Проблема реализма в "Энеиде" И. П. Котляревского
- Подробности
- Просмотров: 1146
Агапий Шамрай. Проблема реализма в "Энеиде" И. П. Котляревского.
Подається за виданням: Шамрай А. П. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського // Котляревський, Іван Петрович. Повне зібрання творів [Текст]. Т. 1 / І. П. Котляревський. - К. : Вид-во АН УРСР, 1952. - 533 с. Стор. 9-62.
Переведення в html-формат: Борис Тристанов.
Висловлюю подяку Полтавському літературно-меморіальному музею І. П. Котляревського за надані матеріали.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 9
ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗМУ В «ЕНЕЇДІ» І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО
1
Радянська літературна громадськість не так давно відсвяткувала дві ювілейні дати, зв'язані з ім'ям І. П. Котляревського: в 1948 р. — 150 років з дня виходу в світ першого видання «Енеїди» і в 1949. р. — 180-річчя з дня народження письменника. Народи нашої країни шанують пам'ять видатних діячів минулого, які своєю діяльністю сприяли пробудженню народних мас, пригноблюваних царсько-кріпосницькою системою, і поклали початок національній культурі свого народу, яка тільки в наші часи, за умов соціалістичної держави, піднеслась на гідну висоту, — до культури, національної формою і соціалістичної змістом.
На урочистих зборах інтелігенції, що відбулися в Києві — 28 грудня 1948 р. і в Полтаві — 22 грудня того ж року з нагоди 150-річчя виходу в світ «Енеїди», історична заслуга зачинателя нової української літератури була належно оцінена. Цю знаменну дату святкували також у столиці нашої батьківщини Москві і в інших містах Союзу. На спеціальних сесіях Інституту української літератури Академії наук УРСР та у вищих учбових закладах України, в радянській пресі було висвітлено різні проблеми, пов'язані з творчістю І. П. Котляревського та з виходом у світ перших трьох частин «Енеїди». Проте перед радянським літературознавством стоїть ще завдання дати в ряді
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 10
грунтовних розвідок всебічне наукове висвітлення творчості І. П. Котляревського, гідну оцінку тому, що вніс він в історію нової української літератури.
Про Котляревського написано чимало (хоч і не можна сказати, що багато, коли зважити на історичне значення його літературної діяльності). Між іншим, не мало «розвідок» йому присвятила і буржуазно-націоналістична критика. Та змальовуючи образ «батька нової української літератури», як вони його називали, буржуазні «літературознавці» в своїх «роботах» по суті спотворювали спадщину видатного письменника. Лише радянське літературознавство справді по-науковому визначило історичне місце Котляревського в розвитку нової української літератури. Історична вага літературної діяльності Котляревського визначається в дослідженнях радянських літературознавців насамперед тим, що письменник-гуманіст у своїй творчості і, зокрема, в безсмертній «Енеїді» підніс свій голос на захист покріпаченого селянства і в окремих частинах поеми дав гостру критику панівних верств суспільства того часу; по-друге, тим, що в своїй «Енеїді» Котляревський відтворив яскраві картини українського народного побуту тих часів, і, по-третє, тим, що він підняв українську народну мову до значення мови літературної. Але через шкідницьку роботу безрідних космополітів та буржуазних націоналістів, які протягом багатьох років подвизаючись у радянському літературознавстві, давали спотворений образ І. П. Котляревського, ці загальні визначення знаходять конкретне і докладне висвітлення тільки в роботах останнього часу.
Отже, як уже було сказано, найближче завдання радянських істориків і літературних критиків щодо Котляревського полягає в тому, щоб дати поглиблену і деталізовану характеристику зазначених проблем, серед яких питання про реалізм «Енеїди», тобто про типовість відображення в ній сучасної Котляревському дійсності, має неабияке значення і потребує грунтовної наукової розробки.
Ще у 80-х роках минулого сторіччя проф. М. Дашкевич у своєму відомому «Отзыве» про нариси історії нової української літератури проф. М. Петрова категорично стверджував, що «в українських творах Котляревського і Гулака-Артемовського зразу
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 11
запанували реалізм і жива народна мова». З того часу про реалізм «Енеїди» писали багато і часто, але оскільки в це поняття вкладалися речі ніби самі собою зрозумілі — соковиті гумористичні картинки, правдиві з етнографічного погляду малюнки селянського добуту та ін., то досягнення Котляревського видавалися безсумнівними в зіставленні з академічною літературою кінця XVIII ст. Але справа докорінно мінялася, коли поставало питання про те, в якій же мірі типово зображена в «Енеїді» сучасність Котляревського або ближча до нього історична доба?
Буржуазні націоналісти, заради «вящої слави» Котляревського, намагалися представити «Енеїду» чимсь на зразок національно-героїчного епосу, цілком ігноруючи її гумористичну і сатиричну спрямованість, і вбачали в ній зображення «історичних мандрів» українського козацтва на чолі з кошовим Енеєм. Інші, навпаки, вбачали в ній «бурлацьке юродство», нібито цинічне глузування з українського народу, з його кращих духовних рис. Цей нігілізм у ставленні до «Енеїди» позначився і на роботах окремих формалістів уже в радянські часи. Ігноруючи ідеологічне спрямування «Енеїди» і розглядаючи її тільки в «плані історико-літературних традицій», вони приходили до парадоксальних висновків, нібито нова українська література розпочата була твором, що своїми жанровими і художніми особливостями належав до безнадійного минулого уже в час своєї появи. Аргументація дуже проста. Якщо пародійні і травестійні поеми, зокрема на Вергіліеву «Енеїду», до початку XIX ст. в російській літературі втратили вже всяке значення, то і «перелицьована «Енеїда» Котляревського — тільки талановита спроба підживити «спрацьовані штампи», а сам Котляревський, зрештою, знову-таки тільки талановитий ...епігон. Отже, все ніби ясно. Лишається тільки відповісти на «дрібне» запитання. Чому саме цей «епігонський» твір набрав такого значення в становленні нової української літератури і чому він користувався таким широким успіхом як в українського, так і у російського читача? В подібних парадоксах з особливою ясністю розкривається порочність формалістичного аналізу, який, чіпляючись за зовнішні ознаки подібності «Енеїди» і аналогічних їй літератур-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 12
них явищ та обходячи відображення в ній певних реальних подій, вихлюпує, як то кажуть, дитину разом з водою.
Поставимо зразу ж питання про це «епігонство» Котляревського. Відомо, що задум жартівливої поеми на тему Вергілієвої «Енеїди», а також ряд окремих характеристик і епізодів були підказані Котляревському «Энеидой», вывороченной наизнанку» М. Осипова. Націоналістичні критики не шкодували слів, щоб принизити художню якість поеми Осипова. Проте їх оцінки були тенденційно-упереджені. Не кажучи вже про те, що українська «Енеїда» зобов'язана російській «Энеиде», крім вищезгаданого, ще й особливостями своєї ритмічної структури, поема Осипова й сама по собі як зразок «іроїко-комічної», чи травестійної поеми була в свій час явищем досить помітним. Можна навіть сказати, що окремі епізоди (любовні сцени Дідони і Енея) у поемі Осипова зображені з більшим художнім тактом, ніж у Котляревського. Там, де Котляревський впадає іноді в грубувату тривіальність, Осипову щастить, зберігаючи тон веселого оповідача, додержати «романтичного» колориту любовної сцени. До того ж Котляревський іноді опускає епізоди, де доводиться мати справу з «сердечними звіреннями» Дідони. Так, в українській «Енеїді» опущено змалювання душевних переживань Дідони, боротьби між почуттям пошани до пам'яті її померлого чоловіка Сіхея і любов'ю до Енея. Осипов передає це в сцені, у якій Дідона звіряється своїй сестрі Ганні:
«Теперь же вижу очень ясно,
Что в слове мне не устоять,
Клялася видно я напрасно
И клятвы той мне не сдержать.
Колико человеки слабы!
А наши сестры, девки, бабы
Слабее их в сто крат еще;
Никак не можем воздержаться,
Чтобы скрепяся не влюбляться
И не страдать в любви вотще...
За сими страстными словами
Выскакивал за вздохом вздох;
Покрылося лицо слезами;
Кричала только: ах да ох!
С тоски сидеть в ней сил не стало;
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 13
И ничего уже ни мало
Не взвидела перед собой.
Стремглав на ложе повалилась,
В подушки головой закрылась,
В тоске страдая таковой 1.
У Котляревського після зображення першої зустрічі і бенкету у Дідони одразу ж подається «женихання» Енея в тоні грубуватого бурлеску:
Еней же зараз догадався,
Коло Дидони терся, м'явся,
Її щоб тілько вдовольнить. (І, 36, 8-10)
Еней з Дидоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт;
Ганяли, бігали, казились,
Аж лився деколи і піт. (І, 41, 1-4)
Зайва шаржованість у порівнянні з поемою Осипова відчувається і в сцені самогубства Дідони з характерним закінченням: «...сама себе спалила, послала душу чорту в ад», так само як і в епізоді зустрічі Енея з Дідоною, де тінь нещасливої коханки обіцяє йому «розбити носа», коли він наважиться «женихатися з нею» в такому неналежному місці.
Але ці часткові переваги Осипова над Котляревським, які пояснюються вищою культурою тогочасної російської літератури в розробці «високо комічного», не заважають «Енеїді» Котляревського в цілому бути далеко вищою за свою попередницю. І справа тут не лише у значній перевазі художнього хисту Котляревського, хоч це факт сам по собі зрозумілий, але й у тому, що українська «Енеїда» позначається такими художніми та ідейними рисами, яких не було в поемі Осипова.
Скільки не писалося про спільність і відмінність обох цих творів, але ми й досі не маємо чітко сформульованих визначень того, що при жанровій спільності різниця між творчими засобами відображення дійсності в них надзвичайно велика, і ми можемо говорити про розходження у якійсь мірі в основних принципах типізації життєвих фактів. Насамперед треба відзначити далеко «більшу пов'язаність «Энеиды» Осипова з сюжетом Вер-
1 Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку. «Ироико-комическая поэма», 1933, стор. 296-297.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 14
гілієвої поеми. Автор «Энеиды» слухняно йде за Вергілієм, переказуючи у веселому тоні іноді навіть дрібні подробиці. Окремі частини поеми Котляревського здаються фрагментарними в порівнянні з відповідними частинами «Энеиды» Осипова. В першій частині української «Енеїди», наприклад, опущено ряд епізодів, зв'язаних з прибуттям троянців у Лівію та оглядом Карфагена перед зустріччю з Дідоною, опущено появу Венери, яка сприяла зародженню любові у Дідони, переживання Дідони, молитву до Юпітера суперника Енея лівійського царя Ярби, що й змусило олімпійського владику втрутитися у відносини між закоханими, та ін.
В третій частині (в зображенні пекла) випущено перелік міфологічних персонажів, які репрезентують різні лиха підземного царства і зазнають мук за свої злочини проти богів. В четвертій частині «Енеїди» Котляревського опущено міфологічну історію походження царя Латина і його родичів, легендарні біографії союзників Латина та ін.
Придивляючись до характеру цих пропусків, ми переконуємося в тому, що Котляревський беззастережно викреслював те, що у Вергілія було зв'язано з античною міфологією і не мало прямого відношення до основних подій, або в крайньому разі переключав її на типові мотиви українського фольклору, як це зроблено, наприклад, в епізодах зображення пекла. При порівнюванні останніх частин «Енеїди» Котляревського з поемою продовжувача Осипова — Котельницького враження не змінюється, бо і в цій частині Котляревський відкидає жартівливу міфологію першоджерела.
Друга докорінна відмінність поеми Котляревського від поеми Осипова полягає в тому, що по суті обидва автори по-різному перетворюють образи Вергілієвої «Енеїди». Якщо Осипов у своїй поемі висуває пародію на перше місце, то у Котляревського, поряд з елементами пародії, далеко більше уваги приділено травестії, тобто «переодяганню». Для Осипова характерна «простацька» манера зображення пригод і подвигів персонажів поеми Вергілія, зниження їх до гультяїв і зальотників, але місцевий колорит, картинки російського побуту представлені в «Энеиде» надто схематично.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 15
Шинок, вечорниці та інші місця постійних одвідин Енея та його ватаги подано дуже побіжно, без тих етнографічних і побутових подробиць, які потрібні «Энеиде» для збереження своєї локальної типовості і виразності. Цікаво відзначити, що у Осипова майже відсутнє віднесення подій до російських місцевостей. Тільки в одному місці, в сцені підготовки до прийняття послів Енеевих у Латина, Осипов переносить читача в конкретну національну обстановку:
С Бутырок, Балчуга, Неглинной,
Зацепы, Пресни, Плетешков,
Со Красной площади предлинной,
С Рогожек всех, из под шатров,
У Троицы на рву с погосту,
Со Спасского из лавок мосту
Набрали разные листы... 1 (ч. IV)
Тим часом локальне забарвлення «Енеїди» Котляревського є загальною і найбільш характерною рисою усієї поеми. І, зокрема, щодо географії «Енеїди» Котляревського, то, читаючи поему, ми весь час ніби перебуваємо на Полтавщині: Полтава, Опішня, Решетилівка, Келеберда, «Івашки, Мильці, Пушкарівка і Будища, і Горбанівка» та ін. Взагалі, відмінність двох поем настільки очевидна, що було б марною тратою часу її ілюструвати прикладами. Наведемо один, довільно взятий, але в цілому типологічний для відмінності обох творів приклад. Еней зустрічав тіні померлих троянців у пеклі.
