ставлення більшовиків Катери­нославщини до утворення ДКР було суперечливим. Катеринославська міська рада робітничих і солдатських депутатів «висловилася проти утворення Донецької республіки» ^[50], районна рада народного господарства прийняла запропоновану Я.Епштейном (Яковлєвим) резолюцію, яка вітала "виділення Донецького і Криворізького басейнів в автономну республіку» ^[51]. Загалом, як відзначав Е.Квірінг, "катеринославці входили до неї лише формально ^[52, с.5].

У лютому 1918 року Раднарком ДКР приступив до створення нових адміністративно-територіальних одиниць шляхом поділу регіону на окремі економічні райони: Харківський, Катеринославський, Верхньодніпровський, Луганський, Олександрівський, Павлоградський, Бахмутський, Олександро-Грушевський, Таганрозький, Ростовський, Маріупольський і Криворізький ^[53]. Проте новий адміністративно-територіальний поділ не був реалізований до кінця, за винятком території власне Донбасу, де були створені районні та підрайонні комітети. Центральним військово-революційним ко­мітетом (Центроревкомом) Донбасу був напрацьований проект створення Донецької губернії у складі Бахмутського, Слов’яносербського, Бердянського, Ізюмського та частини Маріупольського повіту й Таганрозького округу ^[54]. І хоч її організація не була офіційно затверджена Раднаркомом ДКР, усе ж Центроревком Донбасу мав статус губернського ревкому, але його влада не охоплювала всіх районів Донбасу, позаяк у березні 1918 року більшовики Луганська створили власний Раднарком на чолі з Ю.Лутовіновим.

Соціалістичні експерименти більшовиків у промисловості та адміністративному устрої ще більше посилювали хаос і анархію у краї й привели до повної руйнації економіки Донкривбасу.

Останнім радянським псевдодержавним утворенням, яке виникло на те­ренах України, була Радянська соціалістична республіка Тавріди. Відомо, що Таврійська губернія включала Кримський півострів і три південноукраїнських повіти: Бердянський, Дніпровський та Мелітопольський. У Криму переважало російське й кримськотатарське населення, а в трьох північних повітах – українське. Останнє вважало себе невід’ємною частиною Української Народної республіки і підтримувало державотворчу діяльність її уряду. Протягом 17-18 грудня 1917 року в Мелітополі пройшов з’їзд міських і земських органів місцевої влади та рад селянських, ро­бітничих і солдатських депутатів трьох північних повітів Таврійської губернії, на якому делегати висловили цілковиту підтримку Центральній Раді й вирішили взяти участь у виборах до Українських Установчих зборів ^{[55, с.346]}.

У Криму після повалення самодержавства в Росії почалося бурхливе піднесення національно-визвольного руху кримськотатарського населення, їх прагнення до самовизначення. У березні 1917 року на першому з’їзді татар у Сімферополі було обрано їх представницький орган – Мусульманський виконавчий комітет. Рух за автономію Криму особливо активізувався після захоплення більшовиками влади у Росії. 20 листопада 1917 року на з’їзді делегатів міст і земств півострова було обрано раду на­родних представників із 48 осіб. До її складу ввійшли представники всіх національностей, які проживали у Криму. 12 грудня 1917 року на Установчому з’їзді кримськотатарського народу було створено національний уряд – Раду директорів і прийнято Конституцію Кримської Народної республіки. З’їзд також ухвалив рішення про термінове скликання Уста­новчих зборів краю для розв’язання питання про форму державного правління у Криму. Директорія кримськотатарського народу діяла спільно з радою народних представників ^{[56, с.580]}.

Проте демократичне розв’язання питання про владу і самовизначення Криму було перерване встановленням у січні 1918 року більшовицького режиму на півострові. 7 бе­резня у Сімферополі відкрився з’їзд рад робітничих, солдатських, селянських і батрацьких депутатів, на якому було обрано ЦВК рад Таврійської губернії у складі 12 більшовиків та 6 лівих есерів. Керуючись одержаними від ЦК РСДРП (б) директивами, Таврійський ЦВК декретом від 21 березня оголосив про створення Радянської соціалістичної республіки Тавріди у складі РСФРР. Новоутворена республіка включала всю територію Таврійської губернії. Але кримські більшовики не врахували того, що заселені українцями північні повіти губернії були складовою частиною УНР і умови Берестейського мирного договору також поширювалися на них. Через день вони отямилися й 23 березня новим декретом територія Радян­ської республіки Тавріди була обмежена лише Кримським півостровом. Того ж дня був утворений і уряд республіки – Рада народних комісарів на чолі з А.Слуцьким, яка проіснувала близько місяця – до повної окупації німцями Криму у кінці квітня 1918 року.

