История Полтавы

Короленко, Владимир Галактионович

• 

Подробности

Просмотров: 125795

Короленко, Володимир Галактіонович (1853-1921) - російський письменник, публіцист, громадський діяч.

Народився у м. Житомирі в родині повітового судді. Навчався у Житомирській і Рівненській гімназіях. У 1871 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту, у 1874 перейшов у Петровську землеробську та лісову академію у Москві. У 70-х рр. зблизився з діячами революційного народництва. У 1876 р. за подання колективного студентського протесту виключений з Академії і висланий під нагляд поліції у Кронштадт.

У 1877 вступив до Гірничого інституту у Петербурзі. У 1879 і 1880 рр. зазнав арештів. У 1881 р. за відмову присягнути цареві Олександру III висланий до Якутії. У 1885 р. оселився у Нижньому Новгороді, де розгорнув активну літературну і громадську діяльність. У 1886 р. одружився з Є.С. Івановською. У 1893 р. здійснив подорож до Америки.

З 1896 р. - один з керівників, у 1904-1918 (з перервами) відповідальний редактор журналу "Русское богатство". З 1896 р. жив у Петербурзі. У 1900 р. обраний почесним академіком Петербурзької АН (у 1902 р. разом з А. П. Чеховим відмовився від звання на знак протесту проти незаконного скасування виборів М. Горького до Академії; у 1918 р. поновлений в Академії).

У вересні 1900 р. переїхав з родиною у Полтаву. "Переїзд в Полтаву, - згадувала дочка Короленка Софія Володимирівна, - був щасливою подією в житті нашої сім'ї. В. Г. Короленко, який виріс на Україні, любив її клімат і природу... Ми часто ходили в міський сад і милувалися красою Полтави. Після Петербурга з його дощами і туманами Полтава здавалася нам новим чудовим світом".

Спочатку письменник мешкав у будинку Старицького на вул. Олександрівській (тепер Жовтнева), з 1903 р. - у будинку лікаря Будаговського на вул. Мало-Садовій (тепер Короленка). Зараз у будинку Літературно-меморіальний музей В.Г. Короленко.

Будинок письменника став центром культурного життя Полтави, сюди йшли листи Л.М. Толстого, А. П. Чехова, М. М. Коцюбинського (побував у Короленка у 1903 р.), М. Горького, приїздили А. В. Луначарський (1920), В. П. Катаєв.

Короленко швидко включився у літературно-громадське життя Полтавщини. Налагодив дружні стосунки з діячами української культури - Панасом Мирним, М. Коцюбинським, І. Тобілевичем, X. Алчевською, Г. Хоткевичем та ін. У 1901 надіслав до журналу "Русское богатство" нові біографічні відомості про Т. Г. Шевченка, у 1902 р. брав участь у підготовці російсько-українського альманаху, присвяченого 50-річчю з дня смерті М. В. Гоголя. У 1905 виступав на мітингах у Полтаві, спрямованих на відвернення єврейських погромів у місті. Засудив у пресі розправу над селянами під час Сорочинської трагедії 1905 р. (помістив в газеті "Полтавщина" за 12 січня 1906 р. відкритий лист, в якому викрив беззаконня і масові жорстокості старшого радника О. Філонова, що керував придушенням селянського виступу). У 1911 р. виступив на відкритті пам'ятника М. В. Гоголю у Сорочинцях.

Роки життя у Полтаві були заповнені інтенсивною творчою роботою. Тут він завершив нариси "У козаків", писав другий цикл сибірських оповідань ("Мороз", "Феодали" та ін.), оповідання "Мить" і "Не страшне". У Полтаві В. Короленко продовжував свою роботу редактора журналу "Русское богатство", публіциста і газетного кореспондента столичних і провінційних газет. У 1905 р. письменник розпочав  роботу над "Історією мого сучасника". У 1910 р. Короленко напружено працював над циклом статей "Побутове явище", спрямованих проти військово-польових судів і масових смертних вироків.

З 1905 р. майже щоліта відпочивав на х. Хатки. У 1912 р. побував у Фінляндії, у 1914 р. лікувався за кордоном, зокрема у Франції. Повернувся додому у 1915 р.