У Осипова:
Увидел в них он Сарпедона,
С которым в тесной дружбе жил,
И Антенора и Медона,
С которыми с похмелья пил;
И между их Партенопея,
Адраста, Главка и Тидея,
Со множеством друзей своих.
Забыл тогда все грусти, скуки,
И распростри с восторгом руки,
Обнявши, целовал всех их 2.
1 «Ироико-комическая поэма», стор. 425.
2 Там же, стор. 383.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 16
Як на дорозі повстрічався
З громадою знакомих душ.
Тут всі з Енеєм обнімались,
Чоломкались і ціловались,
Побачивши Князька свого;
Тут всяк сміявся, реготався,
Еней до всіх їх доглядався,
Знайшов з Троянців ось кого: (IІІ, 106, 3-10)
Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Іська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій
І всі Троянці, що втопились,
Як на човнах з ним волочились,
Тут був Вернигора Мусій. (ІІІ, 107, 1-10).
У першому випадку жартівливий переказ одного епізоду з Вергілієвої «Енеїди», в другому — яскрава місцева локалізація, що досягається в даному випадку простим каталогом характерних імен і прізвищ.
Коли ж зважити на обсяг «Енеїди» Котляревського, яка значно менша не тільки від Вергілієвої поеми, а й від російських травестій Осипова і Котельницького, але в порівнянні з ними значно багатша на сцени побутового характеру, — стане зрозумілою якісна різниця між твором Котляревського та російськими взірцями. Зберігаючи, як і Осипов, гумористичний тон переказу, Котляревський так «розправляється» з римським джерелом, що від нього майже нічого не лишається, крім імен і основної канви подій, сміливо переключаючи увагу на відтворення характерних проявів життя свого часу. Ці ніби зовнішні відмінності свідчать про принципову різницю зазначених творів, про те, що в «Енеїді» Котляревського у якійсь мірі виявилися риси, які згодом стали провідною тенденцією реалістичної літератури нового сторіччя, літератури, що йшла під гаслом «національності» і «народності» і яка вже, по суті, не багато мала спільного з травестіями XVIII ст.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 17
В свій час це відчув не лише український, а й російський читач, про що свідчить поширення перших видань «Енеїди» як в друкованому, так і в рукописному вигляді, а також висловлювання перших біографів Котляревського. «...Энеида Котляревского была принята с восторгом не только в Малороссии, но и в России:1 она долго читалась и перечитывалась; читалась и простолюдинами»2. Нечисленні відгуки тодішньої російської преси так само відзначали високий художній рівень української «Енеїди», її відмінність від бурлескних поем XVIII ст. Перший,; за хронологією, відгук про три частини «Енеїди» знаходимо десь наприкінці XVIII чи на самому початку XIX ст. в «Словаре русских светских писателей» Євг. Болховітінова, що хоч в цілому вийшов аж у 1845 p., після смерті Котляревського, але упорядковувався в кінці XVIII та на початку XIX ст. і частинами друкувався в 1805—1806 pp. в журналі Хвостова «Друг просвещения». До нього, зрозуміло, ще не ввійшли Пушкін та інші письменники першої половини XIX ст. Переказавши біографічні відомості про Котляревського, автор коротко зазначає: «Он известен в нашей словесности по одной небольшой, но единственной в своем роде книжке, содержащей в себе пародию трех песней Энеиды, на малороссийский язык перелицованную» (т. I, стор. 311). Друкуючи уривки з п'ятої частини «Енеїди», видавці журналу «Труды вольного Общества любителей российской словесности», органу майбутніх декабристів, називають «Енеїду» «произведением, исполненным необыкновенной веселости, остроумия и во многих отношениях весьма оригинальным» (1822, ч. XVII, стор. 98).
Пізніше, у 1829 р., в альманасі «Северные цветы» (до якого, як відомо, близько стояв Пушкін) Орест Сомов у своєму «Обзоре российской словесности за 1828 г.», спиняючись на невдалій спробі якогось Неведомського написати ще одну «комическую Энеиду», згадує з цієї нагоди й Котляревського. На думку Сомова, такі явища, як «Енеїда» Неведомського, — «есть анахронизм в нашей поэзии»; вік бурлескних поем закінчився. «Из всех прежних Энеид, Язонов и Прозерпин наизнанку уцелела
1 Тут і далі підкреслення наші — А. Ш.
2 «Основа», 1861, кн. II, стор. 173.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 18
только малороссийская Энеида». І саме тому, що Котляревський «представил в ней, вместо троянцев, карфагенян и латинян, земляков своих малороссиян с их домашним бытом, привычками и поговорками»1.
Нарешті, в пізнішому відгуку, що з'явився вже в 40-х роках, констатується великий успіх «Енеїди», «далеко превзошедшей подобного рода пародию Осипова на русском языке, давно забытую всеми. В своем переложении Котляревский мало следовал латинскому тексту поэмы, а более изображал житейский быт малороссиян. Легкость рассказа, верность красок, тонкие шутки, неподдельный, неподражаемый комизм Энеиды были в полной мере новы, очаровательны, можно смело сказать, что Котляревский первый положил основу тем прекрасным созданиям, которые потом вышли из-под пера Основьяненки, Гоголя и других, черпавших из одного с ним источника — роскошной природы и богатого поверьями и преданиями южно-русского края»2.
Найбільшим доказом новаторських тенденцій «Енеїди» є позитивне ставлення до неї найвидатніших представників нової російської літератури, літератури критичного реалізму — М. В. Гоголя та В. Г. Бєлінського, про що скажемо далі. Тільки один тогочасний журнал «Библиотека для чтения» дав гостро негативну оцінку «Енеїді». Редактор цього журналу О. Сенковський, який поряд з Гречем и Булгаріним репрезентував консервативну лінію в російській пресі, був послідовним ворогом усього українського — чи виявлялось воно у вигляді творів українською мовою, чи в українській тематиці творів російською мовою. Твори Гоголя, як і російські твори Квітки, були для нього не більше як «сальными малороссийскими жартами». Отже, не дивно, що для нього «Енеїда» — яскравий зразок такого «малороссийского жартования», де «грязь почитается самой веселой вещью в свете, основанием высокого смеху». В цілковитій згоді з сучасними формалістами Сенковський нападає на жанрову застарілість «Енеїди»: «Был век, когда все от мала до велика любили пересмеивать все малое и великое... Самый употребительный род остроумия был тогда изнанка или пародия».
1 «Северные цветы» на 1829 г., 1828, стор. 52-53.
2 «Журнал Министерства народного просвещения», 1849 г., ч. 64, стор. 39.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 19
Проте, незважаючи на всі закиди авторові «Енеїди», Сенковський не міг не визнати, що поема Котляревського вважається знаменитою, що вона з «давнего времени известна в украинских степях» і, зрештою, на закінчення, ніби спростовуючи всі свої попередні вихватки, завершує рецензію панегіриком: «Сочинения господина Котляревского в состоянии восхитить многими прекрасными местами и силой таланта, который при таком огромном объеме книги выдержал свой особенный юмор и свою занимательность»1.
Це мимовільне визнання реакційного критика, можливо, виразніше, ніж будь-що інше, говорить про те, що «Енеїда» Котляревського була помітним явищем і в російській літературі того часу і що її не так легко було зарахувати до «віджилого роду» бурлескної літератури XVIII ст. Саме як автор «Енеїди» Котляревський став ще за життя знаменитим. Численні мандрівники по Україні вважали за свій обов'язок відвідати автора «малоруської «Енеїди» і залишили спогади, перейняті симпатією до її автора2.
«Нові риси» «Енеїди» Котляревського були обумовлені, передусім, органічною її пов'язаністю з традиціями народної творчості, від якої далекі були автори бурлескних творів, по-друге, впливами на Котляревського прогресивної російської літератури. Можливість таких творчих впливів знаходить своє пояснення в ідеології Котляревського, яка позначається рисами, що відрізняють його від попередників у жанрі травестійної чи бурлескної поеми.
2
Звертаючись до з'ясування ролі гумористичної і сатиричної літератури другої половини XVIII ст. в творчості І. П. Котляревського, ми не збираємося давати нових фактів. Опубліковано
1 «Библиотека для чтения», 1843, т. 56, стор. 46-48.
2 «Украинский Вестник», 1816, ч. III, стор. 93.
П. Свиньин, Полтава. «Отечественные записки», 1830, ч. 42.
В. Пассек, И. Котляревский и его «Энеида», «Москвитянин», 1841, ч. 2.
В. Срезневский. Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским, «Киевская старина», 1898, кн. I.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 20
їх чимало, досить докладно описані вони; в численних роботах з історії української літератури. Здавна вже не раз ставилося питання про зв'язки цієї демократичної парості української літератури з «Енеїдою» Котляревського. Понад півстоліття тому з'явилося дослідження на цю тему П. Житецького — «Энеида» Котляревского... в связи с обзором малорусской литературы XVIII в.» (1900 р.). І хоч Франко закидав у свій час (і цілком слушно!) недостатню фактичну повноту цієї праці, проте не в цьому головна її хиба. Головною хибою роботи є те, що це типова буржуазна порівняльна студія, яка не розглядає ідейно-естетичних особливостей літератури XVIII ст., а обмежується механічним зіставленням «Енеїди» з різними творами того часу. Це ж треба сказати і про інші роботи, присвячені тому періодові української літератури. Отже, одним з головних завдань у дослідженні літератури кінця XVIII ст. є синтетична оцінка її ідейно-естетичних особливостей та показ історичної зумовленості впливу її на «Енеїду» Котляревського.
Реалістична література XVIII ст. — відома. Це — інтермедії, жартівливі різдвяні та великодні вірші, вертепний репертуар, сатиричні вірші переважно анонімного походження, що поширювалися серед демократичних кіл українського суспільства.
Зародки цієї реалістичної літератури треба віднести до кінця XVI ст. — до часів літературного відродження, до часів активної ідеологічної боротьби українського міщанства, підтримуваного широкими народними масами, проти соціального і національного гноблення з боку польських та покатоличених українських феодалів. Ідеологічна боротьба, що сприяла піднесенню міської і містечкової культури на Україні, спричинилася до виникнення бойової публіцистичної літератури, в якій сміливо викривалися хиби державної системи шляхетської Польщі з необмеженим у ній пануванням світських і духовних феодалів. Хоч зовні ця боротьба мала релігійний характер, але соціальні і політичні течії в добу феодалізму, як пояснював Енгельс, йшли переважно в ті часи під гаслами реформи церкви і релігії. «...Під час так званих релігійних воєн XVI сторіччя справа йшла передусім про дуже позитивні матеріальні класові інтереси; в основі цих воєн також лежала боротьба класів... Ясно, що за цих умов (панування церкви на ідеологічному фронті.— А. Ш.) за-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 21
гальні нападки на феодалізм і передусім нападки на церкву; всі революційні, соціальні і політичні вчення мали являти собою водночас і богословські єресі»1.
Організоване в цехові корпорації, братства, населення українських міст на першій стадії боротьби зуміло дати гідну відсіч католицько-єзуїтській ідеологічній агресії. Сатира і гумор стали бойовою літературною зброєю в цій боротьбі і разом з тим поклали початок реалістичній течії в українській літературі. Визвольна війна 1648 р. завдала відчутного удару панській Польщі і звільнила українські народні маси з-під шляхетського гніту. Саме на цей час припадає приєднання більшої частини України до Російської держави. За нових політичних обставин підноситься матеріальний і культурний рівень народних мас Лівобережної України, яка зразу була визволена з-під панського ярма. Зокрема розвиваються лівобережні українські міста. Саме за цих обставин сатирична й гумористична література набрала масового поширення, особливо в другій половині XVIII ст., незадовго до виступу Котляревського. Якщо публіцистична гострота цієї літератури дещо зменшилась, то, безперечно, поглибився її реалізм, зміцнилась тенденція до конкретного відтворення життя в гумористичному та сатиричному освітленні. І хоч ішов повільний процес нового закріпачення селянських мас українським панством у згоді з царським урядом, активність українського народу, збуджена боротьбою з шляхетською Польщею, знаходила свій яскравий вияв у повстаннях проти нових гнобителів і в створенні багатої усної творчості, в якій знайшли своє відображення як нові, так і старі обставини соціального і політичного буття.
Авторами і поширювачами цієї літератури були тепер недовчені студенти академії, що йшли в народні маси на ролі вчителів, церковних причетників, так звані «мандровані дяки», письменні представники рядового козацтва і селянства. Взагалі, представники тих суспільних прошарків, що були тісно зв'язані з народним життям, говорили й писали народною мовою і в зрозумілих для селянства формах творили зразки драматичної, ліричної та сатиричної літератури.
1 К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 128.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 22
Піднесений тонус народного життя того часу знайшов свій вираз насамперед у жартівливих різдвяних, великодніх віршах і так званих інтермедіях. В рамках ще феодально-релігійної ідеології вони становлять зразки реалістичної і гумористичної творчості і є ніби антитезою до формалістичних вправ на релігійні теми представників академічної літератури. Формально значна частина цих творів пов'язана з релігійними сюжетами і біблійною міфологією, але по суті — це радикальне переосмислення міфологічних образів християнського культу або нежиттєвих абстракцій алегоричних п'єс, «зниження» їх до рівня побутових та комічних персонажів. Стихійний, життєстверджуючий матеріалізм народних мас знайшов собі яскравий вираз у «блюзнірському» зведенні з неба на грішну землю високих персонажів культу, наданні їм рис звичайних людей з усіма їх хибами і «слабостями», в оточенні їх характерними аксесуарами українського сільського побуту. Звичайно, це ще не вияв матеріалістичної думки, не свідоме заперечення релігії, але потяг до комічно-реалістичного осмислення релігійних образів не міг не призводити об'єктивно до розхитування підвалин, на яких було стверджено багатовікове панування церкви над людською свідомістю.
