История Полтавы

Шелухин, Сергей Павлович

Подробности

Просмотров: 43879

Шелухін, Сергій Павлович (6 жовтня 1864 р., с. Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії – 25 грудня 1938 р. у Празі) – видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, учений, історик і поет.

Народився С.Шелухін 6 жовтня 1864 року в селі Деньги (Денеги) Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) в родині дворян. Батько Сергія Павло Якович Шелухін, відставний капітан, походив з козацького роду. Дворянський титул був наданий прадіду Сергія Василеві Кіндратовичу Шолусі у 1795 році за військові заслуги його батька Кіндрата та діда Івана Шолухи, які служили в козацькому війську.

З дитинства хлопчик був допитливим, цікавився своїм родоводом. Навчався на юридичному факультеті Володимирського (Київського) університету. Під час навчання в університеті С.Шелухін був активним учасником національного відродження, членом "української громади", захищав ідеали незалежної соборної України.

Поетичні твори С.Шелухін друкував під псевдонімом Прокопенко.

Після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого судді, згодом – прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі.

З 1905 р. він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства "Просвіта" і займається широкою просвітницькою діяльністю; є автором меморандуму про підтримку прав української нації; підтримує діяльність товариства "Українська хата"; напередодні революції очолює Український Революційний Керуючий Комітет в Одесі та пропагує самостійницькі ідеї.

З квітня 1917 р. С.Шелухін стає членом Української Центральної Ради та одним з провідних діячів української партії соціалістів-федералістів. На початку грудня 1917 р. він очолив позапартійну фракцію самостійників в Українській Центральній раді, котра відстоювала ідеали самостійного державного існування України. Займав посади генерального судді УНР, міністра судових справ в уряді В.Голубовича (лютий-квітень 1918 р.). У 1918 р. за сумлінне виконання обов’язків та служіння національній ідеї він отримав чин генерала.

С.Шелухін був головою української делегації на мирних переговорах з РРФСР, членом державного сенату (липень 1918 р.), членом Генерального суду, виконуючим обов’язки міністра юстиції в уряді В.Чехівського (1919 р.). входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі (1919 р.).

У 1921 р. змушений емігрувати до Чехословаччини, де продовжує активну громадсько-політичну діяльність. Він стає членом Правничого товариства у Празі, а у 1921 р. його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради, опозиційно налаштованої до С.Петлюри.

Перебуваючи в еміграції, С.Шелухін співпрацює з Музеєм визвольної боротьби України в Празі, з Українським соціологічним інститутом, очолює наукову колегію Українського національного музею-архіву. В січні 1923 р. його було обрано головою товариства "Ліга української культури", він тісно співпрацює з Союзом українських журналістів у Відні, згодом стає почесним членом товариства "Єдність" у Празі. С.Шелухін відстоював ідею організації національної церкви: у 1925 р. його було призначено уповноваженим представником від Української Автокефальної Православної Церкви.

Як учений, професор Шелухін Сергій Павлович багато часу відводив науково-педагогічній роботі: публічно читав реферати на суспільно-політичні теми; працював над теорією походження українського народу; викладав в Українському вільному університеті, де з 1924 р. по 1938 р. очолював кафедру цивільного права, історію українського права; мав студії в Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова (Прага).

Він є автором ряду праць, які не втратили своєї актуальності й сьогодні: «Руська Правда», «Закупи з «Руської Правди», «Історикоправні підстави української державності», «Україна – назва нашої землі з найдавніших часів», «Україна» та ін.

У своїх роботах С.Шелухін доводить, що «противники свободи Українського народу, не маючи інших аргументів, використовують … вигадки про існування «Єдиної Руської народності» і не існування Української народності, тенденційне перекручування значення назви «Україна», заперечення існування України й Українського народу як окремої цілості і настроювання проти українського руху…» (С.Шелухін. Україна. Прага, 1936).

Аналізуючи праці С.Шелухіна, можна виділити основні причини поразки української революції 1917-1920 років: відсутність у діях державної влади правильної політичної орієнтації, орієнтація на чужі політичні сили в 1917 р. спричинила руйнування єдиного фронту національного руху, поглибила непорозуміння між українським народом та національною інтелігенцією, позбавила політичну еліту самостійності у прийнятті важливих державних рішень; низький професійний рівень діяльності української дипломатичної служби, що створило проблеми, пов’язані з визнанням України як незалежної держави на міжнародній світовій арені; відсутність добре організованої української армії; незадовільна правова державна організація та юридична некомпетентність провідних політичних діячів УНР; відсутність в УНР налагодженої інформаційної системи, що сприяло поширенню неправдивої інформації про перебіг політичних процесів в Україні; важке фінансове становище УНР і т.п.

Як це характерно для нашого сьогодення! Коли б наші державні мужі хоча б трохи цікавилися історією боротьби українського народу за самостійність і незалежність України, скільки помилок можна було б уникнути!

У працях С.Шелухіна відслідковуються фактори, які можуть сприяти встановленню незалежної Української держави: державотворцями можуть бути представники політичної еліти, які в своїй роботі будуть керуватися лише національними інтересами; державотворця має характеризувати безкорисна відданість державній ідеї, самостійність у прийнятті рішень, глибокі знання та практичний досвід державотворення, критичний розум, творчість у політичній діяльності, національна свідомість; чітке усвідомлення історично-правових підстав українського народу на реалізацію ідеї самостійного державно-політичного існування.

У одній з останніх свої праць «Україна» (1936 р.) С.П.Шелухін зазначає: «Конче потрібна велика праця над собою, щоб переробити себе на справжніх патріотів, державників, самостійників, демократів, хто соціаліст – на соціальних соціалістів, на свідомих діячів, що йдуть правдивим шляхом патріотизму, викинути з ужитку словесний потік і бутафорію, оперувати науковими аргументами, уникати баламутства, керуватися вимогами моралі і не приймати псевдонауку за науку, демагогії за демократичність, частини за ціле, егоїзму за альтруїзм. Прості люди, живучи традиціями, вели боротьбу за права і свободу Батьківщини, віддаючи їй і за неї життя своє, а вмирали як патріоти з іменем України в серці й на устах, черпаючи собі сили не з красномовства відчахнутої інтелігенції, а з традицій предків, і слухаючи голосу їх крові з рідної землі, политою тою кров’ю за неї й свободу. Ті, що так умирали, не боролися один проти одного за владу над народом, не творили особистих, групових, партійних інтриг за міністерські портфелі й кількість їх для партії в кабінеті та за вищі посади й вищу платню, не жили з матері України, а жили для матері України, жертвуючи для неї всім – і своєю родиною, і своїм життям. … Слава всім, хто боровся і поліг за волю України!»

Самовіддана і виснажлива праця підірвала здоров’я С.П.Шелухіна, він помер 25 грудня 1938 р. у Празі.

Ім’я С.П.Шелухіна, патріота України й незламного борця за волю українського народу, вічно житиме в серцях українців.

Вічна Слава Героям України!

1. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – с.562 – 571.

2. Веб-сторінка: Він вірив у будучину України і жив та працював заради неї

Джерело:

Державність України