Короленко належить велика роль у захисті євреїв Полтави від погромів в період 1905-1907 рр. Він брав активну участь у захисті Бейлиса. В роки громадянської війни на Україні і терору військового комунізму Короленко виступав проти погромів, заступався як за євреїв, так і за людей інших національностей, репресованих радянськими властями.

Розпорядженням Єврейської ради України від 27.07.1998 р. за № 48, "...учитывая общечеловеческую гуманистическую деятельность ..." та у зв'язку з 145-річчям з дня народження, В. Г. Короленко присвоєно звання "Праведник України".

За його ініціативою восени 1918 р. в Полтаві засновано "Лігу порятунку дітей".

Помер і похований у Полтаві (див. могила В.Г. Короленка). Ім'ям Короленка у Полтаві названо вулицю.

Джерело:

Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 381-382

Портрет - http://az.lib.ru/k/korolenko_w_g/about.shtml

 

Короленко, Владимир Галактионович (1853, Житомир, – 1921, Полтава), русский прозаик, публицист, общественный деятель. Сын уездного судьи, потомка украинских казаков, и дочери польского помещика. Близкий к идеям народничества, Короленко в конце 1870-х — начале 1880-х гг. подвергался арестам и был сослан в Якутию.

Убежденный правдоискатель и защитник гонимых, Короленко выступал в печати в поддержку не только голодающих русских крестьян, разоряемых кустарей, преследуемых сектантов, но и А. Дрейфуса (см. Дрейфуса дело), вотяков (удмуртов), обвиненных в ритуальном убийстве (цикл статей "Мултанское жертвоприношение", 1895–96), евреев. Еврейский вопрос в России привлекал внимание Короленко прежде всего как вопрос личной совести русского интеллигента.

Реакцией на еврейские погромы 1881–82 гг. явилось "Сказание о Флоре, Агриппе и Менахеме, сыне Иегуды" (1886), в котором Короленко выступил против толстовского "непротивленства" и в защиту "гневной чести" порабощенных иудеев. В автобиографическом очерке "Ночью" (1888) Короленко приводит легенду о полупомешанном "жиде" Юдке, унесенном в ночь на Судный день (см. Иом-Киппур) "жидовским чертом" Хапуном. Легенда в переработанном виде легла в основу "малорусской сказки" "Судный день (Иом-Кипур)" (1891), где подлинный "кровопийца" — это кулак-украинец, занявший место шинкаря-еврея. В этих произведениях публицистическая тенденция явно преобладает над жизненностью образов. В рассказе "Без языка" (1895, 2-я редакция 1902), навеянном поездкой в Америку, деятельный и добрый мистер Борк, еврей с Украины, за скромную плату дает ночлег и стол беспомощным, "безъязыким" волынским крестьянам-переселенцам, подыскивает им работу, хотя они не перестают выражать свое презрение к "жиду". Борк даже предоставляет украинской девушке Анне, брат которой бежал в Америку от преследований за участие в еврейском погроме, комнату свой дочери.

В 1890 г. Короленко писал В. Соловьеву: "Я всегда смотрел с отвращением на безобразную травлю евреев в нашей печати, травлю, идущую бок о бок с возрастанием всякой пошлости и забвением лучших начал литературы"; а значительно позже, в 1916 г., заявлял: "Я считаю то, что претерпевают евреи в России и Румынии, позором для своего отечества, и для меня это вопрос не еврейский, а русский". В 1901 г. в сборнике "Помощь евреям, пострадавшим от неурожая", Короленко публикует стихотворение в прозе "Огоньки", полное надежды на лучшее будущее для всех.

Потрясенный Кишиневским погромом (см. Кишинев) 1903 г., Короленко выступает с очерком "Дом 13" (1903, в России 1905), описывая ужасные по звериной жестокости убийства, совершенные лишь в одном доме христолюбивыми соседями, жившими до этого в дружбе со своими жертвами. Короленко, по его словам, "не имел в виду создавать проекты решения еврейского вопроса", однако высказывался со всей прямотой: "Но если бы я был одним из тех еврейских миллионеров, которые заняты этим вопросом, я бы... переселил, чего бы ни стоило... огромное большинство евреев из места погрома...". Цензура не пропустила очерк в печать.