В своєму знаменитому листі до Гоголя Бєлінський вказував на «природний атеїзм» російського селянства, на те, що релігію воно приймає тільки формально. «Приглядитесь попристальнее, — звертався він до Гоголя, — и Вы увидите, что это по натуре глубоко атеистический народ. В нем еще много суеверия, но нет и следа религиозности... Мистическая экзальтация не в его натуре, у него для этого много здравого смысла, ясности и положительности в уме, и вот в этом то, может быть, огромность исторических его судеб в будущем»1. Це спостереження великого критика цілком підтверджується тим фактом, що літературні явища в Західній Європі, аналогічні до наших жартівливих віршів, далеко поступаються перед ними в сміливому критицизмі при зображенні «шановних» персонажів християнського культу. Влада католицького духовенства над душами своєї пастви добивалася багато більших успіхів у цьому відношенні.
1 В. Г. Белинский, О Гоголе, 1949, стор. 362-363.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 23
Раціоналістичність народного світогляду цілком виявляється між іншим, у прислів'ях того часу, зібраних у творах письменника кінця XVII ст. Климентія Зинов'єва. Серед них зустрічаємо, наприклад, явні вирази скептичного ставлення щодо благодіянь бога. «Бог латав і нам давав», «Бог високо, а пан далеко», «Вольно богу, що хотіти, то й чинити», чи, нарешті, зовсім «блюзнірське» — «Або світи, або вон лети» та ін. Щождо гумористичних віршів, то передусім звертає на себе увагу та непошана, з якою в них згадуються біблійні персонажі. Бог-вседержитель осмислюється в них як старик, «що на стіл ізліз та й думку гадав». Христос, рятуючи праведників із пекла, «був на роботі, попалив усі чоботи». Адам, виголошуючи радісну звістку про визволення праведників з пекла, як сільський голова, зачитує про це «бомагу» перед громадою «святих», що з такої радісної нагоди затинають гопака чи метелиці. Причому картину танців подано з усією реалістичною одвертістю, з показом розперезаності і викрутасів «людей напідпитку», хоч ці «люди» — усе сонмище старозавітних пророків і святих.
Зображення «відступу» їх з пекла у другій вірші вражає сміливістю малюнка. Це гротескна картина, в якій підкреслюються чудернацькі зусилля старих і немічних людей якнайшвидше, незважаючи на свою фізичну кволість, вибратися з немилого їм місця. Серед них лише пророк Мойсей відзначається фізичною міццю, а тому й вихід його з пекла подано в інших, але так само сміливих тонах:
Мусій пророк дверей замок і мур пробив рогами,
Ад сплюндрував, помандрував пішими ногами.
Як той бугай з кошари в гай виперся голодний,
Пекло одпер і шлях протер до раю свободний.
І в такому «простацькому» осмисленні подаються всі найважливіші біблійні та євангельські легенди. Неважко помітити спільність між цим бурлескним переосмисленням текстів так званого «святого письма» з відповідними місцями «Енеїди» Котляревського; різниця лише в тому, що в жартівливих народних віршах переосмислюються не образи класичної поеми, а відомі і «поважні» постаті релігійного культу. З цього погляду невідомі
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 24
автори вірш виявляють більше сміливості, ніж творець «Енеїди».
У зазначених віршах панує радісний настрій, безжурна веселість. Вони ніби зумовлені тим, що написані з нагоди християнських свят. Але нічого релігійного в них немає. Святкові настрої цих віршів позначені ствердженням торжества плоті, земних радощів у противагу аскетичному, чернецькому ідеалові, проповідуваному церквою. В цих картинах оспівується достаток плодів земних і радісна втіха від їх споживання. Тим-то таке місце займають у цих віршах картини бенкетів, гомеричного пияцтва і об'їдання, як і любовне та детальне описування усіх страв.
Такі чисто ренесансні мотиви розгулу людських втіх, коли радощі ніби переймають увесь світ, як це зображено в чудовому, але зовсім не релігійному образі вірші,
Мати земля уся гуля і, взявшись у боки,
Пісні гука, б'є гопака, підківки широкі...
могли виникнути на грунті народного оптимізму, його віри в краще майбутнє. В ці радісні хвилини фантазія автора відтворює видіння майбутнього народного раю, який не має нічого спільного з раєм біблійним. Там —
Тишина, вся старшина не має з ким діла,
Там сіпуга, війт-п'янюга нам не докучає
І в підводу тут ізроду ніхто не хапає...
Погибла власть і вся на ряст вилізла голота,
Війт не ворчить і не стучить урядник в ворота.
Не можна знову-таки не нагадати при цьому описів раю у Котляревського, що мають спільні риси з цією картиною.
В інтермедіях, у вертепних виставах, сатиричних віршах виступають нові персонажі, невідомі «високій літературі» барокко — козак, селянин, солдат, польський шляхтич та інші реальні постаті станового суспільства XVIII ст. В характеристиках цих персонажів знайшли своє відображення демократичні симпатії їх авторів. Боротьба українського народу з шляхетською Польщею, що точилася ще і в ті часи на Правобережжі, притягає найбільшу їх увагу. В інтермедіях висміювались самохвальство і бундючність польських панів, викривалось їх знущання
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 25
з покріпаченого селянства (пан вивозить на продаж кріпака в клітці), оспівувалась хоробрість козаків, що збивають пиху з панів та ін.
Історична роль російського народу в справі визволення України була відчута і правильно усвідомлена народом. У вертепних виставах поряд з козаком, природним спільником селянина в боротьбі з польською шляхтою, виступає російський солдат. І вони вкупі б'ють і проганяють зі сцени бундючних польських панків. Разом з цими творами поширюється і сатира, в якій знайшли відбиття громадські та побутові явища того часу. В сатиричних віршах показано зажерливість попівства, звичаї ченців, сутяжництво і хабарництво чиновництва, намагання дрібних українських шляхтичів здобути дворянство, обмеження прав козацтва й селянства та ін. Отже, грунт для виступу Котляревського був підготовлений виступами невідомих, здебільшого, письменників з народу, що вже піднесли ті питання, які були так яскраво відображені в «Енеїді».
Для того щоб ясніше зрозуміти, чим завдячує Котляревський сатиричній і гумористичній традиції XVIII ст. і що відрізняє його від неї, мусимо поставити ще питання про естетичні риси цих творів. Жодного видатного імені не висунула ця масова література, а проте не можна недооцінювати роботи попередників Котляревського, бо їм належить історична заслуга створення ранніх форм реалізму в українській літературі.
Ця проблема зовсім не висвітлена в українському літературознавстві, а тимчасом вона має певне значення хоча б у зв'язку з творчістю Котляревського. В статті «За високу якість художньої літератури і принципіальну критику» тов. О. Фадєєв звертає увагу на таку значну прогалину в сучасних критичних роботах, як відсутність в них розробки питань художньої майстерності, уваги до висвітлення особливостей художньої форми1. Тов. Фадєєв мав на увазі критичні роботи, присвячені радянській літературі. Але з таким же правом цей закид можна обернути і на адресу історико-літературних розвідок щодо дослідження літератури минулих часів. Ми не можемо недооцінювати в даному випадку такого питання, як вивчення ознак ран-
1 «Литературная газета» № 64 за 1949 р.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 26
нього українського реалізму в його спорідненості з критичним реалізмом XIX ст. і відмінності від нього.
В академічних піїтиках ці перші реалістичні прояви в літературі кваліфікувалися як «низкий род»; якому відводилось другорядне місце в порівнянні з «високою» літературою. В гумористичних творах мали фігурувати «низкие объекты», виступати люди «низкого происхождения», говорити вони мали «грубым наречием», а мета цих творів (йдеться про інтермедію) — дати розвагу і відпочинок глядачам після поважної дії з якоїсь трагедії, де трактувалися теми важливі й повчальні. При повній монополії «високої літератури» протягом XVIII ст. реалістичні зародки комедії так і лишилися «додатком», не вибившись у самостійний літературний жанр. Але ж справа, звичайно, не в зневажливому погляді академічних теоретиків на реалістичну літературу, а в тому, що рівень ідеологічного розвитку українського суспільства того часу є основною причиною наявності в реалістичній літературі всіх ознак саме раннього реалізму.
Перші його прояви знаходимо в ранніх драматичних творах релігійного змісту, куди вони потрапляли «контрабандою». Розповідаючи у відповідних ідеалістичних тонах про страждання і смерть Христа, автори цих п'єс одразу ж вдавалися до бурлеску, коли доводилося зображати постать Вельзевула та його чортячого оточення. Сатирична тенденція при змалюванні ворога Христового виявлялася в натуралістичному змалюванні його портрета (розповідалося, наприклад, про те, як він з ляку наробив собі неприємностей, або як він скрегоче від злості зубами та ін.). В таких випадках благочестивому авторові доводилося вдаватись до народних гумористичних легенд, в яких вихвалялась перевага хитрого селянина над простодушним чортом.
Те саме слід сказати і про прояви реалізму в українському полемічному письменстві кінця XVI і початку XVII ст. Абстрактна богословська аргументація в більшості цих трактатів одразу ж переймається реалістичними тенденціями, коли автори переходять до сатиричних випадів проти своїх ворогів. Так, у творах Івана Вишенського, чудових за своєю конкретністю, сповнених гумору та іронії, реалістичні картинки проглядають з товстого шару теологічної аргументації щоразу, коли автор вдається до особистих випадів. Отже, прагнення до реалістич-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 27
ного зображення було продиктоване спочатку сатиричними намірами письменника, а тому й самі об'єкти зображення подавалися у відповідному натуралістичному та гротескному освітленні.
Відносна емансипація сатиричної літератури з-під впливу літератури клерикальної у XVIII ст. була початком розгортання реалістичного методу і, зокрема, гумористичного освітлення легенд про святих, на що ніколи б не насмілився благочестивий полеміст кінця XVI і початку XVII ст. Але гумористичний тон і гротескне зображення об'єктів лишається основною рисою літературних творів. В різдвяних та великодніх віршах художнє спостереження письменників обертається навколо конкретних об'єктів побуту і насамперед навколо виробів кулінарії і гастричних надуживань. Перелічення страв, напоїв, ексцеси, зв'язані з зловживанням ними, — це справді тісні рамки спостереження, але конкретність зображення, опуклість цих образів становить перші значні кроки в ствердженні реалістичної манери.
Характерною рисою цього раннього реалізму треба вважати особливий нахил письменників до натуралістичного або просто грубого відтворення емоцій персонажів. Тенденція до трохи гіперболізованого змалювання в результаті сатиричного або гумористичного спрямування його є ніби протиставленням цих образів абстрактності ідеалістичних схем клерикальної літератури. Типовим зразком такої манери можна вважати, наприклад, зображення в «Різдвяній вірші» переляканого Ірода, коли він дізнається про народження Христа:
Він так злякався,
Що й обі...ся,
Почувши тії слова.
Побілів, як глина,
Тече з рота слина.
А речі зовсім нема.
Скрегоче зубами,
Дереться руками,
І вгору надувся чуб,
Очі покосило,
Всього збісило,
Стоїть, як дуб...
Виразні приклади гротескно-реалістичних зображень знаходимо, наприклад, у гумористичному вірші про «Пекельного Мар-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 28
ка» та в інших творах того часу, які за своїм характером нагадують наведений уривок з «Різдвяної вірші».
Неважко побачити спільність між подібними конкретизованими образами та аналогічними їм зображеннями в «Енеїді». Наприклад, детальний опис Енеєвого похмілля, коли в нього «опухли очі, як в сови, і весь обдувся, як барило» або його переляк від звістки про гнів Зевеса, коли Еней «піджав хвіст, мов собака, як Каїн затрусивсь увесь, із носа потекла кабака», портрети Харона, Сівілли та ін. Проте цей натуралізм зображення, що виявляється не тільки в змалюванні персонажів, а й у соковитій конкретній мові, яка не цурається «крутих виразів», не можна ніяк ставити поряд з натуралістичною манерою буржуазних письменників кінця XIX ст. з їх нахилом до відтворення «заднього двору життя». У творах останніх протокольне фіксування всяких фізіологічних ексцесів свідчило про початок розкладу критичного реалізму XIX ст. Песимістичний погляд на життя як на боротьбу двоногих тварин, перебільшене підкреслення біологічних чинників у суспільному розвитку — все це ознаки здрібнення творчого спостереження. Тенденція до змалювання фізіологічних проявів життя як своєрідного анатомічного театру стала прикметою деградації кращих традицій критичного реалізму.
В ранньому реалізмі нахил до грубуватої конкретизації деталей твору нічого не має спільного з тими нездоровими тенденціями у відтворенні явищ, від яких тхне трупарнею. Навпаки, в ньому відчувається надмірність життєвих сил. І ця конкретизація, що виростає до гіперболи, до перебільшення, має своєю метою висміювання або викриття того чи іншого персонажа твору.
