Мемуари (1917-1922 рр.)
- Подробности
- Просмотров: 1352
Вадим Щербаківський. Мемуари (1917-1922 рр.).
Подається за виданням: Вадим Щербаківський. Мемуари (1917-1922 рр.) // Визвольний шлях. Суспільно-політичний, літературний і науковий місячник. Квітень 1963. - Лондон : Українська Видавнича Спілка, 1963. - Кн. 4/110(190). - 120 с. Стор. 435-445.
Джерело: бібліотека "Діаспоріана".
Переведення в html-формат: Борис Тристанов.
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 435
Проф. Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ
МЕМУАРИ (1917-1922)
«Мемуари» сл. п. проф. д-ра Вадима Щербаківського, що починаються з його дитячих років, у пізніших роках мають дуже багато прогалин. Зовсім бракує записок про роки першої світової війни. Мало є записок і про життя та діяльність Автора в 1911-1913 роках, себто після його повернення з Галичини на Наддніпрянщину. Цю прогалину деякою мірою виповняють спомини проф. В. Щербаківського про свого батька, що вже були друковані в 9-му і 11-му числах Виз. «Шляху» за 1962 рік.
Дальші «Мемуари» проф. В. Щербаківського, що починаються 1917 роком, мають також прогалини. Вони є лише фраґментами, короткими записками неопрацьованого й незакінченого твору.
Редакція
1917 РІК
Події тих часів такі близькі та яскраві, що, здається, все це було вчора. Насправді ж — минуло вже 22 роки. Багато вже й призабулося, але раніше я не міг писати, бо так робилось мені боляче на саму згадку про ті роки, що й перо випадало з рук. Ще й тепер невимовно тяжко згадувати минуле.
*
Ми всі під враженням лютневої революції. Я написав думу про переворот, пов'язавши її з пророчим духом Т. Г. Шевченка. Ще восени 1916 року я чув від золотоноських селян леґенду, що Шевченкова душа «ходить» між народом і віщує зміну. Я використав цю леґенду для своєї поеми.
Власник друкарні (жид), що мав видрукувати мою поему, дав читати коректуру не мені, а Ротмістрову. А той, прочитавши, перелякався. Викликав мене і вимагав, щоб я відтягнув цю річ з друку. Я мусів погодитися, бо і власник друкарні відмовився друкувати поему. Мій рукопис пропав, але ті, що його читали, говорили мені, що поема їм дуже подобалася.
В квітні я став редактором «Вістника» Полтавського Губернського Громадського Комітету. Газету підписував губернатор Іваненко і я. Спочатку ця газета була двомовна.
27-го квітня у Києві відбувся з'їзд представників селян двох губерній — Херсонської і Київської. Я поїхав до Києва як представник Шпичинецьких селян.
До Полтави вернувся на початку травня і застав деякі зміни. Москалі вийшли зі складу редакції «Вістника» і я залишився сам. «Вістник» став
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 436
щоденником. Співробітників майже не було, я мусів сам один редаґувати цілу газету. Спав тільки 3-4 години і почував себе втомленим до краю.
Десь в половині червня я знайшов собі замісників-учителів, передав їм редакцію газети, а сам, з іншою групою учителів, поїхав у Прилуку і Хорол читати лекції для повітових учителів. Це були т. зв. Курси Українознавства. На цих курсах особливо популярними стали Мірза Авак'янц, що читала історію України, проф. Щепотьєв, що читав історію української словесности. Я викладав українську передісторію і етнографію.
У серпні я зі своїм дідом Максимом робив розкопи в Городищі, але у вересні мусів вертатися до Полтави, бо одержав телеграфічний виклик.
Я знову працював редактором «Вістника». У Полтаві відкрилась Українська гімназія, директором якої став Прийма, родом з Галичини. Потім директором тієї ж гімназії був Замора, також галичанин, завзятий соціял-демократ.
Тепер «Вістник» мав уже багато співробітників і працювати було легше.