Антисемитизм судебных и следственных органов, извечная судьба евреев в России быть "козлами отпущения" описаны Короленко в статье "Черты военного правосудия" (1910). Так, по делу о зверском убийстве еврейской семьи Быховских был обвинен еврей Глускер. После того, как он был повешен (так как "суд евреям вообще не верит", а все свидетели защиты были евреи), обнаружились истинные убийцы. В этом процессе Короленко видел продолжение "кишиневского правосудия". В процессе Маньковского следствие пошло на заведомую подтасовку фактов и лжесвидетельство полицейских-осведомителей, чтобы обвинить еврейского юношу в террористическом акте. По счастью, истина раскрылась до казни, и смертный приговор был отменен. А Перец Айзенберг, учащийся зубоврачебных курсов, вернувшийся в Россию из эмиграции, был приговорен к повешению по обвинению в убийстве вместо вора-однофамильца. Обнаружение истинного преступника спасло его от смерти. Рассказ о нем Короленко завершает риторическим вопросом: "Останется ли он и после этого в России, или одесский военно-окружной суд окончательно излечил его от тоски по родине..."

С возникновением дела М. Бейлиса Короленко составляет обращение "К русскому обществу (по поводу кровавого навета на евреев)" (газета "Речь" от 30.11.1911), подписанное М. Горьким, Л. Андреевым, В. Засулич и сотнями др. русских интеллигентов. Это воззвание вошло как первая глава в статью "К вопросу о ритуальных убийствах", опубликованную в возглавляемом Короленко журнале "Русское богатство" (№12, 1911). Во время процесса Короленко опубликовал в киевских и столичных газетах 15 статей и корреспонденций, которые способствовали разоблачению его устроителей и помогли добиться оправдательного вердикта присяжных. За одну из этих статей Короленко был привлечен к судебной ответственности по обвинению в клевете на судебные власти. Дело было аннулировано после Февральской революции 1917 г. В сборнике "Щит" (1917), направленном против антисемитизма, Короленко поместил очерк "Мнение мистера Джаксона о еврейском вопросе", в котором отстаивал идею равноправия евреев независимо от того, как к ним относится нееврейское окружение.

В большинстве рассказов и очерков Короленко, посвященных еврейской теме, явно проступает стремление показать, что евреи более благородны и добры, чем окружающие их христиане, или, по крайней мере, не хуже. Благодаря этому в широких русских и еврейских читательских кругах Короленко пользовался славой последовательного юдофила. В действительности же, такое отношение к евреям проистекало из позиции Короленко, который, сравнивая современную ему эпоху реакции и антисемитизма с русско-еврейскими отношениями в "эпоху великих реформ" Александра II, писал: "Теперь этой свободы уже нет. Даже литература молчит о тех или других чертах исторически сложившегося еврейского национального характера, остерегаясь совпадения с лубочной юдофобской травлей. Свобода критики пасует перед угнетением". В 1915 г. Короленко начал писать повесть "Братья Мендель" о жизни евреев черты оседлости. Судя по сохранившимся начальным главам (опубликованы в 1927 г.), Короленко стремился создать психологически полнокровные образы и показать еврейскую среду и быт такими, какими он их видел.

В годы гражданской войны на Украине и террора военного коммунизма Короленко выступал против погромов, а также заступался за евреев, репрессированных советскими властями, о чем можно судить по его письмам и дневникам (частично опубликованы на Западе). М. Тейф посвятил Короленко балладу "Интеллигент" (русский перевод — 1958), где показал его защищающим евреев Полтавы от погромщиков.