Ставлення Леніна та більшовицького керівництва РСФРР до територіальної цілісності України залежало від політичної кон'юнктури і перспектив утримати її під своєю владою. Буде Україна, єдиною в етнографічних межах чи існуватиме на її теренах декілька адміністративно-територіальних утворень, суттєвої ролі не відігравало. Головне, щоб вона була частиною унітарної Російської радянської держави, яка аж до 1922 року не мала певної назви.

3 березня 1918 року між центральними державами і радянською Росією був підписаний мирний договір, згідно з яким остання зобов’язувалася вивести свої війська з України й припинити втручатися у її внутрішні справи, але виконувати умови договору керівництво РСФРР не збиралося. Більше того, 15 березня ЦК РСДРП (б) зобов'язав більшовицькі організації, що діяли на теренах України, створити єдиний радянський уряд і єдиний фронт боротьби проти австро-німецьких військ ^[57, с.66]. Збройний, але безнадійний, опір потрібний був більшовикам для того, щоб устигнути вивезти з України до РСФРР якомога більше хліба та інших народногосподарських цінностей.

Керівництво ДКР наївно сподівалося, що відрив Донкривбасу від України може запобігти наступу німецьких військ на Донбас. В опублікованому 7 квітня 1918 року в газеті "Донецкий пролетарий" зверненні до Української Центральної Ради (копія – всім європейським урядам) вони пропонували їй зупинити наступ німців і укласти перемир’я на умовах визнання ДКР автономною частиною РСФРР, проте на цю "ноту" ніхто не зважав.

Усі перераховані вище псевдодержавні радянські утворення були спробою місцевих більшовицьких організацій розчленувати Україну, відірвати від неї найважливіші промислові райони і шляхом включення їх до РСФРР зберегти в них свою владу. В цьому проявлялася великодержавна сутність політики російських більшовиків та їх партійних структур в Україні. Протягом березня-квітня 1918 року в зв’язку з наступом австро-німецьких військ усі радянські регіональні утворення були ліквідовані й стали, хоч і не надовго, частиною єдиної Української Народної Республіки.

Примітки

1. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине /1918-1920 гг./ Н.И.Супруненко. – М.: Наука, 1966. – 446 с. (До тексту)

2. Рибалка І.К. В.І.Ленін і Україна / І.К.Рибалка – Харків: В-во ХДУ, 1969. – 155 с. (До тексту)

3. Куліченко М.І., Маланчук В.Ю., В.І.Ленін і розв'язання національного питання на Україні / М.І.Куліченко, В.Ю.Маланчук. - К.: Політвидав Украї­ни, 1971. – 320 с. (До тексту)

4. Лихолат А.В. Здійснення ленінської національної політики на Україні /1917-1920/ – К.: Наукова думка, 1967. – 303 с. (До тексту)

5. Ревегук В.Я. До питання про створення Донецько-Криворізької респуб­ліки / В.Я.Ревегук // Питання історії СРСР. - Вип. 17. – Харків, 1974. – C.74-83. (До тексту)

6. Ленін В.І. Чи потрібна "самостійна політична партія" єврейському пролетаріатові / Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.7. – К.: Політвидав України, 1970. – С. 114-121. (До тексту)

7. Там само. К.М.Александровій. – В.І.Ленін. Повне зібрання творів. Т. 46.- К.: Політвидав України, 1974. – С. 279. (До тексту)

8. Орест Субтельний. Україна/ О.Субтельний. - К. : Либідь, 1992. – 512 с. (До тексту)

9. Цитую за: Віталій Огієнко. Ленінська теорія національного самовизначення у контексті становлення українського націонал-комунізму / В.Огієнко // Київська старовина. – 2005. – №4 – С. 58-73. (До тексту)

10. Бойко О.Д. Проблема визначення кордонів України у період Центральної Ради (1917-1918 рр.)/О.Д.Бойко // Український історичний журнал. – 2008. – №1. – С.29-38. (До тексту)

11. Седьмая (Апрельская) Всероссийская конференция РСДРП (б).– М.: Политиздат, 1958. – с. 213-215. (До тексту)

12. Гопнер С.И. Первые недели революции // Борьба за Советы на Екатеринославщине. Сборник статей и воспоминаний. – Днепропетровск, 1927. – с. 83-84. (До тексту)

13. Аверін В. До другого Всеукраїнського з’їзду Рад // Літопис революції – 1928. – №2. – с. 73. (До тексту)

14. Лапчинський Г. Перший період радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народний Секретаріат // Літопис резолюції.-1928. – № 1. – с.76. (До тексту)

15. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах, т.2 -К.: Наукова думка, 1997. – с.339. (До тексту)

16. Там само. т.1. – с.581. (До тексту)

17. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. У двох томах. – Т.2. – К.: Наукова думка, – 1967. – с.363-366. (До тексту)

18. Артем на Украине. Документы и материалы. – Харьков: Хар. областное из‑во, 1961. – с. 177. (До тексту)

19. Державний архів Донецької області (далі – ДАДО). – Ф.Р.- 2602. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 53. (До тексту)

20. С.Ш. Из истории Советской власти на Украине (по материалам вечера воспоминаний) // Летопись революции. – 1924. – №4. – с. 171. (До тексту)

21. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1987. – с.379. (До тексту)

22. Бойко О.Д. Назв, праця. – с.36-37. (До тексту)

23. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках.-К.: Либідь, 1999. – с. 215. (До тексту)

24. С.Ш. Из истории Советской власти на Украине (по материалам вечера воспоминаний) //Летопись революции.-1924.-№4. – с. 172. (До тексту)

25. Е.Бош. Национальное правительство и Советская власть на Украине, – М., 1919. – с. 24. (До тексту)

26. Е.Бош. Год борьбы.-М.-Л.: Госиздат СССР, 1925. – с.104. (До тексту)

27. Державний архів Російської Федерації. – Ф. 1318. – Оп.1. – Спр. ІІІ. –Арк. 149. (До тексту)

28. Е.Бош. Год борьбы.-М.-Л.: Госиздат СССР, 1925. – с.105. (До тексту)

29. Большевистские организации Украини в период установлення и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 – апрель 1918 гг.) Сборник документов и материалов. -К.: Госполитиздат Украины,  1962. – с. 192. (До тексту)

30. Магидов Б. Организация Донецко-Криворожской республики и отступление из Харькова // Пять лет. Сборник статей и воспоминаний, посвященный пятой годовщине Октябрьской революции.- Харьков: «Пролетарий», 1922, – с. 65. (До тексту)

31. Каменский А. От Донбасса к Царицыну// Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сборник воспоминаний и статей.- Харьков: "'Пролетарий", 1929.- с.76. (До тексту)

32. ДАДО.-Ф.Р-2109.– Оп.1.– Спр.117. – Арк. І7. (До тексту)

33. Затонський В. Уривки зі спогадів про Українську революцію // Літопис резолюції. -1929. – №4. -с. 169. (До тексту)

34. Скрипник Н. Донбасс и Украина // Коммунист. – 1920. – №4. – с.52. (До тексту)

35. ЦДАВО України. – Ф. 1822. – Оп.1. – Спр.2 – Арк.3. (До тексту)

36. Донецкий пролетарий. – 1918. – 31 января. (До тексту)

37. Известия Юга. – 1918. – 14 февраля. (До тексту)

38. ЦДАВО України. – Ф. 1822.-Оп.І.-Спр.2.-Арк.27. (До тексту)

39. Матеріали та документи про Донецько-Криворізьку республіку // Літопис революції. – 1928. – №3. – с.255. (До тексту)

40. Скрипник Н. Назв. праця. – с.53. (До тексту)

41. Земля и воля. – 1918. – 24 февраля. (До тексту)

42. ЦЦАВО України. – Ф.1822. – Оп.1.– Спр.13. – Арк.29. (До тексту)

43. Коммунист.-1921.– 27 июня. (До тексту)

44. Артем на Украине. – с. 188. (До тексту)

45. Донецкий пролетарий. – 1918. – 7 апреля. (До тексту)

46. Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления Советской власти. – с. 113. (До тексту)

47. Там само. – с. 117. (До тексту)

48. Острогорський М. З історії більшовицької організації Горлівсько-Щербинівського району Донбасу (1901-1918 рр.) //Літопис революції 1930.-№5.-с.111. (До тексту)

49. ЦДАВО України. – Ф.1822.-Оп.І.-Спр.І.-Арк.14. (До тексту)

50. Известия Екатеринослазского Совета рабочих и солдатских депутатов. – 1918. – 19 февраля. (До тексту)

51. Звезда. – 1918. – 17 февраля. (До тексту)

52. Э.Квиринг. Наши разногласия // Первый сьезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5-12-июля 1918 г. Статьи и протоколы сьезда. – Харьков,1923.-с.5. (До тексту)

53. ДАДО. – Ф.Р – 1246. – Оп.5. – Спр.27. – Арк.8. (До тексту)

54. Там само. – Ф.Р – 2602. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.64. (До тексту)

55. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. У двох томах, т.2. – К." Наукова думка'" 1967. – с. 346. (До тексту)

56. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. т. І. – К.: Наукова думка, 1996. – с. 580. (До тексту)

57. Большевистские организации Украины в период установлення и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 – апрель 1918 гг.).– с.66. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.