История Полтавы

Багряный, Иван Павлович

Подробности

Просмотров: 8968

Багряний, Іван Павлович (справжнє прізвище — Іван Павлович Лозов’ягін) (02.10(19.09).1906 — 25.08.1963), письменник, поет

Іван Багряний — видатна постать в українській літературі XX століття, хоча тривалий час його в Україні не знали. Причина цього зрозуміла: він був ворогом комуністичної ідеології і пануючого режиму, борцем за вільну Україну. Лише з часу проголошення Україною державної незалежності Іван Багряний в ореолі заслуженої слави повертається на батьківщину як її вірний син. Вже вийшла ціла бібліотека його творів: "Сад Гетсиманський", "Людина біжить над прірвою", "Тигролови", "Огненне коло"... Хоч і були вони опубліковані на Заході ще в 40 — 50-і роки, але дійти через "залізну завісу" в Україну раніше не могли. 1992 року академік М. Жулинський писав: "Проаналізувавши все написане Багряним, беручи до уваги і публіцистику, й поставити в контекст його драматичного життя — означало б виголосити присуд тоталітарній системі, яка методично знищувала національні таланти і робила це жорстоко, не усвідомлюючи при цьому, що зло обертається бунтом, спротивом, боротьбою".

Справді, названі і неназвані твори І. Багряного (додати б ще сюди поеми "Скелька", "Гуляй Поле", "Антон Біда, герой труда" та ін.) — "все це своєрідна біографія українського народу в період трагічних 20 — 30-х років, другої світової війни і окупації України, громадянської боротьби в перше повоєнне десятиліття".

Академік Жулинський назвав життя Багряного "драматичним"...

Спробуємо уявно пройти його шляхами — від села Куземиного на Полтавщині до міста Новий Ульм у Баварії, де на міському цвинтарі покоїться Іван Багряний і де на кам’яному надгробку можна прочитати його власні слова із "Золотого бумерангу":

Ми є. Були. І вічно будем.
Й Вітчизна завжди з нами.

Справжнє прізвище письменника — Іван Павлович Лозов’ягін. Він народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземиному, звідки походила його мати, — це тоді в Зіньківському повіті Полтавської губернії (тепер — Охтирщина, Сумської області). Батько малярував. 1923 року Іван закінчив Краснопільську художньо-керамічну профшколу, а з 1926 навчався в Київському художньому інституті. Та до захисту диплома справа не дійшла: не допустили — "неблагонадійний". А треба сказати, що в цей час Багряний вже був відомий як письменник і мав політичний ярлик — "куркульський ідеолог".

У 20-х роках Іван Павлович перебрав чимало професій, був навіть політінспектором міліції. Всі ці "ходіння" дали йому великий досвід і розуміння справжньої суті навколишнього життя. З 1926 року, коли в журналі "Глобус" з’явився його перший вірш, він став швидко входити в літературу. Ім’я Багряного зарясніло на сторінках журналів "Червоний шлях", "Всесвіт", "Плужанин", "Гарт", "Кіно". 1927 виступав і як прозаїк, автор цікавих оповідань. Тоді ж дебютував збіркою віршів "До меж заказаних". Влітку 1927 року молодий Семен Журахович зустрів його в Яреськах на Полтавщині, де в ті роки відпочивали на псільських берегах українські письменники і художники.

1929 року вийшла поема "Аве Марія", яку на третій день після виходу конфіскували. 1928 в Охтирці писав, а в 1930 році видав знаменитий роман у віршах "Скелька". Назва цього твору походить від села, яке сусідувало з Куземиним і Грунню, батьківщиною О. Вишні. В основу твору письменник поклав місцеву легенду з XVIII сторіччя (та й архівні матеріали) про те, як українські селяни, доведені до відчаю насильством колонізаторів, знищили монастир, осередок русифікації і покріпачення на Слобожанщині.

