Пимоненко, Николай Корнильевич
- Подробности
- Просмотров: 11716
Автопортрет, 1866 р.
Пимоненко, Микола Корнилійович (9 (21) березня 1862, Київ - 26 березня (8 квітня) 1912 року, Київ) — видатний український живописець, майстер жанрового живопису. Педагог. Академік Імператорської Академії мистецтв, член Товариства пересувних художніх виставок і Товариства південноросійських художників.
Народився 9 березня (21-го за н. ст.) 1862 року на мальовничій околиці Києва — Пріорці. Його батько, Корнилій Данилович Пимоненко, мав невеличку іконописну майстерню і був різьбярем. З одинадцятирічного віку майбутній художник їздив із батьком ближніми містечками і селами, де старший Пимоненко споруджував вівтарі й розписував церкви. Ці поїздки прилучали хлопця до батькової роботи, даруючи незабутні враження, що визначають світосприйняття людини. Для молодшого Пимоненка вони стали живильним джерелом любові до рідної землі та її людей, сформували той особливий український погляд, завдяки якому твори митця можна легко відрізнити від робіт його сучасників. Пимоненко — глибоконаціональний художник. І як не повірити в мудрість долі, коли згадати, що навіть день його народження збігається з днем народження Тараса Шевченка!..
|
|
Фахове навчання Пимоненко відбував у іконописній майстерні Іванова. Але вчився він там недовго: здібного хлопця помітив Микола Мурашко — засновник і беззмінний керівник Київської рисувальної школи, яка працювала з 1875 по 1901 рік, і невдовзі юний Пимоненко став її учнем. Але це легко написати — «невдовзі став». А насправді було нелегко: грошей на навчання батько не мав, тож долю талановитого юнака визначали Мурашко і один із головних меценатів школи — Іван Терещенко. Хлопця взяли до школи без плати за навчання.
Варто бодай побіжно згадати про цей навчальний заклад. Київська рисувальна школа стала першою художньою школою міста. Певна річ, приватною, бо в тодішньої (як, утім, і в теперішньої) київської влади ані бажання опікуватися художньою освітою молоді, ані цікавості до української культури не було. Ініціатором створення такого навчального закладу виступив учорашній студент Імператорської академії мистецтв, який перед закінченням навчання мусив покинути Петербург через погіршення стану здоров'я, — Микола Мурашко. Школа почала працювати на приватній квартирі Мурашка, а вже за рік отримала визнання Міністерства народної освіти. Її підтримали колеги Мурашка: навчальні посібники, картини та етюди відомих російських майстрів живопису та власні роботи почали надсилати Іван Крамськой, Григорій Мясоєдов, Костянтин Маковський, Ілля Репін, Василь Поленов, Архип Куїнджі, Володимир Орловський та інші відомі митці. Доволі швидко школа стала справжнім центром художнього життя не лише Києва, а й великої частини Південно-Західного краю, як тоді називали Україну. Тут було створено чудовий шкільний музей живопису і графіки, керівники школи брали участь у підготовці міських художніх виставок тощо. Окрім ґрунтовної підготовки з рисунку та живопису, учні школи Мурашка здобували й загальні знання: до програми навчання входили пластична анатомія, історія мистецтв, література тощо.
Пимоненко став відвідувати Рисувальну школу 1878 року й одразу виявив себе чи не найталановитішим учнем. Тож уже за рік він став допомагати педагогам: йому довірили вести заняття з малювання з учнями молодшої групи. А ще за два роки він склав при Київському навчальному окрузі іспит на звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах. Його екзаменаційні роботи надіслали до Петербурзької (Імператорської) академії мистецтв, де їх було визнано такими, що дають змогу авторові мати це звання.
Наступного, 1882 року Пимоненко вступив до Академії мистецтв як вільний слухач. Дуже швидко він здолав перші класи (курси) навчання — гіпсових голів, гіпсових фігур — і був переведений до натурного класу. Його однокашниками стали Валентин Сєров, Михайло Врубель, Сергій Васильківський. Утім, через хворобу легенів, яка розвинулась у Пимоненка через «недружній» для багатьох вихідців із України клімат Північної столиці та матеріальні нестатки, він мусив покинути навчання й повернутися до Києва. Тут був його дім, тут на нього чекали викладацька робота в Рисувальній школі і власний творчий шлях. Тож він повернувся додому й почав працювати у школі Мурашка. Серед його учнів — такі відомі згодом митці, як Сергій Костенко, Олександр Мурашко, Фотій Красицький, Григорій Світлицький тощо. Відомо, що Пимоненкові класи відвідувала юна Леся Українка.