У московській полтавській газеті появилась стаття, в якій названо українців і українство «німецькою вигадкою». Я відповів на цю статтю, але як редактор офіціяльної газети Полтавського Губернського Громадського Комітету не міг сам підписатися, тому просив Віктора Андрієвського підписатись під моєю статтею. Він погодився, дещо викреслив, особливо те, що було «загостре», і стаття появилась у газеті. Московська газета замовкла, а до Андрієвського почали приїздити люди з Кобеляцького повіту на пораду, бо їм дуже подобалася «його» стаття.
Ззовні надходили погані вістки. Полтава дуже терпіла від злодійського 4-го полку, що тут квартирував. На політичному обрію хмари все густішали й густішали. Большевики використовували 4-ий полк для тероризування українського населення.
Десь у листопаді, увечері, коли я сидів у губернській типографії, війшло чотирьох солдатів із рушницями, а з ними — молодий офіцер. Він заявив, що большевики перебирають владу в місті у свої руки. Часопис і типографія належать тепер до них. Назву «Вістника» треба змінити. Новий часопис я повинен редаґувати згідно з новими напрямними. Я запротестував і заявив, що — уступаючись військовій силі — закриваю теперішній часопис і резиґную з редакторства.
Безпорядок у Полтаві зростав. На прохання міста Полтави, з Києва прибув український полк, що ним командував полк. Ластовченко (чи Ластовець?). Він був гарною людиною, улюбленцем своїх вояків. Через кілька днів полк. Ластовченка (?) застрелив якийсь большевик, що встиг утекти, але його спільника зловили обурені солдати, забили на місці й подались до губернаторського дому, де засідала ліва група ісполкому, що організувала вбивство полк. Ластовченка. Солдати кинули у вікно ручну гранату, але компанія, яка засідала тут, встигла втекти заднім виходом до квартири
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 437
губернатора — Андрія Левицького. Коли солдати подались до квартири губернатора, їм назустріч вийшов губернатор А. Лівицький і заявив, що він про вбивство нічого не знає, у його квартирі винуватців нема і хай шукають за ними деінде. Солдати, знаючи губернатора як виборного представника української громадськости у Центральній Раді, послухали його і пішли.
Через кілька днів цей полк вернувся до Києва і Полтава знову залишилася без українського війська. Потім прибув один український батальйон під командуванням полковника артилерії, прізвище якого я забув. Але людей цього батальйону було мало, вони ледве давали собі раду з охороною різних складів і важливіших об'єктів.
В той час із фронту вертався якийсь артилерійський тяжкий дивізіон і зупинився у Полтаві. Він складався з самих кацапів. Полтава мусіла їх годувати, але комендант міста, Ільїн, також кацап, дволична людина, навмисне задержував їх у Полтаві.
Одного дня до Земства прийшла телеграма, що з фронту вертається XIII-та дивізія і місто зобов'язане приготувати для неї харчі та квартири. Так якось склалось, що в Земстві був лише я і телеграму випадково доручено мені. Я взяв телеграму й почав шукати когось із Земства. Зустрів Губу. Ми почали радитись, що робити. В той час до Земства прибула група солдатів. Виявилось, що це була передня частина згаданої дивізії. Я запитав солдатів, чи вони знають про те, що всіх фронтових вояків розпускають додому? Чому вони не роблять так, як інші? Вони відповіли, що нічого про це не знають. Тоді я почав вияснювати їм ситуацію, а Губа допомагав мені. Він був багато розумніший, ніж деякі наші міністри Центральної Ради. Вкінці ми порадили солдатам не чекати наказу, їхати далі й розходитися додому, бо в Полтаві нема ні казарм, ні хліба. Як залишуть свій ешельон, то потім не знайдуть інших транспортових засобів. І справді, наша порада допомогла, солдати, приїхавши до Полтави, відмовились вийти з ешельону, хоч комендант Полтави, Ільїн, намагався затримати їх. Наше українське начальство нічого не розуміло, не знало, що робити, кидалось то вліво, то вправо.
