Лисовский, Григорий Яковлевич, протоиерей. Род. 25 января 1845 г. в с. Сорочинцах, Прилукского уезда, сын псаломщика. Окончив в 1867 г.
Полтавскую семинарию, поступил в том же году, в
сане дьякона, законоучителем в
Полтавскую военную гимназию, где был до 1873 г., когда занял ныне занимаемое им место смотрителя
Полтавского мужского духовного училища. Это видный общественный деятель. В течение долгого служения своего, он много занимал разного рода должностей по епархиальному ведомству.
Ныне состоит председателем Макарьевского братства и председателем
Полтавского Епархиального женского училища. Полтавское духовенство, ценя его полезную деятельность, учредило имени его стипендию в мужском духовном училище с капитала 2700 руб.
Его литературные труды: смотрите наш труд — Биографический словарь ученых и писателей, стр. 110.
Источник:
Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные
и общественные деятели и благотворители. Полтава, 1914. Стр.
199-200
Григорій (Лісовський Григорій Якович) (25.01.1845, с. Сорочинці Прилуцького пов. Полтавської губ. – 03.03.1927, м.
Полтава) – церковний діяч, митрополит (1926).
Син псаломщика. Закінчив Полтавську духовну семінарію (1867). 29.10.1867
рукопокладений у диякони Сампсоніївської церкви Полтавської військової гімназії
(кадетського корпусу), пізніше призначений помічником законовчителя цього
закладу. 28.12.1873 на з’їзді уповноважених від духовенства Полтавського
училищного округу обраний на вакантне місце в. о. доглядача Полтавського духовного училища, 23.11.1890 «в изъятие из правил» (відсутність вищої
богословської освіти) призначений доглядачем училища. Працював на цій посаді до
закриття навчального закладу 1918. 06.01.1874 уведений у священицький сан. До
влаштування при училищі власної церкви був священиком Полтавського Успенського
кафедрального собору. 12.10.1876 затверджений настоятелем церкви Різдва Іоанна
Предтечі при духовному училищі. У різні роки був членом низки будівельних
комісій: з 1873 – зі спорудження будинку Полтавського духовного училища, з 1890
– Полтавського єпархіального жіночого училища, з 1893 – із перебудови Сампсоніївського храму на Шведській могилі та встановлення нового пам’ятника на
Братській могилі російських воїнів, з 1898 – зі спорудження приміщення
церковно-вчительської школи на Шведській могилі, з 1899 – із розширення
Успенського кафедрального собору, з 1901 – із розширення будівлі Полтавської
духовної семінарії, з 1905 – зі спорудження Лубенського єпархіального жіночого
училища. З 1884 обирався членом, 1902, 1904, 1907 – головою Єпархіальної
училищної ради. З 1889 був членом Полтавського відділення Православного
місіонерського товариства, з 1890 – головою правління емеритальної каси
духовенства єпархії, з 1890 – помічником голови, з 1902 до 1912 – головою ради
Полтавського єпархіального Свято-Макаріївського братства, з 1891 – членом
Розпорядчого зібрання Єпархіального комітету, що займався збором пожертв для
постраждалих від неврожаю, з 1899 – членом-співробітником нововідкритого
Полтавського відділення Православного Палестинського товариства, головою ради
Олександро-Миколаївської церковно-вчительської школи на Шведській могилі, з 1902
– головою шкільної комісії Єпархіальної училищної ради, з 1907 – головою ради
Полтавського єпархіального жіночого училища. Друкувався у
«ПЕВ». Під час Першої
світової війни завідував одним із міських лазаретів для поранених воїнів. У
трав. 1917 обирався до Полтавської ради солдатських та робітничих депутатів від
духовенства та мирян. Після ліквідації духовного училища був парафіяльним
священиком при Макаріївському храмі м. Полтава. У жовт. 1921 рукопокладений у
сан єпископа Лубенського, вікарія Полтавської єпархії, 30.01.1922 призначений
єпископом Полтавським і Переяславським. Через деякий час уведений у сан
архієпископа, а за кілька тижнів до смерті – митрополита. У своїй діяльності
дотримувався старослов’янської, екзархістської орієнтації, хоча в останні роки
не відкидав також ідеї створення автономної української церкви. Користувався
величезною любов’ю та повагою всього православного населення міста. Неодноразово
зазнавав утисків з боку органів радянської влади. Похов. біля Полтавської Макаріївської церкви.
Нагороджений набедреником (1874), благословенням Св.
Синоду (1876), скуфією (1877), камилавкою (1881), орденами св. Анни 3-го, 2-го і
1-го ст. (1886, 1894, 1910?), св. Володимира 4-го і 3-го ст. ст. (1898, 1905),
палицею (1902), наперсними хрестами з Кабінету Його Імператорської Величності,
без прикрас і з прикрасами (1909, 1913), митрою, діамантовим хрестом на клобук
(1926).
Літ.: ДАПО. – Ф.П. 9032. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 8, 16, 40, 50, 58; 9033; Спр.
80. – Арк. 42, 95, 146; ПЕВ.ЧО. – 1867. – № 22. – С. 793; 1874. – № 4. – С. 122;
№ 5. – С. 139 – 140; 1876. – № 8. – С. 248; 1877. – № 10. – С. 307; 1881. – №
12. – С. 233; 1886. – № 11. – С. 318; 1890. – № 9. – С. 272; 1894. – № 11. – С.