Проте ці прояви критично-реалістичного відтворення дійсності в її класових суперечностях виявляються, звичайно, в масштабах, можливих для тієї стадії розвитку суспільної ідеології. Автори творів не підносяться ще до думки про можливість у поважному тоні говорити про явища буденного життя, про тяжку долю трудового народу. Не тільки пан, ксьондз, конокрад, а й позитивні герої — козак, селянин — виступають як персонажі
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 29
гумористичні. Соціальні і політичні відносини того часу відтворюються в епічних мотивах. Перевага демократичних героїв над негативними персонажами — в хитрощах або у фізичній силі (козак і солдат просто б'ють панів і проганяють їх, козак випускає селян з клітки і запрягає пана у воза). Улюблені персонажі в таких творах — це спритні пройдисвіти, що дуже вміло обдурюють інших: хитрий селянин Денис, який обдурив своїх двох попутників, з'ївши сам пирога, хоч знайшли вони його втрьох, спритні дяки-пиворізи, які замість того, щоб написати портрет селянина, розмалювали його обличчя фарбами та ін. Шахрайський елемент і кулачна розправа — типові сюжетні ситуації в інтермедіях і вертепних виставах.
Не усвідомлюючи ще історичної закономірності соціальних і політичних відносин свого часу, автори цих творів, проте, розуміли і відчували антагонізм між основними суспільними групами і відтворювали цей антагонізм в епічних картинах, показуючи фізичну та розумову перевагу представників демократичних верств над панами і католицьким, а почасти й православним духівництвом. Це саме треба сказати і про особливості характерів, поданих у цих гумористичних творах. Позначені виразними реалістичними рисами, вони, проте, позбавлені чіткої індивідуальності і виявляють ознаки, типові для певної станової групи.
В «Німецькій ідеології» К. Маркс, говорячи про особливості ідеологічного процесу в феодальному і капіталістичному суспільствах, бачив їх відмінність у тому, що в капіталістичному суспільстві кожна особистість почуває себе автономною і незалежною від загалу, хоч ця самосвідомість і є фікцією, а в становому суспільстві належність людини до певної суспільної групи стає ніби другою її природою. «...В ході історичного розвитку і саме внаслідок неминучого при розподілі праці перетворення суспільних відносин в щось самостійне з'являється відмінність між життям кожного індивіда, оскільки, з одного боку, він є особистістю, а з другого — підпорядкований тій чи іншій галузі праці і зв'язаним з нею умовам... В стані (ще більше в племені) це ще прикрито: так, наприклад, дворянин завжди лишається дворянином, різночинець (roturier) — завжди різночинцем, незалежно від інших умов їх життя; це — невіддільна від індивідуальності якість. Відмінність особистого індивіда від класового інди-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 30
віда, випадковість для індивіда життєвих умов, з'являється лише разом з появою того класу, який сам є продукт буржуазії»1.
Ці риси ідеологічного процесу в феодальному суспільстві допомагають нам багато що зрозуміти і в ідейно-мистецьких тенденціях української літератури XVIII ст. Якщо в суспільних відносинах того часу станова належність людини зумовлювала норму її поведінки, критерій її оцінки тих або інших явищ суспільного чи особистого життя, то цілком зрозуміло, що значення її як особистості «самої по собі» було зовсім невелике. Для представників різних суспільних груп ця особистість набирала ваги чи інтересу лише тоді, коли вона своїми вчинками або думками представляла насамперед інтереси певного суспільного стану. Безперечно, саме з цим треба зв'язувати невеликий інтерес тодішніх письменників і публіцистів до інтимного життя людини, до її психології. Тим-то в своїх творах вони зображували те в поведінці чи почуттях людини, що набирало громадського характеру, виявлялося назовні.
Саме з цим треба пов'язувати і особливості людських характерів у літературі та мистецтві того часу. Ми не знаходимо в цих образах поєднання типового й індивідуального — головної ознаки художніх образів у реалістичній літературі XIX ст. В літературі академічній, як відомо, замість характерних постатей виступали абстраговані зображення людських пристрастей чи пороків, тому її не доводиться брати до уваги. Варто, однак, зазначити як дуже знаменну рису тогочасної літератури те, що навіть при спробах писати на «психологічні теми», як-от відтворення боротьби людських пристрастей в шкільній драмі, письменники відображали кожний психологічний феномен як явище об'єктивне, що ніби існує поза суб'єктивним світом людини.
Саме в гумористичній літературі XVIII ст. особливістю типажу є підкреслення в ньому станових прикмет. Причому симпатії і антипатії авторів цих творів виявлялися в привласненні окремим образам саме тих або інших групових ознак. Запорожець завжди позначався відвагою, хоробрістю і нахилом до жартів та витівок; шляхтич — пихою, самохвальством, погордою до
1 К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. IV, стор. 66-67.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 31
інших і лякливістю; дяк-пиворіз — хитрістю і нахилом до всіляких витівок; циган — злодійкуватістю і ненажерливістю та ін. Всі ці ознаки подано як згусток прикмет певної станової трупи так, як вони виливаються назовні в громадському своєму виявленні. Всі вони стабільні і стають ніби постійними атрибутами кожної характерної постаті. Причому гумористична спрямованість цих творів зумовлює метод гіперболізованого відбиття типових ознак того чи іншого станового образу. В порівнянні з образами критичного реалізму такі постаті видаються дещо схематичними, позбавленими того синтезу типових та індивідуальних рис, які становлять найпомітнішу ознаку образів реалістичної літератури XIX ст.
Коли ми звернемося, нарешті, до нечисленних суто сатиричних творів, спрямованих на викриття певних явищ тогочасної дійсності, то при наявності в них гострої критики феодального суспільства помітимо ознаки їх станової обмеженості. Картаючи окремі прояви феодально-бюрократичної системи, сатиричні твори не підносились до розкриття її пороків в цілому, а показували окремі їх прояви як явища, так би мовити, незалежні одне від одного. Вже сама тематика творів — сатира на слобожан, замисел на попа, плач київських ченців, критичні виступи дяків-пиворізів у пародійних творах — ясно говорить про групову їх спрямованість, про те, що на перше місце підносяться суперечності станового порядку, а класова оцінка вчинків тієї чи іншої групи стоїть ніби на другому плані.
Отже, підсумовуючи наші спостереження особливостей раннього реалізму можемо відзначити такі його ознаки.
1. Ранньому реалізму властива тісна пов'язаність з народним світоглядом, що проявлявся в стихійному матеріалізмі, в запереченні релігійно-ідеалістичних тенденцій академічної літератури. Це виявилося з ствердженні життєвих потреб людини, в нахилі до конкретного і яскравого відображення реального світу з його радощами і розвагами.
2. Демократичні тенденції цієї літератури виявилися у зображенні в художніх творах найширших верств, зокрема закріпаченого селянства. Разом з тим в ній намітилися гостро негативне ставлення до гнобителів українського селянства і перші несміливі мрії про нове життя.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 32
3. Разом з тим реалізм на цій початковій стадії свого розвитку не досягає ще повноцінного відтворення суспільних суперечностей доби, зумовлених певними соціальними і політичними обставинами, дещо схематично і спрощено відтворюючи цю боротьбу; виводячи реалістичні характери, відображає їх становість, а не типово індивідуальні риси, що й робить їх дещо схематичними в порівнянні з образами реалістичної літератури XIX ст.; відтворюючи реальну дійсність в плані комічного її освітлення, ці твори обертаються в сфері гіперболізованого зображення «низьких предметів», не підносячись до ширших художніх узагальнень людського життя.
3
Зазначені спостереження дають нам підставу конкретніше говорити про значення бурлескної літератури другої половини XVIII ст. для творчості І. Котляревського і про спільні її риси з «Енеїдою». Передусім спільність тут слід вбачати в тій яскравій «матеріалістичній стихії» з усіма її надуживаннями, що займає велике місце і в поемі Котляревського. Досить пригадати численні сцени бенкетів з усіма їх наслідками, безліч страв і напоїв, які автор ніколи не втомлюється перелічувати, поновлюючи в кожній частині поеми асортимент невичерпного багатства витворів українського кухарського мистецтва.
Немає сумніву і в тому, що образи «Енеїди», їх побутово-гумористичний колорит, мають дещо подібне до станових образів жартівливих віршів та інтермедій. І не тільки в тому їх аналогічність, що вони також позначені рисами натуралізму, а й в особливості їх трактування в цілому. Деякі «дослідники» «Енеїди», особливо буржуазні націоналісти, немало попсували паперу на те, щоб довести, ніби в образі Енея відтворена історично типова постать, мудрували над суперечливістю його моральних рис. Як, мовляв, погодити те, що на початку поеми Еней виступає типовим шибайголовою, «на всеє зле проворним», а наприкінці його показано «к добру з натури склонним», те, що в перших піснях — це баламут і п'яниця, а в останніх — мудрий ватажок, який показує велику розважливість і передбачливість у боротьбі з ворогами; чіплялись навіть до того, що Котляревський
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 33
по-різному називає Енея,— то ««князем» чи «князьком», то «кошовим», а йому, на їх думку, личить саме остання назва.
Нав'язування Котляревському таких претензій свідчить, крім усього іншого, про нерозуміння його творчого методу. Справді, Енея показано як запорожця або кошового отамана, тільки не такого, про якого пише буржуазна історіографія, а такого, яким він виступає в народних комедіях, — гулякою, навіть бешкетником, а разом з тим і хоробрим воїном. Ці всі епічні, узагальнені риси (показані не як вияв психологічно мотивованого, послідовного в своїх вчинках характеру, як то ми бачимо в творах критичного реалізму XIX ст., а щораз підказані ситуацією, в якій перебуває персонаж (коли, наприклад, Еней бере участь у бенкеті, то це дає нагоду авторові показати його «таланти» п'яниці в гомеричних масштабах, воєнна ситуація, навпаки, дозволяє авторові показати його лицарські нахили знов-таки з епічним розмахом).
Те саме треба сказати і про інших персонажів «Енеїди», розглядаючи їх, як вони показують себе в розвитку подій, відображених у поемі. При всій відмінності їх становища і ролі психологічно вони різняться між собою лише ознаками віку, статі і стану (підкреслюємо, йдеться про те, як вони показують себе в дії, а не в тих асоціативних характеристиках «від автора», що мають іншу якість і про які буде сказано далі). Низ, Евріал, Паллант споріднені з Енеєм своїми «запорозькими» рисами, Турн — позначається рисами, що мають дещо спільне з образом шляхтича інтермедії, Латин, Евандр — схематизовані образи старих людей, плохих і добрячих, Юнона, Венера, Амата — узагальнений образ популярної в народній гумористичній літературі постаті «козир-жінки». «Сучі баби», «бублейниці», «сороки» — так називає грізний Зевс своїх богинь, бо вони або сваряться, або плетуть інтриги. Навіть сумна і закохана Дідона в найбільш драматичній сцені прощання з Енеєм виявляє виразну подібність до богинь, коли, обкладаючи свого коханця всіма дозволеними і недозволеними епітетами, намагається вчепитися йому в чуприну.
Але при всій схожості не можна не відзначити великої різниці в широті охоплення дійсності, у багатстві життєвого спосте-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 34
реження і художньо-реалістичного його осмислення як перевагу твору Котляревського над гумористичною літературою XVIII ст. Вся тогочасна Україна з її панами й підпанками, полковниками, сотниками, представниками академічної премудрості, суддями й підсудками, міськими райцями і возними, представниками нової бюрократії, козацтвом і регулярною армією, нарешті, селянством — проходить перед нами в «Енеїді». Військові сцени з усім різноманітним антуражем воєнного побуту і мирний побут з його поминками, бенкетами, похоронами та іншими проявами буденного життя, що сповнюють майже кожну частину поеми, представлені окремими картинками. Правда, події і явища, зв'язані з соціально-політичними явищами життя України другої половини XVIII ст., іноді не розгорнуті до належної повноти, не завжди органічно зв'язані з канвою чужого сюжету, іноді ніби визначені пунктиром, але ж сам факт відображення їх становить значний крок Котляревського вперед порівняно з письменниками XVIII ст. І не тільки масштабом охоплення дійсності відрізняється твір Котляревського від сатиричної літератури XVIII ст., а й ідеологічним спрямуванням і більш глибоким та історично усвідомленим розумінням громадських явищ свого часу.
Активна громадська і літературна діяльність І. П. Котляревського припадає на кінець XVIII і на першу чверть XIX ст. Відомо, що цей час був перехідною добою в соціальному житті російського і українського народів. «Блискучий вік Катерини», що становив собою кульмінацію в розвитку феодально-кріпосницьких відносин в Росії, йшов до занепаду. Грізні хвилі селянського повстання, очолюваного Пугачовим, були першою пересторогою царсько-кріпосницькому ладові. Перші ознаки його одряхління дали себе виразно відчути з зародженням капіталізму на початку нового століття за царювання Олександра І. Вітчизняна війна 1812 р. була тією історичною подією, яка викликала всенародне патріотичне піднесення мас і збудила їх свідомість. 1812 р., за словами Бєлінського, «потрясши всю Росію з кінця в кінець, розбудив її сплячі сили..., збудив народну свідомість і народну гордість і всім цим сприяв зародженню публічності». Український народ також відгукнувся на це загальне патріотичне піднесення формуванням добровольчих козацьких
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 35
полків для боротьби проти Наполеона, зв'язуючи з цим «козакуванням» надії на поліпшення своєї долі після закінчення війни. Поряд з масовою патріотичною літературою, що поширювалася в ті часи, з'явилися численні твори патріотичного змісту і українською мовою, в яких прославлялися перемога над Наполеоном або висміювалися в стилі «Енеїди» претензії французького імператора на світове панування.
