История Полтавы

Ковроткачество

Подробности

Просмотров: 18884

Килимарництво — вид українського народного традиційного та професійного декоративно-ужиткового мистецтва. Як свідчать джерела, візерунковими тканинами користувалися в побуті скіфи та слов'яни, котрі в давнину мешкали на території Полтавщини. За літописними даними, килими були відомі в епоху Київської Русі (з 20-х рр. 10 ст.). Через їхню високу вартість вони стали предметом побуту князів, інших заможних верств населення. Наприкінці 17 ст. у середовищі козацької старшини побутують східні килими, а також місцевого виробництва. З описів майна гетьманів України довідуємось, що у Івана Самойловича килими використовувались для покриття столів і лав, у Івана Скоропадського на-лічувалось 124 килими, у полковника Семена Палія — "ковер тутешной роботи". Український історик О. Ф. Шафонський констатує, що в північних і східних повітах Полтавщини "робилися дуже гарні килими", їх ткали козаки, міщани, селяни-кріпаки у поміщицьких майстернях. Килимові вироби виготовляли на фабриках: графа Завадовського у Драбові, поміщиків Каневських у с. Келеберді Золотоніського повіту, Булюбаша — в Гриньках Кременчуцького повіту, Масолової — у Новоселівці Полтавського повіту, Ходолєєвої — у Бербеницях і Савицького — у Луговиках Лохвицького повіту, на килимовій мануфактурі — у Решетилівці. "Коверні" фабрики були у багатьох панів Роменського повіту. Історик І.Ф. Павловський наводить ціни килимових виробів, що експонувалися на сільськогосподарській виставці 1837 р. у Полтаві: килим поміщиці Васильчикової коштував 3000 крб., Попова з Решетилівки — 600 крб., килим середнього розміру О. фон Ріттер з Прилуцького повіту від 200 до 300 крб., Кулябко з Лубенського повіту — від 150 до 300 крб.

Для підняття підупалого килимарництва Полтавське губернське земство заснувало навчальні ткацькі майстерні у Дігтярях (з 1898 р.), Скопцях (з 1910 р.), Решетилівці, килимові показові пункти в Опішні та Полтаві, килимарські майстерні в Орлику, Сокілці Кобеляцького повіту Наприкінці 19 ст. у Зіньківському повіті було зайнято килимовим промислом до 100 майстерень, у Дігтярях — до 50. 60 килимарників Зінькова продавали за рік 2—3 тис. килимів (1898 р.). Ними торгували у Лебедині, Охтирці, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Єлизаветграді. Ліжники, вироблені у Великих Сорочинцях і Миргороді, знаходили збут у межах Полтавської губернії. Кустарний склад губернського земства направляв на продаж килимові речі до Одеси, Москви, Петербурга, за кордон. У 1921—1923 рр. "Українкустарспілка" відновила промисел і експортувала вироби до Європи та Америки. Ним займалися у Миргородському, Зіньківському,

Полтавському і Прилуцькому повітах. Засновані артілі: "Червона квітка" у Решетилівці, "Червоне проміння" у Нових Санжарах, "Кустар-кредит" в Опішні, майстерня у Великих Сорочинцях, у 1927 р. — "Делегатка" — у Зінькові, у 1931р. — Диканська промартіль ім. 14-річ-чя Жовтневої революції з філією у Великих Будищах. У 1963—1983 рр. припинено виробництво килимів і килимових виробів у названих осередках, за винятком Решети-лівської фабрики художніх виробів ім. К. Цеткін.

Традиційні вироби полтавського килимарництва: "коври" (типу напівгобеленів), килими ("коври" менших розмірів, ними покривали столи, скрині, лави й дивани), коци (стрижені "коври" з довгим ворсом, як попони для коней, настилали на підлогу), ліжники (масивні пухнасті ковдри з овечої вовни). У полтавському килимарництві 18 — 1-й половини 19 ст. існувало два напрямки: так званий народний і козацько-старшинський. Останній базується на сприйнятті пізньобарочних, рококових і класицистичних стилів. Характерно для "рослинних" килимів — зображення букетів, великих квітів, стрічок, медальйонів, картушів, написів, гербів, амурів тощо. Їхні осередки — у Решетилівці, Прилуцькому, Роменському і Лохвицькому повітах. Відомі з музейних збірок вишукані "рослинні" килими Зіньківського, Миргородського, Золотоніського, Лубенського, Гадяцького, Кобеляцького та інших повітів. Їхня кольорова гама — м'яка, соковита, гармонує зі золотисто-жовтими, блакитними, сірими, темно-коричневими, синіми и чорними тонами тла. Характерні килими: "зірчасті" — у Вереміївці, з ромбами — у Великих Сорочинцях, смугасті. Літургійні килими, як правило, із зображенням у центрі птаха пелікана — у Глинську Роменською повіту. У творенні високомистецьких зразків килимарництва особливу увагу приділяли фарбованій вовні з натуральних барвників. Виставка 1837 р. демонструвала пряжу 130 кольорів. Фарбуванням вовни у 2-й половині 19 ст. славились: дружина священика Марія Власенко з с. Полузір'я Полтавського повіту і козачка Тетяна Кононенко з Великих Будищ (обидві одержали срібну й бронзові медалі на виставках 1884 р. у Нових Санжарах і 1893 р. у Полтаві). Серед килимарниць, що експонували на виставках 1846—1917 рр. національні традиційні килимові вироби: Марія Максимович, Олександра Міщенко, Марія Єрмолова (бронзові медалі), Марія, Настя й Олександра Верби, Степанида Гончар (почесні відгуки). Серед килимарниць 20 ст.: фарбувальниця вовни Олександра Хлонь (удостоєна почесного звання "майстер народного мистецтва" у 1936 р., дочка — Т. Кононенко), Маруся Шебітченко та Маруся Черкун (експоненти міжнародної виставки 1937 р. у Парижі). У 1936 р. у Рещетилівці групою майстринь за ескізами художників виконано декілька гобеленів на радянську тематику. Тепер у Решетилівці працюють: лауреати Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченко Надія Бабенко, Ганна Бондарець, Домна Єфремова (всі — заслужені майстри народної творчості УРСР) і Леонід Товстуха (заслужений художник УРСР), заслужені майстри народної творчості УРСР Антоніна Бебко, Марія Михайло. Традиції полтавського килимарництва продовжують художники гобелена Олександр Бабенко та Олександр Левадний. Полтавському килимарництву свої праці присвятили В. І. Василенко (1900), Я. О. Риженко (1928). Значні колекції полтавських килимів зберігаються у Полтавському краєзнавчому і художньому музеях, у Києві, Львові, за кордоном — в Українському церковномузейному комплексі в Бавнд—Брук (США).

Джерело:

Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 340-342