История Полтавы

Вишня, Остап

• 

Подробности

Просмотров: 85389

Остап Вишня (справжнє прізвище - Губенко Павло Михайлович) (1889-1956) - український письменник-сатирик і гуморист.

Народився на х. Чечва (тепер с. Грунь Сумської обл.) у селянській сім'ї. Закінчив у 1907 р. Київську військово-фельдшерську школу. Навчався з 1917 р. в Київському університеті (не закінчив). У 20-х роках письменник жив і працював у селах Луці Лохвицького р-ну і Мануйлівці (влітку 1925 р. написав усмішку "Ярмарок"). У 40-х роках бував у Полтаві на вшануванні пам'яті І. П. Котляревського, відвідував музеї, виступав на літературних вечорах. Про це є записи у щоденнику "Думи мої, думи мої...". Друкувався з 1919 р. У 1928 р. вийшло перше 4-томне видання "Усмішок". У 1934 р. безпідставно засуджений на 10 років. У жовтні 1943 р. Вишня був звільнений з табору в Ухті (реабілітований 1955). У 1944 р. опублікував у газеті "Радянська Україна" гуморески "Зенітка", "Пряма наводка" та ін. У повоєнний період видав книжки "Весна-красна" (1949), "Вишневі усмішки" (1950), "Мудрість колгоспна" (1952), "А народ війни не хоче" (1953), "Мисливські усмішки" (1954), "Великі ростіть" (1955) та ін. На честь Остапа Вишні названо вулицю у Полтаві.

Джерело:

Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 128

 

СКАКУН В. П.
ТОДІ БУЛО НЕ ДО ГУМОРУ…

У листопаді 1942 року, під час наступальної операції радянських військ з розгрому на сталінградському напрямку великого німецького стратегічного угруповання, член військової ради фронту генерал М.С. Хрущов доручив М.П. Бажану, який знаходився в Москві і готувався обійняти пост заступника Голови Ради Міністрів УРСР, знайти Остапа Вишню, щоб той своїм гумористичним словом звеселив бійців Червоної армії.

Пригадував письменник Юрій Смолич: "Наприкінці сорок другого року Бажанові та Довженкові було доручено скласти список репресованих українських письменників, котрі, на їхню думку, ні в чому не винні і котрі дорогі народові, особливо зараз – у грізну годину всенародної Вітчизняної війни. Бажан і Довженко покликали мене, а згодом ще й Яновського. Першим у цьому списку стояв Павло Михайлович Губенко – Остап Вишня"¹.

Головне управління таборів НКВС розпочало пошук Остапа Вишні і не знайшло його. Потім згадали, що це літературний псевдонім письменника, а справжнє його прізвище – Губенко.

Він відбував покарання в Комі АРСР. Його під конвоєм доставили в Москву. 8 жовтня 1943 року Павла Михайловича випустили з Бутирської в’язниці². До десятирічного строку ув’язнення він не добув два місяці…

Теплими і задушевними були зустрічі Павла Михайловича з побратимами по перу. Юрій Смолич згадував:

"Я мешкав тоді в будинку московських письменників… Квартира була з трьох кімнат, бомба влучила в одну, наріжну, а дві інші залишилися цілі… Дах пробито, на горищі зацементовано майданчики і встановлено зенітки… Десь далеко відбувався повітряний наліт – на підступах до Москви: по крайнебу палахкотіли блискавиці далеких, але частих пострілів зеніток. Так бувало ніч у ніч. Але Павло Михайлович не знав, що то таке: він ще не бачив воєнного нічного крайнеба з дев’ятого поверху в Москві.

– Що то мигає? Наче блискавка.

Я пояснив: далекі постріли зеніток. Так далеко, що пострілу не чути, тільки відблиск.

Канонада незабаром наблизилась… Потім і шибки у вікнах почали вібрувати. І враз нам з Павлом Михайловичем посипалося на голови шпаровиння зі стелі.

– Що то?

– Зенітка: забув попередити вас – вона ж якраз над нашою головою…"³.

У Москві П.М. Губенко пробув майже місяць. Улаштував свої справи, одержав "чистий" паспорт, отримав гроші, що зібралися на його рахунку в Управлінні з охорони авторських прав, і поїхав у Рязанську область, де перебувала тоді його дружина – відома артистка українського театру В.О. Губенко-Маслюченко. Там він написав знамениту гумореску "Зенітка".

