История Полтавы

Чикаленко, Евгений Харлампиевич

• 

Подробности

Просмотров: 62197

Чикаленко, Євген Харлампович (09.12.1861 – 20.06.1929) — визначний громадський діяч, видавець, публіцист, меценат української культури

Ім’я Євгена Чикаленка як агронома, мецената, громадського діяча, видавця, публіциста свого часу було добре відоме в Україні та поза її межами. Однак за радянських часів його ім’я було забуто. Його донька Ганна згадувала, що батько був людиною єдиної мети, для нього "українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям".

Народився Євген Чикаленко 9 грудня 1861 року у селі Перешори на Херсонщині у сім'ї поміщика. Дитинство провів у Перешорах серед простих українських селян, в атмосфері живих народних традицій. Коли Євгенові виповнилося 9 років, його віддали на навчання до Одеси в пансіон англійця Рандаля. Згадуючи роки перебування у пансіоні, Євген пізніше у "Спогадах" писав, що, крім "мужицької", тобто української мови, малий Євген говорити не вмів. Ця обставина стала причиною дошкульних глузувань з нього з боку школярів та вчителів. Переборюючи ці глузування, він формував свій світогляд і характер. Через три роки дядько Петро (після смерті батька був опікуном), перевів його до похватної гімназії Соколовських, де серед учителів були такі відомі українські діячі, як О. Андріївський, П.Нішинський, Л.Смілянський. З вересня 1875 року Євген уже учень Єлисаветградського реального училища. У цьому закладі він близько познайомився з Панасом Тобілевичем (пізніше відомим актором П. Саксаганським), а через Панаса - з усім сімейством Тобілевичів - Іваном та Миколою. Під час навчання в Єлисаветграді захоплюється аматорським українським театром Марка Кропивницького.

Після закінчення училища у 1881 році їде до Києва, щоб вступити до університету. Але ця спроба через деякі формальності була невдалою (право вступу мали лише випускники класичних гімназій).

У Києві Євген знайомиться з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм та іншими. Разом з ними бере участь у роботі "Словарної комісії", діяльність якої згодом дістане вигляду відомого "Словаря української мови" за редакцією Бориса Грінченка.

1883 року був зарахований вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Тут дуже старанно вивчає агрономію. Навчаючись у Харківському університеті включається у громадське життя, входить до української студентської "Громади". Діяльність Є. Чикаленка не залишається поза увагою поліції. У квітні 1885 року був заарештований і виключений з університету за участь в українській драгоманівській "Громаді". Засуджений на п'ять років перебування під наглядом поліції без права проживання в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п'ятирічного заслання стали Перешори. Майже десять років прожив у Перешорах, де займається сільським господарством. У своєму маєтку запроваджує найсучаснішу агрокультуру, застосовує машини, здійснює селекцію худоби. Набувши певного досвіду господарювання, Є. Чикаленко пройнявся ідеєю популяризації агрономічних знань серед селянства.

Від 1894 року сім'я Чикаленків мешкає в Одесі. Тут він стає членом української Громади і бере активну участь у її діяльності, а також допомагає видавати часопис "По морю й по суше"; власним коштом видав збірку "300 найкращих українських пісень", які були ним зібрані й допрацьовані у юнацькі роки.

1897 року в Одесі вийшла його перша книжка "Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава", яка мала величезний успіх у селянства. Усього за період з 1897 до 1918 року побачили світ шість таких книг: "Худоба: коні, скотина, свині, вівці", "Розмова", "Сіяні трави, кукурудза і бур'яни", "Виноград", "Сад", "Лад у полі".

Коли у 1895 році померла восьмирічна донька Євгенія, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам'ять.

Спочатку вніс у редакцію журналу "Киевская старина" одну тисячу рублів як премію за найкраще написану популярну історію України. Крім того, взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином Б. Грінченка, Д. Яворницького, М. Коцюбинського та ін. Як меценат, засновує фонд допомоги українським письменникам імені Д. Мордовця. У Перешорах заснував бібліотеку для селян, придбавши багато книг.

У грудні 1896 року брав участь у святкуванні 40-річного ювілею літературної діяльності Д. Мордовця у Петербурзі. Там познайомився з художником І. Рєпіним, Б. Беренштамом, В.Леонтовичем (родичем українського мецената В. Симиренка) та ін..

Захопився українським національним рухом "не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені", так він писав в одному з листів до М. Грушевського.

Значну частину коштів починає витрачати на українську справу. Ще 1897 року разом з О. Кониським та С. Єфремовим створюють Українську загальну організацію, яка мала об'єднати всі розрізнені українські громади. Пізніше на основі цієї організації виникло декілька політичних партій, зокрема Товариство українських поступовців (ТУП).