Тяжче було позбутися вже згаданого кацапського артилерійського дивізіону. До мене часто заходило двох вояків нашого, батальйону, родом з Чернігівщини. Це були гарні, інтелігентні козаки. Я вияснив їм ситуацію і вони зрозуміли мене. Насамперед почали нав'язувати знайомство з кацапами-артилеристами. Недалеко Харківської залізничної станції, над річкою, стояли важкі, англійської марки, гармати артилеристів. І от наші згадані козаки почали нібито приглядатися їм. За деякий час вони вже мали знайомих артилеристів, а ще за кілька днів так напоїли вартових біля гармат, що ті й не бачили, як вони забрали з гармат замки. Щойно за кілька тижнів артилеристи-кацапи побачили, що їх гармати без замків. Це примусило їх залишити Полтаву і роз'їхатись додому.
Тим часом у грудні на вулицях появились робітники з рушницями, це була нібито «самоохорона» міста, а насправді — большевицька змова. Але наші українські керівники нічого не розуміли, нічого не догадувалися і не мали жодної фізичної сили, щоб протиставитися большевицькій змові. На
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 438
жаль, у Полтаві не було українських офіцерів, а головне — не було господарів. Натомість діяли російські й українські есери, останні фактично були лише прибудівкою російських. На всіляких зібраннях вони годинами виголошували промови, хвалилися своїми «заслугами», розпиналися за народ, але на тому починалась і кінчалась їхня діяльність.
Одного дня увечері, десь перед Різдвом, я зайшов до Земської телефонічної станції. Телефоністки сказали мені, що большевики вже зайняли Харків і зближаються до Полтави. Я вийшов із станції і пішов на Пушкінську вулицю, обійшов довкола сквер і знову наблизився до Земства. Раптом побачив групку людей з рушницями, що йшла до Земства. З телефонічної станції блиснув вогонь і розлігся постріл. Це наш вартовий, один із моїх знайомих козаків, давав знак про небезпеку. Нападаюча група розскочилася, було видно, що це фронтовики, які вміли наступати. Вони обійшли будинок і через мур попрямували до станції, стріляючи з рушниць. Наш козак довго стріляв. Не знаю, що з ним сталося, здається, його важко поранили, а може й убили. Але ця група большевиків ще не була навіть передовим загоном військ Муравйова, які ввійшли до Полтави на початку січня 1918 року.
16-го травня 1920 року.
Я лежу на березі Псла.
Здорові були земле, гаю, річко! Прийміть мене і своєю животворною силою оздоровіть! Я кинув там у місті ввесь бруд і намул зимового лихоліття. Я прийшов до вас виснажений фізично, висмоктаний нервово, вичерпаний духово. Я прийшов до вас із привітом і своїми жалями на чужих ворогів. І ледве поклонившись вам, ледве обнявши вас, я почув уже ваш добродійний дотик, подув вашої ласки до мене й ніби раптом видужав.
Тепер сиджу на березі Псла. Переді мною течія несе дрібні й ніжні хвилі, що витікають із джерел життя. Небо усміхається до мене, ворушить бровами і лагідно опускає вниз свої вії. І гори обдаровують мене своєю ніжністю і зеленню. Ось і гай — то стемнілий, то яснозелений, манить мене солов'їним співом, що прославляє Всемогутнього Творця. Ось зозуля кує і віщує мені ще довгі роки муки.
Щаслива ти, одвічна, природо! Ти не знаєш таких мук, як людина. Чи ти щедра і родюча, чи ти безплідна й суха, ти вічна! Лиш ми, соромота, на твоїм лоні зогиджуємо твою істоту й чванимося, мов боги, а насправді — ми безсилі й нікчемні.
Я дивлюсь у далечінь. Небо закрило вії, вода потемніла, тільки дрібні сріблясті цятки покрили хребет ріки. Вода втішається своїм сріблястим блиском, як дитина квітчастим вінком. Ось ці сріблясті цятки — світло надії — боряться з водяною темрявою, з її тінями. Вже й сама тінь стає сріблястим мерехтінням, тільки з олов'яним забарвленням, а подекуди переходить у блакить.
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 439
Я сиджу і дивлюсь. І так, здається, сидів би без кінця і дивився б у блакитну безодню. Я провіряю себе, яке враження робить на мене природа. І я радий, що відчуваю і розумію природу. Ось знову холодна й сувора барва неба переходить у лагідні й теплі проміння сонця. А там далі, за сонцем, під високим крутим жовтавим берегом Псла, променіє веселка. Біля моїх ніг прозора глибінь, а просто неї, на небі, безкраїй простір.
