История Полтавы

Полтава в 1919 году

• 

Подробности

Просмотров: 3474

Андрій Петренко. Полтава в 1919 році

Публікується за виданням: Андрій Петренко. Полтава в 1919 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1939. Річник XVI. Львів. 1938. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 50-59.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

— 50 —

АНДРІЙ ПЕТРЕНКО

В Полтаві в 1919 р.

(За 2-ої большевицької та денікінської навали).

Зустріч нового 1919-го року в Українському Театрі в Полтаві відбувалася за не зовсім звичайних обставин: на вулицях міста, в морозній тиші, чути було вже гарматну стрілянину з боку Харкова, звідки напирали на Полтаву большевики. У верхній салі театру по виставі зібралися артисти й запрошені ними гості, щоб у невеселий цей час скласти собі побажання з нагоди повного невідомости нового року.

По 12-ій годині прибув до театру ґуберніяльний комісар Полтавщини Григорій Чижевський. Присутні оваційно зустріли його окликами "Слава!", як найвищого представника Директорії. Пробувши серед артистів з чверть години, ґубкомісар довірочно повідомив мене, що завтра, на Новий Рік (14 січня за нов. ст.), з наказу отамана Лівобережної України П. Балбачана, відбудеться евакуація всіх установ м. Полтави в напрямі на Кременчук і що я маю приготовитися до тієї евакуації. В той час, крім завідування театром, я виконував також обовязки ґуберніяльного комісара пошт і телєґрафів.

Зараз по від'їзді ґубкомісара я покинув театр і удався на телєґраф, щоб довідатися про становище на фронті. Большевики були вже на підступах до залізничої стації Божково — 15 верств від Полтави. З цими відомостями я поїхав до Г. Чижевського.

У ґуберніяльного комісара застав я великий збір службовців ґуберніяльного комісаріяту. Серед них звертали на себе увагу старі царські урядовці, виховані в дусі послуху престолові, вислуги ранґ і вірности старим бюрократичним традиціям. Хоч були вони майже всі українцями з крови, але царський мундур убив у них всяке почуття любови до батьківщини і голос національної гідности. Використавши момент, я звернувся до них із новорічною промовою, в якій висловив свій глибокий жаль, що, не зважаючи на третій рік існування української влади, чимало присутніх тут, та й значна кількість населення на Україні, ще до цього часу живе надією на поворот старого режиму. А в результаті цього на вулицях Полтави чути вже большевицькі стріли.

14. січня, на Новий Рік, потяглися зранку на залізничий двірєць підводи з майном державних установ, а надвечір того самого дня в Полтаві вже не було не тільки адміністраційної влади, але виїхала навіть міліція. В місті лишалися тільки військові частини.

Другий день Нового Року. 15-го січня, пройшов у Полтаві під знаком орґанізації громадянської самооборони,

— 51 —

в якій найбільшу діяльність проявляли місцеві жиди, майже поголовно розаґітовані большевицькими аґентами.

Не зважаючи на близькість большевиков від Полтави, частини Січових Стрільців, що були вислані з Києва на допомогу Балбачанові, затримали їх на занятих позиціях аж до ночі з 18-го на 19. січня.

Памятна була ця ніч для полтавців: до самого ранку йшли запеклі бої за харківський двірець. Ніхто в місті не спав. Одна частина населення, а саме національні меншини, виховані на українськім хлібі, дуже тішилася з приходу большевиків і відступу української влади, за якої почувалася, як у Бога за пазухою, а друга частина, господарі землі — в пригнобленні прислухувалася до зловісних звуків стрілянини, що не віщувала нічого доброго. Мене повідомили тої ночі, що останній поїзд із Січовими Стрільцями відійде на Київ між 7 і 8 годинами ранку.

Коло 7-ої год. ранку 19-го січня я був уже на київському двірці. Ваґони були переповнені січовими стрільцями, серед яких було чимало ранених. Цивільних людей було дуже мало. Все, що хотіло втекти з міста, вже давно було поза ним.

Їхати чи не їхати? — забилася думка в голові. — Куди, чого їхати? Залишати рідне місто, близьких людей, свої обовязки, улюблений театр, усе, з чим був звязаний і особисто і службово? І перед ким? Перед зграєю наїздників, зайд і заволок, що хвилево стали панами ситуації? Ні, це дезерція, слабодухість, негромадський і непатріотичний чин, для якого нема виправдання!