Дуже активно працював Іван Багряний у 1928 — 30 роках. У цей час були написані романи і поеми "Батіг", "Собачий банкет", "Вандея", "Гутенберг", епопея "Комета" та інші. 1930 року вийшла збірка оповідань "Крокви над табором". У травні того ж року гурт письменників, до якого входили, крім Багряного, Підмогильний, Тенета і Антоненко-Давидович, зустрічала Полтава — вони здійснювали велопробіг від Києва до Дніпропетровська. На літературному вечорі в Полтаві Багряний читав "Вандею".

Влітку 1932 року на вулиці в Харкові Багряного заарештували. Протягом року він сидів у в’язниці — тривало слідство в справі "політичного самостійницького українського ухилу в літературі". Ні більше, ні менше! 1933 року одержав 5-річний термін, який почав відбувати в таборах БамЛАГУ. 1936 юнак тікає з Далекого Сходу, добирається до рідних місць і... знову потрапляє до харківської в’язниці. За два з половиною роки перебування в ній 83 дні відсидів у камері смертників. Враження цього періоду знайшли пізніше відображення в повісті "Сад Гетсиманський". 1940 року відпустили на волю з підірваним здоров’ям. Замешкав в Охтирці без права виїзду. Якийсь час працював у місцевому драмтеатрі декоратором.

З початком війни письменник потрапляє в ополчення, та врешті-решт залишається в окупації. Тепер він редактор газети "Голос Охтирщини", сповідує ідеї самостійної України. Але німці прийшли з завойовницькою метою і тому не могли сприяти національно-визвольним настроям і діям українців. 1942 року вони занесли ім’я Багряного в список для страти згідно з курсом щодо української національної інтелігенції. Івану Павловичу пощастило врятуватись. Узимку 1943 Охтирку визволили радянські війська, і письменника мобілізують в армію. По дорозі німці бомблять ешелон, і Багряний опиняється знову дома. Тут НКВД починає всерйоз займатися "зрадником". Захопивши рукописи, Багряний прямує до Києва, а звідти до Львова. Там він займається творчою працею, пише роман "Звіролови" ("Тигролови"), на деякий час пристає до УПА. Влітку 1944 року німці відправляють його в табір остарбайтерів поблизу Берліна. Перед падінням рейху Багряний тікає в Австрію — спершу в Тироль, потім в Інсбрук, звідки в 1946 році перебирається в Баварію, у містечко Новий Ульм, де знаходився великий табір українців, які не бажали повертатись в Україну. Це був кінцевий пункт життєвого шляху Багряного.

У Новому Ульмі Іван Багряний засновує газету "Українські вісті", створює об’єднання МУР (Мистецький Український Рух), очолює УРДП, обирається головою Української Національної Ради. В цей час він пише сотні публіцистичних статей. Великого розголосу набула його брошура "Чому я не хочу повертатись до СРСР?", опублікована в 1946 році. У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932 — 33 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі. Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: "Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну".

"Я не хочу вертатись на ту "родіну"... Я беру це слово в лапки як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам совітською пропагандою. Большевики зробили для 100 національностей єдину "совітську родіну" і нав’язують її силою цю страшну "тюрму народів", звану СРСР".

Після цього обгрунтованого виступу І. Багряного західні влади задумались і стали позбуватись ілюзій щодо Сталіна і його "найдемократичнішої" системи.

Перебуваючи в Новому Ульмі, Іван Багряний написав і видав збірку віршів "Золотий бумеранг" (1946), сатиричну поему "Антон Біда, герой труда" (1947), перевидав роман "Тигролови", згодом перекладений на англійську, німецьку, французьку і голландську мови. У 1950 році опублікував "Сад Гетсиманський", 1953 — "Огненне коло", 1957 — "Маруся Богуславка", 1965 — "Людина біжить над прірвою". Написав також .кілька п’єс: "Генерал", "Морітурі" (1947), "Розгром" (1948). Писав твори для дітей. На його вірші бандурист і композитор Г. Китастий створив пісні "За Україну", "Балада про Тютюнника", "Марш українських січових стрільців". Літературний архів І. Багряного з 1990 року знаходиться в Українській Вільній Академії наук у США.

1992 року Івану Багряному посмертно присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" (http://www.pollitra.pi.net.ua)