Війна не принесла полегшення народним масам, але збудила їх свідомість і почуття незадоволення своїм тяжким становищем. Зародження капіталізму в надрах феодальної системи підточувало кріпосницьку систему, викликало повільний її розклад, і розуміння її віджилості стало поширюватися серед прогресивних представників російського і українського дворянства. Більше того, самі представники царсько-кріпосницької системи в особі царя Олександра І та його найближчих прибічників приходили до думки про потребу реформ, хоч далі планів і проектів справа не пішла. Наляканий ростом опозиційних настроїв і незадоволенням народних мас, цар круто повернув «ліберальний курс» своєї внутрішньої політики саме після переможного закінчення Вітчизняної війни, зорієнтувавшись на реакційні елементи російського дворянства. Загальне незадоволення, свідомість необхідності змін і реформ привели до виникнення і поширення різних товариств і об'єднань — від масонських лож до таємних політичних товариств. Кульмінацією цього опозиційного руху було революційне повстання декабристів у грудні 1825 р.
Передова російська література, починаючи з другої половини XVIII ст., яскраво відобразила наростання протесту в країні проти царсько-кріпосницької системи, проти рабства, сміливо викриваючи сваволю поміщиків, підкупність царських бюрократів, нелюдську експлуатацію селянства та інші пороки феодального суспільства. Революційні твори Радіщева, сатиричні журнали Новикова, виступи таких письменників, як Капніст, Крилов та ін., революційні заклики в творах декабристів і молодого Пушкіна — це найяскравіші літературні документи того, чим жила і за що боролась краща частина російської інтелігенції наприкінці XVIII і на початку нового сторіччя.
Поряд з цією боротьбою проти феодального режиму пробуджувався інтерес до народних мас, до усної народної поезії.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 36
Хоч поглиблене вивчення народної творчості почалося трохи пізніше, але збудження інтересу до «народності» виникло саме після Вітчизняної війни, в якій виявилася могутність духу російського народу, приспаного довголітнім рабством. Це ж збудження свідомості після війни 1812 р. спостерігалося і серед інших народів Росії, які відчували на собі подвійний гніт від царського режиму — соціальний і національний, зокрема це слід сказати про Україну. Ще наприкінці XVIII ст., після приєднання до Росії і Правобережної України, склалися умови для створення нації з народу, поділеного між різними державами на окремі частини.
Боротьба проти царсько-кріпосницької системи на Україні виявилася в ряді селянських повстань (Турбаївське повстання), в активній діяльності декабристів на території України та ін. Пробудження інтересу до народу і його життя виявилося в освітній діяльності першого на Україні Харківського університету, у появі журналів, де містилися роботи історичного та етнографічного характеру, а також перші твори українською народною мовою.
І. П. Котляревський як письменник зріс в ідеологічній атмосфері цієї перехідної доби. Початок його літературної діяльності збігається з часом розквіту просвітительської літератури в Росії наприкінці XVIII ст., а завершення її — з становленням літератури критичного реалізму, блискуче представленої Криловим, Грибоєдовим і Пушкіним («Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя з'явилися тоді, коли Котляревський фактично перестав уже писати). Причому час найбільшої активності його як письменника припадає на 1818—1822 pp., коли були написані «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» та останні дві частини «Енеїди».
Орієнтуючись на спогади сучасників Котляревського, які зустрічалися з ним наприкінці його життя, ми звикли уявляти собі «старого самітника», що жив у тихій, провінціальній Полтаві відлюдним, замкнутим життям, і схильні недооцінювати відомих фактів, що свідчать про досить активну участь видатного письменника у значних подіях свого часу. Військова кар'єра Котляревського почалася з участі у російсько-турецькій війні, де в 1806 р. йому було доручено дуже відповідальне завдан-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 37
Будинок І.
П. Котляревського в Полтаві. Мал. Т. Г. Шевченко.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 38
Пуста сторінка.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 39
ня по «склонению буджацких татар» на бік Росії. Це доручення було виконано з успіхом, хоч, як говорить царська грамота з цього приводу, Котляревський піддавав своє життя небезпеці. Під час Вітчизняної війни 1812 р. Котляревський взяв активну участь у формуванні козацьких полків і, як свідчать біографи, за дуже короткий час сформував п'ятий козацький полк. В 1813 р. Котляревського було відряджено до Дрездена, де відбувалися події, що мали вирішити долю усієї Європи (вирішальні бої між Наполеоном і союзними арміями). Отже, у якійсь мірі він був учасником великих подій, що відбувалися в той час. А коли до того ще згадати його діяльність після війни — просвітительські заходи по організації театру і цілий ряд інших відомих біографічних фактів, — а також знайомство з декабристами, то все це дає нам конкретне уявлення про Котляревського як про людину, якій були близькі віяння нового часу. Не будучи революційним письменником, таким, яким був, наприклад, Радіщев, лишаючись у своїй практичній діяльності лояльним до тодішнього ладу, він в літературній творчості виступав як просвітитель, якому зрозумілі пороки тодішнього суспільного устрою і до яких він не приховує свого негативного ставлення. А з другого боку, явні симпатії до закріпаченого селянства, інтерес до народної творчості, помітні в «Енеїді» і в інших творах Котляревського, свідчать про те, що Котляревський був «переконаним захисником народності в літературі, яка, будучи проголошеною наприкінці XVIII і на початку XIX ст., набрала великого значення в творчості представників російської літератури.
Зберігаючи жанрові ознаки бурлескної поеми, «Енеїда» Котляревського «обростає» такими деталями і подробицями, які надають їй зовсім нових рис. Як і в кожному комічному епосі, що переростає свої жанрові ознаки внаслідок новаторських тенденцій автора, ці відхилення від сюжету несуть іноді головне ідеологічне навантаження, і саме в них найбільше позначаються новаторські тенденції. В побіжних зарисовках «Енеїда», про які згадувалося вище, виявляється насамперед інтерес Котляревського до історії рідного народу, риса, що характеризує письменника нового часу. Біографічні відомості свідчать про те, що Котляревський знав історію України і питання про написання
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 40
її дуже його турбувало. В листі одного з перших істориків України Бантиш-Каменського до І. П. Котляревського висловлюється подяка за одержані цікаві відомості історичного змісту; в спогадах І. Срезневського про зустріч з Котляревським вказується на те, що письменник особливо цікавився написанням історії рідного краю. «Коли ж ми дочекаємося історичного описання Малоросії, її достойного?» — запитував він Срезневського. Далі, згоджуючись із своїм співбесідником у тому, що написати її тепер неможливо, «висловив, — за словами Срезневського, — чого їй ще бракує. Видно було, що він пильно стежив за станом розробки матеріалів»1.
В окремих епізодах «Енеїди» ніби накреслюється історична перспектива до часів Котляревського. Як патріот він насамперед згадує про найвидатніші історичні події XVIII ст., що привели до возз'єднання братніх народів Росії і України і зміцнення союзу між ними. Вихідним пунктом цієї історичної перспективи треба вважати згадки в «Еінеїді» про Полтавську перемогу над шведами. У поемі кілька разів згадується ця історична подія і дається оцінка її значення. Троянці в своїх піснях «Полтавську славили Шведчину» (III, 3), Сівілла за «Шведчини ще дівувала» (III, 15). Зображуючи бої між троянцями і латинцями, Котляревський згадує з цієї нагоди козацький Лубенський полк, що рушив «Під земляні полтавські вали (Де шведи голови поклали) Полтаву-матушку спасать; пропали шведи тут прочвари, пропав і вал — а булевари досталось нам тепер топтать» (IV, 123). В поемі фігурує «Шведська могила», славний пам'ятник великої події, з якої озирає битву між рутульцями і троянцями поет (VI, 20). Історичний союз між російським і українським народами в боротьбі з шведськими загарбниками підкреслено ще і в пісеньці Миколи з «Наталки Полтавки»:
Козаченьки
З москалями
Потішались над врагами:
Добре бившись за Полтаву
Всій Росії в вічну славу (Дія 2-га, 10).
1 В. Срезневский, Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским, «Киевская старина», 1889 кн. I.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 41
Не випадково й те, що в «Енеїді» часто зустрічаємо згадки про татарську орду і про її наскоки на Україну. Боротьба з хижацькою Кримською ордою та з її сюзереном — Турецькою імперією, боротьба, що закінчилася розгромом Туреччини і підкоренням Криму, була великою подією, бо врятувала населення обох братніх народів від хижацьких наскоків, яких воно зазнавало протягом століть, і відкрила шляхи до Чорного моря. Звідси такі часті згадки в «Енеїді» про орду, про страждання полонених в татарській неволі. «Там крик, мов підступа Орда» (II, 30), — заявляє Меркурій Зевсові, розказуючи про кулачний бій між Ентеллом і Даресом. Погані письменники в пеклі «мов у татар терпіли плін» (III, 81). Сівілла, свідок давніх подій, згадує про наскоки татар, що мали місце вже у XVIII ст., після «Шведчини» — «а татарва як набігала, то вже я замужем була» (III, 15). Переможні війни з турками згадуються в піснях троянців, які серед інших пісень співають і про те, «як під Бендер'ю воювали» (III, 3), а розгром хижацького Кримського ханства нотується в іронічній репліці Венерн — «як вернеться пан Хан до Криму, як жениться сич на сові» (І, 16).
В «Енеїді» Котляревський звертається і до такої важливої події кінця XVIII ст., як поділи шляхетської Польщі. Безперечно, згадуючи про те, як злякані вітри «до ляса мов Ляхи шатнулись» (І, 12), Котляревський має на увазі поразку польських повстанців у війні з Росією. Можна думати, що іронічне зауваження Котляревського з приводу того, що на острові Цірцеї «лях» «не позвалям» там забуде» (IV, 11), натякає і на причини, що призвели до розрухи сильну колись державу. Котляревський згадує в зв'язку з цими подіями і роль українських народних мас у боротьбі проти панської Польщі у XVIII ст., двічі називаючи славного ватажка селянського повстання Максима Залізняка. «В виски було кому як впнеться, той насухо не оддереться; такий ляхам був Желізняк» (IV, 127). І, нарешті, характеризуючи французів, що обернуті на тому ж чарівному острові Цірцеї на собак, які гризуть «чужі... маслаки» і «за горло всякого хватають» (IV, 13), Котляревський говорить про агресивні війни уряду французької Директорії та Наполеона Бонапарта. Котляревський доводить історичнії події до свого часу. Так окремими натяками і згадками, розкиданими в по-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 42
емі, мандри троянської ватаги на чолі з Енеєм конкретизуються, ніби вводяться в обстановку найважливіших історичних подій XVIII ст.
Наближаючись до відображення свого часу, Котляревський від окремих натяків переходить вже до ширших картин, згущує фарби, сміливо пориває з ниткою чужого сюжету і дає з цього погляду іноді зовсім оригінальні сцени. Описи пекла в третій частині поеми становлять у цьому відношенні своєрідну кульмінацію, а ідейні тенденції особливо цієї ж частини ніби показують рівень, до якого зміг піднестися Котляревський у своєму критичному ставленні до феодально-кріпосницького ладу. Виступи проти кріпацтва, бюрократичного чиновництва, розбещеності вищих класів, здирства попів — такий обсяг сатиричного огляду, представленого як в зображенні пекла, так і в інших частинах «Енеїди».
Прямим виступом проти кріпацтва в «Енеїді» є зображення катування панів у пеклі за те, що «людям льготи не давали» (III, 70), але і в інших місцях поеми зустрічаємо численні виступи проти сваволі й егоїзму «великих цього світу», проти знущання їх над підвладними їм людьми. І ці виступи треба розглядати як узагальнений засіб розкриття безправності і безпомічності простих людей у феодальному суспільстві, в тому числі й становища покріпаченого селянства. Такими виступами в поемі, крім зображення текла, слід вважати «олімпійські сцени», що витримані у Котляревського в саркастичному тоні. Боги, нікчемні й дріб'язкові істоти, втручаються в справи людей, приводять їх до лиха, обдурюють їх на кожному кроці і якнайменше обходять їх людські справи, коли особисто в них не зацікавлені. «Колись Юпитер ненароком з Олимпа глянув і на нас» (І, 43). Для нас в даному випадку важливо не те, що Котляревський, борючись з канонами героїчної поеми, по-простацькому тлумачив античних богів і в анекдотичному світлі відтворив їх відносини між собою та їхнє ставлення до людей. Для нас важливіше зрозуміти, в якій мірі Котляревський переключає свої «олімпійські сцени» на сатиричне зображення побуту українського панства XVIII СТ.
Немає сумніву, що, вдавшись до інтерпретації античних міфів у дусі сучасних йому суспільних відносин, Котляревський.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 43
як людина передової думки, не міг не загострити своєї критичної уваги на тих явищах, що подавалися як паралель, як зіставлення з певними фактами поеми Вергілія. Адже картини вегетативного існування «олімпійців» — безпробудне п'янство і обжерливість, дрібні сварки богинь, сімейні незлагоди Юпітера та ін. — сприймаються нами не як прославлення людських радощів, а як сатиричні сценки з життя хуторського панства того часу, що так колоритно зображено було пізніше в «Пані Халявському» Квітки-Основ'яненка і почасти в українських повістях Гоголя. В окремих епізодах іронія Котляревського на адресу «олімпійців» виступає так виразно, що ми не можемо не відчути її соціально-етичного пафосу, як не можемо не пов'язувати її з певними соціальними явищами того часу. Згадаймо, наприклад, зворушливо описану сцену смерті Турна, якого зрадили в останню хвилину «олімпійці»:
Простягся Турн, як щогла, долі,
Качається од гіркой болі,
Кляне Олимпських єретик.
Латинці од сього жахнулись,
Рутульці галас підняли.
Троянці глумно осміхнулись,
В Олимпі ж могорич пили. (VI, 166, 8-10, 167, 1-4).