Переписав Павло Михайлович "Зенітку" на листах з учнівського зошита і повіз її до Москви на суд товаришів, майбутніх читачів та слухачів. По радіомовленню відразу ж її передали для партизанів. 26 лютого 1944 року її надрукувала республіканська газета "Радянська Україна". Цього ж року "Зенітку", перекладену російською мовою, надрукував сатиричний журнал "Крокодил" п’ятимільйонним тиражем. Її читали артисти на концертах для фронтовиків. Вона мала величезний успіх. Ось так знову залунало веселе слово Остапа Вишні.

Час від часу письменник пригадував свій життєвий шлях. Народився він 11 листопада1889 року на хуторі Чечва, неподалік від села Грунь Охтирського району.

Батько, син шевця з Лебедина, одружився в Чечві з дочкою місцевих селян-хліборобів. Він працював прикажчиком у поміщиці.

"А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися милосердному", – писав письменник⁴.

Початкову освіту Павло Губенко здобув у Зіньківській (Полтавська область) двокласній школі. У 1907 році закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1917 році навчався в Київському університеті.

Спочатку працював фельдшером у 168-му Миргородському піхотному полку, що квартирував у Києві, потім – у залізничній лікарні, а наприкінці 1917 року перейшов на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР (Української Народної Республіки). У складі Міністерства евакуювався в Кам’янець-Подільський. Там полишив медицину і став співробітничати в есерівській газеті "Народна воля", а потім – у "Трудовій громаді".

На початку 1920 року повернувся до Києва. Працював мовним редактором у видавництві "Книгоспілка". У жовтні того ж року був заарештований і позбавлений волі на 3 роки. Однак за клопотанням члена ВУЦВК, письменника і громадського діяча Василя Блакитного його невдовзі звільнили з концтабору⁵. Після цього працював у щоденній українській республіканській газеті "Вісті ВУЦВК", яка виходила в Харкові. Разом з "Вістями" видавалася газета "Селянська правда". Та одночасно П.М. Губенко був за редактора мови й фейлетону у "Вістях", а в "Селянській правді" – за відповідального секретаря. Він разом з Василем Блакитним заснував і редагував журнал сатири і гумору "Червоний перець". Друкувався майже у всіх республіканських періодичних виданнях. Був членом літературних груп "Пролітфронт" та "Літературний ярмарок".

До кінця двадцятих років письменник досяг найвищого злету. У цю пору Остап Вишня був автором 23 книг. За 4 роки вони витримали 42 видання. Тільки "Кобзар" Т.Г. Шевченка перевищував загальний тираж книжок Остапа Вишні. Його твори перевидавалися в Росії, Канаді, Сполучених Штатах Америки та інших країнах.

Та, як кажуть, щастя і нещастя ходять поряд. На початку тридцятих років у деяких часописах почали з’являтися статті, в яких бралася під сумнів літературна діяльність Остапа Вишні. Він мужньо відповідав злостивцям і демагогам: "Так! Усмішки! І навіть обов’язково! Не мислю-бо інакше переробки всього нашого "медлительного" життя на нове, бадьоре і сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати? Нове життя будувати з сльозами?… Мені нове життя усміхається і я йому усміхаюся! Через те й усмішки!"

Анкета обвинувачуваного Остапа Вишні (П.М. Губенка). 27 грудня 1933 р.

…Особисте розпорядження на арешт Остапа Вишні дав на початку грудня 1933 року голова ДПУ УСРР В.А. Балицький. Та, напевне, ще не вистачало якихось доказів. І за Остапом Вишнею був установлений негласний нагляд. 7 грудня було проведено трус на квартирі П.М. Губенка, який мешкав у харківському будинку письменників "Слово", і заарештовано його⁶.

На першому допиті, який проводив оперуповноважений Бордон, Остап Вишня "зізнався", що здійснював контрреволюційну роботу на літературному фронті. Пізніше дав свідчення, що брав участь в обговоренні питань, пов’язаних з організацією терористичних актів і "погодився" на вбивство Постишева⁷.

Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 23 лютого 1934 року застосувала до Губенка Павла Михайловича найвищу міру соціального захисту – розстріл⁸.

Дружина Остапа Вишні Варвара Олексіївна, яку сучасники справедливо називали декабристкою ХХ століття, відважно кинулася рятувати свого чоловіка. Кому їй тільки не доводилося писати листи! Зверталася вона до всесвітньовідомого письменника Максима Горького та його дружини, до дружини Прокурора СРСР.

Клопотання, вважаймо, дали  певні результати. Колегія ОДПУ 3 березня 1934 року вирок щодо Губенка Павла Михайловича переформулювала так: "Приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь на десять лет"⁹.