Восени 1900 року Є. Чикаленко переїжджає до Києва. Тут був прийнятий до київської "Старої громади". Це був тодішній цвіт української інтелігенції. Згодом про це він згадував: "В той час треба було мати багато мужності, віри в справу відродження української надії, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до незаконного сообщества", за яке загрожувало "поселення в Сибіру". Є. Чикаленко не обмежувався у своїй діяльності проблемами тільки Наддніпрянської України. Він перераховував великі кошти на функціонування Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові. У 1904 році фінансував літні університетські курси для галицьких студентів.

У 1902-1904 роках, коли М.Грушевський закликав через громадськість до збирання коштів на будівництво Академічного дому у Львові, Євген Чикаленко виділив на це 25 тисяч рублів з умовою надання там кімнат насамперед студентам з Наддніпрянської України.

7 грудня 1930 року вдячне українське студентство урочисто, в присутності митрополита Андрея Шептицького, встановило на стіні Академічного дому пам'ятну дошку з написом: "На вічну пам'ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. — Українське студентство. 7.ХІІ.1930." (Тепер у цьому приміщенні гуртожиток студентів Академії друкарства, вул. Коцюбинського, 21.) На жаль, нині цієї таблиці немає.

У Києві Євген Харлампійович близько зійшовся з групою молодих українців, що гуртувалися у видавництві "Вік" - В. Доманацьким, В. Прокоповичем, С.Єфремовим, Ф. Матушевським. Згодом у своїх мемуарах він згадував, що не мав нічого "проти революційно-соціалістичних партій, аби тільки вони стояли на українському національному грунті..., що тепер українська молодь не буде так денаціоналізовуватися, як досі, коли краща, енергійніша молодь наша тікала в революційні російські партії, а буде працювати на українському ґрунті і для нас не пропаде". Свої симпатії виявляв і матеріально. Наприклад, 1903 року передав для Революційної української партії (РУП) тисячу рублів, на які вона випускала тижневик "Селянин".

1905 року, у розпал російської революції, перед українцями постало завдання організації щоденної національної газети. Спочатку (грудень 1905 р.) газета виходила під назвою "Громадська думка", а з вересня 1906 - "Рада". Її одноосібним видавцем став Є. Чикаленко. Він уважав, що "Рада" - "се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість і смерть його була б для нас другим Берестечком". Для матеріальної підтримки газети доводилось продати частину землі у Перешорах, щоб виручені 10 тисяч рублів вкласти у газету. Часопис виходив до початку Першої світової війни.

Меценат опікувався і хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні. У листі до Івана Франка 20 лютого 1909 року писав: "Ви не повірите мені, коли я Вам скажу, що вже з Нового року я живу в борг... Всі запаси, які були, поглинула "Рада", і я мушу позичатися до нового врожаю. Щодо моїх знайомих, то майже всі вони ніяких грошей не мають, а хто має, у того не вирвеш ні на які цілі".

Восени 1914 року, побоюючись можливого арешту, Є Чикаленко виїхав до Петрограду, а звідти - до Фінляндії, де тривалий час лікувався.

Український національний рух значно пожвавився після Лютневої революції 1917 року. Падіння царизму дало можливість активізувати діяльність українських організацій. Уже 4 березня 1917 року, з ініціативи Товариства українських поступовців - Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка та інших — була створена Українська Центральна Рада. Є. Чикаленка мали обрати головою Центральної Ради, але через хворобу він відмовився на користь М. Грушевського. З березня до жовтня 1917 року живе у Перешорах, де займається сільським господарством. Там він підготував друге видання книжки "Розмова про мову", в якій доводить необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, в державних та інших установах. З цього приводу писав: "Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя".

Хворий Чикаленко у січні 1919 року перебрався у Галичину. З 1920 року перебував у Австрії, а 1925 року переїхав до Чехо-Словаччини, де працював Головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах.

20 червня 1929 року Є. Чикаленко помер у клініці чеського університету. Похований у Подєбрадах.

Євген Чикаленко - автор "Спогадів (1861-1907)" та "Щоденника" (1907-1917, 1918-1919, 1919-1920), написаних в еміграції. Вони додають багатий матеріал до історії українського руху XIX початку XX ст. Євген Харлампійович вірив, що настануть часи, коли Україна буде вільною: "Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою "українців".

Багато думок видатного діяча не втратили актуальності й тепер.