В цьому гостро іронічному підкресленні байдужості «олімпійців» до людських страждань (іронія підкреслюється епітетом єретик, який в даному разі зовсім не пасує до Турна) — ніби натяк на «олімпійців» часів Котляревського. Так само злободенно сприймається як сатирично усвідомлений образ якогось царського вельможі часів Котляревського образ Юпітера, коли бог богів, охоплений далеко не побожними бажаннями, намагається урочистими висловами, що личать його особі, прикрасити свою похіть.
Моє безсмертіє ярує,
Розкошних ласк твоїх бажа;
Тебе Олимп і світ шанує,
Юпитеру ти госпожа. (VI, 61, 1-4)
Своїм тоном ці рядки нагадують незрівнянну за своєю ущипливістю сцену з «Царів» Шевченка, де цар Давид, охоплений
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 44
«нечестивою хтивістю» до жінки свого підданого Вірсавії, посилаеть ся на свої царські привілеї в такій невідповідній ситуації, збуджено вигукуючи: «Я... Ми повелим...»
Дуже різноманітно представлені в зображенні пекла численні представники чиновництва, «крапивного сім'я», з його хабарництвом, крутійством, обманами і підкупністю. Це найчисленніша категорія грішників, починаючи з «соцьких і десяцьких» і кінчаючи суддею, що «таке переоначив діло, що може б навістив Сибір» (III, 98). «Ти знаєш — дурень не бере», — каже Енею мудра Сівілла, пояснюючи основу життєвої мудрості цієї численної і розгалуженої верстви царсько-кріпосніицької держави. Хабарництво — всесильна зброя, з якою можна було усього досягнути в тодішньому суспільстві. Як на Олімпі, так і в пеклі гроші мають свою чудодійну силу. Бо скрізь панують «начальники, п'явки людськії», які прислухаються тільки до «звона злата». Образ чиновника-хабарника настільки популярний в «Енеїді», що він іноді вживається як порівняння. Зображуючи незграбне залицяння Вулкана до своєї чарівної, але зрадливої дружини Венери, Котляревський порівнює його з писцем. «І прилабузнивсь до Кіприди, як до просителя писець» (V, 27).
Друга найчисленніша категорія грішників — духівництво: чорне й біле. Антиклерикальні тенденції Котляревського позначаються в «Енеїді» якнайвиразніше. Будучи людиною просвітительських переконань, він підкреслював те, що завжди було об'єктом сатиричних випадів проти попівства в прогресивній російській літературі: схильність до матеріальних благ («ісконе бє хаптурний рід»), лицемірство і потяг до «плотських втіх». При зображенні цих «святих понур» тон поета стає особливо саркастичним. Причому треба відзначити, що в перших редакціях «Енеїди» і в чернеткових варіантах шостої частини, що дійшли до нас, Котляревський зображує їх подвиги ще в більш гострому і терпкому тоні. Якщо в друкованих редакціях «Енеїди» попи караються за те, «щоб не возились з попадями» (III, 74), то в перших редакціях було гостро натуралістичне — «щоб не качались з попадями». Замість вислову «ксьондзи до баб щоб не іржали», було: «ченці до баб щоб не іржали». (В даному випадку заміна ченців на ксьондзів може бути по-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 45
яснена тим, що Котляревський змінив редакцію з міркувань обережіності, щоб не викликати обвинувачення в загострих випадах саме проти православного духівництва, хоч, звичайно, і ксьондзи цілком на місці в даному контексті.)
В чернеткових записах шостої частини латинські і троянські жерці, що фігурують в друкованому тексті, відсутні. Замість них виступають попи й ченці. Навіть недолугий промовець над труною Палланга, що в друкованому тексті фігурує як філозоп («тоді якийсь їх філозоп»), в рукопису виступає як протопоп («тоді соборний протопоп»). Інтересно відзначити також, що в цих чернеткових записах класичні боги «фразеологічно» ототожнюються іноді з християнськими святими, що так само додає нову риску до характеристики «вільнодумства» Котляревського. Замість «І всіх Олимпівських богів» (VI, 36) в рукопису читаємо: «Олимпських просить всіх святих». В друкованій редакції — «І гола, як долоня, бувши» (VI, 65) (мова йде про Юнону); натомість в рукописній редакції було: «І гола, як святая, бувши» та ін.
Далі йдуть «муки» розпутників і розпутниць («панночок фільтіфікетних»), картярів, паливод і джигунів, що дають яскраві приклади моральної зіпсованості панівних класів феодального суспільства. Занепад родинних відносин репрезентується образами синків, що добирались до «батьківських замків», чи молодицями, що старих чоловіків «покормили мишаком», та ін.
Незважаючи на жанрову специфіку твору, Котляревському пощастило дати досить розгорнуту критику на тодішні суспільні відносини як в картинах пекла, так і в інших епізодах «Енеїди». І це надало їй значної пізнавальної ваги, яку не можна недооцінювати. Звичайно, Котляревський не показав і неспроможний був показати пригнобленим масам шляхів визволення з-під феодального гніту. Але ж виразні симпатії його до пригноблених верств суспільства, що виявилися в зображенні раю, свідчать про гуманістичні і демократичні тенденції Котляревського.
Безперечно, крім вражень від дійсності саме такому напрямові сатиричних образів Котляревського в значній мірі сприяли і впливи російської просвітительської літератури, яка, починаючи від Фонвізіна, завжди викривала з більшим чи меншим ра-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 46
дикалізмом всі ці пороки кріпосницької системи. Що саме до цієї викривальної літератури мав потяг Котляревський, свідчить почасти переписана ним власноручно комедія І. А. Крилова «Трумф»1.
В ряді епізодів цієї комедії Крилов сміливо виступав проти царя Павла І та його двору. Принц Трумф, як і Павло, закоханий у муштру. В п'єсі звучить антицарська тема. «Именно поэтому пьеса не могла появиться в печати даже в течение двух последующих царствований. В 1859 году она была издана за границей и только в 1871 году напечатана в России»2. Так далеко сатира Котляревського не сягала, але ж цікавий сам факт його заінтересованості цією комедією. Ясно, що записав її автор «Енеїди» для себе і записав тому, що знав про заборону її цензурою.
Але найпопулярніші об'єкти російської сатиричної літератури кінця XVIII ст., зокрема сатиричних журналів, як-от «Почта духов» Крилова, цілком відповідають сатиричному спрямуванню «Енеїди». Цю аналогію ми відчуваємо особливо в сатиричному змалюванні тодішнього дворянського побуту. Зокрема, в «панночках фільтіфікетних» з «Енеїди» неважко побачити «манірниць» російської сатиричної літератури, так само як у «фертиках», «ласощохлистах», «мартоплясах» — дуже поширений образ «петиметра», модного джигуна, франта — в російській літературі. За словами М. О. Добролюбова, «главные предметы обличения екатерининского времени были: во-первых, недостаток воспитания, невежество и грубость нравов, во-вторых, ложное образование, т. е. французские моды, роскошь, ветренность, в-третьих, приказное крючкотворство и взяточничество»3. Неважко помітити, що «населення» пекла в «Енеїді» терпить кари головним чином за гріхи, які викривали в дворянському суспільстві і російські сатирики XVIII ст. Тим-то вплив на «Енеїду» певних сатиричних зразків російської літератури кінця XVIII ст. — безсумнівний.
1 Автограф І. Котляревського зберігається у відділі рукописів Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР.
2 С. С. Данилов, Очерки по истории русского драматического театра, 1948, стор. 179-180.
3 Н. А. Добролюбов, Полное собрание сочинений, т. II, стор. 183.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 47
Останні дві частини «Енеїди» Котляревський писав під час Вітчизняної війни 1812 p., про що говорить і сам автор. В чернеткових записах шостої частини, що не ввійшли до друкованого тексту, Котляревський, заявляючи про свою неохоту описувати битви, пояснює це тим, що тепер «війна знакома всім». В зображенні численних військових сутичок між троянцями, латинцями, рутульцями Котляревський виступає, з одного боку, як гуманіст-просвітитель, а з другого — як патріот. Він засуджує жорстокість війни («війна в кривавих ризах тут»), драматично зображує муки матері вбитого Евріала, горе латинців, що втратили своїх рідних під час війни, та ін. В дусі народних пісень про поховання загиблих на полі бою козаків зображує Котляревський похорон Палланта. (Епізод, який чомусь не ввійшов до друкованого тексту).
За ним вели коня Еона,
В заводі Чорби він сплодивсь,
На йому чорная попона
Була, здавалось кінь журивсь.
Кругом аркадяни, тирряни
Йшли, смутно голови склонив;
Ацест — покойного наставник,
Як перед волостю ісправник,
Насилу човгав — єлє жив. (VI, 80а)
Ці і подібні до них, сцени ніби знижують загальний гумористичний тон поеми, надають двом останнім частинам «Енеїди» особливого колориту.
Але, з другого боку, ряд епізодів в останніх трьох частинах поеми позначено патріотичними настроями, прославленням героїзму, закликами до «повинності» там, де «общеє добро в упадку». Досить згадати про подвиги троянських юнаків Низа і Евріала, про заклики Енея до своїх троянців, ряд батальних епізодів, де зображується хоробрість і завзятість троянців, щоб пересвідчитися в тому, що загальне патріотичне піднесення історичного 1812 р. знайшло своє яскраве відображення і в «Енеїді». Немає сумніву в тому, що з усіх патріотичних віршів українською мовою, що з'явилися з цієї нагоди, найяскравіші зразки такої патріотичної лірики знаходимо саме в окремих строфах «Енеїди».
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 48
Однією з найхарактерніших особливостей «Енеїди» є її гумор, типова ознака художнього реалізму поеми. Гумористичне відображення дійсності завжди було виявом розуміння письменником суперечностей людської вдачі взагалі, суперечностей певної суспільної групи або, нарешті, суперечностей, якими характеризується життя цілого суспільства. Причому треба відзначити, що гумористичний погляд на життя у власному розумінні цього слова визначає доброзичливе ставлення письменника до зображуваних явищ, які він, проте, намагається показати смішними. Для цього Котляревський показує не справжні, а вигадані пороки або суперечності, намагається відобразити як порок те, що по суті не є пороком, але здається таким у специфічному освітленні письменника. Коли ж письменник розкриває справді реальні суперечності певного класу чи суспільства, то гумор перетворюється на сатиру, на дійсне викриття пороків людей його часу. В «Енеїді» Котляревського ми знаходимо, крім сатири, і такий гумор.
Зовнішні ознаки цього гумору, що надали «Енеїді», за словами сучасного Котляревському рецензента, «необычайной веселости и остроумия», — такі: 1) переодягання героїв античної поеми в звичайні шати простих людей, 2) гіперболізоване зображення фізичних потреб і втіх персонажів «Енеїди». І те й друге, як вже вказано, є результатом творчого освоєння Котляревським народної гумористики, представленої в поемі лише в більш художній трактовці. Крім гастричних надуживань, які так часто зустрічаються в поемі, треба нагадати також і часті описи таких розваг, як кулачні бої («поєдинок» між Даресом і Ентеллом), як соковиті зображення битв між троянцями й латинцями з надто конкретними описами фізичного калічення ворогів та ін.
Але ці засоби простацького комізму набирають глибшого значення в поемі, бо над ними ніби надбудовується гумор «вищого порядку», що є великою заслугою Котляревського-художника. В цих веселих сценках поет, хоч і в гумористичному освітленні, все ж окреслює риси українського національного характеру. Український народ виступає в «Енеїді» не тому тільки, що персонажі поеми одягнені в національне вбрання і споживають національні страви. В них намічаються своєрідні риси характеру, певні моральні й психологічні особливості; вла-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 49
стиві саме українському народові. Як уже було сказано, Котляревський не підноситься ще до змалювання закінчених індивідуальних характерів, послідовних у своїх відчуваннях і вчинках, але схоплює спільні (групові) риси народної вдачі, наділяючи ними різних персонажів своєї поеми. Куліш обурювався з того, що нібито Котляревський в «Еонеїді» виставив на глум український народ. Але це, звичайно, не так. Показуючи типові риси національного характеру, як вони виявляються в комічних ситуаціях, Котляревський сміється доброзичливо. Його сміх перейнятий справжньою симпатією до народу, який він глибоко знав1.
Особливо виразно підкреслена в «Енеїді» така типова риса народної вдачі, як здатність до самоопанування, до моральної витриманості в найбільш незвичайних обставинах (риса, що так патетично підкреслена в образі Тараса Бульби Гоголя, особливо в епізоді з люлькою, що з нею ніяк не хотів розлучитися старий Тарас, за що й заплатив своїм життям). Ця душевна рівновага часто підкреслюється і в основному персонажі «Енеїди». Проходячи через усі страхіття пекла і не раз тремтячи від тих жахів, з якими йому довелося зустрітися, Еней одразу набув відповідної гармонії духу, як тільки побачив «громадку знакомих душ» («і реготня де не взялася»). В будинках Плутона, тільки що надивившись на страшні тортури, яких завдавала грішникам Тезіфона, Еней безжурно віддається естетичній втісі від розглядання прикрас Плутонового палацу («Еней то цмакав, то свистав»). Аналогічний епізод знаходимо в «Різдвяній ночі» Гоголя, де коваль Вакула, потрапивши до царського палацу, щиросердо захоплюється прикрасами покоїв цариці Катерини, забувши зовсім про незвичайність своєї мандрівки до Петербурга. Такими ж рисами стоїцизму позначається і образ Ентелла, якого заохочують цілою юрбою троянці, щоб виставити проти Дареса, який набуває відповідної активності після того; як «дмухнув з казанок горілки». Подібний до нього і Палінур, чи
1 «Из беседы с сим единственным малороссийским поэтом, — пише автор спогадів про Котляревського Свиньїн, — можно получить много новых и любопытных сведений касательно духа и характера его земляков, которых постиг он совершенно» («Отечественные записки»» 1830, ч. 42, стор. 31).