Відбував покарання Остап Вишня спочатку в Ухтпечтаборі (Комі АРСР), у лютому 1935 року був переведений на копальню Еджит-Кирта, восени 1938 року – знову до Ухтпечтабору.

Остап Вишня згадував на Півночі свій рідний край. 9 серпня 1934 року в табірному щоденнику він записав: "Вийшов я з сангородка о 7 год. вранці і о 10 був уже на 11 промислі. Погода добра була. Йшлося прекрасно. Ідеш собі берегом Ухти, не почуваєш, що ти в’язень, що ходиш десь чи то понад Пслом, чи над Сулою… Забуваєш хоч на мить, де ти і хто ти тепер…"

Розповідав в’язень Яків Камінський:

"Доля закинула мене на Північ. У таборі я працював за спеціальністю в центральній лікарні "Ветлосян". Роботи було багато. Крім лікарювання  в стаціонарі, проводив консультації в місцевій амбулаторії, брав участь у комісіях, що визначали стан здоров’я і працездатність ув’язнених.

Наприкінці 1942 року на табірний пункт прибув Губенко Павло Михайлович. На медкомісії перед нами стояв чоловік середнього росту, худий, сутулий. Щоки запали, колір лиця землистий. Очі… повні суму. Уся його зовнішність свідчила, що людина терпляче тамує в собі муки.

Ми з’ясували, що у хворого давня виразка шлунку, і зараз, після тяжкого фізичного навантаження, сталося чергове загострення. Необхідне стаціонарне лікування. […]

Повідомлення начальника Бутирської в’язниці НКВС СРСР про звільнення П.М. Губенка (Остапа Вишні). 9 жовтня 1943 р.

Павло Михайлович недовго пробув у лікарні. Але й за ці кілька тижнів він здобув загальну повагу. Простота, сердечність, співчуття до чужого горя, готовність допомогти, вміння підбадьорити потрібним словом – ось що виділяло його з маси інших.

Коли гострі болі вгамувалися, Павло Михайлович попросив, щоб йому призначили амбулаторне лікування, мовляв, "койки потрібні для тих, у кого більша нужда". Ми виписали Павла Михайловича і влаштували його черговим фельдшером у місцевій амбулаторії, тут він, одгородившись занавіскою, і мешкав.

Вечорами ми часто бесідували, згадували минуле і думали про день завтрашній… Ми слухали тиху непоспішливу мову Остапа Вишні, пересипану українськими дотепами. Часто усміхались, хоч було не до сміху. Та сумні думки, що й казати, брали верх"¹⁰.

7 червня 1955 року  П.М. Губенка викликали на допит до прокуратури Київського військового округу, куди він звернувся із заявою.

"Вопрос:

– За совершение каких преступлений вы были осуждены?

Ответ:

– Никаких преступлений я не совершал. На второй день после моего ареста у меня состоялась встреча со следователем Бордоном. Он мне заявил, что я являюсь участником контрреволюционной организации на Украине, а также организатором террористической группы, готовившей покушение на Постышева. Я был поражен такими обвинениями и категорически их отрицал. Поскольку я долгое время не давал нужных показаний, ко мне Бордоном были применены меры физического воздействия. Он мне внушал, что мое признание нужно для коммунистической партии и советского народа. Когда я ни в чем не признавался, мои показания не записывались. А когда я "сдался", мне предложили писать показания. Мне Бордон оставлял списки людей, которых я должен был вписать в свои показания как участников организации. В конце следствия со мной разговаривал прокурор ГПУ Крайний. До встречи с Крайним я был подготовлен, чтобы был последовательным и подтвердил свои показания"¹¹.

За протестом прокурора військовий трибунал округу 25 жовтня 1955 року скасував постанову колегії ОДПУ від 3 березня 1934 року щодо Губенка Павла Михайловича і справу припинив за відсутністю складу злочину¹².

…У післявоєнний час у різних видавництвах України вийшли збірки творів Остапа Вишні: "Самостійна дірка" (1945), "Весна-красна" (1949), "Вишневі усмішки" (1950), "Вибране" (1954), "Твори в двох томах" (1956) та інші.

Павло Михайлович багато подорожував. Він брав участь у декаді української літератури та мистецтва в Москві, виступав у Московському університеті ім. М.В. Ломоносова, читав свої твори в Мінську, Харкові, Сумах, Охтирці, Лебедині, Конотопі, у багатьох містах і селах України.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі в  Києві. На його могилі встановлено пам’ятник, а на вулиці Червоноармійській на будинку, де він жив, відкрито меморіальну дошку з його барельєфом.