Моя душа відпочиває, зникають сумні настрої, згадки про сучасне й минуле.
Та он з сивуватої блакиті виринають заплакані, розігнані вітром, розшматовані хмари. Вони насуваються з півночі і в душу мою вривається розпач. Чому мені стало раптом так сумно? Я безсилий, щось треба робити? Що робити? Чи справді, я без волі?
Над Пслом, Хорольський повіт.
1921 РІК
По новому році Полтавський музей помало приходить до нормального життя.
Десь наприкінці лютого до мене прийшов Гаврилів і приніс мені небажаний папірець. Це наказ начальника чрезвичайки, щоб я зробив у їхній «скарбниці» ревізію речей, забраних у розстріляних людей. Ішло про те, чи нема між тими речами старовинних експонатів, що їх треба забрати до музею.
Я трохи злякався, бо йти нашому братові у це розбишацьке лігво завжди небезпечно. Гаврилову сказав, що піду лише разом із ним. Він згодився. Прийшовши до будинку чрезвичайки, ми мусіли показати вартовому наказ, що був одночасно пропуском. Поки ми дісталися до Лапашова, то нас ще кілька разів провіряли. Лапашов казав нам розписатись, а побачивши підпис «Гаврилів», заявив, що якийсь Гаврилів, художник-скульптор, пішов у повстанці й тепер на нього роблять облави. Ось, мовляв, його повстанський відділ оточений з усіх боків і вирватись із кільця йому вже не вдасться. Так я довідався, що сталося з Михайлом Гаврилком, що зник із Полтави ще влітку. «Гаврилів» насправді був Гаврилком.
Потім Лапашов пригадав мені, що під час ревізії у Музеї я заявив був таке: «Колись доведеться і мені робити у вас, у чрезвичайці, ревізію». Тепер, сказав він, ваші слова здійснилися. Він повів мене до складу забраних речей, що приміщувались у двох великих кімнатах. Складом завідував якийсь жидок. Довідавшись, що я «ревізор», він перелякано забелькотів: «Вам потрібні золоті часи (годинники)? Ви заберете їх?» Я заспокоїв його, що «золоті часи» мене не інтересують, а потрібні мені тільки старовинні речі. На складі справді було кілька соток золотих годинників, пограбованих у розстріляних людей. Я, звичайно, не взяв ні одного годинника до рук, бо мені здавалось, що на них ще не засохла кров невинних жертв.
Оглянувши речі, я забрав декілька мідних монет із XVIII-го століття, дві гарні статуетки зі слонової кости та ще декілька мистецьких речей
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 440
музейної вартости. Жидок радів, що я не взяв жодного золотого предмета і хотів віддячитись мені «подарунком» — золотим годинником. Я відповів, що маю свій, звичайний, годинник. Зробив список речей, розписався і пішов. Знову кілька провірок і ми опинились на вулиці. Віддихнули, з чрезвичайки вихід нелегкий.
Після Різдвяних свят Полтавський музей прийшов менш-більш до нормального стану. В музейній залі відбувались концерти та інші зібрання.
В той час до Полтави приїхав Микола Філянський, відомий поет і працівник музеїв, що тоді був завідувачем агрошколи на Полтавщині. Потім, влітку, я відвідав його і Федора Кричевського, що жив тоді в містечку Шишаку.
1922 РІК
По Водохрещах я вирішив їхати до Харкова. Забрав із собою тільки те, що було необхідне. Ще звечера пішов на залізничну станцію, але на поїзд мусів чекати аж до ранку. До Харкова приїхав надвечером і знайшов собі приміщення в кооперативному домі. Ночував у якійсь великій залі, де, крім мене, спало багато інших приїжджих з міст та сіл. Я познайомився із селянином-кооператором з Катеринославщини. Він оповів мені, що на Катеринославщині великий голод, що пізньою весною там мусить вимерти щонайменше половина населення. Большевики пограбували людей, забрали коней і волів, хліба нема, люди вмирають з голоду. Він приїхав сюди, щоб дістати трохи хліба для своєї кооперативи, але виявилось, що всі його заходи безнадійні.