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 50
Тарас, що скінчив передчасно життя через філософську свою байдужість до небезпек.
Другою типовою рисою народнеї вдачі, що знайшла своє яскраве відображення в «Енеїді», є оптимістичний погляд на життя, віра в те, що всілякі випробування долі, усякі перешкоди на шляху до омріяної мети — явище тимчасове, минуще. «Та вже, що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть», — говорить словами Богдана Хмельницького Еней у відповідь на застереження Сівілли про небезпечність мандрівки до пекла, не сумніваючись, певно, в тому, що «бог дасть» так, як того треба Енеєві. Засмучені тяжкими мандрами троянці легко забувають про них при зміні становища на краще і безжурно віддаються земним радощам, ідучи за покликом своєї бадьорої вдачі. Та надмірність «земних радощів», що виявляється в безконечних бенкетуваннях троянців, так само може бути узагальнена як гумористичне відображення «розмаху слов'янської душі», що знов-таки нагадує відповідні сцени в «Тарасі Бульбі» Гоголя (сцени бенкетування запорожців і відповідні ліричні відступи автора).
Властивий українському народові гумор так само відбивається в «Енеїді» як в поведінці, так і у висловлюваннях персонажів. Особливо яскраво показані прояви природного гумору, що не залежать ніби від вдачі персонажа і виявляються поза його свідомістю. Троянці, слухаючи верзякання бездарного промовця над труною Палланта, хоч і «гірко-гірко прослізились», але це не заважає їм зробити належну оцінку його промові і запропонувати «промовцю» кінчати свою балаканину («Пан отче! Згинь!»). Спокійний і добрячий цар Латин, у розмові з розлюченим Турном, поволі й сам набирається відповідного куражу і з грізним виглядом якнайсерйозніше заявляє, що ж буде тоді, як він, цар Латин, сам розсердиться. І цими словами показує себе як гумориста.
Одну тільки типову рису народного українського характеру не наважується Котляревський зображувати в гумористичному стилі. Змальовуючи численні подвиги троянців, їх хоробрість, патріотизм, потяг до слави, Котляревський переходить до поважного тону. Цілком правильно з цього приводу пише дослідник творчості Гоголя проф. В. В. Гіппіус: «Образ украинца, обобщенный в «Энеиде» — это образ не только беззаботного по-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 51
весы. Невозмутимость во всех бедах и пренебрежение к мелочам жизни украинец Котляревского сочетает с подлинной героикой; юмористическое отношение возможно здесь ко всему, кроме самого заветного — кроме чувства родины»1.
Вказавши вище на сатиричне викриття суспільно-побутових явищ в поемі Котляревського, потрібно зробити кілька зауважень і щодо сатирично-побутових портретів у ній. Хоч вони здебільшого окреслені в «Енеїді» лаконічно, в коротких зарисовках, але, проте, становлять собою значний крок Котляревського на шляху до реалізму. Ці малюнки можна назвати асоціативними саме тому, що, переосмислюючи по-своєму картини античного першоджерела, автор дає певну оцінку і тим об'єктам, з якими він порівнює своїх персонажів. Саме шляхом таких асоціативних зіставлень Котляревський виводить ряд побутових типів сучасного йому суспільства. Венера, незалежно від своєї сюжетної функції, переноситься в обстановку полкового побуту і, таким чином, створюється знаменитий образ полкової дами, що «все з воєнними жила». З няньки Амати уїдливо окреслено тип старої панни з її патологічною прив'язаністю до свого муцика, з Лавінії — образ молодої чепурухи, начитаної в романах та ін. Всі ці переважно другорядні постаті підказані здебільшого сатиричною російською комедією кінця XVIII ст. Вони цікаві саме тим, що в їх зображенні Котляревський виразніше, ніж де-небудь, підноситься над наївними засобами раннього реалізму, що зображав смішне чи то в фізичних диспропорціях персонажа, чи в фізіологічних його надуживаннях. В цих персонажах Котляревський розкриває соціальну обмеженість того чи іншого образу в зв'язку з його смаками, звичками, зумовленими соціальним його буттям. Так надмірна розв'язність Венери пояснюється й становищем маркитантки, що продавала «горілку з стрючком» і «манишки офицерські прала», паразитичне існування няньки Лавінії зумовлює й звички старої діви, так само, як замашки типової манірниці Лавінії смішні саме тим, що в них розкриваються хиби панського виховання того часу.
Це вже нова якість образу, властива літературі критичного
1 В. В. Гиппиyс, «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя. «Труды Отдела новой русской литературы», 1948», стор. 28.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 52
реалізму. І які б ескізні не були ці малюнки, вони становлять значне досягнення Котляревського. Пояснимо ці нові риси побутових образів «Енеїди» прикладом. Лавінія, почувши про смерть матері, поводиться так, як поводилася б типова панночка в таких обставинах.
То крикнула «уви»! з-письменська,
По хаті гедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась вмах;
В маленьке дзеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах. (VI, 152, 3-10)
В кількох рядках дано закінчений побутовий портрет. Причому сатиричність його зумовлюється саме типовим зображенням того, як має поводитися манірниця, удаючи велике горе. В той же час у поемі Котельницького, що, як відомо, була в якійсь мірі зразком для Котляревського при написанні останніх частин поеми, ця ситуація зображується зовсім інакше.
Едва достиг сей слух до дочки
Упала бедная стремглав,
Царапает румяны щечки,
Во всю гортань свою рыдав;
Ревет и топает ногами
Дерет в безумстве пол ногтями,
Пускает скрежет от зубов
Клубит пушисту во рте пену,
Бросается в жару на стену,
Мычанье слышно вместо слов 1.
Зворушення Лавінії, як бачимо, зображено в типових рисах раннього реалізму, що дуже нагадує «муки» Ірода з сатиричної вірші XVIII ст.: «Мычание», «скрежет зубов», «рев» та ін. — все це деталі тієї фізіологічної надмірності, з якою зображувалися комічні персонажі в бурлесках, що займають певне місце і в «Енеїді» Котляревського. І якщо образ Лавінії Котляревського має, безперечно, своїх попередниць у російській сатиричній
1 Виргилиева «Энеида», вывороченная наизнанку Александром Котельницким», ч. 6, 1808, стор. 193.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 53
літературі, то він разом з тим мало подібний до карикатури Котельницького.
Це — різниця принципового характеру і не є, звичайно, випадковістю.
Такі ж сатиричні портрети зустрічаємо і в інших частинах «Енеїди». Досить згадати гострі характеристики союзників Енея в шостій частині. Згадаймо, наприклад, Тигренка з Стехівки, Астура, що служив у винницях «лежнем», був родичем полтавської паламарки і ходив з кошелем, а потім зробився «паном із чупруна»; чи постать Цінаріса, «цехмістра картьожного» з своїми «шахраями», що готуються в разі військової поразки перемогти Турна на картах; чи, нарешті, постать Авлета, що втікши від однієї жінки і одружившись з другою, потрапив, як то кажуть, з вогню в полум'я і в такій біді найнявся до Енея на роль «шпигона» та ін. Хоч і ці образи не розгорнуті як слід, але соціально-побутова сутність їх окреслена вірно і чітко. І знову-таки нічого подібного ми не бачимо у Котельницького, де всі ці персонажі відзначаються або рисами безпросипних п'яниць, або великою фізичною силою і тільки.
Таким чином, можемо сказати, що гумористичні образи «Енеїди» становлять цікавий матеріал для усвідомлення реалістичних тенденцій Котляревського. Виходячи з народної гумористичної літератури, з її загальних засобів створення комічного, він ніби одухотворює образи народного гумору, даючи в основних персонажах поеми збірні риси українського народного характеру, підносячи їх від матеріальної конкретності до художнього відтворення типових моральних рис українського народу. Але на цьому він не зупиняється. При зображенні переважно другорядних епізодичних персонажів він підноситься вже до зображення індивідуальних характерів, «прикріплюючи» їх до певного соціального оточення. Це вже ознаки реалістичної літератури нового часу.
До цього часу дослідники «Енеїди» мало звертали уваги на те, з якою реалістичною точністю вмів зображувати Котляревський оточення, серед якого діють його персонажі. Пісні його поеми перевантажені сотнями об'єктів, відтворених з усією можливою точністю. Конкретність народно-гумористичної літератури при зображенні «низьких об'єктів» доведена письменником до
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 54
великої майстерності. Котляревський дає точне художнє визначення кожної речі, її походження, способів її добування чи виготовлення. Від обстановки сільської хати і звичаїв, які панують в ній, до зображення морської подорожі чи битви з усіма належними деталями — такий діапазон «Енеїди».
З такою ж докладністю відтворює Котляревський людину в її рухах, афектах, в особливих рисах її поведінки. Він безконечно вигадливий в соковитому зображенні деталей зовнішності, рухів та ін. Письменник зображує, наприклад, всі можливі варіанти сну після п'янства, коли люди, «де впали, там заснули, сопли, харчали і хропли» або коли Дарес, діставши прочухана від Ентелла, «чмелів довгенько дуже слухав і землю носом рив і нюхав і дуже жалібно стогнав...» А ось — фертики і паничі «на пальцях ногтики кусали, розприндившись, як павичі», або троянське плем'я — з труднощами вивчало латинь, а тому аж «потіло і по-латинському гуло». Старенька мати Юпітера Цібела, стомлена тяжкою дорогою до сина, «...перше закректала, а послі кашлять начала, потім у пелену сморкала і дух п'ять раз перевела» та ін. Це яскраве видіння реального світу і в найбільшій мірі конкретне його відтворення особливо дає себе відчути там, де поет ніби фіксує всі відтінки певного явища — «тут з салом галушки лигали, лемішку і куліш глитали і брагу кухликом тягли та і горілочку хлистали...» Процес споживання розпадається на ряд художньоусвідомлених деталей.
Захоплення розглядом речей і деяке занурення в них, безперечно, походить від традицій раннього реалізму. Віяння його виразно помічаємо і в творчості Гулака-Артемовського, і у Квітки, і навіть у Гоголя. На дальшій стадії розвитку критичного реалізму тенде11неної типізації життєвих явищ послаблює цю конкретну деталізацію.
Але разом з тим інтерес до детального відображення насамперед побутового антуражу показує письменника нового часу, який керувався свідомим інтересом до народного побуту та його поетичних нахилів. Відомо, що саме етнографічні сторони сільського життя показані в «Енеїді» якнайповніше. Недарма ж його поему розглядали як багатюще джерело фольклорних та етнографічних відомостей. Спеціальними дослідженнями на цю тему встановлено, що в першій частині подано описи жіночого вбрання
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 55
танців, святкових розваг; у другій — поминання та кулачних боїв; у третій — реєстр поширених народних історичних пісень, фольклорних сцен пекла і раю, вечорниць, ворожіння; в четвертій — убрання кімнат, зокрема малюнки, якими прикрашались селянські хати, знову описи різноманітного чоловічого та жіночого вбрання, подарунків та ін.; в п'ятій — опис популярних мотивів народних казок, похорон з голосіннями, народна медицина та ін. А над усім, як вже було оказано вище, переважають соковиті описи українських страв, що по кілька разів представлені в кожній частині, починаючи з славнозвісного обіду у Дідони.
Це любовне виписування деталей сільського побуту треба вважати свідомим намаганням відтворити особливості селянського життя і показати не лише його смішні сторони. Ми знаємо, яке значення мав етнографізм «Енеїди» Котляревського в дальшому розвитку української літератури. Етнографізм — характерна особливість українських творів не лише дошевченківської літератури, а навіть більш пізнього часу. Проте ми усвідомлюємо, що етнографізм — це рання форма реалістичного відтворення народного життя, яка зникає в період розквіту критичного реалізму в другій половині XIX ст. Бо ж етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникання в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів. Отже, оцінюючи побутові картини в «Енеїді» як значне досягнення на тому етапі українського реалізму, ми повинні разом з тим відзначити і обмеженість його в порівнянні з творчістю Шевченка — основоположника нової української літератури.
Закінчуючи характеристику «Енеїди» Котляревського, додамо кілька зауважень щодо особливостей мови поеми. Її багатство, яскравість, гумористична забарвленість та реалістична конкретність заслуговують, безперечно, на те, щоб цю тему спеціально дослідити, що зараз не входить у наше завдання. Виходячи з джерел народної мови, Котляревський, як видатний художник, збагачує її, розкриваючи нові словесні можливості свіжими зіставленнями та художніми, так би мовити, комбінаціями, і тим підносить її на вищий ступінь. Передусім звертає на
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 56
себе увагу виключне багатство етнографічно-побутової номенклатури в «Енеїді». При ознайомленні з «Енеїдою» складається враження, ніби поет сам «потопає» в безмежних словесних ресурсах, якими він володіє. Особливо це помітно тоді, коли, змальовуючи якийсь об'єкт, він у різних редакціях поеми дає все нові і нові номенклатурні заміни, шукаючи найбільш, на його думку, відповідної. «Причепурюючи» свою Венеру, що збиралась відвідати Зевса, Котляревський спочатку пише, що вона «карсет наділа табеньковий», далі — «з усами кунтуш саєтовий», в пізнішій редакції — «і кунтуш з усами шовковий» і аж, нарешті, в останній редакції — «і кунтуш з усами люстровий» (І, 14, 18). Спиняючись навіть на таких дрібних речах, як посуд, в якому подавали напої на бенкеті у Дідони, він і тут шукає найбільш відповідного до ситуації об'єкта. Так, «варенуху» подають в «покришках» — «по покришці їм піднесли», в пізніших редакціях — «по кухлику їм піднесли», а в останній редакції — «по філіжанці піднесли» (І, 31, 2). (Орієнтація на зображення панського бенкету).