Так я подумав і вже мав тверду постанову: Не їду!

— Прошу займати місце в ваґоні! — чемно запросив старшина.

— Я не їду! — заявляю йому.

— Як? Та це ж останній поїзд — зрозумійте!

— Розумію і дякую, але я не їду.

Старшина хвилину пильно дивиться на мене, потім хапливо прощається, сідає до ваґону і поїзд рушає.

Довго дивився я йому вслід, потім повернувся і повний якоїсь тупої байдужости пішки попростував до міста.

Я був уже досить далеко від двірця, як раптом ізза рогу вискочив мені назустріч кінний большевицький відділ. Усі в жовтих кожушках.

— Товаришу, ви може з двірця? — стримуючи коня, питає мене старший.

— Так.

— Чи є там військо? — питає.

Ніякого війська на двірці вже не було, але якесь непереможне бажання віддалити заняття двірця ворогом бодай на кілька хвилин примушує мене відповісти:

— Так, є.

— 52 —

— А чи багато?

— Повен двірець.

Відділ миттю повертається і ґальопом зникає.

Іду вулицями Полтави з якоюсь холодною байдужністю. Людей дуже мало. Ті зпоміж знайомих, яких зустрічаю, перелякано дивляться на мене й провожають здивованими поглядами. Де-не-де лежать у снігу роздягнені трупи українських стрільців.

Кружляючи містом, дохожу до головної Олександрівської вулиці. Бачу величезний натовп людей і простую в саму їх гущу. Це — неукраїнське населення Полтави вийшло зустрічати "своїх". Переважає семітський тип. Повилазили навіть старі жиди. З ненавистю дивлюся на цю юрбу, на вишиковані лави молодих екзальтованих брунетів із довгими семітськими носами, на приготовані до паради орхестри музики, на рухливих розпорядчиків-жидків із червоними опасками на рукавах — і йду до театру.

Якийсь перехожий швидко підбігає до мене й перестрашено хапає за рукав.

— Слухайте, ви тут? Та ж хоч сховайтеся десь. Вас же тут кожен пес знає.

Тупо дивлюся на нього й простую далі.

Я — в театрі.

Перше вражіння людей, що бачать мене там — це страх. Потім цей страх переходить у безмежну радість.

— Але все-таки це безумство, що ви не поїхали! — говорять мені звідусіль. — Безумство, чуєте ви? Тепер добре думайте, як би часом у яке лихо не вскочити.

Тільки тепер я починаю розуміти, що той далекий поїзд, яким я не поїхав, для мене вже невловимий.

* * *

Большевики почали розташовуватися в місті. Почалося "уплотнєніє" кватир, збирання "ізлішков" серед "буржуазії" та инші відомі большевицькі "мєропріятія". З будинку жіночої ґімназії в центрі міста повиносили на вулицю лавки: мовляв, наука в час війни може й зачекати. Але назовні до українців большевики ставилися толерантно.

Український театр почав вистави. Перша вистава призначена була на 7 год., але в 6-ій год. большевики заняли театр для мітинґа. На мої інтервенції в цій справі заявили мені, що мітинґ триватиме не далі, як до 7-ої. Проте скінчився він аж у 9-ій. Вистава не відбулася. Другого дня — те саме. Третього, четвертого. Так кілька днів. Артисти почали хвилюватися. Та й не диво — з чого ж люди житимуть, коли театр не функціонуватиме?

Як директор театру, я даю телєґраму: "всем, всем, всем!" (чудова адреса!!!) про руйнування українського мистецтва і про вибивання ґрунту зпід ніг театрального робітника.

— 53 —

І диво: телєґрама на адресу прийшла. До театру зявився ґубвоєнком — жид з Одеси з перепросинами. Він дуже захоплений українським театром взагалі і признає його велику культурну місію. Мітинґи в театрі більш не відбуватимуться, а театральній трупі він іде назустріч як найдалі. Чим він може нам допомогти?

Я говорю йому, що нехай большевицька влада або платить за кожну виставу й тоді робить із театром, що хоче, або приймає артистів на етат.

Розпорядком ґубвоєнкома мітинґи справді припинилися в театрі, але театрові поставили умову, щоб 250 місць він безплатно давав для червоноармійців.