Я мав свої справи, які треба було полагодити. Перш за все пішов у відділ освіти шукати своїх знайомих, за посередництвом яких хотів дістатися до Григорія Гринька, советського політичного діяча, що в 1920-23 роках був комісаром освіти УССР. Але насамперед треба було мати цілий ряд посвідок від різних урядів.
Комісаріат освіти приміщувався у якомусь великому будинку. Кімнати були заповнені різними меблями, пограбованими у людей. Щоб дістатися до комісара освіти Гринька, треба було раніше познайомитися з Василем Блакитним (Елланським), редактором «Вістей». Це була молода, незвичайно талановита людина. Не зважаючи на важкі умовини, він зробив «Вісті» цікавою, на високому рівні, газетою. В той час усі газети в СССР видавались за одним шабльоном, диктованим з Москви. Те, що друкувалось у Москві, потім передруковувалось у місцевих газетах. Місцеві вістки і статті були під гострою цензурою чекістського цензора. І в тих умовах, та ще й в Україні, він зумів видавати цікаву газету українською мовою. Підібрав собі відповідних співробітників, порушував у газеті цікаві теми, словом, зумів зробити те, чого не зуміли зробити інші українці.
Блакитний прийняв мене чемно і говорив зі мною на різні теми. Казав прийти за три дні, а за той час він побачиться з Гриньком і скаже мені, коли я зможу до нього дістатися.
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 441
Через три дні я знову прийшов до Блакитного. Він був дуже зайнятий якимись справами і просив мене почекати у ждальні. У ждальні сиділо троє наших українських дівчат і одна московка. Він познайомив мене з ними і сказав: «Побалакайте тут собі з дівчатами, буде вам веселіше, вони також чекають».
Я розговорився з дівчатами і почав оповідати їм щось із нашої старовини. За якийсь час прийшов Блакитний з якимсь молодим чоловіком, посадив його за столом, кажучи: «Тут вам буде зручніше писати». Я запитав, чи не перешкоджатиму своєю розмовою, але вони заперечили та ще й просили, щоб я далі свобідно розмовляв. Блакитний пішов, незнайомий щось писав, а я оповідав дівчатам про колишнє життя священиків і різні релігійні перекази. Московка десь пішла, бо не розуміла нашої розмови, а я мабуть з годину розмовляв із дівчатами. Потім вернулася московка, очевидно комуністка, і почала нарікати на теперішні звичаї давати дітям імена: «Ось у мене, казала вона, буде дитина, і я повинна придумати для неї ім'я. Та як його видумаєш? — «Первомайськ?», не підходить, тим більше, якщо буде дочка. Чи не краще називати дітей числами? Уродиться такого-то дня, таке й число йому дати». Ця московка ніяк не могла зрозуміти, що звичайне ім'я «Іван» чи «Марійка» не тільки приємніше, а й легше запам'ятати, ніж число, дане дитині.
Врешті прийшов В. Блакитний і сказав мені, що по телефону домовився з Гриньком і має привести мене до нього після завтра о год. 10-ій ранку.
На другий день я пішов до знайомих професорів, що раніше приїздили в Полтаву читати студентам лекції. Був у Веретенникова. Він прийняв мене дуже щиро і жалував, що тепер не може приїздити до нас. Його, як і раніше, дуже тішила наша численна і уважна авдиторія. У нас тепер, казав він, майже нема слухачів, особливо на гуманітарнім відділі. Студенти неосвічені, мало цікавляться наукою, командують уже й професорами. Деякі катедри призначені просто малограмотним жидкам, що всім командують. Вони молоді, ледве чи пройшли зо два курси університетської науки. Він подав мені адреси інших професорів.
Потім я був у Таранушенка, що показав мені свої праці: «Історію мистецтва Слобожанщини» та «Історію українського мистецтва». Таранушенко мав дуже багато цікавих теоретичних думок.
Відвідав я і проф. Федоровського, що зробив декілька цікавих археологічних розкопок. Він показав мені свої знахідки, між якими вирізнялися ґотські та інші речі з низькопробного срібла.