Першою самостійною картиною Пимоненко вважав «Гальорку», написану 1885 року. Її герої — звичайні люди, які не мають грошей на місця в партері, але палко люблять мистецтво. Хоча картина має певні недоліки, насамперед у рисунку й надто прямолінійній репрезентації образів, вона визначила творчий шлях автора і його симпатії у виборі героїв: значна кількість Пимоненкових полотен тематично, композиційно та ідейно відповідають соціально-художнім принципам передвижників, з їхньою вимогою відповідності мистецтва правді життя і гостронегативним ставленням до хвороб суспільства. Від початку 1890-х років Пимоненко почав брати участь у виставках Товариства пересувних художніх виставок — найпопулярнішого художнього об'єднання Росії кінця XIX — початку XX століть, а 1899 року став його членом. Через це, до речі, згодом дехто з дослідників звинувачував його у надмірному побутовизмі та соціальній заангажованості (правду кажучи, до певної міри притаманній деяким адептам передвижництва). Проте саме завдяки участі в діяльності та виставках цього товариства роботи Пимоненка швидко стали надзвичайно популярні в усій країні. Люди знали його картини не лише завдяки виставкам, а й з огляду на репродукції, які друкувалися в журналах і окремими аркушами.
|
|
Популярність набувала й гротескових форм. Поштова листівка з репродукцією картини «Додому», що зображувала козака напідпитку, якого чекає біля хати дружина з дубцем у руці, тисячами примірників розлетілася Росією. Тож її використала найвідоміша в країні фірма — виробник міцних напоїв «Н. Л. Шустовъ съ Сыновьями», але вже як етикетку «Спотикача». Шанувальники мистецтва і побратими-передвижники звинуватили художника у профанації мистецтва. Він мусив виправдовуватися: «...якісь Шустови з глузду з'їхали, а я винний». Урешті-решт на горілчаних магнатів було подано позов до суду, вони оплатили судові витрати й відкликали з магазинів і шинків пляшки зі злощасною етикеткою.
Попри таку славу, ціле життя Пимоненко наполегливо вдосконалював майстерність. Його дружина Олександра (до речі, донька його вчителя в Академії Володимира Орловського) згадувала: «Він завжди носив з собою маленьку скриньку з полотном, пензлями й фарбами та альбомчик з олівцем». Варто зауважити, що видатний художник Орловський виступав проти передвижницької «тенденційності», був прибічником академічної школи романтичного пейзажу і заразом де в чому наслідував французьких барбізонців. Утім, попри певні розбіжності в поглядах на роль і завдання мистецтва, стосунки Пимоненка з тестем були надзвичайно приязними. Дружба збагачувала обох: з роками Орловський поступово відходив від суворого академізму, а Пимоненко — суттєво розширив зображальні засоби і збагатив свою палітру. Спілкування двох видатних майстрів було інтенсивним: улітку 1897 року академік Орловський покинув Петербург і переїхав до рідного йому Києва, де купив садибу, в якій добудував ще й флігель для сім'ї Пимоненка (садиба на вулиці Гоголівській, 28, збереглася дотепер, на дверях будинку є меморіальна дошка).
|
|
|
|
|
|
|
Пимоненка інколи називають «співцем українського села». І це, безперечно, правда. Дитячі враження від поїздок із батьком, любов до рідного краю знайшли відображення в багатьох його жанрових творах, присвячених повсякденному життю, радощам і клопотам простих людей. Більшу частину цих робіт написано під Києвом, у Малютинці, де художник із сім'єю жив щоліта і де облаштував майстерню. Його «Весілля в Київській губернії» (1891), «Свати» (1893), «Ворожіння» (1893), «Біля колодязя (Парубки)» (1894), «На ярмарку» (1898), «Брід» (1901), «Гуси, додому!», «Суперниці. Біля колодязя» (1909), «Гопак» та багато інших робіт є яскравим свідченням залюбленості митця в Україну та глибокого знання ним повсякденного життя її людей. Пимоненкові персонажі — то не стафажні фігурки на тлі чарівних українських краєвидів, а реальні люди, які в художньому світі картин працюють, люблять, сумують, тішаться — одне слово, живуть. Тонкий ліризм, яким наснажено кожен мазок майстра, передає його щиру любов до людей. До речі, останнє із зазначених полотен 1909 року придбав Лувр, а Миколу Пимоненка за цю картину удостоїли золотої медалі Салону де Парі Товариства французьких живописців.
|
|
Полотен із трагічними чи гостродраматичними сюжетами у творчості Пимоненка небагато. Одне з них варто згадати. Відому картину «Жертва фанатизму», де зображено молоду, бідно вбрану чорноволосу дівчину, яку проклинає і ось-ось роздере натовп, написано під упливом події, що сталася в Кременці. Там одноплемінники мало не на смерть побили дівчину, яка заради коханого перейшла з юдаїзму в православ'я. Микола Пимоненко виїжджав на місце подій і писав свою картину за етюдами, зробленими на місці, де все це відбувалося. Сцена жахлива: ніхто, крім сивочолої жінки з розчавленими працею руками, в які вона уткнула обличчя, не співчуває жертві. То її мати, а гнівний батько з розвіяною бородою відрікається від доньки...