Источник:

Электронная еврейская энциклопедия

 

Володимир Галактіонович Короленко
(27(15).07.1853 — 25.12.1921)

Невмируще слово совісті

У першу річницю смерті В. Г. Короленка, в січні 1922 року, його ідейний послідовник І. Горбунов-Посадов, виступаючи на вечорі пам’яті письменника-гуманіста у Полтаві, сказав: "Один чоловік казав недавно у своїй промові в Москві, а другий писав тут у своїй статті, що Короленко був гарний чоловік і письменник, але що він відстав від віку, тому що він не йшов з такою-то партією, що він через це не зрозумів мудрості наших днів. Але це великий обман їхнього зору. Він не відстав від віку, а йшов попереду нього, як ще далі попереду йшов Лев Толстой. Вони жили великим, вічним. Вони йшли і йдуть далеко попереду із знаменами великої людяності, а ми топчемся у своїй розрусі, в пітьмі і крові, і уявляємо собі, що ми попереду, а вони відстали..." Тільки після того, як упала тоталітарна система, стало кожному ясно, що В. Г. Короленко не помилявся в своїй оцінці згубної ідеології і практики більшовизму, особливо відверто висловленій у "Листах до А. В. Луначарського" (1920).

Володимир Короленко народився 27 липня 1853 року, в українській сім’ї в Житомирі. У цьому місті та ще в Рівному провів він дитячі та юнацькі роки. Навчався в Петровській землеробській та лісовій академії у Москві, звідки в 1876 році був виключений і висланий у Кронштадт. В 1879 році засланий у В’ятську губернію, потім у Перм. За відмову присягнути новому цареві в 1881 висланий до Якутії, де відбув три роки. Після того жив у Нижньому Новгороді та Петербурзі. З 1896 — співробітник журналу "Русское богатство".

Восени 1900 року Володимир Галактіонович переїхав до Полтави, де продовжив розпочату ще в 1897 літературно-громадську роботу. Тут завершив оповідання "Мороз", "Последний луч", "Государевы ямщики", нариси "У казаков". У 1905 — 1917 роках письменник щоліта мешкав на своїй дачі в селі Хатки, поблизу Великих Сорочинців, працював над "Историей моего современника", написав статті "Лев Николаевич Толстой", "Черты военного правосудия", "Война, отечество и человечество", "Падение царской власти" та ін. На Полтавщині Короленко ніколи не залишався осторонь громадського життя. 1906 року в газеті "Полтавщина" він опублікував "Відкритий лист статському радникові Філонову", де, як і в циклі статей "Сорочинська трагедія" (1907), гнівно засудив розправу самодержавства над українським селянством.

В. Г. Короленко відомий як автор творів: "Сон Макара" (1885), "Марусина заїмка" (1899), "Ліс шумить" (1886), "Без язика" (1895) та ін. Письменник написав близько 700 статей, нарисів тощо. У циклі нарисів "У голодний рік" (1892 — 93) показав голод селянства як наслідок антинародного самодержавного ладу. Він постійно виступав на захист гідності людини, проти шовінізму та антисемітизму ("Мултанське жертвоприношення", 1895; "Справа Бейліса", 1913 та ін.).

В. Г. Короленко не сприйняв Жовтневу революцію, не визнав диктатури пролетаріату. Живучи в Полтаві в роки громадянської війни, виступав проти терору й насильства влад, які постійно мінялися, послідовно відстоював гуманістичні ідеали. Крім публіцистичних творів, написав низку літературно-критичних праць і спогадів про М. Гоголя, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова та ін.

Життя і творчість В. Г. Короленка тісно пов’язані з Україною, українською літературою і культурою. Він спілкувався з М. Коцюбинським, Панасом Мирним, Г. Хоткевичем, М. Кропивницьким та ін. Українська тема посідає значне місце в творах Короленка ("Сліпий музикант", "У поганому товаристві", "Без язика", "Історія мого сучасника" та ін.). 1918 року письменник вітав відкриття першої української гімназії в Полтаві. В журналі "Русское богатство" друкував літературно-критичні матеріали про Т. Шевченка, переклади українських письменників.

1928 року у Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей В. Г. Короленка, яким до середини 50-х років керувала донька письменника Софія Короленко. Поховали письменника на Міському кладовищі поруч з могилою зятя — Костянтина Ляховича, якого він не зміг врятувати з більшовицької тюрьми і цим був морально надломлений. 29 серпня 1936 року в зв’язку з ліквідацією кладовища прах Короленка пере-поховали в Міському саду, поблизу музею. В 1962 році на могилі встановлено пам’ятник письменнику, виконаний скульптором Н. Крандієвською. Серце і мозок В. Г. Короленка зберігаються в музеї Київського медичного інституту.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" (http://www.pollitra.pi.net.ua)