Вистави поновилися. Але замість 250 червоноармійців до театру ввалювалося по пятьсот і більше. Місця бралися буквально з бою, явочним порядком і не було сили випросити червоного ґвардійця з місця, яке він зайняв неправно. Зацікавлення серед большевицьких мас українським театром було кольосальне, в той час, коли в театрах жидівському й московському вистави відбувалися майже при порожніх салях.

Але ця популярність українських вистав внесла на салю й атмосферу, при якій відбувати вистави було майже неможливо. Червоноармійці виявляли на голос свої вражіння від пєси викриками, часто в зовсім непристойній формі, сміялися, вигукували, а иноді й стріляли в стелю, викликаючи і серед публики, і серед артистів зрозумілий неспокій і паніку.

Я звернувся в цій справі до команданта міста. Він приїхав на одну з вистав і виступив з естради з гарячою промовою, в якій закликав вояків поводитися пристійно. Театр — це храм мистецтва, а в храмі не можна поводитися так, як на ярмарку.

Крім того поставив при вході на салю варту, яка пропускала на виставу умовлене число безплатних глядачів.

Заснувався професійний Союз артистів і працівників сцени з секціями: українською, жидівською і московською. Збори обрали на голову Союзу мене. Одною з перших постанов Союзу було те, що всі три театральні трупи Полтави — українська, жидівська й московська — почали функціонувати на державний кошт. Незалежно від Союзу був заснований ґуберніяльний театральний Комітет, до компетенцій якого належав догляд і опіка над усіма театральними трупами, хорами, орхестрами, кінами і т. п. в цілій ґубернії. На голову цього Комітету обрали знову мене, а на заступника — якогось жида (прізвища його тепер не пригадую).

Крім згаданих трьох театральних труп заснувалася в Полтаві четверта, т. зв. Український Мандрівний Театр, для турне по провенціяльних містах, а також Український Хор під управою Попадича.

— 54 —

Усі ці театральні орґанізації підлягали ґуберніальному Комісаріятові Мистецтва, на чолі якого стояв Матена-Богаєвич. Одним із завдань цього Комісаріяту було зібрання по зруйнованих маєтках цінностей мистецької вартости — образів, музейних памяток старовини, тощо — які звозилися до зареквірованого будинку великого полтавського багатія Малами [можливо Малами Павла Миколайовича - Т.Б.].

Крім Комісаріяту Мистецтва існував іще ґуб. Комісаріят Народньої Освіти, на чолі якого стояв М. Алеута (Панченко).

Український полтавський Театр що-неділі й що-свята уладжував безплатно поранки для шкільної молоді середніх і нижчих шкіл. Ми порозумілися з дирекціями шкіл щодо виховання дітей на зразках народнього мистецтва — і поранки збирали силу-силенну дітвори [про це згадує Наталія Дорошенко-Савченко у своїх споминах "Полтавські спомини (1917—20 рр.)" - Т.Б.]. Звичайно перед початком вистав давали коротенькі виклади в українській мові, що їх діти вислухували з затаєним віддихом. Шкільна молодь вимагала від нас постанови історичних пєс і ми по змозі задовольняли цю їх вимогу.

Після одного з таких поранків большевики впорядили забаву з аґітаційною метою. На естраді виступила комуністка з промовою до дітей, а по промові почали роздавати дітям подарунки: черевики, матерії й инші речі практичного вжитку. На закінчення уладили танці. Яке ж було розчарування й досада впорядчиків забави, коли підчас вальсу учні української ґімназії ім. Котляревського почали в другому кінці салі танцювати козака, а потім затягнули "Ще не вмерла..."

До Полтави раз-у-раз приходили все свіжі військові частини, а за ними тягнулися з Московщини юрби людей "на прокормлєніє" (для відживлення). Річ ясна, що все це потягало за собою примусове "уплотнєніє" мешкань, тобто до родин у місті, а то й по селах, впихали на повне утримання якихось чужих людей, що приїздили Бог-зна звідки й невідомо яким правом сідали на шию місцевого українського населення. Серед нього ці "уплотнєнія" і "прокормлєнія" почали викликати зрозуміле невдоволення й протести. Так, напр., в одному селі над Ворсклою селяни, яким накинули годувати кілька десятків московських дітей, звернулися до влади з проханням забрати цих дітей, бо инакше вони їх потоплять у ріці.