489; 1901. – № 29. – С. 821; 1902. – № 16. – С. 387; 1905. – № 16. – С. 316;
1909. – № 15. – С. 374; 1913. – № 16. – С. 1119; Павловский, 1912. – С. 110;
Чрезвычайный Полтавский епархиальный съезд представителей духовенства и мирян
3–6 мая 1917 года // ПЕВ.ЧН. – 1917. – № 14. – С. 1141; Z. К 50-летию службы в
Полтавской Епархии протоиерея о. Григория Яковлевича Лисовского (октябрь 1867 –
октябрь 1917 гг.) // ПЕВ.ЧН. – 1918. – № 1. – С. 25-28; Перший Всеукраїнський
православний церковний собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 року. Док. і мат-ли. – К.-Лв.,
1999. – С. 173, 457.
Полтавіка. Полтавська енциклопедія. Том 12. Релігія і
Церква.— Полтава: «Полтавський літератор», 2009 -
http://history-poltava.org.ua
ГРИГОРИЙ (Лисовский, Григорий Яковлевич) (в нек-рых изданиях ошибочно:
Иванович); 25.01.1845, с. Сорочинцы Прилукского у. Полтавской губ.- 17.03.1927,
Полтава), митр. Полтавский. Из семьи псаломщика. По окончании в 1867 г.
Полтавской ДС рукоположен во диакона и назначен законоучителем в военную
гимназию в Полтаве. В 1873 г. избран смотрителем Полтавского ДУ, рукоположен во
иерея, назначен настоятелем Иоанно-Предтеченской ц. при ДУ. В 1890 г. возведен в
сан протоиерея. Одновременно занимал должности председателя Епархиального совета
Полтавского жен. уч-ща, законоучителя муж. гимназии, председателя правления
эмеритальной кассы духовенства. Председатель совета епархиального
Свято-Макариевского братства (с 1873), председатель Полтавского
церковно-археологического об-ва (с 1912). Награжден орденами св. Анны 3-й
степени и св. Владимира 4-й степени, а также золотым наперсным крестом из
Кабинета Его Императорского Величества.
После закрытия Полтавского ДУ в 1918 г. приходский священник. Принимал
активное участие в церковной жизни Полтавы. В нач. окт. 1921 г. Г. был
хиротонисан в Киеве Киевским митр. Михаилом (Ермаковым) и Белоцерковским еп.
Димитрием (Вербицким) во епископа Лубенского, викария Полтавской епархии. Из-за
немощности Полтавского архиеп. Парфения (Левицкого) Г. фактически сразу
приступил к управлению епархией, а после смерти архиеп. Парфения в янв. 1922 г.
исполнял обязанности правящего архиерея. Утвержден во главе Полтавской епархии и
возведен в сан архиепископа на совещании укр. архиереев 23 авг.- 5 сент. 1922 г.
в Киеве.
Г. активно боролся с обновленцами и самосвятами (последователями В.
Липковского), главным лозунгом к-рых была автокефалия Украинской Церкви.
Оставаясь на канонической т. зр., Г. считал, что Украинская Церковь могла бы
стать автокефальной только согласно соборному решению Матери-Церкви
Всероссийской. Он призывал верующих молиться о прекращении церковных раздоров.
Летом 1923 и зимой 1924 г. в Полтаве неоднократно совершались всенощные бдения,
продолжавшиеся с 20.00 до 7 ч. утра. Во время этих служб к обычно положенным на
всенощной чтению и пению присовокуплялись особые молитвы о ниспослании мира
церковного, произносились содержательные проповеди и поучения. Благодаря
стойкости Г. и возглавляемого им духовенства много храмов в Полтавской епархии
удалось отстоять от обновленцев и самосвятов. В кон. 1924 г. зародился новый,
«лубенский» раскол, возглавленный бывш. Лубенским вик. Полтавской епархии
Феофилом Булдовским. Пастырское послание Г., обличающее неканонические действия
Булдовского, впосл. стало основанием для его осуждения соборным постановлением
13 укр. епископов, затем утвержденного Заместителем Патриаршего Местоблюстителя
митр. Сергием (Страгородским). В марте 1926 г. вместе с др. укр. архиереями Г.
осудил организаторов григорианского раскола, подписав обращение к митр. Сергию.
Г. отличала большая работоспособность и личная скромность. Незадолго до
кончины он был возведен Угличским архиеп. Серафимом (Самойловичем), бывшим тогда
по причине ареста митр. Сергия Заместителем Патриаршего Местоблюстителя, в сан
митрополита, однако по скромности Г. не стал обнародовать это. Перед смертью он
пожелал быть похороненным возле своего последнего кафедрального
Свято-Макариевского собора. Провожать гроб с телом архиерея собралось множество
людей. Когда похоронная процессия двигалась по городу, ее сопровождал
колокольный звон всех полтавских церквей, даже занятых самосвятами.
Лит.: Акты свт. Тихона. С. 445-446; Мануил. Русские иерархи, 1893-1965. Т. 2.
С. 372; Феодосий (Процюк), митр. Обновленческое движение на Украине. М., 2004.
С. 17-19, 22, 192, 211-216, 232-234, 239, 242, 244, 246, 248, 250, 259, 262,
265, 271-273, 308, 311-314, 324-334, 338-341, 353, 360-361, 363-371, 383,
386-389, 531.