Богдан ДОБРЯНСЬКИЙ

Джерело:

Самбірсько-Дрогобицька Єпархія УГКЦ. Єпархіальна газета "Жива вода", № 12 (202) грудень 2011 - http://www.sde.org.ua/

Фотографія: http://www.litopys.com.ua/

 

Портрет роботи С. Мако

ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО
(21.XII.1861 — 20.VI.1929)

Євген Харлампович Чикаленко — один з тих найвизначніших українських діячів, що вписали своє ім'я в історію розвитку українського руху в добу царського самодержавства.

У протилежність до багатьох заможних людей того часу. Є. Чикаленко не вживав свого майна виключно для себе, а щедрою рукою витрачав його на українські національні потреби, зокрема на допомогу розвитку літератури та преси. Про нього можна сказати перефразувавши його власні слова, що він полюбив Україну до глибини своєї кишені.

Це, власне, його заслуга, що перед першою світовою війною на Україні виходив український щоденник. Трудно переоцінити вагу друкованого слова в житті нації. Преса є важливим організаційним чинником національного політичного й громадського життя. В умовах царизму, коли адміністрація нищила всякі інші організаційні можливості, не тільки політичні партії, але й організації чисто культурного характеру, як "Просвіти" й клюби, — преса, а надто щоденна, була єдиним легальним центром, довкола якого могли гуртуватися розпорошені людські одиниці. Отже, утримування такого центру майже виключно власними засобами було величезним національним подвигом.

Але це була тільки одна, хоч може й найважливіша, сторінка діяльности Євгена Харламповича. Ще перед тим, як узяв він на свої плечі тягар української щоденної газети "Громадська Думка" (1906 р.), а по її припиненню "Ради" (1906-1914), та місячника "Нова Громада" (1906), він допомагав розвиткові українського письменства, складаючи фонд на нагороду за написання найкращої історії України, або оплачуючи помішувані в "Київській Старині" українські белетристичні твори. Дав він також тисячу карбованців на популярний орган Революційної Української Партії (РУП'у) — "Селянин".

Треба згадати й про інші факти меценатства Є. Чикаленка: в 1904 р. він дав кошти на організацію Українських Наукових Курсів у Львові, призначених в першій мірі для молоді з України з-під царської Росії, яка там ніде не могла в тому часі познайомитися з сучасним і минулим свого краю. Згодом він дав 25 тисяч карбованців на так званий Академічний Дім у Львові, призначений на мешкання української незаможної високошкільної молоді, з умовою, що в цій бурсі мешкатимуть безплатно студенти з Великої України.

Але був Чикаленко не тільки щедрий український меценат, що не вагався для добра української справи продавати десятину за десятиною свою землю, або закладати свій будинок, але й визначний теоретик і практик сільського господарства, що ділом і словом учив широкі маси нашого селянства, як раціонально господарювати на землі. З цього почалася його власна літературна діяльність. Бажаючи прийти на поміч не тільки своїм сусідам селянам, що могли навіть спостерігати наслідки його раціонального господарювання, але й усім іншим, написав він ще 1894 року популярну брошуру про те, як треба ходити коло землі. Але царська цензура не пустила тоді його книжечки і аж у 1897 р., змогла вона появитись на світ. Треба було посередництва самого міністра хліборобства й схвалення цілої ради міністрів, щоб можна було надрукувати невинну, але надзвичайно корисну книжечку про сільське господарство, тільки тому, що була ця книжечка написана українською мовою. Це був перший випуск "Розмов про сільське хазяйство", що зробили ім'я Євгена Харламповича славним на всю Україну. "Розмови" стояли щодо почитности зараз за Шевченковим "Кобзарем"!

Крім піднесення рівня господарського знання селян, "Розмови" багато причинилися й до національного самоусвідомлення. Саме цього й боявся царський уряд.

"Розмови" започаткували літературну кар'єру Є. Чикаленка. Писав він і на інші теми, передовсім на тему мови, і так само цікаво і ясно. А свою літературну славу увінчав він своїми "Спогадами" та "Щоденником". Становлячи надзвичайно важливий знадібок до історії недавнього минулого України, ці писання його читаються з захопленням, як правдива повість. І це дійсно є повість з українського життя того часу, в центрі якого стояв покійний. Він знав багато визначних людей, брав участь у важливих українських справах і був свідком багатьох не менше важливих подій. Змолоду він обертався серед українського середовища, належав до перших зав'язків українського організованого політичного життя — Загальної Української Організації (1897) та Старої Української Громади в Києві, з доручення якої опікувався її книгарнею, що перед урядом фігурувала як "Книгарня редакції "Київської Старини", був одним із організаторів першої легальної української політичної партії на Великій Україні — Української Демократичної Партії (1904 р.), яка незабаром злучилася з заснованою Б. Грінченком та С. Єфремовим Радикальною Партією в Українську Радикально-Демократичну Партію (1905). Це була дуже впливова серед українського громадянства політична організація, яка мала зв'язки й серед ширших верств селянства.