В Шевченківські роковини зорґанізувався в Полтаві величезний похід через місто. В цьому поході між иншим взяли участь робітники залізничих майстерень харківської і київської залізниць у числі до двох тисяч людей. Ці робітники несли портрет Шевченка й величезний жовто-блакитний прапор. Один із комісарів під'їхав до демонстрантів, вимагаючи забрати "контр-революційну ганчірку". Робітники обурилися, прапору не віддали, а на знак протесту повернулися й попростували демонстраційно до своїх майстерень. Негайно навздогін за ними виїхала делеґація від представників

— 55 —

комуністичної влади, склала робітникам вислови жалю з приводу невідповідного поводження комісара — і робітники з національним українським: прапором приєдналися знову до походу. А ввечері в усіх театрах і кінах міста відбулися безплатні популярні концерти, присвячені памяти великого українського Кобзаря. Концерти ці відбувалися таким способом, що одна й та сама українська дружина із заздалегідь приготованою програмою об'їздила всі театри й кіна і давала по черзі летючі концерти. На програму цього концерту складалися: короткий реферат проф. В. Щепотьєва про значіння творчости Шевченка, спів "Заповіту", виконуваний театральним хором, деклямації й сольоспіви. Цікаво, що учасників цієї академії-концерту публика вітала стоячи, з оваційними вигуками.

Десь уже в лютому заснувався в Полтаві український повстанський комітет, що розтягав свою діяльність на цілу Полтавщину й тримав звязки з подібними повстанськими комітетами Київщини, Харківщини та Катеринославщини. Де-не-де на місцях уже почали проявлятися протибольшевицькі рухи, а в звязку з ними большевики стали пристосовувати до населення свої репресалії.

Одного дня до театру явилися аґенти чрезвичайки й заарештували режисера й артиста театру Омелька Островського, ідейного громадянина, доброго артиста й письменника.

Я скликав збори професійного Союзу, який вислав до Чрезвичайної Комісії свою делеґацію в справі звільнення Островського. Там відповіли делеґації, що арештували його з наказу Києва. Другого дня пішов я, яко керманич театру, сам до Чє-Ка, а пізніше наша делеґація відвідала письменника Володимира Короленка, що був у приятельських відносинах із відомим і дуже впливовим у той час головою "Укр. Федерат. Соц. Сов. Республики" Раковським, просячи йото вжити всіх заходів для звільнення арештованого товариша. Короленко по кількох днях прислав нам запевнення, що Островського не розстріляють.

Тимчасом перевели детальну ревізію в українському театрі й арештували театрального реквізитора Грозу та хормайстра Красицького. За пару днів труп розстріляного хор-майстра найшли на вулиці коло міського цвинтаря, а реквізитора Грозу чекісти жорстоко побили, вимагаючи признання, чи існує при театрі український повстанчий Комітет.

За тиждень після цього арештували й мене, як запідозреного в тому, що стою — так мені сказали на слідстві — на чолі повстанської орґанізації. Проте заходом Ісполкому й орґанізації українських боротьбистів, які були тоді при владі, мене того самого дня випустили на волю.

Атмосфера чимраз згущувалася, большевики, було видко, тратили з дня на день щораз більше ґрунт під ногами.

— 56 —

Приїхав до Полтави Лев Троцький. Хотів він переїхати звідти до Києва, але перед залізничою стацією Яреськи поїзд, яким він їхав, обстріляли повстанці, і Троцький утік назад до Полтави. Большевицький терор почав прибирати на силі.

В цім саме часі О. Островського вивезли до Києва, з двірця відвели на Байкове кладовище й розстріляли.

Тимчасом повстанці не дрімали. У Миргороді старшина гайдамацького куреня з місцевими повстанцями вибив цілу чрезвичайку, а за пару днів після цього те саме сталося в Костянтинограді. У відповідь на це большевики почали стосувати безоглядний терор. Українців стали усувати з провідних становищ. Так, напр., комісара освіти Алеуту скинули з комісарства, а на його місце призначили жидівку Ропсман. Те саме почали систематично переводити по инших установах.