Найсильнішим і найбільш універсальним словесно-художнім засобом поеми слід вважати порівняння. Саме вдаючись до порівнянь, Котляревський досягає найбільшого ефекту і домагається найбільшої реалістичної конкретності зображуваного явища, так само як і гумористичного його освітлення. Речі, з якими порівнює поет ті чи інші явища своєї поеми, найрізноманітніші, але всі ці зіставлення мають одну мету — дати максимально реалістичне відображення об'єкта. З різних художніх засобів, які використовує Котляревський у своїх порівняннях, відзначимо тільки дві групи їх. З метою пародійного зниження він вдається до зіставлення рухів чи переживань персонажів з «низькими» фізичними об'єктами. В цій групі порівнянь поет іде ніби за традицією бурлеску XVIII ст., але далеко перевершує цю традицію своєю художньою спостережливістю і точністю самих зіставлень. П'яні боги у нього, наприклад, «виткнувши» з неба «носи», дивились на перебійців у Сіцілії, «як жаби вранці із роси», жіночі душі в пеклі кричали «після куті мов на живіт», троянці під час своїх блукань «охляли, ніби в дощ щеня» та ін.
Друга поширена група порівнянь становить більш змістовні з ідейного погляду зіставлення, які, проте, не поступаються кон-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 57
кретністю перед порівняннями першої групи. Це зіставлення, в яких те чи інше явище осмислюється порівнянням з якимись історичними подіями або побутовими фактами. Цього характеру зіставлення нічого спільного не мають з бурлескною літературою. Вище ми наводили ряд зразків таких аналогій, тому немає рації збільшувати їх тут. Саме вони в значній мірі надають поемі історичної та побутової типовості.
Характерною особливістю мови «Енеїди» є також її афористичність, що виявляється в численних сентенціях, приповідках, де висловлюються погляди Котляревського на ті чи інші явища громадського життя. В згадуваній вище статті про Котляревського, вміщеній в «Основі», відзначалося, що вже у 60-х роках «багато сентенцій з «Енеїди» поширилися серед народу, стали його надбанням. І наводяться численні приклади. Це цілком природно, бо здебільшого вони виникли на грунті народних приказок і прислів'їв. Котляревський сам говорить про це: «Де їсться смачно, там і п'ється, од земляків я так чував» (V, 20, 2). Найважливіші думки Котляревського — його патріотизм, співчуття до покріпаченого селянства («мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча»), гіркі спостереження над становищем людини в класовому суспільстві («буває щастя скрізь поганцям, а добрий мусить пропадать» (III, 6, 3—4) та ін. — висловлені в такій чіткій афористичній формі, яка надає особливої виразності цим уривкам поеми.
Вимогливість Котляревського до слова, намагання зробити його засобом найбільш конкретного реалістичного відтворення дійсності, особливо відчувається при порівнянні чернеткових редакцій «Енеїди» з опублікованим текстом. Творча робота його спрямовується до виправлення кожного вислову чи навіть окремого слова, щоб наблизити йото до максимальної конкретності. Чернеткові записи шостої частини «Енеїди» становлять наочний матеріал з цього погляду. Говорячи про наступ троянців, у першій редакції Котляревський пише так: «Земля од бігу їх гуде», в останній редакції цей вислів виправлено — «Земля од топотні гуде» (VI, 37, 4). Зрозуміло, що слово біг абстрактніше, ніж конкретне навіть своєю звуковою формою слово тупотня. Розповідаючи про поваленого Паллантом Ретія, Котляревський в першій редакції пише: «І розмізчив сього об дрогу», а в
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 58
останній — знов конкретизує речення влучним порівнянням — «ударив, як пузир об дрогу» (VI, 44, 9). Зображуючи трупи забитих Енеєм рутульців, Котляревський порівнює їх з трупами забитої дичини — «Лежать, повитягавши лапки» і доводить в останній редакції це порівняння до найбільшої конкретності, замінивши дієприслівник повитягавши дієприслівником повиставлявши («Лежать, повиставлявши п'ятки» (VI, 54, 9).
В тісному зв'язку з цим прагненням конкретизації спостерігаємо тенденцію до найправдивішого відтворення, навіть у деталях, кожної речі. В цій же шостій частині, наприклад, зображується повернення Енея до табору після похорону Палланта. В першому варіанті було: «І в город підтюпцем пустився». Поета не задовольняла ця фраза, бо вона не передавала правдиво ходи Енея, засмученого втратою друга і союзника. Справді, вираз підтюпцем явно не підходить до даної ситуації. В другому варіанті дається більш влучна заміна — «Пішов до лагеря тишком». Але і це не задовольнило Котляревського, і він вводить у фразу поправку, що має конкретно відобразити розслаблену ходу засмученої людини — «Додому почвалав тишком» (VI, 81, 4). Порівнюючи різні редакції «Енеїди», ми переконуємося в тому, що творча робота над художнім словом в «Енеїді» провадилася саме в цьому напрямі (див. про це докладно в нашій статті «До тексту «Енеїди», вміщеній у цьому томі).
Отже, всі ці новаторські тенденції «Енеїди» як ідеологічні, так і художні і забезпечили їй історичне місце першого твору нової української літератури. Розвиток української літератури в перші десятиріччя XIX ст. іде під впливом «Енеїди» і драматичних творів Котляревського. Інтерес до народного життя, етнографізм, яскравий гумор, колоритна мова — всіма цими рисами позначені твори Гулака-Артемовського, гумористичні повісті Квітки, байки Гребінки і Боровиковського та твори ряду інших письменників аж до виступу Шевченка. Всі вони йшли річищем, протореним передусім «Енеїдою».
У дошевченківській літературі, крім того, маємо ряд спроб продовжити традиції бурлескної поеми в творах Білецького-Носенка, Олександрова, Кореницького, Кухаренка та ін. Ця невисокої марки література, що дістала назву «котляревщини» (в зневажливому значенні цього слова), не могла поглибити но-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 59
ваторсьхих тенденцій «Енеїди», а швидше дискредитувала її. Згаданим авторам були чужі прогресивні погляди автора «Енеїди» і його глибоке знання народного життя. Отже, в своїх «Горпинидах», «Вовкулаках» та ін. вони пішли шляхом поверхового переймання жанрових особливостей «Енеїди» і своїми творами «успішно» продемонстрували застарілість, віджилість жанру бурлескної поеми. Орієнтація на грубий дотеп, на натуралістичні побутові сцени, надмірне вживання вульгаризмів могли тільки дискредитувати «Енеїду», як це й було в дійсності. Тим-то не дивно, що ще до Шевченка поети-романтики ставили своїм завданням боротися з цим «бурлацьким стилем», за створення літератури поважної як своїм змістом, так і своїм стилем. Безсмертя «Енеїди», її довготривалий слід в українській літературі зумовлювалися тим, що в ній піднесено над бурлеском і над пародією. Це її реалізм, народність її мови, прогресивність поглядів Котляревського. Виступ Т. Г. Шевченка — основоположника нової української літератури, — який у своїх творах відобразив боротьбу українського народу як конструктивну історичну силу, знаменує новий, вищий етап у розвитку української літератури. І тому демократична література розвивалась в напрямі, підказаному його геніальними творами. Але і після Шевченка творчий внесок Котляревського не згасає, він дає себе відчути в дальшому розвитку гумористичної літератури і особливо в образах української побутової комедії кінця XIX ст. В той же час перші частини «Енеїди» стають здобутком усної традиції, переосмислюються в дусі народної анекдотичної літератури, як про те свідчить доданий до цього тома варіант фольклорної обробки першої частини «Енеїди».
Як вже зазначалось, в сатиричних епізодах «Енеїди» помітно виразні сліди впливу російської просвітительської літератури кінця XVIII ст. Але, з другого боку, поема Котляревського, безперечно, відіграла певну роль у формуванні творчого методу основоположника «натуральної школи» в російському письменстві М. В. Гоголя на першому етапі його творчості. «Вечера на хуторе близ Диканьки» позначені рядом особливостей, що зближують їх з типовими рисами «Енеїди». Довголітній дослідник творчості Гоголя проф. В. В. Гіппіус у своїй вищезга-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 60
даній статті підкреслює значення «Енеїди» в ранніх творах Гоголя. Він високо оцінює реалістичні риси «Енеїди». «...Значение книги («Енеїди». — А. Ш.) выходило за пределы украинской темы и даже украинской литературы. Прежде всего это была книга смелая, даже дерзкая; если Пушкин поставил Гоголю в заслугу отсутствие «жеманства и чопорности», то учителем Гоголя на этом пути рядом с Пушкиным был, в известной степени, и Котляревский»1. Причому «сміливість» і «зухвалість» «Енеїди» виявляються, на думку автора, саме в реалістичних її тенденціях.
Далі автор наводить ряд окремих епізодів і образів з «Вечорів», що, на його думку, мають ряд аналогів в «Енеїді». Але справа, на нашу думку, не в спільності окремих образів чи деталей, які наводить автор статті (їх можна збільшити або замість них навести інші, як це ми й зробили вище), а в спрямованості творчості обох письменників, що зумовила часткові збіги між їх творами. Головне — в тому, що вони в своїй творчості виходили з одного джерела, із української народної творчості, приблизно однаково витлумачили особливості вдачі українського народу і дали подібне трактування у гумористичному освітленні.
Переважаючи Котляревського поетичним хистом і перебуваючи під благотворним впливом Пушкіна, Гоголь вже у цих ранніх спробах дає більш синтезовані гумористичні образи і звільняється від надміру етнографічного, що так властивий «Енеїді». Але ж, виступивши після Котляревського, він не міг творчо не використати ряду особливостей «Енеїди».
Історичне значення цієї визначної поеми не раз оцінювалось найвидатнішими представниками обох братніх літератур на протязі XIX—XX ст. ст. Ми не маємо прямих висловлювань Гоголя про «Енеїду», але відзначена спорідненість його ранніх творів з поемою Котляревського, безперечно, говорить про те, що Гоголь цікавився нею, принаймні, на початку свого творчого шляху. Гоголь був особисто знайомий з Котляревським і під час своїх наїздів до Полтави зустрічався з ним. З листів
1 В. В. Гиппиус, «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя, стор. 25.
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 61
Ізмаїла Срезневського ми дізнаємося, що під час готування до друку «Москаля-чарівника» (вже після смерті Котляревського) Гоголь виявляв бажання правити коректури комедії. Безпосередній інтерес до «Енеїди» виявився у Гоголя в тому, що до своєї записної книжки («Книга всякой всячины») він записав двадцять одну цитату з різних її частин, причому тільки три з них використав як епіграфи до «Сорочинской ярмарки».
Як правильно здогадується В. В. Гіппіус, ці виписки з «Енеїди» мали б стати за основу якогось нездійсненого літературного задуму.
В. Г. Бєлінський не залишив після себе ширших відгуків про «Енеїду», що в часи початку його літературної діяльності була вже явищем минулим (як зважати на те, що вихід у 1842 р. повної «Енеїди» розглядався тоді як поновлене видання поеми 1798 p.). Він висловився про неї принагідно в рецензії на альманах «Молодик», але позитивне ставлення до «Енеїди» висловлено недвозначно характеристикою її автора як «умного и талантливого малороссиянина». Широко відома висока оцінка «Енеїди», дана Т. Г. Шевченком у вірші, присвяченому Котляревському («На вічну пам'ять Котляревському»). Для молодого Шевченка, що, починаючи свою літературну діяльність, намагався усвідомити значення своїх попередників, «Енеїда» була втіленням найдорожчих надбань українського народу. Сумуючи в Петербурзі за Україною, він ніби ототожнює її з образами поеми Котляревського.
Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина,
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А в своїй повісті «Близнецы», змалювавши привабливий образ автора «Енеїди», назвав її «знаменитой пародией», переконливо відобразив широку популярність поеми серед простих людей того часу. (Це, правда, не заважало геніальному поетові розуміти і деяку обмеженість її реалізму.)
На початку своєї літературної діяльності Іван Франко звеличив історичну роль «Енеїди» як першого твору нової української літератури, порівнявши виступ Котляревського з пробу-
Шамрай А. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського — 62
дженням орла, що, піднявшись з скелі, одвалив снігову брилу, яка перетворилась на могутній струмок.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз,
Там був у нім завдаток сил багатий.
І вогник, ним засвічений не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
Революційно-демократичні письменники нового часу — Леся Українка і Михайло Коцюбинський — так само високо підносили значения «Енеїди» в розвитку нової української літератури. Вже за радянських часів великий пролетарський письменник О. М. Горький радив українським письменникам використати гумор «Енеїди» та її сатиру для зображення ворогів Радянського Союзу.
Святкування 150-річчя з дня виходу «Енеїди» ще раз продемонструвало невмирущість літературної спадщини Котляревського та його історичних заслуг перед українським народом.
Ссылки на эту страницу
| 1 | Иван Котляревский
Михайло Яценко. Іван Котляревський // Історія української літератури ХІХ століття. У трьох книгах. Книга перша: Перші десятиріччя ХІХ ст. За редакцією М. Т. Яценка. - Київ, "Либідь". 1995. Стор. 68-90. |
| 2 | Шамрай, Агапий Филиппович
Шамрай, Агапій Пилипович — твори |