У листопаді 1989 року громадськість України широко відзначила 100-річний ювілей Остапа Вишні. Спілка письменників і видавництво "Український письменник" заснували щорічну літературну премію його імені, яка присуджується за кращий гумористичний твір.

… Ще більш трагічно склалася доля старшого брата Остапа Вишні – Губенка Василя Михайловича. Сталінські опричники обірвали його життя.

Народився він 28 лютого 1888 року. Також закінчив Київську військово-фельдшерську школу. Батько був відставним єфрейтором, і його діти Павло і Василь мали право навчатися за казенний кошт.

Під час першої світової війни Василь Губенко перебував на фронті. У 1917 році приєднався до революційно налаштованих солдатів і в лавах Червоної армії брав активну участь у боротьбі з білогвардійцями. Він був начальником служби постачання Кавказького фронту. На цей період і припадає початок його літературної діяльності. У червоноармійських газетах він друкував свої перші літературні твори.

На початку 1924 року Василь Губенко, демобілізувавшись, переїжджає з Північного Кавказу до України. У Полтаві працює в редакції газети "Вісті". Згодом у Харкові влаштовується відповідальним секретарем ілюстративного журналу сатири і гумору "Червоний перець". Він сповна віддається журналістській та літературній діяльності. Під псевдонімом  "Чечвянський" виходять його книги "Царі природи", "Ех, товариші…" (1928), "Фактор" (1929), "Між іншим", "Республіканці" (1930) та інші¹³. Усього за життя письменника вийшло у світ сімнадцять книжок.

На початку листопада 1936 року Чечвянський (Губенко) Василь Михайлович був заарештований. Наприкінці лютого 1937 року його перевозять до Києва. Тут за нього береться оперуповноважений НКВС УРСР Акімов. Він "знайшов", що "слідством встановлена належність Чечвянського-Губенка до української націоналістичної фашистської організації, що стоїть на терористичних позиціях".

У протоколі закритого засідання виїзної сесії військової колегії Верховного Суду СРСРвід 14 липня 1937 року читаємо:

"Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх показань на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства. Підсудний заявив, що показання не відповідають дійсності. В останньому слові нічого сказати не побажав". І ось вирок: розстріл із конфіскацією всього належного йому майна. Василь Михайлович розстріляний15 липня 1937 року в Києві.

16 травня 1957 року згадана військова колегія ухвалила: справу про Чечвянського-Губенка Василя Михайловича припинити за відсутністю складу злочину¹⁴.

Остапа Вишню та Василя Чечвянського не забувають і шанують на батьківщині. У селі Грунь відкрито меморіальний музей. У кількох кімнатах сільського Будинку культури, де не один раз бував незабутній Павло Михайлович, розміщені дорогоцінні реліквії. Тут установлено погруддя Остапа Вишні. Увагу відвідувачів привертають спогади письменників,рідкісні фотографії, особисті речі Остапа Вишні. На почесному місці – твори письменників-гумористів Остапа Вишні та Василя Чечвянського, які вийшли у світ після їх реабілітації. Щороку в селі Грунь відбуваються літературно-мистецькі читання "Вишневі усмішки".

Видатний український драматург Олександр Корнійчук писав: "Щаслива наша українська нація, яка дала світу такий могутній талант і дала його незбориму силу – український всеперемагаючий гумор. Сонячне слово незабутнього Павла Михайловича, Остапа Вишні безсмертне"¹⁵.

Примітки.

1. Про Остапа Вишню // Спогади / Смолич Ю. Незрівнянний. – К., 1989. – С. 150, 151.

2. ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, спр. 44228, арк. 49.

3. Про Остапа Вишню… – С. 155-159.

4. Остап Вишня. Моя автобіографія / Вибране. – Х., 1981. – С. 10.

5. З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій / Авт. кол.: Бойко Л.С. та ін.– К., 1991. Вип. 1 / Упоряд. О.Г. Мусієнко. –  С. 101.

6. ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, спр. 44228, арк. 49.

7. Там само, арк. 43.

8. З порога смерті… –  С. 103.

9. ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, спр. 44228, арк. 45.

10. Про Остапа Вишню… Камінський Я. У білому халаті серед снігів. – К., 1989. – С. 144-146.

11. Остання адреса. До 60-річчя Соловецької трагедії / СБУ. – Т. 2. – К., 1998. – С. 252, 253.

12. З порога смерті … С. 103.

13. Український Радянський Енциклопедичний Словник / АН УРСР. – Т. 3. – К., 1968. – С. 755.