У звязку з розстрілом цілої чрезвичайки в Костянтинограді арештували мене вдруге. Забрали мене раненько з дому й відвезли до ґуберніальної чеки, де на першому ж допиті заявили мені, що я буду розстріляний. У чрезвичайці сиділо повно арештованих: українців, колишніх московських царських старшин, "буржуїв", "вредітєлєй" і т. п.

В обід повели мене на допит удруге. По списанні ґенералій командант чеки наказав сторожі, вказуючи на мене:

— В подвал!

Я запротестував, заявляючи, що "в підвал" не піду, й вимагаючи пояснень, в чому саме мене обвинувачують.

— Ви контрреволюціонер і активний учасник повстанського руху проти комуністичної влади.

— Ви самі контр-революціонер! — різко заявив я командантові. — Я відповідальний робітник і ви не маєте права мені цього говорити. Я не піду до підвалу — чуєте?

Різка моя постава якось дивно вплинула на чекіста. Він розгубився й відповів:

— Не хочете до підвалу? Ну, то йдіть назад і сидіть далі там, де були.

Щасливим збігом обставин тоді на чолі чека стояла колеґія, до якої входили, як члени, син швайцара з полтавського Великого Театру, де грала українська трупа, та колишній телєґрафіст, якого свого часу я протеґував на службі. Це мене й урятувало. Після четвертого допиту в 2-ій год. вночі командант відібрав від мене підписку про невиїзд із Полтави й наказав випустити на волю.

Коли мене вивели на вулицю й конвойні запропонували мені йти вперед, я запротестував:

— Ні, коли я вільний, то ви йдіть наперед, а я за вами! — заявив я.

Конвойні пішли справді поперед мене.

— 57 —

В початках травня повстанська ґрупа Григорієва—Тютюнника підійшла під Полтаву з боку Кобеляк і була вже в яких 20 верствах від міста. На вулицях Полтави чути було гуркіт гармат. Українці ожили на дусі, а жидки заметушилися. Миттю заснувався в Полтаві большевицький Комітет оборони комуністичної республіки. Тому, що настрій населення був явно ворожий радянській владі, Комітет на одному з своїх нічних засідань постановив заарештувати видніших представників українського громадянства, як закладників, в тому числі й мене. Про це я довідався рано по засіданні від жінки одного з членів Комітету і того ж таки ранку втік до с. Супрунівки, де й пересидів цілий тиждень у клуні одного козака.

Успіх ґрупи Григорієва—Тютюнника був забезпечений, але по їх маніфесті, ч. 1 до українського народу, яким вони оголошували себе незалежними від українського уряду, населення відсахнулося від них. Це в значній мірі й було причиною того, що вони примушені були відступити на Катеринославщину, а потім із боями й на Херсонщину.

Коли ґрупа Григорьева відійшла від Полтави, закладників звільнили зпід арешту, а тоді і я вийшов на волю з своєї добровільної вязниці в клуні.

Але на місце Григорієва—Тютюнника почала насуватися з півдня на Полтаву Добрармія. Серед большевиків счинився рух, паніка, почалася мобілізація, евакуація, дезерція.

Буваючи в справах театру в ґубвиконкомі, я зауважив у його канцелярії одного панка-канцеляриста, що визначався серед усіх своїм пристійним, інтеліґентним виглядом. Ні я, ні хто инший, а тим більше радвлада, не могли й припустити тоді, що в особі цього скромного канцеляриста криється небезпечний аґент денікінської контр-розвідки. Це виявилося геть пізніше.

Українське населення Полтави жило в той час чутками про рух української армії на Правобережжі, чутками, правда, дуже фантастичними, але може саме тому й такими привабливими та цілюще-надійними. Вістки ці йшли звичайно "пантофлевою" поштою, бо большевицькі ґазети тільки те й знали, що день-у-день повідомляли про повний розгром "банди" Петлюри, хоч це виглядало дуже дивно, бо після "повних розгромів" цю "банду" треба було громити ще і ще багато разів потім. А імя Петлюри в очах населення вкривалося леґендарною славою, зодягалося в райдужні кольори блискучої геройської авреолі: "Петлюра взяв Київ!", "Петлюра на Полтавщині", "Петлюра має півміліона війська"... Петлюра і скрізь Петлюра панував тоді над настроями українського населення Лівобережжя.