До Багалія я не відважувався зайти, бо в той час він був великим «дипломатом» і боявся зустрічатися із людьми, що мали яскраву марку українців. Жив він дуже добре саме тоді, як українські вчені, напр., Сумцов, дуже бідували. Багалій викладав у багатьох інституціях різноманітні предмети і ніколи не відпустив ні одного предмета своїм товаришам, хоч би самому Сумцову. Сумцов через рік помер.
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 442
Тим часом виявилось, хто був той чоловік, якому моя розмова у ждальні редакції Блакитного не перешкоджала, як він сидів і щось писав. Це був етнограф, що записував моє оповідання. Нічого не підозріваючи, я оповідав весело, із сміхом та репліками. Записи його вийшли дуже цікаві, я виправив їх і вони друкувалися впродовж кількох днів у «Вістях» Блакитного. Це оповідання дуже допомогло мені в різних «митарствах», бо де я потім не звертався, то, почувши моє прізвище, скрізь мене питали: «То ваш фейлетон був у «Вістях?» — «Мій», — відповідав я. — «А знаєте, мені він дуже прдобався». Це полегшувало мені розмови і нав'язання добрих стосунків. За оповідання я одержав 12 міл. рублів і за ті гроші вже міг двічі добре пообідати в ресторані.
Мене запросили на засідання Природничого Товариства. Зібралось душ двадцять професорів, природників і медиків. Розпитували мене, особливо медики, про Полтаву. — «Знаєте, казали вони, в нас єдина надія на ваш університет. Тут, у Харкові, ми зовсім не маємо підготованих студентів. Усім командують студенти-жидки, а деякі з них грають і ролю професорів. У кожнім разі, нема нікого, хто вмів би зробити навіть найлегшу операцію або просто перев'язку. Половина професорів і лікарів у нас померла, а ваші студенти, наскільки ми переконались, їздивши до вас, кожен міг би бути в нас асистентом. Треба, щоб вони якнайскорше здали іспити і ми заберемо їх до себе».
Я вказав їм на те, що медичний факультет Полтавського університету буде закритий, як тільки комісар освіти Гринько запровадить свою реорганізацію і замінить Полтавський університет Інститутом Народної Освіти.
Тут же в Харкові я побачив і т. зв. українську совєтську армію. Головою військового комісаріяту був тоді Яковлев, родом з Катеринослава, який заслужився у большевиків тим, що підписав смертний вирок на свого рідного батька. Це був доказ його відданости комуністичній партії. Війська цього було небагато.
Моя зустріч з комісаром освіти Гриньком скінчилася досить добре. Від нього я одержав дозвіл виїхати за кордон для студій музейної справи. Він дав мені рекомендації до інших урядів, на основі яких я одержав закордонний пашпорт. Тепер почалась моя біганина до польського і чеського консулятів, щоб одержати візи. У польськім консуляті відношення до мене було холодне й неприємне, у чеськім навпаки — приязне і миле.
У польськім консуляті, куди я звернувся за візою, я натрапив на багато перешкод. Між іншим, тут я зустрів колишнього учня мого брата Данила. Він дуже зрадів, зустрівшись зі мною, і запросив мене до себе. Але справа з візою затягалася. Кожного дня я приходив до консуляту і відходив з нічим. Тоді я поскаржився завідуючому комісаріятом зовнішніх справ УССР, Іванову, що ставився до мене прихильно. Він почав інтервеніювати в моїй справі, але побачив, що поляки крутять. Це його обурило і він сказав мені: «Почекайте, я їм покажу, де раки зимують». На другий день із польського консуляту прийшли якісь прохання у справі віз для поляків.
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 443
Він почав «крутити» так само, як поляки з моєю візою. На третій день я одержав польську візу і пішов до чеського консуляту, де впродовж години одержав візу, всілякі пояснення і рекомендації.
Одержавши це все, я мусів вернутися до Полтави, взяти свої речі та знову їхати до Харкова, бо звідси був безпосередній потяг до кордону.
В Полтаві я сказав Гаврилову, що їду за кордон, маю вже пашпорт і візи. Він дуже зрадів, але, подивившись на мене, розчаровано сказав: «Якже ж ви в такому пальті поїдете? Та ж на вас таке дрантя, що й страшно дивитись!» Справді в моєму одязі навряд чи можна було показуватись за кордон. Гаврилів завів мене до якогось складу і там ми піднайшли щось подібне на пальто, далеке від європейського вигляду, але все ж таки нове й ціле.