14. ГДА УСБУ в Харківській області, спр. № 013687.

15. Журавський А. Ніколи не сміявся без любові. – К., 1983. – С. 188, 189.

Джерело:

Реабілітовані історією. Сумська область. У трьох книгах. Книга 2. Суми. ВВП "Мрія-1". 2013. Стор. 549-554

 

Губенко, Павло Михайлович (літ. псевдоніми — Остап Вишня, Павло Грунський) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Зіньківського повіту на Полтавщині (нині с. Грунь Охтирського району, Сумської області) в селянській сім'ї. Початкову освіту здобув у Зіньківській двокласній школі. В 1907 р. закінчив Київську військово-фельдшерську школу, а в 1917 р. навчався в Київському університеті.

Спочатку працював фельдшером у 168-му Миргородському піхотному полку, що квартирував у Києві, потім — у залізничній лікарні, а в кінці 1917 р. перейшов на роботу в санітарну управу Міністерства шляхів УНР (Української Народної Республіки). В складі міністерства евакуювався в Кам'янець-Подільський. Там полишив медицину і став співробітничати в есерівській газеті "Народна воля", а потім у "Трудовій громаді".

На початку 1920 р. повернувся до Києва. Працював мовним редактором у видавництві "Книгоспілка". В жовтні 1920 р. був заарештований і позбавлений волі на 3 роки, але за клопотанням В. Блакитного його невдовзі звільнили з концтабору. Після цього він працював у газетах "Вісті ВУЦВК", "Селянська правда", журналі "Червоний перець", друкувався майже у всіх республіканських періодичних виданнях.

До жодної з політичних партій ніколи не належав. Був членом літературних груп "Пролітфронт" та "Літературний ярмарок", входив до складу президії Оргкомітету СПУ в 1932 р.

Окремими виданнями видрукувано понад 150 книжок гуморесок, фейлетонів, оповідань, сатиричних мініатюр. Серед них — "Діла небесні" (1923), "Кому веселе, а кому й сумне", "Реп'яшки" (1924), "Вишневі усмішки сільські", "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився", "Лицем до села" (1926), "Вишневі усмішки кооперативні" (1927), "Ну й народ", "Вишневі усмішки закордонні" (1930), "Усмішки" (т. 1—4, 1948) та ін. Після війни вийшли збірки "Самостійна дірка" (1945), "Зенітка" (1947), "Весна-красна" (1949), "Вишневі усмішки" (1950), "Мудрість колгоспна" (1952), "Великі ростіть" (1955), Твори в 2-х т. (1956), "Привіт, привіт" (1957), "Мисливські усмішки" (1958), Твори в 7-ми т. (1963—1964), Твори в 5-ти т. (1975).

Помічник уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Губенка П. М. у "приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом", і вважаючи, що перебування його на свободі небезпечне, 25 грудня 1933 р. ухвалила: "вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі ДПУ". Особисте розпорядження на арешт дав Голова ДПУ УРСР Балицький. Співробітник ДПУ Щеребов провів трус на квартирі Остапа Вишні в будинку "Слово" і заарештував письменника 25 грудня 1933 р.

На першому допиті, який вів оперуповноважений Бордон, 3 січня 1934 р. Остап Вишня "зізнався", що здійснював контрреволюційну роботу на літературному фронті. Пізніше дав свідчення, що брав участь в обговоренні питань, пов'язаних з організацією терористичних актів і "погодився" на вбивство Постишева.

У підсумку звинувачень слідство запропонувало судовій "трійці" "застосувати до нього найвищу міру соціального захисту — розстріл" за статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР. Судова "трійка" 23 лютого 1934 р. ухвалила цей вирок. Проте на судовому засіданні 3 березня 1934 р. Колегія ОДПУ замінила розстріл десятьма роками ув'язнення у виправно-трудовому таборі, вважаючи початком відбування строку 7 грудня 1933 р.

Відбував покарання Остап Вишня в Ухті.

Особлива нарада при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР 25 вересня 1943 р. розглянула справу Остапа Вишні і прийняла таку ухвалу: "На зміну постанови Колегії ОДПУ від 3 березня 1933 р. Губенку П. М. знизити строк покарання до фактично відбутого і з-під варти звільнити". З ухвалою письменника ознайомили 7 жовтня 1943 р., а наступного дня випустили з концтабору.

За протестом прокурора Військовий трибунал Київського військового округу 25 жовтня 1955 р. скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і справу припинив через відсутність складу злочину.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

Джерело:

http://ukrlife.org