Приблизно коло 17-го липня (за нов. ст.) денікінці дійшли вже до Кобеляк. Серед комуністів, а особливо жидів, счинилася паніка. Усе в поспіху почало втікати на північ, на

— 58 —

Чернигівщину. Українське населення пасивно причаїлося. За один день 27-28 липня денікінці раптовним ударом підійшли під саму Полтаву, а ввечері 28 липня були вже в Полтаві.

Ніч 28-29 липня, а потім цілий день 29 липня — це були ніччю і днем страшного грабунку диких вандальських орд. Грабували всіх, без виїмку. Тільки 30-го липня наказом команданта міста грабунки припинилися, але Полтава була вже в жалюгідному стані по приході "освободітєлєй". Скрізь валялися порожні пуделка зпід черевиків, ґалянтерії, папери, що ними були огорнуті матерії, тощо. А українські інституції (спеціяльно українські!) були по варварськи здемольовані. Портрети (особливо Шевченка) подерті, погруддя розбиті, написи знищені, меблі поламані й побиті прикладами рушниць. Скрізь пахло "русским духом" і московською "культурою". Українська мова названа була "собачою".

Але це "доблєсноє воїнство" ввійшло до міста з великою врочистістю під дзвони в церквах, під крики чиновного й московського люду, при радісних поцілунках зустрічних, як на великодні свята, під лопотання кольорових царських прапорів, при димі кадил духовенства, що з корогвами й молебнами вийшло назустріч давно жаданому "христолюбивому" воїнству. Царські урядовці вийшли на вулиці у віцмундурах, зі шпадами при боці, в орденах, у "трьохуголках". Де це все переховувалося до цього часу — один Бог знає.

А в'їзд ґенерала Міллєра — це вже була патріотична маніфестація, що нагадувала часи "батюшки-царя". Звичайно, полилися звуки й приточеного шашелями та обїденого молями "Боже, царя храні".

Українське поступове населення Полтави заснувало Революційний Повстанський Комітет, до якого входили представники Чернигівщини, Харківщини й Катеринославщини. Ціль і завдання Комітету — інформування населення про дійсний стан річей, звязки з урядом УНР, посилка на Кубань, до кубанського уряду, делеґата з проханням відкликати кубанське військо з української території, яке під проводом свого чорносотенного ґенерала Шкуро робило величезні шкоди українському населенню.

А тимчасом "побідоносне" золотопогонне офіцерство справляло свято своєї побіди над ворогом. Бешкети, піятика, скандали, брутальне поводження з підбитим під його чобіт населенням, нахабство, орґії й мародерство. Ну, чисто тобі гульня конквістадорів у завойованій кольонії!

З приходом "добровольців" уже 30.VII театр був відібраний від української трупи й переданий московським артистам, які почали ставити патріотичні московські пєси. Я перейшов на нелєґальне становище.

Якось, проходячи вулицею, зустрічаюся з двома панами. Одного знав особисто — це був полтавець, а в другому,

— 59 —

одягненому в російську полковницьку уніформу, пізнав скромного канцеляриста з большевицького воєнкому. Цей полковник побачив мене і аж зупинився на місці.

— Та ето ж большевік! — сказав він сусідові.

— Ні, ні, дайте спокій! Це, правда, українець, але не большевик! — відповів той.

18-го серпня був виданий наказ про моє арештування. Але українці, старшини комендатури, повідомили завчасу мене про небезпеку і вже 19-го я їхав у напрямі Харків—Ростов—Катеринодар.

Цікаво, що за пару днів до мого від'їзду, до мене прийшло два представники від великого полтавського купецтва й промисловости, особисто мені добре знані купці. Один був жид, другий — москаль.

— Слухайте, пане Петренко, — звернулися вони до мене, — ми знаємо, що ви виїздите до своїх. Їдьте з Богом, але не забудьте там переказати свойому урядові, нехай швидче вертається сюди. Життя вже нам нема від усієї цієї гидоти й підлоти. Скажете, що половину свого маєтку всі ми віддамо українському урядові, аби тільки він уже скорше вертався. Ми прагнемо спокою, права й порядку. Перекажіть це. Отож їдьте з Богом і повертайтеся до нас із своїм військом. Щасти вам Боже!

Щиро було це сказане, але запізно. Українського уряду, не підтриманого своєчасно населенням, Полтава вже більше не бачила.