Тепер мені треба було спакувати свої речі, але тому, що я спішився, зі мною трапилося таке, як буває під час пожару, коли чоловік не знає, що перше треба виносити з хати. Я міг взяти зі собою тільки дві валізки, одежі в мене багато не було, і я спакував до валізок вишиті підризники, фотографії та інші цінніші записи, що — на жаль — потім загинули. Фотографічного апарату не брав з собою, бо боявся, щоб у дорозі не мати з цього приводу неприємностей.
Пішов попращатися із Рудинським і Своєхотовим. Останній приніс мені муки та інших харчових припасів, щоб я, мовляв, мав що їсти в дорозі. При цьому сказав мені, що моє рішення виїхати за кордон дуже доцільне. «Я ж не виїжджаю назавжди, відповів я. Полагоджу діло, за яким мене послано і вернуся. За той час огляну ще музеї, посиджу в бібліотеках, видам свої книжки, накуплю книжок і вернуся з розширеним світоглядом».
Попрощавшись із знайомими, я забрав свої клунки і поїхав до Харкова. В Харкові мусів ще роздобути т. зв. «пляцкарту» на спеціяльний потяг, що йшов до кордону, прямо через Київ до Здолбунова. Я мав їхати разом з чекістами та кількома іншими людьми, членами Варшавського совєтського консуляту. Але виявилося, що мушу дати ще й свої речі до контролі відділу комісаріату закордонних справ. Рано я приніс свої валізки до комісаріяту, де мали переглянути мої речі й поставити на валізках печатки. Контролю переводило якихось двох жидків, що сказали мені відомкнути валізки й приготувати до перегляду. Я так зробив, але жидки не спішилися переглядати мої речі. Спочатку розмовляли між собою, не звертаючи на мене уваги, а потім кудись пішли. Через дві години знову вернулися, знову говорили з якимись прихожими жидками, а на моє прохання перевірити мої речі, бо мені час до потягу, відповідали: «Пождіть, у нас нема часу». Я прийшов десь біля год. 10-ої рано, а тут вже й обідня пора минула. Побіч стояв цілий ряд валізок, вже перевірених, з печатками, готових до того поїзду, яким мав їхати і я. Жидки, видно, хотіли затримати мене до останньої хвилини, коли я, примушений бігти до потягу, залишу свої речі їм. Це мене розсердило, я підійшов до них і сказав: «Товариші, якщо ви зараз не провірите моїх речей, то я негайно поскаржусь тов. Скрипнику, бож я їду
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 444
на його доручення». Жидки заметушились: Ну-ну, сейчас все зробимо, чому ви не сказали про це раніше?». Вони в поспіху неуважно переглянули мої речі, поклали на валізки печатки і дали мені розписку, бо валізки вони самі доставляли у призначений вагон.
Я ще попрощався з моїми господарями в Харкові, де мав квартиру, і побіг до потягу. Швидко віднайшов своє місце й побачив, що мої валізки вже лежать на верхніх полицях.
Потяг рушив і ми поїхали. Удосвіта він прибув до Полтави, постояв з годину на станції і поїхав далі. Біля мене сидів якийсь молодий совєтський офіцер, напроти мене — чекіст, що відповідав за цілий вагон перед вищим начальством. Він хвалився своїми чекістськими «подвигами».
Настав вечір. Раптом наш чекіст заметушився: «Знаєте, в нашім поїзді їде тов. Скрипник. Може бути біда. Він же головний державний контролер».
Справді через якийсь час у наш вагон увійшов Скрипник і махнув рукою до чекіста. Той підійшов до нього і почав інформувати його про пасажирів і про те, що вони мають у своїх валізках. Коли прийшла черга на мої валізки, то чекіст не знав, що в них є. Вийняв списки і почав дивитись, та виявилось, що моїх речей у списках нема. Чекіст не міг пояснити, чому мої речі не занесені до списка. Тоді в цю справу втрутився я, вияснив, що було з моїми валізками в комісаріяті та подав, що везу у валізках. Скрипник задоволився моєю відповіддю і пішов у другий вагон.