Однак це радше виняток у Пимоненковій творчості — акт обурення, висловленого звичними для митця засобами. Зазвичай драматизм у його роботах виявлено стриманіше, але вони не стають менш виразні.
Не можна не згадати й історичної лінії Пимоненкової творчості: його погляд на минувшину — немов народна пісня про звитяжців-козаків. Згадаймо картини «У похід» (1901-й і варіант 1902 року), «Повернення з походу», «Козаки на березі Дніпра», численні ескізи та начерки із цієї тематики.
|
|
|
|
|
|
Утім, творча спадщина Пимоненка є значно ширшою за усталену у свідомості багатьох шанувальників мистецтва схему. Він чудово розробляв і міські мотиви — варто згадати «Зустріч з земляком» (1908), варіанти 1897, 1906 і 1908 років «Київської квіткарки», повний поезії і, без перебільшення, чарівного, мерехтливого світла «Вихід з церкви в Страсний четвер» (між іншим, перший варіант цього полотна, під назвою «Страсний четвер», експонувався 1909 року на Мюнхенській виставці й був куплений для одного з місцевих музеїв), «Бесіду», «Київський вокзал» та інші роботи. Цікаво, що міські реалії на деяких із них зображено дуже точно — це Київ, яким він був наприкінці XIX століття і який остаточно зникає останніми десятиліттями. Проте, на жаль, навіть в основній експозиції Національного художнього музею України з 12 картин лише дві репрезентують міські сюжети.
|
|
|
|
|
|
А були ж і чарівні, повні любові портрети дітей і дружини, простих селян і відомих киян. А ще — чудові графічні ілюстрації до поем Т. Шевченка, малюнки до інших книжок. Не слід забувати, що Пимоненко був одним із тих київських художників, які 1890-х років брали участь у розписах Володимирського собору в Києві. Митець виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. 1897 року за ці розписи Пимоненко здобув орден Святої Анни III ступеня.
Від однієї картини до другої вдосконалювалася його техніка — щоденні спостереження за життям, робота на пленері пліч-о-пліч з Орловським наповнювали Пимоненків живопис повітрям, сонцем і радістю життя. Тесть дивувався багатогранності обдаровання Пимоненка і, за спогадами дружини, називав його «комплексом» — за те, що Микола чудово зображував і людей, і пейзажі, і квіти, і тварин, одне слово — весь навколишній світ. Його роботи не лишалися непоміченими, їх охоче брали на виставки в Берлін, Париж, Лондон, Мюнхен. Окрім Товариства пересувних виставок, Пимоненко став членом Товариства південноросійських художників, Товариства мюнхенських художників і Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. 1904 року Рада
Імператорської академії мистецтв «за известность на художественном поприще» надала Миколі Пимоненку звання академіка живопису.
Митець не припиняв педагогічної діяльності. До початку 1901 року він викладав у Рисувальній школі, а після її закриття — у новоствореному Київському художньому училищі. Одночасно мав посаду штатного викладача малювання Київського політехнічного інституту, де працював до кінця життя. У КПІ Пимоненка шанували: в актовому залі інституту був його портрет на повен зріст. Утім, попри нагороди, звання і славу, митець лишався справді народним художником, автором картин, які показали світові його рідну Україну.
Помер Микола Пимоненко 26 березня (8 квітня) 1912 року. Його мистецька спадщина — величезна. На посмертній виставці, що відбулася 1913 року в Академії мистецтв у Петербурзі, було 184 картини, 419 етюдів і 112 малюнків. Загалом Пимоненків художній спадок налічує понад тисячу самих живописних робіт.
Святочне ворожіння
Значну кількість робіт Миколи Пимоненка має Національний музей мистецтв України — не лише в основній експозиції, а й у запасниках. Пощастило й нашому музею: "Святочне ворожіння" не перестає вабити відвідувачів та хвилювати їхню уяву. [У 1903 році на Художній виставці в Полтаві з нагоди відкриття пам'ятника І. Котляревському експонувалась акварель Пимоненка "Розлука".]
Джерела:
Полтавський художній музей (галерея мистецтв) ім. М. Ярошенка - http://www.gallery.pl.ua
Репродукції картин: http://museum.net.ua, http://allpainters.ru
Портрет Мурашка - https://uk.wikipedia.org