Після заборони українських політичних партій, Є. Чикаленко стає одним із основників таємного Товариства Українських Поступовців (ТУП), в якому об'єдналося все тодішнє свідоме громадянство (1908).

Дім Є. Чикаленка і в місті і на селі (літом) був завжди відкритий для численних приятелів і знайомих — українських громадських діячів. Тут відбувалися розмови, укладалися пляни діяльности, відбувалися наради і з'їзди Української Демократичної Партії, а опісля ТУП'у. А всіх присутніх об'єднувала приваблива постать привітного господаря, "пана", як звичайно називали Євгена Харламповича. Надзвичайно скромний, він не любив висуватися на перший плян, але його мудре слово, його порада багато значили не тільки в колі його однодумців, але навіть в колі людей, що належали до іншого політичного табору.

Очевидно, що царський уряд кривим оком дивився на діяльність Євгена Харламповича і не щадив на нього скорпіонів, докучаючи йому трусами, конфіскаціями та накладанням високих грошових кар на його видання, а особливо "Раду".

З вибухом першої світової війни уряд позакривав усі українські товариства й організації, заборонив усю українську пресу та позасилав на північ багато українських діячів. Загрожувало тоді заслання й Є. Чикаленкові, проти якого почала виступати реакційна преса, обвинувачуючи його в контактах з австрійським урядом на шкоду Росії. Рятуючись від трусів і арештів, мусів Євген Харлампович виїжджати до Фінляндії, де перебував скрутний час.

З упадком царизму Є. Чикаленко відновив "Раду", яка тоді звалася вже "Нова Рада". Виходила вона від 1916 р. аж до окупації України большевиками в 1919 р.

Своє життя і діяльність описав Євген Харлампович в своїх прегарних "Спогадах" і "Щоденнику", в коротких словах тут пригадаємо лише те, чого в них не знайдемо.

Большевицька окупація примусила Євгена Харламповича покинути рідний край і податися на еміграцію. 26 січня 1919 року виїхав він з Києва до Галичини. Прибувши 30 січня до Станиславова, що був тоді столицею Західньої Области Української Народньої Республіки, перебуває тут пару тижнів, а опісля переїздить до Славська на Скільщині, де наймає у місцевого священика кімнату з повним удержанням. Тут упорядковує свій "Щоденник".

В половині березня вертається до Станиславова, звідки на запрошення Петра Шекерика-Доникова, що був депутатом Національної Ради в Станиславові й Трудового Конгресу в Києві, їде з ним до Жаб'я й живе в нього до кінця серпня 1919 р. під румунською окупацією. З зайняттям Жаб'я поляками, польські легіонери, продержавши його кілька днів у тюрмі, вивозять до Мостиськ. Тут Євген Харлампович живе інтернований у родині українського священика о. Куція. В кінці жовтня 1919 р. переїздить до Перемишля, де живе два місяці у директора Українського Дівочого Інституту Дмитра Ґреґолинського. На початку 1920 р. виїздить до Варшави, де зустрічається з С. В. Петлюрою. Симон Васильович допомагає колишньому своєму патронові виїхати до Чехословаччини, звідки Євген Харлампович переїздить до Австрії й оселяється у Бадені під Віднем, а потім у с. Рабенштайні в Долішній Австрії, вкінці у Відні. В 1922 р. перебуває дві тяжкі операції шлунку. Шлункова хвороба мучила його вже здавна. Живе в скрутних матеріяльних умовах на невеличку допомогу Українського Громадського Комітету у Празі. З припиненням цієї допомоги в 1925 р. переїздить до Чехословаччини на скромну посаду голови Термінологічної Комісії при Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Влітку 1928 р. хвороба відновляється. Доводиться піддатися знову операції в Празі. Повернувшися після операції до Подєбрад, живе в тяжких матеріяльних обставинах. А тут весною 1929 р. знову заслаб. І знову довелося лікуватися в загальному шпиталі в Празі, де й помер 20 червня. 15 червня тіло його на його жадання спалено в крематорії. Умираючи він просив, щоб попіл вивезли на Україну по її визволенні і там розсипали по полю. Урна з попелом зберігалася в Музею Визвольної Боротьби України в Празі. Вона щасливо заціліла під час збомбардування Музею в березні 1945 р., але мабуть знищена большевиками в 1948 р., коли чеський комуністичний уряд "подарував" зацілілі збірки Музею Академії Наук УРСР.

Володимир Дорошенко

Джерело:

Євген Чикаленко. Спогади (1861-1907). Видано Українською Вільною Академією Наук у США і Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці за матеріяльною допомогою Східньо-Европейського Фонду // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955. Стор. 7-12