Рано ми приїхали до Києва. Я довідався, що потяг стоятиме тут довше і вирішив побігти до мого брата Данила, щоб попрощатися з ним. Сів у трамвай і поїхав до музею. Брат тількищо встав з ліжка. Побачивши мене, дуже зрадів, але довідавшись, куди я їду — посумнів. — «Дай Боже, ще побачитись нам!» — сказав він. Я відповів йому те саме. Він швидко зготував чай. Ми напилися і я сказав, що мені час до поїзду. На моє прохання він дав мені свій рукопис статті про галицькі церкви і вдвійку ми подались на станцію.
Потяг ще не відходив. Наша розмова не в'язалась, було тяжко на серці й душі. «Пиши, просив мене Данило. А я писатиму тобі, якщо буде можливо. Боюсь, чи зостанусь живим».
Я обіцяв братові писати, розповів йому, що хочу надрукувати за кордоном свою працю і його статтю, а потім вернуся. «Ні, може не вертайся!» — сказав Данило. Задзвонив дзвінок, ми поцілувалися і я увійшов у вагон. Дивився крізь вікно на брата. Він стояв напроти мене. Ми дивились один на одного із сльозами в очах, хоч і не знали, що це наша остання зустріч, що прощаємо один одного навіки.
Поїзд рушив... Останній помах руки і... прощай, брате ...
Увечері ми приїхали до Здолбунова і ночували у вагонах. Здолбунів був уже на польському боці, але на основі якоїсь умови між польським і совєтським урядами він належав до нейтральної прикордонної зони. Ми пересіли до польського поїзду, що виявився значно швидшим, ніж совєтський. Наша т. зв. підсовєтська група, з чекістами на чолі, примістилась в
Щербаківський В. Мемуари (1917-1922 рр.) — 445
одному купе, але тому, що в сусідньому купе було більше місця, я перейшов туди. Побіч мене сиділа якась пара молодих людей, жидів, що розмовляли по-московськи, а напроти мене — якийсь мовчазний пан. Коли прийшов кондуктор провіряти квитки, виявилось, що це англієць, який не розуміє польської мови. Я бачив, що він увесь час дивиться у вікно, зайнятий якимись невеселими думками, що мучать його, бо на кінчику носа в нього завжди спливає прозора капля поту, яку він із досадою витирав хусточкою.
На якійсь станції молода пара вийшла і ми залишилися вдвох. Тоді англієць заговорив до мене якоюсь дивною слов'янською мовою, як виявилось потім — ломаною хорватщиною. Розпитавши мене, хто я і побачивши, що зі мною можна говорити, він оповів мені, хто він і чого тут знайшовся. Виявилося, що він, містер Гейґ, працював лікарем Комісії Нансена, що мала давати допомогу голодуючій Україні. Але містер Гейґ не подобався московському урядові, бо домагався, щоб допомогу давати справді голодуючим в Україні, а не жидам і москалям, що мали харчів подостатком. Коли до Одеси прибуло десять тисяч тонн кукурудзи для голодуючих херсонців і катеринославців, то московський уряд відсилав цю кукурудзу над Волгу. Гейґ запротестував, оскаржив московський уряд і за інші перешкоди з боку урядових чинників, які внеможливляли Комісії Нансена давати поміч голодуючій Україні. Тоді московський уряд заявив, що коли Гейґа не усунуть з Комісії Нансена, то він сам викине його за кордон. Гейґ мусів виїхати.
Я запитав Гейґа, що буде з голодуючими. Він відповів, що біля шість мільйонів людей у південній Україні призначені на смерть. Нема ніякої можливости їм допомогти. Тепер вони покищо живі, але зовсім хворі й ледве можуть ходити. «Чи ж не можна їм якимсь способом доставити хліба?» — запитав я. «Ні, — сказав він. Вже запізно. Коли б ангели небесні принесли їм на своїх крилах хліба, то виснажені голодом люди померли б від того хліба. Їх треба наперед лікувати делікатним способом харчування, і то довго».
